М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка4/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Острів Мальорка. Монастир Вальдемоза. Він дуже гарний. З нього вибрались ченці, і тут зробили чудовий готель. Жорж Санд зі своїми дітьми саме тут, з ними ж її коханець – Шопен.
ШОПЕН (до сина Жорж Санд Моріса). Морісе, давай напишемо листа моїй сестрі Людвіці. Ти ж бачиш, який хворий, пера не втримаю. Пиши. Дорога сестричко! Дитя моє! Люблю тебе і твоїх карапузів. Я на Мальорці, живемо в мальовничому монастирі Вальдемоза, зараз тут готель. Холодно, дощ, хоча цвітуть троянди і дозрівають апельсини. Я захворів. Найзнаменитіші лікарі цього курорту кажуть, що я вже обома ногами в могилі. Але я тут з хорошою жінкою, вона глядить мене, як мама, і дітки в неї хороші – моя розрада.

ЖОРЖ САНД (заходить). Фридеріку, відпочинь (до Моріса), а ти йди у свою кімнату.


Моріс виходить.
Я оце то отримала листа від Де Розьє. Весь Париж пліткує про нас з тобою і пророкує, що через місяць ми розлетимося в різні сторони, бо ми такі різні, як вогонь і вода.

ШОПЕН. Так кажуть?

ЖОРЖ САНД. Ганять тебе, що ти поміняв аристократичне товариство на страшну жінку, яка захищає чернь, плебеїв. І додають, що ти тут нічого не напишеш.

ШОПЕН. Ну ти ж знаєш, що це неправда. Я тут уже написав кілька балад, полонезів, прелюдій, скерцо.

ЖОРЖ САНД. То виходить, що Жорж Санд і її діти тобі не заважають?

ШОПЕН. Навпаки. Ви - моє натхнення. Заважає холод, дощ. Як назло, у такому сонячному краю так холодно, бо тут не палять і нема каміну.

ЖОРЖ САНД. Хіба ж ми думали, що така погода буде. Тут же завжди тепло. Але не переживай – розпогодиться. Та й як похмуро, то добре писати – не тягне на природу.

ШОПЕН. Ця келія, як гроб. Як тут люди могли жити роками? Можна ж збожеволіти.

ЖОРЖ САНД. Нормальні люди не йшли в монастир. Або хворі на голову, або збоченці, або скривджені життям. Їм аби вино і баби, а то й між собою коханням займаються. Худоба до такого ніколи не дійде.

ШОПЕН (благає). Авроро… не кажи так.

ЖОРЖ САНД (робить заспокійливі жести, ніби відштовхується руками від стіни). Все, все, все, ти вже й так без зачісок майстра Лелев’є, без білих пальчаток, без „метелика” на шиї і фраку. Ти аристократ, а потрапив у фе, у ме та бе… І оцей монастир стає склепом нашого кохання. Все, його нема. Просто дружба. Я тебе нікому не віддам. Я вірний друг і чудова матуся, бо в мене не лише зад великий… Тепер у мене буде трійко діток – ти, Моріс і Соландж.

ШОПЕН. Гейне казав, що ти усиновила Мюсе як коханця, а тепер так скаже про мене.

ЖОРЖ САНД. Генріх хороший хлопець. Він усе зрозумів. В мене діти виростають, стають самостійними. Зять уже й тещу б’є, але діти мої здорові, дужі, як і їхня мати, а ти в мене лиш народився. І треба тебе доглядати, леліяти, а я це дуже добре вмію робити і роблю. (Раптом піднімає руки і так завмирає). Але як це добре сказано – „всиновила коханця”. Слова – це вище від усього, а кохання – це справжнє небо, а не те брехливе, попівське.

ДІЯ ДРУГА


КАРТИНА П’ЯТА
Ноан. Звичайне французьке село. „Резиденція” Жорж Санд. Сюди переїхала вона, її діти, Шопен, і тут весь час збираються її гості, часто наїздять із Парижа. Придушений монастирем, Фридерік тут пробудився, повеселішав, став просто щасливим. Тут його коханка-матуся знайшла затишне гніздечко, закрите густими старими деревами, відгороджене від шуму і гаму. Сюди приїздила улюблена сестра Шопена, Людвіка, з чоловіком і дітьми. Композитор їх дуже любив і натішився вволю. Шопен часто ходить між деревами, складає вірші „для себе”, весь час згадує приїзд Людвіки, найменші дрібниці, пов’язані з нею. Дорослі діти Жорж Санд кепкують з Шопена, дражняться, дратують його, і він мусить терпіти й мовчати. Бо хто він тут? Уже не коханець, не її чоловік, так собі – „син” колишньої коханки.
ШОПЕН (читає вірша).

Ноан… тихе село і кучеряве…

Співають солов’ї, і жайвори дзвенять,

І вивільга все ладить свою флейту,

Із сонця зробивши арфу, цілий день

Тут славка промені перебирає,

І дує вудвуд у дуду -

все ”ду-ду-ду” та „у-дуд-ду” *).


О раю! З такими музикантами я напишу свої найкращі твори. Моя Людвіко, коли ти приїхала, мов сонечко зійшло. (Згадує вголос). І чоловік мені твій милий. І твої дітки. Ви пахнете батьківщиною, Варшавою. Я гладжу той стілець, на якому ти сиділа, коли ми пили каву. Я тулю до серця малюнки Коля, бо на них наша Желязова Воля. Я знайшов твоє гаптування і цілував його, нитку з твого муліне я поклав у медальйон. Олівчиком, який ти забула, тепер я залюбки пишу ноти.

МОРІС (виходить з хати). Старий, сам до себе говориш?! Може будеш ходити по дроті? Іди, дармоїде, жерти.

ШОПЕН. Чому ти мене так обзиваєш?

МОРІС. Бо хто ти? Не брат, не сват, не батько, не… коханець мамин, а їй зараз ой як треба…


Іде геть. Шопен іде в будинок, там Соландж накриває стіл.
СОЛАНДЖ. А-а, Дон Жуан? От добре, твій дурний слуга поїхав у Марсель і матінка кудись поділась, чи не повіялась за якимось коханцем, і я мушу хазяйнувати і всім розпоряджатися.

ШОПЕН. Господиня ти ладна. Квітка над квітками.

СОЛАНДЖ. Я чула твою розмову з Морісом… Мама через тебе мусить шукати десь на стороні. А може, будеш моїм коханцем? Я пругка і рухлива, як мамка, і задок в мене ого-го, матусин доганяю. А дивись, які в мене цицьки! Чого б нам з тобою не погуцати?!
Розщібає кофтинку, показує голі груди.

Стук у двері. Заходить молодий патлатий художник Теодор Руссо. В нього на плечі, на ремені, етюдник.


ТЕОДОР. Зичу вам доброго ранку, маестро! І тобі, вродливице!

СОЛАНДЖ (вже защібнула кофтину і кидається до прибульця, весело регоче, витирає фарбу з його носа). Ти що, писав свої етюди носом? Хі-хі, ха-ха.

ТЕОДОР. Соландж, я тобі довіряю, скажи мені правду – чи піде за мене твоя кузина Огюста? Я її так кохаю.

СОЛАНДЖ. Але Моріс, твій любий друг, гуцає з нею по кілька разів на день, мабуть, уже й дитя зробив, бо вона принишкла, а він все їй щось шепоче, заспокоює.

ТЕОДОР. Соландж, то це таки правда?! Як це може бути?! Він же друг із друзів… був…

СОЛАНДЖ. Та він підлий. У нього нема ні совісті, ні честі. Дурне і нарване! Забудь її, забудь і плюнь.


Теодор несподівано вдаряє етюдником об підлогу, з диким воєм вилітає з кімнати.

Шопен хапається за груди, кашляє, душиться кашлем, падає головою на стіл, показує – “дай води”, непритомніє.


СОЛАНДЖ (несе воду). Знепритомнів. Що ж робити? Фридеріку, я знаю, ти мене кохаєш. І я тебе кохаю. Не треба мені той дурень, що з мамкою б’ється. Я тебе, тебе кохаю.

ШОПЕН (раптом піднімає голову). Це мені почулось? Кохання і з гроба піднімає. Квітко моя, сонце моє, радість моя… Ти таке сказала?

СОЛАНДЖ. Так, Шопене, я тебе люблю. Як ненавиджу Моріса і мого придурка-чоловіка. Але мушу їхати до нього, бо тут не можу… Мати написала про тебе бридкий роман, і все там з ніг на голову – ти поганий, вона хороша. Так у неї завжди і всюди. Не можу і більше в цьому бидлячому домі.

КАРТИНА ШОСТА


Париж. Жорж Санд у своєї приятельки, графині, письменниці, яка писала під псевдонімом Даніель Штерн, - Марі Софі д’Агу.
ЖОРЖ САНД. О Марі!

МАРІ. О Жорж!


Притворно щиро обіймаються, роблять вигляд, що цілуються, але то цілують повітря, а не щоки.
СЛУГА (заходить). Вибачте, квіти графині д’Агу від маестро Ференца Ліста.

Ставить квіти, виходить.


МАРІ. Сучий син! Квіточки присилає, а сам у ТІЄЇ подушки мне.

ЖОРЖ САНД. Чого ти так побиваєшся? Що коханець хороший? Справний?

МАРІ. Ще й який! Хай би замість цього віника свого прутня прислав.

Сміються.


ЖОРЖ САНД. Я чула, що ти написала про нього книжку і зганьбила на всю Європу.

МАРІ. Так. Інший вже випалив би мені очі кислотою, а цей шле букети. Шляхетний.

ЖОРЖ САНД. Я лиш прочитала твій роман “Неліда” і полетіла до тебе аж з Ноана. Бо я також написала, і так само в тебе Ліст поганий, а ти хороша, в мене Шопен поганий, а я хороша.

МАРІ. У нас все навпаки. Хай знають! (Люто). Я затовкла його в болото, показала його так, що кожний упізнає – це Ференц Ліст. І хай він який чудовий і порядний, я його показала смердючим псом!


Наливають, випивають.
ЖОРЖ САНД. Ха-ха-ха, і я обваляла свого Шопена у багнюці, в лайні. Я стулила повість “Лукреція Флоріані”, і там кожний впізнає у Карлі Шопена, а Лукреції - мене. Х-ха, не Карл тратить величезні гроші на неї і її сім’ю, а навпаки – вона на нього, не Лукреція зла чорна пантера, а він, не вона справляє гульки і чинить оргії, а він, не вона міняє і міняє коханців, а він – коханок.

МАРІ (захоплено). Ну так брехати, як ти ніхто не вміє… Ти все вдягаєш у слова, якби тебе роздягнули, то твоє тіло – все у словах. Вся ти і все твоє життя – одне довге речення.


КАРТИНА СЬОМА


Париж. Місце і декорації довільні. Ференц Ліст і Ежен Делакруа.
ДЕЛАКРУА. Ференце, ну як тобі “Неліда” пані д’Агу?

ЛІСТ. Як хтось увігнав ножа мені в серце і там поколупався.

ДЕЛАКРУА. Вона тебе, Лісте, принижувала, як хотіла, і коли ти надумав образитись, не датися, Марі спаплюжила тебе на весь світ.

ДЛІСТ. Дорогий Делакруа, ти не лише чудовий художник, ти справжній друг, хороша людина. Всі це знають. Чи не мирити мене з нею прийшов?

ДЕЛАКРУА. О ні, брате. Я добрий, але не настільки, щоб прощати підлості. Та й я про Шопена…

ЛІСТ. Справедливо. Я здоровий і дужий, я виріс, по суті, в Парижі, тому в мене нема ностальгії, цієї болючої туги за батьківщиною. А в Шопена все навпаки. Його туга за батьківщиною з’їдає, вічні сварки у родині Жорж Санд, бійки, пиятика. Фридерік аристократ і порвати з Авророю та її дітьми не може.

ДЕЛАКРУА. А варто було б. Бо він годує і її, і її дітей, віддає їм усі гроші, а вони, невдячні, обзивають його дармоїдом. Добре знають, що сидять у нього на шиї, і навмисне чіпляються до нього. Найкращий захист – це напад, і Моріс це дуже добре використовує.

ЛІСТ. Ну, у повісті вона все перекрутила, все поставила з ніг на голову. І так уїдливо написано, садизм літературний, не інакше. А як він поставився до тієї повісті?

ДЕЛАКРУА. Ти не повіриш… Я написав портрет його, Шопена, і ми мали можливість близько познайомитись. Він сказав, що в мені цінує художника, а погомоніти зі мною вважає найвищою насолодою, і тому частенько запрошує мене у Ноан. Жорж набралась такого нахабства, що прочитала нам свою “Лукрецію Флоріані”. Я завмер, я вжахнувся, а Фридерік мовчить. Ми вийшли у парк погуляти, і я запитав його думку про почуте, про ту брехливу і дику повість. А він, не повіриш, розхвалює її, і авторку теж.

ЛІСТ. Шопен шляхетний поляк, він не хоче принижувати свою недавню коханку ні перед ким.

ДЕЛАКРУА. Ну, благородство тут ні при чому. Це ж пасквіль, на дуель треба визивати, ну якби не жінка, а так… ну хоч би висварив її.

ЛІСТ. Вона – жінка, він справжній чоловік. Що можна їй, то нам зась.

ДЕЛАКРУА. Дурні ви хлопці. Той угорець, той поляк, а я француз ... То, виходить, я не чоловік?! Та й потім Шопен оговтався і по-езопівськи сказав: “Лукрецію прокляв би”. Все, кінець їхньому коханню, кінець дружбі, їхньому дивовижному співіснуванню в одних стінах.

ЛІСТ. Попри все, Аврора – прекрасна коханка, в неї все ніби створене лише для кохання і милування. Вона добра-предобра, вона зробила для Шопена більше, ніж, може, зробила б рідна мати. Вона заради нього поселилась у своєму маєтку в Ноані, щоб йому було чим дихати, щоб була тиша. Віддала йому дві кімнати, привезла фортепіано, нотну бібліотеку, замовила найзручніше м’яке крісло. Вона запрошувала в Ноан нас усіх, але коли він працював, ніхто не мав права його турбувати. Вона гуляла, водилась з пияками-пролетарями, разом з Морісом догризала Соландж, що вбивало Шопена. Але все своє найкраще він створив у Ноані, і в цьому величезна і безперечна заслуга Жорж Санд – його колишньої коханки – “матусі”.

КАРТИНА ВОСЬМА
Париж. Шопен у своєму помешканні. Сидить за фортепіано і грає сумну мелодію. До нього входить Марія Калергіс, висока жінка з білосніжною шкірою, незвичайно вродлива. Шопен не чув, що вона ввійшла.
ШОПЕН (зажурено до себе). Ось і все. З коханою Авророю покінчено. Нікому я не потрібний.

МАРІЯ. Фреде, Фридеріку, чому ж? Нема Жорж Санд, є я, Марія Калергіс.

ШОПЕН. А, це ти, “біла королево”. Яке це щастя – в останню мить побачити найгарнішу у світі жінку.

МАРІЯ. Що ти таке говориш, Фреді?

ШОПЕН. Туга за розтерзаною батьківщиною доконала мене. Моя Варшава, моя Польща стікала кров’ю від ножа московського садиста, а я насолоджуюся життям у Парижі.

МАРІЯ. Та хто ж тебе може звинувачувати?! Ти ж тяжко хворий був уже тоді, і друзі, і лікарі не дозволяли тобі повертатися в Польщу.

ШОПЕН (грав так званий “революційний етюд”, раптом схоплюється, декламує вірша).

О, ПОЛЬЩО! Батьків край, колиска мами,

Гніздів’я лицарів і солов’їв.

Коли на прю ти стала з ворогами –

Назавш покинув крези я твої.

Російський кат залляв тебе всю кров’ю,

Душив дітей, свободу і жінок...

В Парижі підвело мене здоров’я,

Та сплів я з музики вінок –

З мазурок, полонезів, польок, скерцо ...

Хоча в бою за тебе не сконав

І тіло чужині віддав,

О Польщо, візьми хоч моє серце. *)
Шопен падає. Марія встигає його підхопити. Вбігає Ципріян Норвид. Допомагає Марії покласти Шопена на ліжко. Закриває йому очі, стає на коліна біля ліжка, схиляє голову.

Лине траурний марш Шопена. Чи не собі написав?..

Гасне світло.

На тлі затихаючого оркестру лине голос Ципріяна Норвида:

“Шопен був французом, який народився у Польщі, і поляк, який був французом, але над усе любив Польщу. Він зумів зібрати на ланах сльози польського народу і перетворити їх на діаманти рідкісної краси в діадемі людства. І це говорю я, польський поет Ципріян Норвид…”

Загорається світло.

Постає Варшава, церква Святого Хреста.
“…Тіло Фридеріка Шопена поховано у Парижі, а серце великого поляка покоїться ось тут, у церкві Святого Хреста. І тут ніколи не зів’януть квіти”.
Люди кладуть квіти на сходи, на підвіконня, на виступи церкви.

Лунає похоронний марш Шопена.


Завіса.

4-7 травня 2005 р.

Французький квадрат

(Віктор Гюго)

…Лиш мені твоя зоря сіяла

Ласкаво так і все ж - як сумно – здалека,

Й троянда біла несподівано упала

Навік на мій тернистий шлях з твого вінка. **)

Віктор Гюго.
Дійові особи
Віктор Марі ГЮГО, французький письменник.

Олександр ДЮМА ДАВІ де ля ПАЄТРІ, письменник.

Жульєта ДРУЕ, актриса, друг і коханка Гюго.

АДЕЛЬ, його дружина.

Огюст СЕНТ-БЕВ, критик, поет, її коханець.

Жорж САНД, письменниця.

Альфред де ВІНЬЇ, драматург.

ЖОРЖ, примадонна французького театру.

Жорж ВЕРСІНЬЇ, депутат Національних зборів Франції.

Моріс ГОБЕР, учитель, командир загону повстанців.

БУРБУСОН, депутат-реакціонер.

Жозеф ПРУДОН, комуно-соціаліст.

Парижани, повстанці, депутати, онуки Гюго.
Франція. Париж. Англійський острів Гернсі. ХІХ століття.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Париж. Помешкання Віктора Гюго: стиль ампір з легким відтінком бароко. Письменник ще відносно молодий, стрункий, високий. У нього темно-каштанове волосся; ні бороди, ні вусів. До нього приходить його друг Олександр-Дюма-батько. Велет. Креол. Волосся кучеряве, хоч і світлувате, не негрійське, очі напрочуд блакитні; кремезний. Гарячий, пристрасний, чутливий, від надміру почуттів може і заплакати.

ДЮМА (пристрасно). Друже! Брате! Париж вирує, Париж кипить, Париж хоче бачити Віктора Гюго. Твоя поема “Мазепа”, твоя нова п’єса говорять про те, що пер Франції не відірвався від народу. Поглянь, де ти живеш – будинок і все в будинку в стилі ампір, що означає “імперія” і промовляє про відданість господаря, хм, королю та монархії, і раптом ти стаєш на захист української нації і простих принижених французів.

ГЮГО (з приємною усмішкою). А ти, Дюмо, вже й зв’язав.

ДЮМА. Аякже. Я дивлюсь у корінь. У нас одне корін-ня – Ярослав Мудрий і його донька Ганна. Ганна Ярославівна, яка дала нам цілу династію королів, писемність і освіту. Я креол, але вважаю себе французом, а українців – братами. Бо французькі принци і герцоги любили і простих жінок, маврійських теж…

ГЮГО. Сашо, я радий. Досі я вважав, що мої однодумці – Боплан, Вольтер, Меріме, Ліст, Байрон, бо ми всі писали про видатного гетьмана Мазепу в нас або під нашим, французьким, впливом, а виходить, що і ти… Як приємно, що друг є однодумцем. А парижани… вчора топтались по мені ногами, а сьогодні визнали генієм.

ДЮМА. Така наша доля. Твоя – тим більш. У тебе щастя і горе завжди поряд, вони нерозлучні, як два ока однієї людини. Найвигадливіший письменник, даруй, навіть я, не придумав би такого, як у тебе в житті. Тебе, хлопчака, визнають найкращим поетом Франції, і в тебе з’являється безліч ворогів. Ти закохуєшся в Адель, мати не дозволяє одружуватися з нею, раптом сама вмирає, а Адель приходить до тебе. Втративши матір, та набув дружину. Твій брат навічно відходить у божевільню. Батько, який давно жив окремо від вас, приїздить вирішувати його долю і бачить, що ти такий же поет і воїн, як він, генерал, і його родичі. Втративши брата, ти набув батька. В тебе зникає рукопис, ти у повному відчаї. Твій найстарший брат Абель повертає тобі рукопис разом із твоєю першою книжкою, яку він потай видав, щоб зробити тобі весільний подарунок. Від таких перепадів легко втратити глузд.

ГЮГО. І то ще не все. Мій любий братик Ежен раптом чомусь приревнував мене до Аделі і потрощив усе в хаті. Має бути весілля, а в мене жодного су, бо мати, крім боргів, нам нічого не залишила. На Адель накинув оком вельможний багатій... І тут мені Абель з першою книжкою дає сімсот франків гонорару.

ДЮМА. Літературна академія дає тобі Золоту лілію, і казиться Ламартін, визнаний із визнаних, якого ти переміг у конкурсі. Він сичить: як могло так статися, ти ж рояліст?! Він підклав бомбу під твою перемогу, але виграв таки ти.

ГЮГО. Уряд не міг не звернути уваги на виступ такого майстра і несподівано дає мені стипендію тисячу франків. Я зробив весілля, і моя звичайна Адель, якої так не хотіла моя матуся-графиня, стає віконтесою, Гюго.

ДЮМА. Ти відкрив їй дорогу у найвищий світ, у найпрестижніші салони, за що вона тобі і віддячила.

ГЮГО (веде розмову у попередньому руслі). Ще малюком я сказав, що буду Шатобріаном, або нічим.

ДЮМА. А тепер твої поезії змусили його назвати тебе батьком романтизму і поетом, рівним йому. По суті, він мав бути батьком…

ГЮГО. Хитрий геній, він мене вколов і помастив медом водночас, мовляв, так ніхто не напише, як я, деякі мої рядки йому подобаються менше, ніж інші, але хороші написано таки бездоганно.

ДЮМА. І писав, і говорив, як Майстер. (Знову переводить стрілку розмови). Скажи, ти щасливий, що з Аделлю? Тобі за писання заздрять, а ту тут ще таку красуню взяв.

ГЮГО. Я щасливий. І навіки буду вірний їй.

ДЮМА. Зарікалась свиня чогось не їсти.

ГЮГО. Ти хочеш сказати, що хороший торт їдять з друзями? Але я Аделлю не поступлюся і буду вірний їй до смерті.

ДЮМА (з подивом). Такий красень?.. Тебе з усіх-усюд чекає успіх, слава і… жінки. Хочеш ти того чи не хочеш, а жінки мають відколупати свій шматочок від твоєї слави. Для того ми й здобуваємо славу, щоб завоювати жінок.

ГЮГО. Невже без цього не можна?

ДЮМА. Виходить, ні. Тим більш, ви всі Гюго – солдати і поети, ви звикли завойовувати.

ГЮГО. Дозволь, Сашо, відповісти взаємністю. Ти хоч і креол, але онук маркіза де ля Паєтрі і син генерала. Однак дивне це слово для нас, письменників – “завоювати”. Ми – совість народу, ми – совість нації. Як хочеш сприймай мене, але я вважаю, що завоювання – це зло. Хіба що є щось корисне: Наполеон так перетасував Європу, що тепер ми читаємо один одного - французи, англійці, італійці, росіяни, українці.

ДЮМА. І на тебе Марко Вовчок вплинула? Вона мені казала, що українці дуже не люблять, як їх називають малоросами.

ГЮГО. І як повертається язик називати такий великий, такий прадавній і такий талановитий народ з прикладкою “мало”? Та вони коріння - предтеча Київської Русі – могутня культура, і сама Київська Русь, і вільна Козацька республіка, і перша у світі Конституція, я маю на увазі і нашого славного предка Ярослава Мудрого і Пилипа Орлика, до такого, як “Руська правда” не додумались ні греки, ні римляни, що доводить, який із цих трьох народів був найдревнішим. Українці і їхня мова – це джерело. Вони навчили московитів усього, зробили їм школи, інститути, друкарні, бібліотеки, унормували мову, ввели силабо-тонічну систему віршування. І це я знаю не лише від Меріме, а й від Тургенєва. Це порядна людина, може, одна в Росії. Він і Марія Вілінська з жахом розповідають, що московити “віддячують” українцям постійно – заборонили українську мову, українську пісню, друк, театр, викладання у школі українською.

ДЮМА. Хіба ж є дикіші від тих московитів? Сарана! Все з’їсть, витопче і суне далі, загарбуючи і загарбуючи.

ГЮГО. Варвари! Ординці! Але я не можу такого сказати про того ж Тургенєва, про Толстого, Добролюбова, Соболевського. Вони знають і люблять Україну, український народ, і то так же щиро, як і Марія Вілінська. Пушкіна не схвалюю. Він пописував про пиятики, оргії, про перелюби, а потім почав хвалити царів. Його “Полтаву” я прочитав з недовірою. Він несправедливий ні до українців, ні до Івана Мазепи. Мазепа єдиний, хто хотів Україні волі і щастя. Це не той Хміль, що сп’яна кинув українців у московське ярмо. І якби в Мазепи не хотіли забрати булаву свої ж, то Україна була б вільною. Так це усвідомив Вольтер, так це розумів Байрон, так написав і я. Написав ще й тому, що і нас чекає чи не те ж саме. Нас весь час зраджують, наш народ весь час ламають об коліно.

ДЮМА. Як не королі, то Тьєр, шабля якого довша від нього, то вже комуністи-соціалісти, чи як їх там, то республіканці, які посадять на трон свого короля, лиш дай їм добратися до влади. А що можуть зробити українці, якщо він, той Хміль, зробив їх рабами, а Україну колонією.

ГЮГО. Така могутня була Київська українська держава, а стала колонією московитів саме через нього. Нащадки Ярослава Мудрого, острозькі князі, чию столицю Остріг ми називаємо Волинськими Афінами, в умовах найжорстокішого тиску Польщі і литваків старалися відродити Україну, але вони відірвані від усієї України. Мене це так усе вразило, ну, події, пов’язані з Іваном Мазепою, що я почав читати Боплана, Гоголя, Шевченка, крім Вольтера і Байрона, я чутливий до мов, а українська така мила, що я почав потрохи її вивчати, не без допомоги Меріме.

ДЮМА. Ну, той ішов від Тургенєва, Соболевського, Вілінської.

ГЮГО. Так, вони навчали його української мови. Тургенєв признався мені, що прочитав Шевченка і відразу взявся за вивчення української мови, щоб Шевченка читати в оригіналі. Я взяв з Івана приклад. Вчитався в українські думи і пісні. Це мені було треба і для вірша “Мазепа”. Мені все так сподобалось, що я порадив Меріме добитись, щоб у нас викладали історію України і українську мову.

ДЮМА. Та й він послався на тебе, ти в Національних зборах далеко не остання людина, і Сенат прийняв таке рішення, зважаючи і на твою думку, і на те, що Ганна Ярославівна була корінням наших королів і нашої освіченості.

ГЮГО. Одне лиш шкода: у нас викладають історію України, українську мову, а в Україні не викладають. Мало того, дикуни-московити заборонять все українське в Україні. От нахаби! Влізли в чужу хату, пограбували її, а тепер ще й диктують свої умови господарям.

ДЮМА. Нахабніших і не знайти. Бував я в Росії, бачив, знаю. Вони не хочуть, щоб українці знали, хто вони і звідки вони, щоб розмовляли не рідною, а московською мовою.

ГЮГО. А мамину щоб забули. Самі загарбники і мову свою зробили загарбницькою. І що ж кажуть про мого ”Мазепу”?

ДЮМА. Ти в цьому вірші постаєш, як зрілий державний муж, як громадянин, якому найдорожче справедливість і історична правда.

ГЮГО. Оце б ти сказав найвидатнішому ослові Франції, який удає з себе свого дядька, навіть до свого імені Луї додав Наполеон, хоча Наполеона і тіні не вартий.

ДЮМА. Давай кинемо розмови про політику і літературу і погомонимо про найприємніше – про жінок! Тебе вподобала молода, не можу сказати “гарна”, бо це слово бліде перед її вродою. Батько пив, усе продавав з хати, діти були голодні, і мати пішла на панель, дівчину забрали у монастир. Там її побачив скульптор Прадьє і мало не збожеволів – як таку красу можна тримати у добровільній тюрмі?! Він її забрав, і оті найкращі його скульптури виліпив з неї.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка