Марія Білоус і Зеновій Терлак Франкіана Василя Сімовича



Сторінка1/10
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Львівський національний університет

імені Івана Франка
Франкіана
Василя Сімовича


Львів 2005
ББК – Ш 1 (4 укр) 5 – 4

Ш 5 (4 укр) 5 – 4
Упорядкували Марія Білоус і Зеновій Терлак


Франкіана Василя Сімовича / Упоряд., передмова та приміт. М. Білоус і З.Терлака. – Львів, 2005. – 234 с.

У книзі зібрано франкознавчий доробок В. Сімовича – відомого мовознавця, літературознавця і громадського діяча, який увійшов в історію української культури не лише як цікавий інтерпретатор і популяризатор творчості І. Франка, а й як видавець та мовний редактор його поетичних і прозових творів. Тонкі спостереження автора не втратили своєї актуальності й сьогодні і є надійним орієнтиром при осягненні мистецького феномену Каменяра.

Для викладачів, студентів, вчителів загальноосвітніх шкіл.
@ В. Сімович

@ М. Білоус, З. Терлак,

упорядкування,

передмова, примітки ISBN 966-613-363-6




Василь Сімович у контексті доби

Василь Сімович належить до тих подвижників на ниві української культури, в особі яких щасливо поєднався талант фахового мовознавця і блискучого літературознавця, видавця і популяризатора кращих творів українського письменства, активного громадського діяча і вихователя того покоління, що жертовно віддало своє життя на вівтар визвольних змагань рідного народу.

Народився Василь Іванович Сімович 9 березня 1880 р в с. Гадинківцях Гусятинського повіту на Тернопільщині в сім’ї народного вчителя. Атмосфера самовідданої просвітницької праці, що її вело на Поділлі тодішнє українське громадянство, вплинула на формування його демократичних переконань. Ще під час навчання в Станіславівській гімназії юнак усвідомлює потребу працювати для свого народу, щоб вивести його із темряви, вибороти йому суспільну і політичну волю. Згодом, вже як студент Чернівецького університету, а опісля – викладач учительської семінарії, В. Сімович стає активним учасником національно-політичного життя Буковини. Сприяло цьому знайомство з революційною молоддю Наддніпрянщини (Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Русов, О. Скоропис, М. Порш, О. Міхновський, М. Славінський, П.Стебницький, М. Левитський), а також тісні контакти з багатьма українськими письменниками, культурними і громадськими діячами – Б. Грінченком, Лесею Українкою, І. Франком, О. Кобилянською, С. Смаль-Стоцьким, О. Маковеєм, В. Стефаником, М. Черемшиною, В. Щуратом, М. Лисенком та ін. Учительську працю В. Сімович поєднував з активною просвітньою та редакторсько-видавничою діяльністю. На цей час припадають і його перші успішні кроки на науковій ниві. Проте суспільні обставини не давали змоги повноцінно реалізуватися його творчому потенціалові. Становлення В. Сімовича як громадського діяча і вченого проходило в складних умовах відродження і трагічного краху української державності. Події першої світової війни втягують його у вир боротьби рідного народу за свої політичні та національні права. У 1914 р. В. Сімович разом із багатьма західноукраїнськими вченими, письменниками, громадськими діячами – С. Смаль-Стоцьким, Р. Смаль-Стоцьким, Б. Лепким, П. Карманським, В. Пачовським, М. Чайківським, М. Паращуком, М. Кордубою, О. Бачинським та ін. – їде на запрошення „Союзу визволення України” працювати в табори полонених українців, що були розташовані на території Австрії та Німеччини (Фрайштадт, Зальцведель, Раштат). Цією культурно-освітньою місією „Союз визволення України” намагався пробудити в полонених приспану віками російської неволі національну свідомість, переконати їх, що український народ повинен домагатися самостійності, на яку має право кожна нація.

Викладання в таборових школах української мови та літератури, редагування таборових часописів „Розвага” (Фрайштадт), „Розсвіт” (Раштат), організація ювілейних свят і літературних вечорів, влаштування драматичних вистав, виступи в таборовій пресі на актуальні суспільно-політичні теми („Наш національний герб і наш національний прапор”, „Націоналізація нашого життя”), публікація популярних брошур „Рідне письменство. Що кождий українець повинен прочитати з рідного письменства”, „Як стати по-українському грамотним” поступово руйнували кордони відчуження, споруджені двома імперіями між синами одного народу.

Коли основна маса полонених почала залишати Німеччину і „Союз визволення України” згорнув табірну просвітню роботу, В. Сімович деякий час завідував культурно-просвітнім відділом в „Українській військово-санітарній місії”, що опікувалася поверненням полонених на рідну землю, а з 1920 р. перейшов на посаду редактора видань „Української накладні”, що на той час перемістилася з Києва до Берліна. Надія повернутися на Буковину до вчительської праці не справдилася, бо окупаційна влада зрумунізувала майже всі українські школи і офіційно звільнила В. Сімовича з посади професора вчительської семінарії. Це змусило його прийняти статус емігранта.

У 1923 р. науково-культурні кола української еміграції в Празі за ініціативою Українського громадського комітету при матеріальній допомозі чехословацького уряду засновують Український Високий Педагогічний Інститут імені Михайла Драгоманова, і Василя Сімовича запрошують на посаду професора кафедри української мови. Упродовж десятьох років В. Сімович очолював кафедру української мови, виконував обов’язки проректора (1925 р.) і ректора інституту (1926 – 1930, 1933 рр.).

У Празі В. Сімович бере участь у роботі майже всіх українських наукових товариств („Музей визвольної боротьби”, „Українське історично-філологічне товариство”, „Педагогічне товариство”, „Товариство прихильників книги” та ін.). Як член Українського академічного комітету, що репрезентував українську науку за кордоном, він організовує два наукові з’їзди у Празі (1926, 1932 рр.), виступає з доповідями на першому міжнародному з’їзді слов’янських філологів (Прага, 1929) і другому міжнародному лінгвістичному конгресі (Женева, 1931). Саме у Празі, в атмосфері Празького лінгвістичного гуртка, формуються наукові переконання В. Сімовича. Він одним із перших українських лінгвістів почав досліджувати мовні явища з погляду структурних законів мови, заклавши основи функціонального підходу до їх вивчення.

Праця В. Сімовича в Педагогічному інституті тривала до його офіційного закриття в 1933 р. З червня 1933 р. його обрано за конкурсом на посаду редактора видань львівської „Просвіти”. У Львові В. Сімович, окрім просвітніх видань, редагує науково-популярний місячник „Життя і знання”, часопис „Назустріч”, „Записки НТШ”, продовжує наукову працю, бере активну участь у громадському житті міста.

У 1939 р., після приєднання Західної України до УРСР, В. Сімович переходить на педагогічні роботу до Львівського університету – завідує кафедрою української мови, виконує обов’язки декана філологічного факультету. Однак війна знову руйнує всі його плани. Німецька окупаційна влада зліквідовує університет, і В. Сімович влаштовується в 1941 р. на посаду редактора львівського відділення „Українського видавництва”. Незважаючи на складні обставини окупаційного режиму, він працює також у редакції газети „Наші дні”, готує третє видання практичної граматики української мови для самонавчання, пише шкільні підручники, активно реагує на актуальні потреби громадянства.

Підірване здоров’я не дало змоги реалізувати все задумане. 13 березня 1944 р. В. Сімович помирає від серцевого нападуу. Його тіло поховано у Львові на Личаківському цвинтарі. На могилі викарбувано як заповіт для нащадків такі рядки:



Усе земне я пережив,

Зглибивши насолоду труду,

І власну пайку відробив.

Продовжуйте ж! Я з вами буду!
* * *

Постать І. Франка як чільного галицького письменника і речника національно-визвольних змагань українського народу постійно перебувала в полі зору В. Сімовича. Він був редактором і видавцем Франкової спадщини, автором цікавих передмов до окремих його творів і глибоких літературознавчих розвідок про його творчість, невтомним популяризатором мистецького доробку „найбільшого сина галицької землі”.

Редакторсько-видавнича праця В. Сімовича була вагомою частиною його багатогранної педагогічно-просвітницької і літературної діяльності. Початок її припадає на студентські роки і пов’язаний із чернівецьким товариством „Молода Україна”, основу якого складала молодь, що не тільки виявляла велике зацікавлення українським та всесвітнім письменством, але й мала неабиякий журналістський талант і навіть письменницький хист. В. Сімович очолює це академічне товариство і стає головним редактором його видань. Саме тут стараннями В. Сімовича вдруге побачила світ повість І. Франка ”Петрії і Довбущуки”, яку свого часу публікував журнал „Друг” – орган студентського товариства „Академічний кружок” у Львові. У 1908 р. В. Сімович попросив через В. Гнатюка в автора дозволу перевидати її. І. Франко прийняв пропозицію В. Сімовича, погодившись на мовні правки і фонетичний правопис. У постскриптумі до повісті він зазначив, що якби не В. Сімович, то він і не думав би перевидати написану в молодих літах повість з огляду на її хиби. „Та коли тепер, – писав І. Франко, – найшовся чоловік доброї волі, що береться видати її друком і зарядив її переписанє новим правописом і навіть підновленою мовою, я, входячи в його інтенцію, переглянув увесь рукопис і поробив деякі скорочення та численні язикові правки”1.

Листування В. Сімовича з І. Франком2 відображає нелегкий процес підготовки повісті до перевидання, що з незалежних від редактора причин затягнулося аж до 1913 року. Він чуйно прислухається до побажань письменника. Спільна праця з автором допомогла В. Сімовичеві осягнути редакторський метод І. Франка, що згодом стало йому в пригоді при редагуванні інших Франкових творів.

Працюючи на еміграції в „Українській накладні” Якова Оренштайна, що була створена з ініціативи українських культурних кіл і містилася в Берліні, В. Сімович редагує третє видання збірки І. Франка „З вершин і низин”, а також його прозові твори – „Захар Беркут”, „Перехресні стежки”, „Основи суспільності”.

До укладання книги поетичних творів Івана Франка В. Сімович підійшов творчо. Маючи на меті дати читачеві цілісне уявлення про Франкову поезію 90-х років ХІХ ст., він, крім поезій із збірки „З вершин і низин”, включає до видання також „Зів’яле листя”, кращі вірші зі збірок „Мій Ізмарагд”, „Давнє й нове”, „Із літ моєї молодості” та поеми „Панські жарти” й „Великі роковини”. Це були твори, на яких, за його словами, виховувалась молодь 90-х років. І не тільки 90-х. Як справедливо зауважує І. Денисюк, Сімовичеве видання творів Каменяра кілька десятиліть було для читачів поневоленої України тією підпільною літературою, яка подавала „несфальшований образ поета – речника не тільки соціальних, а й національних ідей”3. Американська газета „Свобода” відзначала в 1921 р., що це „таке видання, якого Франко за життя не діждався; з його на повний зріст встає перед нами постать найбільшого поета Галицької України” 4.

До книги „З вершин і низин” В. Сімович пише біографічний нарис „Іван Франко”, у якому „накреслено контури синтетичного образу Франка-універсаліста”1. Він докладно висвітлює періоди життя й творчості письменника, дає всебічну й об’єктивну оцінку його літературної і громадської діяльності. Тут звертає на себе увагу така прикметна риса творчої манери В. Сімовича, як уміння передати дух часу, настрій епохи, рівень суспільної свідомості і вплив великих особистостей на її формування й розвиток. Рецензуючи це видання, В. Дорошенко відзначав саме „вміло й прозоро” викладений життєпис письменника й рекомендував видати його окремою книгою2.

На думку сучасних дослідників, основні положення праці В. Сімовича не викликають заперечень і сьогодні – „така сила справжнього науково-об’єктивного підходу до вивчення культурної спадщини”3.

Передмови В. Сімовича до редагованих творів містять влучні і суттєві спостереження, що стосуються їх ідейно-художньої вартості, мовно-стильових особливостей, а також мовно-правописної практики письменника. У процесі мовно-правописного редагування художніх творів перед В.Сімовичем виникало чимало труднощів. Але він завжди уникав суб’єктивізму, дотримувався вимог редакторської етики, зберігав індивідуальність стилю письменника („щоб мистецькість не пропала”4), орієнтуючись при цьому на загальнонародні форми української мови і маючи перед очима наддніпрянського читача, якому хотів дати найкращі зразки українського письменства. Уявлення про принципи, якими керувався В. Сімович при редагуванні Франкових творів „Захар Беркут”, Перехресні стежки”, „Основи суспільності”, збірки „З вершин і низин”, дають редакторські передмови, у яких викладено основні засади мовно-правописних правок.

Редагування Франкових творів постійно вимагало розв’язання двох важливих і дискусійних проблем: правописної і власне мовної. Відомо, що письменник вимагав від редакторів своїх творів йти за авторським правописом. В. Сімович строго дотримувався цієї настанови. Так, у передмові до „Захара Беркута” він зазначав: „Правопис у виданню полишений такий, яким користувався до самої смерти Франко. Зроблено це навмисне, підходячи до правописних міркувань письменника”1. Що ж стосується мови, то в пригоді ставав редакторський метод самого І. Франка, який „ніколи не дивився на свої твори як на якісь історично-літературні документи”2, а, перевидаючи їх, вносив правки згідно з власною мовною еволюцією та об’єктивними законами в розвитку української мови. Тому В. Сімович поставив собі за мету „повести свою роботу в дусі поглядів поета на його ж таки редакторську роботу його власних творів”3. Зразком послужили різні прижиттєві публікації віршів зі збірки „З вершин і низин”, київське і львівське видання „Зів’ялого листя”, два останні видання „Панських жартів”. Зіставлення їх та виявлення авторських мовних правок дало змогу редакторові „підійти під смак автора щодо вибору форм..., заводячи деяку одностайність у фонетичних явищах”, і поробити інші зміни тільки там, де „пересічний наддніпрянський читач ... міг би з-за форми не схопити гаразд думки чи не відчути тої краси, що замкнена в віршу”4.

За редакторським методом І. Франка В. Сімович замінював архаїзми, русизми і діалектизми літературними висловами, вирівнював непослідовність у вживанні літературних і діалектних форм на користь літературних (наприклад, рветься, опреться замість рве ся, опре ся; його, йому, її, нього, сього замість єго, єму, єї, него, сего тощо).

Докладніше свої погляди на мовне редагування творів І. Франка В. Сімович виклав пізніше, в 1940 році, на засіданні редколегії ювілейного видання творів письменника. Хоч акад М. Возняк зайняв тоді окрему позицію в цьому питанні5, редколегія прийняла мовно-правописні пропозиції В. Сімовича. Суть їх зводилась до того, що авторські тексти в неакадемічному (масовому) виданні мають наближатися до сучасної літературної мови, але слід зберігати при цьому ряд особливостей „галицько-руського наріччя”. В. Сімович спирався на зауваження самого письменника щодо мови другого видання „Лиса Микити”: „Я дбав про те, щоб мова моєї перерібки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної мови української, котрої витворенє таке дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою”1. Акад. А. Кримський підтримав тоді В. Сімовича, зробивши лише деякі зауваження до окремих його тверджень.

До проблеми мовного редагування творів І. Франка В. Сімович ще раз повертається у статті „Лис Микита в новім одягу”, написаній із приводу одинадцятого видання поеми2. Докладно аналізуючи редакційні мовні поправки, він відстоює думку, що твори Франка, призначені для дітей, повинні бути бездоганними щодо мови й однаково добре зрозумілими для українців усіх земель. Однак будь-які редакторські втручання в текст оригіналу вимагають особливого такту й обережності, а невмотивовані зміни Франкової мови недопустимі.

Готуючи в „Українському видавництві” дванадцяте видання цієї поеми, в основу якого було покладено текст третього (з 1902 р.) і четвертого (з 1909 р.) львівських видань, В. Сімович зазначав у передмові, що київське видання з 1914 р., яким користувалися редактори одинадцятого, краківського, видання, мало – з огляду на цензуру – „багато некорисних для поеми змін, через це деякі місця в поемі втратили багато із своєї гостроти та безпосередньої краси, такої для неї притаманної”3.

Повертаючи в багатьох випадках первісний текст поеми, В. Сімович, проте, зауважував, що подекуди залишено, з огляду на молодого читача, не тільки зміни редакції 1941 р., але й пороблено власні невеличкі поправки в дусі змін краківської редакції. Це зумовлено тим, що від часу виходу другого, прижиттєвого, видання поеми минуло майже пів століття. „Відтоді українська письменницька мова, – писав він, – у своєму розвитку зробила величезний поступ у дусі наближення до мови наддніпрянських письменників та в напрямі водностайнення: багато форм, що жили ще тоді в галицько-українському письменстві, вже повиходило з ужитку, і нове наше покоління в Галичині їх не вживає, вважаючи їх за „неправильні”; те саме торкається і слів та висловів, що теперішнє вухо сприймає їх уже за незвичні. Маючи все це на увазі, і роблено, де це тільки було можливе, не псуючи будови вірша, зовсім у дусі Франкової праці над новими виданнями своїх творів, невеличкі зміни, і такі зміни має і видання з 1941 р., і це нове видання”1.

Обґрунтовані В. Сімовичем засади мовно-правописного редагування творів письменника у науково-популярних виданнях не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Як редактор і співробітник часописів „Розсвіт”, „Просвіта”, „Життя і знання”, „Назустріч”, В. Сімович регулярно друкував ювілейні статті, у яких намагався розкрити для рядового читача непроминальну велич постаті І. Франка. Називаючи його „добрим учителем народу”, він підкреслював титанічну працю нашого національного Пророка: „Сорок років орав ”дике поле для грядущих поколінь”. Сорок років „просікав та протинав серед найгущих хащів” для нас шлях. Сорок років віддавав усе, що мав у житті, для одної думки, і „горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї”. А ця одна думка – наша краща доля, наше „будущеє, яким тривожив він свою душу”. Хотів бачити наш народ „у народів вольнім колі” – і вчив нас, сорок років нас учив, той добрий Учитель, як до того дійти”2.

Осягаючи феномен творчості І. Франка, В. Сімович звертає увагу на „одну дуже цікаву рису”, що „проходить крізь усе його життя, проходить крізь його праці, дуже прикметна для нього і як людини, і як народного діяча. Є це – борня ясного з темним, боротьба світла з темнотою, дня з ніччю, літа з зимою, вічний бій просвіченого ума з безпросвітністю, з пересудами”3. Безмежна віра в перемогу світла, правди, добра, розуму пронизує всю творчість письменника, але здобути цю перемогу можна тільки „невсипущою працею і впертою боротьбою”1.

Монументальна постать Франка – письменника, політичного діяча і громадянина-революціонера – знайшла своє всебічне висвітлення у просторій розвідці „Іван Франко, його життя та діяльність”, друге, доповнене, видання якої вийшло у Львові в 1941 р. У ній В. Сімович намагався дати відповідь на питання, „хто був для нас Франко, яка його вага для нашого народу та чим його ім’я стало для нас безсмертне”2. Тут з особливою рельєфністю проступає філігранний стиль літературно-критичного аналізу вченого. Тонкі спостереження над формою і змістом поетичних, прозових і драматичних творів письменника вдало вплетені в канву оповіді про складні суспільні обставини, у яких розвивався талант і утверджувалася громадянська позиція митця. Думки про рідний народ і його майбутнє завжди хвилювали І. Франка і були тим стрижнем, навколо якого формувався його поетичний світогляд. В. Сімович зазначає, що Франко створив у Галичині свою окрему письменницьку школу, бо „за його слідами – щоб змалювати справжнє життя – пішло багато талановитих письменників”3. Особливо ж великими є його заслуги у виробленні літературної української мови, бо „ніхто в Галичині не підніс її до таких висот, як Франко”4.

Закликаючи до всебічного вивчення спадщини поета і належного пошанування його пам’яті, В. Сімович застерігав від однобічного трактування творчості Франка. „Критика Совєтського Союзу, – писав він, – підносила, цілком справедливо, велику вагу Франка як революціонера-демократа, але ж заслонювала його національне обличчя, приховуючи заслуги поета як великого національного українського революціонера і патріота5. Також немає підстав робити з Франка „політичного москвофіла”, бо його цікавила не тільки російська література, а й культура

інших народів – німців, французів, італійців, поляків, чехів і ін., і він дав нам гарні переклади творів Ґете, Золя, Шекспіра, Міцкевича, Врхліцького, Гавлічка та ін.

В. Сімович зумів сказати щирі і теплі слова про Франка і як про Людину, сучасником якої був сам і на ідеалах якої виховувалася українська молодь Галичини й Буковини в 90-х роках ХІХ ст. – на початку ХХ ст. Його спогади з гімназійних і університетських часів відтворюють ту атмосферу любові й високої пошани, якою оточувало поета молодше покоління. В очах свідомої частини тодішньої молоді Франко був духовним провідником, зразком громадянина-борця, а слова Франкової поезії були близькі їй своїм змістом, вони приголомшували своєю голою правдою, сміливістю думок, безмежною вірою в краще майбутнє.

В. Сімович був очевидцем приїзду І. Франка до Чернівців у 1913 р. Незабутнім залишилося враження, яке справив поет на присутніх, коли читав свою поему „Мойсей”. Його слово пливло „легко, спокійно.., як та подільська річка”, бо він „вносив свого „Мойсея” під серцем”, „цілого себе вклав у нього”1.

Франкіана Василя Сімовича, як і вся його наукова та публіцистична спадщина, довгий час була недоступна для широкого загалу. Це була продумана тактика окупанта – знищити національну пам’ять народу, перетворити його в аполітичну масу, байдужу до свого минулого, якою легко було б маніпулювати на догоду великодержавним політичним амбіціям. Сьогодні чесне ім’я Василя Сімовича повернуто українській науці і культурі, і франкознавчий доробок ученого займе в ній поважне місце.




Іван Франко

Уже кілька місяців минуло від перших роковин смерти Івана Франка. Обставини так складалися, що ми ніяк не могли згадати Його не злим тихим словом у травні. Треба було ждати нагоди. І та нагода прийшла аж тепер, як з’явилася повість у нашому „Розсвіті”, як рішено випускати двічі в місяць „Розсвіт” у відмінному щодо змісту вигляді, щось у роді літературного додатку. І на першу чергу ми пускаємо згадку про Франка. Пускаємо її як довг, який ми повинні сплатити перед пам’яттю великої людини кілька місяців тому назад. І дух Поета безпечно нам простить це припізнення, як колись Поет за життя прощав багатьом-багатьом, та ще більші провини супроти нього.

* * *

Хто такий Франко для України, і чим він лишається для австрійської частини Рідного Краю? На це така відповідь.



Для цілої України – це великий поет, дуже талановитий критик, великий учений та не менший громадянин, який у відродження Українського народу вніс дуже багато нового та свіжого.

Для австрійської України Франко щось більше. Він для неї все. Сорок літ письменницької й громадянської роботи Франка – це сорок літ історії галицької України. Не було ж на протягу сорока літ ні одної духової прояви в житті галицького народу, яка не в’язалася б безпосередньо або посередньо (через ідеї Франкові) з ім’ям великого поета. А й майбутні покоління Галичини ходитимуть іще довго з печаттю духа свойого Мойсея.

І коли кожному Українцеві, який візьме в руки писання Франкові, з кожною „строфою, з кожною нутою” чимраз ширше будуть одчинятися очі на велетня-духа й він буде захоплюватися думками та мистецькою формою тих писань, коли кожний Українець, розглядаючи критичні твори Франка, подивлятиме бистроту розуму критика, а читаючи його життєпис, так і зв’язуватиме його особу з цілим громадсько-політичним рухом австрійської України – галицький Українець у всьому цьому буде дочитуватися чогось більшого. Він відчуватиме на кожному кроці, з кожного слова, що тут іде річ про частину його душі. Бо як Шевченко є виразником думок і змагань цілої України, так Франко промовляє іменем галицького народа, він зі себе немов виявляє цілий той відломок нашої нації.

І справді – при оцінці діяльности Франка ніколи не можна спускати з ока часу, в якому він виступав. Не можна не вважати людей та обставин, серед яких йому приходилося працювати. Не можна не брати під увагу тих думок, якими жила тоді українська суспільність Галичини. Не можна не звернути уваги на повітря, яким тоді дихало галицьке громадянство. Так сильно зрісся Франко з ґрунтом, на якім жив та держався, так зв’язаний він нерозривними нитками з цілим життям нашого народу в Галичині.

Час, у якому доводилося поетові починати свою діяльність, припадає на сімдесяті роки ХІХ. ст. Політична зрілість нашого народу в Галичині була тоді дуже мізерна. Розуміння народних потреб дуже невибагливе. Світогляд неширокий, думки заскорузлі. Національна свідомість мірялася більшим або меншим прив’язанням до уніятської церкви, до чистоти її обрядів. Український патріотизм виявлявся любов’ю, і то часто на словах, до блискучої минулости Галича з князями та боярами та якоюсь неясною ненавистю до Польщі, проявлявся замилуванням до юліянського календаря та буквів старої церковної азбуки. За ці всі справи йшла тиха та вперта боротьба, яка забирала дорогий час та не давала розвитку талантам. До того ж над кожною яснішою думкою нависав страшний гніт – і з боку центрального уряду, і з боку польського краєвого правительства – і нізвідки оборони, бо своє суспільство малокультурне, залякане, безсильне. Ось основа, на якій приходилося ткати узористий килим молодому Франкові.

І Франкові грозила велика небезпека потонути в тому болоті, загубити свій талант у цій дрібничковій боротьбі. Але ж у допомогу молодій людині стає великий Драгоманов, який бере його за руку та виводить його на широке поле європейської науки, показує йому все нові та нові шляхи, якими повинно пливти життя рідного народу – веде його на стежку справжнього демократизму. І Франко на ту стежку пішов.

Віршами, оповіданнями, статтями по ґазетах, а то живим словом пропаґанди доводилося молодому каменяреві проломлювати „ґраніт, лупати ту скалу”, в яку збилося життя Галичан. Понеслися могутні удари молота. Але ж сил було мало, каменярів гурт невеличкий.

За першими ударами посипався град каміння на каменярів. Настрашене новими думками, правительство вжило звичайних та відомих засобів: за ширення небезпечних думок засадило Франка в тюрму.

І не раз іще доводилося Франкові відвідати мури галицьких брудних, вонючих тюрем, і вони фізично вбивали Поета; та ніяк не змогли погасити в ньому молодечого вогню, не змогли вбити віри у правдивість ширених ним думок.

Що ж українське суспільство? Воно не то що не взяло Франка в оборону, не то що морально його не піддержало, а, виховане на давніх поглядах, у страху за свою власну шкуру, стануло симпатіями по боку тих, що Франка в тюрму саджали.

Та ще одного не могли спинити урядові кари: кружок людей, які переймалися новими, ширшими думками, почав непереможно зростати.

До Франкового гуртка стала річкою напливати молодіж. Думки, які ширив Франко то словом, то на письмі, стали добиратися під забуту селянську стріху, і там робили вони цілий переворот. Заворушився український мужик, почув у собі силу. Не минуло 15 літ, як із малого гуртка могла вже скластися перша справді демократична партія в Галичині, відома під назвою радикальної. Ця партія, збудована на основах соціялізму, перша в Галичині мала докладно основану програму, перша згуртувала в собі найкращі письменницькі й аґітаторські сили – а на чолі цілої партії станув цілою душею Франко.

З того часу боротьба пішла ще краще. І в міру того, як росло число членів радикальної партії, почало політично дозрівати й галицьке суспільство. І коли в перших часах діяльности Франка боротьба прибирала грубі форми, доходила до некультурних виходок, коли між ворогами Франкових думок уважалося гріхом мати його книжку в руках, читати його твори – то в міру поширення тієї боротьби погляди цілком поперемінювалися.

І коли зразу попи з проповідниць проклинали Франка й його прихильників, коли в 25-літній ювілей діяльности Франка на чолі ювілейного комітету стояв гурт молодіжі та радикальна партія (це було 1898 р.), то десять літ пізніше ціле галицьке суспільство вважало його вже своїм найбільшим поетом, признавало в усьому його авторитет, пильно дослухувалося до слів, які вийдуть із уст великого народного Вчителя, загарливо кидалося на кожну річ, що появлялася з-під хорих уже рук.

У похоронах (1916 р.) брав участь цілий народ через своїх представників. Ховали Франка всі українські партії, ховав його цілий зорґанізований український народ Галичини, який сорок літ тому назад був звичайною масою, яку міг вести за мотузок, хто тільки хотів…

І коли громадянська діяльність Франка для галицького Українця являється частиною історії його суспільства, то й письменницька його діяльність являється реформаторською.

Річ у тому, що до часів Франка письменство Галичини було теж невеличке й змістом дуже вузьке, як вузьке було ціле життя Галичини. Значніших талантів не було, а ті, що були, мали нешироке розуміння письменства: мали свої окремі погляди на його красу, дуже нераз смішні. Франко показав галицькому письменству Европу.

І в віршах, і в оповіданнях, і в повістях, і навіть у драмах Поет являється реформатором у галицькому письменстві: всюди вносить нові думки, нові форми.

У перших своїх творах він віддає всюди довг своїй громадянській жилці, майже скрізь проводить свої громадянські погляди, скрізь видно любов до тих, що „в поті чола” працюють на щоденний хліб, скрізь пролазить крізь малюнки людського болота промінь віри в краще життя, скрізь чується бадьорий настрій, усюди бачиться охота боротися зі злом та темнотою. При тому сам поет ніби стоїть із боку, соромливо ховає свої власні почування.

Але ж чим дальше, тим він більш вилазить з-поза „громадівської” заслони. І хоч сам себе соромиться, сам від себе відхрещується, але йому це не вдається. Його незрівняне „Зів’яле листя”, збірник чудових любовних поезій, так і лишиться найкращим свідоцтвом його великого ліричного (чутливого) таланту.

Рамки цієї статті не вмістять усього того, що хотілося б сказати про Франка як про письменника. Бо ж його літературна спадщина дуже велика. Самі його вірші займають кілька великих збірників. І чого там не найдете: і великі поеми („Панські жарти”, „Каїн”, „Вишенський”), вірші на патріотичні українські теми, з яких видно, як поет уявляє собі свою любов до Рідного Краю, найдете силу малюнків біди галицького селянина, знайдете цілу скарбницю думок поета, як він дивиться на світ та людей („Мій Ізмараґд”) і багато-багато дечого иншого. А верхом його поезії являється „Мойсей” – останнє слово української нової поезії, незрівняна, глибока поема, з якої так б’є підрахунок роботи поета задля свойого народу, якому він складає свою поему як весільний дар. І пророчий тон „Мойсея”, вогонь і видержана стилева чудова мова підносить Франка до тих вершків, яких досяг Шевченко.

А до віршів треба ще додати безліч оповідань, кілька повістей, кілька драм, велику силу перекладів із чужих мов, багато наукових творів, багато критичних статтів і т.д. А поза тим треба б іще сказати про широченну часописну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка і т.д. і т.д.

Розуміється, що цього всього не вмістиш у один фейлетон. Досить сказати: Франко талант дуже ріжнородний і дуже багатий, нема такого роду письменницьких форм, яких він не вживав би, нема таких родів літературних творів, у яких він не пробував би свойого пера, і що важніше – не пробував того пера з таким великим успіхом!

Ще хіба кілька дат із життя, щоб не забути. Франко селянський син, родом із Нагуєвичів, у Дрогобиччині, родився 15 серпня 1856 р. Учився в Дрогобичі (в ґімназії), ві Львові та Відні (на університеті). Ціле своє майже життя прожив у Львові, де й умер 28 травня 1916 р.1

Українське суспільство Галичини збирає тепер жертви на його пам’ятник на могилі на цвинтарі. Думаємо, що пам’ятник вийде гарний, відповідно до заслуг великого поета для народу. На жаль, з-за війни не ціла Україна може брати участь у складчині на пам’ятник… та, може, з часом заходами цілої України инший, не надмогильний пам’ятник, стане окрасою котрого великого нашого міста…

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка