Марія Білоус і Зеновій Терлак Франкіана Василя Сімовича



Сторінка6/10
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Іван Франко

Його життя та діяльність

Дня 28 травня ц. р. минуло двадцять п’ять років, як не стало найбільшого сина Галицької Землі, як перестало бити серце одного з найбільших людей, яких видав український народ. Невеликий час – двадцять п’ять років у житті народів. Але за цих двадцять п’ять років, як не стало Івана Франка, багато й багато у нас змінилось. І ми сами сильно змінилися. Цілком інші часи настали, інші думки нами ворушать, ми тепер гостріше відчуваємо своє становище, ніж воно було перед чверть століттям, коли він іще жив серед нас. І відчуваємо ми, що інакше було б із нами, коли б поет дожив був до наших, таких цікавих часів, і своїм могутнім словом до нас говорив, і як батько навчав, і як щодо чого картав, і на шлях правдивий наводив.

Бо був Франко вчителем цілих поколінь нашого народу, по-батьківському брав за руку молодь, вів її до сонця. А коли з тієї молоді мужі виростали і враз із ним до роботи ставали, то все ж над ними спочивало люб’язне око батька, щоб часом колишні його діти зо шляху не збилися.

Франко – це частина історії нашої землі. Вийшов із неї і для неї віддав усе, що мав. А як відійшов від нас, на всьому, до чого він своїх рук приклав, полишилася печать його духа.

*

Тяжкі часи прожила Галичина після того, як у сорокових роках ХІХ ст. заблисла була іскорка народної свідомости. Заблисла була з Маркіяном Шашкевичем1 та з Руською Трійцею і на довгий час погасла. Наш народ опинився на розпутті. Правда, 1848 р. скасували панщину, наш селянин став вільний. Але незабаром у цілій Австрії повіяли вітри холодні. Всі надії на кращі часи, на вільне життя почали розвіватися. Наші провідники, що покладалися тоді на австрійський уряд, почали тратити віру у свої власні сили, у сили власного народу і задивлятися на схід, на московського „брата”. А це використали поляки. Почали вказувати на нас, що ми нібито зітхаємо за „московським раєм”, що ми вороги Австрії. Їм повірили і віддали Галичину на ласку-неласку польської шляхти. Школи зараз тоді попольщили – а вони були німецькі до того часу, доки українська мова не виробиться, – уряди попольщили, на господарському полі запанувала польська шляхта, політичні права українського народу щораз більше звужували. А наші тодішні провідники, у своєму безсиллі та в повній зневірі, добалакалися були 1866 р. до того, що ми, мовляв, не окремий народ, а що ми і росіяни – то одне й те саме…



Правда, на початку 60 рр. ХІХ ст. повіяло живим духом – Галичина пізнала Шевченка. Підо впливом великого Кобзаря наша інтеліґентська молодь переродилася. Проти думок провідників про єдність із росіянами ця молодь почала відновлювати ті думки, що їх кохала в 40 р р. „Руська Трійця”, що ними жив Маркіян Шашкевич. Це були думки – про те, що ми один народ із наддніпрянськими українцями. Шевченкове слово спалахнуло таким сильним вогнем, що той вогонь топив і зальоденілі серця деяких прихильників єдности з Москвою. До того з Буковини донісся свіжий голос молодого поета Юрія Федьковича1, і той голос перехопила молодь. У Галичині появилися щиро-українські часописи. Вони раз у раз зазначували, що ми народ старий, що ми мали свою державу за князів, що боролись за неї за козаччини, що за цю свою державність український народ пролив багато крови. До тих часописів дописували визначні письменники з-над Дніпра. Почалося єднання в письменстві. Скрізь заговорили про боротьбу із зневірою, з тими, що її ширять та з Москвою єднаються або взагалі до чужих народів утікають. Ці молоді люди звернули увагу на просвітню та освідомну працю серед селянства та міщан. То з їх почину повстало 1868 р. перше в Галичині щиро-народне українське товариство „Просвіта”2, яке зараз-таки розвинуло, як на ті часи, широку діяльність, видаючи для селян та міщан цікаві книжечки.

Але ж людей тих, що назвали себе „народовцями”, було небагато. Думки, що вони ширили, були на ті часи нові, вони приймалися поволі. Народним життям кермувало все ще старе покоління. Те покоління, що не вірило у власні сили. Те, що, утративши прихильність австрійського уряду, шукало для себе допомоги в російського царя. А воно захопило всі тодішні народні установи й товариства у Львові („Ставропигійський Інститут”, „Народний Дім”, „Галицько-руська Матиця”) та на провінції і цупко тримало їх у своїх руках, не допускало до них молодих. Праці в установах цих не було, деякі з них цілими десятками років своїх зборів не скликали. Самі мало що робили, а щоб шкодити роботі „Просвіти”, заснувало 1874 р. товариство імени Михайла Качовського1, хоч мету собі поклали таку саму, що і „Просвіта”.

Між прихильниками єдности з Москвою, що покладали всю свою надію на російського царя і через те їх назвали москвофілами, та народовцями закипіла гостра боротьба. Вона дечим була й корисна. Прихильники обох таборів мусіли братися до роботи, одні одних до неї гнали. Але ж деколи ця боротьба була дуже дрібна. Ось, наприклад, довгий спір ішов за букви, чи писати нам, як у церковних книгах написано, чи, може, з-російська а то й по-російському, чи по-народному, як селяни говорять. На цю боротьбу йшло багато сили, а часом із тієї боротьби користали – поляки. Українці щораз більше тратили в краю своє значення і вплив. Простий народ далі стогнав у злиднях, у господарській залежності, у темноті, у несвідомості, хто він, чого йому хотіти, яка в нього сила, як боротися за свою кращу долю.

Все це треба нам мати перед очима, щоб зрозуміти, хто був для нас Франко, яка його вага для нашого народу та чим його ім’я стало для нас безсмертне.


*

Іван Франко – син нашого Підкарпаття. Рідне його село – Нагуєвичі, у Дрогобиччині. Ось картина цього села. На обрії, за 4 км. зарисувався Діл, горб, що „як ворситься на слоту”, то люди знають, що затягнеться дощ. А за ним гороїжаться стовпи, що ніби підпирають небо. Лісок недалеко, потічок селом, вигін – пасовисько. У цьому селі поет побачив світ – 27 серпня 1856 р. в домі батьків-селян. Батько Яків, із поукраїнщених німців, добрий, роботящий, дбайливий, запопадливий, дуже чесний і розумний, іще на своїй власній шкірі запам’ятав тяжкі знущання панів над селянами за панщини. Сам він був коваль, і в його кузні сходилося все багато людей, що шукали в нього поради.

Малим був Франко не як усі діти. Все було чогось задумається, все було щось таке скаже, що всі дивуються. Батько помітив талант у дитини і віддав свого Івана до школи, до сусіднього села Ясениці Сільної. Там у дядька Павла Кульчицького, людини розумної, письменної, пробув хлопець два роки. А далі його дали до Дрогобича до школи оо. Василіян.

Франкові було вісім років, як під Великдень 1865 р. помер батько, і мати віддалася вдруге. Це був неабиякий удар для дитини. Батька свого Франко дуже любив – за його розум, за добре серце, за те, що був „усе усміхнений, все на жарти вдалий, приязний, щирий”, за те, що вмів багато „людських сліз осушити за свого життя”. Любив та шанував він батька за те, що батько „з громадою всяке горе поділяв”, що „добро громадське вище свого клав”, що „все за громаду, як умів, стояв”. Ціле своє життя згадував тепло та з любов’ю свого батька, бо те, що бачив на власні очі чи дома, чи в кузні, – на все врізалось у його душу.

На щастя, вітчим був для дитини добрий, дбайливий. Його заходами хлопець дістався до дрогобицької гімназії, яку він і закінчив 1875 р. Та мати не дожила цієї важної хвилини в житті свого талановитого сина. В 1873 р., коли він був у шостій клясі, мати пішла за батьком, вітчим одружився вдруге, і Франко став круглим сиротою…

У школі, і в оо. Василіян, і в гімназії, він сильно відзначався від своїх товаришів: малий, непоказний, несміливий, бідно зодягнутий, із розкуйовданим волоссям – але ж один із найкращих учнів. І народну школу, і гімназію проходив він як не першим, то другим або третім. Наука йшла йому дуже легко. Бувало, те, що прокаже було вчитель за годину, він повторить геть-чисто все щодо слова.

Але ж усяка несправедливість, усяка і найменша кривда, сильно його вражали. Найбільш боліло його те, що тодішні вчителі безкарно знущалися над селянськими дітьми та що за тих дітей ніхто не заступався. Тим-то вже від дитини виросло в нього з цього приводу обурення і ненависть до тих, що робили кривду, що допускалися насили. Про ті кривди та про те, що відчувала при цьому дитяча душа, ми маємо багато згадок у Франкових оповіданнях („Грицева шкільна наука”, „Оловець”, „Борис Граб”, „Schönschreiben”1, „Отець-гуморист”, „Мій злочин”). І найдрібніша кривда нарізувала на його вразливій душі карби, яких ніщо не могло ніколи стерти.

У часах вільних від науки він любив просиджувати в батьківській кузні, де ніколи не погасав вогонь, куди сходилися з усього села господарі, де йшли гарячі розмови про господарські справи, про те, як кращої долі добитися. А в місті час сходив на розповідках, піснях та оповіданнях із ремісниками. Малий школяр розмальовував скрині з ними, втягався в їх роботу. А прийдуть було вакації – хлопець допомагає дома пасти товар, звозить збіжжя, сіно, а ні, то їздить чи ходить собі селами, розмовляє з людьми, записує народні пісні. Згодом назбиралося в нього багато таких записів, дещо з них збереглося й досі, а дещо так і попропадало.

І вже в нижчій гімназії, до четвертої кляси, Франко почав складати віршики та писати оповідання. А в вищій гімназії як треба було написати яке домашнє завдання, то він давай спише цілий зшиток, та ще віршами. Чого там не було: і оповідання, і довгі поеми, і драматичні спроби, і мовою українською, і польською, і німецькою.

Тоді Франко почав збирати свою бібліотеку й читати – читати, де що можна було захопити. Шевченків „Кобзар” зробив на нього таке враження, що він незабаром вивчив його всього напам’ять. Крім Шевченка, він пізнав твори й інших великих українських письменників: Олекси Стороженка, Степана Руданського, Марка Вовчка, Панька Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного1, і всі ці письменники, і свої, і чужі, залишили на його перших творах великий слід.

У Львові видавали тоді студенти, що гуртувалися в товаристві „Академичеський Кружок”, журнал „Друг”. До того журналу, ще гімназистом, Франко висилав свої твори. І один віршик, написаний ним 1873 р., надрукували в цьому журналі в 3 ч. за 1874 р. Цей вірш („Народна пісня”) виславлював „народну пісню, ту криницю з чудовими струями, що то її вода тисячі живить”. А другий віршик із того самого часу („Котляревський”), надрукований пізніше, виявляв захоплення Іваном Котляревським2, батьком нового українського письменства, тим, що „засвітив вогник”, який „розгорівсь, щоб всіх нас огрівати”.

Це дуже цікаво, що перші друковані твори поета оспівують народну пісню та Котляревського. Бо ж одне і друге – це те джерело, з якого полилося могутньою рікою українське письменство. Обидва вірші пояснюють нам і душу молодого Франка. Вона ж геть-чисто прилягла до рідного народу, бажала розвитку йому на народній, українській основі.

Товариство „Академичеський Кружок” у Львові не стояло на народному ґрунті. Коли ж Франко, скінчивши гімназію, записався до нього членом, то це тільки тому, що це товариство видавало журнал „Друг” і він там міг поміщувати свої писання. І справді, немає майже числа „Друга” в 1875 р., де б не було яких Франкових творів. Та тільки редактори виправляли йому мову його на т. зв. „язичіє”, себто мішанину з російських, церковних та народних слів, а український правопис – на якийсь „твердий”, як тоді казали, на ніби російський. Це й пізнати на першій більшій повісті Франковій „Петрії й Довбущуки”, що друкувалася в цьому журналі. Повість ця тим цікава, що виявляє, як дуже начитаний був тоді Франко. Та ще до того ж вона порушує деякі громадські справи, відносини нашого народу до жидів тощо. Всі інші Франкові твори, що друкувалися в „Друзі”, – то або переклади з чужих письменників, або власні вірші, що оспівують колишню славу України, великі вчинки наших князів (Олег, Святослав), змальовують колишні щасливі часи, вони повні віри у краще майбутнє народу. Вірші ці вийшли 1876 р. окремою книжечкою.

Всі ці твори підписував Франко прибраним ім’ям – Джеджалик.

*

Та в другій половині 1875 р. склався в житті молодого поета перелім. Галицькою молоддю зацікавився був київський учений українець Михайло Драгоманів1, що побував (1870-73) на заході Европи і в Відні пізнав був деяких українських студентів із Галичини та з Буковини. Він стежив за українським життям в Австро-Угорщині, читав їх студентський журнал „Друг”. Ні мова, ні зміст цього журналу йому не подобались. Він написав до „Друга” три листи (1875-1876), і ці листи зробили великий переворот у думках багатьох тодішніх студентів.



У своїх листах Драгоманів закидував молоді, що вона далеко відстала від европейських думок, що вона не знає завдань письменства, що своїх читачів годує мертвеччиною, що редакція захвалює все, що російське, але ж ні російської мови не знає, ні російського гарного письменства не знає. Він указував молоді на її обов’язок зблизитися до простого народу, пізнати його, служити йому, працювати для нього, щоб визволити його з темноти та визиску. Та ще Драгоманів наказував, щоб молодь звернулася до чистої народної мови, бо штучною мішаниною з церковних, російських та народних слів вона від народу відгороджується. Він звертав увагу на те, що письменство повинно змальовувати справжнє життя, а не видумане – а то таке штучне письменство буде мертве. І, крім того, радив не йти наосліп за всіма старими думками, а вносити в життя думки нові, свіжі, відповідно до часу та його потреб.

Листи ці зробили величезне враження і на Франка. Він почав із Драгомановим листуватися (1877 р.), і це листування тяглося до самої смерти Драгоманова (Драгоманів помер 20 червня 1895 р.). Сам Франко уважав і називав Драгоманова своїм добрим учителем, що „вповні безкорисно, не жалував праці, писань і упімнень і навіть докорів” на те, щоб і його і його товаришів „наводити на кращі шляхи европейської цивілізації”, він казав, що він їх немов „за вуха тяг на той новий шлях”. Франко в пізнішому віці високо ставив вплив Дрогоманова і на всю тодішню молодь. Він думав, що коли з тих людей „вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга Драгоманова”. Самому Франкові він був усе добрий дорадник, був для нього перший „майже єдиний чоловік, що додавав йому духа й охоти” до праці.

І цей вплив зараз-таки позначивсь і на журналі „Друг”, і на творчості самого Франка. Журнал відразу переходить на більш народну мову, стає живіший, цікавіший. Тепер Франко, наприклад, у своїх „Петріях і Довбущуках”, що далі друкувалися в „Друзі”, розсипає такі думки, що, мовляв, „наша хоругов – плуг і книга, що плуг – то наша сила, просвіта – то наша будучність”. У творах із того часу відчуваєш якусь наче свіжість, життєву правду, поет зацікавлюється життям бориславських робітників (оповідання „Борислав”) і глумить собі з таких людей, що мають на устах багато патріотичних слів, а нічого не роблять. Він описує український народ („Наймит”), що „поту ллє потоки над нивою чужою”, але що він „серцем молодий, думками все високий”, то переможе всі лихоліття і діб’ється гарної майбутности („у власнім краю сам свій пан”). Той наскрізь уже народний напрям видко і з альманаху1 „Дністрянка”, що вийшов заходами Франка і що в ньому друкувалися Франкові гарні оповідання („Лесишина челядь”, „Два приятелі”) та його переклади з европейських письменників.

Всі ці твори підписував уже Франко новим прибраним ім’ям – Мирон, яким залюбки називав себе у творах, де сам писав про себе.

*

Тимчасом у липні 1877 р., як „цегла на улиці на голову”, спав на Франка арешт. Ще перед тим заарештували були його приятеля Михайла Павлика, а за ним другого приятеля – Остапа Терлецького1. Причина арешту, казали, були зносини з Драгомановим. А Драгоманова вважала тодішня влада за дуже небезпечну людину для Австрії. До самого арештування дійшло через лист від Драгоманова до Франка, а той лист привіз був польський політичний еміґрант Еразм Кобилянський (Міхал Котурніцький). Той еміґрант заїхав був до Львова, спинився в готелі, а за той час його переловила поліція і забрала Драгоманова листа до Франка. В листі Драгоманів давав указівки, що робити українській молоді, а Франкові радив об’їхати Закарпаття, щоб познайомитися з тамошніми справами. Почався процес. Суд із листу додумався, що в Галичині є якась соціялістична змовницька таємна організація, до якої належить і Франко, і засудив поета на дев’ять місяців в’язниці.



Засуд був для поета несподіванкою. Він не був іще тоді соціялістом, навіть добре не знав, що таке соціялізм, а тільки, як селянський син, „бажав для скованих волі, бажав для нещасного долі і рівного права для всіх”… Він боровся з тодішнім ладом, не ховався з новими думками, думками вільними, сміливими – таких ніхто тоді не проголошував, і за це його й засудили.

Сама в’язниця, ці дев’ять місяців – були для нього невимовною мукою. Його трактували, як він сам пише, „як звичайного злодія, посадили між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері (казні, цюпі) з ним по 14-18, перекидали з камери до камери”, безнастанно провірювали та чіплялися до нього за те, що „писав”, себто що списував олівцем свої вірші або записував від інших арештантів пісні та приповідки. Кілька тижнів Франко „просидів у такій камері, що мала тільки одне вікно, а містила 12 людей”, і з них „8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном”, бо не було місця. „З протекції, для свіжого повітря, йому арештанти відступили „найліпше” місце до спання – під вікном насупроти дверей. А що вікно через задуху мусіло бути день і ніч відчинене і до дверей продувало, то він щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”.

Та не в’язниця була для поета найтяжчою спробою, а те, як до нього поставилося українське громадянство після того, як він вийшов із в’язниці. Все тодішнє громадянство було геть-чисто залякане процесом і засудом арештованих і, замість мати спочуття для Франка, – саме від нього відкинулося. Таке сталося, наприклад, і з „Просвітою”. У раді (виділі) товариства засідали тоді і духовні. А скрізь говорили, що поета засудили за соціялізм. Та й на українські установи, між іншим, і на „Просвіту”, ішли тоді всякі напасті, доноси. Рада побоялася, що на товариство може спасти яке нещастя, то й ухвалою з 8 жовтня 1878 р. виключила з „Просвіти” Франка з товаришами „яко засуджених за аґітації соціялістичні”, а, мовляв, „подібні аґітації шкодять добру нашого народа і спиняють розвій товариства”. Цей додаток був, здається, на те, що якби був хто тоді напався на „Просвіту”, то можна було на нього покластися.

Ця постанова сильно поета прибила. Так само заболіла його заборона приходити йому на „Бесіду”1. Люди боялися, що як він туди ходитиме, то ті українці, які в тодішньої влади мали деяке значення, з товариства повиходять. Та бували такі, що й повиходили, хоч Франко до „Бесіди” вже не навідувався… Найбільше ж страждав поет від того, що як хто бувало із старшого покоління хотів з ним бачитися, то робив це тайком, ховався перед іншими… А то ще бували такі, що начебто милосердилися над ним, але ж „помогти йому не вміли й не хотіли”, і він „лишивсь під тином умирати”…

Що ж тоді Франкові залишалося робити? Або відмовитися від своїх думок і стати членом тої громади, яка від нього відкинулася, або йти далі тим шляхом, на який пустився: далі бути тим каменярем, що лупає скалу, хоч знає, що „за те слави йому не буде, ні пам’яті в людей за цей кривавий труд”, т’але ж вірить, що „своїми руками розіб’є скалу”, збудує твердий шлях і цим принесе нове життя, нове добро – для нових поколінь („Каменярі”). Поет вибрав – друге. І вибрав свідомо. Він знав, що його жде важка боротьба, але віра в перемогу нових думок, нового світогляду була в нього така сильна, що боротьби він не побоявся. Це видко з його тодішнього оповідання „Моя стріча з Олексою”. З нього б’є дуже тверда віра в перемогу тих думок, якими Франко сподівався промостити шлях до заведення нового ладу у світі.

Зараз після виходу з в’язниці поет береться до праці. За допомогою Драгоманова він з Павликом приступає з початком 1878 р. до видавництва нового журналу, що мав сіяти нові думки між українським громадянством Галичини. Назва журналу була „Громадський Друг”, себто приятель гурту, громадської роботи, громадських думок, вільних думок. Видавці задумали цим журналом „порвати всі пута, що в’язали їх з давнім життєм” і – зажити наново. В журналі цьому „кожний вірш, кожна повість, кожна стаття” були чимось новим для галицького суспільства. Все було висловлене сміливо, різко, нечуваними досі словами. З усього била віра у краще майбутнє. На програму журналу вказував відомий уже нам усім Франковий вірш „Каменярі”, – він був поміщений у „Громадському Друзі”. З інших творів, що там найшли місце, назвемо дуже гарну повість „Boa Constrictor” про змиюку-полоза, Германа Ґольдкремера, бідного колись жидка, міняйла-шматяра, що став бориславським багатирем над багатирями і немилосердно роздушував бориславську бідноту, робітників. Є це повість із тих часів, коли Борислав із незначної хліборобської оселі ставав нафтяним промисловим містом; коли бориславські селяни, колишні власники нафтових піль, ставали, через свій нерозум, наймитами-робітниками, яких безкарно визискували багатії, здебільша жиди-зайди. До цієї справи Франко частенько вертався і дав нам низку бориславських образків у своїх повістях („Борислав сміється”) та т. зв. бориславських оповіданнях („Полуйка”, „Ріпник”, „Яць Зелепуга”, „Навернений грішник”, „На роботі” і т.д.).

За всі ці сміливі та нові думки кожне число нового журналу конфіскували, тим-то вони й не могли легко проходити в ширші верстви. До того ж нова думка відразу не приймається, для цього треба часу. А на той час не дозволяла тодішня цензура… Приятелі перейшли з періодичного видавництва на неперіодичні збірки („Дзвін”, „Молот”). Але й це не помагало. По році треба було видавництво припинити.

Та все це поета ні трохи не зражує, він задумує інше видання – „Нова Основа”. Але і з цього нічого не вийшло. Тоді, з допомогою приятелів, він починає видавати „Дрібну Бібліотеку”. Тут, маленькими книжечками, друкує то власні твори, то переклади з европейських великих письменників. Увесь час працює над своїми письменницькими роботами, вигладжує написане давніш, провіряє і переробляє свої переклади, ладить до друку нові й нові твори.

В тому самому часі Франко зазнайомлюється з польськими соціялістами, бере участь у робітничому руху у Львові, влаштовує виклади для робітників, укладає програму праці для польських та українських робітників у Галичині, дописує до польських газет про українські справи („Tydzień Polski”, 1879) – і робиться вже „небезпечним” і для влади, і для власного та польського суспільства. І це було причиною його другого арештування…

Якось із початком березня 1880 р. поет виїхав зо Львова в Коломийщину, на Покуття, до села Березова. Хотілося відпочити хоч трохи у приятеля К. Ґеника. Але ж у містечку Яблонові його заарештували і втягли його у процес, що тоді саме відбувався в Коломиї проти Павликових сестер, які начебто займалися ширенням соціялістичних думок у своїй околиці (Павлики були – з Косівщини). До арешту попав і Ґеник, і ще деякі Франкові товариші. Усіх їх перетримали три місяці у в’язниці і випустили. А що Франко не належав до коломийського повіту, то його казали під сторожею відставити до Нагуєвич. Ці переводини з арешту до арешту в Коломиї, у Станіславі, в Стрию та Дрогобичі належали до найтяжчих хвилин у Франковому житті. До Дрогобича він приїхав із сильною гарячкою. Його дали до ями-в’язниці, яку він пізніш описав у своїм гарнім і цікавім оповіданні „На дні”, а потім відослали ще того самого дня до Нагуєвич. Та по дорозі впав сильний дощ – поет змок до нитки і дістав сильну лихоманку. Пролежав кілька днів дома і знов подався до Коломиї, щоб звідтіля таки добратися до Ґеника. В Коломиї прожив тиждень у готелі, написав оповідання „На дні”, „за останні гроші вислав його”, як сам каже, „до Львова, опісля жив три дні трьома центами” (до 10 ґрошів), найденими над р. Прутом на піску, а коли й тих не стало, заперся у своїй кімнаті в готелю і лежав півтора дня, в гарячці і голоді, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя”.

На щастя, Ґеник післав по нього товариша, що забрав його до Березова. Тут поет трохи почав приходити до сил і написав навіть оповідання „На вершку” про молодих паничів, що, через брак самостійности в житті, зійшли на нінащо, попали з „вершка на дно”. Але про його побут у Березові довідався коломийський староста і велів жандармам відставити Франка до Коломиї. На підводу не було грошей, – жандарм пігнав поета, ще недужого, у страшну спеку, пішки. Тоді в дорозі йому повідпадали нігті на пальцях обох ніг… Староста не міг Франкові нічого вдіяти, бо він собі придбав у Дрогобичі пашпорт, але подбав про те, що зо Львова йому заборонили пробувати в Коломийщині.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка