М. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський



Сторінка1/17
Дата конвертації26.05.2017
Розмір4.05 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Редакційна колегія

М. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський (заст. головного редактора), В. О. Замлинський, Ю. Ю. Кондуфор, В. І. Кузнецов (заст. головного редактора), С. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, М. Б. Озерова (відлов, секре­­тар), В. Ф. Панібудьласка, М. І. Панчук, Р. Я. Пиріг, В. М. Ричка (заст. головного редактора), В. Г. Сарбей, В. А. Смолій, В. Ф. Солдатенко, П. С. Сохань, О. А. Спірін, В. П. Чугайов.
Матеріалу у номер готували редактори С. Г. Ар­хипенко, О. В. Галата, Ю. С. Ганжуров, Л. О. Корнієнко, В. І. Новицький, А. І. Романенко, В. В. Стехун, П. Г. Яковенко, Н. А. Ярко.
Наукові редактори

доктор іст. наук, професор М. В. Коваль,

канд. іст. наук В. М. Волковинський

канд. іст. наук В. М. Ричка

Художній редактор В. П. Литвиненко

Технічні редактори А. Д. Голіна, Т. М. Шендерович

Коректор М. Карпенко

Здано до набору 13.11.90. Підп. до друку 09.01.91.

Формат 70X108/16. Папір друк. № 1. Вис. друк. Ум. друк. арк. 14,0. Ум. фарбо-відб. 14,7. Обл.-вид. арк. 15,60. Тираж 9560 пр. Зам. 5-153. Ціна 1 крб. 80 к.












Київська книжкова друкарня наукової книги 252004 Київ 4, вул. Репіна, 4.










УКРАИНСКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ЖУРНАЛ. № 1 (358), январь, 1991. Академия наук Украинской ССР, Институт истории Украины, Институт политических исследований. Научный журнал. Основан в 1957 г. Выходит ежемесяч­­но (На украинском языке). Главный редактор М. В. Ко­­валь. Киев, издательство «Наукова думка». Адрес редакции: 252001 Киев 1, ул. Кирова. 4. Киевская книжная типография научной книги, 252004 Киев 4, ул. Репина 4.







Адреса редакції

252001 Київ 1, вул. Кірова, 4

Телефони 229 14 66, 228 52 34


АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР,

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ


УКРАЇНСЬКИЙ

ІСТОРИЧНИЙ

ЖУРНАЛ

Науковий журнал

Заснований у 1957 р.

Виходить щомісяця

№ 1 (358)



СІЧЕНЬ 1991

київ


НАУКОВА ДУМКА
зміст

СТАТТІ


Новий погляд на проблему

Р у б л ь о в О. С., Ч е р ч е н к о Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської


інтелігенції (20-ті — 40-ві роки XX ст.) 3

До 500-річчя виникнення українського козацтва

Смолій В. А. Традиції визвольної війни 1648—1654 pp. в антифеодальній


боротьбі на Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) 13

ПОВІДОМЛЕННЯ



Маловідомі сторінки історії

П и р і г Р. Я. З історії Державного Політичного управління України 24

Дукельський С. ЧК — ДПУ 25

Зінченко А. Л. (Вінниця). З історії селянського руху на Правобережній

Україні у XVIII — першій половині XIX ст. 36

М а л и н о в с ь к а О. А. Трудова еміграція з Югославії (60—80-ті роки) 46


ТРИБУНА МОЛОДОГО АВТОРА

Безотосний М. Т. Легка промисловість України (1919—1925 pp.) 57

К у л і н с ь к а С. Ю. (Чернігів). Деякі питання вітчизняної урбаністики пе­-
ріоду капіталізму 60

НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ

В а р ш а в ч и к М. Я. Вузівський курс політичної історії XX ст.: предмет,

метод, завдання 67

ІСТОРІЯ В ОСОБАХ

Савельєв В. Л. Сторінки політичної біографії М. В. Підгорного 78

ПОРТРЕТИ ІСТОРИКІВ МИНУЛОГО

С а с П. М. Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав


Оріховський: на шляху до історизму нового часу 87

© Інститут історії України АН УРСР, 1991

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

До історії міжнаціональних процесів на Україні (Продовження) 99

СПОГАДИ

Хвиль М. М. (Полтава). Як селяни писали листа Сталіну 113



ПИТАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ В ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Максудов С. (США). Демографічні втрати населення України в 1930 —

1938 pp. 121

Приймак Т. (Канада). Конституційний проект М. Грушевського з 1905 р. 127

З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Костомаров Н. И. Мазепинцы (Продовження) 137

КРИТИКА ТА БІБЛІОГРАФІЯ

Зайцев О. Ю. (Львів). Прикарпаття під прапором Рад 147

Станчев М. Г. (Харків), Епштейн А. І. (Харків). В. М. Волковинський,

С. В. Кульчицький. Християн Раковський. Політичний портрет 149

Кравець М. М. (Вінниця). А. В. Санцевич. Методика исторического иссле­дования 150

Березовчук М. Д., Андрусишин Б. І. Г. А. Печенко, А. П. Реент. Бес­-страшный бронепоезд 151

Ричка В. М. Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Стороженко. Як козаки воювали 153 Бондар М. М. Археология Украинской ССР. Библиографический указатель

(1918— 1980) 154

ХРОНІКА ТА ІНФОРМАЦІЯ

Єкельчик С. О. Перші міжнародні Драгоманівські читання в Інституті

філософії АН УРСР 156

Терентьєва Н.О. XVIII Міжнародна літня школа по вивченню грецької

мови, історії та культури 157

Маркіна Валентина Олексіївна 159




СТАТТІ


Новий погляд на проблему

О. С. Рубльов (Київ), Ю. А. Черченко (Київ)

Сталінщина

й доля західноукраїнської інтелігенції

(20-ті — 40-ві роки XX ст.)

В публікації робиться спроба висвітлити «білі плями» в історії західноукраїн­ської інтелігенції 20-х — 40-х років XX ст. В центрі уваги — трагічна доля комуністич­ної та прорадянської інтелігенції Східної Галичини, чимало представників якої брали участь в індустріалізації УСРР та проведенні політики «українізації». Простежено історію формування західноукраїнської еміграції на Радянській Україні, показано згубний вплив на неї сталінщини, початок масових репресій проти цього загону на­ціональної інтелігенції.

Восени 1989 р. громадськість республіки відзначила 50-річчя возз'єд­нання Західної України з УРСР. Та не лише через цей ювілей привер­тає й нині пильну увагу історія західноукраїнських земель. Переосмис­люючи вже відомі й відшукуючи все нові й нові факти, повертаючи з небуття тисячі імен жертв масових репресій або тих, чиї імена просто замовчувалися, вчені прагнуть максимально об'єктивно висвітлити всі грані історичного процесу. Цього ж вимагає й етичний обов'язок до­слідника. Як влучно висловився американський письменник Р.-П. Уор­рен, «і всі ті, хто давно помер, і не жили, й не житимуть, аж поки не дамо їм життя, заговоривши про них, і очі їхні благально звернені до нас із мороку» 1.

За часів сталінщини репресій зазнала значна частина західно­української інтелігенції. Справжньою трагедією стали вони для тих людей, які із симпатією ставилися до Радянської України і віддавали всі свої сили справі національного відродження українського народу. Йдеться насамперед про членів КПЗУ й ту частину інтелігенції на Західній Україні, яка в своєму прагненні до возз'єднання орієнтувалася на Схід.

Нині, як ніколи раніше, виникла пекуча потреба позбутися бага­тьох облудних штампів, що тривалий час (внаслідок ідеологічного тиску) побутували в українській радянській історіографії стосовно історії Західної України 20-х — 40-х років. Сьогодні треба відверто сказати, що всі злочини і збочення в національній політиці мають глибоке коріння. Вони були запрограмовані ще в середині 20-х років адміністративно-командною системою, що формувалася Сталіним та його оточенням. «Компетентність» Сталіна в українських справах за­свідчив ще в 1918 р. В. П. Затонський, який, зокрема, заявив на І з'їзді КП(б)У: «...Тов. Сталін вважав, що є дві України — Західна та Східна, які різняться мовою настільки, що мешканці їх не розуміють один одного (це не казка, а бувальщина)...» 2. Сказане стосувалося




1 Уоррен Р.-П. Все королівське військо: Роман / Перекл. з англ.— К. 1986.— С. 274.

2 Цит. за: Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5—12 июля 1918 г.: Протоколы.— Киев, 1988.— С. 175.

ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 1* 3

О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко
людини, що саме тоді очолювала Наркомат у справах національностей РСФРР. Приблизно такий же рівень обізнаності з «українським пи­танням» зберіг «вождь народів» до останніх днів життя.

«У сонці Великої Жовтневої соціалістичної революції народилася Українська Радянська держава... Однак на заході від Збруча і Горині окупація тривала...,— писав у 1948 р. в газеті «Радянська Україна» Я. Галан. — Проте самий факт існування Української Радянської дер­жави за східними кордонами Польщі підбадьорював знесилених, а сильних перетворював на героїв... Борці за волю й щастя народу не блукали більше самотою у пітьмі... Вони були відрізані від Києва кор­доном, але кожен з них знав, що запалені Дніпрогесом вогні горять і для них, а гордість за трудовий подвиг Стаханова була також і їх гордістю. Так у недержавній Україні билося серце державної»3 (під­креслення наше.— Авт.).

Образне слово відомого публіциста відбиває певні реалії міжвоєн­ної історії регіону. Але це, так би мовити, лише «соняшний бік» укра­їнської радянської історіографії, де рясніють звороти на кшталт «тор­жество історичної справедливості», «в авангарді боротьби за возз'єд­нання» тощо. Сьогодні, як ніколи раніше, зрозуміло, що всі ті трагіч­ні обставини, що з «ласки» Сталіна з другої половини 20-х років викликали «сердечну аритмію» державного життя Радянської України, а згодом привели його до «клінічної смерті», відповідним чином (без­посередньо й опосередковано) впливали й на населення України «не­державної», зокрема, на революційно-визвольний рух її трудящих, керованих КПЗУ, на позицію західноукраїнської інтелігенції.

Висвітленню саме цих «білих плям» нашої історіографії й при­свячено цю публікацію, що, зрозуміло, не претендує на повноту й ви­черпність *.

Як відомо, у 1927—1928 pp. ЦК КПЗУ, що виступав за корект­ність і принциповість у застосуванні партійної критики стосовно то­дішнього наркома освіти України О. Я. Шумського і рішуче висловив­­ся проти згортання «українізації» та підміни ленінських принципів союзної федерації сталінською моделлю «автономізації», зазнав хам­ської критики з боку Генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. М. Кага­новича. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції однієї з німецьких комуністичних газет зазначала, що сталін­ська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від ленінської лінії в національній політиці і про­водить таку національну політику, яка загрожує соціалістичному бу­дівництву на Україні» 4.

Л. М. Каганович, за спиною якого стояв Сталін, спровокував го­стру кризу в керівництві Компартії Західної України. Тодішній Генсек ЦК КП(б)У, як і його московський «патрон», не «обтяжував» себе поглибленим вивченням історії, культури та, навіть, і мови україн­ського народу. У вересні 1925 р. в анкеті, яка розповсюджувалася серед членів Президії ВУЦВКу, на запитання про рідну мову він від­повів «російська», про володіння іншими мовами записав «трохе (!)






3 Галан Я. Світло зі Сходу // Твори: У 4-х т.— К., 1978.— Т. 3. — С. 394—395.

* Вище ми навели слова Я. Галана у республіканському офіціозі у 1948 р. Проте для відомого діяча революційно-визвольної боротьби західноукраїнських тру­дящих аж ніяк не було властиве чорно-біле бачення міжвоєнної історії регіону. Ось як промовляв він 12 черв. 1947 р. на нараді львівської інтелігенції на захист під­даної Сталіним анафемі КПЗУ: «Ми, коли треба сказати КПЗУ, мовчимо, і враження складається таке, що був революційний рух, але хто ж керував ним?». І далі (невже полемізуючи з постановою Виконкому Комінтерну 1938 р. про розпуск партії?): «... Були провокатори в КПЗУ, але були і люди, які загинули в тюрмах, які давали кращі зразки героїзму, а ми ніколи в історії нічого принципового в цій справі не мо­жемо прочитати... Історія КПЗУ — надзвичайно цікава історія» (Див.: Галан Я. Твори.— Т. 4.— С. 632). Виступ цей було опубліковано лише у 1980 р.



4 Цит. за: Курносов Ю. А. Возз'єднання західноукраїнських земель з
УРСР // Укр. іст. журн.— 1990.— № 2.— С. 81.

4 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1



Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції
єврейською» 5. Тому й не дивно, що на документах, надісланих на йо­го ім'я по-українськи, збереглися промовисті резолюції його підлеглих: «Срочно перевести для т. Кагановича» 6 (на російську мову.— Авт.).

Безпідставне звинувачення керівництва КПЗУ на чолі з Й. Крі-ликом (Васильківим) і Р. Кузьмою (Турянським) у націоналізмі зу­мовило різке зменшення складу партії, завдало відчутної шкоди рево­люційному рухові на Західній Україні. Кризу було подолано лише на III з'їзді партії (червеньлипень 1928 р.). КПЗУ відновила єдність своїх лав 7.

Комуністи Західної України набували досвіду поєднання легальних і нелегальних форм боротьби. Велика робота проводилася ними че­рез такі масові організації, як «Союз пролетаріату міст і сіл», «Укра­їнське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання» («Сель-Роб»), «Українське селянське об'єднання» та ін. Зростав вплив партії у проф­спілках і страхових товариствах, читальнях «Просвіти», гуртках «Рід­ної школи», економічних, спортивних та інших легальних організаціях. Так, у 1937 р. під впливом КПЗУ перебувало 18 культосвітніх, коопе­ративних й спортивних об'єднань трудящих у Волинському, 46 — Тер­нопільському, 62 — Львівському й 131 — у Станіславському воєвод­ствах. У 1922, 1928 та 1930 pp. західноукраїнським трудящим вдалося провести своїх представників до польського сейму8.

Зростання впливу КПЗУ на маси засвідчували навіть її ідеологіч­ні противники. «...Ми, націоналісти, — писав один з активістів ОУН про події початку 30-х років на Волині, — прийшовши на ті терени, зостали там зорганізовану і діючу нелегальну Комуністичну партію Західної України. Впливала на місцеве населення й близькість кордо­нів Української Радянської Соціалістичної Республіки, кордонів, які щоденно проривались численними українськими радіоавдиціями, не-






5 Див.: Яневський Д.Б.З приводу виступу Р. О. Медведєва // Укр. іст.
журн.— 1989.— № 11.— С. 148.

6 Парт. арх. Ін-ту історії партії при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20,
спр. 2019, арк. 264 (далі — ПА ІІП при ЦК Компартії України). Як зауважує
Ю. І. Шаповал, на посаді Генсека ЦК КП(б)У Л. М. Каганович певною мірою
сприяв проведенню українізаційного курсу (Див.: Шаповал Ю. І. Л. М. Каганович
на Україні // Укр. іст. журн.— 1990.— № 8.— С. 66). Однак несамохіть виникає за­питання, чому в ролі «українізатора № 1» опинилася в той час саме ця, безкінечно
далека від української культури, традицій національного відродження, людина з «до­машньою» освітою, про «дуже калічену українську мову» якої згадував В. Сосюра
(Див.: Сосюра В. Третя Рота : Роман.— К., 1988.— С. 258). Відповідь зрозуміла
вона у хитросплетіннях сталінської національної і кадрової політики.

Втім, чи такі вже це «хитросплетіння»? Зацікавлене око стороннього спостері­гача (в даному разі західноукраїнського) відзначало цілеспрямоване усунення з України тих осіб, що стояли біля витоків українізаційного курсу або твердо його обстоювали. Йдеться, зокрема, про колишніх наркомів освіти УСРР Г. Ф. Гринька й О. Я. Шумського, керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ, члена ЦК КПЗУ, кандидата у члени ЦК КП(б)У К. А. Саврича (Максимовича) (1892—1937), що на лютнево-березневому (1927 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У виступив проти ухваленого під тиском Кагановича рішення про фактичну висилку О. Я. Шум­ського... Замість них все більше «надсилалося» до республіки «трохе-українізаторів» на зразок Л. М. Кагановича.

Спостерігаючи ці процеси, фейлетоніст львівського «Діла» Галактіон Чіпка (псевдонім поета Романа Купчинського, 1894—1976) іронічно «пояснював»: «Гринько висланий до Москви, щоби там боронити інтересів України..., а Шумський, Максимо­вич продовжують послідовно політику українських гетьманів... Ідуть у глибоку Росію, щоби все, що є по дорозі, теж українізувати. А на Соловецьких островах укра­їнська інтелігенція докінчує те, чого не вспів зробити кошовий Січового Війська Кал-нишевський. Це нічого іншого, тільки ... український імперіалізм... От хитрі малороси! Тихо, без гвалту та крику проводять імперіалістичну політику... і так колись стис­нуть Москву, що вона зукраїнізується і буде примушена погодитися на... єдину, неділиму» (Див.: Галактіон Чіпка. Наський імперіалізм // Діло (Львів).— 1928.— 30 серп.).

7 Див.: Панчук М. І. Комуністична партія Західної України: героїзм і дра­матизм історії // Про минуле — заради майбутнього.— К., 1989.— С. 119.

8 Див.: Панчук М. І. Сторінки героїчного літопису // Комуніст України.— 1979.— № 9.— С. 7.

ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 5

О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко


рідко концертами української народньої музики і фольклору. Діяла шептана пропаганда з боку численних, добре вишколених агітаторів КПЗУ» 9.

Посилювався вплив Компартії Західної України на інтелігенцію. Протягом міжвоєнного часу комуністами було організовано в регіоні близько 200 друкованих видань. Провідні позиції в них посідали рево­люційні західноукраїнські літератори, їхня творчість була тісно пов'я­зана з активною громадсько-політичною діяльністю. Так, Я. Галан редагував журнал «Освіта», О. Гаврилюк — «Знання», В. Бобинський та С. Тудор — «Вікна», І. Михайлюк — «Плуг» і «Зеркало», М. Козла­нюк — газету «Сила», К. Пелехатий — «Сельроб». Яскравим свідчен­ням зростання впливу КПЗУ та КП(б)У на прогресивну інтелігенцію була діяльність літературних об'єднань західноукраїнських револю­ційних письменників по обидва боки кордону — «Горно» (Львів) * та «Західна Україна» (Київ — Харків) **. У травні 1936 р. у Львові від­бувся Антифашистський конгрес діячів культури.

Проте 1933 р. було допущене ще одне кричуще беззаконня щодо КПЗУ. Органами НКВС були заарештовані керівники партії-М. Т. Заячківський (Косар) та Г. В. Іваненко (Бараба). їх, а також багатьох інших відомих діячів й активістів КПЗУ було без жодних на те підстав звинувачено у зраді. На цій основі сфабрикували «спра­ву» агентів так званої «Української Військової Організації» (УВО), що завдало величезної шкоди революційно-визвольному рухові тру­дящих мас Західної України.

1933—1934 pp. стали фатальними не лише для західноукраїнської комуністичної інтелігенції, і насамперед тієї частини, що перебувала в УСРР, а й для всієї галицької інтелігенції, творчої та технічної, яка емігрувала до Радянської України й брала участь в індустріалізації та проведенні політики «українізації».

Проблема повернення української інтелігенції, що залишила Батьківщину внаслідок подій громадянської війни, з-за кордону й за­лучення західноукраїнських культурних сил до національного відрод­ження на Радянській Україні є складною й багатоплановою. На наш погляд, її не варто зводити, як це робилося раніше, до ідеології так званого «зміновіхівства», що виникла й набула поширення насампе­ред серед російської політичної еміграції у першій половині 20-х ро­ків. Як відомо, ця ідеологія знайшла своє відбиття у збірці «Смена вех», що вийшла у Празі в червні 1921 р.10

Звичайно, частина українських емігрантських політиків, як і де­які лідери українських демократичних партій у Східній Галичині, ви­ходила у своїх розмірковуваннях з тієї засади, що Радянська влада






9 Цит. за: Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен, 1974.— С. 545.

* «Горно» (1929—1932) — літературне об'єднання революційних письменників Західної України. Працювало у Львові під впливом КПЗУ. Входило до Міжнарод­ного об'єднання революційних письменників із центром у Москві. Засади об'єднання було проголошено у «Декларації» (12 травня 1929 p.), що її підписали 28 літерато­рів. Органом «Горна» був часопис «Вікна» (1927—1932); активними членами — В. Бобинський (1898—1938), С. Тудор (1892—1941), А. Волощак (1890—1973), Н. Матулівна (1902—1944), П. Козланюк (1904—1965), Я. Галан (1902—1949), О. Гаврилюк (1911—1941), М. Калинчук (1901—1935), М. Сопілка (1897—1942), Я. Кондра (1910—1944) та ін. Відіграло велику роль в згуртуванні прогресивних лі­тературних сил краю, у боротьбі за возз'єднання з УРСР.

** «Західна Україна» (1925—1933) — літературна організація, що діяла у Києві та Харкові і об'єднувала близько 40 письменників й художників — вихідців із Захід­ної України, що мешкали на території УСРР з часів першої світової війни, а також політемігрантів. Активними членами організації були В. Атаманюк (1897—1940), В. Гжицький (1895—1973), Д. Загул (1890—1938), М. Ірчан (1897—1937), М. Кі-чура (1881—1939), М. Козоріс (1882—1937), І. Крушельницький (1905—1934), І. Тка­чук (1891—1948), А. Турчинська (1903—1972), М. Гаско (нар. 1907) та ін. Друкова­ний орган — альманах, згодом журнал «Західна Україна» (1927—1933).

10 Див.: Шкаренков Л. К. Агония белой эмиграции: 2-е испр. и доп. изд.—
М., 1986.— С. 74—92.

6 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1



Сталинщина й доля західноукраїнської інтелігенції
нібито не вкоренилася на Наддніпрянщині і під тиском реалій часу перероджуватиметься й дедалі більше еволюціонуватиме в бік «націо­нальної» України. Певний час ці погляди поділяв, зокрема, й В. К. Винниченко.

Щоправда, назагал в нашій історіографії ігнорується відмінність між «зміновіхівством» російської та української еміграції 11. Цікаві міркування з цього приводу висловив під час сумнозвісного процесу «Спілки визволення України» один з головних звинувачених А. В. Ні-ковський (1885—1941). Режисери цього сфабрикованого судилища, добившись визнання підсудними своєї вини, з решти питань дозволяли їм висловлюватися досить вільно. Отже, А. В. Ніковський твердив: «Коли зрівняти, між російським і українським зміновіхівством є ріж-ниця. Російські зміновіхівці виходять з тої позиції, що, коли більшо­вики зробили колосальну державу, то, значить, вони являються на­слідниками політичного будівництва всього російського народу, чи тих народів, що складали Росію. Значить, Устрялов, що сидить в Хар­біні, болів із-за захоплення Китайсько-Східної залізниці так само, як болів би, коли б це трапилось за царської влади. Він сказав: весь ан­тураж держави єсть, гідність свою вона зберегла..., значить, що з то­го, що мені неприємні ці правителі, що є, але єдина... велика Росія існує, велика держава... Українець повинен простіше зробити. Україн­ського зміновіхівства не може бути, він може зробити ще один крок і опинитися у радянському таборі» 12.

Сам А. В. Ніковський, колишній член Центральної Ради, міністр закордонних справ УНР (1920 p.), відповідаючи на запитання журна­ліста, яке значення для нього мало рішення Антанти від 14 березня 1923 р. про визнання законності анексії Польщею Східної Галичини, сказав: «Усі (себто українські емігранти.— Авт.) зрозуміли, що Антан­та не розв'яже долі Галичини ані в якій мірі... Для мене особисто це мало те значення, що я почав клопотатися про поворот додому *, вва­жаючи, що єдиний правний уряд України є уряд УСРР, і тільки на грунті Радянської України можна прагнути до визволення всіх україн­ських земель та їхнього об'єднання» 13.

Таким чином, згадане рішення Антанти вплинуло на позицію значної частини української інтелігенції, що опинилася за кордоном в роки громадянської війни, та її намір повертатися на Україну. Однак, мабуть, вирішальним чином на це прагнення вплинуло все-таки проголошення у тому ж таки 1923 р. Компартією України українізацій­ного курсу. Це закладало підвалини національного консенсусу, було вихідною точкою для повороту до громадянського миру після бага­тьох років розбрату, давало можливість об'єднати заради конструк­тивної мети — національного відродження України — зусилля усього українського громадянства, що в 1917—1920 pp. перебувало по різні боки барикад. Отже, повертаючись до питання про українське «зміно­віхівство», зазначимо, що українські культурні діячі, які опинилися в еміграції, сприймали перехід Компартії України до розв'язання націо­нального питання саме як «зміновіхівство» більшовиків, а не власну зміну ідеологічних орієнтирів.






11 Див., напр.: Ткачова Л. І. Інтелігенція Радянської України в період по­будови основ соціалізму.— К., 1985.— С. 18—19; Возз'єднання західноукраїнських
земель з Радянською Україною.— К., 1989.— С. 167; та ін.

12 Спілка визволення України: Стеногр. звіт судового процесу.— Харків, 1931.—
Т. 1.— С. 322.

* На прохання ВУАН 25 березня 1924 р. А. В. Ніковському було повернуто українське громадянство і за рішенням Малої Президії ВУЦВК видано охоронний лист, яким йому надавалося право «свобідного проживання в межах УСРР» і по­свідчувалося, що «з боку Радянської Влади йому ніяких обвинувачень за його попе­редню політичну діяльність не пред'являється» (Центр, держ. арх. Жовт. революції, вищих органів держ. влади та органів держ. управління УРСР, ф. 1, оп. 2, спр. 1617, арк. 42–43 (далі — ЦДАЖР УРСР)).

13 Пролет, правда (Київ).— 1928.— 17 берез.

ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 7

О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко
Звернемо увагу на те, як ставилися до необхідності повернення українських культурних сил на Батьківщину такі відомі національні діячі, як академіки М. С. Грушевський та С. О. Єфремов, — люди, що мали діаметрально протилежні політичні погляди, наукові уподобан­ня й темперамент. «...Горожанська війна і голод 1921 р. страшно роз­били культурне житє, — писав 16 вересня 1924 р. М. С. Грушевський до одного із своїх американських знайомих. — Україна (і Галичина) на­лежать до найбільш потерпівших країв світу, а культурних засобів українських і перед тим було мало. Підняти тепер їх тяжко. А я куль­турної роботи не легковажу...». І далі, обґрунтовуючи свою позицію про необхідність повороту з еміграції українських культурних діячів, він наголошував: «Я вважаю, що хто дійсно не має ніякої змоги вер­нутись, нехай чесно старається працювати для добра народу закордо­ном, тільки нехай не каже, що то більше значить, як робота в краю...»14 (підкреслення наше.— Авт.).

Академік С. О. Єфремов займав аналогічну позицію. Так, у листі до Є. X. Чикаленка від 4 жовтня 1925 р. він зазначав: «Я раз у раз стояв і тепер стою за те, що ми занадто бідні на культурні сили, щоб розтринькувати їх ще й поза океаном. Кому можна вертатися треба вертатись. Робітників мало, а чесних та культурних і зовсім не гурт, а потреба тут, на грунті, в них більша, ніж де; роботи — непочате по­ле» 15 (підкреслення наше.— Авт.).

Ці настрої набули поширення не тільки серед українських націо­нальних ідеологів, а й серед широкого загалу української закордон­­ної інтелігенції. Додамо, що особливості політичного життя в Схід­­ній Галичині, загарбаній Польщею, підштовхували багатьох представ­ників українського громадянства до еміграції на Радянську Україну. Молодь прагнула здобути вищу освіту, але такої можливості не мала на західноукраїнських землях. Львівський університет був фактично перетворений на польський. Так, Я. Галан, що скінчив гімназію 1922 p., згодом згадував: «Українці тоді бойкотували польський (Львівський.— Авт.) університет, хто міг — виїхав за кордон, хто не міг — залишився і учився в таємному нелегальному університеті...» 16.

За цих обставин і постав у Львові такий своєрідний навчальний заклад, як Український таємний (підпільний) університет (1921— 1925). Викладачів, та й студентів, переслідувала польська поліція. 26 лютого 1924 р. одноденна газета «Робітнича думка» (Львів) у пе­редовій статті «Похід проти української культури і науки» зазна­ча­­ла: «...Більш чим три роки удержувався український університет, гоне­ний поліцією з місця на місце. Виклади відбувалися навіть по льохах та приватних домівках серед неописаних труднощів та невигод» *.

Викладачем цього університету був і відомий український історик, згодом академік АН УРСР І. П. Крип'якевич (1886—1967). Він, зокре­­ма, читав курси методики історичних дослідів та історії Гетьманщини. «Виклади проф. І. Крип'якевича, — згадував один з тодішніх його слу­хачів, — відбувались в Народньому Домі..., в обширних, кількакімнат­них приміщеннях тодішньої «Академічної Громади». Щоб ввести в-оману поліцію, яка слідкувала за «Академічною Громадою», ми не світили електричного світла, а робили записки... при світлі парафі­нових свічок і то відповідно прислонених. При вхідній брамі... дижу­рували студенти, що не мали в тих годинах викладів. Вони, при на­ближенні поліції, давали нам про це знати, й ми відповідно затирали




14 Листи М. Грушевського до Т. Починка // Укр. історик (Нью-Йорк — Мюн­хен).— 1970.— № 1—3.— С. 181, 182.

16 Міяковський В. Листи С. О. Єфремова до Є. X. Чикаленка // Укр. істо­­рик (Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен).— 1975.— № 1— 2.— С. 142.

16 Галан Я. Промова на нараді колишніх членів КПЗУ (серп. 1947 p.) // Твори.— Т. 4.— С. 641.

* Примірник цієї газети зберігається у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР.

8 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1

Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції
за собою сліди, що ніби ми відбуваємо невинне засідання..., а про­фесор зникав у котрійсь із гімназійних кляс на вищих поверхах» 17.

Звичайно, галицька українська інтелігенція внаслідок дискримі­наційних обмежень польської окупаційної влади не могла знайти со­бі роботу за фахом на західноукраїнських землях. Тому масових роз­мірів набрав виїзд її представників на Радянську Україну. Так, у своїй заяві (1925 р.) з проханням дозволити в'їзд до УСРР один з абсольвентів (випускників) Таємного українського університету у Львові В. Михайлишин серед причин, що спонукали його до цього кроку, зазначив такі: «Вісті з України, що там проводиться україніза­ція і що відчувається брак фахових сил, і неоднократні зазиви в часо­писах, щоб ті, які сидять за кордоном або є зайві в краю, переїздили на Україну і брались до праці...» 18.

Отже, з 1923 р. в'їзд закордонної української інтелігенції на тери­торію УСРР набував досить значного поширення. Щоправда, попер­вах на заваді цьому став, як не дивно, відомий український літератор В. К. Винниченко, що «бавився» тоді у політику. У празькій «Новій Україні» він закликав українську закордонну громадськість повертати­ся на Україну для підривної роботи. З приводу цього М. С. Грушев­ський писав 26 березня 1923 р. з Бадена до одного із своїх американ­ських кореспондентів: «...Винниченко в своїй статті в «Новій Україні»... про єдиний укр [аїнський] фронт своїм закликом — їхати на Україну і робити там підпольну роботу, загородив всяку дорогу (для приїзду чи повернення на Україну української інтелігенції.— Авт.); хто не знає безмежного нетакту тої людини, міг би думати, що вмисно хотів закрити поворот!...» 19.

З приводу заяв В. К. Винниченка львівський щоденник «Діло» писав: «Ті українські інтелігенти, що вже до того часу вернулись з еміграції, як і ті, що там (на Україні.— Авт.) залишилися давніше для співпраці з радвладою, почулися дуже враженими Винниченковим закликом та почули себе дуже ніяково в обличчю тої влади. Вони ж йшли до праці щиро, а по заяві Винниченка виходило, що для них не важна співпраця з владою, а важні якісь «задні» плани, що мають на меті повалення пануючого режиму і пануючої партії». В цій ситуації Радянська влада почала «ставитися дуже обережно до тих, що верта­лись з еміграції, а подекуди робила перешкоди для повороту» 20.

16 травня 1924 р. на VIII Всеукраїнській конференції КП(б)У бу­ло зачитано «Відозву до української радянської інтелігенції та радян­ського суспільства», яку підписали 66 представників української куль­турно-освітньої інтелігенції. «Контрреволюційна українська еміграція
з Петлюрою, Винниченком і комп (анією) на чолі, — відзначалося,
зокрема, в ній, — ... пробує... посіяти недовір'я радвлади до тих емі­­грантів, що... щиро переходять на бік радвлади. Провокацією й при­писуванням їм таємної ворожості до радвлади пани Винниченки на­магаються закрити таким емігрантам шлях на радянську Україну й
таким чином задержати їх в ролі своїх «мас»...» 21.

«Інцидент» був вичерпаний, й чисельність галицької еміграції на». Радянській Україні почала швидко зростати. З огляду на стан джерел важко встановити точно загальну кількість вихідців із Західної Укра­їни, що брали участь у відбудові народного господарства й відрод­женні національної культури в УСРР. Принаймні йдеться про тисячі й тисячі осіб. Так, 28 листопада 1925 р. М. С. Грушевський писав в од-






17 Волинець С. У першу річницю смерті Івана Крип'якевича : Спогад про
проф. І. Крип'якевича // Укр. історик.— 1968.— № 1—4.— С. 88.

18 ЦДАЖР УРСР, ф. 166, оп. 5, спр. 724, арк. 49.

19 Центр, держ. іст. арх. УРСР у м. Києві, ф. 1235, оп. 1, спр. 266, арк. 205 зв.
(далі — ЦДІА УРСР у м. Києві).

20 Див.: Інтелігенція і радвлада // Діло.— 1924.— 20 черв.

21 Бюллетень VІII-й Всеукраинской конференции Коммунистической партии
(большевик.) Украины: Стенограмма. 12—17 мая 1924 г.— Харьков, 1924.— С. 192.

ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 9

О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко


ному із своїх листів: «З Галичини багато сюди переїздить; рахують, що єсть уже тут до 50 000. Декотрі з жінками і родинами, частіш самі молоді люде, мущини. Досить скоро знаходять їм заняттє і живуть не зле. Правда, що звичайно наперед дають деклярації про те, що вва­жають радянський устрій для Українського] народу забезпекою його політ [ичного] істновання...» 22.

Звичайно, власті приділяли еміграції особливу увагу. Так, 1925 р. в Харкові було створено клуб політемігрантів Західної України (зго­дом — ім. Ів. Франка). Наприкінці того ж року в ньому налічувалося 278 членів 23.

У працевлаштуванні вихідців із Західної України діяльну участь брав М. О. Скрипник, який протягом 1927—1933 pp. очолював Нарко­мат освіти республіки. Під час свого перебування у Львові в 1929 р. він виступив перед інтелігенцією міста з промовою24. «Радянська Україна,— зазначив, зокрема, Микола Олексійович,— потребує бага­то інтелігентних кваліфікованих робітників, потрібних для культурної і господарчої розбудови. Є чимало місця для всіх українських сил, що схотять чесно й добросовісно працювати над піднесенням України на вищий щабель розвитку. Є місце також на кваліфіковані сили із західного боку Збруча...» 25 (підкреслення наше.— Авт.).

Після публікації цієї відозви виїзд західноукраїнської інтеліген­ції до УСРР набув ще ширшого розмаху. Так, у грудні 1929 р. комуні­стична фракція літературної організації «Західна Україна» одним із своїх першорядних завдань проголошувала (зрозуміло, в дусі часу) «виховання західноукраїнської політеміграції, що безконечною хви­лею пливе із з [ахідно] у [країнських] земель на Рад [янську] Україну» 26 (підкреслення наше.— Авт.). В наступні роки до УСРР виїхали відомі галицькі літератори В. Бобинський, Антін та Іван Крушельницькі (батько й син), М. Сопілка, М. Калинчук, актори М. Крушельницький й С. Федорцева, художники І. Севера, В. Касіян та багато інших дія­чів культури, а також інженерно-технічних працівників, кваліфікова­них робітників тощо.

Значну підтримку (матеріальну й моральну) подавав М. О. Скрипник, зокрема, літературній організації «Західна Україна». Він виступив на її першому з'їзді27.

Зрозуміло, що, крім державних завдань (насамперед йдеться про потребу залучення українських культурних й науково-технічних сил з-за кордону), з Галичиною Миколу Олексійовича Скрипника зв'язу­вали і якісь особисті, «ірраціональні» почуття. Про це, зокрема, свід­чать такі рядки з його автобіографії 1921 p.: «Перші зв'язки та неле­гальну літературу мав з Галичини від українських радикалів. Перехід до марксизму був дуже важкий. Довелося виробити світогляд, відмо­витися від невиразного революціонізму... Я все ж таки ще не став марксистом, аж поки до моїх рук не попав галицький переклад «Ер-фуртської програми», що примусив мене порвати з минулими погляда­ми, узятися за Каутського, «Капітал» Маркса і визнати себе марк­систом»28 (підкреслення наше.— Авт.).






88 Листи М. Грушевського до Е. Фариняка // Укр. історик.— 1977.— № 3—4 — С. 110.

39 ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2019, арк. 214; ЦДАЖР УРСР, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 166.

24 Див.: Дем'яненко Л. П. М. О. Скрипник у Львові // Укр. Іст. журн.— 1969.— № 5.— С. 79—81.

25 Нові Шляхи (Львів).— 1929.— № 6.— С. 359.

26 Центр, держ. архів-музей літератури та мистецтва УРСР, ф. 579, оп. 1, спр. 1, арк. 326 (далі — ЦДАМЛМ УРСР).

27 Див.: Скрипник М. Новий етап і нові завдання: Промова на 1-ому з'їзді письменників «Західна Україна» 6.1.1930 // Західна Україна.—1930.— № 1. —
С. 25—30.

28 Микола Олексійович Скрипник: Автобіографія / Публ. Р. Я. Пирога // Архі­ви України.— 1989.— № 6.— С. 37.

10 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1



Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції
Голод 1931—1933 pp. забрав мільйони життів на Україні. Справж­нім його організатором був Сталін. Проте всю провину було перекла­дено на республіканське партійне керівництво. В постанові ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р. наголошувалося, що «парторганізації України не впоралися з... партійним завданням щодо організації хлібо­заготівель», внаслідок чого «зміцнювалися» Одеська, Дніпропетров­ська й Харківська обласні парторганізації. З надзвичайними повнова­женнями на Україну було відряджено П. П. Постишева в якості дру­гого секретаря ЦК КП(б)У 29. Останній фактично мав диктаторські повноваження. Так, 22 червня 1933 р. Генеральний консул Італії у Харкові доповідав своєму урядові, що «Українська Республіка, зда­ється, перетворюється на вотчину Постишева, який віднині віддає накази, не питаючи нічиєї думки» 30.

Вкрай потрібно було відшукати «винуватих» у голоді, в числен­них господарських прорахунках. Найбільш «підходящою» кандидату­рою з цього погляду був М. О. Скрипник — найавторитетніший пар­тійно-державний діяч України, погляди якого на державне будівниц­тво, принципи радянської федерації суперечили поглядам Сталіна. За висловом відомого українського літератора й громадського діяча І. Дзюби, Скрипник був «фактичним гарантом ленінської національ­­ної політики на Україні» 31 і тривалий час стримував великодержав­ницькі спроби сталіністів.

У зв'язку з цим одним з головних закидів, що їх робили сталіністи на адресу М. О. Скрипника, було звинувачення в підтримці КПЗУ («агенти контрреволюції — косарі, бараби, букшовані знаходили під­тримку у Скрипника») та залученні вихідців із західноукраїнських земель на різні посади (в тому числі освітянські). На об'єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У в листопаді 1933 р. П. П. Постишев заяв­ляв: «М. Скрипник висував на відповідальну роботу баданів, явор­ських та іншу контрреволюційну наволоч; тягнув у партію Лозин­ського — члена УВО, вимагав прийняти в партію Курбаса, вимагав за­возу на Україну 1500 учителів із Західної України, яких готував на­діслати до нас міжнародний імперіалізм» 32.

Отже, удар, скерований проти М. О. Скрипника, не обминув і за­хідноукраїнських емігрантів, що являли собою напрочуд «зручний ма­теріал» для всіляких інсинуацій про «шпигунів», «зрадників», «терори­стів», «провокаторів», які нібито підривали економіку й суспільно-по­літичне життя країни, організовували голод, виступали провідниками націоналістичних поглядів тощо.

Найбільш далекоглядні представники української інтелігенції од­разу розгадали цей «хід» сталіністів. Про це, зокрема, свідчить виступ П. П. Постишева 14 червня 1933 р. на об'єднаному пленумі Харківсько­го обкому партії та облвиконкому. Наведемо лише два факти, що їх, відповідно препаруючи, подав у своєму виступі цей сталінський «на­місник» на Україні: «Ось цими днями у промакадемії виступав якийсь Полонський, безпартійний викладач української мови... Він виступав з приводу статті, вміщеної в газеті «Комуніст», про стан на мовознав­чому фронті (характерна риса тогочасної суспільно-політичної лекси­ки: скрізь «фронти», «прориви», «шкідники».— Авт.). Так ось цей во­рожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни він виступив з такою заявою: «Після Скрипника (йдеться про усунення останнього з посади наркома освіти.— Авт.) почався розрив з галіційською культу-




29 Див.: Постанова ЦК ВКП(б) з 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків Ук­раїни // Більшовик України.— 1933.— № 3.— С. 3.

30 Цит за: «Lettres de Kharkov»: Documents // Cahiers du monde russe et soviéti-que (Paris).—Vol. XXX (1—2).— Janvier — Juin 1989.— P. 69.

31 Дзюба И. Пятьдесят лет спустя : Украинская литература 30-х годов — глазами 80-х // Дружба народов.— 1989.— № 4.— С. 214.

32 Цит. за: Сливка Ю. Трагічна повість про КПЗУ // Жовтень.— 1989.— № 3 — С. 70.

ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 11

О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко


рою...». Отже, це виступ безпартійного інтелігента. А нижче Постишев наводив «дуже характеристичний для настроїв окремих, навіть дуже відповідальних товаришів» лист до ЦК КП(б)У колишнього секрета­ря обкому АМСРР * І. Сірка. «Як же він змальовує в цьому своєму листі заходи партії до розгрому буржуазно-націоналістичних і шпи­гунських елементів? — запитував Постишев. — У нього виходить, ніби­то це похід на галичан — валять, мовляв, усіх в одну купу» (підкрес­лення наше.— Авт.).

Навівши ці, цілком слушні, висловлювання, П. П. Постишев де-магогічно проголошував: «Антипартийна це болтовня, підказана класо­­вим ворогом! При чому тут галичани! КП(б)У завжди підтримувала й висувала на керівну роботу кращі партійні кадри, що вийшли з Гали­чини... Але партія... найнещадніше била й битиме ворожі елементи, які намагаються приховати свою ворожу роботу різними національними мотивами»33. Попри заяви другого секретаря ЦК Компартії України хвиля репресій була спрямована насамперед проти західноукраїн­ської еміграції, творчої інтелігенції.

Значно відвертіше висловлювався з цього приводу інший секретар ЦК КП(б)У — М. М. Попов (1891—1938) — член постишевської «ко­манди», відряджений .на Україну в лютому 1933 р. для «зміцнення» республіканського парткерівництва. За тих умов, коли від голоду за­гинуло декілька мільйонів осіб, у своєму виступі 9 липня 1933 р., на другий день після похорону М. О. Скрипника, він наголошував на тому, що «особливо великого значення в боротьбі з буржуазним на­ціоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис. Цій справі ЦК КП(б)У надає виключного зна­чення». А далі він сказав таке: «Буржуазні націоналісти, переважно з числа західноукраїнських емігрантів, особливо широку роботу роз­горнули над засміченням української мови й термінології, щоб макси­мально відірвати українську культуру від російської, і в цьому най­важливішому питанні (отже, голодна смерть мільйонів людей — це «другорядне» питання! — Авт.)... т. Скрипник пішов на поводу у цих елементів»34 (підкреслення наше.— Авт.).

(Далі буде)

Одержано 10.10.90.

В публикации делается попытка осветить «белые пятна» в истории западноукра­инской интеллигенции 20-х — 40-х годов XX в. В центре внимания — трагическая судь­ба коммунистической и просоветской интеллигенции Восточной Галиции, немало пред­ставителей которой участвовало в индустриализации УССР и проведении политики «украинизации». Прослежена история формирования западноукраинской эмиграции на Советской Украине, показано губительное влияние на «ее сталинщины, начало мас­совых репрессий против этого отряда национальной интеллигенции.



* АМСРР — Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка.



33 Комуніст (Харків).— 1933.— 3 лип.

34 Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завданню боротьби з ними: Доповідь секретаря ЦК КП(б)У т. М. М. Попова на зборах хар­ківського партактиву 9 липня 1933 р. // Комуніст.— 1933.— 12 лип.

12 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1



Традиції визвольної війни 1648–1654 рр.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка