Марія Білоус і Зеновій Терлак Франкіана Василя Сімовича



Сторінка5/10
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Франко й українська молодь Галичини й Буковини 90 рр. ХІХ ст.
„Франко жив з молодіжию і мав їй що дати із своїх широких відомостий та із свого запалу до праці, і тому в него були і є прихильники між молодіжию”.

Так писав у грудневій книжці „Літературно-Наукового Вісника” за 1898 рік (наукова частина, с. 115) Йосип Маковей у свойому звідомленні з ювілейного свята Франкового, з приводу 25-ліття його літературної праці. До речі – і ювілей теж був справою тодішньої молоді, головно – львівської. Це вона дала до свята почин, з її ініціятиви видано книжку „Привіт Івану Франку” з його ювілеєм та спис його творів, що його зладив Михайло Павлик (128 сторінок друку самих заголовків різних Франкових творів за 25 років праці!), на чолі ювілейного комітету стояв молодий тоді Володимир Гнатюк, на святі було найбільше молоді.

Маковеєві слова – об’єктивні, бо так воно дійсно було: Франко мав прихильників між молоддю 90 рр. ХІХ ст. Але ж вони – надто якісь обережні, надто стримані й цілком певно – недосказані. Мало сказати – Франко мав прихильників між тодішньою молоддю. Свідома частина її, вся геть чисто, була ним захоплена, вона вважала Франка своїм духовним провідником, батьком, учителем. Нічого переборщеного не було в адресі станиславівської молоді, післаній на ювілей, − адреса зазначувала, що Франко став виховником нового покоління. Нічого неправдивого не сказав у своїй промові речник львівської студентської громади на ювілейному святі Гриць Гарматій, заявивши, що „чим був Шевченко для молодіжи 50 і 60 рр.”, тим був він, Франко, для молоді 80 і 90 рр. ХІХ ст. Уся українська молодь так тоді відчувала, що її виховує Франко. Франко і як – поет, і – як діяч. Одного від одного ніхто не відділював. Як діяч Франко був ув очах молоді зразком громадянина-борця, як поет він її просто немов заворожував. У словах Франкової поезії, повних сили й експресії, таких близьких тодішньому поколінню своїм змістом, ніхто не зважувався додумуватися яких хиб: вона молодого читача просто приголомшувала своєю голою правдою, сміливістю думок, боротьбою, вірою в перемогу світла над темінню, весни над зимою, заповіддю кращого майбутнього. І коли б було поспитати тодішнього пересічного юнака, хто ближчий його серцю, хто заполонює більш його увагу, до кого більше хилиться його розум, до Шевченка, чи до Франка, він, не вагаючись, назвав би був Франка або в найліпшому випадку був би поставив одного побіч другого. Не дурно ж Гарматій на Франковому святі сказав, що Франкова „пісня нарівні з піснею Тараса звеніла для нас силою пісні Тиртея”… А коли хто був би зацікавився тим, що більше його вражає − „Панські жарти”, „Захар Беркут” чи боєва Франкова поезія з 1880-1883 р., або „Наймит” чи „Каменярі”, він махнув би рукою з легковаженням: як, мовляв, можна ще питати; „Панські жарти” й „Захар Беркут” – це для „старих”, наш Франко у „Веснянках”, „Нічних думах”, „Думах пролєтарія”, „Вічному революціонері”, „Наймиті”, „Каменярах” і у збірці „В поті чола”!

Коли 1897 р. старше громадянство захвилювалось з приводу „Nіe kocham Rusi”, молодь віднеслася до Франкової передмови до його новель у польському видавництві спокійно. Всі були в тому переконані, що Франко пише так, як відчуває, що в його словах глибока правда, що обурюватися нема чого. А в рік пізніше саме молодь („Академічна громада”) видала чепурненькою книжечкою „Мій Ізмараґд” із поетичною відповіддю Франка на закиди тодішнього покоління („Поет мовить”, „Україна мовить”, „Рефлєксія”, „Сідоглавому”, „Якби само великеє стражданє”).

Франковий авторитет був такий великий, що в радикальну партію потягла найсвідоміша й найенерґічніша частина молоді – бо її душею був Франко. Якось того часу між молоддю так званих „народовців” не було. Було трохи угодовців, але ж вони слова не мали. Щойно тоді, коли Франко з Грушевським перейшли до нової національно-демократичної партії, зродилися серед молоді національні демократи. Коли поет кандидував на посла до Державної Ради (1897) і до галицького сойму (1898), найкращі його аґітатори були – студенти. Та й пізніш, коли Франко кинув політику, авторитет його в молоді не поменшав. Не було ні одної студентської акції, де б у нього молодь не питала поради, не було віча, від якого молодь не посилала б поетові своїх привитань та висловів щирої пошани. Із тих віч вийшла мельодія другого національного гимну до слів Франкових, і той гимн молодь радіше співала, як той загальний.

Політичні явища молодь оцінювала крізь призму „Життя і Слова” (від 1896 р.), що находилося в кожній нелєґальній середньошкільній громаді, що його передплачував кожний, хто тільки збирав бібліотеку. Кожний новий Франків твір молодь просто розхоплювала, кожну його статтю докладно продискутовувала. Коли в театрі грали „Украдене щастя” або „Вчителя”, на партері чи на ґалєрії ніде було голки пропустити: кожну важнішу сентенцію, де можна було додуматися якоїсь алюзії до тогочасних подій, оплескувано бурею оплесків. І хоч декуди ґімназійне начальство силкувалося спиняти молодь, щоб не йшла на виставу, такі остороги чи загрози нічого не помагали.

Взагалі в тодішній ґімназії Франко вважався небезпечною людиною для молоді. Забороняли читати його твори і навіть відбирали його книжки – правда, надаремне. Навпаки – Франко зростав ув очах ґімназиста як мученик, якого всі переслідують, і влада, і чужі, і свої, а тимчасом він – бореться на всі боки за правду, за наше краще майбутнє, тяжкою працею пробивається крізь життя і працює, працює, працює…

Коли Франко не дістав катедри, вся тодішня молодь сильно захвилювалася й обурювалась. Пішли порівняння – не беремось тепер оцінювати, чи справедливі, чи ні – між людьми „w podartym surducie” та людьми „в мундирі”, і довгого треба було часу, щоб це обурення уклалося. Але ж хоч неуніверситетський професор, Франко ніколи не шкодував часу для тих, що до нього зверталися за порадами. Чи це була яка наукова праця з поля історії письменства, чи письменницька робота. На все мав час, для всіх мав час. Всі так думали, що немає нічого такого, чого б Франко не знав, добре не знав, чого б не вмів як слід оцінити.

При оцінках не гладив по головці, як було треба, то находив і для молодих людей той тон, яким бичував усіх, що, на його думку, на це заслужили. Найбільш діставалося тим, що бралися „збагачувати українське письменство” своїми писаннями та бажали попасти в „історію літератури руської”. Але не чути було, щоб хто коли відказував на Франка. Коли й лаяв, то було добре, це ж лаяв він, Франко! То щойно пізніше, в часах „Молодої Музи”, почали інакше на цю справу дивитися, але це вже були 900 роки…

Зате коли Франко виступав було публічно в обороні молоді, то був – незвичайний тріюмф. Пригадується такий факт. На всестудентському вічі 1900 р. молодь проголосила конечну потребу плекати ідеал самостійної України. Франко з приводу цього написав декілька глумливих уваг на адресу тих, що не доцінюють ваги ідеалу. Витяги з цієї статті навела була у грудні 1900 р. чернівецька „Буковина”. Сталося це з приводу заснування нового студентського товариства „Молода Україна” в Чернівцях. На свято відкриття товариства приїхала студентська екскурсія зі Львова, що дала величавий концерт у Музичній Салі. Після концерту був комерс, де між іншим порушено справу ідеалу самостійної України. „Буковина” у статті, що обговорювала побут львівських студентів у Чернівцях, дорікала новому товариству, що воно аж надто запалюється до ідеї самостійної України, а ось, мовляв, др. Франко, „що має серед молодіжи таку повагу”, назвав ніби „ідею самостійної України чимсь таким, що лежить поза межами можливого”. Автор статті не зрозумів іронії Франкової, подав, як то в нас часто буває, виривки зі статті без зв’язку – щоб всіх читачів застрашити Франковим авторитетом. Франко обурився на це й дав на статтю „Буковини” коротку відповідь у „Літературно-Науковому Віснику” (ХІІІ, 1901, наук. част., стор. 66). Він вказав на те, що „Буковина” не зрозуміла ходу арґументації його статті, що та арґументація „зводиться на одну думку: те, що видається сьогодні неможливим рутинерам, прихильникам простого хлопського, тобто обмеженого і недогадливого розуму, може бути завтра не тільки можливим, але таким пекучим, як пожежа, що вибухає там, де вперед довго тліло й курилося”. І кінчить свої завваги Франко так: „В усякім разі редакція не добре зробила, покликаючися на мою статтю супроти черновецької молодежи, бо та молодіж правдоподібно уважніше і з яснійшим розумом читала її…”

Це була правда. Ця молодь так зрозуміла Франкову статтю, як її можна було і треба було розуміти! Але як їй було приємно читати Франкове признання для неї!

Ні, не тільки, як писав Маковей 1898 р., Франко „мав здавна між молодіжею багато прихильників”! Франко, як читалося в привітанні станиславівської молоді на ювілеї, „невсипущою працею виховав собі покоління, що чолом било перед ним, вважало його своїм батьком, провідником, учителем”. У цих словах, як замітив і сам Маковей, „не було прибільшення”. Франко був для молоді 90 рр. ХІХ ст. всім. Вона одного тільки бажала – йти тою дорогою, що її показав Франко, „щоби свому народови вибороти суспільну і політичну волю” (з промови Гр. Гарматія).



Іван Франко в Чернівцях 1913 р.
Було це 1913 року навесну.

Той рік, 1913 рік, рік великої господарської кризи, рік балканської війни – був для національного і громадського життя українців на Буковині одним із найважчих років у передвоєнній добі. Над нашим життям нависала тяжка хмара непорозумінь, внутрішніх сварів, невідповідальної розперезаности, якоїсь повної дезорґанізованости.

Назверха було наче все гаразд. По часописах ішли звістки про рух по селах. Збори, віча, наради. Зборів тих сила-силенна. Громади іменували почесними членами всіх, хто мав політичну силу або щойно добився влади. Але між інтеліґенцією – розклад, наростало щораз глибше провалля, непрохідне провалля.

Нещастя, що спало через господарську кризу на союз хліборобських спілок, на „Селянську Касу”, використовували зручно ті, що здавна ховали притаєну ненависть до провідника буковинських українців, до проф. Ст. Смаль-Стоцького. Почалося погане цькування. Гидь збирає, коли переглядаєш тодішню т. зв. офіційну („Нова Буковина”, „Народний Голос”) чи півофіційну („Православна Буковина”), а то й москвофільську („Русская Правда”) пресу. Просто по тілько роках вірити не хочеться, щоб щось таке було в нас можливе. Ніякі вияснення, спростування – не помогали. Використовувано кожну й найдрібнішу нагоду, щоб очорнити людину, яка наш народ на Буковині на ноги поставила. І не було ніякого стриму для тої повені мерзотних лайок, які спадали на чоловіка, перед яким іще рік тому хилилися ті, що тепер лаялися, прибираючи собі різні ймена „Правдолюбів” і т. д. Не було стриму, бо ті, що в їх руки перейшов був провід, не тільки все це дозволяли, але ще й нишком затирали руки з успіху. Мовляв – перемогли таки ми… Їм же скрізь ухвалювали безмежне довір’я, а тому, що всіх їх повиводив наверх, погорду й такі инші слова, з якими в нас звичайно не рахуються…

Ввесь край був розполітикований. Не було вражіння, щоб ішла якась планова національна праця. Правда, дуже гарно розвивалася Січова орґанізація, що мала в червні 1913 Краєвий З’їзд. І видко було змагання, щоб у краю перевести політичну орґанізацію. Але ж так узагалі панувала якась задуха, від якої робилося млісно. Дуже знаменна для тих часів коротесенька замітка в „Новій Буковині” з 5 лютого 1913: „З жалем можна зауважити в послідних роках упадок патріотичного життя серед нашої суспільности. Дійшло до сего, що нема у нас кому урядити Шевченківське свято…” Замітка дуже прикметна й… болюча.

З малими вийнятками, від усього того розполітикування осторонь стояла тодішня молодь. Вона займалася своїми справами, в так званій політиці, з деяких внутрішніх причин, брала участи небагато.

І тій молоді треба було завдячити, що до Чернівців приїхав Франко. Його приїзд був на той час чимось ясним на захмаренім нашім овиді. Бодай на якийсь часочок можна було забути про домашню гризню.

На думку, щоб попросити найбільшого тодішнього поета до столиці Буковини, впало студентське товариство „Січ”. Але ж запрошувала його вся університетська молодь, що гуртувалась тоді в чотирьох товариствах. І витали його – від усієї студентської молоді.

Але ж у загальній радости з приїзду Франкового до Чернівців брала участь – і середньошкільна молодь, усі ті ученики й учениці вчительської семинарії, ґімназії, реальної та хліборобської школи.

Франкові твори виховували нашу тодішню молодь мало чи не на рівні з Кобзарем. Учителі народніх шкіл, ті самі, що недавно ще, як учні вчительської семинарії, майже кожний шкільний рік кінчали святом на честь Франка − вони не припадково охрестили свій орґан „Каменярі”. А в 1913 р. цей часопис виходив уже п’ятий рік. До слів Франкових „Каменярів” уклав навіть музику один із них (І. Карбулицький), і перед війною скрізь виконували цей твір на Буковині.

Ні, наша молодь дуже любила Франка й високо його шанувала.

*

Це було навесну.



Був вівторок, 6 травня, св. Юрія, православне свято – день від науки вільний.

В „Новій Буковині” в переддень приїзду появилася гарна й тепла стаття. Заповідала, що „черновецькі українці витатимуть у себе дорогого гостя, гордість українського народа”, що на Буковину приїжджає „людина, по званю (з фаху) найбільший сучасний український письменник, по значіню найбільший топір української національної думки й української національної культури, каменяр поступу українського народа”… й навіть зазначувала, що „ми достойно привітаємо у себе великого і дорогого гостя у єго ювилейнім році”.

Привитання було справді незвичайно гарне, тепле, хоч, і як на буковинські звичаї, − скромне, без „хліба-соли” й без тріюмфальних брам, без яких не обходилися офіціяльні святкування. А вийшло воно тому так, що витала в Чернівцях Франка молодь, а не – офіціяльні тодішні провідники.

На жаль, із сіл було мало. Запізно часописи дали знати. Про приїзд появилася тільки невеличка замітка в „Новій Буковині” 3 травня. А проте вже давно „Народній Дім” не бачив так багато людей. Від самого долу до першого поверха залягли гості сходи, в салі ніде голки пропустити. І це вже десь коло 4 години сполудня, бо свято заповіджено на 5 годину.

Ціле передобіддя лило як з цебра. В ½3 приходив поїзд зі Львова. Цілий двірець запрудила молодь, що прибула витати дорогого гостя: студенти, студентки, ґімназисти, учні й учениці вчительської семінарії, багато молодших учителів із чернівських та підчернівських шкіл, трохи старшої інтеліґенції, що не боялася дощу. Захопленню не було міри, коли з ваґону висів поет у товаристві своєї дочки Ганни. Молодь хотіла відпрягати коні від воза, сама збираючись тягти його до самого міста. Та з огляду на страшну зливу мусіла відмовитися від своєї гарячої постанови. Треба ж було поетові скоріш бути на місці, щоб трохи відпочити по дорозі.

Коли поет у зазначений час увійшов на салю – бурхливим оплескам кінця не було. А він сам, маленький, низький, усе ще з великим болем на обличчі по недавній смерти улюбленого сина Андрія (помер нагло вночі з 21 на 22 квітня 1913 у 26 році життя), в довгому чорному сурдуті, стояв напереді, з боку столика, дивився на людей, що його витали, хитав злегка головою і зі сльозами радощів на зболілих від праці очах усміхався.

Підходили знайомі. Устиск рук. Гарячий, милий. Поцілунки. Тиха розмова.

А в салі… відколи вона стояла відновлена – вона ще такої тиші не зазнала. Здається, чути було віддих кожного, що прийшов сюди й вигрібущим оком дивився в невеличку постать поета, якого собі, знаючи його тільки з творів та з гарних портретів, уявляв певне велетнем, із широкими грудьми й руками силача…

Дзвінок. Студент Заклинський витає дорогого Гостя. Всі вислухують привитання настоячки. Слів не багато, але ж теплі вони, щирі, глибокі. Скінчив, і знов вибух оплесків. Поволеньки поет підходить на підвищення, перед ним на підставці його – „Мойсей”. А збоку студент Василь Мороз. Він буде перегортати поетові листки його великого твору.

І знов тиша. І тільки спереду лунає спокійний, одноманітний голос поета. І знов слухачі наче ніяковіють. Думали, почують сильний, повен переливів, із різними перемінами, то високий, то низький, живий голос – а то легко, спокійно пливе слово, як та подільська річка. Слухачі, що привикли до грімких деклямацій, поволі звикають. Це ж не декляматор перед ними, не той, що завчив чужу поему, а творець сам, той, що виносив свого „Мойсея” під серцем, що цілого себе вклав у нього, це ж він сам той Мойсей, народній провідник, що дивиться вже позад себе, має за собою сорок років важкої народньої праці і спокійно, зрівноважений, пред зібраною громадою про неї розповідає…

Саля починає поволі розуміти, в чому справа, й зі стриманим віддихом стежить за кожним словом поета. Читання тяглося, здається, дві годині. Спершу – поема, пізніш увід до неї. Ніхто не ворухнувся. І як поет скінчив, спершу не хотілося вірити, що вже кінець. Поет устав. Бурхливі оплески. Оплескам нема кінця. І найважніше – ніхто не йде. Плещуть і дивляться в обличчя поетове. А він стоїть – скромний, усміхнений, уста наче хотять щось вимовити, та зі зворушення не вимовлять слова.

Голова закриває збори.

Поета ще раз обступає гурт знайомих.

У повітрі чується велику вдячність за те, що Франко приїхав і розвіяв хоч на один день тяжкий, придушений настрій серед нашої громади в Чернівцях.

*

А після викладу – мила гутірка в домі проф. Смаль-Стоцького, що гостив у себе поета. Дочка годує недужого батька. А він – розбалакався, жвавий, веселий. І не хочеться вірити, що маєш перед собою тяжко недужу людину, без рук. Розмова – наукова. Присутній на гостині покійний професор Калужняцький із дива не виходить: Франко з пам’яті проголошує цілі довгі уступи з якоїсь давньої церковнослав’янської пам’ятки. І все знає, за що зайшла розмова: історія, письменство, культура, політика. І які розумні думки, які глибокі, які своєрідні, цікаві. І – нічого про себе… Той вечір так і залишиться на ввесь вік незабутнім. І вечір і цілий день. День 6 травня 1913 р. в Чернівцях.



*

Пробув тоді на Буковині поет недовго. Здається, днів зо два. Ввесь час із проф. Стоцьким обговорював усякі справи – наукові, громадські, культурні. І тільки злегенька, раз чи двічі, пробалакався про свій тодішній стан.

А коли від’їжджав до Львова − молодь везла його на двірець, запряглася сама до воза. Тоді можна було, бо був гарний весняний день. Світило сонце.

А в нас залишався жаль, що поет від’їжджає, хоч і як важко було дивитися на нього, як та дитина, безпомічного.



Добрий учитель народу

(З приводу двадцятьліття смерти Івана Франка)

1916 – 1936
Вже двадцять років нема між нами Івана Франка. Не стало років двадцять тому нашого доброго, ласкавого Вчителя. Був Іван Франко для нас усім. Він і поет великий, і повістяр неабиякий, і оповідач незрівнянний, і вчений, що ним можемо пишатися перед світом цілим, і діяч громадський чистої хрустальної душі, і культурник-робітник невсипущий, і проповідник народний, наш Мойсей, що вів нас на шляхи золоті. Всім він був для нас. Та найважніше – він був наш Учитель, великий, добрий, ласкавий Учитель, що за руки нас брав і на розум наводив. Сорок років водив нас, поки не втомилося його серце і з довгого болю бити перестало.

Добрий Учитель! Бо добрий учитель знає душу тих, що їх на шлях правди наводить. Бо добрий учитель не тільки по головці гладить. А добрий учитель громом гримить, коли учні не роблять того, що слід. Добрий учитель картає за вчинки погані, хоч серце його від того нераз і від болю рветься. А рветься з болю, бо любить він свою паству, любить незмірною любов’ю. Він же для неї живе, тільки для неї живе, для неї працює – а сам від неї нічого не хоче. Він від неї й каміння прийме, бо любить її не лише „за добру її вдачу, а й за хиби її, хоч плаче над ними...”

То такий добрий учитель нашого народу був Франко. Сорок років орав „дике поле для грядущих поколінь”. Сорок років „просікав та протинав серед найгущих хащів” для нас шлях. Сорок років віддавав усе, що мав у житті, для одної думки, і „горів, і страждав, і трудився для неї”. А ця одна думка – наша краща доля, наше „будущеє, яким тривожив він свою душу”. Хотів бачити народ наш „у народів вольних колі” – і вчив нас, сорок років нас учив, той добрий Учитель, як до того дійти.

Він учив нас, що треба „працювать, працювати – у праці сконати”! Учив, що не слід нам цуратися й найчорнішої роботи, бо вона для кращого майбутнього потрібна. Вчив, що нам треба бути каменярами, звичайними каменярами, що лупають тверду скалу народного життя, і що ця каменярська праця принесе щастя – хоч не нам, то пізнішим поколінням. Вчив, що нам треба засвоїти собі почуття обов’язку і що нам треба йти, як у війську йдуть, рівною лавою, не випихати один одного ні взад, ні в боки. Вчив, щоб ми позбулися рабства, щоб не корились, як ті жиди колись у Вавилоні, перед „блазнем усяким”, щоб „не гасили вільного слова в душі, наче свічку”. Вчив нас зберігати свою гідність, „стояти гордо, радше впасти, а не тратити сили”. Вчив нас „боротися – не миритися”, бо „лиш боротись – значить жить!”. Учив нас любови до свого, до свого краю, до його минулого й до його теперішности, і вірити в гарне майбутнє.

Тою вірою сам він жив, та віра сповняла цілу його душу. Україна для нього була „кривава в серці рана” – й він учив нас любов’ю та невсипущею працею ту рану гоїти. Він учив нас „єднатися в товариство чесне”, бо тільки „братерством, щирими трудами Вкраїна воскресне”. А до кождого з нас кликав:

Бережи маєток про чорну годину,

та віддай маєток за вірну дружину;

а себе довічно бережи без впину,

та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну!

Так учив нас двадцять років тому наш Великий Учитель, учив нас цілих сорок років. А добрий учитель не тільки вчить, але ж, і це найважніше, – сам усе робить, чого других навчає. І Франко був саме такий. У нього слово з ділом ніколи не розходилось. Тим-то й нераз його доля била, довелося болю зазнавати – і від своїх, і від чужих. Та на те він не зважав. Чи „в долі добрій, чи злиденній чесно, просто йшов ввесь вік!” Тим –то він нам такий дорогий, тим-то він, після Шевченка, найбільший син нашої землі, тим-то за нього ми горді і травневими святкуваннями віддячуємося нашому великому доброму Вчителеві.

А травневими – бо у травні, 28 травня, замовкло його Слово. Треба тільки, щоб ті святкування були гідні пам’яті великого, доброго Вчителя народу.

Франкова боротьба світла з темрявою
Святкуючи у травні пам’ять найбільшого сина галицької землі, ми, просвітяни, мусимо звернути увагу на одну дуже цікаву рису діяльности Івана Франка. Вона проходить крізь усе його життя, проходить крізь його праці, дуже прикметна для нього і як людини, і як народнього діяча. Є це – борня ясного з темним, боротьба світла з темнотою, дня з ніччю, літа з зимою, вічний бій просвіченого ума з безпросвітністю, з пересудами.

Пригадайте собі чудовий Франків вірш із 1880 р., що починається словами: „Безкраї, чорні і сумні за ночами минають ночі”… Поет пробував тоді у в’язниці. Відомо, який настрій викликає ця небажана, заґратована домівка… Ось у в’язниці уявляє собі поет, як борються у природі темні сили з ясними, бог темноти Агріман (так колишні перси звали темного бога) з богом ясности Ормуздом. Поет бачить, як Агріман розсівся гордо на свойому престолі, але ж чує у свойому царстві якусь темну дрож. А дрож від того, що зі сходу, неначе стріли, до його понурих стін долітають хвилі світла. Агріман лютує, Агріман гасить ненависне йому ясне проміння, але ж усе це не помагає – світло далі долітає до його царства і його освічує. Від того світла захитується його престіл, і темний бог чує вже, що його панування підкопує ясний, молодий бог світла. І найгірше, що на те чорнобог не має ніякої сили.

Є це та безмежна віра в перемогу світла, яка Франка тримала при житті, яка його раз у раз підтримувала в тяжких хвилинах, яка пхала його до боротьби.

Головно та частина його поетичної творчости, що відноситься до рр. 1880 − 1883, повна чудових образків тієї боротьби. І чи це зветься весна – зима, чи правда – брехня, чи старий світ – новий світ, скрізь бачимо ту вічну боротьбу з заповіддю перемоги весни, правди, нових думок, нового світу. Та перемога мусить статися, хоч як завзято борониться проти весни – зима, проти світла – темнота, проти нового світу – світ старий. Мусить статися, бо такий є незломний закон природи: коли щось має в собі більше внутрішньої сили, те перемагає. Таку силу можна і придбати: невсипущою працею і впертою боротьбою. Перемога не приходить відразу. Треба її здобувати „п’ядь за п’ядею” – але вона таки прийде…

Саме Франкове життя може світити прикладом такої невсипущої праці й боротьби для перемоги його думок. Коли виступав поет, у 70 роках ХІХ ст., думки поетові для нашого суспільства були дуже далекі, воно їх відкидало й самого поета навіть цуралося. Багато довелося Франкові вистраждати від своїх людей. Був час, що довелося іти йому „в найми до сусідів”, бо свої поетову працю відкидали. Але ж поволі-поволі суспільство навчилося розуміти Франкові думки, й не минуло яких тридцять років, і поет міг тішитися повною своєю перемогою. Кілька років перед смертю він був уже загальнопризнаний народній провідник.

Це була повна перемога нового світу – над старим, запалу – над охлялістю, жертівної праці – над пустомельством.

Після безпросвітніх ночей – заясніло сонце й кинуло народові жмут яркого проміння – на шлях у Велике Майбутнє…

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка