Мені здається, що я знала Юрія Сергійовича Асєєва усе своє життя. Проте вперше, як тепер пригадую, побачила його наприкінці 1950-х років, коли нам, студентам Київського державного університету ім. Т. Г



Скачати 106.81 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір106.81 Kb.


Ірма Тоцька

ЮРІЙ АСЄЄВ

Мені здається, що я знала Юрія Сергійовича Асєєва усе своє життя. Проте вперше, як тепер пригадую, побачила його наприкінці 1950-х років, коли нам, студентам Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, майбутнім археологам-музеєзнавцям запропонували факультативний курс з історії архітектури та мистецтва. Ю.Асєєв вже був відомим ученим, спеціалістом з древньоруської архітектури. Його лекції завжди були цікаві, супроводжував він їх багатим ілюстративним матеріалом, у пізніші роки – розкішними слайдами, більшість із яких Юрій Сергійович робив сам, зокрема під час закордонних подорожей. Він мав величезну фототеку, на кілька полиць, а також чудову бібліотеку.

1958 року після закінчення університету я почала працювати в культурно-масовому відділі Державного культурно-історичного заповідника «Софійський музей» (тепер – Національний заповідник «Софія Київська»). Софійський заповідник з 1944 року підпорядковувався Академії архітектури УРСР (потім - Академії будівництва і архітектури), а коли її ліквідували – Держбудові. Споруди XVIII-XIX століть на території заповідника займали численні підрозділи Академії архітектури. У Будинку митрополита – пам’ятці XVIII століття – розташувалася президія академії, на другому поверсі в південному ризаліті був кабінет її першого президента Володимира Гнатовича Заболотного. У цьому ж будинку містилася наукова бібліотека академії, яка мала раритетні видання з історії, архітектури, мистецтва, зокрема з історії Києва та його пам’яток. До бібліотеки раз у раз зверталися науковці, аспіранти академії, розміщеного тут Софійського заповідника, співробітники Інституту історії та теорії архітектури, працівники інших київських установ. Отже на Софійському подвір’ї мало не щодень можна було бачити відомих українських учених, архітекторів, мистецтвознавців, і Юрій Сергійович Асєєв був серед них.

З розповідей колишнього завідувача культурно-освітнього сектору Олександра Дмитровича Радченка й інших старших колег я дізналася, що Юрій Сергійович одразу після війни працював у відділі історії архітектури заповідника й робоче місце мав у Софійському соборі в приміщенні південної башти, що він був співорганізатором виставки з історії архітектури Давньої Русі, розгорнутої в південних залах другого поверху собору. Я й досі пам’ятаю ту виставку. Нас, молодих працівників заповідника, зобов’язали простудіювати експозицію, що й справді поглибило наші знання про архітектуру домонгольської Русі.

У повоєнні 1940-1950-ті роки в Софійському соборі під керівництвом тодішнього директора заповідника М.Кресального робилися архітектурні зондажі й розкопки, вивчалася будівельна техніка Софії, первісні архітектурні форми будівлі, зокрема куполів , структура фундаментів, тощо. Як дослідник учасником цих робіт був і Ю.С.Асєєв. Здобуті під час досліджень матеріали були опубліковані й на основі їх виготовлено макет первісного вигляду Софійського собору (автори М.Кресальний, В.Волков, Ю.Асєєв), який і нині експонується в Софійському музеї. З 1950-х років Ю.Асєєв увійшов у коло провідних фахівців з історії нашої давньої архітектури.

Тоді ж проводилися величезного обсягу й науково-культурного значення підготовка шеститомної «Історії українського мистецтва». Перший том видання («Мистецтво найдавніших часів та епохи Київської Русі») вийшов друком у 1966 році. Юрій Сергійович написав до нього грунтовний вступ, розділи «Мистецтво Криму V- XIV століть», «Архітектура Київської Русі X – початку XII століття», «Архітектура Середнього Придніпров’я та галицько-волинських земель у XII- XIII століттях» і післямову (1971 р. Ю.Асєєв та інші автори «Історії» були відзначені Державною премією УРСР).

Поступово я почала більше спілкуватися з Ю.Асєєвим. Він часто бував у Софії, працював у бібліотеці в Митрополичому будинку та й просто проходив Софійським подвір’ям, повертаючись додому з Художнього інституту, де викладав. Юрій Сергійович завжди пропонував нам, співробітникам заповідника, при потребі звертатися до нього. І справді, реально допомагав, до того ж не тільки в справах наукових, а й навіть адміністративних, він був членом науково-методичної ради заповідника ц різних комісій. До нього передусім апелювало наше керівництво, коли треба було відстояти статус заповідника, підготувати відповідні листи до тогочасних керівних органів.

З приходом наприкінці 1967 року на посаду директора Софійського заповідника В.Ачкасової колектив почав готувати першу власну наукову конференцію. Залучили для цього відомих учених. Мені також припала певна організаційна робота (на той час я була вже старшим науковим співробітником), але найбільшим був внесок Ю.Асєєва, насамперед щодо надання конференції наукового спрямування й консультування заявлених учасників.

У ті дні я вперше виклала Ю.Асєєву матеріали моїх досліджень, і він підтримав мене як науковця. Пам’ятаю Юрій Сергійович зайшов після лекцій в інституті, ми довго розмовляли в Софії, потім я вирішила трохи провести його, і ще, може з годину тривала наша бесіда біля оперного театру.

Та, перша, Софійська конференція відбувалася навесні 1968 року в залі Будинку вчених на Володимирській вулиці (свого приміщення для засідань Софійський заповідник тоді ще не мав). На ній виступили такі відомі фахівці, як В.Довженок, М.Холостенко, П.Юрченко, П.Цибенко, М.Шарлемань, Ю.Нельговський та ін. Серед учасників, певна річ, також були і науковці заповідника. Ю.Асєєв виголосив доповідь «Київська Софія й давньоруська архітектура», де грунтовно розглянув архітектурні форми цієї видатної пам’ятки на широкому тлі будівництва до монгольської Русі. Для мене несподіванкою стали його слова: «Аналіз пропорцій Київської Софії показує, що всі галереї та башти увіходили в первісний задум». Адже доти в науці панувала думка, що зовнішні галереї були зведені й розмальовані значно пізніше від центрального ядра собору! Чи не та докладна розповідь про мої дослідження додала Юрію Сергійовичу остаточної впевненості в цьому питанні? Я проаналізувала особливості стиків фрескової штукатурки на межах архітектурних площин внутрішньої (як вважалося, найдавнішої) і зовнішньої (начебто пізнішої) галерей і довела, що після зведення собору з галереями і баштами обидві галереї були розмальовані одночасно.

Коли конференція закінчилася, її учасників запросили на обід на верхній поверх ресторану «Київ» (пізніші назви - «Театральний», «Мелодія»). До нашого столика підійшов один московський вчений . М.Брайчевський, який сидів поруч, звернувся до нього: «Як вам доповідь Ірми?». Той, на наш подив, висловився безапеляційно: «Коли мистецтвознавці починають говорити про якісь стики штукатурок, то це вже не мистецтвознавство». М.Брайчевський підхопився: «Знаєте, досі про фрески галерей були самі балачки, а це вже - знак». Ю.Асєєв, що теж приєднався до розмови, сказав чітко, наче відрізав: «Це дані незаперечні. Так воно і є». Годі й казати, яка була вдячна йому за підтримку.

Перу Ю.Асєєва належить багато праць: статті і розвідки Кирилівську церкву, Дмитрівський собор, Кловський собор у Києві, оборонні споруди XII століття Києво-Печерської лаври, собор Апостолів у Білгороді, архітектурні пам’ятки Чернігова тощо. Великий інтерес викликала кожна його книжка – «Архітектура Київської Русі» (К.,1969), «Джерела. Мистецтво Київської Русі» (К.,1980), «Архитектура Древнего Киева» (К.,1982) та інші. Вони стали настільними для науковців, підручниками для студентів, джерелами знань для музейних працівників і екскурсоводів.

Книжки Ю.Асєєва були рясно ілюстрованими. Особливу цінність становили в них реконструкції давніх київських будівель – як мурованих так і дерев’яних. Тісно спілкуючись з дослідниками, зокрема з київськими археологами, Ю.Асєєв завжди вловлював значення нових, навіть найменших знахідок для загальної картини культури Київської Русі, і це певним чином відбивалося в його роботах. Наведу такий приклад. На згаданому вже макеті первісного вигляду Софійського собору показано купольне завершення обох сходових веж. Проте Ю.Асєєв спочатку запропонував був інше – наметове покриття башт, і цей варіант реконструкції він не раз публікував. Вивчаючи північну зовнішню галерею Софії, я дійшла висновку, що в її східному членуванні містилася князівська усипальниця, де первісно стояв саркофаг Ярослава Мудрого. Усипальниця мала апсиду, і, очевидно, увінчувалася куполом, що зумовило асиметрично розміщення північної башти собору. На мою радість, ці дослідження одразу переконали ленінградського дослідника П.Раппопорта, який показав це приміщення з апсидою на плані споруди у праці «Русская архитктура X- XIII вв.» (Л., 1982. – С.118. – Таб.2). І яким же було моє здивування, коли Ю.Асєєв зробив ще один варіант реконструкції Софії, опублікований того ж 1982 року, - уже з куполом над усипальницею Ярослава Мудрого.

У 1970-ті роки мені випало разом з Юрієм Сергійовичем готувати великий альбом про Софію Київську, який мав вийти за кордоном. Він писав історико-архітектурний розділ, а я – розділ про настінні малювання й декоративне мистецтво. Радились, показували одне одному підготовлений матеріал. Запам’ятався такий момент. У своєму тексті Юрій Сергійович назвав лише одну дату побудови собору – 1037 рік. Я зауважила, це ж дискусійне питання і маємо бодай у примітці сказати про існування прихильників іншої дати – 1017 року. Ю.Асєєв суворо глянув на мене:


  • Як, ви не згодні з датою 1037 року? Для мене це новина!

  • Ні, я вважаю, з певними застереженнями, цю дату слушною, проте заради об’єктивності треба подати і цю думку.

Юрій Сергійович довго і уважно дивився на мене, а потім дав згоду, і ми вмістили відповідну виноску в тексті.

На жаль, як не раз бувало в той час, видання не побачило світу, хоча був зібраний величезний фотоматеріал і написано ґрунтовний текст.

Найтіснішим моє спілкування з Ю.Асєєвим було в кінці 1970 – на початку 1980-х років, коли в південній галереї Софійського собору на другому поверсі провадилися масштабні архітектурно-археологічні дослідження. Тоді я вже працювала заступником директора заповідника з наукової роботи.

Почалося все з того, що в приміщенні робили ремонт, під час якого на північній стіні колишньої галереї зняли пізніший тиньк і під ним виявили сліди якихось конструкцій. І хоча в цьому приміщенні вже були довоєнні зондажі, зокрема І.Моргілевського, вони не давали відповіді на важливі питання щодо архітектурно-будівельної історії собору та його загального композиційного задуму. Відчувалася потреба в нових архітектурно-археологічних дослідженнях, які б уможливили визначити час зведення галерей другого поверху і характер їхнього перекриття. Дозвіл на такі роботи мала надати науково-методична рада Держбуду України. Засідання ради відбувалося в самій галереї. На ньому був присутній відомий дослідник Софії Новгородської та інших новгородських архітектурних памя’ток Григорій Михайлович Штендер. Рада затвердила дослідницьку авторську групу в складі Ю.Асєєва – керівника, Г.Штендера й мене. Програма робіт передбачала глибинні зондажі кладки, чого на робили раніш, а також, у двох випадках, навіть невеликі зондажі вглиб кладки XI століття!

Використовувати для виконання зондажів звичайних робітників було неможливо, бо мала значення кожна щонайменша деталь, неприпустимим було збиття хоча б якогось невеличкого, але дуже важливого фрагмента кладки. Тому всю фізичну роботу ми виконували удвох із Г.Штендером. Для обмірів Ю.Асєєв запросив кількох своїх студентів. Юрій Сергійович приходив після лекцій. Ми намагалися, що до того часу трохи осіла вапняна пилюка і йому було зручніше дістатися до зондажів. Обговорення, роздуми, пропозиції – це усе було надзвичайно цікаво.

Коли закінчилися натурні дослідження, ми вирішили підготувати велику статтю «Нове про композиційний задум Софійського собору в Києві» для московського збірника. Ми показали, що галереї другого ярусу зведено одночасно зі стінами собору і в їхньому перекритті використані хрестові склепіння – найдавніші відомі на Русі. У Києві наші відкриття сприйняли досить спокійно, бо ж коло відповідних кваліфікованих фахівців тут поступово звужувалося. Натомість у Москві й Ленінграді науковці оцінили їх високо. У передмові до збірки «Древнерусское искусство. Художественная культура Х – первой половины XIII в.» (М.,1988), де була надрукована наша робота, зазначалося : «Стаття Ю.С.Асєєва, І.Ф.Тоцької, Г.М.Штендера не тільки є значним внеском у вивчення київського Софійського собору, вона не тільки доповнює наші уявлення про форми архітектури всього ХI ст., а ще й повчальним вмінням «розпитати» саму памя’тку й отримати доказові відповіді».

Той період залишився в пам’яті як особливо важливий у моєму житті. Постійне спілкування з такими видатними фахівцями, як Ю.Асєєв і Г.Штендер, можливість збагатити свої знання, брати участь у дискусіях, бути вислуханою і сприйнятою. Головне – весь час панувала дружня, творча обстановка. Кілька разів ми з Г.Штендером, були запрошені до Ю.Асєєва на дачу, на Русанівські сади, куди їхали катером з Гідропарку. Там нас привітну зустрічала й частувала дружина Юрія Сергійовича Олена Володимирівна. Увечері ми йшли босоніж по вологому піску до причалу, щоб не спізнитися на останній катер. Асєєви нас проводжали і Юрій Сергійович читав з пам’яті вірші, яких він знав чимало й чудово декламував.

Неабияку увагу суспільства до пам’яток привернуло широко організоване на початку 1980-х років відзначення 1500-річчя Києва. Імена провідних дослідників стародавнього Києва – Ю.Асєєва, П.Толочка, С.Кілієвич та багато інших тоді були в усіх на вустах. Проводилися засідання в різних установах , у музеях. Пам’ятаю, на одному із засідань міського відділу УТОПІК Ю.Асєєв запропонував установити меморіальні дошки провідним київським архітекторам. Науковці, в тому числі Ю.Асєєв, виступали по радіо й телебаченню, читали лекції. Нові видання з історії Києва розкуповували враз. Це був якийсь масовий злет зацікавлення знаннями про стародавній Київ та його дослідників.

Однією з важливих тогочасних справ Ю.Асєєва була участь у розробленні макета стародавнього Києва. Над ним довго працювала київський реставратор Дінора Павлівна Мазюкевич. Їй допомагали, консультували фахівці, а також києвознавці. У макеті дістали відображення всі деталі, які на той час були відомі вченим. Після закінчення роботи макет було детально за фотографовано й Ю.Асєєв видав невеликий альбом «Обриси Древнього Києва» (К.,1981). Пізніше ми часто використовували його, читаючи лекції про давній Київ.

У 1990-ті роки Софійський заповідник разом х Художнім інститутом і Спілкою архітекторів України розпочав заходи щодо увічнення пам’яті талановитого дослідника й популяризатора пам’яток Київської Русі Іполита Владиславовича Моргілевського (1882-1942). Безумовно, активну участь у цьому взяв Ю.С.Асєєв – один із відданих учнів І.Моргілевського і помічник у його архітектурних дослідженнях. З 1989 року ми регулярно проводили урочисті засідання, присвячені цьому вченому, готували виставки, відвідали його могилу на Лук’янівському цвинтарі. Зажди з нами був Ю.Асєєв, який багато і цікаво розповідав про І.Моргілевського. Спілкувалися ми з Юрієм Сергійовичем і як члени комісії УТОПІК для присудження премії ім.І.Моргілевського.

Асєєв був всебічно освіченою людиною. Він досконально знав світову архітектуру, його перу належать книжки про давню грецьку архітектуру, шедеври світової архітектури від античних часів до сьогодення. Він мав глибинні знання в красному письменстві і сам був наділений літературним хистом, - щоб переконатися в цьому, досить прочитати блискучі описи Софії Київської в його працях. Та для мене було несподіваним відкриттям, що Юрій Сергійович добре розумівся й на музиці і співі. Якось під час поїздки до Чернігівського заповідника, який протягом десяти років був філією Софії, розмовляючи з Ю.Асєєвим в автобусі, я мимохіть торкнулася теми українських стародавніх пісень, які дуже люблю. На мій подив, Юрій Сергійович жваво підтримав цю бесіду. Він пам’ятав багато з тих пісень, навіть називав забутих авторів, чиї твори вважаються народними, висловлював свої міркування щодо часу, коли постала та чи інша пісня.

Юрій Сергійович приваблював знайомих з ним. Як талановитого оповідача, його можна було слухати без кінця.

Пам’ятаю, як одного разу випадково зустріла Юрія Сергійовича біля Києво-Печерської лаври, де я тоді мешкала. Він запропонував мені прогулятися (!) до Видубецького монастиря. Була чудова, тепла осінь, над нами – чисте небо, внизу – сріблястий Дніпро, а навкруги – суцільна стіна дерев, укритих золотим листям, яке також килимом лежало під ногами. Ми йшли схилами лаврських пагорбів і Юрій Сергійович розповідав, розповідав, розповідав… Про Рюрика Ростиславича, про Петра Милонега, про дивовижну підпірну стіну під Видубицьким собором, про Перуна, якого за Володимира Святославича кинули у Дніпро, і спантеличені кияни, на очах яких знущалися з їхнього бога, відчайдушно волали: «Видибай, боже»… Звичайно, я весь цей історичний матеріал добре знала, сама використовувала його в лекціях і телепередачах, але слухала затамувавши подих, - настільки образно і натхненно говорив Юрій Сергійович.

В останні роки життя Ю.Асєєв з дружиною переїхали з вулиці Леніна на Шовковичну, у новий великий будинок. Звідти Юрій Сергійович уже не міг пішки ходити до інституту. Сили поступово покидали його. Якось він тихо сказав мені, йому вже важко писати, викладати, читати лекції. Олена Володимирівна теж хворіла…



Юрій Сергійович – це ім’я в нашій культурі. З відходом такої людини зникає цілий світ – неповторний, багатий і не до кінця осягнутий навіть тими, хто мав щастя з нею з нею спілкуватися.

Джерело: Пам’ятки України: історія та культура, №4, 2006, стор.52-57


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка