М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка8/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

ГІ. Я, мабуть, не такий щасливий, як ви всі. Буває і день, і три дні не можу написати й рядка. Кручусь, мучить те, що не можу писати.

МАРКО ВОВЧОК. Легко пише лиш той, хто не вміє писати. А всі ми, якщо казати про наше товариство, шукаємо, мучимось, хвилюємось, що не пишеться. Але воно прийде, обов’язково прийде. Що б ви не робили, у вашому творчому єстві все ж іде напружена праця. Ніби накручується пружина, а потім усе піде, як слід.

ФЛОБЕР. Ну якщо вже відверто, то в нього від народження оте невміння висловлюватись. Ще у віршах він якось з цим ладить, а в про-зі – „була, були, ремінні м’язи…” І такі звороти – що скрут голови!

ГОНКУР. Це минеться. І буде писати, адже без писання він уже жити не може.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА


Невиразні обриси міста. Це тло. Мопасан зустрічається з Сарою Бернар.
ГІ. Радий бачити велику Сару Бернар. Десь тут буде стояти їй пам’ятник.

САРА (грайливо). А може, ваш бюст, Мопасане?

ГІ. Не люблю скульптур-бюстів, там нема нижньої частини, а яке життя без нижньої частини.

САРА (радо; сміється). Малий, я не даремно трачу на тебе свій час. (Оглядає його кремезну, квадратну статуру).

МОПАСАН. „Малий…” Я вже пройшов війну.

САРА. Там і написав оці рядки? Вони мені запам’ятались.


Життя – то лише слід, що збуривсь від човна,

Скороминуща квітка, що виросла у горах,

Тінь птаха, що стинає небокрай,

Зойк моряка, що гине у безодні.


Це ж що треба пережити, щоб у двадцять літ написати отаке!

МОПАСАН. Я не залишуся в боргу і вам скажу приємне. Я був на прем’єрі вистави „Перехожий”. Як ви зіграли… і відразу стали знаменитістю.

САРА. Любчику, це було не вчора, і я була трохи молодша… І до справи. Мені весь час здається, що Флобер – ваш батько. Ви разюче схожі, чи й дві краплі води так можуть бути схожі. Ну все однакове, лиш вік… співрозмірний батькові й синові.

ГІ. Ні, мій батько Гюстав де Мопасан.

САРА. Знаю. Але він про вас не дбав і не дбає. Навіть коли ви в нього жили, він вас просто як забув. І все водився з шлюшками. А Флобер…Що за золоте серце. Чоловік його племінниці, ну, Кароліни, може, і твоя сестра, хм,… наробив боргів, і Гюстав продав оту свою шикарну квартиру, перебрався на окраїну і виплатив борги того невдахи.

ГІ. Так, мосьє Флобер продав усе і виручив його.

САРА (пройшлася туди-сюди). Ви сердитесь на Флобера, скаржитесь своїй мамі, що він не хоче вам допомогти. Але ж це зовсім інакша допомога. Він шукає вам таку роботу, щоб ви мали на прожиття і час на писання, він шукає видавця і театр, де поставлять вашу п’єсу.

ГІ (гаряче). Ви її прочитали?!.

САРА. Хм, „Зрада графині де Брюн”. Назва – не дуже. Ще як згадати закінчення… чоловік же викидає її з вікна.

ГІ. Так, граф де Брюн викидає її, бо вона – зрадниця.

САРА (кладе йому пальчика на губи). Ви вже давно не хлопчик, про вас іде мова як про невситимого коханця, а ви… І що, думаєте, п’єсу легко написати?

ГІ. Якби я був актором чи режисером…

САРА. Щоб написати п’єсу, треба бути не актором і не режисером, треба бути письменником. І знати закони й можливості сцени, закони жанру, володіти діалогом, бачити те, що може побачити глядач, почувши слова вашої п’єси.

ГІ. А Шекспір?

САРА. Шекспір – виняток. Він був видатним актором, видатним режисером і видатним драматургом. Та передусім він був видатним поетом. Драма народилась з поеми. Поезія і привела його в драматургію. Ви читали його поезії, присвячені Смаглявій дамі? А поеми? Вони схожі на п’єси.

ГІ (нетерпляче). Ну ви хоч прочитали мою?

САРА. Н-ну… перший акт.

Гі (вражено, розгублено). І все-е?!

САРА. Ну, я ще говорила з директором, він готовий вас вислухати.

ГІ. Та що вислухати… А п’єсу він читав? Директори проглядають навскоси, не розберуться, що до чого, і відшивають нашого брата, мовляв, п’єса несценічна, нема в ній дії, новизни…

САРА (покрутила поясок, пильно поглянула на Гі). Гі, а чому б вам не писати новели? Про них я вже чула. То ви беретесь за вірші, то хочете пробитися в театр. А ганьби не боїтеся? Париж не прощає… поганих п’єс і провалів. Якби вашу „Графиню” і поставили, то Сент-Бев і де Віньї напали б на вас і розгромили, і вам був би кінець і як поетові, і як прозаїкові.

ГІ. А ви щось… читали моє?..

САРА. ...і еротичні вірші теж. З поезією у вас стосунки, як з мачухою, а новели – вражаючі. Може, в них багато чого недосконалого, я не фахівець. Є у вас замашки на декаданс, на імпресіонізм, але те здорове і сильне – даруйте, – що дало вам село, проб’ється через усілякі витребеньки і здивує світ.

ГІ (опустив плечі, схилив голову). Отже, вистави не буде…

САРА. Навіщо вам та вистава? Давайте займемось чимось суттєвішим. Я хотіла б перевірити ваші таланти. У мене неподалік є таємна квартирка. Вона на вас, такого велета, завжди чекає. Чи вас щось стримує?

ГІ. Та ні, я просто розгубився. Така жінка… і я, селюк…

САРА. Гі-і, майте ж совість (грайливо хитнулась до нього).
Гі раптом обійняв її і приклав вуста до вуст. Сара притримала капелюшок, щоб не впав, взяла за руку Гі і повела.

КАРТИНА П’ЯТА


Морське міністерство Франції. Як його показати? Хай буде якір чи штурвал, триколірний прапор (бо моряки люблять свій прапор). У кабінеті сидить начальник, чиновник з пучком волосся, що стирчить, за що і прозваний Стирчаком, і Мопасан. У всіх на столах каламарі – чорнильниці, пера, листи, різні папери, великі, як бухгалтерські, журнали. Мопасан читає книжку; повністю заглиблений у читання. Ті двоє насторожено дивляться на нього – чи не буде їм заважати. На мигах показують один одному, що можна починати. „Викидає” пальці начальник і водночас Стирчак. Якщо парне число викинутих пальців двох рук того і того, значить виграв начальник, якщо не пар-не – виграв Стирчак. Виймають гроші, віддають один одно-му – той, хто програв. Згодом перекидаються у карти, поглядаючи, чи не „отямився” Мопасан. Та його від книжки не відірвеш, хоч з гармати стріляй – він нічого не чує і не помічає. Все їм набридає. Дзижчить муха. Вони пильно слідкують за нею. Стирчак худий, на обличчі видно сліди частих баталій з вином, він показує, що зловить муху. Начальник заперечливо хитає головою: ні! Тихцем б’ються об заклад. Стирчак ловить і ловить муху. Начальник уболіває, рухами ніби допомагає йому, але стоїть на місці. Зріст у нього нижчий середнього. Сам жирний, бундючий. Живіт уперед – замість грудей. Та найголовніше – він весь у золотих галунах – високий комір, напівпогончики, навіть лампаси з галуна. На руках у нього чорні нарукавники. Він схожий на швейцара, а не на начальника. Зате бундючності більше, ніж у папи римського. Нарешті Стирчак зловив муху, підступається до начальника, показує “давай грошики”. Начальник скручує дулю і тиче йому під самий ніс. Стирчак показує, що дякує і за це.

Знову сидять, нудьгують. Начальник показує: зачепи-но цього читаку. Той беззвучно потирає руки і починає.


СТИРЧАК. Гі, кажуть, у тебе таке путо, як калатало у дзвона, і що ти всіх баб…

МОПАСАН. Що?! Сам ти не вмивався! (Читає далі).

НАЧАЛЬНИК (виходить на середину кімнати, надимається, як індик). Чиновник сьомого рангу де Мопасан, до мене!

МОПАСАН. Що? Я не знаю. А-а, ви до мене… та я не пес, щоб бігати за вашою командою.

НАЧАЛЬНИК (вереснув, тупнув товстою ніжкою). Ви можете не поважати мене, але мусите поважати мій мундир!!!

МОПАСАН (з насмішкою). Але ж ви без фуражки і з бухгалтерськими нарукавниками. Ви порушили форму...

НАЧАЛЬНИК. Я сказав – сюди!

МОПАСАН (заклавши палець у книжку і тримаючи її в руці, виходить з-за стола, ступає до начальника). Що, нудьга заїла?


Він стоїть здоровенний, як гора, над опецькуватим і лисуватим начальником. Той гойдається на підборах – з п’ятки на носок і навпаки.
НАЧАЛЬНИК. Ви мені киньте ці письменницькі штучки! Ви не в бібліотеці Луї Буйле, а в Морському міністерстві Франції! (Тупнув ногою). Вам держава платить гроші не за те, що ви читаєте?

МОПАСАН (насмішкувато). Та не за те, що граю в карти чи ловлю мух.

НАЧАЛЬНИК. В-ви… ви нахаба і н-нероба!

МОПАСАН. Це не так. Я свою роботу вже зробив, іншої поки що нема.

НАЧАЛЬНИК. То перечитайте кореспонденцію за останніх десять років.

МОПАСАН. Навіщо?! Я її знаю напам’ять.

НАЧАЛЬНИК (щасливий, що знайшов вихід). Скільки в нашому коридорі дверей?

МОПАСАН. Дванадцять.

НАЧАЛЬНИК. То шукайте тринадцяті.

МОПАСАН (з усмішкою). Не можу.

НАЧАЛЬНИК. Чому?

МОПАСАН. Моряки забобонні – число тринадцять не визнають.

НАЧАЛЬНИК (не знає, що казати, здаватися ж не хоче). А я вам не дам згоди, щоб ви перейшли в міністерство освіти і м… м… мистецтв.

МОПАСАН (насмішкувато). Та це вирішуємо не ми, а міністри.

НАЧАЛЬНИК. Тоді сідайте і пишіть звіт про те, що ви зробили у нас за роки своєї праці. По всіх параграфах і пунктах.

МОПАСАН. Краще на галери, чим займатися безглуздям. Я своє зробив добросовісно, зроблено аудит, прочитайте протоколи, там усе є.

НАЧАЛЬНИК (тупотить ніжками). Я в-вас р-розтопчу!

МОПАСАН (з насмішкою). А ну ж чи дотягнетесь хоч до мого пупа?

НАЧАЛЬНИК (тупотить і верещить). Геть! Геть підтирати носи вчителькам і школярам!

МОПАСАН (випрямляється, стоїть над ним, як гора). Ось що ти, гнидо недоношена, якщо ти ще раз розтулиш пельку, то я зроблю з тебе літературне лайно, всі прочитають, взнають, що це ти, і будуть сміятися з твоєї дружини і твоїх дітей.


Стирчак після цих слів негайно утюпив свого довгого носа в папери. Начальник ховається за шафу і звідти тиче дулі.
МОПАСАН (розводить руками, зітхає; у зал). У такому вишуканому товаристві можна стати божевільним. Каторжникам на галерах і то легше.

ДІЯ ДРУГА


КАРТИНА ШОСТА
Мопасан у відпустці. Відпочиває обов’язково на воді. Неподалік Парижа, на острові Марант, він, уже Слива, з друзями Робером Пеншоном (Синячком) і Леоном Фонтеном (Капелюшком) створив Місто Бризок (Аспергополіс). Тут ціла флотилія човнів, і кожний має назву – “Етрета”, “Пелюстка троянди”, “Брат Жан”, “Славний козак”…

Мопасан у тільнику й матроських штанах, стрічає дорогого гостя – Стефана Маларме. Тло – величезна вивіска таверни з написом: “Ресторан “Матрос”. Смажене і печене, варене і парене, а також окремі номери – КУЩІ – та гойдалки”.

МАЛАРМЕ (захоплено). Вітаю, Робінзоне! Газети тріщать від повідомлень, що Мопасан усамітнився у створеному ним Аспергополісі – Місті Бризок.

МОПАСАН (додає). І не сам, а з двома П’ятниця-ми – це Синячок-Пеншон і Капелюш-Фонтен. Тут сотні дівуль, таких привабливих “б…”.

МАЛАРМЕ. Ти писав, що покатаєш мене на човні, показуй свою флотилію. (Читає написи). “Етрета”, “Пелюстка троянди”, “Брат Жан”, Славний козак”… О, а де у Франції взялись козаки?!

МОПАСАН. Від Ярослава Мудрого і його доньки Ганни, нашої матінки-королеви.

МАЛАРМЕ. Ну, я теж ціную дочку українського князя, яка дала нам коріння і світло знань. І все-таки, чому ти так назвав - „Славний козак”?

МОПАСАН. Мріяв на цьому човні показати Меріме, а вийшло – Маларме. Даруй. Стефане, я іноді отак заговорююсь. Умер шановний козацький літописець Меріме. З яким задоволенням прочитав я його дослідження „Українські козаки”, „Богдан Хмельницький”.

МАЛАРМЕ. А Боплана читав?

МОПАСАН. Аякже. „Опис України” мене вразив. Ми ж маємо знати, де народилась наша мати-королева всіх королев. Дивовижна нація – українці. Мені Меріме стільки про них порозказував. І Тургенєв. „Тараса Бульбу” мені подарував. І Марія Вілінська…

МАЛАРМЕ. Ми з нею не раз стрічались. Цікава жінка і славна письменниця – вся доля українців у її оповіданнях.

МОПАСАН. І про Меріме. Якби він не вмер, то сьогодні відзначали б круглу дату, і я приготував йому сюрприз. І Тургенєву. Оце їм човен „Славний козак”. Тургенєв любить українців-козаків.

МАЛАРМЕ. Але тут стільки… ну, дівуль, Тургенєв такого не любить.

МОПАСАН. Він любить Сару Бернар, Поліну Віардо, а я – розщібнутий на всі ґудзики моряк, мені отаких дівок побільше…


Проходить офіціант з тацею.
Гарсоне! (поклацав пальцями). Смаженого м’яса і винця, винця…

ГАРСОН. А пивечка?

МОПАСАН. О, о, і пивечка теж!
Гарсон умить все приносить, вклоняється, йде. Хлопці їдять. П’ють, Мопасан погмукує. Так йому смачно.
МАЛАРМЕ (відводить фужер з вином убік, мовляв, трохи перепочину). Тут, на волі, мабуть, дуже добре пишеться. Щось утнув?

МОПАСАН (відриваючи м’ясо від кістки, мурмоче від задоволення, щось незрозуміле виривається з його рота). Уягжу… дгай дожую. Аякже! Утнув. Я сидів у човні. Вона прийшла прати білизну. Підіткнула плаття, розщібнула його до пупа, і я побачив величезні налиті цицьки… ти даруй, я нормандець, яке там виховання!.. в нас, в Етрета, не кажуть „груди”, а кажуть „цицьки”. Якесь таке смачне слово, сам відчуваєш.

МАЛАРМЕ. І що, знов еротичного вірша написав? Знов журналісти будуть на тебе нападати.

МОПАСАН. Моралісти знайшлись…Та я пишу про те, що є насправді, в природі, а вони – політичні повії. Та про що я маю тут писати, як не про кохання?! Тут ці чудові шльондри танцюють з моряцюгами канкан, задирають ноги вище голови, і, здається, що горло видно, роблять такі вихиляси задом, трусять цицьками. І – запах поту, здорового жіночого поту.

МАЛАРМЕ (брезгливо). “Запах”?!

МОПАСАН (вперто) Запах. Здоровий. Нормальний. Люблю.

МАЛАРМЕ. Гі, ти натураліст.

МОПАСАН. Ні, це Золя натураліст, я люблю воду, жінок, я їх ототожнюю. Бачиш, яке перенесення, метафора.

МАЛАРМЕ. Та знаю. Жінка для тебе грот, у який ти впливаєш, жінка - це вода, на якій ти пливеш. Обіцяв же вірша.

Наливає вина, перехиляє фужера, Маларме п’є маленькими ковтками, смакує.

МОПАСАН. Хм. наївся свинячого м’яса, тепер і не до віршів. Хм. Не пам’ятаю точно, передам суть.

Замріяний, сидів я у човні.

Вона до каменя прийшла.

З білизною у мисці і прачем,

Неначе знала, що я хочу,

Дуже хочу

Побачити усі її принади…

У мене серце тьохнуло й замерло

Від захвату й жаги.

Вона жіночим серцем вмить відчула

Гул у мене у вухах і клекіт крові.

Що кипіла, як магма у вулкані,

Хоч було тихо, так тихо,

Що чулось бриніння листя на осиці.

Вона грайливо глянула на мене

І плаття підіткнула

За звичкою, мене мов і не було,

Відкрила округлі білі стегна...

... Відбились сонцем у воді.

І ще раз на мене глянула лукаво

І розщібнулася від горла і до стану,

Її налиті груди важко колихнулись,

Готові випорснути з плаття.

Вона тут вдома, а я, як корч,

Прибитий хвилями до берега її.

Вона так звикла:

Їй треба воля

І вільно дихати у праці…

Вона неквапно нахилилась

Й прачем почала бити.

Груди пругкі, великі й білі-білі

В такт лунких ударів

Підстрибували важко-важко

Й порожевіли,

Мов зійшла зоря ранкова.

В очах моїх замерехтіло від того

Видива й краси.

І зникло все

І човен, й веселка, й лавка піді мною,

Зоставсь лиш той рожевий рух. **)

МАЛАРМЕ. За що ж вони тебе клюють, ті газетярі? Це ж не фізіологія, це – поезія! Хіба що “рожевий рух” якийсь „ізм”. Але якщо ти їх лиш бачив…

МОПАСАН (невпопад). Та я як побачу гарну жінку, та навіть взагалі жінку, то відразу загоряюсь, в мені все повстає, цілий день у мене піднесений настрій. Я хотів би мати тисячі рук, і тисячі губ, і тисячі, хм-хм, ну, хай буде темпераментів, щоб їх усіх, тисячу чарівних, відразу, хм-хм…


Мапасан не договорив, раптом схопився і побіг, нічого не сказавши Маларме. Той так розгубився, що не міг вимовити й слова, лиш простяг руку; вона безвільно впала. Негайно з’явився гарсон.
ГАРСОН. Спробуйте наші фірмову страву і коктейль. Уже заплачено. І… не переймайтесь: месьє Мопасан так часто кидає своїх друзів.

МАЛАРМЕ (обурено і здивовано). Куди ж він пішов?!

ГАРСОН. До якої, ви хотіли сказати? До Мушки, Золотої рибки, до Тумби? Ні, якщо добре випив і добре закусив, то йде до Пампушки. О-о, то пишно-о-ота!

МАЛАРМЕ (вражено). Він що?.. як я приїхав, від нього вийшла…

ГАРСОН. Даруйте за відвертість, месьє. Та що йому одна? Він за годину робить шість заїздів, а жінок з десяток за день… ще краще – тринадцять, число це нещасливе – для нього і щасливе і достатнє. Він весь час на хтивому полі, в будь-яку мить, вдень чи вночі він порає і квітники, й грядки, навіть і городи вже доспілі. Він невситимий і невичерпаний. (Раптом міняє курс). А як чудово він веслує! А боксер який! Хай хтось лиш писне чи викидати коники почне, один удар – і все спокійно.

МАЛАРМЕ. Як ви висловлюєтесь… Пишете вірші?

ГАРСОН (скромно). Трохи є. Та на вірші не проживеш. (Розвів руками). Тому ось тут.

МАЛАРМЕ. Але ж Гі вже не молодий.

ГАРСОН. Молодий так не справиться, як месьє де Мопасан. Так кажуть незлічені чарівні і водночас нікчемні, як він їх називає, істоти. Вони весь час хвалять його на всі заставки. А як він перебере та ще й змішає вино з ромом й пивом, то влаштовує полювання на повій.

МАЛАРМЕ. Та тут же їх сотні, хтивих…

ГАРСОН. Його тут всі бояться. Був тут один борець, широку стрічку начепив з золотими медалями, хваливсь, хваливсь… Месьє де Мопасанові набридло. Він узяв того борця, перевернув, поклав на лопатки, придушив коліном. Тепер ніхто…
Прибіг захеканий Мопасан. Благально прикладає руки до грудей.Гарсон приємно всміхається, іде.
МОПАСАН (ніби нічого й не сталось). Ну як тобі мій вірш?

МАЛАРМЕ (змушений підігравати йому). Ти як малюєш, просто художник. Майстер пензля, Коро.

МОПАСАН (серйозно). Ні, це мій батенько пише картини, я лиш дружні шаржі…

МАЛАРМЕ. Та знає весь Париж - прислав ти одній дамі подарунок-шарж: стоїть здоровань Гі в костюмі Адама і з величезним жезлом кохання.


Мопассан наливає вина, п’ють, закусують.
МОПАСАН. То мені Синячок домалював більшу булаву, сказав, що так правдивіше.

МАЛАРМЕ. Пишуть, що довкола тебе в’ються зараз прихильники Геракліта, імпресіоністи Дебюсі, Моне.

МОПАСАН. Нарешті до них прийшла вода, залила їхній романтичний вогонь, і тепер всюди вода, вона найлюбіша, найголовніша у світі. Тепер у них вона царює, і ніякої брехні. Я ще малим бачив, як пише картини Коро. Там теж її величність вода. Вода не як щось пусте і рідке, а головна субстанція. Не смійся з мене. Хто пустив оте дурне: якщо погане – то „вода”. А вона – наше життя.

МАЛАРМЕ. Чи не забув ти сонця?

МОПАСАН. Що ми без сонця… Я був у бурсі, нам забороняли його і згадувати, і бурсу я зненавидів. Бо від сонця все на світі, воно дає життя і все тримає. Так думають і Дебюсі й Моне. Чому ж я маю з ними не дружити?

МАЛАРМЕ. Ти всіх хлюпиків-поетиків лупиш. Хто ж тобі до вподоби?!

МОПАСАН. Гюго, Верлен, це прекрасне стерво – Бодлер. Як же його не любити – шлюшки, вода і магія Слова. Чого ще хотіти?

МАЛАРМЕ. Тобі мав би подобатись Рембо.

МОПАСАН. Дотично про нього не можу говорити. Трагедія, доля, рок, глибина – якщо хочеш – легкості. Не знаю, чи ми будемо в літературі, а він буде завжди. Людство, читаючи його, відчуває свої больові цятки і знає, що треба бути людяними…
Раптом Мопасан хапається за голову, за горло, хилиться, через силу випрямляється.
МАЛАРМЕ (стривожено). Що з тобою?

МОПАСАН (махнув рукою).Та-а… голова. Мабуть, від спеки.

МАЛАРМЕ. Ти даремно мені не довіряєш. Всі знають, що твоя мати давно слабує на дивну хворобу. Ну, ось цими днями в газеті було… На світло не може дивитись, опіумом хоче себе погубити. Лікарі врятували, то вона хотіла повіситись на косі. Обрізали косу, вона вже хоче застрелитись. Її притягає магія смерті. Дивись, щоб і тобі це не зашкодило. Воно ж може бути спадковим. Треба до лікаря йти.

МОПАСАН. О, ввечері в мене зо троє лікарів – випуклі стегна, пругкі груди, і вся, як пружина – це найкращі ліки.

МАЛАРМЕ. Любий друже, Дюруа ти з себе писав!

КАРТИНА СЬОМА


Ліс. Десь тут лінія фронту. Бухкають гармати, але ліниво. З’являється Андрієна Легей. Це майбутня героїня новели Мопасана „Пампушка”. Опис її можна знайти в самій новелі. Кругленька, хвилююче повна, з ніжною шкірою; груди її розпирали плаття; тому і називати її Пампушкою. Їй було років двадцять, вабила вона молодістю і свіжістю. І професія її не викликала сумнівів – найдавніша у світі. Вона старається дістатись до Французької Армії, щоб підтримати її у найважчий час. У руках у неї кошик з їжею.

По лісах бродять дезертири – кляті французькі буржуа, тирса Національної гвардії. Вони кинули зброю, перестали захищати Францію, займаються мародерством, по суті, бандити. Двоє з них напали на дівчину.


ДЕЗЕРТИРИ. Ей шльондро! діставай-но грошики! І золото знімай. Бо роздеремо тобі ту штуку до вух.

АДРІЄНА. Майте совість. Я йду до тих, хто ще воює за Францію, і не хочу знати вас, дезертирів.


Один із дезертирів виймає ножа, не багнета, а кухонного ножа, якого він ніс у торбі.
ДЕЗЕРТИР. Ось я тобі зараз кишки випущу!

АДРІЄНА. Лю-у-уди, рятуйте!


Вбігає здоровенний зарослий, з бородою хлопчак у формі солдата Французької Армії. В руках у нього гвинтівка. Це двадцятирічний Мопасан, таки солдат діючої армії, а не дезертир.
ГІ. Ану геть, буржуйські мармизи!

ДЕЗЕРТИРИ. Що ти цвікаєш, пуцвірінку? Іди шукай собі приварку й бабу десь, а це наша здобич.


Гі притуляє гвинтівку до дерева й кулаками гамселить дезертирів. Ті люто відмахуються, Гі вибиває ножа, але якийсь із дезертирів чимось його шкрябнув, пішла кров.
ГІ. Що?! ти мені пустив кров, клятий смердючий буржуй?!
Починає ґрунтовно духопелити; нападники з криком „та в нього довбні, а не кулаки” тікають. Гі сідає на пень, шукає в кишенях носовичка, щоб витерти кров. У цей час Андрієна дістає з кошика хустину і витирає йому кров.
АДРІЄНА. Ну чому ж ти не стріляв? Ну, дав би прикладом!

ГІ (буркає). Було б нечесно.

АДРІЄНА. Що-о? Може, мені почулось? Ти сказав про чесність? Та вони не заслуговують такого слова. Вони відступили перед прусаками, вони просвистали Францію.

ГІ. Як ти тут опинилась? Тут же лінія фронту.

АДРІЄНА. Хм, я йду підтримати вас.

ГІ (сумно всміхається). Своєю артилерією?! (Оглянув її). Ну, вона в тебе пречудова. Не ображайся: я нормандець і балачка в мене нормандська.

АДРІЄНА. Та-а… те, що я пережила перед цим… Ні, не з цими бандитами, а з… хм, “добропорядними” французами. Не стільки з прусаками… Ух, буржуйські пики сен-жерменські! Та ну їх! (Махнула рукою). Давай перекусимо. Ти ж голодний?

ГІ (відвертається від кошика, конвульсивно ковтає слину, закриває обличчя кашкетом). Ну, як тобі сказати…

АДРІЄНА. Ти що, дівчисько?! Бери курку, бери шинку, бери хліб. Їж.

ГІ. І… все?

АДРІЄНА. Ні, ти в мене отримаєш все, що я сюди несла. Бо ти ще хлопчак і вже солдат, але не дезертир.

ГІ. Очам своїм не вірю. У цьому пеклі скільки я не бачив жінки, не їв чогось домашнього. Невже це мені не сниться?

АДРІЄНА (з ніжним лукавством і щирістю). А ти обійми мене.
Кидаються в обійми одне одного. Він - обдертий і зарослий, вона – свіжа і пишна. Вона плаче.
ГІ (з розпачем). Ну що ти? Не вмію я втішати, жіночі сльози мені гірше від куль прусаків.

АДРІЄНА. Не звертай уваги. То я після переляку відходжу. Я не з плаксивих. Їжмо.


Сідають на повалене дерево, їдять.
ГІ. Не віриться. То гнилі ягоди, то корінці, то листя їв, а це… Що з тобою сталося?

АДРІЄНА. Почула я, що прусаки нашу армію розгромили, і вирішила поїхати, щоб її підтримати чим можу.

ГІ. О-о, в тебе є чим підтримати французького солдата.

АДРІЄНА. Думаю, ти це щиро кажеш.

ГІ. Якнайщиріше. Ти проста, чудова, і таких пишних красунь я ще не бачив.

АДРІЄНА. А мав?

ГІ. Ого-го.

АДРІЄНА. А я думала робити мужчину з тебе… Але далі. Оті мордаті буржуа потрусили грішми і добились дозволу виїхати поближче до банків, де їхні капітали. Найняли диліжанс. І я з ними.

ГІ. Багато вас було?

АДРІЄНА. Десятеро. Багатії, демократ – як він про себе казав - Корнюде, дві черниці і я. Всі так поспішали, що ні їсти, ні пити не взяли. Я прихопила, бо не можу без їжі. В Корнюде був ром. Він запропонував, вони розприндились, відвернулись. Лише один, виноторговець Луазо, ковтнув і пожартував: якщо на вітрильнику нема закусі, то з’їдають найповнішу людину.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка