М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка5/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ГЮГО. То це та жінка?!. З неї?! Здається, на землі не може з’явитися така краса.

ДЮМА. Х-ха, небеса... Людина придумувала богів і богинь, беручи зразок з себе. Це земна краса, якої не знайти, хм, навіть в уяві. Повір мені, я бував в Італії, Африці, Росії, і ніде такої не бачив. Потім її взяли в театр.

ГЮГО (непоступливо). І навіщо ти мені це кажеш? Я вже створив образ не однієї такої жінки.

ДЮМА. Я не забув: ти стоїш серед жінок, які тебе оточують, як неприступна фортеця. Навіть Марія Вілінська це зауважила.

ГЮГО (тепло всміхнувся, зітхнув). Та вона така славна, що я подалі від гріха...

ДЮМА. Ти всім кажеш, що у вас зразкова, порядна сім’я. Навіщо ж Сент-Бева пускаєш у хату? Козла в город! Адель до тебе і твоїх успіхів збайдужіла, тим більш, до віршів.

ГЮГО. Ти вже і це знаєш.

ДЮМА. А хто не знає? Вона, твоя Адель, усе забула. Дітьми ти її забезпечив, аж чотирма, грішми теж, можливістю бувати у вищому світі... Тепер ти сам козла привів до капусти і… Все-все, даруй, знаю – тобі боляче. Але в тебе нема виходу, мусиш відповісти тим же. І вона... тебе кохає, лиш боїться навіть підійти до тебе, такого великого. На репетиціях вона…

ГЮГО (вражено; щоб таки переконатися – обережно і схвильовано). То ти маєш на увазі… таки… Жульєту Друе?

ДЮМА. Який ти догадливий. Звичайно, Жульєту Друе, а кого ж! Що, є гарніша від неї у Парижі! Ну-у хіба що Марія Калергіс, “біла королева”, що приїхала з Петербурга. Жульєта наскільки вродлива, настільки ж нещаслива. Ні титулу, ні грошей, ні великого таланту, ні найменшої надії на ролі, де вона могла б себе розкрити, де б проснувся і засяяв її талант. Твоя видатна прихильниця, колишня коханка Бонапарта, примадонна Жорж дихнути їй не дає, умре, а не поступиться Друе, бо старість уже дихає в потилицю мадам Жорж. Що чекає на Жульєту? Хтось багатий і огидний найме їй квартиру, буде там помикати нею, потім до другого, і так піде по руках. А там далі що? Лікарня?! Ні, такого не можна допустити. Такому дорогому діамантові треба така ж дорога оправа.

ГЮГО (ошелешено). Я її як уперше побачив, то думав, богиня зійшла з Олімпу…

ДЮМА. Ну ось ти Олімпіо, як тебе називають, вона з Олімпу, вам і треба бути разом. Для вас обох це доля. І наскільки я знаю тебе і знаю Жульєту, доля ця невідворотна.


КАРТИНА ДРУГА


Париж. Театр Порт-Сен-Мартен. Примадонна Жорж прийшла до молодої актриси Жульєти Друе. Жорж за сорок, вона надзвичайно повна, але повнота її пропорційна, гармонійна, приваблива, хвилююча і співрозмірністю форм, і пругкістю, і випуклістю, і крутістю переходів. Це зріла краса, перед якою поступаються і стрункість, і аполонізм* юної жінки. Своєю величністю і скульптурністю Жорж переважала всіх королев та імператриць, яких зіграла на сцені і які були в історії. Драматурги били руками об поли: перелік найвельможніших дам завершився, для Жорж уже не було ролей товстух, вона це знала, відчувала чи не кінець і була зла на весь світ, тому й прийшла поточити зуби об молоду красуню з красунь.

____________________

*) Хлопчачість; слово “аполонізм” придумане мною, автором п’єси.

Жульєта, майже удвічі молодша від Жорж, саме розквітала, теж була пишнувата, випукла, де треба і витончена, де треба. Врода Жульєти була ще незвичайнішою, ніж хвилююча повнота Жорж. Жорж, до речі, не приховувала захоплення, як левиця, що здибала прекрасну жертву для сніданку. Легко перемагати дурного ворога, і в цьому нема ніякого подвигу, легко зіштовхнути бліду поганку з п’єдесталу, а тут… У Жорж аж кігті засвербіли від щастя запустити їх у вродливицю і можливу суперницю.


ЖОРЖ (до Жульєти). Що сучко, що, скотино вонюча, відбила в мене Віктора Гюго?

ЖУЛЬЄТА. Мадам, ви не на панелі, а в театрі. Чому ви мене принижуєте, як завжди це робите? І обзиваєте найогиднішими словами? Ви не маєте для цього ніяких підстав. І відбили ви у мене, а не я у вас!

ЖОРЖ. О?! Хм, кого?! Це навіть мені приємно – в такої сцикухи-вродливиці відбити коханця. І хто ж він?

ЖУЛЬЄТА. Ви прийшли мене помучити, я ж помучу вас. Почну з вашої персони. Ви приймаєте чоловіків, які прийшли до вас у справах, купаючись у ванні і показуючи їм свої величезні принади, і то так, як діти показують одне одному крем’яхи. В мене закохався Дюма, а ви з Гарелем загарбали його: вирвали в мене для того, щоб він написав п’єсу про Наполеона, вашого коханця, племінник якого прийшов до влади. Ви вирішили заробити прихильність Луї-Наполеона і ув’язнили Дюма, щоб він таки написав п’єсу. Ви поселили Дюма біля своєї спальні, вдень він не вилазив з-за стола, а вночі не злазив ...

ЖОРЖ. Затули писка! Стерво собаче! Я в тебе відбила жеребця, о, який жеребець! Невситимий! І це моє право. Я примадонна театру. А ти хто? Гуляща дівка! Як ти посміла відбити в мене Гюго?! Перехопити такого автора, і в кого – в мене! В актриси, яка вирішує долі і директорів, і репертуару, і театру.

ЖУЛЬЄТА. Додавайте те, що я вже казала. Вашим коханцем був імператор Франції; російський цар у ваших всепоглинаючих обіймах лепетав, що ви у ліжку краща, ніж Катерина Друга.

ЖОРЖ (ніби оглухла від злості й не чула)… Що ти там зіграла у п’єсі Гюго?! Маленьку, прохідну роль, і на тобі!

ЖУЛЬЄТА. У Гюго нема маленьких ролей. Він і штрихами може розкрити яскравий характер. І газети написали, що я зуміла, як ніхто...

ЖОРЖ (перебиває). Ти! Задрипана голодранко! Як ти можеш судити про таку видатну людину, як месьє Гюго?!

ЖУЛЬЄТА. Цей дурень директор… теж ваш коханець.

ЖОРЖ. Узяв тебе у театр за твою пику, круглу сраку і великі цицьки. А голова у тебе набита тирсою. Ну, взяв ще за те, що ти цвітеш. Він би давно валявся у тебе в ногах, якби я його не тримала у вуздечці.

ЖУЛЬЄТА. Уявляю, яка там вуздечка.

ЖОРЖ (засичала від злості). Сссуко, ти думаєш, що я вже стара і що в мене вже все?!

ЖУЛЬЄТА. Я думаю, що вам всього шістнадцять... не вистачає до ста.

ЖОРЖ (вдаряє кулаком об кулак). Ах ти свинюко! Ти дуже молода, ой-йо-йой!

ЖУЛЬЄТА. Мені двадцять шість, пішов двадцять п’ятий, а далі піде двадцять четвертий.

ЖОРЖ (ошелешено дивиться на неї). Ти дочка алкоголіка і повії! Ти сучка із майстерні Прадьє, ти сучка з гарему банкіра. Ти свиняче лайно! Я тебе роззззтопчу, рррозітру на порррох! Не віддам тобі Гюго!

ЖУЛЬЄТА (нарешті втямила, що Жорж прийшла до неї сваритися від злості на весь світ; стенула плечем). Я ні від кого його не відбиваю. В месьє Гюго своє життя, в мене своє.

ЖОРЖ. Верзи-верзи! Знаю я вас. Уже навчилась у тих своїх подружок, що не мають ні грошей, ні титулів, а лиш гарненькі пики і жопи. Вони тягають тебе по балах, он – ти вся у золоті і діамантах. Де ти їх взяла? Напозичалась тисяч і тисяч і хочеш, щоб Гюго їх за тебе віддавав.

ЖУЛЬЄТА (застережливо). Мадам, як ви смієте?! У месьє Гюго дружина, сім’я.

ЖОРЖ. Х-ха, не візьме він тебе у коханки, то підеш по руках, а там сифіліс, братсько-сестринська яма для бродяг, – ось і вся твоя доля. Тому ти й крутиш перед ним своєю крутою сракою.

ЖУЛЬЄТА (червоніючи). Мадам, я ж вас просила… (Змінює тон). Сент-Бев якось казав мені, що в Жорж Санд добра душа і великий зад, а у вас і там і там одне – велика задниця.

ЖОРЖ. М… м… м…

ЖУЛЬЄТА. Що, заїло?! Навіщо ви така йому, Гюго?! Дюма казав мені, що я діамант і мені треба оправа найвищої проби. А вам він таке казав?

ЖОРЖ (остовпіла). Т-ти, к-коза, свиня, віслюк, баран, чортячий чобіт, не гванди, не гавкай, не морочи ср…!

ЖУЛЬЄТА. Це в театральному інституті вас такого навчили?! Чи, може, ви цього навчились у салоні герцогині, де перебираєте весь вельможний бруд?!


Жорж зепає ротом, не може вимовити й слова.
Так, ми прості люди, у нас, крім краси, нічого немає – ні грошей, ні титулів, ні маєтності, але в нас є серце, гаряче кохання. А ви…

ЖОРЖ (крізь зуби). Я натравлю на тебе всю пресу, СВОЮ пресу.

ЖУЛЬЄТА (сміється). Вчора вони були в мене, ваші писаки. Кажуть: “Англійському жеребцеві, який оббіг за чотири хвилини Марсове поле, вдалось всього за п’ять хвилин обскакати довкола мадемуазелі Жорж”. Зауважте, - як тонко – “мадемуазелі”! І це ВАША преса.
ЖОРЖ. Ах, скоти! Ах, ти ж лярва! Т-та я т-тебе р-розтопчу (тупотить ногами).

ЖУЛЬЄТА. О, ми вже перейшли до африканських танців. (Відчиняє двері перед Жорж). Ми будемо обидві щасливими, якщо вас у моїй гримерній не стане. Може, треба вставити вам перо в… !


Жорж вилітає.

Жульєта сідає перед дзеркалом, розглядає себе. Лине тиха сумна музика. Через деякий час о неї заходить Віктор Гюго. Вона підводиться.


ГЮГО. Жульєто, я… я… боявся, що не застану вас… А ви… ви так гарно зіграли мою графиню Негроні, що зал був у захваті.

Вони дивляться одне на одного, і промовляють не їхні вуста, а очі і серця; слова не відображають суті розмови.


Ви не в собі. Щось сталося? Це часом не від вас вилетіла наша примадонна Жорж, якщо вона, може… вилетіти. Вона прошмигнула, як чорна пантера, навіть не помітивши мене. А так від неї відбою нема.

ЖУЛЬЄТА (приречено, але рішуче). Так, вона вискочила від мене…Директорові нашіптує, щоб не давав мені ролей.

ГЮГО. Тепер ви гратимете найкращі ролі: я для вас особисто напишу… я для вас усе зроблю… Вже два тижні мучусь. Я не можу без вас. Я вас кохаю.

ЖУЛЬЄТА (знесилено опускається в крісло). Такого не буває. Це мені сниться.

ГЮГО. Буває. Я у своїх п’єсах показував таких жінок, як ви. Чи я надумував, чи вигадував… ну, є в нас, письменників, передчуття, внутрішнє бачення… Ой, навіщо ці слова? Такі жінки є в житті. Не видумані. Досі я осуджував їх, мовляв, пропащі, і це для мене було однозначно, мовляв, я вірний своїй Аделі.

ЖУЛЬЄТА (співчутливо). Не моє діло, але ж вона… ну, про це говорила одна примадонна. Хвалилась, що легко відіб’є вас в Аделі, бо Адель уже з іншим має стосунки і вас, мовляв, лиш терпить біля себе. Мені це неприємно. І передавати теж. Але ж ви… і якби не…


ГЮГО. Не “ви”, а “ти”. (Раптом благає). Жульєто, можна до вас… прийти додому? Ось два запрошення у “Жемназ”. Я заїду по вас.
Жульєта підводиться, гладить його по голові, він кладе голову їй на груди.

Жорж підслуховує під дверима (треба це якось показати).


ЖОРЖ (сичить). Н-ну, сучко, театру тобі не бачити!.. (Стукає кулаком об кулак, потім сучить дулі).

КАРТИНА ТРЕТЯ


Бульвар Сен-Дені. Маленька кімнатка, де мешкає Жульєта. Легкий стукіт у двері.
ЖУЛЬЄТА (весело). Заходьте, прошу вас. У мене відчинено завжди. Як у вільної пташки. (Попри все, голос у неї починає тремтіти).

ГЮГО (заходить; дуже схвильований). Ви вже зібрались? Нас же… чекають у “Жемназі”.

ЖУЛЬЄТА (теж дуже схвильована). О-о, сьогодні Масляна, туди має прийти королева, в цей театр… Там… буде чудово. І… і весело.

ГЮГО (тушить свічки, підводить Жульєту до вікна, стає позад неї, легко бере за плечі, притискається). Париж святкує… Париж сяє…


З вікна видно різнобарвні вогні. Чути сміх, пісні. Обоє стоять, як заворожені.
ЖУЛЬЄТА. Я вже знаю – ти прийшов. Як я тебе побачила вперше, соромилась підійти. Хто я така? Дівчина, що прийшла з вулиці, пропаща жінка, посередня актриса. А тут Жорж, така махиндрона, драгунський кінь.

ГЮГО. А я побачив тебе… яка там Венера Мілоська? Куди їй там до тебе?.. Коли взнав про Адель, в мені все закрижаніло, і я подумав: змирюсь, у нас діти, в мене літературні бурі, політичні незгоди, вони переб’ють мені біль, а там постаріємо, все вляжеться… Тепер крига скресла, настала весна.


Замовк. Мовчать обоє, притиснувшись…
А може… не підемо?

ЖУЛЬЄТА (повернула голову до нього, дивиться знизу вгору закоханими очима; повернулась до нього всім тілом). Я… хотіла сказати те ж саме. Тепер буде так, як скажеш ти. Моє життя належить тобі.


Охоплює його шию, вони міцно обіймаються, зливаються у поцілунку.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Париж. Набережна Сени. Рання осінь. Падає листя платана. Один листок опустився на столик, де сидять Жорж Санд і Альфред де Віньї.
ЖОРЖ САНД. Альфреде, я зачарована збіркою поезій Гюго “Осіннє листя”. Там стільки ніжної печалі і… передчасної осені в його коханні. Чому ти накинувся на неї? Адже навіть виродок Сент-Бев забув про ненависть до Віктора, прочитавши цю його книжку. Я живу в Ноані, гляджу Шопена і відстаю від Парижа. Отже…

АЛЬФРЕД. Якщо сама Жорж Санд такої думки, що я можу додати. (Бере її руку, цілує).

ЖОРЖ САНД. Здавалося б, письменники – совість нації, як каже Гюго – не мали б заздрити одне одному, сваритися.

АЛЬФРЕД. Авроро, таке життя. Така людина, так нерозумно створена. Що ми можемо змінити? Але я не відбивав би дружину у чоловіка.

ЖОРЖ САНД. Ти – взірець, хоча і не в усьому.

АЛЬФРЕД. Ти одного Альфреда позбулась…

ЖОРЖ САНД. Мюсе був моїм найкращим коханцем, але я його ні в кого теж не відбивала, а зараз… лиш фуркнуло за ним.

АЛЬФРЕД. Так могло статися і зі мною. Шопен у тебе всиновлений коханець у відставці, отже, мої руки розв’язані, і ми з тобою просто друзі.

ЖОРЖ САНД. Гарненько все вияснили. Тепер ти мені скажи, як усе сталося в Аделі з Сент-Бевом? Я ж у селі нічого не знаю. Письменник живиться чутками, переплавляє їх на образи, сюжетні ходи, але це мої друзі, і я хочу знати все.

АЛЬФРЕД. Огюст не любив Гюго, поки не прочитав його віршів, грозився розгромити його, і раптом прочитав книжку Віктора і вони стали друзями. Сент-Бев казав, що він прийшов до Гюго як критик, а пішов як учень. І почав ходити до подружжя щодня. Віктор був зайнятий у себе в кабінеті, в самітності, багато писав, йому не було коли з ними байдикувати. Ніхто, а найбільше Віктор, не думав, що таке опудало може закохати в себе таку дорідну красуню, як Адель.

ЖОРЖ САНД. І я так само подумала б, Гюго ж написав з Огюста Квазімодо, зрозуміло, зовнішність. Вже бридкішого, ніж Сент-Бев пошукати треба.

АЛЬФРЕД. У побуті він страхопудло. І кривоязикий, і згорблений, і мізерний, і клишоногий, а як почне говорити про поезію – як співає.

ЖОРЖ САНД. Сідає на улюбленого коника, і той його вивозить.

АЛЬФРЕД. Мабуть, для нього Адель – найвища поезія. Може, з жалості, може, з нічев’я, може, з жіночої цікавості десь відповіла на його потиск руки, потім чмокнула в лоб, а він і підняв усю пару в своїх котлах.

ЖОРЖ САНД (задумливо). Кохання – найвища поезія, і вона зробила його красномовним і сміливим. Він палко розповідав біля каміна, як йому важко живеться, такому бридкому, що його ніхто не любить, чи не так?!

АЛЬФРЕД. Так. Ще й на коліна ставав, казав їй, що піде з життя, якщо вона…

ЖОРЖ САНД. Дешево, але виграшно. Так, циганочка Есмеральда – це іспаночка, схожа на іспанку, Адель, а Квазімодо – це він, Сент-Бев. Який Віктор точний. Роман Віктора “Собор Паризької Богоматері” потряс увесь світ. Тургенєв приїхав до нього, щоб вітати і сказав, що Пушкін дуже не любить витіюватий стиль Гюго, але “Собором” вражений і покорений.

АЛЬФРЕД. Думаю, Віктор сам винуватий, що Адель від нього відвикла: він весь час у творчій праці, в політичних баталіях, в літературних перепалках. Він весь час дбав про те, щоб у сім’ї було все. він став академіком, депутатом, пером Франції, а про Адель забув.

ЖОРЖ САНД. Так, він думав, що головне – забезпечити сім’ю… Не кидайте ви його, Альфреде, ви ж його друзі. Це я загартована у побутових боях, у поєдинках з коханцями, а він тонка натура, і він не підпускає до себе жінок.

АЛЬФРЕД. Це вже в минулому. Тепер його є кому втішати. І звати її Жульєта Друе.

ЖОРЖ САНД. Модель скульптора Прадьє? О-о, гідна заміна Аделі, та ще з вершком. Такі жінки, як Жульєта, рідко народжуються, але народжуються саме для таких велетів, як Гюго. Пара – ти що! Що, може, збираються поєднатися Адель з Огюстом, а Віктор з Жульєтою?

АЛЬФРЕД. Ні-ні, обоє Гюго твердять, що в них порядна, зразкова сім’я.

ЖОРЖ САНД. А Огюст?

АЛЬФРЕД. Ну цей витворив такий концерт, лякав її, що піде на самогубство ...

ЖОРЖ САНД. Там і зброї не треба – хай лиш подивиться на себе у люстро, і розрив серця буде мати. І як же це в них?

АЛЬФРЕД. Створився такий собі незвичайний квадрат, з якого вирватись ніхто вже не може та й не хоче.

КАРТИНА П’ЯТА
Помешкання Віктора Гюго. Розкішне. В м’якому кріслі – вся налита , округла, соковита, всім задоволена Адель. Перед нею стоїть Сент-Бев. Перехняблений, худий, як тріска, довгоносий, трохи згорблений, сором’язливий. Що б не сказав, що б не зробив, чого б не торкнувся – ніяковіє, червоніє, бурмоче, щоб йому пробачили. Не договорював слова, ковтав закінчення, кидав у співбесідника не слова, а каміння.
СЕНТ-БЕВ. Я… я… ви… ви… він… (Тре довжелезного носа, чухрає голову, в якій ніби чорт копійку шукав).

АДЕЛЬ (ліниво; як до маленької дитини). Як ми гарно говоримо.

СЕНТ-БЕВ. Я р-розумію, йог-го не м-можна не любити. Я прийшов вислухати його романтичні марення, а вийшло… і рима, і ритм, і мелодика, і настрій, і глибина почуттів. Я п-пішов від нього учнем.

АДЕЛЬ. Ви ж теж поет. Такі диваки не поетами не бувають.

СЕНТ-БЕВ. Ну, бачити вас і не писати поезії… Я як побачив вас…тебе… спочатку просто злякався. Ти була така сувора і неприступна. Лиш проснулась, юна, свіжа, на тобі не плаття, а серпанок. Я з задоволенням слухав Гюго, але я його не чув. Бачив лиш твоє хвилясте волосся, твої чарівні округлі плечі і повний стан. Ти стояла і уважно слухала, як він читав. Я дивився на вас і дивувався, як таке ніжне деревце могло поєднатися з дев’ятим валом… ти сіла в крісло, взялась за вишивання і зовсім забула про нас, ніби нас і не було. Я милувався тобою, і цього ти не помітила, вся замріяна, нетутешня. Я про це написав вірша. Зараз п-прочитаю.

АДЕЛЬ (зупинила його жестом). Не треба віршів. Мені його вірші набридли!

СЕНТ-БЕВ. В-вірші Віктора ГЮГО можна не любити?!

АДЕЛЬ. Можна. Вони мені набридли, вони замінили йому мене. Глава сім’ї має приносити гроші, а не пописувати про квіточки та метеликів.

СЕНТ-БЕВ. Я б не сказав…

АДЕЛЬ. Що ти знаєш, дитино?

СЕНТ-БЕВ. Та де ж я дитина? Я ж вас…

АДЕЛЬ. Ти, Огюсте, велика дитина. Віктор – муж, а ти – дитина.

СЕНТ-БЕВ (лютує). Та я його розтоптав, я його розтер по бруківці. Він у “Піснях надвечір”я” поставив поряд тебе свою... Жульєту. Я йому в-всипав.

АДЕЛЬ. У “Ревю де монд”? Він приносив цей журнал і так лютував. Там дуже добре видно, що ти не щиро оцінюєш поезії, а просто захищаєш мене як коханець. Віктор хотів викликати тебе на дуель за твоє балакуче перо.

СЕНТ-БЕВ. Він би мене убив. Я н-не вмію с-стріляти, не в-володію шпагою. Я незграбний і с-сліпий.

АДЕЛЬ (по-материнському). Тому я і попросила Нодьє, щоб він тебе кудись відвіз, а Віктора почала морочити проектами нового житла і інтер”єру. Він дуже це любить, сам малює, креслить. У ньому дивовижно вживаються граф, поет і ощадливий буржуа.

СЕНТ-БЕВ. Ах, Адель… (падає на коліна перед нею, цілує їй руки, коліна, тиснеться головою до її лона). Ти врятувала мені життя. Ти стримала цього… ох, як я його ненавиджу! Якби міг, я б його сьогодні ж убив!

АДЕЛЬ (спокійно). Навіщо його вбивати? Він мій чоловік, він батько моїх дітей, він забезпечує наше благополуччя.

СЕНТ-БЕВ. Кинь його, кинь! Ми будемо жити удвох, весь час кохатимемося, я тебе кохатиму до смерті.

АДЕЛЬ (розсудливо). Подумай, чи ти зміг би хоч соту частину дати нашій сім’ї… того, що він дає. Нас п’ятеро, ти шостий. Отже, ні, Огюсте! В нас порядна, зразкова сім’я, Віктор нас усіх забезпечує, чим треба, а запити у нас великі. Діти його люблять, особливо Леопольдіна-Дідіна. Подумай, чи тебе будуть любити наші з Віктором діти… А те, що ми забавлялись, коли його тут не було…

СЕНТ-БЕВ (схоплюється). Ти це називаєш забавою?!. Та я тебе кохаю більше, ніж літературу, ніж саме життя! А він... він же з тією актрисою…

АДЕЛЬ (майже байдуже). Май совість. Ти хотів прийти до нього і прийшов до нього, а не до мене, ти став його другом. Згадай той роковий вечір. Віктора викликали до короля, він не міг не поїхати – екіпаж уже чекав. Він довіряв тобі, повністю довіряв. Я не знаю, що зі мною сталося до твого приходу до нас. Я спала сама, не пускала його до себе в ліжко. Я думала: дітей йому народила, і досить. Навіщо мені його література, його політика, його рвіння в академіки, в пери. Він сердився, він гнівався, бо все оте він робив заради мене, заради наших дітей, це його життя – те, що він робить. Я егоїстка, я цього не хотіла розуміти. А тут ти зі своїми до сліз відвертими розмовами біля каміна. І я мимоволі піддалась твоїм розмовам, сама відкрила тобі душу, розказувала й те, чого не варто. І ось у той вечір ти дійшов до кульмінації. Так у вас це називається? Сама не знаю, як це сталося...

СЕНТ-БЕВ. Що ти проміняла красеня на опудало, на Квазімодо, як тепер мене називають?

АДЕЛЬ. Ти думаєш, я цього не скажу?.. Чи ти не дуже самовпевнений? Ну, не кривись, як середа на п’ятницю, тепер він пішов до Жульєти, а я твоя. Квадрат який не розламати. Жульєта і ти тепер друзі нашої сім’ї. Так вас тепер усі називають. Хто з єхидством, хто із співчуттям.

СЕНТ-БЕВ. Кинь його, кинь!

АДЕЛЬ (пригортає його). Мій дурнику, я буду вірною йому до смерті.

КАРТИНА ШОСТА
Там само. Прийшов Віктор, сів у крісло, обхопив чоло рукою. Адель навпроти у кріслі. Пишна, розслаблена, поблажлива, вона неспішно вишиває, милуючись своєю працею.

АДЕЛЬ. Вікторе, що з тобою? Ти весь змарнів. Академік, віконт, депутат, пер Франції… Чого сумувати? Жульєта кинула?

ГЮГО. О, ні. Ти знаєш Огюста Біара?

АДЕЛЬ. Художника? Знаю. Його дружину теж, Леоні д’Оне. Дуже, скажу тобі, симпатична дама. Якраз на твій смак. Жульєта дуже не хотіла, щоб ти став пером і закреслювала у тобі демократа, а Леон палала жагою, хм, дружити з пером Франції Віктором Гюго, з яким запросто вітається король, ділиться найсокровеннішим і через Гюго завойовує прихильність народу.

ГЮГО. Усе це так… (зручніше вмощується в кріслі). Але там є деякі подробиці.

АДЕЛЬ (проникливо). Про які взнав чоловік мадам Леоні. Чи не так?

ГЮГО (розводить руками). Огюст привів комісара поліції, і мені іменем Закону наказали відімкнути двері.

АДЕЛЬ. Ти встиг накинути сурдут з золотими позументами, а пані Леоні з переляку не здогадалася натягнути навіть нічну сорочку.

ГЮГО. Адель…

АДЕЛЬ (продовжує)… і встати з ліжка. І що ж далі?

ГЮГО. Було складено протокол про, хм, “злочинну розмову” між мною і Леоні.

АДЕЛЬ. Диви, які делікатні люди в поліції.

ГЮГО. Якби не було пана Біара, то все було б гаразд, а так… Леоні відправили у в’язницю Сен-Лазар, а мене викликав канцлер Паск’є: Біара подав скаргу.

АДЕЛЬ. І ти уже мав вилетіти з перів з пір’їною у відомому місці? І хто ж тебе врятував?

ГЮГО (помовчав). Ти, мабуть, здогадуєшся… Король викликав Біара, взяв його під руку, сказав, що йому дуже подобається стиль Біара, і тут же замовив йому фрески для Версальського палацу.

АДЕЛЬ. І Біара забув про свою Леоні. І пера Гюго було врятовано. Нещодавно Сент-Беву захотілось стати академіком, президентом академії тимчасово був пер Гюго, він міг не пропустити Сент-Бева за відомі „заслуги”, і пера послухали б. Та Гюго вмовив Альфреда де Віньї не виставляти свою кандидатуру, бо тоді не пройшов би Сент-Бев. Пер виголосив промову, суть якої – кожна зболіла душа знайде втіху у віршах Сент-Бева, а кожний академік зрадіє, прочитавши його критичні статті про мистецтво Слова. І Огюста Сент-Бева прийняли в академіки. Так ображений Віктор Гюго виграв дуель у свого суперника, за зброю вибравши благородство. Париж також опинився в ногах поета Віктора Гюго і простив йому перство. Тепер другий Огюст, але вже протилежна сторона медалі, завдяки Гюго має прихильність короля.

ГЮГО. Ти не Адель, а Сашко Дюма.

АДЕЛЬ. Порівняння хороше. І що ж далі, месьє пере?

ГЮГО (помовчав). Не кажи Жульєті. Вона не знає.

АДЕЛЬ. І не буде знати. А я іду до пані Леоні в тюрму, вона, здається, любить трюфелі. В мене логіка залізна: якщо я, дружина пера, простила, то... У поліції ж делікатні люди.


КАРТИНА СЬОМА


Париж. Національні збори (парламент) Франції. Йде бурхлива сесія Партія Луї-Наполеона, яка нібито рвала пупа за республіку і демократію, утвердила його монархом, диктатором, тираном. Магнати, буржуазія під маскою встановлення республіки відновили всі свої привілеї і багатства, скористались плодами революції і почали душити тих, хто її робив; картина відома… Задушили і пресу. Залишилось задушити освіту. На неї Луї і спрямував чорносутанників, яким також хотілось погріти руки у вогнищі, на якому палали залишки революції. Гюго справедливо називав їх клерикальною партією. На трибуні – він, Віктор Гюго.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка