М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка7/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

Адель оглядає помешкання.


АДЕЛЬ. О, малюнки Віктора на стінах. І все розташоване так, як він любить. І кольори, і обшивка, - все таке, як у нього. Це зменшена копія його Отвіль-хаузу. Це смак Олімпіо, його жага краси і затишку.

ЖУЛЬЄТА (щиро і просто). Так, саме так. Усе зроблено за ескізами і порадами пана Віктора. Прошу вас, сідайте. Вам буде зручніше…

АДЕЛЬ (з задоволенням, але важко, сідає). Мене причаровує ваше витончене ставлення до моїх нинішніх вад. Ви не сказали: сідайте і віддихайтесь, хоча це і є першою моєю потребою.

ЖУЛЬЄТА (м’яко). Пані Гюго хотіла б наговорювати на себе…

АДЕЛЬ. Жульєто… можна я вас так буду називати?...і ви називайте мене просто Аделлю. Час невблаганний і хвороби теж. Не буду приховувати: була краса, була дорідність, я не дуже звертала на це увагу. Але друзі Віктора…Вони приходили до нього, а жадали мого тіла, лиш побачивши мене зблизька. Один Дюма, на що вже Донжуанисько, був справжнім другом Віктора, ніколи мене й натяком не спокусив, хоча яка жінка встоїть перед таким велетом і красенем з африканським темпераментом.

ЖУЛЬЄТА. Але він завжди насміхався з вірності одній коханій людині.

АДЕЛЬ. Так, насміхався… і так робив. Мене називав жагучою іспаночкою, моделлю для Венери Мілоської. О, вже нема тої схожої на іспаночку Аделі з пишною вродою і гнучкістю, а є стара баба, яка стоїть однією ногою в могилі.

ЖУЛЬЄТА. Мадам, прошу вас, не кажіть так, ви ще не втратили своєї чарівності.

АДЕЛЬ. О ні, мила Жульєто, я свідома того – втратила. Ви не втратили. Все така ж вродлива і пишна. І вся вигнута і випукла, приємно дивитись. Ось лише посивіли… Та хто не посивіє з Віктором – левом, якого з усіх боків терзають хижаки… (Віддихалась). У Парижі, де я живу уже кілька років, я перечитала всі твори Гюго і зрозуміла – як пізно! – що вони великі і величні і що написав в їх видатний письменник.

ЖУЛЬЄТА. Ваша правда – Віктор Гюго – видатний письменник, тонкий знавець людського єства, оборонець знедолених і принижених, будь то французи, англійці чи українці, про яких він ніколи не забуває. Він трудівник, яких мало на світі.

АДЕЛЬ (зітхнула). Хто-хто, а ви це добре знаєте, ви кожну його п’єсу, кожну книжку віршів чи романи переписували своєю рукою…

ЖУЛЬЄТА. Ще й на листи з усього світу відповідала.

АДЕЛЬ (побожно дивиться на неї). Жульєто, я ніде і ніколи не бачила такої вродливої жінки, як ви. І я… була рада, що Віктор вибрав вас, коли в мене сталось з Огюстом. Ви віддали Вікторові все, ви пожертвували назвичайною своєю красою, молодістю, товариством, прихильністю ровесників, щастям розпоряджатися собою, кар’єрою в театрі…
Жульєта благально підняла руку, мовляв, не треба так хвалити.

Люба Жульєто, заради Віктора ви втратили все, ви закинули себе у в’язницю, ви пожертвували можливістю мати сім’ю. Ви все переписували і переписували його твори. І читали. І радили. Людство – і це не високі слова – зобов’язано і вам за те, що могло прочитати геніальні твори Гюго. На таке здатна лише жінка, яка … кохає. Кохає без вигод і привілеїв. П’ятдесят років ви віддали йому і його праці, оце зараз стільки, і я приїхала подякувати… Я не маю морального права навіть дякувати вам, бо я його не розуміла, я йому заважала творити. Я вас, Жульєто, просто… люблю. Не сумнівайтесь у моїй щирості – за моєю спиною стоїть моя смерть.


КАРТИНА ОСТАННЯ


Острів Гернсі. Гюго стоїть на скелі, ніби на постаменті. Він понижчав, похудів; короткий їжачок на голові; білі-білі короткі борода і вуса. Зітхає море, б’ється об камінь, летять бризки. Піна. Кричать чайки. Весь час шумить море.
ГЮГО (дивиться вдалину). Ось там моя Франція, мій біль і моя печаль. (Зітхає). А я… на чужині. Та нема більшого горя для батька, як пережити своїх дітей. Дідіна потонула разом зі своїм чоловіком. Деде почала втрачати розум ось тут, де нема ні ровесників, ні розваг, одне каміння, море і ревучі хвилі. Вона втекла в Канаду, і не знати, де її могила. Узурпатор кинув у тюрму моїх синів, закрив їхні газети. Хлопці надломились і рано пішли з життя. Вмерли всі мої друзі - Дюма, Меріме, Бальзак, де Віньї, Тургенєв, вмерла дорога моя Адель, вмерла моя незабутня, вірна й кохана Жульєта. Я написав сотні віршів, десятки п’єс, романи „Собор Паризької богоматері”, „Відвергнуті”, „Людина, яка сміється”, „Трударі моря”. Я вже все зробив. Мій дім без дітей. Доля послала мені порівну незміримої слави і незміримого горя. Пора і мені… Прощай, Франціє! Прощай, море! Прощай, жи…

ДИТЯЧІ ГОЛОСИ З БЕРЕГА. Дідусю! Татотото!

ГЮГО (здивовано). Мої онуки Жорж і Жанна! Де вони взялись? Чи це мені здалося?

ЖОРА. Дідусю, ти повертаєшся у Францію!

ЖАННА. По тебе, Татотото, Сенат прислав пароплав. Тебе чекає Париж!

Гюго повертається до діток, широко розводить руки, просто по воді йде до берега, до онуків. Вони радісно галасують.


Поки опускається завіса, лунає „Лакримоза” з „Реквієму” Моцарта.

КІНЕЦЬ


Квітень–червень 2005 року.

КАТОРЖНИК КОХАННЯ

(Гі де Мопасан)

У своїх обіймах я тримав багато різних тіл.

МОПАСАН

ДІЙОВІ ОСОБИ



Анрі Рене Альбер, французький письменник.

Гі де МОПАСАН, Гюстав ФЛОБЕР, його вчителі.

Іван ТУРГЕНЄВ.

Еміль ЗОЛЯ.

Марко ВОВЧОК

Альфонс ДОДЕ .

Стефан МАЛАРМЕ.

Едмон де ГОНКУР.

Іполіт ТЕН, філософ і критик.

Сара БЕРНАР, артистка.

Марія БАШКИРЦЕВА, художниця, українка.

Адрієна ЛЕГЕЙ, прообраз Пампушки.

ЛАУРА, мати Гі.

Емануела ПОТОЦЬКА, графиня, співавторка багатьох витівок і оргій Мопасана.

Марія КАН, українська єврейка.

ФАНІ, купальниця, перше розчарування Гі.

НАЧАЛЬНИК Мопасана у Морському міністерстві.

СТИРЧАК, чиновник того ж відомства.

ВІЛЬМЕСАН, засновник газети “Фігаро”.

ДОЛЕНЖЕН, “батько” реклами ХІХ століття.

Префент поліції, судовий виконавець, жандарми, сторож, дезертири, офіціанти, відпочиваючі, повії.
Франція. ХІХ століття.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
“Казан диявола” – відлюдне місце серед скель десь за містом Етрета (Нормандія). Тут юний Гі з мамою відпочивав на віллі. Поряд з ними жили Жак Офенбах, інші відомі у Франції люди – засновник газети “Фігаро” Вільмесан, фундатор реклами і директор “Газет де Парі” Доленжен. Ось цей дивак і вразив Гі та сусідів… Під’їздить карета до напівзруйнованого родового замку Доленженів. Сторож заметушився біля гармати, бабахнув з неї. З карети виходить Доленжен і його гості.
СТОРОЖ (вигукує імена прибульці). Месьє Доленжен – володар родового замку, месьє Вільмесан – засновник газети “Фігаро”, композитор месьє Офенбах, мадам Лаура де Мопассан з сином.

ДОЛЕНЖЕН. Прошу-прошу, панове, на вас чекає сюрприз.


Гості піднімаються на майданчик. Поряд з гарматою на щоглі майорить родовий прапор, на ньому зображено рогатого чорта, який мчить на голій відьмі. Тут же шибениця, на ній гойдається справжній скелет. Кремезний, квадратний Гі хапається за горло, затуляє рукою рот і кидається до кущів.
ДОЛЕНДЖЕН (щасливий; до Лаури). Тут ще будуть опудала крокодилів, шакалів, а по землі сновигатимуть живі-живі скорпіони і саламандри.

ЛАУРА. Ох… (мало не втрачає свідомість), ох ми, нормандці.

ДОЛЕНДЖЕН (гукає до Гі). І голі баби будуть! Як ти це оціниш, малюк? Як тобі ідея з голими бабами?

ВІЛЬМЕСАН (щоб перебити цю безглузду балачку). Вельможна пані Лауро, мій журналіст розповів про нашу Нормандію, про наш Етрета. Молода іноземка вподобала будинок удови Бланке, що дивиться на море, і попросилась пожити якийсь час. Удова гордовито відмовила, мовляв, будеш водити сюди хахалів. Та пояснює, що її чоловік просто затримався і скоро приїде. Бланке погодилась. Іноземка повідомила чоловікові, де живе і попросила приїздити по швидше... Бланке обурилась, що той не їде і що нібито квартирантка обдурила її, і вигнала жінку. В тій кімнаті поселила якогось молодого чоловіка. Тут з’являється іноземець, що приїхав до своєї дружини, яка мала жити у цій кімнаті. Заходить, а там молодик на ліжку. Прибулець оддубасив його, а потім розпитав, чого він тут. Молодик розповів… Етрета не довго сміявся з цього випадку, бо в нас їх буває безліч.

ЛАУРА. Краще слухати музику, ніж ці бувальщини. Вони ганьблять наше місто Етрета. А раптом з’явиться отой Альфонс Доде і напише про наш Етрета, як про свій Тараскон і Барбаренів і ославить нас на весь світ.

ДОЛЕНЖЕН. А ще було в нас… Чоловік нашої мадам Лаури повів отого балбеса (показує на Гі) на виставку. Раптом погасло світло, татусь заліз під спідницю наставниці цього хлопця і тут же повів її в темний куток, бо вже з’явилось світло. Хлопець усе побачив у процесі… Ха-ха-ха!

ВІЛЬМЕСАН. Доленжене, майте ж совість. Ми нормандці, але не тупаки й не хамули. Пані Лаура вигнала такого чоловіка.

ДОЛЕНЖЕН (йде убік і каже залові). А в ній самій побувало, як у діжці огірків.


Стук залізною палицею у ворота. Сторож услужливо відчиняє їх, вклоняється. Входять префект поліції, агент у цивільному, судовий виконавець і п’ятеро жандармів, озброєних до зубів.
ПРЕФЕКТ. Іменем короля… (Кивнув жандармам).
Жандарми вихитали з землі щоглу з прапором, зламали шибеницю, скелета викинули з муру в море. Туди ж пролетіла і шибениця, і прапор, і гармата.
Месьє Доленжене, ми вас попереджували, і не раз. Ваші, м’яко кажучи, дивацтва, коштували здоров’я кільком вашим сусідам, вони звернулися і в суд, і до короля. Так що… (розводить руками).

ДОЛЕНЖЕН (крутиться, мов божевільний; у розпачі). А я… а я… без них…


Падає на землю. З горла його виривається кров. Відкидається голова. Він мертвий. Гі затуляє рота і біжить у кущі.
ЛАУРА. Звикай, сину, в житті ще не таке побачиш.

КАРТИНА ДРУГА


Етрета. Околиця. Узбережжя. Бухта Амон. Старе казино, назва якого може бути “Хвилі кохання”. Сюди приїздять парижанки. Етретці-моряки кидають їм до ніг восьминогів, зірок, крабів. Хапають жінок на руки і з верском та гиготом несуть у хвилі.
ГІ (жадібно дивиться на майже голих жінок, на забави моряків, шепче). Ось так її можна взнати від кісточок до грудей.
Раптом звучить жіночий голос.
ФАНІ (звабливо і лукаво). А ви хотіли б ВЗНАТИ жінку?
Гі обернувся, мов ужалений.
Мене звати Фані. Я приїхала з Парижа, і ми могли б… познайомитись… взнати… Як вас?

ГІ (розгублено, ніяково). Гі… (спохватився). Гі де Мопасан.

ФАНІ (з усмішечкою, ніби дразнить). То ми з прикладкою “де”? То ми графського роду. Ти такий здоровий, що здаєшся дорослим.

ГІ. У нас в роду всі такі.

ФАНІ (захоплено). Твої очі так палають, коли ти дивишся на мене. Що, подобаюсь?

ГІ (пересохлим горлом). Я… більше… вас…

ФАНІ. Кажи мені “ти”, бо як же ми зійдемось поближче, коли ти мені викаєш? Ну, як тьоті.

ГІ. А ви… а ти не образишся?

ФАНІ. Навпаки. Думаю, ми вже друзі, а друзі не викаються, а…
Гі сором’язливо опускає очі.
Ну ось, ти був дорослий чоловік, а тепер хлопчик, якщо не дівчисько. Чи ж хоч уже ЗНАВ дівчину або жінку? Чи ти ще незаймана пастушка?

ГІ (сердито). Я вам не дівчисько. В мене вже… було.

ФАНІ (підсіла до нього, обійняла, притислась грудьми). Ну якщо розкажеш, як усе було… Ну, це ж перший раз?.. То, може, і в нас щось вийде. Розказуй. Чи ти сором’язливий?

ГІ. Я-а?! (Випнув груди; тіло в нього кремезне, квадратне, не хлопчаче).

ФАНІ (підбиває). То розкажи.

ГІ. А ти не будеш сміятися?

ФАНІ (як дівчисько). Це зовсім не смішно, а дуже, дуже, дуже цікаво-прецікаво.

ГІ (вмощується зручненько). Якось я ловив кота, щоб побавитися з ним. Кіт кинувся у стодолу, я за ним. Він утік зі стодоли через дірку. Там так було затишно, там так пахло, що я захотів пограти у морську битву. Зі снопів зробив собі корабель, відбивався від піратів. Добряче повоював. Мене розморило, і я міцно заснув. Прокинувся від якихось дивних звуків. Обережно виглянув і побачив, що наш косар порає нашу покоївку. Він говорить їй ласкаві слова і таке виробляє з нею. Вона так гарно і щасливо постогнує і все лине йому назустріч.

ФАНІ. О, то ти поет. Так гарно розповідаєш. І що ж далі було?

ГІ. Він довго щось там витворяв, потім вони радісно скрикнули… Я після побаченого і почутого не міг знайти собі місця. Я весь розпух, мене всього розпирало. І я покликав свою сусідку, з якою ми з маленьких гралися.

ФАНІ. А скільки ж тобі було?

ГІ (гордо). Уже тринадцять! Я шепчу їй: ось я таке і таке бачив і чув. Вона і каже: що ж словами, ти покажи, як вони робили. Я показав. Вона стогне: “Ще-ще-ще…” Я ще показав, ще… Потім у нас щось як вирвалось із грудей, ми обійнялись і цілувались… (Замовк).

ФАНІ. А що ж, що ж було далі?

ГІ (сумно). Вони виїхали, і я ось один. (Розвів руками, зітхнув).

ФАНІ. Оце діла-діла. А як ти вмієш розказати. Ти що, пишеш вірші?

ГІ. Пишу.

ФАНІ. І зараз є?

ГІ. Є. В сумці, у човні. Треба ще йти до нього…

ФАНІ. Благаю тебе, дай почитати.

ГІ (ніяковіючи). Та вони про це все... ну, мої почуття.

ФАНІ. Ось і добре. Зганяй, принеси, я почитаю, а потім… ну, я тобі обіцяю… (багатозначно подивилась на нього).

ГІ (підхопився; окрилено). Я зганяю, я швидко.


Зникає. Гасне світло. Знову з’являється через деякий час (щоб не міняти декорацій). Приходить Гі.

Фані вже під великою парасолькою в оточенні майже голих чоловіків.


ГОЛОС ФАНІ. Ні, ви подумайте: ще сопливе, ще женилка в перший клас не ходила, а він уже її рихтує на сотні жінок, не менш, мабуть. Ранній півник, усіх курей хоче потоптати. От мені так видалось, коли він розповів про себе і про свою коханку Жанет.

ГІ (сердито). Ну, баби, я вам цього не прощу! (Вибігає).

КАРТИНА ТРЕТЯ
Париж. Ошатний будинок на вулиці Мурильйо біля парку Моно. Тут земляк, друг (і не лише) Лаури де Мопасан, Гюстав Флобер, приймає її сина Гі. Вони підозріло схожі. У вітальні Флобера зібрались відомі у Європі люди. Мета їхня – визначити, на що здатний юний Гі де Мопасан і чи варто йому займатись літературною творчістю.

Заходить Гі.


ФЛОБЕР. А, юний друже, заходьте, любий! Як моє нове помешкання?

ГІ (простувато). Палац. В Етрета вас би вважали королем у такому замку.

ФЛОБЕР. А ви помітили, юний мій протеже, який тут чудовий парк з назвою Моно? Може, сьогоднішня зустріч змусить уряд Парижа поставити тут пам’ятник Гі де Мопасанові.
Сміється. Гі червоніє, сопе.
На вас чекає добірне товариство (показує на людей, що сидять у м’яких кріслах). Отой насмішкуватий худячок – Альфонс Доде. А оцей величний і шляхетний, стрункий і усміхнений – не хто інший, як Едмон де Гонкур. Задуманий і заклопотаний – Еміль Золя. Велет з довгим сивим волоссям і білою бородою – Іван Тургенєв. Поряд з ним – Марія Вілінська, в Україні її знають, як Марка Вовчка; Тургенєв переклав її народні українські оповідання російською.

ТУРГЕНЄВ. Було б мені таке щастя… Я лиш передмову написав.

МАРКО ВОВЧОК. Я б так не сказала. Всюди чути і видно вашу руку. Дякую, Іване Сергійовичу!

ФЛОБЕР (поклонився їй). Але, земляче (це знову до Гі), бійтеся оцього маленького бороданя, це історик і філософ, найперше – єхидний літературний критик Іполіт Тен. (Звертається до всіх них). А це, панове, початкуючий літератор Гі де Мопасан, син Лаури, з якою ми разом виросли і навчались.

ТЕН. Петрарка знайшовся… Отже, не будемо чекати з моря погоди. (До Гі). Прочитали ми і обсудили ваші твори “Рука мерця” та інші. Едгара По з вас не вийде. І Гофмана теж. І Нерваля. Що вам казав Флобер: опиши цього візника і його коня так, щоб це були якраз вони, а не інші. Тобто майте власний погляд на життя, вмійте бачити те, чого навіть ми не бачимо, не те, що читачі. Так, пані Маріє?

МАРКО ВОВЧОК. Я не притримуюсь загальної думки про цього славного молодого чоловіка, який у двадцять років уже й фронт пройшов. Можна мати талант і можна його байдужістю…

ТЕН (запально). Х-ха! Такого здорованя?! Та він же такий велет, як і ваш друг Тургенєв. Бачите, який квадратно-кремезний нормандець виколихався на морських хвилях! Давайте ж говорити про його м’язи, а не, хм-хм, про його голову.

ФЛОБЕР. Іполіте, тобі у кавалерії служити…

ТЕН (ще запальніше). Ти ж сам казав, що з нього письменника не буде!

МАРКО ВОВЧОК. А чого ж його сюди запросив найвідоміший серед нас?

ТЕН (зняв окуляри, показує ними на Флобера). Бо він списав з мамочки цього гвардійця мадам Боварі і їй мало не рідний брат, а цьому здорованю, може, ще й більше... А що скаже Тургенєв?
Флобер розгублено дивиться на Івана.
ТУРГЕНЄВ. Коли ми обговорювали новели цього новобранця літератури, Марія Олександрівна (ледь поклонився їй) щось несміливо сказала про талант Мопасана…

ФЛОБЕР (щоб пом’якшити присуд Тургенєва). Жіноче серце м’якіше за наше.

ТУРГЕНЄВ. Може, і є талант, але він десь розминувся з нашим велетом. Ви ж тиснули його руку, вона вся в мозолях, тобто не на звивинах мозолі…

ФЛОБЕР (поспішно, рятуючи свого друга). Та він же і взимку веслує у морі. Справжній нормандець, тому й мозолі.

ТЕН (до Золя). Золя, а ти чого мовчиш? Давай-давай, не крути Янкеля, як це любиш робити.

ЗОЛЯ (струснув головою, бо думав про щось інше). Іполіте, ви завжди ставите мене у незручне становище.

ТЕН (єхидно). Буквою “зю”?!

ЗОЛЯ (вже не звертає на нього уваги). Мадам Вілінська (схилив до неї голову) слушно зауважила: нове обдарування пробивається, мов паросток через кам’янистий грунт. (До Мопасана). А чому б вам не писати в газети? Скажімо, в “Де Голуа”. І ім’я буде, і якесь су заробите на прожиття. Газета навчає жорстоко. Того, що треба письменникові. Головне – в ній не засидітись, бо засмокче, заполонить усе єство штампами.

ГІ. Та я вже пробував. Газета вимотує. На вірші і новели нічого не залишається. Якщо серйозно віддаватися газеті, то нема чого й думати про літературу.

ГОНКУР (до Золя). Я продовжу за тебе. Паросток пробивається, і ми щасливі, що причетні до його народження – народження Мопасана. (Тепер до нього). Ось лише ця “Рука…” Де ви її взяли? Здається, вам той англієць Суїнберн дав і ту руку і той сюжет.

ДОДЕ (з гострою насмішкою). Що він може путнього дати, отой альбіонський віршомаз – він же гомик, той Суїнберн!

ГІ. Ні, він не такий, я з ним трохи жив…

ФЛОБЕР (хапає його за руку). Гі, добирай слова, бо тут тебе схряпають з кістками! Поясни, що Суїнберна, який не знав про сильну течію, занесло далеко в море, а ти його врятував. І за це він запросив тебе погостювати. Отак ти прожив у нього, а не з ним. Зараз же перекручують слова, поняття… Та розказуй сам.

МАРКО ВОВЧОК. Гі, справді, розкажіть, як вони, тобто Суїнберн і його друг Пауел, нав’язали вам оту невідчепну руку трупа.

ГІ (простакувато). Я залюбки пожив у них, бо там була картинна галерея, бо ми залюбки говорили про літературу і мистецтво, про людство. Суїнберн читав вірші, і вони просто заворожували, волосся ставало дибки, мурашки бігали по спині. Потім він подарував мені картину. Мертва голова пливе по морі у рожевій мушлі. Місяць з обличчям людини зирить на ту голову. Рука мерця – обдерта, клапті шкіри, порвані м’язи, біла-біла кістка в плямах побурілої крові.

ДОДЕ. Я ж казав, що вони не хто інший, як пацієнти божевільні!

ГІ. Вони пригостили мене м’ясом. Потім сказали, що те м’ясо з мавпи. Ту їхню мавпочку так всі любили… Я з нею грався…

ГОНКУР. Бідний Гі! Ну й потрапив ти в клоаку. І як же з тою картиною, де та рука?

ГІ. Я був такий обурений, одурманений, що вже не міг у них бути. Вони дали мені ту картину, і та мертва рука весь час мене переслідувала. І вдень, і вночі. Де б я не був. Я написав новелу (зітхнув), і відчепилась.

МАРКО ВОВЧОК (полегшено зітхнула). Киньте містику. Вона до добра не доведе. Пишіть про долі людей, яких ви добре знаєте. У вас це так гарно виходить.

ТЕН. Мадам, це занадто, не хваліть його.

ТУРГЕНЄВ (задумливо). Марія Олександрівна знається на народних оповіданнях і близька до правди: в цього велета є щось таке, що аж бринить життям, от би ще майстерності… У мистецтва дві біди: майстер, який не є художником, і художник, який не є майстром.

МАРКО ВОВЧОК. Усе це прийде, головне – писати, писати…

ФЛОБЕР. Він пише з п’ятнадцяти років. Добре, що мій друг Луї Буйле… нема його вже… не переманив Гі в поезію. Доведеться робити з Мопасана романіста.

ГОНКУР. Гюставе, такі буйволи, як Гі, і роблять прозу. Це не віршики. Тут треба впиратись, мати бичачу силу і витривалість.

ТЕН. Ну-у, цього йому не позичати. І правильно: хай кидає писати вірші, бо вони... непристойні. Грот, у який він запливає, – це жінка, і вода, на якій він, - також жінка.

ФЛОБЕР (знову поспішає виручити Гі) Він народився біля моря, біля моря виріс, та що там - у морі, в усі пори року. А хто народився біля моря, вже ніколи його не забуде і буде любити воду над усе, як ось він, Мопасан.

ЗОЛЯ. У нього є цікаві типи, незвичайний хід, закінчення – як удар, але... Флобере, йому треба твоя школа, хоча на романіста він... не потягне.

ТУРГЕНЄВ. Віддати б його в руки пані Марії – ось хто майстер короткого жанру, ну, не роману, повісті, а оповідання.

ТЕН. Та куди там йому!..

МАРКО ВОВЧОК. Чому ж, у нього є цікаві речі.

ТЕН (нетерпляче перебиває). Куди йому… і не хваліть, бо перехвалите і він загордиться й перестане працювати над собою. І рости також!

ТУРГЕНЕЄВ. Ну що, Машо, берете на буксир нашого велета?

МАРКО ВОВЧОК. Іване Сергійовичу, ну хто я така?.. Може, ви взялися б. Ви ж Меріме допомагали навіть вивчити українську мову.

ТУРГЕНЄВ (задоволено). Так, Меріме сам захотів цього, дуже зацікавився історією України, її піснями, думами. Російську він знав, я йому пояснив деякі тонкощі української, і він нею захопився.

МАРКО ВОВЧОК. Я йому вдячна, він мої оповідання переклав французькою.

ТУРГЕНЄВ. І мої мисливські переклав. Я йому за це (всміхається) про Гоголя і „Тараса Бульбу” розповів, дав записи дум.

МАРКО ВОВЧОК. І тоді він написав українською есе про наш фольклор, про козаків, про Хмельницького.

ТЕН. Нема чим йому хвалитись. Хіба то козаки в нього? Так, собі – схема, фактаж. Усе поздирав у мого друга Костомарова.

МАРКО ВОВЧОК. Дозвольте з вами не погодитись, пане Іполіте. В нього ми бачимо живих козаків з усіма подробицями, які в Росії замовчують. А який колоритний у нього Хмельницький! Ніякий не Кромвель, а звичайний шляхтич з хорошими і поганими рисами. Про останні ніхто, крім Меріме, й не писав. У Росії якнайвище цінують Богдана за те, що віддав їй Україну. Меріме зрозумів, що то трагедія для українців і України; поки що він один.

ТУРГЕНЄВ (до всіх). Панове, тепер ця жінка допитує мене, хто вона така. Ну ви вже чули. А що писав про неї Тарас Шевченко.

МАРКО ВОВЧОК (благально). Ваню…

ТУРГЕНЄВ. Що, „Ваню”? Почитавши „Кобзар”, я знайшов присвяту тобі, а також почав вивчати українську мову, і маю з того велику насолоду. А ось послухайте, як про неї написав Тарас Григорович (декламує).

…Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і зігрій,

І оживи моє побите

Убоге серце…

МАРКО ВОВЧОК (ніяковіючи). Оце мені тут, у Парижі, недавно читав Лев Толстой, а тепер ви. Чи не занадто?

ТУРГЕНЄВ. Ну, ти така, як українці. А скромність не завжди прикраса. То берешся за Мопасана?

МАРКО ВОВЧОК. Ні, Ваню, я тут у видавничих справа. Перекладаю Жюля Верна, Гюго, Брема. Покопаюсь ще в архівах і – додому. Збираюся з Петербурга назовсім переїхати в Україну. Побувала в Богуславі і так вирішила. Яка там краса! Яка Рось! А береги… там валуни, а там верби, стави, байраки… Та що це я ? може, не всім цікаво. А Мопасан… (підійшла до Гі, поклала йому руку на плече) і сам справиться. Так, Гі? Я вірю в тебе. (Повернулась на місце).

ФЛОБЕР (до Гі). Коли тобі говорив лиш я, ти не слухав, ти бавився еротичними віршиками. А тепер ось… (Замовк, не хотів образити). Не солодко, ні. Але тобі це на користь. Слухай, що тобі каже пані Марія і Гонкур і пиши. Пиши. Не розтринькуй силу… ну, ти знаєш, на кого.

ТЕН (єхидно). На гроти і на воду.

МАРКО ВОВЧОК. Гі, як вам пишеться? легко? просто? з натугою?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка