Методична розробка



Скачати 267.73 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір267.73 Kb.
Державна пенітенціарна служба України

Чернігівський юридичний коледж
Цикл: гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

Курс: «Філософія»

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

Для проведення лекції № 4

Змістовий модуль № 2: Історичні типи філософії.

Тема № 3: Філософська думка України.



Форма навчання: денна, І курс (І семестр).

Для проведення заняття у складі курсу.



Тривалість: 2 академічні години.

Розглянуто та схвалено на засіданні циклу



«___» ____ 20___ р. Протокол № «___».

Чернігів 20____

Тема 3. Філософська думка України.
Актуальність теми: духовне відродження сучасної України – одна з важливих передумов розв’язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філософії. Історично сталося так, що українська філософія не набула світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною. Постаючи в основному внутрішнім явищем української культури, вона тим не менше не була ізольованою від світових філософських процесів і в кожну епоху української історії концентровано виражала її інтелектуальну сутність.


  1. Мета заняття:

    • розглянути процес становлення та розвитку філософських знань про світ та людину в українській духовній культурі;

    • розкрити сутність та спрямування історико-філософського процесу у системі розвитку духовної культури українського народу;

    • долучити слухачів до надбань вітчизняної філософської традиції. Виховати патріотичне почуття гордості за досягнення української інтелектуальної культури.




  1. План заняття (розрахунок навчального часу)

з./п.

Навчальні питання

Розрахунок часу (хвилини)

1

Вступ.

5 хв.

2

Філософська думка Київської Русі.

10 хв.

3

Гуманізм епохи Відродження на Україні.

15 хв.

4

Філософія в Києво-Могилянській академії.

15 хв.

5

Філософія Просвітництва та Романтизму на Україні.

15 хв.

6

Українська філософія ХХ н..

15 хв.

7

Висновок.

5 хв.

Разом:

80 хв.




  1. Організаційно-методичні вказівки


Вид лекції: інформаційна. Систематизований виклад основного матеріалу з питань лекції.

Метод проведення лекції: поєднання елементів усного викладання навчального матеріалу з використанням засобів наочності.

Перелік наочних та технічних засобів навчання: мультимедійний проектор, персональний комп’ютер, слайди підготовленні в програмі MS Power Point до Теми 3.

Місце проведення заняття: лекційна аудиторія.
Список літератури:

1. Бичко А.К., Бичко І.В. Історія філософії / А.К. Бичко, І.В. Бичко. – К., 2001.

2. Горський В.С. Історія української філософії: Навчальний посібник / В.С. Горський. – К., 2001.

3. Історія філософії України: Підруч./ М.Ф.Тарасенко та н.. – К.: Либідь, 1994.

4. Касьян В.І. Філософія / В.І. Касьян. – К., 2008.

5. Краткий очерк истории философии. – М., 1971.

6. Пазенок В.С. Філософія / В.С. Пазенок. – К., 2008.

7. Причепій Є.М. та н.. Філософія / Є.М. Причепій. – К., 2000.

8. Філософія / н.. Горлача М.І., Кременя В.Г. – Харків., 2001.

9. Філософія / н.. І.Ф. Надольного. – К., 2002.

10. Філософія. Курс лекцій./ н.. І.В. Бичко та н.. – К., 1991.

11. Філософія / н.. Г.А. Заїченка. – К., 1995.

12. Філософія: словник – довідник / І.Ф. Надольний, Г.Б. Черушева та н.. – К., 2009.

13. Философский словар / И.В. Андрущенко, О.А. Вусатюк и н.. – К., 2006.

14. Хамітов Н., Гармаш Л. Історія філософії: проблема людини / Н. Хамітов, Л. Гармаш. – К., 2000.



  1. Порядок проведення заняття

    1. Вступна частина (організаційний момент та вступне слово)

  • вирішення організаційних питань;

  • оголошення теми;

  • формування мети та завдань лекції;

  • оголошення плану заняття;

  • надання переліку літератури.

4.2. Змістовна частина (розгляд навчальних питань)

  • висвітлення значення історико-філософських знань для вивчення вітчизняної філософії та досягнення високого рівня національної та громадянської свідомості;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (н.о пізнання зв’язок);

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань лекції.

4.3. Заключна частина лекції

  • визначення завдань для самостійної роботи, надання методичних рекомендацій щодо самостійного опрацювання питань теми.




  1. Зміст навчальних питань


Вступне слово

Метою даної лекціїє є побіжний огляд історичного становлення та розвитку вітчизняної філософської традиції у системі української духовної культури. Духовне відродження сучасної України – одна з важливих передумов розв’язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філософії. Історично сталося так, що українська філософія не набула світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною. Постаючи в основному внутрішнім явищем української культури, вона тим не менше не була ізольованою від світових філософських процесів і в кожну епоху української історії концентровано виражала її інтелектуальну сутність.

В наш час українська філософія набула можливості самостійного розвитку на тому багатющому історичному грунті, який постає її реальною спадщиною.

Філософія – явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської філософії. В наш час питання національної н.о пізнанняції, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про українській національний характер має своє виправдання як в плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою. Згадуваний вище Д. Чижевський вважав, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви. Так, емоційність та чутливість в позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обгрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування деталізованих програм дії. Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму. Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування. Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте ця риса проявляє себе негативно у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об’єднувати сили для вирішення проблем життя. Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов’язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована. Нарешті, ставлення до Землі та природи із любов’ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.
Перше питання.

1. Філософська думка Київської Русі.

У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип н.о пізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними

Духовні начала праукраїнської культури запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня – потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

У межах києво-руської культури філософія співіснує з міфологічним та релігійним світоглядом. Її піднесенню сприяла культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти.

Духовні начала давньоруської культури запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

В епоху Київської Русі філософська думка розвивалася в межах християнського віровчення. Визначними пам’ятками культури цього періоду, що містять певний філософський аспект є «Повість минулих літ» Нестора, «Слово про закон та благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха тощо. Мислителі цього періоду зосереджували основну увагу на проблемах історіософії та етики.

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам’ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Послання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниїла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення» Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та н..

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література.

Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком закономірно, що найавторитетнішими авторами перекладної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, Україна вчилася у християнському полі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософ» і «філософія». У культурі Київської Русі поширеними були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Діалектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього… Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих… Філософія є роздум про смерть як самовільну, так і природну… Філософія є уподібнення Богові… Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва… Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

У «Житії» Костянтина (Кирила) Філософа, філософія – це знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитися до Бога; знання, що навчають, як людина може справами своїми бути схожою на свого Творця.

Ці тлумачення дуже близькі і, попри деякі свої особливості, єдині в тлумаченні філософії як складової частини християнської премудрості. Мудрість постає в них не стільки як знання істини, а й як «житіє в істині», не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльнісну сутність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, налаштовував своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.

Висновки по першому питанню.

Характерними особливостями філософської думки Русі стали: однорідність, соборність філософського знання, відсутність філософських шкіл і напрямів, значних відмінностей у поглядах мислителів, де філософська полеміка має, як правило, частковий характер. Вона пропонувала мир між народами і при загальній спрямованості на любов і відданість Вітчизні не страждала ні космополітизмом, ні націоналізмом, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства, віру в його майбутнє.

Для соціально-моральних поглядів мислителів Русі властиве домінування загальнолюдських ідеалів Добра і Краси, устремління до духовних, а не матеріальних благ, активної життєвої позиції, боротьба за соціальну справедливість, переконання в торжестві розуму, повага до суспільних інтересів, старших і батьків, утвердження мужності, чесності, прямоти, здорового способу життя, єдність слова і діла, почуття людської гідності, совісті, людяності, подвижництв. Висока оцінка знання поєднувалася тут з енциклопедичністю, високою книжною культурою, поважним ставленням до матеріальної і духовної культури минулого, розуму і таланту, мудрості як сплаву знання і його втілення в життя, безкомпромісного пошуку правди та істини.
Друге питання.

2. Гуманізм епохи Відродження на Україні.

Нові суспільно-політичні зміни, що відбулися після занепаду Київської Русі вплинули на зміст духовного життя тогочасної України. Нові історичні реалії актуалізували й докорінні зміни у сфері філософського мислення, яке змушене було здійснити рішучу переорієнтацію від духовної культури Візантії до культури західноєвропейського світу, християнської Європи, куди відносили себе князі Київської Русі, приймаючи християнство ще до його великого розколу. Розрив між західним і східним християнством, хоча і спричинив своєрідну ізолятивність нашої культури, а отже і філософії, від швидко прогресуючої західноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність. Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засад професійної української філософії.

Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну середньовічній Європі), що навчались в європейських університетах (в Сорбонні - Петра Кордована та ін.). Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п’ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з’явилися ступені доктора богослов’я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів - приносили на рідну землю не лише знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження. В епоху Відродження гуманістичні ідеї на Україні розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті вплинув на організацію і розгортання освітньої справи на Україні. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем Костянтином Острозьким (1526-1608). У своїй структурі центр мав академію (греко-слов'яно-латинський колегіум), друкарню і літературний гурток, члени якого готували до видання навчальні посібники, інші книги, що їх друкував Іван Федоров (невід. —1583). Це «Азбука» і «Буквар» (1578), «Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581), «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Книжиця» Василя Суразького (1588) та ін.

У 16 – на поч. 17 ст. антропологічну, морально-етичну та суспільну проблематику розвивали діячі Острозького освітнього центру, православних братств та письменники-полемісти: Герасим та Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Ісая Копинський, Кирило Транквіліон Ставровецький, Касьян Сакович. Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. Та поступово тематика їх філософських досліджень набувала нового звучання, актуалізованого умовами тогочасного суспільного буття України.

Острозька академія, що проіснувала до 1636 p., за змістом навчання була першим українським навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання. У ній вивчали сім так званих вільних мистецтв — граматику, риторику, діалектику (логіку), арифметику, геометрію, музику й астрономію. Особлива увага зверталась на вивчення мов – старослов'янської, грецької, латини, оскільки це відкривало можливості для засвоєння духовної спадщини минулого. Зміст, стиль діяльності академії, як і центру загалом, сприяв швидкому зростанню їх авторитету. Вона об'єднала плеяду визначних представників української культури, які зробили вагомий внесок і в історію вітчизняної філософської думки. Це перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (невід. - 1594) – автор передмови й один з ініціаторів створення знаменитої Острозької Біблії, Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константинопольський), український письменник-полеміст Клірик Острозький (кінець XVI ст.), Христофор Філалет (середина XVI — поч. XVII ст.) – автор відомого полемічного твору «Апокрисис», український письменник, мислитель Іван Вишенський (між 1545-1550 – прибл. 1620), поет-гуманіст Симон Пекалід (прибл. 1563 - прибл. 1601) та ін.

Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. Та поступово тематика їх філософських досліджень набувала нового звучання, актуалізованого умовами тогочасного суспільного буття України. Так, намагаючись осмислити одну з найскладніших психолого-філософських проблем християнства — догмат Трійці — вони здійснили спробу обґрунтувати моністичну концепцію буття у контексті співвідношення єдиного і множинного; осмислюючи Божественну сутність, намагалися показати докорінну відмінність видимого (земного) і невидимого (небесного) світів, Бога і земної людини, обстоювали свободу совісті як одне з найважливіших надбань. Тяжіння до раціоналізму активно виявлялось при осмисленні філософсько-теологічних проблем. Винятком є хіба що творчість І. Вишенського з його орієнтацією на ортодоксальні греко-візантійські, києво-руські духовні цінності.

У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI – на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

Одним із перших і найавторитетніших з-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діяла школа, статут якої («Порядок шкільний»), як і братства загалом, був зразком для всіх інших, що згодом відкрились у Бережанах, Дубні, Галичі, Вінниці, Замості, Кам'янці-Подільському, Кременці, Немирові, Острозі, Рогатині, Холмі, Шаргороді тощо. У Львівській школі викладали читання, арифметику, слов'янську та грецьку мови, основи риторики, діалектики, астрономії, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. З її діяльністю пов'язані імена багатьох видатних постатей на терені української духовної культури. Так, Мелетій Смотрицький (1572—1633) широко відомий у слов'янському світі як автор знаменитої «Граматики», творів «Тренос», «Верифікація прав... народу руського» тощо, в яких він, відстоюючи гідність, права, культуру українців, значно розширив джерелознавчу базу української філософії, розробляв питання її методології. Цінну спадщину залишили: Ісайя Копинський (невід. — 1640), автор відомого «Алфавіта духовного», ідейний зміст якого, зокрема проблема самопізнання, істотно вплинув на подальший розвиток української філософської думки; Кирило Транквіліон-Ставровецький (невід. — 1646) — найталановитіший український книжник останніх десятиліть XVI — початку XVII ст., який у широко відомих творах «Зерцало богословії», «Євангеліє учительнеє», «Перло многоцінноє», «Похвала мудрості» розробляв ідеї ренесансного гуманізму на українському ґрунті — питання самопізнання, морального самовдосконалення, сенсу людського життя, заклав основи тривалої пантеїстичної традиції в Україні.

Завдяки всебічній підтримці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (невід. —1622) значного авторитету і впливу набуло Київське братство, при якому 15 жовтня 1615 року було відкрито школу. З її діяльністю пов'язані імена Івана (Йова) Борецького (невід. — 1631), Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Фоми Ієвлевича, Ісайї Трофимовича-Козловського і особливо Касіяна Саковича (1578-1647), роль якого в розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення філософської думки в Україні досить помітна. Випускник Краківського університету й Замойської академії, К. Сакович був людиного європейської вченості, вільно володів українською (книжною), грецькою, польською, старослов'янською мовами, латиною. Його праці «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» (1620), «Трактат про душу» (1625) написані як посібники із філософії для братських шкіл, є першими зразками теоретичного мислення в Україні. Ідучи за західноєвропейськими гуманістами Відродження і особливо Дж. Піко делла Мірандолою (1463-1494), К. Сакович підносить людський розум, людську активність, її здатність керувати власною природою.



Висновки по другому питанню.

Отже, наприкінці XVI – на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси; за цих обставин підсилюється інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл виникає професійна філософія, а згодом – вищі навчальні заклади.


Третє питання.

3. Філософія в Києво-Могилянській академії.

Вперше в Україні філософія почала професійно викладатися у Києво-Могилянській Академії (Представники: Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Теофан Прокопович та ін.). Мислителі академії зосереджували увагу на проблемах пізнання, логіки, онтології. В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму. Тобто першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем. Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо.

Вихованець академії Григорій Сковорода (1722 – 1794) зосередив увагу на етико-гуманістичних проблемах, зробивши оригінальний внесок в українську філософію. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи: він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим. Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці – її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. нерівна рівність.Умовою досягнення щастя мислитель вважав пізнання себе, своєї духовності або серця.



Висновки по третьому питанню.

Отже, вперше в Україні філософія почала професійно викладатися у Києво-Могилянській Академії (Представники: Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Теофан Прокопович та ін.). Мислителі академії зосереджували увагу на проблемах пізнання, логіки, онтології. В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму. Тобто першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем. Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо.


Четверте питання.

4. Філософія Просвітництва та Романтизму на Україні.

У 18 – на поч.. 19 ст. на Україні поширюються ідеї Просвітництва, а згодом Німецької класичної філософії. Зокрема, Яків Козельський (1719-1799) розвивав ідеї французьких матеріалістів. Визнавав світ об’єктивним та матеріальним. Все в світі повязано принципом детермінізму. Покладав надії на урядові реформи, засуджував кріпосництво.

Ідеї Фіхте поширювалися завдяки старанням професора Харківського університету Й. Шада, який у 1813 р. опублікував переклад відомої праці німецького мислителя «Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии». Професор Рішельєвського ліцею (Одеса) М. Курляндцев у 1833 р. видав переклад праці Ф. Шеллінга «Введение в умозрительную физику». Успішно пропагували в Україні філософські праці німецьких просвітників Йосип Міхневич, Данило Кавунник-Веланський, Костянтин Зеленецький, Професор Київського університету Орест Новицький (1806—1894), С. Гогоцький, П. Лодій та ін. Українські філософи-просвітники не обмежувалися перекладацькою діяльністю, а творили оригінальні філософські праці, добре знані не лише в Україні.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному духовному житті України. Вона контрастувала, перебувала у складній взаємодії з новим типом культури – романтизмом, що набував поширення у Західній Європі, а згодом став провідною течією в культурі XIX ст. До цієї течії належали М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш тощо.

Послідовник Сковороди Памфіл Юркевич (1827-1874) на засадах теологічного індивідуалізму розробив сою «філософію серця» - вважаючи суттю особи не розум, а серце. Тарас Шевченко у своїх творах зосереджувався на суспільній проблематиці, обстоював братське революційне єднання слов’янських народів, заради свободи від тиранії.

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація – світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності. Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916).

Михайло Драгоманов стояв на позиціях матеріалізму, вважав, що людина може й повинна пізнавати світ заради прогресу. Критерієм прогресу вважав добробут людини. Іван Франко також матеріаліст, вважав можливості людського пізнання безмежними, розглядав історію як закономірний процес де головну роль відіграють матеріальні фактори.

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної форми націоналізму – так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна – не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Микола Міхновський (1873-1924), В'ячеслав Липинський (1882-1931) і «апостол українського сепаратизму» Дмитро Донцов (1883-1973).



Висновки по четвертому питанню.

Таким чином, кін. – 18 1 пол. 19 ст.в Україні відзначилися поширенням ідей Просвітництва та Німецької класичної філософії, що розвивалися в рамках української Академічної філософії. Середина та 2 пол. 19 ст. пройшли під впливом: з одного боку ідей позитивізму, а згодом марксистської філософії, а з іншого потужним розвитком романтичної традиції.



П’яте питання.

5. Українська філософія ХХ ст.

Українська філософія ХХ ст. розвивалася в важких умовах бездержавності. Видатним мислителем цього періоду був творець концепції ноосфери, перший президент Української академії наук (1918 р.) В.І. Вернадський. Він виходив з того що з виникнення людського розуму розпочинається новий етап у розвитку Всесвіту. Під впливом людини біосфера перетворюється нове середовище – ноосферу (сферу розуму). Що веде до змін у самій біосфері. Становлення ноосфери пов’язане з проблемою формування єдиної науки як могутньої історичної та геологічної сили та її зв’язком з досягненнями світової цивілізації. Необхідним є вироблення планетарного мислення, оскільки людина як житель планети має мислити не лише в аспекті окремої особи, сім’ї чи держави, а й в планетарному аспекті. В цьому визначну роль відіграє наука.

Українська філософія в діаспорі представлена такими мислителями, як: Д. Чижевський, Н. Грігор'їв, І. Мірчук, О. Кульчицький. Д. Чижевський (1894 - 1977) вніс значний внесок у дослідження української історії, естетики, літератури та філософії (особливо спадщини Г.С. Сковороди). Ставив загальнолюдське над національним. Вважав, щонаціональна філософія є обмеженим втіленням загальнолюдського ідеалу. Філософія що бачить себе абсолютно істинною стає хибною. Отже всяка національна філософія є обмеженою. Розвиток філософії пов'язаний з моментами синтезу у загальнолюдське. Вважав, що в Україні, за винятком Сковороди, ще не було свого великого філософа і її філософія ще буде розвиватися. Виділяв риси українського національного характеру: емоційність, сентиментальність, індивідуалізм (самоізоляція, конфліктність), прагнення до свободи, сприйняття нового.

В центрі філософії О. Кульчицького стоїть людина, але це не просто людина, а українець (персоналістична тенденція забарвлена в національний колорит). Досліджував українську національну психологію та духовність. Зокрема вплив середовища на становлення національного характеру. Виділяв потяг до землі (антеїзм), як рису української психології, що виключає агресивність.

У радянській Україні в 20-і рр. розпочалась активізація філософських дискусій, пов’язана з становленням марксистської філософії, як офіційної ідеології. У 20-і рр. центри у столиці Харкові та Києві. Історико-філологічні та соціально-економічні відділі УАН вивчали історію громадських течій в Україні, спадщину Г.С. Сковороди (Д.І. Багалій), естетичні й культурні надбання народу. Історією філософії України займалися М.Ф. Сумцов (досліджував спадщину барокових мислителів Гізеля, Галятовського, Барановича), історією філософії - О.М. Гіляров. Філософію науки розвивали: В.П. Затонський, О.В. Палладін, В.О. Юринець.

У 1931 створено Інститут філософії і природознавства, з 1933 – Інститут філософії (існував до 1936 р.) У 30-40-х рр.. політичні репресії нанесли важкий удар по філософській науці яка пережила період занепаду. Основною функцією філософії став захист та обґрунтування постанов партії. 1946 – створено філософський факультет при Київському університеті. 1946 відновів діяльність Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди АН. Вони стали центрами філософствування. У кін. 50-х- 60-і рр. відбулося певне поліпшення ситуації пов’язане з діяльністю «шістдесятників». Кін.50 – поч. 60 рр. Інститут філософії очолив П.В. Копнін. Основними проблемами досліджень на той час були: логіка, історія філософії (в т.ч. української), актуальні проблеми суспільного розвитку.

Розроблялися філософські проблеми природознавства: В.Н. Глушков, А.П. Маркевич, І.Г. Підоплічний. Питання науково-технічного прогресудосліджував М.Ф. Тарасенко. Аналіз категоріальної структури світогляду здійснювали В.І. Шинкарук, А.І. Яценко, В.П. Іванов, В.Г. Табачковський. В цей період була створена так звана Київська світоглядна школа, яка займалася проблемою співвідношення понять світогляд та філософія.

У 70-80 рр. здійснювалися соціологічні дослідження студентської молоді. (Київ, Харків, Львів, Одеса). Ними займалися: І.М. Попова, В.І. Астахова, В.П. Андрущенко, Є.О. Якуба. Матеріалістична діалектика розвивалася в працях М.О. Парнюка. Філософські категорії, соціальну філософію та філософію історії досліджував М.В. Бойченко.

Для історії української філософії це були складні часи. – центрами її дослідження були Інститут філософії, філософські факультети Київського та Львівського університетів Дослідженнями в цій галузі займалися Кашуба М.В.. В.М. Нічик, завдяки працям якої була популяризована спадщина Києво-Могилянської академії. В.С. Горський досліджував філософську думку Київської Русі.

В умовах незалежності склалися сприятливі умови для розвитку вітчизняної філософії.

Серед сучасних українських мислителів, що розвивають широкий спектр актуальних філософських проблем можна назвати: М. Поповича, С. Кримського, В. Лісового, В. Малахова, Л. Довгу, С. Йосипенка, Н. Хамітова тощо.

Висновки по п’ятому питанню.

Філософська думка України в ХХ ст.. розвивалася в досить складних умовах, що були пов’язані з бездержавністю та пануванням радянської ідеології. В під радянській Україні короткий сплеск філософських дискусій 20-х рр.. було перерванео сталінськими репресіями і відновити філософське життя вдалося лише після війни. Лише в діаспорі збереглося специфічно українське філософствування, що продовжувало рефлексію над темою української нації та філософії. В 60-х рр. відбулося певне пожвавлення філософських пошуків, пов’язане з «відлигою» та діяльність «шістедесятників». Наразі в умовах незалежності українська філософія переживає своєрідний «ренесанс» та шукає нових шляхів розвитку, які б поєднали вітчизняну традицію із кращими здобутками світової думки.



Висновок по темі.

Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по-сьогодні.



Завдання та рекомендації до самостійного вивчення теми:

Із бюджету часу на самостійну роботу з даної теми виділяються три академічні години. За цей час курсанти мають вивчити такі питання:



  1. Філософська думка в грецьких містах Причорномор’я та Скіфії.

  2. Український національний характер та розвиток вітчизняної філософії.

  3. Елементи філософії у світогляді давніх слов’ян.

При самостійному вивчення теми слід окремо звернути увагу на такі проблеми:

  • Вплив українського національного характеру на розвиток вітчизняної філософської думки;

  • Особливості розвитку філософських знань у Античних полісах Причорномор’я та Скіфії;

  • Характерні риси язичницького світогляду давніх слов’ян.

Вивчення філософської думки України слід розпочати з визначення самого предмету розгляду (філософська думка на українських землях чи філософська думка українського народу). Необхідно охарактеризувати характерні риси української філософії та її взаємовплив з загальним світовідношенням українців. Доцільним буде розглянути становлення філософської культури на території Південної України в добу Античності. Слід звернути увагу на характерні риси світогляду давніх слов’ян, які стали однією з основ подальшого розвитку вітчизняної філософської думки.

За даною темою передбачена підготовка доповідей, що можуть бути виголошені на семінарському занятті з теми:

1. Філософські погляди Анахарсиса Скіфського.

2. Філософський аналіз «Велесової книги».

3. Особливості української філософії за Д. Чижевським.

З даної теми передбачений наступний перелік тематики індивідуальних навчально-дослідних завдань:

1. Філософія на Україні в дохристиянську добу.

2. Філософська думка Київської Русі.

3. Український гуманізм епохи Відродження.

4. Філософія в братських школах.

5. Філософія Києво-Могилянської академії.

6. Вчення Г. Сковороди.

7. Філософські ідеї в творчості Т. Шевченка.

8. Філософські погляди М. Костомарова.

9. Філософські ідеї П. Куліша.

10. Філософські ідеї в творчості М. Гоголя.

11. Філософські погляди М. Драгоманова.

12. І. Франко як мислитель.

13. Філософські ідеї в творчості Л. Українки.

14. Філософський зміст інтегрального націоналізму Д. Донцова.

15. Філософські погляди Д. Чижевського.
При опрацюванні зазначених питань та виконанні ІНДЗ слід скористатися переліком рекомендованої до теми літератури:
1. Бичко А.К., Бичко І.В. Історія філософії / А.К. Бичко, І.В. Бичко. – К., 2001. – С. 147 – 234.

2. Горський В.С. Історія української філософії: Навчальний посібник / В.С. Горський. – К., 2001.

3. Історія філософії України: Підручник / М.Ф. Тарасенко та ін. – К.: Либідь, 1994.

4. Касьян В.І. Філософія / В.І. Касьян. – К., 2008. – С. 49 – 64.

5. Краткий очерк истории философии. – М., 1971. – С. 148 – 163.

6. Пазенок В.С. Філософія / В.С. Пазенок. – К., 2008. – С. 38 – 52.

7. Причепій Є.М. та ін. Філософія / Є.М. Причепій. – К., 2000. – С. 114 – 168.

8. Філософія / ред. Горлача М.І., Кременя В.Г. – Харків., 2001. – С. 69 – 78.

9. Філософія / ред. І.Ф. Надольного. – К., 2002. – С. 93 – 118.

10. Філософія. Курс лекцій / ред. І.В. Бичко та ін. – К., 1991. – С. 51 – 87.

11. Філософія / ред. Г.А. Заїченка. – К., 1995. – С. 46 – 79.

12. Філософія: словник – довідник / І.Ф. Надольний, Г.Б. Черушева та ін. – К., 2009.



13. Философский словарь / И.В. Андрущенко, О.А. Вусатюк и др. – К., 2006.

14. Хамітов Н., Гармаш Л. Історія філософії: проблема людини / Н. Хамітов, Л. Гармаш. – К., 2000.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка