М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка6/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
ГЮГО. Ви відібрали у простого народу все, скориставшись тим, що він вас обрав у депутати. Одурманені, як і я, вони втратили все. Ви заткнули рот пресі. Ви залили кров’ю і встелили трупами Париж. Щоб ніхто не перешкоджав вам обдурювати народ і оббирати його. Тепер ви взялись за останню надію простих і чесних людей – освіту. Ви розтоптали педагогів, хоча самі ви, клерикали, невігласи. Я зустрічав одного з них – Моріса Гобера. Високоосвічений і порядний, він казав дітям правду, і ви вигнали його з школи, а потім - і моїми ж руками, про що я дуже шкодую – закрили Національні майстерні, де він хотів заробити на хліб. Від голоду його сім’я почала чахнути, і він узяв гвинтівку і пішов на барикади. Тепер ви вигнали з освіти всіх фахівців і посадили туди попів.

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Е, е, не дуже…

ГЮГО. Чого ж вони навчать наших дітей? Невігластву і німій покорі вам, нелюдам. Прикриваючись великомучеником, ви сієте у світі морок і блуд, ви сієте смерть. Ви спалили Джордано Бруно, Яна Гуса, багатьох інших – тих, хто боровся за чистоту віри і помислів. Ви двадцять сім років мучили Кампанелу за те, що він довів множинність світів. Ви морально знищили Прюнеля за те, що він сказав: зірки не можуть падати з неба, бо вони набагато більші, ніж Земля. Ви кинули в гадюче підземелля Гарвея, який відкрив у людині кровообіг. Ви знущались з Галілея, Паскаля, Монтеня, Мольєра, ви закували в кайдани Христофора Колумба і запитували його: якщо Земля кругла і він піде до Індії вниз, то як він повернеться, якщо треба підніматися вгору? Ви породили інквізицію, ви кинули у полум’я п’ять мільйонів чоловік. Розграбувавши їхнє майно, ви спалювали їхніх дружин і дітей. Ви робили виняток лиш тим, хто продавав своїх батьків… Ось чого ви можете навчити!

ГОЛОСИ ЗЛІВА. Ви нагадайте їм, як вони займаються розтлінням хлопчиків, як за срібло беруть у ліжко своїх сестер, а то й доньок. Нагадайте їм, як вони робили хрестові походи, навіть дитячі. Пограбують своїх, чужих, нахапаються венеричних хвороб. І про той гроб вони вже давно забули. До нього нема їм діла, їм головне - грабунок! Хай розкажуть, як вони понад п’ятдесят років не давали похоронити в землю тіло Паганіні, бо він не тицяв їм хабарі, коли жив.

ГЮГО. Вони видають себе за „совість”. Яке лицемірство! а самі кричали Луї-Наполеонові: „Хай живе імператор!” Хоча пройшли вони у парламент завдяки тому, що нібито мають утвердити республіку. Через таких ми втратили Наполеона Великого і піднесли на щиті Наполеона Мізерного!
Зал заревів, залився реготом. Гюго почекав бурю схвалення і обурення.
Та досить з нас Бурбонів – душителів волі і народу!

ВИСКОЧКА-ДЕПУТАТ (підбігає до трибуни). Не чіпайте святе!

ГЮГО (з гнівом і обуренням). Бурбони – „святе-е-е”?!. А гори трупів? А забиті тюрми – забиті невинними?! Може, і ви?.. До речі, як вас?..

ВИСКОЧКА (гордо). Бурбусон.

ГЮГО (з сарказмом). Ну, це ще гірше, ніж Бурбон.
Страшенний регіт у залі. Знищений Бурбусон тікає.

КАРТИНА ВОСЬМА


Париж. Під платанами сидять Жорж Санд і Альфред де Віньї.
ЖОРЖ САНД. Альфреде, скільки ми вже не бачились?

АЛЬФЕД. Як кажуть, скільки води в Сені протекло.

ЖОРЖ САНД. Сена-Сена… Страшна могила. Чи думав Гюго, що вона нанесе йому такий удар. Улюблена дочка, Дідіна… Я прочитала в газеті. Коротенько. Приїхала, щоб ти розказав, як усе було.

АЛЬФЕД. Дідіна вийшла заміж за Шарля Вакері, сина судновласника, була вже вагітна, коли дядько Шарля добудував яхту і дав молодятам для весільної подорожі. Але яхта була б дуже хитка, і на дно її поклали камінні й не закріпили його. Раптом почався шторм, яхту нахилило аж палубою до води, каміння перекотилося на борт, посилило крен, яхта перевернулась і відразу потонула.

ЖОРЖ САНД. Ну ще ж можна було врятуватись. Це ж не море. Як же так сталося?

АЛЬФЕД. Можна було. Шарль випірнув, покликав на допомогу і знову пірнув. Він пірнав шість разів, щоб витягнути Дідіну, але вона так міцно вхопилася за поручень з переляку, що відірвати її від поручня не можна було, Шарль пірнув востаннє і залишився біля дружини і ненародженої дитини… Їх поклали в один гроб і похоронили на прибережному маленькому кладовищі. Всі, хто був на похороні, ридав. Яка несправедливість! Таке горе не можна передати словами, бо всі слова здаються або безсилими, або жорстокими.

ЖОРЖ САНД. Дорогий Вікторе, за що тобі таке?!

КАРТИНА ДЕВ’ЯТА


Вулиці Парижа в барикадах і диму. Стріляють. Раптом перестрілка припиняється. Інсургенти (повстанці) на чолі з колишнім учителем Морісом Гобером пробиваються до будинку на Королівській площі, де живе Віктор Гюго. Гоберові важко стримати розлючених, закіптюжених, оббризканих кров’ю повстанців, однак він пробує це зробити.
ГОБЕР. Чуєте, стихло. Це депутат Гюго вийшов до барикад, і урядові війська припинили стрілянину.

І-й ПОВСТАНЕЦЬ. Учителю Гобере, не заговорюйте нам зуби. Гюго досі був пером Франції, улюбленцем короля.

2-й ПОВСТАНЕЦЬ. Та й це він умовив нас, трударів, проголосувати за цього найогиднішого осла Луї-Наполеона, який є лиш тінню свого великого дядька Бонапарта.

ГОБЕР (зітхнув). Та навіть ”тінь” занадто для нього… Наша Жорж Санд кинула йому: „Я гордилася тим, що французка. Тепер я цього соромлюсь, коли розстрілюють трударів”.

І-й ПОВСТАНЕЦЬ. Розуміє вона наші біди. А цей пер… туди його сюди… Віктор Гюго… Через нього закрили Національні майстерні. Палити його!
Голоси „Палити! Вбити! Спалити це гніздо пера!”
2-й ПОВСТАНЕЦЬ. Учителю Гобере, у вас сірники є?

ГОБЕР. Та який я вчитель? Ці луї – наполеони вигнали мене, і я такий же безробітний, як і ви.

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Ні, ви для нас учитель. Ось переможемо і поставимо вас командиром над учителями.

2-й ПОВСТАНЕЦЬ. Ну що там з сірниками?

ГОБЕР. Ви знаєте, хм… відсиріли від крові. Зараз я покладу їх у кепі, щоб підсохли.
Так і робить.
2-й ПОВСТАНЕЦЬ (не вгаває). Ні, ви нам все-таки поясніть, як такий грамотний чоловік, як Гюго, міг закрити Національні майстерні?

ГОБЕР (раптом забирає сірники з кепі і кладе їх у кишеню). Ну, скажемо, не він… його просто обдурили ці новоявлені буржуа, „нові французи”. Коли його привезли показати майстерні, чим ми займались… День-два дадуть попорпатись у землі, а далі б’ємо байдики, хтось і винце потягає. Буржуа так навмисне зробили, хоча задумка була, що кожний із нас за своїм фахом щось тут робив і був зайнятий всі робочі дні. Перед тим, як мав приїхати Гюго, буржуа старались усіх нас підпоїти. Чи не так? Гюго нічого про це не знав, він це побачив і сказав, що думав, і майстерні закрили.

2-й ПОВСТАНЕЦЬ. І в нас залишилось сто тисяч безробітних. Сто тисяч! А ми ж за нього голосували!

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Не розумію, чому цим буржуа невигідно, щоб ми працювали у своїх майстернях?

ГОБЕР. Вони не хочуть щоб держава давала нам субсидію, щоб ми самі, без них заробляли на хліб. Нас сто тисяч, кожному треба дати хоча б двісті франків, щоб ми могли працювати, а наші сім’ї не вмерли від голоду. І вони – так вважають вони, ці буржуа – втрачають за рік… чверть мільярда франків.

2-й ПОВСТАНЕЦЬ. А могли б, навпаки, нажитися на наших мозолях.

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. І навіщо їм стільки?!. Ну, маєш будинок, ну маєш карету, ну маєш дачу. І живи собі. Ні, воно пакує і пакує ті гроші, набиває пельку, мішки, дурить і дурить нас.

2-й ПОВСТАНЕЦЬ. Потім здохне і не забере з собою, о не забере! Що за хвороба в цих новоявлених буржуа, в цих „нових” французів?!

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. І в депутатів, що нас дурять, коли треба пролізти у парламент, і там наживаються собі. Гюго умовив нас, і ми проголосували за нього і за Луї-Наполеона. Тепер маємо безробіття і гори трупів. Щоб це французи вбивали французів?!. Де сірники?!!

ГОБЕР (піднімає кепі). Хм, нема, десь посіяв. А що ви… хочете?

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Підпалити кубло цього пера Гюго. Та й повбивати його гадюку з гадюченятами, щоб більше не плодились такі пери!

ГОБЕР (обережно). А ви знаєте, хто такий, цей обдурений буржуазією, Віктор Гюго?

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Письменник. Чи що. В театрі… ну, ми там не буваємо. Часто на шматок хліба нема. Вони довели нас до того, щоб ми стали бидлом.

ГОБЕР. Слухайте ж уважно.

УСІ ПОВСТАНЦІ. Слухаємо, вчителю.

ГОБЕР. Віктор Гюго пише вірші, п’єси і романи. Він найкращий у світі письменник. Коли говорять, Гюго - великий, то велика наша Франція.

ПОВСТАНЦІ. Ти диви! Ого!

ГОБЕР. Російський цар вирішив повісити тих наших побратимів, що вбили його попередника. Десять смертей. Десять вдів. А скільки сиріт? Гюго написав цареві, і дев’ятьох той помилував. І наш король, і герцог Орлеанський слухали Гюго і не чинили насилля, випустили з тюрем невинних, дали гроші бідним, відкрили газети. Та Гюго цього було мало. Він хотів повної демократії. Він вважав, що Бурбони підуть, і постане республіка. Ті пішли, а нові скористались плодами революції. Це були монархісти, вони розтоптали республіку і кричали: „Хай живе імператор Франції!” Тобто той же Луї-Наполеон, який прийшов до Гюго і вмовив того виступити проти монархії і підтримати його, республіканця, як він сам себе тоді назвав. Він просто обдурив письменника. Гюго зрозумів, що до чого і вийшов до людей на барикадах. Всі ті депутати сидять, сховавшись за багнетами і гарматами, а Гюго… На нього спрямовано дула з обох сторін. Більшого горя не придумати.

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Хм, то його обдурили так, як і нас. То чого ж ми маємо його палити?.. А подивитись можна, як він живе?

ГОБЕР. Можна. Лиш нічого не чіпати.


(Хай режисер подумає, як „відкрити” квартиру Гюго).

Повстанці не сміливо заходять у помешкання письменника. Один скинув кепі. На ним - інші. З благоговінням вони, закіптюжені порохом і димом, розглядають речі.


ГОБЕР. Ось компас, яким Колумб відкривав Америку.

ПОВСТАНЦІ. Та ви що?!.

ГОБЕР (схиляється над рукописом). А ось новий роман Віктора Гюго. Називається „Злидні… Історія каторжника Жана Вальжана і сироти Козети”. Оце справжній Гюго.

1-й ПОВСТАНЕЦЬ. Це великий чоловік - Гюго. Це наша людина. Ходімо.


Повстанці виходять, ступаючи, мов по тонкому льоду.

КАРТИНА ДЕСЯТА


Там же. Віктор Гюго, Адель, діти – двоє хлопців і дівчина.
АДЕЛЬ (жахається). Ой, тут були інсургенти! Може, вони щось украли? Може, вони десь ховаються?

ГЮГО. Заспокойся, Аделю. Слідів вони наробили, але нічого не взяли. Анічогісінько. Ось записка. (Читає). „Громадянине Гюго. Народ вас любить. Любіть і ви народ. Ви - гордість Франції і світу. Гобер”. А-а, це той учитель. Він вчив дітей правди, його за це вигнали. Я хотів допомогти, але головний осел Франції сказав, що він краще розстріляє Гобера, ніж дасть йому роботу в школі.

АДЕЛЬ. Огюст каже, що ти з триколірним шарфом депутата пішов прямо у вогонь і врятував багатьох повстанців.

ГЮГЮ (з неохотою). Було… Серед них, уяви собі, був Жозеф Біскара, син нашого вчителя і поет. Я його звільнив, але урядові війська обдурили повстанців і кинулися на них. Жозеф повернувся на барикади і десь через годину загинув у бою.


Запала мовчанка. Адель втирає очі.

Діти розгублено дивляться на батьків.


Потім Едуард Плев’є повів мене у будинок біля розгромленої барикади. Бабуся тримала на руках семилітнього хлопчика, похитувалась і причитала: “Ще ж сьогодні вранці він казав мені „бабусю”. Він був єдиною моєю надією. А вони вистрелили йому в голову, ті солдати, і реготали: „На одного пролетаря буде менше”. Люди, що це робиться? Французи убивають французів, уряд бреше, президент бреше”.

АДЕЛЬ. Я б збожеволіла.

ГЮГО (сумно). І вона… теж. Я обмивав його тільце, а вона благала: „Не зробіть йому боляче”… Все! я прозрів. Я за народ, я більше ніколи не відступлюся від знедолених і принижених, я не буду таким. (Декламує).
А ось трибун-лакей, підступний, наче лярва,

Обіцянки хто кидає у натовпи бульварні,

Хто прагне обманути правду і народ

Й без сорому за мзду заткне Закону рот. **)


АДЕЛЬ. А як звали… того хлопчика? Ну, що вбили.

ГЮГО. Його звали Гаврош. Він не вмер, він буде жити в моїх книжках. А за його смерть я проклинаю депутатів, які обманули мене і вбили тисячі людей.

АДЕЛЬ. Та-а, депутати думають лише про себе, в них єдина найголовніша мета –хапонути побільше грошей.

ГЮГО. На жаль, це гірка правда. Вони лиш притворяються демократами.


КАРТИНА ОДИНАДЦЯТА


Помешкання Віктора Гюго, робочий кабінет. Стоячи за кафедрою, він пише. Стукіт у двері.
ГЮГО. Хто там?

ГОЛОС. Депутат Версіньї.

ГЮГО. Прошу!

ВЕРСІНЬЇ (входить; схвильовано, але рішуче). Пане Гюго, стався переворот. Заарештовано голів парламентських партій. Луї-Наполеон наказав розклеїти звернення до народу, що Національні збори розігнано. Тиран бере всю владу у свої руки. Місто оточене військами.

ГЮГО. А робітники?.. Їх знову купив Наполеон Мізерний? Хитрий. Він вимагав відновити виборче право для всіх, знаючи, що цей Закон не пройде, і так і сталось. А одурманений народ цього і не помітив – клюнув на наживку Луї Мізерного і продовжує його підтримувати, бо ніби ж він, мізерний, дбає про народ і його права.

ВЕРСІНЬЇ. На жаль, це саме так. Робітники радіють, що відновлено загальне виборче право і самі вимагали розпуску Національних зборів.

ГЮГО. Тобто робітники не знають правди… Поки вони святкують неіснуючу перемогу, республіка вмирає чи і вже вмерла.

ВЕРСІНЬЇ. Так, умерла. Що ж робити?

ГЮГО. Боротися, не здаватися, пояснювати людям.

ВЕРСІНЬЇ. Пане Гюго, мене депутати, вірні Республіці, уповноважили просити вас десь перебути з сім’єю… деякий час. Газети ваших синів закрито, ваших синів заарештовано, щоб допекти вам. Черга за вами. Мізерний відкрито заарештувати вас боїться. А найманих убивць уже шукають. Отже…

ГЮГО. Де ви збираєтесь?

ВЕРСІНЬЇ. На вулиці Бланк, у відомому вам будинку.

ГЮГО. Гаразд. Передайте, що я скоро прийду. (Легко схиляє голову).

Версіньї виходить.

Заходить Адель.
АДЕЛЬ. Вікторе, що знову нам тікати, ховатись, трястися?

ГЮГО. Люба, зраджено республіку, попрано Конституцію, закрито газети, відкрито тюрми.

АДЕЛЬ. Що ти збираєшся… ну, Шарль і Віктор-Франсуа в тюрмі. Тепер твоя черга. Що ти збираєшся робити?

ГЮГО. Іти до людей. І виконати свій обов’язок - захистити Республіку. Головне - сказати людям правду.

АДЕЛЬ. (мовчки ступила до нього, поцілувала). Іди.
Віктор виходить.

КАРТИНА ДВАНАДЦЯТА


Майдан Бастилії. Спершись на парапет, стоїть чоловік у широкополому капелюсі. Це Жозеф Прудон. До нього підходить Віктор Гюго, він з триколірною перев’яззю депутата Національних зборів.

ПРУДОН (торкається краю капелюха). Месьє Гюго!

ГЮГО. Месьє Прудон!

ПРУДОН. Я знаю, ви мої ідеї не поділяєте, але я попросив про зустріч…

ГЮГО. Ідея – коли нічого не робиш і все маєш - хибна. Ви нібито хочете рівності, але такої рівності, щоб диктувати, спрямовувати й керували ви, а всі інші вас слухали. Кампанела, Сен-Симон, Фур’є вже спіткнулись, тепер ваша черга, Жозефе Прудоне? У вас просто зуд стати диктаторами, управляти суспільством. Чи пролетаріат підготовлений до цієї справи, до державної справи? Чи здатний пролетаріат на це? Таких самородків, як Прудон, у вас одиниці. А державою треба вміти управляти, лагодити стосунки з іншими державами.

ПРУДОН (запально). Я навіщо нам ваша Республіка? Республіка буржуїв, магнатів, письменників і театралів?!

ГЮГО. Ви сам письменник. І цього достатньо, щоб бути совістю народу, виразником його сподівань. Але правдивих, життєво доцільних і виправданих.

ПРУДОН (насмішкувато). За вас же проголосували ті ж буржуї. І Луї Наполеона саме ви посадили в крісло президента, з якого він ось зараз перелетів на імператорський трон.

ГЮГО. Так і було. Віднікуватись не буду. Він, тоді ще був принцем, прийшов до мене додому, сказав, що засуджує імперські замашки свого дядька Бонапарта, що хоче всім волі, рівності і братерства. Чи не ви підкинули йому цю ідею. І щодо мене – теж!

ПРУДОН. Я. Він перед тим, як піти до вас, був у мене. Ми відразу зійшлися, бо нам треба і нам імпонує диктатура і диктатор. Що таке ви – демократи і ліберали? Кисіль, розмазаний по тарілках. Нам треба могутня рука. З його допомогою, імператора, ми придушимо буржуїв і магнатів, а вас, лібералів і демократів, будемо тримати у певних приміщеннях, тричі на день годувати, раз на тиждень давати жінку…

ГЮГО. Спільну? Ну, у вас все ж має бути спільним, жінки теж. Ви не відкривачі. Вже таке було. За первісного ладу. Ви хочете нас повернути туди ж? Навіщо ж людство розвивалось і набиралось розуму?

ПРУДОН. Треба все поруйнувати і будувати своє.

ГЮГО. Тобто всіх знищити, кинути в тюрми? Досить прозора ідея. Правильно, тих, хто грабував, обдурював, знущався, підтасовував бюлетені, паплюжив виборче право і вибори, хто ступав по трупах до влади, тобто до володіння матеріальними благами і всім, що за нами стоїть, - цих треба судити, і то якнайжорстокіше. Але чому ви відкидаєте нас, інтелігенцію?! тобто освітян, письменників, інженерів, митців, правдивих політиків. Ми ж мозок суспільства.

ПРУДОН. Ви нам заважаєте своїми балачками про справедливість, демократію. Ось як ми прийдемо до влади…

ГЮГО. Не тіште себе утопіями. Пригадайте Лютера. Він боровся за чистоту віри, за вільну людину, за справедливість. Так?

ПРУДОН. Так. А до чого тут Лютер, ми з попами й просвітерами нічого спільного не мали і не хочемо мати. Блуд - те, за що він боровся, блуд і те, чого він хотів, очистившись від попереднього бруду.

ГЮГО. Лютер є уроком вам, комуністам-соціалістам, чи як ви там зветеся. Люди йому повірили, він узяв владу у свої руки, заборонив співати, танцювати, грати, ходив попід вікнами і слухав, що хто про нього говорить. І, за його вказівкою, людей відправляли на вогнище, на шибеницю або просто топили. Коли ж люд, навчений ним, повстав, він написав відозву до багатіїв. Називалась вона так - „Знищуйте цих скажених собак!” Тобто робітників і селян, які, підкреслюю – навчені перед тим Лютером - повстали проти гнобителів. Влада псує не лише людину, партії, релігії. Влада - це спокуса, від якої треба мати ліки. І ті ліки ми – інтелігенція, мозок нації, мозок суспільства.

ПРУДОН. Ну це таке… А що ви зараз збираєтесь робити?

ГЮГО. Все. Зривати плакати і звернення. Треба кричати: „Хай живе Конституція!” Треба повернутися в зал парламенту і прийняти Закон, який би давав усім право жити заможно і бути в усьому вільним і рівним з іншими. Я так само проти грошових мішків. Багатство має йти на користь всім людям. А не купці тиранів, хапуг, злодіїв, в яких жага набивати калитки і лантухи грішми. До мене не доходить, навіщо їм стільки грошей? Навіщо їм заправляти всім і всіма?! В кожного у житті є своя ніша, і він у ній хазяїн, і хай собі кожний живе заможно, але не прагне гігантизму в наживі. І ваші теж того ж самого хочуть - влади, маєтностей, грошей, широких розваг.

ПРУДОН. Я б хотів це спроектувати на вас. А ми будемо спрямовувати всіх. і вас теж. Ми будемо керувати всіма вами, бо ми виробляємо матеріальні цінності.

ГЮГО. Але кожний має займатися своїм: ви виробляти, ми – керувати, навчати, творити. Чи ви і це збираєтесь робити?

ПРУДОН. Давайте ж до діла. Що ви конкретно пропонуєте?

ГЮГО. Якщо нічого не дадуть наші вимоги і роз’яснення – братися за зброю!

ПРУДОН. Овва… Хтось почує, скаже солдатам, а он вони, і вас розстріляють.

ГЮГО. Ви понесете мій труп до Парижу, люди піднімуться і відновлять справедливість. За зброю, Прудоне! Без зброї у першого осла Франції владу не забрати.

ПРУДОН. Гюго ідіть додому. Ваша дочка потонула, ваших синів Луї кинув у в’язницю, дружина ваша спереживалась за них усіх, тепер - за вас. Гюго, ідіть додому, до дружини.

ГЮГО. Ось саме дружина мені сказала: „Іди і виконуй свій обов’язок як депутат”. У ній, жінці, більше мудрості і мужності, ніж у вас, комуно-соціалістів.
КАРТИНА ТРИНАДЦЯТА
Париж. Помешкання Жульєти Друе. Скромне і затишне гніздечко. До неї приходить Віктор Гюго. Має відбутись найголовніша розмова в їхньому спільному житті.

ВІКТОР (цілує Жульєту). Щастя моє, радість моя, сонечко, пелюсточко, найчарівніша у світі… Вітаю тебе!

ЖУЛЬЄТА. Коханий мій, ти щось дуже щебечеш. Мабуть, приніс неприємну звістку.

ВІКТОР. Ні, моє сонечко… (Замовк).

ЖУЛЬЄТА. Ти брехати не вмієш. Кажи, що. Роль Джейн у твоїй „Марії Тодор” не дали мені?

ВІКТОР. Як тобі сказати…

ЖУЛЬЄТА. Та так і кажи. Примадонна Жорж не допускає мене, не хоче грати зі мною в одній п’єсі. Та ще й це така яскрава роль.

ВІКТОР (зітхає). Так. Ти ж знаєш. Жорж зробила все, щоб тебе освистали за хорошу гру. Тепер Гарель боїться нового скандалу, а справи театру не дуже, скандал лише нашкодить.

ЖУЛЬЄТА. І в „Одеоні” мені відмовили? У твоїй же п’єсі?

То я тобі влаштую скандал, і то такий, що світ не бачив. Хто ти такий? Кисіль? Холодець?! Тут Жорж, там така ж корова Марс. У Комеді-Франсез… хто?! та ти, ти, ти… Ти не хочеш, щоб я була Тисбою у твоїй п’єсі „Анжело…” тобі головне – успіх, кількість проданих квитків, ти тут не письменник, а жадний буржуа.

ВІКТОР (розгніваний). Ти… забула, скільки нахапала боргів. Двадцять тисяч франків. Це в чотири рази більше, ніж мій гонорар за „Собор Паризької богоматері”.

ЖУЛЬЄТА (палахкотить). Ти буржуй, магнат, комерсант. Іди геть і ніколи до мене не повертайся! Я краще піду на панель, ніж буду чекати на твої ролі!


Гасне світло. Пауза.

Загорається світло.

Там само. Віктор влітає в кімнату, назустріч йому кидається Жульєта. Вони несамовито обнімаються, шалено цілуються.
ВІКТОР. Ніколи, ніколи, ніколи не будемо робити одне одному зла.

ЖУЛЬЄТА. Відділимо театр від нашого життя, від нашої долі.

ВІКТОР. То ти… відмовляєшся від кар’єри актриси?

ЖУЛЬЄТА. Так. Заради тебе. Заради нашого кохання. Я піду в тюрму, яку ти для мене приготував. Я буду переписувати твої твори. Я буду відповідати на листи до тебе. Я буду псом на ланцюгу, я буду лише у цій собачій будці. Я більш ніколи не гляну на жодного чоловіка, буду дивитися лише на свого маленького Тото.

ВІКТОР (розгублений, вражений, не вірить тому, що почув). То ти… відмовляєшся від волі? Від товариства ровесників? Від змоги мати свою сім’ю, мати своїх дітей?

ЖУЛЬЄТА. І так і ні. Я відмовляюсь від усього, але не від тебе. Кинь Адель. В неї є Огюст. Хай і вони зійдуться і живуть собі. Ти ж любиш…

ВІКТОР (тяжко зітхає, думає). Ні, Жульєто. Найбільше у світі я люблю своїх дітей. В нас з Аделлю порядна, зразкова сім’я. Я Адель ніколи не кину. І вона мене ніколи не кине. Ну я розумію, вона до мене охолола, Сент-Бев її спокусив, ну є в мене ти, але я ніколи не піду з сім’ї, як це зробив мій батько, як це витворяє Дюма, кинувши сина незаконнонародженим, а потім судом відбираючи його у своєї коханки. Я людина серйозна, сімейна, я захищаю знедолених, а не множу їх.

ЖУЛЬЄТА (опускається перед ним на коліна). Вікторе, я тебе покохала не за…

ВІКТОР (сором’язливо). Жульєто, підведись, я не піп.

ЖУЛЬЄТА (підводиться). Я тебе покохала не за гроші, не за твою голову, не за те, що ти великий письменник… Ти – перша людина в моєму житті, без якої я жити не можу.


Знову обіймаються, цілуються.
ВІКТОР. Я без тебе жити не можу. Де б я не був, навіть у вигнанні, ти завжди і всюди будеш зі мною.

ЖУЛЬЄТА. На тебе готують замах, і вигнання – це порятунок. Але… ким же я буду тобі там?

ВІКТОР. Другом… сім’ї.

ЖУЛЬЄТА. Огюст – друг сім’ї, і я?

ВІКТОР (розводить руками). Хм…

КАРТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА


Англійський острів Гернсі. Отвіль-хауз - останній притулок Гюго у вигнанні. Неподалік Отвіль-феєрі, де живе Жульєта Друе. Це зменшена копія помешкання Олімпіо. До Жульєти приходить Адель. Від колишньої її краси вже нічого не залишилось. Схудла, постаріла, напівсліпа. Щоб дійти сюди, вона трималась за стіни. Руки її висохли, вони тряслись. Вона мусила віддихуватись, коли йшла чи говорила. Жульєта сива. Але краса і пишність в ній не пропали. Стукіт у двері. Жульєта відчиняє.
ЖУЛЬЄТА (вражено). Ох!..

АДЕЛЬ. Маю честь, пані Друе, засвідчити глибоку пошану!

ЖУЛЬЄТА. З приємністю і повагою до вас, пані Гюго! Прошу, заходьте.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка