Марія Білоус і Зеновій Терлак Франкіана Василя Сімовича



Сторінка3/10
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
о, е, и й т. д. Що далі, то та боротьба розгорювалася ще більш, бо до неї долучилася незрозуміла вже тепер, навіть і в Галичині, боротьба за чистоту греко-уніятського обряду, за дзвони, за клякання на службі, за орґани по церквах і т. д. Всі ті суперечки розшматовували й так несильний орґанізм Галицької України і при помочі ґазет почали добивати собі доступ і до мужика, який стояв собі збоку, нічого не розуміючи, і гнув ся під тягаром економічної неволі й безпросвітної темноти [гл. про це „Ботокуди”, стор. 223, 226, 227 і д.]

У практиці одначе між прихильниками обох партій великої ріжниці не було; одні тягли до Москви, другим у мріях убачалася козацька Україна, оспівана Шевченком у перших його історично-романтичних пoeмах; одні писали дуже твердим „язичієм”, називаючи ту страшну польсько-московсько-слав’янсько-українську мішанину − руським язиком, другі ублагороднювали народню мову своїми власними видумками та прикрасами; але ж одні і другі однаково заходилися коло австрійського уряду, запопадаючи його ласки, одні і другі дивилися на себе, що вони природні провідники темного мужика, якого вони ведуть на путь спасення й який, як нерозвинений і темний, повинен їх у всьому слухатися −і однаково нічого не робили, щоб того мужика сяк-так піднести зо страшної економічної неволі. Освітні товариства почали творитися в Галичині ще з кінцем шістдесятих років XIX. ст.: „Просвіта” − народовська, „Общество Качковського” − москвофільське. Але ж останнє, створене для конкуренції з „Просвітою”, хоч являлося навіть декуди й чимось поступовішим від „Просвіти”, завівши, н. пр., у свої видання гражданку − тоді як „Просвіта” вживала у своїх виданнях кирилиці (дарма, що всюди були дашки), щоб, мовляв, народа не відривати від його коріння, від церкви, − та проте від самих своїх народин сіяло мертвеччину. Та й з тої поживи, що її давала „Просвіта” народові у своїх книжечках, і з неї народ не міг набратися ні свідомости, хто він такий, ні чого йому треба й ні того, як йому боротися за кращу долю. Ті демократичні думки, що їх у шістдесятих роках посіяли на галицькому ґрунті Шевченкові твори, в сімдесятих роках десь порозвівалися. Лишилися тільки слова, зміст їх прикроєно до своїх поглядів, і в життю лишалася порожнеча.

За старим поколінням поділилася на дві ворожі партії й українська молодіж; москвофіли мали свій „Академическій Кружок”, народовці − „Дружній Лихвар”. Франко пристав до „Кружка”, бо „Кружок” мав свій орґан, і в ньому Франко міг містити свої твори. „Дружній Лихвар” мав характер більш касиново-забавового това­риства1, а це не могло притягти до себе молодого іде­аліста, що рвався до якоїсь роботи. Уже через „Кружок” Франко опинивсь було навіть якийсь час членом „Общества Качковського”.

Та саме під той час на галицький ґрунт упало благо­датне зерно впливу Драгоманова, того „розуму українського народу”, як його охрестили пізніші часи. Драгоманов звернув свою увагу на галицьку молодь, на студентство. Використовуючи те, що у „Друзї” зачеплено його статтю „Література російська, великоруська, українська й галицька”, котра друкувалася в „Правді” (1873/4 р.), Драгоманов почав посилати до редакції „Друга” свої листи, які редакція всі помістила: перший у пере­кладі на своє „язичіє”, два останні по-московському1, зразу силкуючись відповідати на них, а дедалі зовсім погодив­шися з поглядами Драгоманова. У тих своїх листах Драгоманов закидає молодежі, що вона далеко відстала від евро­пейських ідей, що вона не думає, а сліпо йде за старими гаслами й т. д.; крім того, подає незбиті арґументи за те, що одинокий спосіб дати нашому народові европейську культуру − розвинути народню мову й користуватися нею в письменстві. При тій нагоді Драгоманов ука­зував „Другові”, що те, чим він годує своїх читачів, нікуди не годиться − що все це мертвеччина, що редактори журналу, захвалюючи московську мову, тієї мови не знають, не знають і московського кращого письмен­ства, а саме поступового, демократичного, і називав кращі твори українського письменства, з якими молоді треба б зазнайомитись; нарешті, Драгоманов указував на обов’язок молодого поколїння служити народові і працювати для нього, щоб визволити його з темноти, неморальности, визиску, що молодіж ніколи не повинна забувати, що коли в нас витворилася яка інтеліґенція, то повстала вона коштом кривавої праці й поту народніх мас і т. д.

Цї листи зробили велике вражіння на Франка й ба­гатьох його товаришів. Починається листування Франка з Драгомановом, що тягнеться аж до смерти сього остан­нього. Для того гуртка людей Драгоманов був „правдивим учителем і, вповні безкорисно, не жалував праці, писань і упімнень і навіть докорів, щоб наводити їх на кращі шляхи европейської цивілізації”, він немов їх „за вуха тяг на той шлях, і коли з ґенерації, що більш або менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для за­гального й нашого народнього діла, то це в найбільшій мірі заслуга Драгоманова”2. Щодо самого Франка, то Драгоманов був усе й його добрим дорадником; він був перший і „майже єдиний чоловік, що додавав йому духа й охоти”3. Цей уплив Драгоманова зараз же й відбився не тільки на самій редакції „Друга”, а й на творчости самого Франка. Вже від початку 1876 р. мова у „Друзі” куди більш народня. Франко у своїх „Довбущуках”, що все ще далі виходили, розсипає думки про те, що „наша хоругов − плуг і книга; що плуг − то наша сила, просвіта − то наша будучність”, і хоч не здер і з останньої частини тої повісти тої киреї таємничости й фантастичности, то все ж старався якось погодити одне і друге зі своїми новими поглядами на літературу в дусі реалізму1. В то­му ж році появляється у „Друзі”, як вислів віри в непе­реможну силу народу, такий його вірш, як „Наймит” (гл. стор. 144), у 1877 p. той же „Друг” починає друкува­ти цикль його реальних образків із бориславського життя п. з. „Борислав” − а альманах „Дністрянка” в 1876 містить його чудову новелю „Лисишина челядь”, написану в дусі Марка Вовчка, й оповідання „Два приятелі». Франко береться до перекладів із західноевропейських письменників (із них у „Дністрянці” була надрукована „Повінь” Золі) − скрізь чується розмах поета, у темах є свіжість, від усього повіває якимось подихом нового життя. Тоді ж із-під його пера виходять перші сатири на тодішніх провідників-інтеліґентів і на їх т. зв. чесно­ти2 − письменницька риса Франка, яка ще краще за­значилася в пізніших часах. Псевдонім „Джеджалик” ізникає, з’являється другий − Мирон, як наче запо­відь чогось нового, свіжого.

Тимчасом у липнї 1877 року, як „цегла на вулиці на голову”, спав на Франка арешт, а з ним заарештовано й його товаришів Михайла Павлика й Остапа Терлецького й загалом цілу редакцію „Друга” − за зносини з Драгомановим, котрого галицька поліція вважала головою якоїсь таємної міжнародньої соціялістичної орґанізації. Нагінки на підозрілих за соціялізм почалися ще з початком січня − Франка ж арештовано на основі переловленого в польського еміґранта Котурніцкого листа від Драго­манова, листа, адресованого й не до Франка, а до когось иньчого, та тільки в тому листі Драгоманов подавав указки, що робити українським поступовим гурткам у Відні та в Галичині, а Франкові радив об’їхати Угорську Україну. Галицька польська влада, якій потрібні були в тому часі політичні процеси, щоб залякати й так уже залякане українське громадянство Галичини, скомпромітувати його в очах австрійського уряду та щоб таким чином могти безконтрольно господарити в тому, й так уже на її поталу відданому краю, тягла процес довго1, і врешті-решт прокураторія засудила Франка на дев’ять місяців тюрми, дарма що він сам не був тоді свідомим соціялістом, а так тільки зі симпатії, як мужик, „бажав для скованих волі, для скривджених кращої долі і рівного права для всіх” (Думка в тюрмі, стор.122) і далекий був від розуміння, що таке соціялізм нау­ковий2.

Дев’ять місяців тюрми були для Франка чимось страш­ним − тортурою. „Мене, − пише він, − трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та во­лоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14-18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ре­візіях і придирках (це, бач, за те, що я „писав”, т. є записував на випадково роздобутих карточках паперу олівцем пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів у такій камері, що мала тільки одне вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені „найліпше” місце до спання − під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусіло бути день і ніч одчинене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”1.

Але ж не так сама тюрма добивала Франка, як те, як віднеслося до нього залякане громадянство після тюрми, громадянство, яке, замість спочуття для поета, кинуло на нього свій засуд, „засуд сто раз тяжчий і несправедливіший”. „Мене, − пише Франко, − викинено з „Просвіти”, заборонено приходити на Бесіду”2 [бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи ґазети, настояв на тім, щоб мені конче заказати приходити, а то він виступить з товариства, і коли мені, справ­ді, заказано, він таки виступив], а люде (з старших), котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужше принижувало”3 .

Тепер перед Франком станули дві дороги: або розкаятися у своїх „прогріхах” і стати „порядним” членом тої громади, яка його проскрибувала з-поміж себе, або „стати добровільно в ряди проскрибованих та витруче­них і, не оглядаючись, іти шукати для себе такого самого товариства” („Моя стріча з Олексою”). Франко вибрав те друге − і ось зараз із початком 1878 р., при грошевій допомозі Драгоманова, котрий дав на це всі ті гроші, що припали йому за відому працю „Историческія псни малорусскаго народа”, написану вкупі з проф. Антоновичем, він і Павлик видають журнал „Громадський Друг”, на­стрій якого з’ясовував поміщений на самому переді ви­дання вірш Франка „На зорі соціялістичної пропаґанди” (гл. стор. 151) з заповіддю кращого життя:



Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розкута −

Ожиємо, брати, ожиєм! ...

„Громадський Друг” сильно ріжнився від усіх до­теперішніх галицьких видань не тільки змістом − із кожної статті, вірша, оповідання віяло боротьбою, вірою в народ, у кращу майбутність людства, скрізь сміло виглядала Европа1 − але ж і формою: видавці пірвали з компромісовим правописом народовців і перейшли на драгоманівку2, маніфестуючи наче тою ортоґрафією тісний зв’язок із Драгомановим.

У „Гром. Друзі” появився відомий уже тепер скрізь вірш „Каменярі” (стор. 153), списаний, здається, під упливом староукраїнської леґенди, яка оповідає про лупання скелі людьми, загнаними колись Александром Маке­донським за непрохідні гори й заклепаними на довгі віки тяжкого життя: вони лупають скалу, щоб здобути для себе той гарний світ, що за нею. Цей вірш, написа­ний спокійно, але в певному тоні, являвся програмою роботи цього нового покоління людей. Крім того, там друкувалася гарна повість із бориславського життя „Воа Constrictor”, той правдивий малюнок пере­ходу від володіння землею до індустрії, там же друкував Франко критичні статті про галицьку інтеліґенцію та про завдання літератури. Велику вагу клало видавництво на пропаґанду нових ідей, але ж „Гр. Друг” не міг виконати свойого завдання, бо кожне число немилосердно конфіскувала цензура. І хоча за порадою Франка періодичне видання замінено непе­ріодичними збірками („Дзвін”, „Молот”), то лиху не зараджено, бо і збірники постигала конфіската. Крім того, й обставини, серед яких доводилося працювати Фран­кові, були дуже несприятливі. Ідеї були нові − то й читачів було обмаль, а ще менше було передплатників; самі ж редактори мусіли боротися з недосвідністю в журналістичній роботі, через те видання припізнювалось − і не минуло року, як видавництво довелося звинути.

Не кидаючи університетських студій (Франко слу­хав багато викладів: українська мова й письменство у проф. Огоновського, фільософія у проф. Охоровича, римське право − проф. Зьрудловского, німецьке пись­менство − проф. Завера, політична економія — проф. Біліньского), Франко заходився було видавати новий журнал „Нова Основа”, але з тих заходів нічого не вийшло. За те при допомозі кількох товаришів (Іван Белей − пізніший редактор „Діла”, Євген Олесницький − відо­мий галицький політичний діяч, Михайло Полянський, Михалина Рошкевичівна) він орґанізує видавництво „Дрібна Бібліотека”, якої до 1881 р. вийшло 14 кни­жечок, що містили, побіч творів Франка, переклади европейських учених і письменників: Байрон (Каїн), Золя (Довбня), Пісарев (Бджоли), Лявеле − там же в одному випуску появилися „Думи й піснї” найзнатніших евро­пейських поетів (Ґете, Гайне, Фрайліґрат, Штравс, Гуд, Мур, Шеллі, Лєрмонтов) − усі в перекладі Франка.

Того ж року ввійшов Франко у ближчі зносини з польськими соціялістами, щоб разом із ними працювати для поширення соціялістичних думок у Галичинї. Сам він пише соціялістичний катехізм, цілі два роки викладає для робітників політичну економію, дописує до соціялістичної ґазети „Ргаса” і разом із польськими со­ціялістами укладає програму роботи для польських і українських соціялістів Галичини, програму, яку польський соціяліст Лімановскі видав у Женеві 1881 р.1

Знайомість із польськими соціялістами була для Франка ще й із того боку корисна, що через них увійшов він у зносини з польськими проґресивними журналами; від того часу він постійно співробітничає в них, подаючи там, по більшій части, статті про українські справи. [Так, н. пр. у журналі „Tydzień polski” з 1879 р. у статті „Rutеńсу”2 змалював декілька насмішливих образків із ві­домих тоді провідників галицьких Українців].

Та з другого боку, для галицьких верховодів він стає відомим і „небезпечним” соціялістом, − і в цьому тільки треба шукати причин нових переслідувань Франка, які спали на нього з початком 1880 р. і зазначилися другим арештом поета.

ІІI


Другий арешт. − Широка поетична діяльність. − „На дні”. − „Світ”. −”Фавст”. − „3ахар Беркут”. − Співробіт­ництво в „Ділі”, „3орі” й „3еркалї”. − Подорож до Києва, одруження. − „Наукова Бібліотека”. − „Літературно-Наукова Бібліотека”. − В наймах у сусідів (Kurjer Lwowski). − Перше видання „3 вершин і низин”. − „Ідилля”. − „Панські жарти”. − „Веселка” й „Перший вінок”. − „Товариш”. − Співробітництво у „Правді”. − „Смерть Каїна”. − Третій арешт. − „Жидівські мельодії” й „Тюремні сонети”.
Другий арешт Франка зчинився при досить цікавих обставинах. На початку 1880 р. (мабуть, із початком бе­резня) виїхав він зі Львова до села Березова в Коло­мийському повіті, щоб якийсь час пробути у близької йому людини, К. Ґеника. Але ж у містечку Яблонові його заарештовано і втягнено, враз iз тим же Ґеником та ще декількома товаришами, в процес, що саме тоді відбу­вався в Коломиї проти сестер Павлика. Всіх їх видер­жали в тюрмі три місяці та, не доказавши нікому провини, й випустили на волю, а Франка, що не належав до Коло­мийського повіту, казали відставити до Нагуєвичів. „Сей транспорт, − пише Франко, − по поліцейських арештах у Коломиї, Станиславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів у мойому життю”. До Дрогобича приїхав він зі сильною гарячкою. Тут упаковано його в яму, описану ним у новелі „На дні”, а звідти ще того са­мого дня (через протекцію) послано пішки з поліціянтом до Нагуєвичів. По дорозі впав сильний дощ, який про­мочив його до нитки так, що Франко набрався сильної лихоманки і, пролежавши в поганих обставинах дома тиждень, подався знов до Коломиї, щоби знов навідатися до Ґеника. В Коломиї прожив „страшенний тиждень”, на­писав повістку „На дні”, „за останні гроші вислав її до Львова, опісля жив три дні трьома центами (шістьма сотиками, півтора копійки), найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, заперся у своїй кімнатці в готелю й лежав півтора дня, в гарячці й голоді, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя”1.

Від смерти спас його Ґеник, який вислав до нього одного товариша по тюрмі. Франко добув собі в Дрого­бичі паспорт й подався знов до Березова, де, гуляючи по свіжому підгірському повітрі, поволі приходив після лихоманки до здоровля. Але ж про його побут довідався коломийський староста [начальник повіта] й казав жандар­мерії приставити його до Коломиї; а що у Франка не було грошей на підводу, то жандарм пігнав його пішки, й за час тої дороги Франкові повідпадали на пальцях нігті. Ста­роста дуже розлютився, побачивши в Франка паспорт, але побувати в тих околицях Франкові таки не довелося. Він повернувся до свойого села, і звідтіля восени подався до Львова і знов записався на університет.

Рік 1880 багатий поетичною діяльністю − рефлексійною лірикою. Тоді повстали майже всі його „Веснянки”1, „Скорбні пісні”, „Нічні думи”, декілька сонетів, три-чотири сатири (Ботокуди, Ужас на Руси, Хлібороб, Гриць Турчин). Багато матеріялу дає тюрма, в якій довелося провести Франкові весну (березень − травень). Від усіх віршів дише життям, борнею, завзяттям, вірою в перемогу правди над брехнею (стор. 119, 137, 139), світла над темнотою, чується переконання, що дух, той „революціонер, що тіло рве до бою, рве за щастя, по­ступ, волю”, що він уже не дасться спутати, що немає на світі сили, щоб згасила той вогонь, яким загоряється з розсвітом днина (стор. 100), скрізь на­стрій бадьорий, воївничий. Весна навіває на поета порів­няння з життям у світі: таємна дрож проймає народи, міліони ждуть обнови (стор. 102), „трон Агрімана хитається, й він чує, як Ормузд ясний молодий уже виринає з хвиль рожевих” (стор. 129). Сам поет цінить ту „малую міру мук, що їх приняв за правду, за добро, за волю” (стор. 142), і гострим словом кидає в очі суддям закид несправедливости сучасного ладу, того ладу, що каже судити тих, які стараються „перевернути його правдою, працею, наукою” (стор. 135). Від суспільства, що знає для нього тільки милосердя або зни­зує плечима, дивлячись на його долю − нічого не потребує, його милосердя з гордістю відкидає геть (стор. 136). Та до самих людей відноситься вже вибачливо, знаючи, що не в них зло, а в „путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабих з їх мукою і їх ділами” (стор. 141). Для себе самого бажає тільки: тої сили, щоб у бою стояти, вогню, щоб палити неправду, теплоти, щоб любити людей, − і тої сили, щоб могти „працювать, працю­вать, працювати і в праці сконать” (стор. 104). [Загалом тоді вже скрізь у його творах продирається цей пеан для праці, що її він ставить за одиноку мету життя2]. Той бадьорий настрій не тільки дозволяє йому переносити одностайність і бездушність тюремного життя (стор. 128), а ще й піддержує товаришів на дусі (стор. 140), між якими А. П. (Павликівна) може являтися зразком послідовности й боротьби (стор. 190) за правду. До всіх тих, що в них „серце чистеє, руки сильнії, думка чесная” − до всіх тих у нього виривається заклик прокидатися, сіяти думки братолюбія, набиратися сміливости до бою за добро, щастя, волю всіх (стор. 103). І тільки в любови всіх − усіх зарівно − розуміє він і любов рідного краю − України (стор. 174). Часом, щоправда, в нього прокидаються й сумніви, чи доведеться човнові його доплисти до берега, адже ж стілько на морі їх гине; але ж зараз же таки з’являється думка, що чому б саме йому не добитися до ціли? (стор. 150) Вихід із тюрми і провідини рідного села трохи прохолоджують той гарячий настрій поета: люде зустріли його як якого проклятого (стор. 124, 143), і тяжка пригноба в селі, недоля, безрадісність, що його зостріли (стор. 166), виганяють його геть у світ, щоб усього того не бачити ...

Досі Франко не говорив іще таким сильним, бадьо­рим словом − воно тепер що-тільки вперше залунало. Ми вмисне спинилися довше над віршами з того часу, бо саме в них міститься все те, за що Франко боровся − його громадівство — це раз, а по друге, − все, що писане в наступних роках, тільки доповнює їх новими обра­зами, настрій, думки лишаються ті самі і тільки з часом жало дошкульної сатири сильніше буде даватися відчувати на шкурі тих, на яких воно звертається. Власне, ці вірші з 1880 р. найбільш і надають характер цілій цій збірці, що ми її видаємо, вони, думаємо, склалися на її назву „3 вершин і низин”, вони творять провідний мотив тої цілої поетичної діяльности Франка, що її охрестили − громадівством. Вірші ці тенденцій­ні, за ними справжнього обличчя поета не видно. Франко від себе ховається, сказати б, відрікається себе чи просто соромиться за свої власні почування (пор. Пе­редмову до першого видання „Зів’ялого листя” стор. 634], при­криваючись тим громадівством і проповідуючи його скрізь у цій збірці − аж до 1898 р. Так цілого його заняли гро­мадські ідеї, так у його серце й мізок в’їлося громадівство.

І форма всіх тих віршів сильно відбиває від давніших: вона куди гладша, щоправда, все ще рапава, поет усе ще бореться з мельодійністю мови − віршеві його далеко ще до того, що його подибуємо пізніш у „3ів’ялому листю” чи в „Вишенському”, − але зате строфи побудовані якось так, що б’є з них енерґія. І ще одне: від тих віршів віє вічно молодий дух поета, вічна молодість із її кращим розумінням життя, та моло­дість, що її звеличав Франко два роки пізніше в чудовому вірші „Не забудь, не забудь, юних днів, днів весни” (стор. 105). І коли „Наймит” із 1876 р. міг уже вказувати на те, що ми маємо до діла з великим талантом, хоч іще не можна було сказати, яким він шляхом піде, як розів’ється; коли „Каменярі” в наших очах являються гарною, силь­ною, програмовою віршею, прибраною в поетичну форму, але ж без того ввітхніння, захоплення, які саме творять поезію, − то вірші з 1880 р. дають уже свідоцтво про сильний поетичний талант і, читаючи їх, ти чуєш мимоволі ту дрож, яку відчував поет, пишучи їх, і тішишся з ним, що в зими на той весняний квіт, що свідомо проки­нувся до життя − немає вже сили (стор. 102). Тим віршам із 1880 р. (і подібним, що ними подоповнював Франко поодинокі відділи „3 вершин і низин”) завдячував Франко велику популярність між молодіжжю в 80 і 90 р., тоді як старше покоління воліло читати „Панські жарти”, вважаючи всі ті вірші римованою прозою (гл. стор. 423). На тих віршах виховувалося те молоде покоління, на них набиралося духа й завзяття в боротьбі з пересудами та поглядами старині. Тоді був такий час, що тільки така поезія могла захопити молодь, поезія, що несла нові гасла, нові тенденції − а що вони були висказані гар­ним поетичним Франковим словом, то автор їх ставав для молоді напівбогом1.

З початком 1881 р. почав у Львові виходити місяч­ник „Світ” під редакцією Белея − але ж левову частину матеріялу й редакційної роботи давав Франко. За цілий час існування „Світа” [перестав виходити 1882 р. з-за браку фондів й, як Франко каже, з вини редактора Белея1], Франко помістив чимало статтів на су­спільні теми, доволі літературно-критичних розвідок (про Шевченкові твори: Гайдамаки, Кавказ, Сон), велику силу перекладних і ориґінальних віршів, між иньчим „Галицькі образки” (В шинку, Великдень, Максим Цюник, стор. 293) і початок, на жаль, нескінченої повісти „Борислав сміється”, в якій старався змалювати саморідний страйк бориславських ріпників2, який закінчився поже­жею Борислава восени 1873 р. „Світ” був журнал цікавий і хоч більш соціялістичний, ніж „Громадський Друг” , але ж тон його був спокійний, непридирчистий і поміркований, й через те ні одного його числа не сконфіскувала прокураторія. Його напрямок приєднав йому співробітників і з Придніпрянщини (Кониський, Нечуй-Левицький, Лиманський), до нього дописують українські еміґранти (Драгоманов, Вовк), у ньому вперше виступає зі своїми віршами Грінченко (під псевдонімом Перекотиполе).

Але ж у Львові вдержатися Франкові було важко, й через те в піст 1881 р. виїхав він до Нагуєвичів і звідсіля, живучи під доглядом жандарма, який, між иньчим, да­вав йому пораду постригтися в черці, посилав статті не тільки до „Світа”, але й до київського журналу „3аря” та до женевського „Вольного Слова”, що виходило під редакцією Драгоманова. Жилося тоді Франкові загалом погано, в ньому відбувалася страшна душевна бороть­ба, й цей чорний настрій відбився в його тодішній віршевій творчости [пор. Пісня ґенїїв ночі (133), Ще щебече у садочку соловій (108), Весно, ох, довго на тебе чекати (109)], хоч як поет із ним боровся (Догоряють поліна в печі, стор. 130). Тут же докінчив Франко й вигладив переклад першої частини Ґетового „Фавста”, перекладу, який, певно, тепер уже не відповість вимогам українського читача, але на той час, коли наша мова була така мало вироблена, міг уважатися просто клясичним3. Переклад появився 1882 р. заходом редакції „Світа” й за грошевою допомогою Драгоманова1. Там же, на селі, написав Франко повість „3ахар Беркут”, що одержала пре­мію журналу „3оря” й була в ньому надрукована в 1883 р. Повість цікава не тільки як малюнок життя наших прадідів у XIII в., але й, і то ще більш, своєю появою в тому часі. Під маскою історичного оповідання вона являється проповіддю громадівства, так само, як усі иньчі твори Франка з того часу, але своїм сюжетом − звеличання на­шого гарного минулого − підійшла під смак тодішньої публики й зустрінулася з великою прихильністю читачів.

З початком 1883 р. Франко приїхав до Львова і став тут, іще до смерти Володимира Барвінського, основника першого українського дневника „Діло”, співробітником тої часописи. Та з весною знов кидає Львів і, на за­просини дідича Володислава Федоровича, їде до нього до Вікна, щоб тут зібрати матеріяли й на основі їх написати біоґрафію його батька, колишнього посла до Ради Держа­вної в 1848 р. Пробувши кілька місяців у Вікні, Франко знов навідується до Нагуєвичів, де займається політичною й економічною історією Галичини з 1810-1848 р., а восени повертається до Львова, щоб використати львів­ські бібліотеки та доповнити свої відомости з того поля2.

Та тут під упливом нових течій у таборі народовців, течій, що перли до порозуміння між старшою й молодшою ґенерацією (Д. Гладилович), Франка запрошено до редакції „Діла” й на співробітника журналу „3оря”, а крім того, він дописує до гумористично-сатиричного жур­налу „Зеркало”, в якому поміщує то свої сатири, то в формі літопису висміває всі події, які склалися на політичнім галицькім овиді від січня по серпень 1884 р.3 Часи трохи змінилися. В Галичині прокинувся, після скандального москвофільського процесу О. Грабар, живий рух, явий голосним відгомоном покотився по селах. В „Ділі” реферує Франко громадські й економічні справи (виготовлений ним економічний реферат, виголошений д. Нагірним на всенародньому вічі ві Львові, зробив у Галичині велике вражіння), а в „3орі” містить ряд своїх новель та оповідань („Грицева шкільна наука”, „Мавка”, „Малий Мирон”, „Ліси й пасовиська” й т. д.). У 1884 р. було вже так, що Франкові пообіцяно передати „Зорю” на власність − але ж, видко, провалля між „старими” й „молодими” було ще аж надто глибоке, і старі не так легко раді були здати свої позиції. Вони не тільки процензуровували (Партицький) все, що давав до друку Франко, а то й від­кидали, що їм не подобалося, хоч воно мало свою вартість1. Йшла тиха й завзятюща боротьба, не завсіди й чесна − й не диво, що „3орі” Франкові не передано, хоч обіцяно, і що редактор Партицький, якого Франко змальовує як людину „різку, самовільну й нерівну”2, передав її − Товариству ім Шевченка. Сталося це з того приводу, що Франко взяв участь у похороні громадянина Нарольського, який казав себе поховати без участи духовенства, й народовці (й москвофіли) зрозуміли це як демонстрацію та ще накинулися на учасників похорону мокрим рядном. Усе це Франка сильно вразило, він на початку 1885 р. пориває з народовцями й їде до Києва, щоб із тамошніми українцями укласти плян окремого літературного журналу у Львові. Сталося це за порадою Драгоманова, який відмовляв Франка від співробітництва в народовських орґанах, знаючи, що це може тільки Франкові вийти на шкоду, бо ж волі писати, що хоче й як хоче, йому не буде. Журнал мав зватися „Прапор”, напря­мок його повинен був бути наскрізь поступовий, що задовольняв би наддніпрянців і ширив поступові ідеї в Галичині. Та з проєкту нічого не вийшло, бо кияни не дали відповідних фондів, і Франко, вернувшися з Києва, знов-таки поступив на редактора „3орі” і згодився, щоб його твори цензурував відповідальний редактор „3орі” − Олександер Борковський. Цей крок так обурив Драгома­нова, що мало не дійшло до розриву між ними обидвома, тим більш, що Драгоманову не подобалося ще й поступовання Франка супроти народовців, яких він не ща­див у своїх дописях до польських часописів „Prawda” (Варшава) й „Kraj” (Петербург)1.

Та думки про окремий журнал Франко не кидав, і знов весною 1886 р. виїхав за допомогою до Києва. І тепер із того знов нічого не вийшло − тільки що Франко повернувся з Києва з молодою дружиною, оженившись там із Ольгою Хорунжинською. За гроші, що одержав від киян на журнал, Франко заснував „Наукову Бібліотеку” (в ній появилася, між иньчим, цінна праця Пав­лика про читальні в Галичині), яка згодом перемінилася на „Лїтературно-Наукову Бібліотеку”2. Із нечисленних поетичних творів з тих часів треба назвати чудову „Ідиллю”, на­писану 1886 р. − загалом одну з найкращих речей ув українському письменстві.

Та відносини між Франком і старшим поколін­ням тоді вже так загострилися, що восени того ж року його таки викинули з „3орі” за поміщення одного вірша Руданського й рецензії Грінченка, які в очах народовських цензорів виходили не­моральними, дарма що Франко перед друком давав обидві ці річі до прочитання відповідальному редакторові.

Опинившися зі сім’єю у скрутному матеріяльному становищі, Франко задля шматка хліба подався в „найми до сусідів” , як він назвав той період від 1887—1897, коли був співробітником польського часопису „Kurjer Lwowski”, при якому „вибув свою десятилітню панщину” (теж його слова). Це була для Франка велика траґедія, яка дуже погано відбилася на його літературній творчости: із письменника стає він наче платним ремісником, із українського поета робиться польським публіцистом, і спис його творів, зладжених із нагоди його двацятьп’ятьлітнього ювілею, за те десятиліття аж роїться від поль­ських заголовків, між якими тільки сям та там попадається який український твір. То правда, що й між польськи­ми творами (здебільшого економічного, літературно-наукового та критичного змісту) велика сила посвячена українським справам − але ж усе-таки це велика втрата для українського письменства, бо ж то був у Франка час його великого артистичного розвитку. У „Kurjer”-i „Lwowsk”-iм він „не жалував своєї праці ні для якого від­ділу, та головно займався біжучими, економічними та соціяльними справами краєвими”1, а також справою орґані­зації польських демократичних елєментів у партію, що мо­гла б іти рука в руку з демократичною орґанізацією українців. Пізніше не жалував труду, також помагаючи при орґанізації польської селянської партії, „Stronnictwa Ludowego”, орґанізатором якої був Вислоух (теж співробітник „Kurjer”-a), а головним робітником з часом зробився співробітник „Kurjer”-a Ян Стапіньскі2.

Розуміється, що опісля Франкові довелося розчарува­тися в тій т. зв. згоді поступових українців із польськими людовцями3, але тоді в нього були дуже гарні наміри.

Крім публіцистичних праць, появлялися в фейлєтонах „Kurjer”-a деякі новелі Франка, хоч перекладні, хоч писані ним по-польськи (Маніпулянтка, Яць Зелепуга, Панталаха й т. д.). А крім тої ґазети, його твори дру­кують такі польські часописи й журнали: „Kraj” (Петер­бург), „Prawda” (Варшава), „Przegląd tygodniowy” (Вар­шава), „Przegląd spoleczny” (Львів), „Kurjer warszawski”, „Glos” (Варшава), „Ruch” (Львів), „Kwartalnik historyczny” (Львів) і т. д. Дещо появляється вже тоді перекладом німецькою мовою, і (від 1888) в „Кіевск”-ій „Старин”-і друкуються його оповідання в московському перекладі.

Та не можна сказати, щоб Франко в тому часі зовсім „зломив українське перо” та щоб нічого не видавав, не брав участи в редаґуванню українських видавництв. За гроші киян видає він 1887 р. збірку своїх віршів „3 вер­шин і низин” − більшу половину якої виповняє велика поема „Панські жарти”, написана в січні й лютому 1887 р. − поема, яка виросла зі студій про становище українських селян до знесення панщини й польської ре­волюції в 1846 р. Як приняла громада цю поему, гл. стор. 422, яке значіння мали ліричні вірші, поміщені у збірці, сказано вже на стор. 37.

В тому часі Франко допомагає виходові, а то й сам видає альманахи. У 1887 вийшло їх три: у Стрию заходом Василя Лукича „Ватра”, у Львові „Веселка” й „Жіночий Альманах”. При укладі „Ватри” Франко давав упорядчикові поради, відступав йому рукописи, що були в нього, − два ж другі альманахи вийшли під його редак­цією, хоч на першому зазначений редактором Андрій Молодченко (фіктивне ім’я − статті до збірки з метою дати українській дітворі гарний образ рідного села уклада­ли українські студенти), на другому Наталія Кобринська й Олена Пчілка. Обидві збірки дуже цікаві: перша з педаґоґічного боку й досі не втратила свойого значіння, друга − жіночий альманах із працями і творами українських жі­нок (Пчілка, Кобринська, Кулішиха, Л. Українка) та статтями про жіночий рух − альманах із досить цікавим і ріжнородним змістом, являється документом тих пер­ших кроків, які ставила українська жінка на полі своєї емансипації − в літературі. Для Франка, як редактора обох альманахів, важні вони тим, що вказують на його близькі зносини з Наддніпрянщиною.

Крім тих збірників, Франко заходиться тоді ви­давати періодичний журнал у радикальному дусі, і з тих заходів повстає в липнї 1888 „Товариш” − під редакцією Франка, але як орґан гуртка університетської молодіжі радикального напрямку. На жаль, видання на першім числі закінчило своє існування, хоча заповідалося гарно й цїкаво. Франко подав у ньому одне оповідання (Домашній промисел), фейлєтон і деякі перекладні вірші.

Восени 1888 р. відновилося видавання „Правди” (по­чала виходити 1866 р., в році 1870 видавання ввірвалося, в 1872 знов відновлено її з ріжними змінами, потім знов перестала виходити) як „місячник політики, науки й письменства”. Відновлено її заходом О. Кониського, який у тій справі приїхав був на довший побут до Львова й думав було притягти до „Правди” й Драгоманова, що на­віть написав до першого числа статтю. Вважаючи „Правду” поступовим орґаном, згодився до неї дописувати і Франко. Але ж як виявилося, що „Правда” повертає у клєрикальний і угодовий бік і сходить на дорогу особи­стих нападів, Франко відвернувся від неї, як це зробив і Драгоманов [її кинув і відповідальний її редактор Євген Олесницький, довідавшися, що „Правду” нишком субвенціонують поляки]. Таким чином розлізлася друга чи третя спроба поєднатися з народовцями. Щоправда, від 1889 р. Франко починає ще містити статті в тижневику для народа „Батьківщина”, що виходив під умілою ре­дакцією Ю. Романчука і вважався одним із найкращих народніх часописів1 − але ж і це співробітництво не протяглося довго.

В р. 1889 надрукував Франко одну з найглибших своїх поем, лєґенду „Смерть Каїна”, так мало зрозумілу для тодішнього суспільства2, а таку характеристичну для Франка старанням збагнути мету існування − гармонія життя (чуття) і знання (розуму), − з його змаганням зрозуміти душу проклятої Богом людини, яка після довгої одчайної боротьби доходить до думки, що кожен носить рай у свойому власному серці, береться проповідувати ту нову правду, та його постигає смерть із руки сліпого, повного пересудів діда (темної маси). У цїй поемі про­довжує Франко ідею Байронового „Каїна”, доводячи свого героя до душевної рівноваги, й каже йому не тільки шукати власного щастя, а й головою на­класти за погляди, які йому самому приносять те щастя. Твір вийшов незвичайно гарний − і в цілому, і в подробицях.

В тому самому році довелося Франкові утретє, і востаннє, навідати тюрму (літом 1889 р.). Сталося це саме перед виборами до сойму, і така була й мета уряду, щоб кинути між народ пострах, аби він не вибирав радикалів на послів. Тоді ж арештовано й Павлика й Вислоуха враз із кількома польськими еміґрантами, заарештовано гурт київських студентів, що прибули на вакації до Галичини, та ще декого із львівської молодежі. З арештованих не знав ніхто про причину арештів, не довідалися про неї й українські соймові посли, що внесли в тій справі інтер­пеляцію в соймі. Розуміється, що польський уряд із­нову рад був винайти якусь державну зраду, робив силу ревізій і судових допитів по цілій Галичині − та все це ні на що не здалося, й після трьох місяців слідчого арешту всіх випущено на волю.

В арешті Франко написав цикль сонетів п. з. „Тюремні сонети”, щось наче віршований дневник − хоч у цілому вони далеко виходять поза рамки дневника, даючи страшну ілюстрацію того, що значить тюрма, не­воля й як людство через невимовні муки кращих своїх представників добивалося й добивається визволення від її пут (стор. 289) − і декілька оповідань із життя жидів: прозою − „До світла”, відоме з перекладів на ріжні мови, і віршами − „У цадика”, „Сурка”, „3 любови”, „По-людськи” − поміщені в цій книжці в відділі „Жидівські мельодії”.

Крім своєї вартости як поетичні образки (передусім великою простотою й сердешністю вражає незвичайно гарна „Сурка”, ця апотеоза материної любови), „Жидівські мельодії” мають свою вагу ще й тим, що Франко перший із галицьких письменників підійшов ближче до жидів­ського народу. В українському письменстві, й загалом серед українського суспільства, відомий був тільки один, і то неґативний, тип гнучкого жида-арендаря, який вислуговується панам і разом із ними висисає кров із темного мужика. І Франко знає такі типи („Панські жарти”), і він не замикає очей на бориславських і иньчих жидів-баришівників та спекулянтів, але ж у „Жидівських мельодіях” відтворив він ті траґедії, що їх переживають у свойому відокремленому життю, невідомому нашому селя­нинові, всі ті бідні жидівські наймички, онучкарі й скілько їм доводиться терпіти від своїх-таки, щасливіших, багатіших братів по расі й вірі.

Жидівські теми порушує Франко не вперше, бо ж іще, під упливом жидівських погромів на Українї в 1881 р., на­писав два вірші: „Пір’я” (1882) і „Самбатіон” (1883), складені на основі народніх жидівських повір’їв. Крім того, його здавна займала справа т. зв. європеїзації жидів, асиміля­ції жидівських верхів до народів сильних, що мають у своїх руках владу, й відносин жидів до українського народу, зокрема, до селян. Цю справу порушив він уже в 1875 р. в „Довбущуках” (Бляйберґ), та ще краще з’ясував її пізніше у своїх „Перехресних стежках” (Ваґман). Про відносини жидів до селян говорить він то поверховно („Сурка”), то широко („По-людськи”) і в „Жидівських мельодіях”, там же виявляє погляд самого жи­дівського народу на справу асиміляції („Асиміляторам”), неможливість якої зв’язує він з його реліґійними пе­реказами й забобонами. До всіх тих повір’їв та пересудів підходить Франко поважно („У цадика”) і старається схопити чужу нашому чоловікові психольоґію непосидю­щого крутія-ґешефтяра, що з порядної людини може стати злодієм. Із усіх тих оповідань ясно виходить назверх співчуття Франка до духово й політично поневолених жидів, − річ, яка під той час на галицькім овиді являлася чимось зовсім новим.

IV

Народ” і засновини радикальної партії. − „В поті чола”. − Поеми для дітей. − Друге видання „3 вершин і низин”. − Франко доктор фільософії. − Справа з універ­ситетською катедрою. − „Життє і Слово”. − Вибори до Ради Державної. − „Зів’яле листє”. − „Ein Dichter des Verrates” − „Nieco o sobie samym”. − „Мій Ізмараґд”.


Початок дев’ядесятих років XIX століття зазначився великим підняттям духа серед українського суспіль­ства Галичини − прокинулися спросоння селянські маси й забалакали таким словом, що, хто їх слухав, не міг із дива зійти. То почало сходити зерно тих ідей, що їх кинув на галицький ґрунт Франко й иньчі учні Драгоманова. Скріпши самі в собі, опираючись на досить уже поважний гурт прихильників, вони з початком 1890 р. приступають до видавання двотижневика „Народ”. Редакторами нової ґазети стали Франко й Павлик і незабаром зосередили довкола себе багацько талановитих дописувачів не тільки з-поміж інтеліґенції, але й народу. „Народ” був редаґований дуже добре. Держачись серед­ньої лінії між інтеліґенцією й освіченішим селянством, він був однаково доступний і одним і другим, визначався таким незвичайним багатством змісту, як рідко який український часопис. До „Народа” дописував із нового свойого осідку, зі Софії (Болгарія), Драгоманов, який цілою душею радів зростові нових ідей у Галичині й аж до самої своєї смерти (1894) підпомагав видавництво, засилаючи туди статті й забезпечуючи його матеріяльною допомогою з Наддніпрянщини.

Восени ж того самого року гурт, що стояв близько до „Народа”, зорґанізувався в окрему партію, і „Народ” зробився орґаном партії, яка прибрала назву „Русько-українська Радикальна Партія”. Була це перша в Галичині в европейському розумінню політична партія з ясною економічно-політичною програмою, і перша, що опиралася виразно на народніх масах. Партія вважала себе соціялістичною і старалася в ціле національне, політичне, економічне й культурне життя українського народу вво­дити т. зв. мінімальну програму иньчих соціялістичних партій Европи (автором програми був Франко й д-р Северин Данилович), маючи передусім на ввазі потреби українського мужика Галичини й лічачись із його психольоґією. У практиці молода партія завзялася нищити все, що пахло відсталістю, заскорузлістю й т. зв. рутенством (гл. стор. 33, помітка 1), і в першу чергу висту­пила проти т. зв. „нової ери”, себто згоди, яку деякі народовські посли (саме з кінцем 1889 р. відбулися вибори до галицького сейму й дуже добре випали для наро­довців) за деякі уступки на культурному полі (обіцянка нових катедр на університетї у Львові, нових українських середніх шкіл) завели з польською шляхтою, зрікаючись політичної й економічної боротьби.

Нова партія, хоч заснована без участи селян, розво­рушила галицьке селянство до небувалих розмірів. Нові гасла, кинені між народ: загальне виборче право, свобода слова, друку, реформа податкової системи, аґрарні справи − незвичайно захопили народ, скрізь по Галичині почався великий вічевий рух. На вічах референтами ви­ступали не тільки інтеліґенти-радикали, але й між селяна­ми находилися чудові промовці, що своїми промовами елєктризували вічевиків. Найсвідоміша частина селян­ства стає під прапор радикальної партії − і хоч як бореться з радикалами-селянами москвофільство, яких засобів не вживають народовці, і головно духовенство обох таборів, щоб радикалізм серед народу вбити, ради­кальна партія постійно росте, й безнастанно поповнюються кадри радикальної інтеліґенції. Повстає й окремий орґан для народу „Хлібороб” − і скрізь бачимо Франка. Він пише статті всякого змісту, та передовсім без жалю, ядом і сатирою бичує „неполітичну політику” москвофілів і народовців і не щадить гострих та ущипливих слів на адресу своїх політичних противників (гл. Оси, стор 197), виявляючи назверх усе політиканство тодішніх провід­ників. Крім того, пише аґітаційні брошури, їздить на віча по цілій Галичині, де тільки засновується ради­кальний гурток − словом, Франко являється душею партії.

Того ж року виходить у Львові збірка Франкових новель − образків із життя робітного люду, п. з. „В поті чола”, до якої передмову написав Драгоманів і в якій Франко помістив свою автобіоґрафію в формі „відривка з листа Ів. Франка до М. Драгоманова”. Збір­ка вийшла велика, на поверх 300 сторінках поміщувала 20 оповідань із життя всіх тих, що в поті чола заробляють на свій хліб. Майже всі оповідання в цьому збірнику, як пише сам Франко, „показують дійсних людей, котрих я знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами; в такім розумінню − всі вони частки моєї автобіоґрафії”. Але ж і дійсно-автобіоґрафічних новель у збірнику доволі („Малий Мирон”, „Грицева шкільна наука”, „Оловець”, „Schön-Schreiben”, „На дні”), − а далі мов у калейдоскопі переходять попри нашу уяву всі ті люде: визискувані селяни, що терплять від несправедливого ладу („Добрий заробок”, „Ліси й пасовиська”, „Сам собі винен”), нещасні робітники („Муляр”), жиди („Слимак”), злодії („Хлопська комісія”), арештанти („До світла”, „На дні”), цигани („Цигани”), беззахисні дівчата („Маніпулянтка”, „Межи добрими людьми”, „Лисишина челядь”), − і мов у ясному світлі сонця в погідний палкий день переливається в них гаряче чуття з легким гумором, а то й сатирою („Довбанюк”, „Історія моєї січкарні”, „Два приятелі”), сатирою, джерелом якої являлися ріжні недостатки громадського життя, несправедливий суспільний лад. А так, то були такі оповідання, яких у Галичині ніхто ще не писав. (Їх писав Франко здав­на, ще від 1880 р.1, але ж, порозкидані по ріжних видавництвах, вони не давали одноцільного образу; з-за них виходили непорозуміння між Франком і стар­шим поколінням − нове ж покоління, яке могло їх як слід порозуміти, що-тільки підростало). Це був той реалізм, якого домагалися радикали для творів мистец­тва: справжня дійсність життя, зогріта щирою прихиль­ністю до людей, яких письменник береться змальовувати. І все це б’є з того першого збірника Франкових новель: так і чується, що той піт, який серед важкого життя, за працею, проливають герої Франка, змішується з потом, і то кривавим потом самого письменника, який цілою душею відчуває людське горе й переходить його враз зі своїми героями.

В тому ж році починає Франко видавати поеми для дітей, що спочатку друкувалися в діточому журналі „Дзвінок”, а далі виходили окремими книжками: „Лис Микита” (1890 − все ще під псевдонімом Мирона) − ця незрівняна, вічно молода, тепер скрізь уже на цілій Україні1 відома майстерна українська перерібка старонімецького епоса − а за ним пішли другі: „Пригоди Дон Кіхота” (1891), перевіршовані на основі відомого лицарського роману Сервантеса, „Абу-Касимові капці” (1892) [а далі в такому самому жанрі перерібка „Коваль Басім” (1899), що друкувалася у львівській „Свободі”, звідкіля вийшла окремою книжкою в „Українській Видав­ничій Спілці” − для селян] і збірка байок для дітей „Коли ще звірі говорили” (накладом Українського Педаґоґічного Товариства, 1903).

В 1893 р. вийшло друге, сильно поширене й побіль­шене видання віршів: „3 вершин і низин”, приняте з ве­ликим захопленням цілим молодшим поколінням Гали­чини2. Збірка приносила з собою щось нове не тільки щодо свойого цікавого й ріжнородного змісту, але для галицького письменства являлася чимось цілком новим і щодо форми. Наслідування т. зв. коломийкових і иньчих народніх ритмів, безпардонне перевіршовування Шев­ченка в тодішніх галицьких письменників заступили Франкові европейські ритми й гарні строфи, що пе­реплітаються одні з одними у свойому великому багатстві, на місце старих, раз у раз перемелюваних поетичних образів з’явилися нові, ориґінальні. Та на тому виданню видно ще, як Франко бореться з мовою, як наближає її до загальної, літературної, як підправляє її відповідно до того, як вона поступила у свойому роз­витку.

Із незгаданих іще досі творів увійшли в нове видання „3 вершин і низин” індійська лєґенда „Цар і Аскет” (з 1892), поема „П’яниця” (1892) й сатира „Вандрівка Русина з Бідою” (1893) з характеристикою тодішніх пар­тій і діячів і з явними симпатіями до радикального руху і провідників радикальної партії. Там же поміщене все, що поет мав уже в тому часі готового з пізнішої ліричної драми „Зів’яле листє”, перший жмуток із епільоґом (гл. стр. 636), та деякі сатири (Оси).

У тому ж році видає Франко першу − й рівночасно найліпшу − свою драму, що з непорозуміння одержала тільки другу премію на конкурсі галицького Краєвого Виділу, п. з. „Украдене щастя”; за нею пішли пізніше й иньчі драми „Сон князя Святослава” й „Кам’яна душа” (1895), комедія „Учитель” (1896), найкраща після „Украденого щастя”, − всі вони друкувалися в „Життю і Слові” − галицький театр виставляє в тому часі його недруковану досі драму „Рябина”1.

Рівночасно Франко не кидає науки. В роках 1892 − 1894 їздить на студії до Відня, і в 1894 р. за монографію про Івана Вишенського, яку подав проф. Яґічеві як свою дисертацію, одержує ступінь доктора фільософії. Саме тоді по смерти проф. Огоновського звільнилася була катедра української мови й літератури на Львівськім університеті, і Франко почав робити заходи у справі своєї габілітації. Ціле поступове громадянство, − головно молодіж, із великою втіхою й захопленням приняли звіст­ку, що фільософічний факультет Львівського університету допустив Франка до викладу, який і відбувся 18 лютого 1895 (на тему „Наймичка Тараса Шевченка”) й випав незви­чайно гарно, що після того колєґія професорів предклала Франка на затвердження міністерства. Та міністерство відмовило в затвердженню − задля політичного минулого (politisches Vorleben) Франка. Сталося це за вказівками тодішнього намісника Галичини ґр. Казимира Баденія, який не міг допустити на катедру людини, що тричі сиділа в арешті − та з таким поглядом згідна була й та частина українського суспільства, що стояла ближче до польських сфер: їй теж було не до шмиги, щоб професором став той, що ходить „ w podartym surducie”1 − і Фран­ко лишився без катедри…

В початках 1894 р. оснував Франко у Львові науко­вий двомісячник „Життє і Слово” − вісник літератури, історії і фолькльору, перший справді европейський у нас журнал. Він виходив до 1897 р., перемінившись по упадку „Народа” у 1896 р. на політичний і літературно-науковий журнал, як орґан радикальної партії. Крім великої сили критичних і публіцистичних статтів, літературних оглядів, крім розвідок, поезій, перекладів та оповідань, Франко помістив у журналі на протягу його існування дві цікаві повісти: „Основи суспільности” [1894, 1895 − недокінчена2] і „3адля домашнього огнища” (1897). Там же надрукований переклад Софоклевого „Царя Едипа” й иньчі драми, про які сказано на стор. 55.

Рівночасно Франко збагачує українське наукове письменство. Крім згаданої моноґрафії про Івана Вишенського, яка появилася друком 1895 р., у „3аписках Наукового Товариства ім. Шевченка” починає в 1895 р. друкуватися його велика студія „Варлаам і Йоасаф”, старохристиянський духовий роман і його історія” − і від того часу ледви чи одна книжка цього наукового журналу виходить без якої невеличкої праці або хоч би рецензії Франка. Приєднати до „3аписків” Франка встиг новий орґанізатор Наукового Товариства, профе­сор Михайло Грушевський, що 1894 р. обняв катедру української історії на львівськім університеті.

Широка наукова й літературна діяльність Франка почала потрохи вже прихилювати до нього і старше покоління, хоч гострий тон Франкових статей у „Життю і Слові”, звернених на адресу „старих”, усе-таки не дозволяв їм явно до того признаватися. Та нишком ішла таки його слава як великого поета, головно від того часу, як у 1896 p. появилися окремою, чепурно виданою книжечкою перли його любовної лірики, його незрівняне „3ів’яле листє” з тим багатством чуття й форми, якого досі не знало ще українське письменство Галичини. Прав­да, „поклони Будді” (стор. 687) й „оцей маленький інстру­мент” (стр. 692) − усе ще викликували згіршення у дрібничкового громадянства, посипаного попелом га­лицького своєрідного клерикалізму − але вже підноси­лися думки, що „3ів’яле листє” виявляє справжнє обличчя Франка як поета, а не його попередні твори й не його сатира, й такі думки з’єднували йому чимраз більше прихильників. Щоправда, були люди, що до­шукувалися у збірці декадентизму (др. Щурат у своїй рецензії „3ів’ялого листя” в „3орі” 1897 р. явно назвав Франка декадентом), але ж таких голосів було мало. Загалом почувалося, що суспільство до Франка „при­викає”, й чулося, що воно якось наче перероджується, caме того не помічаючи. Тим-то, а далі симпатією серед народніх мас, треба собі пояснити, що коли в 1897 p. в березні радикальна партія виставила Франка канди­датом на посла до Державної Ради з селянської (Перемишль − Мостиська), а далі з загальної курії, то ні москвофіли, ні народовці, які тоді склали були між собою політичний союз1, не поставили проти нього своїх кандидатів. І хоч Франко, через неймовірні виборчі зловживання й шахрайства, перепав при виборах, − симпатії більшости суспільства були по його боці...

Та в тому ж році Франкові довелося перегризти твердий, сим разом уже останній горіх, щоб, нарешті, вирівнялися непорозуміння, що все ще нависали між ним і суспільством, яке чимраз більше дозрівало й було вже на добрій дорозі, щоб поета зрозуміти. В тім же році довелося йому поробити обрахунки і з поль­ським громадянством, котрому вислугувався він цілих десять років.

Якось, два місяці після виборів, у віденському тижневнику „Die Zeit” появилася в числі 136 за 9 травня 1897 р. стаття Франка (Франко віддавна містив уже там статті про галицькі справи) п. з. „Ein Dichter des Verrates” (поет ізради). У тій статті Франко проводить думку, що головним мотивом цілої поетичної діяльности польського поета Адама Міцкевіча, головно на основі його поеми „Konrad Wallenrod” (jedyną bronią, niewolnika jest zdrada − одинока зброя невольника зрада), являється звеличування зради. Стаття, що кінчилася слова­ми „сумно мусить бути з нацією, що без усяких застережень уважає такого поета своїм національним героєм і пророком і все нові й нові покоління годує отруйними плодами його духа”, стаття, написана під упливом кривавих виборів у 1897 p.1, які поляки зробили в Галичині й які розвіяли у Франка ілюзію, що може, мовляв, прийти до згоди між поляками й українцями на основі спільної демократичної програми і праці − ця стаття викликала величезне обурення серед усіх верств польського суспільства. Вся польська преса накинулася на Франка з невимовною лайкою, всі знайомости Франка з польськими колами повривалися, зараз же після того Франка усунено з редакції „Kurjer”-a „Lwowsk”-oгo” − і Франко лишився без хліба й заробітку ...

І того самого року довелося Франкові попасти в конфлікт і зі своїм громадянством − цим разом увостан­нє. Під кінець весни 1897 p. в польському видавництві „Biblioteka Mrówki” появилися в польському перекладі новелі Франка п. з. „Obrazki galicyjskie” з передмовою, що її написав Франко ще в 1895 й оголосив тепер тут п. н. „Nieco o sobie samym” (Дещо про себе самого). Ця передмова − то щось наче сповідь. У ній Франко „признається до гріха”, що не любить українців (rusinów), що мало найшов між ними „характерів, а зате багато дрібничковости, тісного матеріяльного еґоїзму, безхарактерности й гордовитости”, і що навіть України (Rusi) не любить „так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти”1. Коли ж одначе почуває себе українцем (rusinem) і по своїх силах працює для Украї­ни, то не з сентиментальности, а з почуття собачого обов’язку. „Бувши сином українського мужика”, роз’яснює Франко, „вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, я почуваюся до обо­в’язку панщиною цілого життя відробити ті шаги, що їх витратила мужицька рука, щоб мені можна було видря­патися на височінь, де видно світло, де чути дух волі, де зоріють вселюдські ідеали. Мій український патріо­тизм − то не сентимент, не національні гордощі, а тяжке ярмо, що вклала мені на плечі доля. Можу здригатися, можу нишком проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, не можу шу­кати иньчої батьківщини, бо зробивсь би падлюкою перед власним сумлінням. І коли що влекшує мені двигати це ярмо, так то образ того українського люду, що, хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч тепер убогий, неповоротний і безпорадний, усе ж поволі прокидається, у що раз ширших масах відчуває жадобу світла, правди, справедливости й шукає шляхів до них. То й варто працювати на користь того люду, й ніяка чесна праця не піде намарно”.

Оця сповідь викликала серед галицького суспіль­ства велике заворушення. Звідусіль посипалися гострі закиди на голову Франка, на які він відповідав то афо­ризмами в „Життю і Слові”1, то знов чудовими віршами, що їх помістив у збірці „Мій Ізмараґд”, котра появилася на початку 1898 p. заходом і коштом львівського студентського товариства „Академічна Громада”. В відділі „Поклони” Франко в формі розмови з Україною роз’яснює, як він розуміє любов до рідного краю і працю для нього, [„Та праці тої, мамо, в нас так мало! Лежить облогом лан широкий твій”]2, причому Україна радить йому не звертати уваги на тих, що підняли на нього галас: „Не любить Руси він ні раз!» :



Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зґраю

Й ціну її любовних фраз3.

Про свою любов до України всупереч любові до неї в усіх тих, що на нього обурювались, говорить у відомому вірші „Сідоглавому”, який кінчиться словами:



Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, −

Я ж не люблю її

З надмірної любови 4.

Хоч у всіх тих словах містилася правда, то все-таки треба сказати, що ціла та сповідь, поміщена в часах загостреної польсько-української боротьби в польському видавництві, могла заболіти українське суспільство й являлася дуже нетактовною. Але ж вона пояснюється тільки тою, як справедливо замічує др. Лозинський1, рисою особистої вдачі Франка, що давався захоплювати своїм хвилевим настроям („увлеченіям” − на які вказував іще Драгоманов), які казали йому „проти рожна перти”: писати несправедливі обвинува­чення на Павлика (1905 p.) тоді, як ціле суспільство, без ріжниці партій, уважало Павлика праведником і зразком характерности, і змальовувати як не слід Драгоманова (в передмові до першої частини його листів до Франка), як усі вже признавали його величезні заслуги для Га­личини, і писати статтю про Міцкевича саме в переддень великих ювілейних свят у честь поета в 1898 р. (століття народин), й оголошувати друком „Nieco o sobie samym” саме тоді, як ось-ось уже мало наступити по­розуміння між ним і тими, „що він їх не любив” ... Це, здається, відчув і сам Франко, що це була річ зайва, і в нових виданнях „Obrazk”-iв „galicyjsk”-иx казав передмову пропустити.

Тільки ж українське громадянство Галичини тоді вже настілько підросло, що цілий той інцидент не поли­шив по собі серед нього глибших слідів, і, як проминуло перше вражіння, про нього позабуто. До цього при­чинилася в великій мірі згадана вже збірка „Мій Ізмараґд”, що появилася ще взимку, на початку 1898 p. й роз’яснювала як слід становище Франка. А далі й те, що, по­рвавши з польським громадянством, Франко всі свої сили віддав українському письменству й науці й таким чином мимоволі роззброював усіх своїх противників. Що більш, можна сказати, що від того часу його ocoбa стає чимраз більш популярна, він починає тішитися чимраз то біль­шим признанням Громади.

Що ж до самої збірки „Мій Ізмараґд”, складеної Франком серед важких обставин, у недузі, то вона сильно відріжняється й від книжки „З вершин і низин” і „Зів’ялого листя”. Тон її лагідний, м’який, спокійний, із віршів говорить уже − не гарячий громадівець, а зрівно­важений поет, проповідник любови, правди, справедливости, педаґоґ, що веде своє суспільство на шлях братолюбія й гуманности. У цю книжечку замкнув Франко свою практичну життєву фільософію (через те й назва „Мій Ізмараґд”, усупереч до тих староукраїнських збірників, що звалися просто „Ізмараґдами” й мали подібний зміст), до якої протягом пятнадцятьох років збирав матеріял, ті свої справжні „Schmerzenskinder” (він писав їх у темній кімнаті з зажмуреними очима), як він узиває всі ті гарні строфи (на тему багатства, аскетизму, праці, молитви, мудрости, милосердя, гніву, злости й т. д.), притчі (про життя, про любов, красу, приязнь, вдячність, покору, радість і смуток, піст, смерть, нерозум), й лєґенди (указ проти голоду, свята Доместика, про життя Селедія, про вічне життя, чуда св. Николая), все те, що поміщене у збірнику1. При тому всьому, як каже дуже цікава й гарна передмова й як це видно зі самої збірки, Франко являється вже в „Ізмараґді” речником толєранції й вирозуміння для чужих поглядів і вірувань, і навіть для людських прогріхів та промахів − річ і для нього самого й для діяльности його незвичайно цікава. Крім тої т. зв. практичної фільософії, помістив Франко в „Ізмараґді” цикль віршів п. з. „По селах” − болючі образки з галиць­кої нужди, і невідрадні малюнки галицької еміґрації п. з. „До Бразилії”; в ньому містився й автобіоґра­фічний відділ п. з. „Поклони”, про який ми згадували вгорі. Ціла збірка має велику літературну стійність; мова в ній пливе вже зовсім гладко, форма (вірш) − лискуча.

V

Літературно-Науковий Вісник. − Вибори до сойму 1898 p. − Розлом радикальної партії. − Франко член національно-демократичної партії. − Франко кидає політику. − Ювілей двацятьпятьлітньої літературної діяльности Франка. − ”Великі Роковини”. − Франко на вершках творчости: „Із днів журби”, „Поеми”, „Мойсей”, „Semper tiro”. − Наукова діяльність Франка.
Під кінець 1897 p. Наукове Товариство ім. Шевченка, що видавало досі для „руських родин” літературний двотижневик „Зорю”, ухвалило оснувати поважний евро­пейський літературний журнал, а щоб прихилити до нього ввесь загал українського громадянства, намітило редакційний комітет, до якого запрошено представників усіх тодішніх українських партій: дотеперішнього ре­дактора „Зорі” О. Борковського − від народовців, О. Маковея, редактора „Буковини” − від угодовців і від радикалів − Франка; туди ж увіходив голова Нау­кового Товариства ім. Шевченка проф. М. Грушевський. Журнал названо „Літературно-Науковий Вісник”, і він почав виходити з початком 1898 p. щомісячними книж­ками в об’ємі 12—20 аркушів друку.

Хоч редакція на протягу часу змінялася, то, власне, до часу перенесення „Вісника” до Києва в 1907 p., дійсним його редактором був Франко, заповнював усі книжки своїми ориґінальними й перекладними белетристичними творами й літературними та критичними оглядами, ви­правляв рукописи до друку, переводив коректуру, при­тягав до журнала нових письменників, для яких ніколи не жалкував часу на поради, поуки тощо. Зараз же в першому річнику „Вісника” появилися його дуже цікаві статті п. з. „Із секретів поетичної творчости”, а далі пішли літературні огляди діяльности тогочасних европей­ських письменників: Золя, Гавптмана, Лілієнкрона, Конрада Ферд. Маєра, Зудермана, Врхліцького, − літера­турно критичні студії про Лесю Українку, Старицького, Самійленка, Тобілевича, просторі нариси про Петрушевича, Гушалевича й загалом про „Стару Русь” − і цікаві статті „З останніх десятиліть XIX в.”, з яких виросла досить велика книжка п. з. „Молода Україна” (1910) й т. д.

І загалом у цілому літературному руху відчувається зараз же вміла рука Франка, чується його прияву. Того ж року з нагоди столітніх роковин появи „Енеїди” Котляревського заснувалася для поширення літературної продукції „Українсько-руська Видавнича Спілка” у Льво­ві, яка від 1899 p. почала свою діяльність − і Франко вкладає в це видавництво велику силу своєї праці, то ви­даючи там свої оповідання, вірші1, то редаґуючи для неї цінні твори европейського письменства2, а то й даючи свої переклади3 з відповідними літературно-критичними вводами та поясненнями. Словом − усе, що Франко творить від 1898 p. або видає наново, все те майже все появляється як не в „Віснику”, то в виданнях „Спілки”.

А так загалом треба піднести, що від 1898 p. Франко чимраз більш усувається від політичного життя, від­даючи свої сили виключно письменству й науці. Фор­мально він далі ще працює в радикальній партії; що більш, у червні 1898 p. кандидує від партії на посла до сойму, й тільки через зловживання уряду й пасивність народовців не попадає в сойм (перепав усього десятьма голосами); він і далі ще являється духовим її провідником, і як із початком 1899 p. в партії вибухла криза, й частина членів виступила з домаганням переміни її на соціяльно-демократичну, то Франко своїм авторитетом так уплинув на наради, що партія надалі залишилася, хоч сильно обскубана і вже без того впливу, що давніше4. Та це був і останній активний виступ Франка в партії. Вже під осінь 1899 p. переорґанізовується народовська партія: частина опозиційних її членів, що противились консолідації з москвофілами (їх орґан був двотижневник „Будучність”), порозумівшися з правим крилом ради­калів, виробила спільну програму (взяту майже дослівно від радикалів), і так утворилася національно-демократична партія; на її програму згодилися і старші народовці і ввійшли до нової партії (давня народовська партія щезла з овиду). Чи то міркуючи, що в новій, поевропейщеній трохи партії він могтиме більше зробити, чи думаючи, що вже, справді, українська інтеліґенція переродилась, − до тої партії приступив і Франко, і з ним і проф. Грушевський, який досі активно не брав участи в політиці. Вихід Франка з радикальної партії зробив велике вражіння у краю. Одним (старше покоління) довелося до того досить довго звикати, зате радикально вихована молодіж привітала цей крок із великим ентузіязмом, сподіваючись від того його кроку цілковитих переродин народовської політики, і за Франком зачала приставати до нової партії. Та сам Франко, хоч ізпочатку забрався щиро до праці в новій партії, написав декілька статей у її орґанах („Діло”, „Свобода”) − довго в ній місця не загрів: праця з консервативними елементами з колишніх народовців, що їх іще багацько було в новій партії, не могла бути йому до душі, й він, разом із проф. Грушевським, що теж розчарувався в новій партії, непомітно усунувся від неї. Радикальна партія стратила свойого духового провідника − хоч, правда, Франко після виходу з на­ціонально-демократичної партії повернувся був назад зі своїми симпатіями до радикалів і навіть писав статті до їх орґанів, але ж це було тільки доривочно, − за те ж Франко став понадпартійною людиною, ду­ховим батьком цілого народу, однаково, з малими виїмками (крім фанатиків із-поміж молодшого духовенства), тішачися признанням усіх українських партій. Суспіль­ство Галичини встигло вже було настілько підховатись і політично дозріти, що навчилося шанувати відмінні політичні погляди й відчувати вагу того, що для цілої нації дала невпинна двацятьпятьлітня праця Франка.

Річ у тому, що саме на 1898 p. припадав ювілей чвертьстоліття літературної і громадської діяльности Франка, і гурт його прихильників − радикальна партія, поступова молодіж і його приятелі 31 жовтня т. р. владили в його честь скромне ювілейне свято. Заснувався комітет, який із нагоди ювілею видав чепурну книжку п. з. „Привіт Івану Франку в 25-літній ювілей літературної діяльности складають українсько-руські письменники” і „Спис творів Івана Франка за перше 25-літтє його літературної діяль­ности”, зладжений Михайлом Павликом (цілих 127 сторінок заголовків!), з цілого краю посипалися складки на дар ювілятові (з частини грошей видано композиції ріжних авторів [Лисенка, Воробкевича, Людкевича] до слів Франка) − а саме свято, що відбулося в готелю Жоржа у Львові, було одним із найкращих хвилин у життю Франка. Всі промовці (Гнатюк, проф. Грушевський, селянин С. Новаківський, Н. Кобринська, Гарматій, Павлик) підносили у своїх промовах заслуги Франка для українського на­роду, для його розвитку, для письменства, для культури, науки, з усіх усюдів Галичини привітними письмами й телєґрамами вітала ювілята молодіж, величаючи його своїм учителем, схиляючи голови перед його муками за поступ і щастя рідного народу. Характер свята був неофіціяльний − народовці обмежилися тільки пові­домленням про свято в „Ділі”, так зате дуже щирий, сердешний, повний захоплення для поета.

На всі привітання ювілят відповів дуже цікавою промовою, в якій подякував не тільки всім своїм прихильникам-влаштовникам свята, але і противникам, що своїми виступами проти нього тільки підштовхували його до нової праці. До своєї діяльности віднісся в цій промові Франко критично; він, мовляв, не вважав себе ніколи „ані таким великим талантом, ані жадним героєм, ані таким взірцевим характером, щоб його особа могла за­гріти всїх до себе” 1, а вважав себе тільки звичайним „пекарем, що пече хліб для домашнього вжитку”, або муляром, що цементом і облімками заповнює в будівлі всякі люки і шпари. „Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, − казав Франко, − я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я від­малку засвоїв собі дві заповіди. Перша − то було саме почуття того обов’язку, а друга − то потреба не­настанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці, пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше при­дбання, і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром”. У дальшій промові заявив, що у своїй діяльности бажав він усе бути „не поетом, не вченим, не публіцистом, а перед усього чоловіком” − і через те розстрілювався у своїй діяльности, бажаючи обняти „цілий круг людських інтересів”. Ціле свято Франко прийняв як „симптом того, що в широких колах нашої громади займається або й сильно вже горить те саме бажання освіти, свободи й широкого індивідуального та громадського розвою”, бажання, ви­разом якого є його писання, й закінчив свою промову тими словами: „Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте й розвивається український народ!”

На бенкеті, владженому після самого свята, Франко виголосив іще одну цікаву промову, в якій повчив гро­маду, щоб ішла, як у війську, лавою, не ламаючи рівного ряду, − і вказав на ту велику нашу національну недостачу: що в нас, мовляв, було й є замало людей і до найпростішої роботи1.

Та коли це ювілейне свято було все-таки ще не загаль­не, бо в ньому не взяло ще участи ціле українське гро­мадянство Галичини, то духова участь Франка в ювілейнім обході з нагоди столітніх роковин відродження українського народа у Львові, у днях 31 жовтня − 1 падолиста 1898 p., та участь давала вже заповідь того, що склалося рік пізніше: Франко ставав усенароднім поетом. Річ у тому, що для того свята Франко написав відомий прольоґ: „Великі Роковини”, який перед виставою „Наталки Полтавки”, в салі театру Скарбка у Львові, виголосив знаний серед львівської громади декляматор, письменник Лев Лопатинський. Цей прольоґ, останнє слово Франка-громадівця, повен високої поезії й захвату, ефектовний зі сценічного боку, з увагами, що потрапляли в саме серце суспільства, достроєний до піднесеного настрою громади − таким ентузіязмом сповнив учасників, що, здавалося, поет зливався з ними в одне нерозривне ціле, таке ціле, якого вже ніщо ніколи не могло роз’єдинити. Всі відчули тоді, що коли Франко з Козаком-Невмиракою виголошував:



Довго нас недоля жерла,

Досі нас наруга жре;

Та ми крикнім: „Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!”

− всі відчули, що коли „Ще не вмерла” в Галичині і що „ніколи не вмре” − то в тому велика заслуга автора цих захопливих слів!

І відтепер потекло життя Франка в порозумінню з громадою. Ще раз у 1899 p. доводиться йому в поемі „Похорон”, написаній 1898 p. і поміщеній у збірці „Поеми” (там же міститься чотири переклади чи перерібки з иньчих літератур: „Істар” − старовавилонська поема, „Сатні й Табу” − староєгипетська і дві старонімецькі: „Бідний Генрих” і „Поема про білу сорочку”), зачепити справу праці для народа, боротьби за ідеї й тих жертв, які в тій боротьбі потрібні, і порушити раз іще справу зради в ім’я любови народу й кращої його будуччини (зрада „Мирона” має дати масам ідеал, який їx із маси повинен зро­бити народом), іще раз засудити її, як засуджував у 1897 p. Міцкевича.

Все ж иньче, що появляється від того часу, визначається вже зрівноваженням, спо­коєм. Франко почи­нає розбиратися у свойому минулому життю й робити з ним підрахунки. Тон у віршах скрізь мінорний − Франко зазначує, „що ща­сливим він не був”, що хоч робив без віддиху, а зробив так мало, то й боїться, що „не скінчить своєї пісні”. Деколи доходить навіть до духової пригноби, в нього опадають крила („у мене зблідли давні ідеали, і люде видались таким дрібним мізерним кодлом, що для мене стали чужі й далекі, − треба бути дурним, щоб задля них у бій іти!”), але ж усе те тільки ма­люнки хвилевих настроїв1. Франко відчуває, що „ще не старий, ще не згинув для нього жизни зміст», хоч журба, хоч горе тисне, він іще „не песиміст!” Такими думками просякнута наскрізь збірка гарних ліричних віршів, що появилися в 1900 п. з. „Із днів журби”.

У тому ж збірнику помістив Франко дві поеми: „Іван Вишенський” і „На Святоюрській Горі”. Перша з них являється вислідом довголітніх студій поета над тою цікавою постаттю з нашого минулого, постаттю, що вже у свій час була анахронізмом зі своєю проповіддю старовізантійського благочестія: Франко старається відгадати душевні переживання того великого українського патріота з XVII. ст.− і ці переживання трохи змодернізованого Вишенського й являються змістом тої чудової поеми. Невідомий у історії кінець життя Вишенського зв’язує Франко з відходом послів із Луцька, з їх відпливом Ви­шенський, після довгої душевної боротьби, кидається в море. Друга поема оспівує відому відповідь Хмельницького польським послам у 1665 p. з її повсякчасним політичним гаслом українців супроти поляків: „Розмежуймося як слід: хай вам буде ваша Польща, Україну нам лишіть!” Це те ж саме, що Франко вписав був ще в 1882 році полякам у альбом на тему братання, до якого на словах усе нас кликали поляки:

Рятуймось в біді, та тямуймо

Докладно слова ті хороші:

Брат братом, а бриндзя − за гроші” (стор. 177)

В 1900 році друкувалася в цілому річнику „Літ.-Наук. Вісника” гарна повість Франка „Перехресні стежки”, основана на тлі прокиду зі сну галицького села і труднощів, яких доводилося зазнавати в громадській роботі першим піонерам того нового руху, що його викли­кав у Галичині радикалізм. У дальших річниках цього журналу містить Франко свої довші оповідання: „Хома з серцем і Хома без серця” (1904) − гуцульські: „Як Юра Шикманюк брів Черемош”, „Терен у нозі” (1908) і згадані вже на стор. 41 оповідання з сорокових літ XIX. в. „Гриць і панич” (1899), повість „Великий Шум” (1907) та декілька менших.

Літом 1904 p. (між 23 червнем і 23 липнем) ви­кладав Франко на львівських „Наукових Курсах”, що їх уладило було „Товариство прихильників української літератури, науки і штуки”, історію українського пись­менства („Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку” − 18 годин), і в тому ж році помістив статтю на ту са­му тему в росій­ському лексиконі Брокгавза − Ефрона п. з. „Южно-русская литература”. Подібний огляд нашого письменства на­друкував Франко в 1898 році в че­ському журналі „Slovanský Přehled”, що виходив у Празі під редакцією Черного („Literatura ukrajinsko-rusinská”) й подавав багато звісток про наше куль­турне життя (стаття появилася перекладом і україн­ською мовою в Чернівцях 1898 p. заходом редакції „Буко­вини” п. з. „Русько-українська література”).

В 1905 році виходить у світ Франків „Мойсей” − най­вище слово, що він дав у поезії, найсильніша й найкраща з мистецького боку річ, яка появилася в нас від смерти Шевченка, поема, яка без сорому може станути побіч найкращих перлин усесвітнього письменства. Частини, як „Прольоґ”, десята пісня (Добігало вже сонце до гір. . .), діяльоґ між Мойсеєм і Азазелем, образи Палєстини в бідах, притча про терен − це поезія невимовної краси, своїм змістом глибока, зворушлива, захоплює читача до дна душі. „Мойсеєм”, що змальовує відносини поета-провідника до народу, дійшов Франко до найвищих вершків своєї творчости. Мойсей − це справді „весільний подарунок народньому ґенієві”, слізьми злитий завда­ток будущині свойого народу, який ітиме „в вандрівку століть із печаттю духа” Франка1.

За „Мойсеєм” пішла в 1906 р. збірка ліричних поезій п. з. „Semper tiro” [Повсякчас новик]2 − збірка віршів, по більшій части, на ті ж теми, на які, як заголовок каже, писав Франко, як був іще новиком у письменстві, на громадські теми. Тільки ж із них говорить до нас не запальний молодець-борець, а виступає перед нами роз­важний громадський діяч, зрівноважений, із довгим досвідом, виступає перед нами зі своїми порадами. Із цілої збірки справжніми перлами являються поезії в відділі, названім „На старі теми”, а в ньому вірш „На ріці вавилонській” − вірш, писаний кров’ю серця проти рабських інстинктів у нашого народа. Ціла збірка може гідно станути поруч із Мойсеєм − такий поважний її тон, стілько в ній чуття, така в ній сила вислову й такий лискучий у ній вірш. Вона відслонює нам справжнє обличчя Франка у громадських справах: суворе, затягнене смутком і болем, із оком, що певно дивиться в майбутнє, а не те обличчя, щоправда, боєве, але ж покалічене подекуди їддю та іронією − те обличчя з перших часів його літературної творчости ...

Із незмірного багатства його видань під той час на­звемо ще „Акорди” − антольоґія української лірики від смерти Шевченка, 1903 (накладом Укр. Видав. Спілки). Вибір творів поодиноких ліриків до антольоґії вказує на літературний смак Франка й дає свідоцтво про те, як він ставився до поодиноких поетів і до котрих зі своїх віршів прикладав вагу2.

Тими часами розвинув Франко незвичайно широку наукову діяльність. І староукраїнське („Слово о Лазареві воскресенії”, „Св. Климент у Корсуні”), і cтарослав’янське („Псевдоматвієве Євангеліє”, „Варлаам і Йоасаф”), й середнєукраїнське („Про Острозьку Біблію”, „Charakterystyka literatury ruskiej XVI—XVII wieku” в „Kwartalnik”-y „historyczn”-ім із 1892 p., „Карпато-руське письменство XVII—XVIII в.”, Шумлянський, Вишенський), і нове письменство (літературні огляди, гл. стор. 67. Спомини про Терлецького, Молода Україна), і апокрифи [монументальне видання українських апокрифів із руко­писів із науковими вводами]1, і середнєукраїнська вір­ша („До історії вірші на Україні”; „Козак Плахта”), і пасхальні й вертепні драми, інтермедії, вертеп, і фолькльор (дуже важний збірник галицьких приповідок, Хмельниччина в сучасних віршах, Жіноча неволя в укр. піснях, Наші колядки, Студії над україн­ськими народніми піснями, Пісня про Правду й Неправду), і Шевченко (видання його творів), і Федькович (видання його поезій), і українська, і всесвітня історія − все те однаково його цікавить, на всіх тих полях він працює, і з усіх тих піль появляються одна за одною його цінні розвідки і праці. І коли Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові − Франко був головою фільольоґічної секції Товариства − зискало признання в колах европейських учених, то, побіч проф. Грушевського, най­більша в тому заслуга Франкова. За його наукові праці університет у Харкові дав йому титул почесного доктора, поміж членами російської Академії Наук у Петербурзі ходили розмови про те, щоб вибрати Франка дійсним членом Академії. Нарешті, головний виділ найповажнішого в Галичині товариства „Просвіта” предклав загальним зборам у 1908 p. вибрати Франка почесним членом товари­ства − і збори приняли це з великим захопленням.

В тому ж часі, як забалакали в Галичині про відкриття українського університету, Франко почав було робити заходи, щоб одержати катедру слав’янських лїтератур − але ж тимчасом заскочила його недуга, яка в корені підкосила його здоровля і вдаремнила всі пляни Франка. Почалася боротьба з недугою, яка серед невідрадних домашніх умов і несприятливих обставин тяглася ще цілих вісім років...

VI

Домашні обставини Франка. − Недуга. − Дальша лі­тературна й видавнича праця. − Сороклітній ювілей. − Світова війна. − Заповіт. − Смерть. − Похорон. − Закінчення.


З недуги виходу не було.

І це була тим більша траґедія, що Франко в тому часі, після довгої важкої боротьби за елементарне існу­вання, міг, нарешті, зі сім’єю зажити сяким-таким люд­ським життям. Сім’я Франка була невелика − дружина й четверо дітей, і хоч заробітки були не які великі, то все ж останніми часами вона не потрібувала голодувати. Супроти тяжких заробітків перед вступом до редакції „Kurjer”-a, супроти голодівок і безвиглядних надій на поправу матеріяльного становища, супроти важких хви­лин, які викликували такі вірші, як „Олі” (стор. 193), супроти того, що доводилось і йому й сім’ї переживати 1897 p. − постійний заробіток у „Науковому Товаристві” і „Видавничій Спілці” давав змогу Франкові спокійніше віддаватися праці й почувати себе незалежним, та ще до то­го у власній хаті, що її собі придбав було Франко в 1901 p. Правда, домашнє життя поета ніколи не було заслане рожами, бо до ріжних матеріяльних скрут долучувалася недуга нервово-хорої дружини, недуга, що безнастанно по­вторювалася й закаламучувала спокій письменника нарівні з иньчими клопотами особистої і громадської натури. Та все-таки хоч будуччиною дітей не потрібував журитися Франко.

Недуга, що в гострій формі вибухла з початком 1908 p., відразу перемінювала спокій на безнастанну метушню: лікарі, лічниці, поїздки на Адрійське Море (1909) та до Ліпіку в Хорватії. Нарешті, як наслідок недуги, прийшла втрата влади в обидвох руках, з яких, як йому видавалося, безнастанно сипався пісок, і появився психічний неспокій, наслідком якого його вухо стало, як він казав, ловити слова духів ... І тільки непереможна сила волі мужицького сина й та любов та звичка до праці не дали Франкові знидіти відразу, і його дух, серед геройських змагань із тілом, працював іще цілих вісім років ...

У часі недуги Франко нітрохи не кидає роботи: пише, перекладає, видає − в писанню допомагає йому спочатку син Андрій, а після його смерти (1913) Франко сам собі рисує букви на зразок друкованих... Мається вражіння, що поета щось жене, що він поспішається, щоб повикінчувати позачинане, повидавати давнє та призабуте, не тільки твори своєї власної молодечої Музи (гл. „Петрії й Довбущуки”, „ Із злоби дня” у збірнику „Давнє й нове”, „Із літ моєї молодости”) − а й чужої (Вавилонські гимни і співи, „Герман і Доротея” Ґетого, друкований у „Всесвітній Бібліотеці” − там же заповіджений „Венецький купець” Шекспіра, Гесіод...) – а то ладить нові видання своїх творів („Давнє й нове”, „Панські жарти”, „Зів’яле листє”, „Лис Микита”) з просторими вводами та заввагами, і людині, не зазнайомленій із фізичним станом письменника, і через голову не може перейти, що автор більш уже ногою в могилі, ніж на. землі... Що більш, на ті часи припадає його „Нарис українсько-руської лїтератури до 1890 p.” (Львів, 1910, VI + 444) з систематичним викладом історії нашого письменства від найдавніших часів до п’ядесятих років XIX ст. і з великою збіркою матеріялів від 50 p. по 1890 p., з від­повідними Франковими оцінками авторів і їх творчости. Майбутній історик українського письменства тих часів черпатиме з того нарису, як із незглибної криниці, всі подробиці, які йому будуть потрібні.

Та вже на цій праці слідна трохи недуга Франка, про яку він не скриває у свойому „Передньому Слові” до „Нарису”. Ще більш її видно з виданого Франком дра­матичного твору анонімного польського автора п. з. „Wielka Utrata”. Опираючись на тому, що сам Міцкевіч ніби на­шептав йому, що він, Міцкевіч, автор цього твору, Франко видав його за твір великого польського поета, і в перед­ньому слові зазначує цей арґумент. Польська критика, що не знала стану здоровля Франка, приняла видання твору з посмішками, а Науковому Товариству ім. Шевченка, яке не хотіло робити прикрости Франкові й перебрало на себе наклад, довелося знищити майже все видання...

У 1913 p. Західна Україна святкувала сороклітній ювілей літературної діяльности Франка. Ювілейні свята відбувалися не тільки у Львові, а і скрізь по провінції, і в деяких із них брав участь сам Франко, викликуючи велике захоплення між громадою. З нагоди ювілею Наукове Товариство ім. Шевченка визначило поетові постійну платню на вдержання; у Львові відбулася велика академія в честь Франка, а ювілейний комітет зібрав до 30000 австр. корон на ювілейний дар поетові, який дуже йому став у пригоді в часи московської окупації Галичини і в останньому році недуги. Крім того, з нагоди ювілею мав вийти 1914 p. й літературно-науковий збірник1 у честь Франка.

Московську окупацію довелося Франкові перебу­вати серед важких недостатків (до російських часописів часто доходили звістки зі Львова, що Франко голодує), та все-таки він роботи не кидає: пише вірші, в яких малюється тодішній його настрій, і що найважніше, видає друком у перекладі збірник своїх цікавіших статтів із часу 1886-1890, що їх тоді поміщував у чу­жій пресі, п. з. „В наймах у сусідів” − статтів, які для українського читача досі були недоступні, а які ще й досі не втратили свойого зна­чіння.

Та здоровля чимраз гіршало. Опу­щений, самий (донька перед війною виїхала на Україну, сини на війні, дружина в лікарні) − Франко щораз більше занепадає і тратить сили. Восени 1915 p. було зна­ти, що кінець не забариться... Та все-таки зиму перебув він іще під дбайливим оком д-ра Овчарського й Комітету Українських Січових Стрільців у львівській стрілецькій станиці − а на весну 1916 p. перенісся до своєї хати. Там же дня 9 березня зладив свій заповіт, записуючи ввесь свій маєток і авторські права своїм дітям, а бібліотеку, руко­писи, листування, записки − Науковому Товариству ім. Шевченка. Щодо своєї хати, то часто висловлював по­бажання, щоб вона не перейшла часом у неукраїнські руки, щоб коли його діти хотіли б її продати, то щоб її куплено на якусь народню ціль. У квітні і травні в поета не стало вже змоги ходити; він або сидів, або лежав − і в неділю 28 травня в 4 год. з полудня замкнув навіки очі, до останньої хвилини зберігаючи повну пам’ять2.

Ціла галицька пре­са, українська й поль­ська, заговорила про смерть Франка, українські часописи ви­йшли з чорними обрямками; забалака­ли про Франка й вели­кі віденські часописи, подаючи то більші, то менші огляди діяльности поета; пода­ли сумну звістку й більші берлінські ґазети; з’явилися згадки й по росій­ських часописах, і в білоруських, болгарських, чеських журналах та часописах появилися то більші, то менші статті.

Звістка про смерть Франка відбилася сумним відгомо­ном по цілій Українї; крізь окопи докотилася вона й до Києва, добилася і скрізь туди, куди позакидало наших людей воєнне лихоліття: Відень, Прага, Будапешт, Льозанна, Берлін, табори виселенців у Ґмінді, Хоцені, Вольфсберґу, табори полонених українців у Австрії й Німеччині − Фрайштадт, Раштат, Вецляр, Зальцведель, Голєшів, Будапешт, Візенбурґ, відбилася вона й на Волині, занятій австрійськими військами. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові одержало силу-силенну спочутли­вих телєґрам, а там, за воєнною лінією, в Києві, заяви спочуття приймала дочка покійного й сім’я дружини. Відгукнулися прихильники поета − проф. Шішманов із Софії, др. Виростек (с. д.) з Пйотркова й т. д.1.

Похороном зайнялося Наукове Товариство ім. Шев­ченка. Воно взяло на себе кошти похорону й запорядило все, щоб він випав якнайвеличавіше. Похоронний обряд назначено на 31 травня 1916 p. на 5 год. з полудня, та далеко вже до того часу ціла вулиця перед хатою була запруджена гістьми жалоби: українська молодіж із усіх львівських шкіл із учителями, українські орґанізації, Українські Січові Стрільці, представники про­вінції... Не було тільки, як би треба було, селянства. Як не сама війна, то гострі закони воєнного часу не пу­стили селян ув останнє віддати пошану великому свойому Вчителеві. Прийшов дехто з колишніх товаришів Франка поляків − похоронний похід налічував до 10 000 учас­ників.

Домовину з дому й на Личаківському кладовищі несли на своїх плечах Січові Стрільці, співало багато ріжних хорів. Була восьма година, як похід спинився перед воротами кладовища. Вкладено тіло до грібниці. Грібницю геть дочиста вкрили вінки. По похоронній відправі почалися жалібні промови. Пращало свойого невсипущого члена Наукове Товариство ім. Щевченка (проф. Колесса), свойого піонера українська преса (др. Лозинський), свойого творця радикальна партія (др. Трильовський), була промова від Січового Війська (сотник Носковський), від Волині, від рідної Дрогобиччини (Василь Ратальський), від студентської молодежі (Федорців), від українського жіноцтва (О. Величківна), від української соціяльно-демократичної партії (М. Ганкевич), була, нарешті, промова й від молодих письменників і артистів (С. Твердохлїб). Нахилявся до спочинку чудовий весняний день, доходила десята година. З погідного неба тисячами дивилися зорі, як над свіжою могилою свойого Мойсея сумує ця закутина великої української землі...

Учасники почали розходитися, несучи в душах гострий біль і невимовний смуток... Смерть Франка серед страшної воєнної завірюхи навівала непевність і страх за долю рідного краю. Почувалося, що зарано він нас кинув...

* * *


Франко належить у нас до типу письменників-універсалістів, як ось Куліш, Кониський, Грінченко, письмен­ників із дуже широкими культурними, політичними, гро­мадськими інтересами. Через те така широка й ріжноманітна його діяльність. І як обхопити її цілу, то не знати, чому дати першенство. Чи Франко більший письменник, чи вчений, чи публіцист, чи громадський діяч. І в письменстві − чи його характеризує суб’єктивна поезія, чи більший у нього епічний талант, психольоґ він, чи рефлєксист, чи вдається йому краще вірш, чи оповідна форма, чи новеля його поле діяльности, чи лірика. Одне тільки певне, що краще виходить у нього оповідання, ніж повість, ліпша знов повість, ніж драма. Зате важко рішити, що більше найде читачів: чи безсмертний, хитрий, веселий крутій Лис Микита, чи глибокий відлюдок Каїн − хоч і одне і друге твори дуже високої літературної стійности.

Тим то Франко й перевищає всіх своїх товаришів-універсалістів ув українській літературі, хоч так, як і вони, затикає всі діpи , де тільки їх бачить, у національному життю, лишаючи за собою для грядучих поколінь гарне наслідство. Тим то він і ріжниться від других універсалістів своїм педаґоґічним хистом − і на тому пункті підходить близько до Шевченка.

Він являється творцем окремої школи в нашому письменстві, реалістичної школи, названої радикальним напрямком у нашій літературі − і велика сила т. зв. радикальних письменників, що працюють у його дусі, цілком перероджують літературу: із бідного на око галицького ґрунту добувають золото та самоцвіти (Стефаник). Зразок безпретензійности, розуміння, що може й чого не може, зразок роботящости, що не цурається й найбільш чорної роботи − Франко з’явиться перед нашими очима аж тоді в повній своїй величі, як розкриється перед нами ціла його бездонна криниця творчости, як появиться його ціле листування, як у друк піде кожна й найменша дрібничка, коли-небудь ним написана, коли стане відомою так тісно зв’язана з його творчістю й діяльністю кожніська подробичка з його багатого життя. Бо так, як воно тепер, то нам десь тільки здалека мріється щось велике, енерґічне, з молотом у руках, вічно в роботі, всюди його повно, скрізь, де він, кипить боротьба, де він, там народжуються нові ідеї, загоряється нове життя, і скрізь лунає його голос... Із усіх же слів так і найбільше доходить до вух: „будь чоловіком, хоч хвилиночку” ...

Нові покоління ще більш будуть учитися на Франку, ніж ті, що хапали кожний його новий твір як яку при­надну їжу і, проковтнувши всі ідеї, замкнені в ній, знов із нетерплячкою ждали появи свіжого твору. Чим для нас був Франко, що для поправи то тягав нас за вуха, то знов як батько простягав нам свої обійми, − те ми всі потрохи пізнаємо, та чим іще він буде − це покаже краща будуччина ...



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка