Медична психологія: визначення, предмет І задачі. Поняття психічного здоров’Я



Скачати 239.67 Kb.
Дата конвертації26.12.2016
Розмір239.67 Kb.


4 курс мед. ф-т

(медична психологія)



Лекція №1

Тема: МЕДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРЕДМЕТ І ЗАДАЧІ.

ПОНЯТТЯ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я

План лекції:



  1. Предмет і задачі медичної психології.

  2. Теоретичні і методологічні основи медичної психології

  3. Методи психологічного дослідження.

  4. Дочірні і суміжні до медичної психології галузі.
  5. Роль медичної психології у професійній діяльності лікаря


  6. Перспективи розвитку медичної психології.


1. Серед більш як п’ятдесяти психологічних дисциплін особливе місце займає медична психологія. Ця прикладна наука, яка має особливе значення не лише для медичної практики, а й для загальної психології, виникла в кінці ХІХ століття. Її засновником вважається Р. Г. Лотус – німецький психіатр.

Медична психологія базується на знаннях із загальної психології і водночас є ключем для подальшого засвоєння психіатрії, наркології та інших клінічних дисциплін.

Медична психологія пов’язана із медициною, філософією, математикою, біологією, юриспруденцією та іншими науками і ґрунтується на методологічних засадах загальної психології. Загальна психологія дає лікарю методи, що дозволяють помічати незначні зміни в психічному стані хворого, крок за кроком спостерігати за перебігом захворювання, помічаючи позитивну або негативну дію способів лікування. Лікарі зазвичай більш орієнтовані на об’єктивні, фізикальні зміни, що не завжди дозволяє тонко регулювати лікувальний процес. Потужний вплив психології на медицину і навпаки свідчить про те, що медична психологія одночасно грає роль і психологічної, і медичної науки. Медична психологія – медична і водночас психологічна наука, спрямована на вирішення теоретичних та практичних завдань, пов’язана з підтриманням психологічного здоров’я населення, попередженням захворювань, діагностикою патологічних станів, психокорекції, формами впливу на процес одужання, з вирішенням багатьох питань експертизи, соціально-трудової реабілітації хворих людей, а також з вивченням психологічних особливостей професійної діяльності медичного працівника.

Особливості медичної психології на сучасному етапі: широке використання технічних досягнень – кібернетичних і теоретико-інформаційних моделей, математичних розрахунків душевних рухів. Відбувається розвиток суміжних галузей, взаємодоповнюючих медичну психологію – соціальної психології, психології праці, педагогіки, релігії, вікової (дитяча, підліткова, молодіжна, геронтопсихологія), охорони здоров’я, кризових станів, етології (науки про поведінку) та ін. Досліджуються проблеми психосоматики, радіаційної, екологічної психології, сексології, профвідбору до медичних вузів, визначення “професіограми” майбутнього лікаря при виборі вузької спеціальності, тощо.

Тісний зв’язок впливу психології на медицину і навпаки свідчить про те, що медична психологія одночасно грає роль і психологічної, і медичної науки. Проблеми, які вона вирішує, і завдання, поставлені перед нею, свідчать про те, що це є медична наука, а теоретичні передумови і методи дослідження характеризують її як психологічну науку. І все ж-таки медична психологія є галуззю психологічної науки, яка спрямована на вирішення теоретичних і практичних завдань, пов’язаних із запобіганням захворюванням, діагностикою хвороб і патологічних станів, формами впливу на процес видужання, з вирішенням різних експертних питань, соціальною і трудовою реабілітацією. Разом з тим у психологічній і медичній літературі немає однозначної думки щодо змісту проблем, які повинна вирішувати медична психологія. Це типова ситуація, що виникає у процесі розвитку та становлення всіх міжгалузевих наук.

У цілому медична психологія – це наука, що вивчає закономірності функціонування психіки в умовах виникнення та перебігу захворювання, лікування хворих людей та використання психологічних факторів у лікувальному процесі, профілактичній та гігієнічній роботі медичних працівників.

Є й інше, більш широке визначення медичної психології (В.Д. Менделевич, 1999): це наука, що вивчає психологічні особливості людей, які страждають на різні захворювання, методи і способи діагностики психічних відхилень, диференціацію психологічних феноменів та психопатологічних симптомів і синдромів, психологію взаємостосунків пацієнта і медичного працівника, психопрофілактичні, психокорекційні і психотерапевтичні способи допомоги пацієнтам, а також теоретичні аспекти психосоматичних і соматопсихічних взаємовпливів.

Предметом медичної психології є різноманітні особливості психіки хворого та їх вплив на здоров’я і хворобу, а також забезпечення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, у тому числі всіх обставин, що сприяють обслуговуванню хворого, які правомірно об’єднують у систему “медик-пацієнт”.

Таким чином, медична психологія сприяє не тільки покращенню необхідних контактів із хворими, швидшому і найбільш повному одужанню, але й запобіганню хворобам, охороні здоров’я, вихованню гармонійної особистості.

Більш широко медична психологія вивчає весь діапазон цілющих або згубних впливів особливості людини і міжособистісних відносин на її здоров’я і хворобу.

Медична психологія поділяється на загальну і спеціальну.



Загальна медична психологія вивчає:

  1. Основні закономірності психології хворої людини.

  2. Психологію родичів та близьких хворого.

  3. Психологію медичних працівників стосовно один одного.

Предметом медичної психології є зокрема особливості психіки хворої людини (“внутрішня картина хвороби”) в їх значенні для діагностики, лікування і запобігання хворобам.

Конкретні завдання медичної психології (Лебединський М. С., Мясищев В. М., 1966; Кабанов М. М., Карвасарський Б. Д., 1978):



  1. Вивчення психічних факторів, що впливають на виникнення, розвиток хвороб, а також на їх профілактику та лікування.

  2. Вивчення впливу тих чи інших хвороб на психіку.

  3. Вивчення психічних проявів різних хвороб в їх динаміці.

  4. Вивчення порушень розвитку психіки.

  5. Вивчення характеру стосунків між хворою людиною та медичним персоналом і мікросередовищем, що їх оточує.

  6. Розробка принципів і методів психологічного дослідження в клініці.

  7. Створення психологічних методів впливу на психіку людини з лікувальною та профілактичною метою.

Завдання, що стоять перед медичною психологією, продиктовані практикою охорони здоров’я і розвитком сучасної медичної науки. Існуючий донедавна суто біологічний підхід до розуміння виникнення і перебігу хвороб, вузька спеціалізація лікарських професій часто межували з небезпекою розуміння хворої людини як погано функціонуючий механізм, а лікар таким чином перетворювався на вправного ремісника, що може знайти поломку і полагодити деталь. У деяких початкуючих медиків таке «технічне» ставлення до професії залишається і нині, тому вивчення медичної психології студентами медиками покликане запобігти погляду на хворого як на набір погано функціонуючих органів і систем, а натомість виробити цілісний, інтегрований підхід до хворого як до особистості із власним психологічним досвідом і переживаннями.
2. Теоретичні і методологічні основи медичної психології

Методологія - система принципів організації теоретичної та практичної діяльності, система правил і нормативів пізнання і засобів побудови теорії.

Для сучасної психології в якості загальнонаукової методології виступає діалектичний підхід, а в якості конкретно наукової – системно-діяльний підхід.

Основні принципи системно-діяльного підходу:


  1. детермінізм;

  2. активність;

  3. єдність свідомості і поведінки;

  4. системність;

  5. розвиток.

Принцип детермінізму вказує причини психічних явищ. Психічні явища визначаються факторами зовнішньої дійсності (психіка є форма відображення об’єктивної реальності). Однак будь-який зовнішній вплив спричиняє той чи інший психологічний ефект, тільки перероблюючись внутрішніми умовами (такими, як наприклад, настрій суб’єкта, його установки, потреби, досвід).

Принцип активності – це активне відображення (принцип активності психічного відображення). Завдяки активності психіка виконує функцію орієнтації суб’єкта в різноманітті оточуючих подій та явищ (це проявляється у вибірковості суб’єкта стосовно зовнішніх впливів) і функцію регуляції поведінки (стимулювання до діяльності, що відповідає потребам і інтересам індивіда).

За словами видатного психолога В. Н. Мясищева, будь-які можливості людини можуть бути проявлені і вивчені при умові її позитивного ставлення до діяльності, що здійснюється.

Діяльний підхід у психології проголошує діяльність – категорію, що містить у собі єдність зовнішнього і внутрішнього, єдність свідомості і поведінки. Що означає така єдність? З одного боку, поведінка суб’єкта у визначеній ситуації буде залежати від того, як він цю ситуацію сприймає, що знає про неї, як до неї ставиться. З іншого боку, сам характер ставлення до даної ситуації, характер і обсяг знань про ситуацію будуть залежати від того, як суб’єкт з цією ситуацією практично взаємодіють.

Принцип системності. Системою називають сукупність елементів, що знаходиться у взаємозв’язку і створюють цілісність, єдність.

Людина включена в різноманітні зв’язки з дійсністю (пізнання, вивчення дійсності, пристосування до умов, спілкування з собі подібними). Відповідно великій кількості таких зв’язків людині притаманна велика кількість психічних властивостей. При цьому вона живе і діє як єдине ціле.

Розвиток всієї різноманітності психічних властивостей людини не може бути виведений з однієї єдиної основи (наприклад, тільки з біологічної або тільки із соціальної). Системний підхід пропонує різноманіття джерел і сил, які рухають психічний розвиток людини.

Принцип розвитку.

Розвитком називається закономірно направлена незворотня зміна в часі. Розвиток психіки реалізується в різних формах:

а) філогенезі – становлення структур психіки в ході біологічної еволюції виду;

б) онтогенезі – формування психічних структур протягом життя окремого організму;

в) соціогенезі – розвиток процесів пізнання особистості, міжособистісних відносин, що обумовлений особливостями соціалізації в різних культурах. Наслідком соціогенезу є відмінності мислення, цінностей, нормативів поведінки у представників різних культур;

г) мікрогенезі – під ним розуміється формування і динаміка образів, уявлень, понять, тощо, які детермінуються наявною ситуацією і розгортаються у відносно невеликі часові інтервали.

Кожний ступінь психічного розвитку має свою якісну своєрідність, своє закономірності. Мислення дорослої людини відрізняється від мислення дитини не просто тим, що дорослий більше знає і вміє, але і тим, що оперує іншими поняттями, іншими логічними схемами, спирається на іншу систему цінностей і т.п.


3.Методи медичної психології.


Метод – це спосіб організації діяльності, спрямований на досягнення поставленої мети. В медичній психології використовуються такі методи:

  • метод клінічної бесіди;

  • метод спостереження;

  • експеримент;

  • психодіагностичне обстеження.

Метод клінічної бесіди та спостереження є основними методами, що застосовуються в повсякденній практичній роботі лікаря.

Метод клінічної бесіди (інтерв’ю) полягає в аналізі фактів психічної діяльності людини, зібраних у процесі безспосереднього контакту лікаря з хворим. Щоб досягти бажаного результату, необхідно попередньо визначити мету й основні запитання бесіди. При цьому формулювання запитань має бути зрозумілим хворому і виключати двоїсте тлумачення. Слід створити невимушені умови, які дозволяють хворому давати щирі відповіді на поставлені запитання. Небажано перебивати його, а в разі необхідності лікар чи психолог може коректно поставити додаткові запитання. У процесі бесіди, як правило, вдається зібрати анамнестичні відомості про життя хворого, його трудову діяльність, стосунки з оточуючими, про початок захворювання і причини, з якими він пов’язує свій стан, з’ясовується також ставлення хворого до самого факту захворювання, бо хворі схильні перебільшувати тяжкість деяких захворювань. Збираючи анамнез, лікар чи психолог дізнається про перенесені раніше захворювання, які могли б спричинити виникнення хвороби.

Під час бесіди лікар чи психолог визначає наявність або відсутність характерних психологічних ознак і на цій підставі описує психологічний статус (стан) хворого.



Анамнез поділяється на суб’єктивний, тобто те, що повідомляє про себе сам хворий, і об’єктивний, тобто факти, повідомлені оточуючими (родичами, друзями, співробітниками). Відомості, одержані від хворого і оточуючих, взаємодоповнюються, факти анамнезу набувають об’єктивної значимості в процесі аналізу їх лікарем.

Метод спостереження широко використовують у медицині. За його допомогою вивчають психічні процеси (пам’ять, мислення, увагу), психічні властивості особистості (темперамент, характер, здібності), психічні стани (афекти, пристрасті тощо). Вивчення психіки здійснюється у природних життєвих умовах і відрізняється від природного експерименту тим, що лікар чи психолог є пасивним спостерігачем і змушений чекати, коли вдруге зможе побачити явища, які його цікавлять. Перевага цього методу полягає у тому, що під час спостереження не порушується природний перебіг психічних явищ. Проте метод спостереження не дає змоги з абсолютною точністю встановити причину конкретного психологічного явища, оскільки в процесі спостереження не можна врахувати всі зв’язки психічного явища, яке спостерігається, з іншими. Тому спостереження можна вважати методом психологічного дослідження лише тоді, коли воно не обмежується тільки констатацією фактів та змальовуванням їх, а й стає основою наукового обґрунтування природи психічних явищ у їхньому взаємозв’язку.

Експеримент передбачає можливість активного втручання дослідника у психічну діяльність досліджуваного шляхом створення умов, у яких чітко виявляються саме ті особливості психіки хворого, що його цікавлять. Розрізняють чотири види експерименту: лабораторний, природний, констатуючий, формуючий. Розглянемо два найпоширеніших: лабораторний і природний. Лабораторний експеримент передбачає використання експериментатором апаратури і спеціальних методик. За допомогою лабораторного експерименту можна одержати об’єктивні дані про перебіг, розвиток і вияв психічних процесів, про стан і властивості їх у конкретних умовах. Проте штучні умови, створювані в лабораторіях, чекання досліджуваного нерідко утруднюють об’єктивне значення вивчення. Тому поряд з лабораторним часто застосовують природній експеримент (О. Ф. Лазурський, 1910), який здійснюється у природних умовах діяльності людини і побудований так, що хворий не знає про те, що він є об’єктом психологічного дослідження. Прикладом природного експерименту може бути дослідження з метою з’ясування, як змінюються спритність, швидкість і координація рухів у хворих на шизофренію та епілепсію (Р. С. Рубінова, 1980). При цьому дослідження проводилось не у спеціальній лабораторії, а безпосередньо в лікувально-трудових майстернях.

Психодіагностика як галузь психології орієнтована на вимірювання індивідуально-психологічних властивостей особистості.

За допомогою психодіагностичного дослідження перевіряють, як правило, гіпотези (гіпотеза – це попередня відповідь на запитання про характер зв’язку подій) про залежність між різними психологічними характеристиками. Завдяки виявленню певних особливостей у достатньої кількості досліджуваних, з’являється можливість на основі відповідних математичних розрахунків встановити їх взаємозв’язок.

Психодіагностика – це наука і практика встановлення психологічного діагнозу.

Психологічний діагноз – це виявлення прихованих причин видимого неблагополуччя (Л. Ф. Бурлачук).

Діагноз як основна мета діагностики може встановлюватися на різних рівнях:

1 рівень – симптоматичний або емпіричний; на цьому рівні діагноз обмежується констатацією особливостей або симптомів (ознак);

2 рівень – етіологічний, що враховує не тільки наявність характеристик, але і причини їх виникнення;

3 рівень – рівень типологічного діагнозу, що полягає у визначенні місця і значення виявлених характеристик в загальній картині психічного життя людини.

Основними методами психодіагностики є тестування і опитування, методичним втіленням яких є відповідно, тести і опитувальники, які також називаються методиками. Методики мають такі властивості:

1) вони дозволяють зібрати діагностичну інформацію у відносно короткі терміни;

2) вони надають інформацію про людину взагалі, а також, при потребі, прицільно – про ті чи інші її особливості (про інтелект, тривожність тощо);

3) інформація надходить у вигляді, що дозволяє надати якісне та кількісне порівняння індивіда з іншими людьми;

4) інформація, яка отримана за допомогою психодіагностичних методик, корисна з точки зору вибору засобів втручання і прогнозу його ефективності, а також прогнозу розвитку, спілкування, ефективності тієї чи іншої діяльності індивіда.



Т е с т - це проба, завдання або система завдань, які дають змогу швидко оцінити психічний стан або рівень інтелектуального розвитку досліджуваного.

В межах психодіагностичного методу існують три основні діагностичні підходи (Л. Р. Бурлачук, С. М. Морозов), які охоплюють всі існуючі психодіагностичні тести:

1. “Об’єктивний” – діагностика здійснюється на основі способу та успішності виконання діяльності. Наприклад, методики для дослідження пам’яті. Пам’ять оцінюється по тому, скільки слів із названих запам’ятав обстежуваний. Інакше ця категорія тестів називається тести досягнень.

2. “Суб’єктивний” – діагностика здійснюється на основі даних, що повідомляються про себе, самоопису особливостей особистості. Наприклад – опитувальники.

3. “Проективний” – діагностика здійснюється на основі аналізу особливостей взаємодії із зовнішньо нейтральним матеріалом, який стає об’єктом проекції. Згідно з проективною гіпотезою кожний емоційний прояв індивіда, його сприйняття, висловлювання, рухи несуть на собі відбиток особистості. Наприклад, тест Роршаха та ТАТ (тематичний аперцепційний тест). Суть цих методик полягає в тому, що необхідно скласти розповідь за картинкою, яка допускає різні тлумачення; людина «проектує» на аморфні плями теста Роршаха власні проблеми або ототожнює себе з персонажем сюжетних картинок ТАТ і таким чином розкриває зміст власних думок і почуттів.

Кожний тест повинен бути надійним та валідним. Надійність методики відображає стійкість результатів тесту до дії сторонніх випадкових факторів. Надійність відображає ступінь злагодженості результатів тесту, отриманих при первинному і вторинному дослідженні, або при використанні різних, але таких, що зіставляються, наборів завдань. Валідність – це поняття, яке вказує, що саме тест вимірює і наскільки добре він це робить.

Існують тести вербальні (мовні) та невербальні (малюнкові). Переважно виділяють дві групи тестів – стандартизовані та проективні.

Тест, орієнтований на оцінку, називається стандартизованим тестом (тести інтелекту, спеціальних здібностей, креативності для вимірювання творчих здібностей), а проективні виявляють якісні особливості особистості, які не оцінюють по будь-якому критерію.

Серед психодіагностичних методів дослідження, що використовуються у вітчизняній і зарубіжній медичній психології, слід виділити: багатофакторний особистісний опитувальник (ММРІ), опитувальник Кеттела та опитувальник Айзенка.

Опитувальник ММРІ грунтується на аналізі 550 затверджених відповідей, вивчення яких допомагає визначити самопочуття обстежуваного, ставлення його до себе і до навколишнього світу. За цими твердженнями складається профіль особистості, який містить 10 шкал, а саме: жіночність, паранойя, психостенія, шизофренія, гіпоманія, інтраверсія-іпохондрія, депресія, істерія, психопатія, мужність.

Метод вивчення продуктів психічної діяльності хворого знаходить також широке застосування в медицині. Про психічне життя та особливості характеру хворого роблять висновок за такими матеріалами, як твори, малюнки, технічні винаходи тощо. Цей метод часто застосовують у патопсихологічних лабораторіях, психіатричних клініках. Так, малюнки на однакову тему хворого на шизофренію і хворого на епілепсію будуть суттєво різнитися. Виконання їх визначає як особистісні особливості хворого, так і характер захворювання, тому вивчення продуктів діяльності хворого може допомогти у процесі визначення діагнозу.
4. Дочірні і суміжні до медичної психології галузі.

Медична психологія – досить широка галузь психологічного знання: до її складу входять такі розділи, як клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, психофармакологія, психотерапія, психогігієна та психопрофілактика. Розвиток цих проблем і їх значення для практичної діяльності лікаря призвели до того, що в наш час це самостійні дочірні науки медичної психології.



Клінічна психологія – галузь медичної психології, прикладне значення якої визначається конкретними потребами клініки – психіатричної, неврологічної, соматичної; головним завданням її є безпосереднє впровадження психологічних методів і закономірностей у клініку (В. М. Блейхер, 1986; В. М. Іванов, 1974).

Співвідношення між клінічною і медичною психологією є відповідним до співвідношення клініки і медицини взагалі (В. М. Блейхер, І. В. Крук, 1986).

Але потрібно зазначити, що існує й інша думка щодо вживання терміну “клінічна психологія”, що обов’язково необхідно враховувати при перегляді медичної літератури. Так, Менделевич В. Д. пише: “В сучасній психології, як правило, терміни “клінічна” та “медична” використовуються як синоніми. Термін також вказує на те, що потрібно враховувати існуючу традицію медиків називати цю галузь знань “медичною психологією”, а психологів – “клінічною психологією”.

З клінічною психологією тісно пов’язаний розвиток й іншої дочірньої науки медичної психології – патологічної психології.



Патологічна психологія як психологічна дисципліна виходить із закономірностей розвитку і структури психіки в нормі. Вона вивчає закономірності розладу психічної діяльності і якостей особистості у співвідношенні із закономірностями формування і перебігу психічних процесів у нормі, а також закономірності викривлень відображувальної діяльності мозку (Б. В. Зейгарнік, 1986). Т. Рібо стверджував, що “хвороба перетворюється в тонке знаряддя аналізу” людини і створює для нас “досліди, жодним іншим шляхом нездійснені”, а видатний російський вчений М.Бехтерєв зазначав, що завдяки об’ємній картині патологічних проявів душевної діяльності співвідношення між окремими елементами складних психічних процесів часто виглядають яскравішими і рельєфнішими, ніж у нормальному стані. Так, на патологічних випадках краще видно складові елементи свідомості особистості, яскравіше виступає значення у духовному житті настрою і чуттєвої сфери взагалі, повніше виявляються фактори, що обумовлюють процеси пам’яті, асоціацій і суджень тощо. Тому природно, що сучасні психологи дедалі частіше звертаються до психопатології за роз’ясненням багатьох суперечливих питань.

Не слід, однак, ототожнювати патопсихологію з психопатологією. Психопатологія є частиною психіатрії і як галузь медицини спрямована на з’ясування причин психічної хвороби, на дослідження симптомів і синдромів, типових для того чи іншого психічного захворювання, закономірностей їх появи та розвитку, критерії прогнозу хвороби, її лікування та профілактику. Психопатологія здебільшого використовує клініко-описовий метод, тоді як патопсихологія вивчає відхилення в психічному функціонуванні при різних соматичних і нервово-психічних захворюваннях методами психології.

У 30-40-х роках нашого століття виникає нова галузь медичної психології –нейропсихологія. Формування нейропсихології як самостійної галузі психологічної науки тісно пов’язане з іменами О. Р. Лурії, Л. С. Виготського, М. О. Берштейна, П. К. Анохіна, М.П. Бехтерєва, Є. Д. Хомської. Розвиток цієї науки пов’язаний з успіхами нейрохірургії (використанням обладнання, яке базується на явищі ядерно-магнітного резонансу; комп’ютерної томографії, мікрохірургії).

Нейропсихологія вивчає роль різних мозкових структур у виникненні тих чи інших актів. Основним методом нейропсихології є метод просторової діагностики місцевих уражень мозку і механізмів виникнення психічних розладів внаслідок цих уражень. Нейропсихологія має велике значення для медичної практики, насамперед, для топічної діагностики локальних уражень мозку і подальшого їх лікування.

Психологічні методи дослідження знаходять своє використання в багатьох галузях клінічної медицини. Психофармакологія – розділ фармакології, що вивчає вплив психотропних засобів на центральну нервову систему. Застосовують ці засоби для лікування нервово-психічних захворювань і для експериментального вивчення психічних розладів.

Психофармакологія вивчає вплив препаратів на емоційну, інтелектуальну сферу за допомогою спеціальних психологічних тестів і психофізичних методик (ЕЕГ, викликані потенціали, міограма тощо). Основне завдання клінічної психофармакології – підвищення ефективності і безпеки застосування психотропних засобів, індивідуалізація фармакотерапії психічних захворювань. Експериментальна психофармакологія вивчає вплив хімічних речовин на центральну нервову систему тварин з метою пошуку нових психотропних засобів, на молекулярному і клітинному рівнях вивчає фармакокінетику психотропних засобів, їх долю в організмі: всмоктування із місця потрапляння, динаміку розподілу по органах і тканинах, біотрансформацію тощо.

На сучасному етапі розвитку медичної психології постає питання про виділення в якості самостійної галузі психосоматики, що вивчає природу виникнення, методи лікування і запобігання психосоматичних розладів, значимість яких в структурі захворюваності населення постійно зростає.

Перед кожною із цих галузей стоять відповідні завдання. В цілому медична психологія покликана дати майбутнім лікарям психологічні знання, застосування котрих на практиці забезпечуватиме високоякісну медичну допомогу населенню.


5. Роль медичної психології у професійній діяльності лікаря


Як свідчить світова практика організації охорони здоров’я, надання медичної допомоги населенню може бути якісним у наш час лише за умови широкого використання психологічних знань у практичній діяльності лікаря. Особливо це стосується клінічної медицини, яка не лише використовує психологію у практиці, а й збагачує її. Власне на межі цих наук і виникла така самостійна наука, як медична психологія, зі своїм предметом і об’єктом дослідження.

Союз психології та клінічної медицини має свою історію. Деякі особливості людської психіки у процесі надання медичної допомоги, як уже зазначалось, здавна використовують у практиці лікування. Проте особливе місце все ж таки їм почали відводити після визнання медичної психології як науки. У наш час будь-який з розділів клінічної медицини неможливо уявити без використання даних медичної психології. Її місце в процесі надання медичної допомоги людині в клініці визначається передусім тим, що понад 50 % хворих, що звертаються за медичною допомогою мають серйозні психологічні проблеми. Отже, лікарі повинні враховувати типологічні особливості пацієнтів, фундаментально володіти відповідними методами застосування психології з метою спілкування. Безумовно, використання психологічних знань в різних лікарських професіях має свої особливості, оскільки хвороба накладає певні психологічні переживання, пов’язані із важкістю перебігу, суб’єктивно неприємними симптомами (біль, свербіння тощо), інформованістю про хворобу, соціальною обтяжливістю хвороби тощо. Тому лікареві потрібні знання не лише загальних закономірностей зміни психіки людини при хворобі, а й специфічних, тобто притаманних хворим того чи іншого профілю. Психологічна культура спілкування лікаря з хворим у клініці того чи іншого профілю – це окрема проблема медичної психології.

Сучасний лікар під час діагностики та лікування хворого практично не обходиться без результатів лабораторного, рентгенологічного та комп’ютерного методів дослідження. Більшість показників про зміни в організмі він отримує в узагальненому “закінченому” вигляді.

Немає сумніву в тому, що зібрана таким чином інформація має велике значення для встановлення правильного діагнозу. Така позиція притаманна більшості лікарів країн колишнього СРСР, а тепер і України, для них “об’єктивне” обстеження – практично “панацея” для встановлення діагнозу.

Разом з тим світовий досвід свідчить про те, що жодні новітні комп’ютерні, інструментальні та фізичні методи дослідження самі по собі, без врахування суб’єктивного стану хворого, “внутрішньої картини хвороби” не можуть однозначно вирішувати питання про те, хвора чи здорова людина. Виходячи з цього, проблема психіки, суб’єктивного і об’єктивного, їх співвідношення у процесі діагностичної діяльності лікаря (і, перш за все, терапевта) залишається надзвичайно актуальною.

Як відомо, в основі жовчнокам’яної хвороби лежить утворення каменів у порожнині жовчного міхура, коли камені надходять у жовчну протоку, перекривають просвіт і перешкоджають відтіканню жовчі. З’являється жовтяниця, суб’єктивне відчуття сильного болю, що і служить клінічним проявом жовчнокам’яної хвороби. Разом з тим, нерідко камені жовчного міхура є випадковою знахідкою при розтині або операції, виконаній з іншого приводу, і не супроводжуються будь-яким болем. Тобто камені жовчного міхура, які можуть бути виявлені за допомогою інструментальних методів, сучасних УЗД, зовсім не є рівнозначними жовчнокам’яній хворобі, як і наявність атеросклеротичних бляшок ще не означає захворювання на атеросклероз. На це справедливо вказував С. П. Боткін: “Можна мати анатомічний розлад, не будучи хворим, і навпаки”.

Лише індивідуальний підхід до встановлення діагнозу, врахування об’єктивного і суб’єктивного, змін у соматиці і психіці людини може запобігти помилці лікаря у таких випадках.

Відомий клініцист Бергман влучно про це сказав: “Слід також добре знати скарги, переживання та зміни характеру хворого внаслідок його хвороби, щоб поставити правильний діагноз і взагалі для того, щоб займатись лікарською справою”.

Тому вивчення внутрішнього “я” хворої людини, її психіки є не менш важливим, ніж факти, які з величезною точністю можна зареєструвати за допомогою новітніх технологій та високотехнологічної апаратури. І хоча дані, які лікар отримує в результаті психологічного контакту з хворим, на перший погляд значно поступаються в точності результатам фізичного обстеження, однак ця інформація нерідко є вирішальною у встановленні діагнозу. Тому суб’єктивний стан, скарги хворого є часто найважливішим і вирішальним феноменом хворобливого стану, змін біологічної ситуації в організмі. Лише розуміння лікарем організму як цілого, єдності і взаємопроникності соматичного і психічного в процесі діагностики і лікування хворих може звести до мінімуму помилки у практичній діяльності.

Про це говорили лікарі античної епохи. Так, Платон у трактаті “Хармід” вустами Сократа стверджував: “Як не можна почати лікування ока, не думаючи про голову, або лікувати голову, не думаючи про цілий організм, так само не можна лікувати тіло, не лікуючи душу; і величезна помилка, що існують лікарі тіла і лікарі душі, тоді, коли це, по суті, неподільне; і саме це недооцінюють лікарі, і тому від них втікає багато хвороб; вони ніколи не бачать перед собою цілого. Треба всю свою увагу віддавати єдиному цілому організму, тому що там, де ціле почуває себе погано, частини його, без сумніву, не можуть бути здоровими”.

У працях Гіппократа поряд з вимогами враховувати не тільки виражені, але й малопомітні ознаки хвороби, ми знаходимо вказівку на необхідність вивчати душевний стан хворого, його думки, мову і мовчання. При цьому він радить вивчати не лише настрій хворого, а і його сновидіння, оскільки вони можуть відображати соматичні розлади.

Безумовно, медична психологія тісно пов’язана і з іншими науками, що мають застосування не лише в клінічній медицині, а й у медицині взагалі. Тому вивчення медичної психології у процесі навчання в медичному ВНаЗі посідає особливе місце, воно сприяє розвитку особливого способу мислення, який дає змогу не лише помічати окремі ознаки захворювання, а оцінювати людську особистість у цілому.

Оволодіння медичною психологією дозволить лікарю скласти правильне враження про психологічний стан хворого, про вплив соматичних захворювань на його психіку, а психічних розладів - на перебіг соматичних захворювань. Часто розлад, що на перший погляд видається органічним, має у своїй основі психологічні першопричини. Знання основ медичної психології дозволятиме лікарю помічати більш тонкі зміни в стані хворого, якісніше налагоджувати психологічний контакт з хворим, створювати оптимальний психологічний клімат в лікувальному закладі, застосовувати загальні та спеціальні методи психологічної корекції для покращення психологічного, а відтак – і соматичного стану хворого. Дуже важливим є знання психології і для самовиховання медичного працівника. Формування лікаря – безперервний процес, у якому однаково важливу роль відіграють виховання, яке провадять старші колеги, і самовиховання. І виховання, і самовиховання мають творчий характер, і позитивний результат значною мірою залежить від розуміння лікарями основних закономірностей формування особистісних і професійних якостей.


  1. Перспективи розвитку медичної психології

ХХІ сторіччя характеризується дедалі більшим зростанням нервово-психічних навантажень на людину. Значні емоційні стреси сприяють збільшенню непсихотичних психічних розладів, психосоматичних захворювань тощо. Сьогодні практично неможливо керуватись в діагностиці та лікуванні хворого виключно біологічною, технічною моделлю хвороби, що базується виключно на анатомо-фізіологічному підході. Тим не менше така спрощена біологічна модель і досі залишається популярною серед лікарів різних фахових напрямків.

Такий стан зумовлений вузькою спеціалізацією лікарських професій, чисельністю сучасних, досить складних технічних методів діагностики і лікування, які орієнтовані на вивчення стану органів, систем та їх функцій, залишаючи поза увагою людину як єдине ціле, як особистість, що страждає.

Виникають труднощі у взаєминах між хворим і лікарем. Недооцінка ролі психологічних впливів, ігнорування постулату “лікувати не хворобу, а хворого”, втрата апеляції до особистості хворого негативно впливає на збереження психічного здоров’я і надання кваліфікованої медичної допомоги населенню.

Пізнання лікарем психології хворого, розкриття психосоматичних кореляцій дозволить індивідуалізувати систему лікувальних і психопрофілактичних заходів, включаючи навчання хворого оптимальних варіантів саморегуляції хворобливого самопочуття.

Знання психологічних особливостей колективу дасть можливість забезпечити науково обґрунтовану організацію роботи всіх ланок лікувального закладу в плані психопрофілактики і ефективності лікувально-діагностичного процесу.

Психіатрія, психотерапія й медична психологія у наш час – це не вузькі медичні спеціальності, а медицина широкого лікувального і профілактичного спектру, з якою має бути обізнаний кожен практикуючий лікар. Так, від 65 до 90 % хворих із психічними розладами спочатку звертаються з приводу їх наявності до лікарів загальної практики. До 70 % суїцидентів з ознаками різних порушень психіки протягом трьох місяців перед здійсненням суїцидальної спроби відвідують лікарів-інтерністів.

Варто також враховувати, що 20-30 % пацієнтів, які знаходяться під наглядом загальної медичної служби, страждають на ті чи інші депресивні розлади. За даними статистики, 46 % пацієнтів з депресіями, лікуються у лікарів загальної практики. Пацієнти з депресивними розладами легкого і середнього ступеня тяжкості, а також маскованою (соматизованою) депресією часто не потрапляють у поле зору психіатрів, а лікуються у лікарів-терапевтів і невропатологів і здебільшого отримують соматотропну терапію, що сприяє хронізації захворювання.

До лікарів первинної ланки звертаються також хворі із соматичними симптомокомплексами, які виникають при взаємодії психічних і соматичних чинників – так званими психосоматичними розладами. Саме вони на сьогодні мають важливе значення для фінансової політики охорони здоров’я: на лікування пацієнтів із психосоматичними проявами у світі витрачається близько 20 % усіх коштів, які виділяються на охорону здоров’я. Частота таких розладів досить висока і коливається серед усього населення від 15 до 50 %. В амбулаторній загальномедичній практиці ці порушення зустрічаються у 30-57% пацієнтів, у терапевтичних стаціонарах – у 65 % хворих.

Різноманітний спектр психосоматичних розладів поєднує спільна ознака – сполучення порушень психічної і соматичної сфери і пов’язані з цим особливості медичного обслуговування хворих, яке передбачає тісну взаємодію психіатрів, психотерапевтів, медичних психологів і лікарів загального профілю. Така допомога має здійснюватися в медичних установах загального типу або у спеціалізованих психосоматичних клініках. На думку багатьох сучасних учених, базисним напрямком у лікуванні таких хворих є психотерапія і психокорекція, а допоміжним – медикаментозна терапія. З огляду на різноманіття клінічних проявів і часту наявність коморбідної патології терапія у таких випадках повинна бути комплексною, індивідуальною, а не шаблонною. Тому все більшого визнання отримує модель інтегрованої медичної допомоги у вигляді тісного співробітництва консультанта-психіатра, психотерапевта, медичного психолога і лікаря загальної практики.
Лекцію підготував професор М.І.Винник
Список використаної літератури:


  1. І. С. Вітенко. Загальна і медична психологія.-К.: здоров’я 1994 .

  2. Майерс Д. Психология/ Пер с англ. – Мн: ООО „Попурри”, 2001

  3. Абрамова Г.С., Юдчиц Ю.А. Психология в медицине: Учеб. пособие. – М.:ЛПА «Кафедра-М», 1998.

  4. Деонтология в медицине. В 2-х томах. Под общ.ред. акад. Б.В. Петровского. – М.: «Медицина», 1988.

  5. Жо Годфруа. Что такое психология: в 2-х т.: Пер. с франц.-М.: Мир, 1992.



Затверджено на засіданні кафедри психіатрії, наркології і медичної психології

від “____”________20__р. Протокол №______

Зав. кафедри, професор М.І. Винник.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка