М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка9/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

ГІ. І він запропонував з’їсти тебе?

АДРІЄНА. Саме так. Зачекай, а як тебе звати? За цією бійкою ми і не познайомились. Мене звати Адрієна Легей.

ГІ. Гі де Мопасан.

АДРІЄНА. „Де”?! То ти теж…

ГІ. Ні, я дворянин (швидко додав)… збіднілий.

АДРІЄНА. Я витягла ось цей кошик, зняла білосніжну серветку, запропонувала всім перекусити. Приндились… Я так славно їм, що всім хочеться, як побачать. А тут… Ну, зневажають мене, бо хто ж я їм – так собі. ганчірка, підстилка. А потім… голод не тітка…

ГІ (усміхнувся). А дядько.

АДРІЄНА. З’їли все – курчат, паштет, копчений язик, сир, огірки, печиво і навіть цибулю. Ну і мусили зі мною говорити.

ГІ. Бо твого нажерлись.

АДРІЄНА. На здоров’я. Вони вимагали, щоб я пояснила, чого поїхала в цьому диліжансі. Коли прусаки захопили наше місто, я плакала від сорому і безсилля. Коли прийшли прусаки до нас на постій, я першого ж схопила за горло! Була б задушила, а мене розстріляли б. Офіцер запитав, за що я хотіла задушити того німака. Я сказала: хотів мене зґвалтувати, а я ж мала вас зустріти як господиня. Мене пустили. Я переховувалась, а потім сіла в диліжанс.

ГІ. З вогню та в полум’я.

АДРІЄНА. Ти як у воду дивишся. Всі мене хвалили, графиня дала свою грілку, бо я замерзла в ноги. І тут нас зупиняє австрійський офіцер. Перевірив – дозвіл є, а не пускає далі. Рукою подати до наших військ, а він не пускає, і слухати не хоче.

ГІ. Побачив, що ти така гарна та пишна і, мабуть, захотів тебе.

АДРІЄНА. Який ти… але кажеш правду. Офіцер поставив умову: я перебуду з ним, лиш потім він дозволить виїхати. Я обурилась. Граф і графиня почали мене умовляти. Я трималася кілька днів. Таки мене вговорили, мовляв, я врятую їхнє життя. А потім ми поїхали. І всі повідверталися від мене. Почали їсти, і ніхто ні шматочка хліба не дав. Я ж не встигла запастися, бо вони поспішали.

ГІ. Свинота буржуйська!

АДРІЄНА (ображено). Вони і сіли подалі від мене.

ГІ. Спочатку кинули тебе вовкам як жертву, а потім відвернулись. А що робив Корнюде? То мій дядько.

АДРІЄНА. Насвистував „Марсельєзу”.

ГІ. А ти плакала.

АДРІЄНА. Весь останній утинок дороги. Та киньмо про них!..


Гі обійняв її, вона притислась до нього. Гі зробив відомий усім дорослим прийом, і Адрієна опинилась під ним.

КАРТИНА ВОСЬМА


Париж. Кафе в готелі дю Манс. Мопасан і Адрієна, яку він показав у „Пампушці” під прізвищем Елізабет Русе. Він такий же здоровань, але трохи понижчав, ледь посивів. Вона ще більше поповніла, особливо нижче талії. Все така ж красуня, все така ж приваблива – секрети жіночої краси.
АДРІЄНА. Солдате, не знаю, як і дякувати… Великий письменник Гі де Мопассан у театрі під поглядами сотень людей іде в ложу, де сидить звичайна паризька повія, цілує їй руку і запрошує в престижне кафе у тако-ому готелі… Дю Манс, не що-небудь! І кого він сюди привів – Пампушку з вулиці Шарет. Так тепер мене називають, після того, як ти надрукував новелу „Пампушка”.
Мопасан усміхається, з задоволенням розглядає її.
МОПАСАН. Але ж там ти – Елізабет Русе.

АДРІЄНА. Ніхто не хоче й чути. Це ж Париж, (зневажливо) „столиця світу”, „центр культурної Європи”. Село-о… Всі все про всіх знають. Всі знають, коли Тургенєв провів Марію Вілінську і коли повернувся до Поліни Віардо, коли Мопасан пішов у бордель Ательє і коли зробив Мушці дитину.

МОПАСАН. Адрі, давай не будемо про це. Я всюди шукав тебе. Поїхав у Дьєп, мені сказали, що ти в Криму, в Севастополі, поранених доглядаєш.

АДРІЄНА. Поїхала одна з черниць, що була зі мною у диліжансі, а подумали, що я.

МОПАСАН. З Дьєпа я пішов на пароплаві у Гавр, бо ніби ти мала туди повернутися після Криму.

АДРІЄНА. Граф де Бревіль з Гавра відправив у Лондон свою мадам, а мене, довірливу, пообіцяв завезти в Париж. Війська вже пішли назад. Прусаки взяли три мільярди викупу. Війна закінчилась. Де Бревіль дав і свої мільйони, щоб прусаки вибрались із Франції.

МОПАСАН. Ми – нація, яка звикла перемагати ще від Хлодвига – ганебно програла, і дійсно, Францію викупив Тьєр, але незабаром і його самого вигнали.

АДРІЄНА. Я шукала тебе в Руані. Ну чого ти на мене так дивишся? Потім подумала, може, в тебе є дружина, діти, навіщо розбивати сім’ю.

МОПАСАН (розводить руками). Не було і нема.

АДРІЄНА. Не знала, що ти писака. Прізвище твоє забула, потім прочитала: суд над якимось поетом Гі де Вальмесаном, а ніби в тебе не таке було.

МОПАСАН (сміється). То мій є псевдонім, прізвище мами.

АДРІЄНА. Я здогадалась, там був твій портрет… Але ти завжди був то з Флобером, то з Золя, то з Маларме, то з Гонкуром…Всі такі знамениті, всі такими моралістами стали. Коли вже не макогін, а тоненька кишечка. Той же Фдобер обцілував „мармурові ноги” своїй коханці Паску, поки був на коні, а тепер повчає. Ні, думаю, не підійду, бо побачать, що ти з шльондрою, і не схочуть говорити, як оті багатії зі мною в диліжансі.

МОПАСАН. Адрі, яка ти люба, яка ти добра. Мопасан жодної спідниці не пропустив, а ти мене оберігаєш від поганої слави. Ти незбагненна жінка. Як ти жила?

АДРІЄНА. Як завжди. Що я вмію робити? А моє ремесло мене годувало, і мою хвору маму, я посилала їй гроші. Захворіла душевна подруга, я продала свою квартиру, дала їй на лікування. Її завезли в Італію, потім у Швейцарію, і десь там вона вмерла. Я залишилась на вулиці. З панелі мене забрали у квартирку, і так з квартирки у квартирку, з рук в руки…

МОПАСАН. Ну що ж це за життя?! Одні живуть у розкошах, а…

АДРІЄНА.Я хотіла вийти заміж. (Помовчала). За тебе. Та наші казали, що тебе вже нагородили невиліковним. Яке там вже життя. Та і я тобі не треба – стара, розбехана корова. А як же ти жив? Чим на хліб заробляв?

МОПАСАН. У морському міністерстві, потім в освіті, якісь гонорари мені платили.

АДРІЄНА. А як це ти надумав мене героїнею зробити?

МОПАСАН. Ти така і є. Та й що не пишу, Флобер каже – погано. Хоча сам бігав, щоб видали мою книжку віршів. Потім ото суд наді мною за ті вірші. І п’єси не йшли. Золя забрав мене у свою команду „натуралістів”, але я витребеньок не люблю – пиши по-людському. Вони мене відштовхнули від віршів і п’єс, ті натуралісти. Порадили: ти б написав щось про війну, ти ж знаєш її не з розповідей, сам усе пережив і вистраждав. Я написав. Десять років ти жила в мені, я тебе розшукував і ніде, як бачиш, не міг тебе знайти.

АДРІЄНА. Бо я не хотіла, щоб ти мене знайшов, таку мерзенну і пусту.

МОПАСАН. Що ти таке кажеш? Ти чудова жінка. Ти найдобріша людина. Я написав про тебе новелу „Пампушка” і, як метеор, влетів у велику літературу. Мій старший друг і вчитель як прочитав цю новелу, то плакав, як дитина. Якби не ти, сидів би я у поганих віршомазах або в чиновницьких штанах.

АДРІЄНА. Та годі тобі, що там я. Які у тебе романи…

МОПАСАН (вражено). Ти читала?!

АДРІЄНА. Усе читала, коли взнала, що то ти Мопасан, той солдатик.

МОПАСАН. Якого ти пригріла і врятувала від здичавіння. Про подвиги генералів і солдатів пишуть, а про подвиг жінки якось не прийнято.

АДРІЄНА. А ти написав. Ні, я не тому, що це про мене. Мені було соромно, що наші солдати стали дезертирами, і бридко, ЩО ПРУСАКИ ЗАХОПИЛИ НАШУ Францію. Я б руками душила тих бошів і буржуа, які просвистали нашу державу через балаканину.

МОПАСАН. О Делакруа, де ти?! Ось кого треба написати на барикадах і з отакими цицьками! Даруй, я ж нормандець.

АДРІЄНА. Були… а тепер торби. Час не шкодує жінок, особливо у нашому шкідливому цеху. Ну, прощай, любчику!

МОПАСАН. Як?!

АДРІЄНА. Дуже просто. Ти велика людина, я повія. Приходь у це кафе і згадуй, що ми тут зустрілись через стільки років. Усе. Любий друже, не проводжай. Благаю тебе!


Гасне світло.

Пауза.


Загоряється світло.

Усе там же – кафе у готелі Дю Манс. Приходить Мопасан, сідає за той же столик. Гарсон кладе перед ним попільницю, газети. Вклоняється, ніби ненароком, але ж навмисне, розгортає одну із газет, зітхає. Мопассан показує, що той залишився. Читає.


МОПАСАН. „У суботу покінчила життя самогубством Пампушка з вулиці Шарет. Ім’я її Адрієна Легей, але його забули після того, як відомий письменник…” (Зводить очі на Гарсона). Коли ми у вас… були?

ГАРСОН. У п’ятницю, месьє де Мопасан.


Мопасан падає головою на стіл.

КАРТИНА ДЕВ’ЯТА


Південь Франції. Ніца. Бульвар Променад дез Англе, 65. Тут живе українка Марія Башкирцева, Муся, як називав її Мопасан. Сюди з Полтавщини привезла її мати на лікування. В неї сухоти. Їй 24, через півроку вона вмре, і вона про це знає. Чудова художниця, вона не зважає на хворобу, пише і пише картини. Їх понад 150.

Магнолії, кипариси, могутні пальми, сосни. Мольберт. Марія сидить у шезлонзі і пише на папері. Поряд ще кілька шезлонгів. Увіходить Мопассан. Йому десь під 34 роки.


МАРІЯ (почувши його кроки, підводиться здивована і вражена). Ви-и?!

МОПАСАН. Я, чарівна незнайомко, або ж Жозеф Савантен. Чи не під таким ім’ям ви ховалися. Маріє Башкирцева?


Обоє сміються. Марія показує на шезлонг. Сідають.
МАРІЯ. Ні, я художниця.

МОПАСАН. Я вас уявляв іншою – злюкою, синьою панчохою з азійським обличчям. Ви що, теж письменниця (показує на її папери, що вона тримала у руці, і олівець)? А так-так, паризький салон, виставка, золота медаль, газети захлинаються – „юний талант із Петербурга”… Так ви з Петербурга?

МАРІЯ. Ні. Ви „Полтаву” Пушкіна читали?

МОПАСАН. Мені читав її і тут же перекладав Тургенєв. Я дуже шкодую і поважаю Мазепу.

МАРІЯ. Так ось, народилась я біля тієї Полтави. Яка там краса! Річка Ворскла, верби, левади, білі хати. А які люди! Село моє – Гавронці.

МОПАСАН. Як-як? У нас Гавр, у вас Гавронці, ми, французи і українці, все більш зближуємось. Бо десь у нас одне коріння – від Ярослава Мудрого і його Ганни.

МАРІЯ. Ні, ваш Гавр трохи не те, що наші Гавронці. В нас великого чорного птаха називають гавою або вороною, а разом – гаврони, гайворони, є таке містечко Гайворон і мої Гавронці. До речі, Гоголь – мій земляк, і вийшло, що і тут, у Франції, він жив ось поряд, тут і писав другий том „Мертвих душ”. Вам про Гоголя казав Тургенєв?

МОПАСАН. І не раз. О, Тургенєв! Він і мій учитель певним чином. Перша моя зустріч з видатними у Флобера і слова Тургенєва: не захоплюйся містикою, не відривайся від дійсності, фантазуючи, бо фантастичне тим разючіше, чим воно ближче до буденного. І Вілінська таке казала.

МАРІЯ. І ви погодилися з цим?

МОПАСАН. Я зачитався Тургенєвим. Ніхто краще від нього не міг пробудити в мені трепет і навіть СТРАХ перед незвіданим, таємничим, що причаїлось за стінною. Він не балувався надприродним, як це робили Едгар По й Гофман. Він оповідав звичайні історії, але в них тривожне, бррр…

МАРІЯ. Ну, вам би почитати Гоголя – „Вій”, „Вечори на хуторі біля Диканьки”. Він теж українець, як і я, а українці вміють отаке таємниче і земне творити з розумом і почуттям міри. Мама Гоголя записувала пісні, думи, перекази, посилала йому з Полтавщини у Петербург, а він там їх переплавляв на повісті , новели.

МОПАСАН. Мені Тургенєв переповів „Тараса Бульбу”, Шевченка.

МАРІЯ. Шевченко казав: перед Гоголем треба благоговіти за глибокий розум і найніжнішу любов до людей. До Гоголя в Росії не було прози, а з його „Шинелі” вся вона пішла. Почитайте „Шинель”, вона вже вийшла у вас перекладом.

МОПАСАН. Ось і розвіюється образ злючого звинувачувача Жозефа Савантена - з вами так цікаво розмовляти, ви в душі поет і знавець літератури. І ваш щоденник… Це ви його і зараз писали?

МАРІЯ. Так.

МОПАСАН. І здавна пишете?

МАРІЯ. З дванадцяти років. І стільки ж уже. Я скоро вмру. В мене сухоти.

МОПАСАН (помовчав). Не буду вас втішати. В мене хвороба – далеко не нежить, а справжня, хм, досить цікава хвороба.

МАРІЯ. Ви – пожирач жіночих сердець, ненаситець. Так на вас кажуть.

МОПАСАН. Не суперечу. Шкода, що ми не можемо бути коханцями.

МАРІЯ (надулась). Я вас про це не просила. Мене ніхто не любить, і я нікого не люблю.

МОПАСАН. Як співпало. В мене те ж саме. Моя жінка – це Незнайома, Сподівана, Жадана, але я ніколи не бачив її личка, її всю – саму Довершеність. І ніколи не побачу, бо її нема. Я ніколи нікого не кохав і не зможу покохати, хоча в мене було сотні й сотні жінок.

МАРІЯ. Мені здається, ви не такий.

МОПАСАН (уперто). Я саме такий. Я люблю дітей і ненавиджу шлюб. Люблю жіночі принади і ненавиджу жінок. Я їм мщу. Вони мене зрадили. Я навіть не знаю, чий я син – Гюстава де Мопасана…

МАРІЯ. …чи Гюстава Флобера?

МОПАСАН (ухильно). Флобер мені більше, ніж батько. Вони з моєю мамою виросли, дружили і після її заміжжя… Та я не приїхав до вас досліджувати моє генеалогічне дерево. Я прочитав надіслане вами.

МАРІЯ (надулась). Я вас не просила.

МОПАСАН. Ви написали щоденник, щоб вас по смерті не забуло людство, і вибрали мене суддею. Ви прикривались чоловічим ім’ям.

МАРІЯ (тихо). Так.

МОПАСАН. А чому не Золя, не Гонкурів?!

МАРІЯ. Прочитала ваше „Життя” і зрозуміла – ви свій.

МОПАСАН. Я приїхав сюди в Ніцу, щоб засвідчити: у вас високий талант письменниці. Оце якби ви покинули писати ваші картини і взялись за літературу, то переважили б Жорж Санд. Марія Вілінська благословила мене, а я тепер повертаю борг вашій українській літературі, підбиваючи вас на літературну працю.

МАРІЯ. Я вам вірю. Ви зачарували мене. І вся єхидність ваших листів до мене зникає під поглядом ваших очей. Ваші очі… які вони гарні і глибокі, але… Але бережіться, Гі, ваші очі горять а потім раптом гаснуть. А як гаснуть очі…

МОПАСАН. А жінки мене саме таким і люблять. Ну, я хотів змінити тему нашої розмови, але від цього не відкрутишся. Я ніколи не звертав уваги на те, що, може, зветься розумом жінки. Але ви мені таки відкрили очі, і до вас, жінки, я мушу прислухатись. Справді, хіба щасливі, здорові, грошовиті люди здатні зрозуміти наше життя, пояснити його складності? Та вони не хочуть бачити його… Поки все гаразд. Вони не можуть осягнути наші страждання, злигодні, які з дитинства тримають нас у своїх пазурах і не дають кроку ступити, не дають здійснити наші мрії. Хіба вони, здорові і забезпечені, бачать, що смерть щодня завдає нам удару за ударом. І вона така невідворотна, жорстока, сліпа… Що ви зробили зі мною, Мусю? Все. Я йду. В мене диліжанс.


Іде. Марія дивиться йому вслід, зітхає. Сідає в шезлонг, бере перо, папір, сама собі диктує, пише.
МАРІЯ. Дорога Соню! Нарешті приїхав до мене Мопассан. Не чекала. В останньому листі я його відбатожила і порвала з ним, хоч усе було і заочно, а по суті, нічого і не було. Він перед тим нахабно написав мені: „Хочете бути моєю коханкою, то так і кажіть!”. Я лютувала, думала - все, все!!! І ось він у мене, в Ніці. Сивуватий, мало не парубоцький чуб, вуса теж посивілі, але які хвацькі! Лев’ячий ніс. Шия, немов у бугая. Бузі червоні, як у дівчини. Підгорля велике, наче в нього зоб… Він мене вразив як людина чутлива і добра. Але очі… очі видають його якусь страшну хворобу, і не стільки пов’язану з його сексуальними зловживаннями. Це щось страшніше, ніж… Очі живі, живі і раптом зупиняються, скляніють. Це до великої біди.

КАРТИНА ДЕСЯТА


Помешкання Мопасана. Вже не скажеш, що це комірка літератора-початківця. Апартаменти! Але так по-міщанському обставлені – ангелочки, слоники, червоний оксамит, бомбончики… Мопасан і Марія Кан, майже одягнуті, після інтенсивної солодкої роботи. П’ють каву.

МАРІ. Ну ти й невтомний ненаситець, Мопасане.

МОПАСАН (ухильно). Давно хотів з тобою поближче зійтися, Марі. Побачив тебе, думаю, яка жагуча росіянка!

МАРІ. Я не росіянка. Я українська єврейка Марія Кан. Мої батьки і їхні батьки народилися у Бердичеві, це там, де Бальзак був у Евеліни Ганської.

МОПАСАН. Їздив до неї по титул і став де Бальзаком. Я лиш оце стрічався з українкою Марією Башкирцевою. Вона дуже хвалила свій край.

МАРІ. А, художниця? Є що хвалити. Мій батько поїхав на Волинь, на Біле озеро, підлікуватись. І закохався у той озерний край. Побував у містечку Рівному, там йому особливо сподобалось, бо можна було робити гроші, і ми переїхали з Бердичева до Рівного. Потім розжились і опинилися у Парижі. Тут весело і цікаво, тут вир, але тут не так, як там. Аж душа болить, як згадаю.

МОПАСАН. Так і мене весь час тягне в Етрета, в Руан, до мамочки.

МАРІ. Хіба тобі мало… мамочок?

МОПАСАН. Ну, це не те. Хоча без цього, як і без води, я прожити не міг би. Мені повеслувати, піти під вітрилом, покупатися досхочу, надихатися духом оселедців, а він у нас там незнищений…

МАРІ. І як же ти мене сприйняв, як побачив перший раз?

МОПАСАН. Ти сидиш на канапі. З неї дивляться величезні чорні очі. Чорне волосся у такому контрасті з рожевим личком. На щоці родимка, на шиї б’ється тоненька жилка. Ти вся мила і іронічна, і це видають твої повненькі губи. Я б подумав: от щоб я був молодим, то спив би з тих вуст усе до краплини, а там хай мені й смерть. Але ти на мене не звертала уваги: в тебе був Поль.

МАРІ. Мопасане, в тебе розвинута спостережливість, уява, вміння передати побачене, але це було не так, як ти думаєш. Тебе всім, чим могла, прихопила графиня Потоцька, ненаситна в усьому, як і ти. Вона не уступала тебе нікому, а ти мало не вбив оцими страшенними кулачиськами професора Відаля, бо вважав, що той – коханець графині. І ось вона влаштувала якісь обіди покійників. Я захопилася тобою, коли ти – не для всіх, а лише для мене, я це знаю – розповідав про страхіття і примари. Як по Сені пливли розпухлі трупи, що в Алжирі бачив підвішені трупи - вони поволі висихали в печері… Бррр!

МОПАСАН. Ну то лиш назва „обіди”, а покійники – це ті коханці, що вмирають від виснаження. Ну, не вмирають повністю…

МАРІ. А потім ти мене просто вкрав і забрав з тих обідів. І як ти здогадався?

МОПАСАН. Уявив, як отой мізерний виснажуватиметься з тобою, і не міг цього допустити. І ти не шкодуєш, що пішла з таким не молодим і не струнким?

МАРІ (ніби трохи капризуючи). Ну, Мопасане… яка жінка пошкодує, що пішла з тобою?

МОПАСАН. Послухай, Марі, я давно жив у Парижі і люблю його таким, як він є. Та Альфан, директор виставки „Експо”, втулив над Парижем ту вежу Гюстава Ейфеля. Поки що одні ребра, але стирчить, як член якоїсь партії.

МАРІ (сміється). То це ж добре. І я знаю, чого ти хочеш від мене. Ти хочеш, щоб я погомоніла з банкірами-євреями і щоб вони не давали більше грошей, а вежу демонтували. Читала я вашого листа - Гуно, Прюдом, Сарду, де Ліль… Які люди! І ти серед них найголовніший. Ти підняв їх, щоб скинути вежу. Але вона стоїть, вона символ Парижа, то хай уже стоїть.

МОПАСАН. Ну, якщо ти сказала, то хай стоїть.

МАРІ. Ти в коханні мені не признався, але я певна: ти зробиш усе, що я попрошу.

МОПАСАН. Ну хай стирчить. Зі мною ще такого не було, щоб я послухав жінку, але хай стоїть.

МАРІ. Хай завжди стоїть.

МОПАСАН (сміється). Послухай, Марі, раз уже ми з тобою такі відверті, скажи, Лютцемани - євреї?

МАРІ. Ні, це німці - люди з Лютця.

МОПАСАН (прохопився). То вона німкеня?!

МАРІ. Жозефіна? Так, ельзаска. Ах, ось кого ти згадав… Хм, у неї є хлопчик, і він так схожий на тебе – викапаний, навіть волосся так стирчить, як у тебе. І є дві дочки – Люсьєна і Маргарита, але вони схожі не на тебе, а на твою матінку Лауру. І міцною статурою, і особливо очима.

МОПАСАН. А звідки… ти знаєш про…?

МАРІ. Я якраз була у лікаря, прийшла твоя матінка і без ніяких почала клясти „ту німку із Страсбурга, ту голодранку” і обіцяла нічого не дати „тим байстрюкам”. У лікаря язик без кісток, хоч він і не жінка, потім мені все розказав. Жіноча цікавість перемогла, і я поїхала подивитися на дітей того, хто ненавидить шлюб і все пов’язане з ним. Тобто твоїх дітей.

МОПАСАН (спантеличено). Якби не було жінок, ніколи б не з’явилась журналістика… Ех, Маріє з Бердичева, хоч ти і не вчителька, але давай повторимо урок.
Гасне світло.

КАРТИНА ОДИНАДЦЯТА


Графиня Потоцька і Марія Кан виходять одна назустріч одній. Зупиняються на середині сцени.
МАРІ. Графине, чи був у вас на вечері покійників Мопасан? Кажуть, він прихворів і підупав на силі.

ПОТОЦЬКА. Зовсім підупав – лиш шість жінок за ніч.


Продовжують іти – розходяться в різні сторони.

КАРТИНА ОСТАННЯ


Острівець Сент-Фереоль. Мопасан і графиня Емануела Потоцька висадилася тут. Десь там видно вітрила й щоглу яхти „Любий друг”, яка належить Мопасанові. Сюрчать коники. І тиша. Коники, і тиша…
ПОТОЦЬКА. Гі, не можу терпіти, коли ви сумний. Веселий і дотепний хлопчисько, простомовний нормандець, весляр, морехід, боксер, видатний стрілець – це ви, і раптом… Ну, накинулись на вас ті писаки, ну й що, чого вони варті?

МОПАСАН. Проти мене вони використовують пресу, як злодій драбину.

ПОТОЦЬКА. Кажуть, ви стріляли в себе з револьвера, але хтось перед тим повитягав з нього патрони чи кулі. Потім ви різонули себе по горлі ножем для паперу, та він вас не взяв, бо тупий. Тоді ви хотіли кинутися з вікна, але той же хтось позабивав шпінгалети намертво…

МОПАСАН. І чого я погодився на зустріч з вами, сам не знаю. Від жінки чого хочеш можеш чекати.

ПОТОЦЬКА. Гі, я так хотіла, щоб ми на вашій яхті „Любий друг” пішли сюди на цей острів, на це безлюддя і цю чарівність.

МОПАСАН. Графине…

ПОТОЦЬКА. Гі, чому так офіційно?

МОПАСАН. Емо, люба, дайте мені спокій. (Бурчить). І навіщо я погодився…

ПОТОЦЬКА. Я вирішила, що витягну вас із Парижа і розвеселю. І будьте певні… О-о, який грот!
Заходить у грот.

Мопасан сідає під деревом, натягує на лоба капелюха, розслаблено розкидає руки.


МОПАСАН. Графине, надіюсь, ви мене чуєте, знайте: якщо я знов не зможу творити, я знов… буду стріляти в себе.

ПОТОЦЬКА (виходить з гроту повністю гола). Гі-і… ха-ха-ха…


Мопассан піднімає капелюха, дивиться на неї.
Гі, навіщо вам стрілятися? Краще умріть від виснаження.

МОПАСАН (схоплюється, жадно дивиться на неї, стає розчуленим і збудженим). Я з жагою обійматиму навіть твою тінь…


Кидається до неї. Гасне світло.
ЗАВІСА.
Квітень - травень 2005 р.

Наполеон і ягнятко


ДІЙОВІ ОСОБИ
Наполеон БОНАПАРТ, імператор Франції.

Марія ВАЛЕВСЬКА, польська графиня.

ЖОЗЕФІНА (Марі Жозеф Роз Таше де ла ПАЖЕРІ).

ДЕЗІРЕ КЛЕРІ, перша наречена.

Марія Луїза ГАБСБУРГ, австрійська принцеса.

НЕЙПЕРГ, граф.

ШАРЛЬ, капітан, коханець Жозефіни.

ПОКОЇВКА Марії Габсбург.

ДАМА-оповідачка.
Париж. Початок ХІХ століття

КАРТИНА ПЕРША


Усі події в цій п’єсі відбуваються в спальні. Входять Жозефіна і Наполеон. Він у мундирі з золотим шевронами, еполетами, зірками на грудях.
ЖОЗЕ (насмішкувато). Добре, що ти “вороняче гніздо” скинув (показує на трикутний військовий капелюх).

НАПОЕЛЕОН (як завжди похмурий; розщібає верхнього ґудзика мундира). Я солдат, я звик… (Убік). У неї криві зуби, як у коняки. (Їй). Моя кохана.

ЖОЗЕ. Це ж яка?.. В тебе жіночого півсвіту у ліжку побувало (всміхається з закритим ротом, щоб не було видно кривих зубів). Мабуть, і жезл твій зносився?

НАПОЛЕОН. Жозе… моя любове, для тебе все, навіть лейтенантський жезл.

ЖОЗЕ. Хвалиться ворона море підпалити…

НАПОЛЕОН. Я не хвалько.

ЖОЗЕ. Ти не такий?! Всі малі зростом до неба носом дістають.

НАПОЛЕОН. А нерівнозубі?

ЖОЗЕ (не образилась). Без потреб не розтуляють рота і усмішку дарують… без усмішки.

НАПОЛЕОН. Чудово сказано. То усмішка Джоконди, люба. Я називатиму тебе Джокондою.

ЖОЗЕ. Леонардівною? Ти що, забув, що в мене імен вже вдосталь – Марі Жозеф Роз Таше… ти й так мене на Жозефіну перехрестив. У нас на Мартініці одне ім’я не давали. На Мартініці, де не лінуються кохатись.

НАПОЛЕОН (убік). Чорт забирай! На шість років від мене старша, зуби криві, на її імені можна повіситись, таке воно довге – Марі Жозеф Роз Таше де ла Пажері.

ДАМА-ОПОВІДАЧКА (вона з’являється десь збоку, похитує головою). Чудова дівка. Креолка – суміш тропіків і Парижа. І таки ж чарівна бестія вродилась-удалась. Перелесниця! А скільки там принад жіночих, яку ти не візьми (пройшлася туди-сюди), то розкіш і спокуса. Там, на Антильських островах, видно, сонце добряче нагріло кров французьку, і той її батько, жеребчик-маркіз, попорав гарно мартінічку. Мабуть, теж гарна бестія була, бо й за дружину взяв. І та йому даруночок оцей піднесла – Жозефіну. Її предки, мабуть, з’їдали людей і об людські кістки ламали зуби… І ось той гріх на цій принадниці відбився. Та-а, Венера, он без рук, що значить – нема на світі ідеалу, щось має бути й не те. О, Бонапарте, тими зубами з’їсть вона тебе.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка