М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка3/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ФОРМАН. Як сказати… Є такі жінки (зітхає), яким така легенька операція край необхідна, як одній особі, яку ви… Та повернемось до наших вельмож. Король урізав дуба, його дочка, тепер Єлизавета, сіла на престол і рідну тітку й двоюрідного брата підняла до небес, забрала в Лондон.

ШЕКСПІР. А де вони жили?

ФОРМАН. У штаті Кент. Жила там і та, що поранила вам серце.

ШЕКСПІР (благально, ніяково). Симоне… Може, то й не вона. Ви ж лікар, не ворожка. В астрологів я не дуже вірю.

ФОРМАН (не звертає уваги на його благання). Як астролог я вгадував, іти до неї чи не йти, і завжди прогорав, бо це не передбачувана… Зачекайте, це ж ваш сонет.

“…І коси й очі

Коханої моєї чорніші є від ночі.

Але так чорна їм іде фата,

Що аж красою стала чорнота”? **


ШЕКСПІР (розводить руками, читає інший сонет).
Не зорі в неї очі – темний вечір,

Її вуста коралами не звіть,

Не білосніжні, ні, відкриті плечі,

І чорні коси в’ються, наче дріт.


І не дамаська це троянда біла,

Ніяк не манить білістю щоки,

А тіло пахне так, як пахне тіло,

А не фіалки ніжні пелюстки.


Довершених немає в неї ліній,

Нема якогось світла на чолі.

Не знаю я, як ходять ті богині,

Моя ж ступає просто по землі… **)


ФОРМАН (зітхає). Це про неї…

ШЕКСПІР. Я її так мало знаю, і вона вже мене мучить. Хто вона?

ФОРМАН. Їй головне – задовольнити хіть, і там вона ненаситна. Щасливий той, хто мало її знає, найщасливіший – хто про неї і не чув. (Зітхає). Де взялась вона у Лондоні?.. Та привіз її Хенсдон, Тобто Генрі Кері. Це був бойовий офіцер, генерал такий же, а потім – найголовніший. Коли іспанська Велика армада підступила до Англії, Кері показав себе, до речі, не лише в театрі воєнних дій. Високий, підтягнутий, широкоплечий, ну таких завжди люблять жінки…

ШЕКСПІР. А вона?

ФОРМАН. Смаглявка?.. Незвичайна жінка. Італійка. Батьки переїхали до нас, служили королю, потім умерли. Узяв її Генрі Кері, чотири роки бавився, сина злагодили, й віддав її за Ланьє.

ШЕКСПІР. Цей той Ланьє, що при дворі співав і дуже хотів, щоб його посвятили у лицарі?

ФОРМАН (із зневагою). Він. Пішов у море-океан титул здобувати, і жаба цицьки дала, бо воно вміло лиш пити і гуляти, а море дурнів не шкодує… Все її пропив, і мусила вона своєю чорною трояндою заробляти…

ШЕКСПІР. Симоне! Що ви?! (Знічено). І ви?

ФОРМАН. Та хто в ту чорну землю свого прапора лиш не встромляв! А я що, святий?! Хто її хоч раз побачив, уже її він раб. Вона людину поглинає, ну мова йде про чоловіків, і поглинає все – тебе всього, характер, гроші, волю.

ШЕКСПІР. Вона така і незвичайна, й мила. Тебе відкине й тут же пожаліє, й ти перед нею, як дитя. Як з іграшкою пограється, може зламати і викинути, і тут же приголубить, і все прощаєш їй – жінка!

ФОРМАН. Вона приходить до мене взнати, чи позбудеться того недолугого Ланьє. І я до неї напросивсь додому. Дивлюсь на груди, думаю, ось зараз розцілую ці бутони… не вишні в неї, а цілі бутони, і так їх видно… Вона все переді мною круть і верть, все усміхається, манить, натякає – зараз усе буде. Я весь горю, тремчу, ось-ось, думаю, до троянди припаду. Ага! Припав… Цілу ніч водила мене за носа, я облизня зловив і пішов додому. Не встиг я і двох кроків ступити, служниця її через бічні двері морського офіцера впустила. Емілія кинулась йому на шию. Зі мною себе розпалила, а з ним…

ШЕКСПІР (убік). На неї це схоже. Вона зі мною, і тут же Річарда щипає, відверто з ним заграє.

ФОРМАН. Уїле, бережіться, вона поводить за носа вас і кине у болото. Вона – як чорт, що вискочив зі смоли: у неї чорне все, геть усе, та ще й яке, я таки бачив, але передусім у неї чорна душа.

ШЕКСПІР. Що з вами? Така приємна жінка… а яка ласкава, ніжна, як візьметься – і мертвого підніме.

ФОРМАН. О-о це так… (Убік). Ах, яка в неї троянда!.. (Шекспірові). Бережіться, о бережіться, Уїле, вона допустить вас до свого пекла, і ви подумаєте, що потрапили у рай… і вас вона киплячою смолою обіллє…

ШЕКСПІР. Та ж ні, вона чудова, гарна, м’яка, вона вся, як саме кохання. О ні, Симоне, Емілія – свята.

ФОРМАН. Шекспіре, у своїх п’єсах ви розібрались з принцами і королями, з найскладнішими історичними подіями, а тут…(махнув рукою). Та як ти розберешся в лабіринтах пекла?

ДІЯ ДРУГА


КАРТИНА ТРЕТЯ

Спальня Емілії. Поле численних битв Емілії – ліжко.Сказати б, не парадне, а робоче. Покоївка Памела і Шекспір.


ШЕКСПІР. Де б леді могла бути? Вона ж мені сказала, щоб я прийшов на цю годину.

ПАМЕЛА. Турбот у жінки стільки, не вистачить й доби. (Робить наголос на слові “веліла”). Веліла почекати.

ШЕКСПІР (здивовано). Я бачив, хтось у бічні двері шмигонув. Щось дуже знайоме…

ПАМЕЛА. Та то кіт.

ШЕКСПІР. Кіт завбільшки з корову?.. Нічого собі кіт! (Убік). І наче кучері біляві, як у Бербеджа. Кіт у чоботях і штанах, неначе в казці. (До покоївки). Та, мабуть, справді, лиш здалося.

ПАМЕЛА (показує на стіл). Вино і фрукти. Пригощайтесь. Міля скоро прийде. Не нудьгуйте. Даруйте, в мене справи.


Виходить.
ШЕКСПІР (з розпачем).

За що люблю, і сам не знаю…

У неї очі смоляні.

Я допевняюсь того раю,

Який… належить не мені. *)

ПАМЕЛА (за дверима; видно її у кімнатці перед спальнею – так треба зробити).

Який там рай?! Там ціле пекло,

До нього черга день при дні,

А їм аби встромить ерекло, -

Чоловіки усі дурні. *)

Ой, що це я?.. З цими поетами сама вірші почнеш писати. Їх стільки тут буває і перебуває, і поетів, і не поетів, що й не полічити.

ШЕКСПІР (розводить руками, декламує).

На що не глянь – вона вся чорна,

Та всім навіяла сама:

Світ перекинувсь ілюзорно,

Й краса не світло, а пітьма.


І з ніг на голову все стало,

Раніш такого не бувало. *)


(Переходить на прозу). Що зі мною робиться? Почув, як грає, - музику люблю; побачив, що смаглява, як ніч, і що таких жінок нема, - іще удар; узнав, що бідувала ще малою і що намучилась із цим Ланьє… Я пожалів її, таку ще молоду і покохав тому.

ПАМЕЛА (за дверима). “Пожалі-і-в”… Вона тебе не пожаліє. І він не знає, чим взяла, такий вже мудрий, – вона левиця знади і спокуси, вона так терзає свої жертви, що в них вивітрюється мозок, а потім довго в них болять кістки, і хто лизнув її жагучого отого меду, вже іншого ніколи не захоче… На день одної жертви їй замало – хоча б зо три. (Прислухається). О-о, Емілія іде (зникає).

ЕМІЛІЯ (заходить у свою спальню). О, Шекспіре, любий! Навік тебе я покохала і буду вірною тобі я все життя (поплескує його по щоці, проводить пальцем по його губах).

ШЕКСПІР (розгублений і безпомічний, як дитина, лепече). Я тут… побачив… ну, прошмигнув…

ЕМІЛІЯ (швидко перебиває). Нікого не було.

ШЕКСПІР. Та наче був мій…

ЕМІЛІЯ (категорично). То ти віриш своїм словам чи моїм очам?!

ШЕКСПІР (поспішно). О, ні, ні, ні… я вірю твоїм очам, вони мені говорять правду.

ЕМІЛІЯ. Ото ж бо! Хіба посміла б я, чекаючи тебе… (Вона добре знає стратегію і тактику). Та як ти смієш?!

ШЕКСПІР (падає на коліна).

Всі п’ять чуттів і розум заодно

Спасти не можуть серце від неволі,

Моя свобода – тінь, а я давно

Васал пихатої твоєї волі… **)

ЕМІЛІЯ. Шекспіре! Ти що, захотів мене образити?! (Вихоплює стилет).

ШЕКСПІР (підводиться, сміливо забирає в неї зброю). Яку тобі ще треба зброю – ти перемагаєш і без неї.


Емілія не слухає його, хапає підсвічник, замахується не Шекспіра.

Той і не думає ухилятись.


У гніві ти… як чорна блискавка прекрасна.

ЕМІЛІЯ. Х-хо! Ого! Ха-га! Жах! Морок! “Чорна блискавка…“ Мені це до вподоби. (Убік). Не всі витримують мій темп, моє шаленство. (До Шекспіра). Мій любий, я твоя рабиня, і мій квітник лише для тебе! Копай глибоко, гарненько розпушуй і добре поливай. Почнемо польові роботи…


Бере його за руку, веде до ліжка, завалює на нього...

Гасне світло.

Десь там чути голос Памели: “О, погнала коня!.. Вона вже не одне ліжко розтовкла отак, а мені шукай майстрів…“

Пауза.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА


Театр. Можна обійтися без особливих декорацій. Шекспір у костюмі короля готується до репетиції. Костюмер. Елеонора, приносить йому корону.
ЕЛЕОНОРА. Уїле, знайшла іще одну, ця мабуть, налізе. Велика в тебе голова.

ШЕКСПІР. Дякую, Елеоноро! Подвійність тут приємна, та я, ти ж знаєш, не з хвальків.

ЕЛЕОНОРА. Не прибідняйся, Шекспіре, ми любимо тебе.

ШЕКСПІР. Ело, ти просто так не завітала… я ж мав сам прийти у костюмерну. Щось сталось?

ЕЛЕОНОРА. Десь у тебе є такі слова: “Як знаєш, брехатиме невірність, а вірність – вірити брехні”. Покинь її. Вона випила з тебе всю силу. І водить тебе за носа. Ти думаєш, що ти один у неї, а їх у неї, як маку у відрі.

ШЕКСПІР. Ело, я ціную нашу дружбу, наше товариство, що склалось у театрі. Ми між собою, як рідні, але… Я ж маю право на кохання.

ЕЛЕОНОРА. Якби ж то було кохання, а то ж божевілля. Ти на гастролі, і вона – на гастролі, але у себе в спальні. Щоразу в театр приходить з іншим, а далі – банкет, і шашні, і оргії. І не соромиться ні нас, ні королеви. (Прислухається). О, ідуть. (Артистично, з усмішкою і реверансом). Фрейліна її величності Мол Фітон і поет та драматург і трохи друг Шекспіра Джеймс Глетчер.
Гості усміхаються, цілуються з нею.
ШЕКСПІР. Вітаю, любі друзі! Мол, я тобі вдячний, що на кожну мою прем’єру ти приводиш нашу королеву.

МОЛ. Така моя робота при дворі – узнати, що буде в театрі й переконати королеву, що… п’єси Шекспіра найкращі у світі і щоб вона пішла на виставу. Без театру жити нецікаво, особливо якщо тут ідуть такі твої людяні і великі п’єси - великі почуттями і мудрістю.

ШЕКСПІР (благально). Мо-ол…

ДЖЕЙМС. Скромність прикрашає дівчину на виданні. А ти, сам знаєш, усіх переступив – і Данте, і Петрарку, і Бокачо… Я не про твої п’єси, яким жити й жити тисячу років. Я про сонети. Як там у тебе?


Ти втратив глузд, бо в пеклі в неї рай,

Безглуздий, хто в глибинах її моря:

За нею мчишся - щастя через край,

Догнав – і тяжчого немає горя. **)


МОЛ. Її величність переживає за тебе, вона ж добре знає, якій ти сатані потрапив у зуби. Будь мужнім, не принижуйся перед Смаглявою.

ДЖЕЙМС. Це знову ти (цитує): “Я постарів… Її вже втратив я, вона мене, старого, обдурила”. І дам пораду з твого ж таки сонета: “Мені на поміч ненависть прийде!”

ШЕКСПІР. Ненависть до не-еї! Вона ж така прекрасна!
Мол і Джеймс жестами показують, що просять пробачення і виходять.

КАРТИНА П’ЯТА


Спальня Смаглявої дами, Емілії Ланьє. У кімнатці перед спальнею (це має бути видно) бідкається Памела, заламує руки. Почувши кроки, тікає. Через ту кімнату у спальню заходить Шекспір.
ШЕКСПІР (піднесено). Моя…
На ліжку Емілія і найкращий друг Шекспіра Річард Бербедж. Білявий молодик і смаглява всюди Емілія – сильний контраст. Голий Ричард схоплюється з ліжка, хапає одяг, непевно, бо п’яний, ступнувши до дверей.
РИЧАРД. Мене Смаглявка напоїла і, з п’яним, зрадила Уїла. Як мій вірш, га?! (Вибігає у бічні двері).

ШЕКСПІР. Прощай, лети, я пута розірву, хоч ссукані вони з волокон серця…

ЕМІЛІЯ (гола, розкинулась у ліжку; лукаво всміхається). Уїле, ти найкращий в світі.

ШЕКСПІР (приголомшений, не звертає на неї уваги; мов безтямний, хапається за голову). Так ось хто був котом завбільшки з корову. (Опускає руки. Схиляє голову. Підводить її, схиляє набік, декламує).

Будь проклята, чорното, що стерзала

Мене і друга гиддю зрад і перемін:

Ти лиш одного потай випускала,

Як другого стискала між колін.


Жорстока й невідчепна, як зараза,

Три серця вибила ти в мене з рук:

З тобою втратив волю я і разом

Тебе, себе і того, хто був друг.


Не накидай йому ти рабську долю

Й вкажи мені, від тебе щоб стеріг,

Я буду сторожем, хоч сам в неволі,

Й віддам за нього серце-оберіг.


Благання марні. Ти – моя темниця,

А все моє – зі мною у в’язниці. **)


ЕМІЛІЯ (підняла руки, вабить ними його до себе). Нащо тобі тюрма? Не мучся. Йди у моє пекло, воно так швидко заведе тебе у рай…
Гасне світло.

Завіса


20-26 березня 2005 року

_____________

Вірші, позначені зірочкою *, написані автором цієї п’єси, а двома зірочками ** - перекладені ним же.

Серце Шопена


Батьківщині предків...

Автор


ДІЙОВІ ОСОБИ
Фридерік ШОПЕН, польський композитор французького походження.

Ференц ЛІСТ, угорський композитор.

ЖОРЖ САНД (Аврора Дюдеван), французька письменниця.

Ежен ДЕЛАКРУА, художник.

Ципріян НОРВИД, польський поет.

Дельфіна ПОТОЦЬКА, графиня (походила з України).

Марі Софі д’АГУ, графиня, французька письменниця.

Марія КАЛЕРГІС, полька, що виросла у Петербурзі, красуня незвичайної вроди, „біла королева”.

МОРІС, син Жорж Санд.

СОЛАНДЖ, її дочка.

Теодор РУССО, молодий художник.

Слуги, завсідники-гуляки дому Жорж Санд, сусідка, зять письменниці (який з нею б’ється).


Дія відбувається в Парижі, на острові Мальорка, у французькому селі Ноан. ХІХ століття.

ДІЯ ПЕРША


КАРТИНА ПЕРША
Париж. Шопен уперше приїхав сюди. Всюди чужі, незнайомі… Він з жадністю вглядається у перехожих, бо знає, що тут багато поляків, які емігрували через репресії московських катів. І раптом він бачить жіноче обличчя – якнайгарніше, миле, рідне. Мимоволі він подає руку цій вродливиці, щоб допомогти переступити бордюрчик. Вона вмить зрозуміла все і простягає йому руку, щоб хлопець її поцілував. Фридерік цілує…
ШОПЕН. Прошу пані! Даруйте, але я не можу не сказати… У вас таке обличчя, таке обличчя… як у королеви.

ДЕЛЬФІНА. Я Дельфіна Потоцька. (Додає з лукавою усмішкою)… і не лише обличчя.

ШОПЕН. Ви полька?

ДЕЛЬФІНА. Як вам сказати?.. Я з України, з родини Комарів. Вони дуже багаті, але не дуже родовиті. Мене побачив граф Шесна Потоцький, сказав те, що й ви, і я стала графинею Дельфіною Потоцькою. Ви – художник чи музикант?

ШОПЕН. О, вибачте… я музикант Фридерік Шопен, оце приїхав з Польщі.

ДЕЛЬФІНА. Ви бували в Україні?

ШОПЕН. Ні, не бував.

ДЕЛЬФІНА. Шкода. Яка це краса! Яка природа, повітря, люди… Ми жили в Тульчині, в палаці. Мій чоловік був, як жандарм, тримав мене у своїх стінах, як у в’язниці. Такий зануда. Якби я була з плаксивих, то плакала б день і ніч. Але… Я знала, що неподалік Умань, чудовий парк „Софіївка”.

ШОПЕН. Це ж старий граф Потоцький заклав? На честь рабині-гречанки, яка причарувала його красою, і він одружився з нею.

ДЕЛЬФІНА. Так, подія ця нашуміла, і в Польщі також. А пліто-ок…

ШОПЕН. Чого не зробиш заради коханої жінки.

ДЕЛЬФІНА (знову лукаво всміхнулася). Гарний натяк. Але у графа вже не було грошей і було три сини. Він мусив і їх якось вдовольнити, щоб було менше розмов … І він дав їм три села – там, за Уманню, де чумацький шлях іде на Одесу, і назвав ті села вже по своєму, так, як звали його синів – Мечиславове, Станіславове і Юзефове* … Це уздовж річки Синиці. В Умані я вперше побачила Мечислава, і ми стали друзями. Він возив мене по тих селах, уздовж Синиці, аж до Південного Бугу, і там я побачила величезні села - Лозувате, Дельфинівку…

ШОПЕН. Чи не на вашу честь назвали?

ДЕЛЬФІНА (засміялась). Дуже хотілося б, але ті села давні, а мене батьки звали… Яриною. Потім граф змусив мене вихреститись у католичку, і я стала Дельфіною.

ШОПЕН. Якось дивно - людина не може мати свого імені.

ДЕЛЬФІНА (зітхнула). Так, справді. А ваше ім’я я знаю. Згадала, ви ж не раз виступали у Варшаві. Граєте ви на фортепіано чудово, ну хіба що юний Моцарт з вами порівнявся б. І ось ви у Парижі…

ШОПЕН. Тільки що приїхав, побачив вас… Яке щастя!

ДЕЛЬФІНА (по-діловому). То у вас ні кутка, ні стола, ні коханки, ні досвіду… Ну, з досвідом (мило всміхнулась) допоможу, і обідати до нас, до нас. Це недалеко. І завтра теж приходьте. Обов’язково.

ШОПЕН (ніяково). Та знаєте…

ДЕЛЬФІНА. Тоді я вас просто забираю до нас, і не треба буде їздити. (Засміялась). Зараз вас викупаємо з дороги, нагодуємо. Все буде. Я зроблю все, щоб ваші перші кроки в Парижі були, як і мають бути в „місті кохання”. Їдемо.


Гасне світло.
Пауза.
З’являється світло.

Шопен в апартаментах Дельфіни. Горить свічка. Він пише листа матері.


___________________

1) Нині села Мечиславка, Станіславчик і Йосипівка Улянівського району Кіровоградщини. У Мечиславці народився Михайло Поплавський, поряд з Станіславчиком – батько Василя Червонія, у Йосипівці – Микола Яковенко.

ШОПЕН (уголос). Дорога матусю, доїхав добре, без пригод. Але я був подавлений: чуже місто, столиця світу, на афішах – Ліст, Паганіні, Гілер, Герц… Що мені тут робити? Як підкорити Париж? І раптом я зустрів пані Дельфіну Потоцьку. Що за жінка!.. Я її більше, ніж кохаю.

КАРТИНА ДРУГА


Париж. Гарне помешкання Шопена на Шосе д’Антен. Фридерік грає сумну-сумну мелодію. Заходить Ференц Ліст.
ЛІСТ. Дорогий мій друже, чому так сумно і безнадійно? Ти підкорив Париж. Ти відбив Дельфіну у герцога Орлеанського. Ти побачився з батьками нареченої у Карлсбаді. Нарешті, Марія Водзинська ось-ось має стати твоєю дружино.

ШОПЕН. Якби ж то. Хто я такий? Вони графи, багатії – Водзинські.

ЛІСТ. Ну й що?! Ти ж видатний композитор і піаніст. І вони цим скористались, особливо їхній гультіпака Антось, який уміє одне – транжирити твої гроші. І ти не можеш з ними порвати?

ШОПЕН. Бач, тут справа делікатна. Брати і сестри Марини навчались у пансіонаті мого батька. Ми з Мариною бачилися щодня. Це було бридке каченя, але з багатьма талантами і надто гострим язичком.

ЛІСТ. Правда твоя. Твої балади такі складні, а вона їх запросто грає. Твій портрет, що написала вона, обійшов усі салони Парижа, побував у Лондоні, і Дрездені, і Варшаві. Вона вродлива і вона вміє сказати так, як бритвою черкнути. На обличчі в неї написано – енергійність і інтелект.

ШОПЕН. Не знаю, чому, але всі Водзинські, і брати і сестри, чогось чіплялися до мене, чогось завжди хотіли від мене. Я противився…

ЛІСТ. Їм треба були твої гроші, бо їхній батько такий скупердяй, хоч багатства в нього не лічено й не міряно.

ШОПЕН. Добре, що з’явилась Марія. Я мав привід порвати з Дельфіною. То вона з Мечиславом, то з графом Фаолем, то з принцем. Дельфіна вчила мене шаленства кохання, клялась, що буде любити мене вічно, а лиш я відвернувся – вже з іншим.

ЛІСТ. Дельфіна підтвердила чиюсь мудру думку „Великі почуття починаються високими словами, а закінчуються у звичайному ліжку”.

ШОПЕН. Мене з’їдає нудьга. Я хочу додому, у Варшаву. Та не можу грати московським душителям свободи і вбивцям, не можу служити жандармові Європи - Росії. Я люто ненавиджу…

ЛІСТ. Який же вихід?

ШОПЕН. Моя мудра матуся Юстина радить одружитися з полячкою і повернутися в Польщу як її чоловік, а не композитор, і писати не північному ведмедеві, а людству.

ЛІСТ. Твоя мати і мати Марії, Тереза, здається землячки?

ШОПЕН. Так. Обидві з Куявської землі, а в ній воєвода і найбагатший чоловік – батько Марії, Вінсент Водзинський. Моя мати радить поїхати в село, Марія дуже любить село, залюбки поїхала туди жити.

ЛІСТ. Ой щось не віриться. Ти купив їй фортепіано у Плеєля, найкраще у світі. Гейне каже, що і в Америці такого нема, і вона грає не гірше від нас. А кому вона буде грати в селі? Їй же хочеться слави, шани високого суспільства, вродливих прихильників…

ШОПЕН. Великих грошей і здорового чоловіка, а в мене сухоти і я на десять років старший від неї.

ЛІСТ. Я міняю свої думки, як примхлива ріка. І все-таки у вас же були „смеркові посиденьки”. Тобто заручини, і все ж було вирішено. В чому ж справа?

ШОПЕН. Не хотів я тобі розказувати, але ти найкращий мій друг, то слухай. Приїхав я до них у Дрезден. Там живе брат Вінсента, Мацій. Найбагатший від усіх, і Водзинські до нього часто їздять, бо хочуть його спадщини. Застав я там Марію і матінку її Терезу. Не була б то жінка, якби не відчула, що у Карлсбаді я зовсім змінив ставлення до Марії. Бридке дівча стало красунею, і два місяці ми були разом, часу не гаяли. То були два найщасливіших місяці у моєму житті. І будуть. Мабуть, мати здогадалась, що я проситиму руки Марії.

ЛІСТ. Пам’ятаю, ти й не сумнівався, що Тереза дасть згоду. Ти летів, як на крилах, у Карлсбад, знехтувавши навіть концертом для королівської пари.

ШОПЕН. Не міг я зволікати, бо мати мала вже їхати у Варшаву.

ЛІСТ. І що було? Як усе сталось?

ШОПЕН. Хитрі жінки, вони завжди знайдуть хід, щоб викрутитись. Тереза сказала, що їй дуже болить зуб. Старалась не дивитись мені в очі. Сказала, що сприятиме мені, але справу має вирішити Вінсент.

ЛІСТ. Зрозуміло. (Кривить). „Якийсь там музикантик не може бути чоловіком моєї високошляхетної дочки”.

ШОПЕН. І ось свіжий лист від Марії. Вона вийшла за Юзя Скарбека. Жах! Бо хто ж не знає, що Юзек і його дядько – коханці, що жінки їм для ліжка не треба. Серце розривається за неї.

ЛІСТ. Сама влипла.

ШОПЕН. Та не була б та Марія мудра і енергійна. Вона негайно кинула Юзя і вийшла за здорового простого парубка, і він їй хороший чоловік і ненаситний коханець. Як би то не було, моя сестра Людвіка пише, що то славна сім’я – що Марія щаслива.


Зітхає, бере пачку листів, перев’язує їх, обгортає їх папером, перев’язує і пише: „Моя біда”.
ЛІСТ. Ти написав: „Моя біда”?

ШОПЕН. Так. Закінчилась юність. Закінчилась молодість. Закінчилось кохання.

ЛІСТ. Кохання ніколи не закінчується, не вмирає. Ти запитай у свого земляка Ципріяна Норвида. Його „біла королева”, твоя учениця, Марія Калергіс його зі світу зводить. Він кохає її без пам’яті. Він тікав від неї і на острови, і в Америку, але повернувся, бо не може без неї. Вона на нього навіть не гляне, але йому і це щастя – побачити її, просто побачити. Куди вона, туди й він, як сонях за сонцем. Я знову міняю русло, хм-хм. Я не пліткар, але коли ти їздив на води, то в Парижі пустили чутку, що ти вмер, потім – що ти маєш певні стосунки з Жорж Санд, і тому Водзинські не захотіли віддати за тебе свою дочку.

ШОПЕН. Та що Жорж Санд? Я лиш познайомився в тебе з нею і відразу мало не зненавидів. У чоловічих штанах, у фраці, в губах весь час стирчить сигара. І хрипкуватим надтріснутим голосом... насміхається з усіх.

ЛІСТ. Аврора Дюдеван… Вона свій великий зад хоче приховати чоловічим одягом, а дарма, бо співрозмірність форм у неї вибухова і бездоганна. Уїдливий Сант-Бев дуже точно сказав про неї: „В Жорж Санд добра душа і великий зад”. Вона справді здорова і дужа, вона хоче сильного і здорового чоловіка і то такого вершника, щоб з сідла її не злазив, щоб мав добряче пужално і невпинно поганяв лошицю. Альфред де Мюсе був її найшаленішим коханцем, але захворів, і вона дала йому відставку. Так що бережись, брате, вона накинула оком на тебе…

КАРТИНА ТРЕТЯ


Париж. Помешкання Жорж Санд. Повно людей. Курять, пиячать, плюють. Якийсь „копчений” у фресці обіймає Жорж Санд ззаду і стогне від задоволення. Актор-невдаха (має бути щось із театрального одягу на ньому) припав до її ніг і шепоче: „Жорж Санд незвичайна… незвичайна…” Решта людей не з простих, але поведінка їхня така ж дивна… Жорж Санд у чоловічому одязі і з сигарою, що димить.
ЖОРЖ САНД (до сусідки, що саме ввійшла). Розаліє, не жахайтесь, це вияв дружніх стосунків і свободи.
Сусідка задкує і вискакує з кімнати. Гості говорять про жіночі принади. Йшлося про коліна.
ЖОРЖ САНД (акторові, що обіймає її ноги). Ей, артисте погорілого театру, скажи, яке в мене коліно?
Той задирає їй штанину, розглядає її коліно і п’яним голосом базлає: „Р-рожеве”.

У цей час зять письменниці хапає молотка і чомусь хоче вдарити свого сина.


Зятю! Ти здурів?! Онука мені уб’єш.
Ударяє зятя кулаком в обличчя, той дає їй стусана в груди, вона б’є його між ноги, в пах. Зять падає. Вона наступає на молоток.
Чоловіки заберіть його в спальню!
Чоловіки, напівп’яні, тягнуть зятя за ноги в спальню. Той, що у фесці, каже Жорж Санд: „А зад у тебе колоссаль!”.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка