М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка25/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

2-га. Миршаве і горбате.

1-ша СУСІДКА. А-а, то друг Ташеро. Зветься Каландас. Креол. Він механік, з майстерні не вилазить на люди. Зате, кажуть, майстер на всі руки.

2-га СУСІДКА. Та ж упізнала, пригадала...тобі щось поладить і відразу під спідницю лізе, у гаманець без защібки все мітить. Паскуднішої мавпи не бачила!
Показуємо Пікарду і Ташеро (якась, може, напівпрозора завіса піднімається). Вона накинула сарафанчика, провела долонею по щоці Ташеро.
ТАШЕРО. Твою хату і все в хаті віддам бідним і сиротам. Отак у сарафані тебе беру. В мене все є, і то все для тебе, для тебе!

ПІКАРДА (майже побожно). Покоряюсь тобі, мій пане, все зроблю, як ти скаажеш. (Раптом схлипнула). Я така ж добра, як і ти, віддам людям усе. Але зараз ... я маю сповідатись. Їдь, а ввечері забереш мене до себе назавжди.


Ташеро поспішив до коней, і вони з горбатим їдуть. Ззнову з’являються кумасі-сусідки.
1-ша СУСІДКА. А попик, ну Жак, вже шмигонув до неї чорним ходом. Молодий, здоровенний, путо, як макогін, вона казала, ото висповідає – куди там шовкареві! (Солодко потягнулась; з хіттю в голосі). Ото висповідає.

2-га СУСІДКА. От би тобі...

1-ша СУСІДКА (майже трагічно). Не з моїм щастям.
КАРТИНА ДРУГА
Покої заможної сім”ї. Пікарда, тепер уже Ташерета, одягнута по-панському. Ташеро щось лічить, клацає рахівницею. Каландас усе хоче, щоб на нього звернули увагу.
КАЛАНДАС. Куме, ти добре зробив, що взяв бабу, тепер у нас з тобою буде славна жінка.

ТАШАРЕТА. Щоб у чоловіка було кілька дружин, чула, в щоб було кілька чоловіків у жінки... Щось ти, Каландасе, перемудрував.

ТАШЕРО (поблажливо). Мій друг любить пожартувати. Жарти в нього сумні, бо він все один та один, не бере собі пари. Я б уже віддав їм флігель. Ну, мені нема коли, я пішов у цех.
Пішов. Каландас підводиться. Поволі ступає до Ташерети, щось шепче їй на в ухо. Вона відмахується – зайнята домашньою роботою. Каландас не відстає.

ТАШЕРЕТА. Чого ти хочеш від мене?

КАЛАНДАС (нахабно). Дай мені того меду, що спереду, а я тобі ковбаси.

ТАШЕРЕТА (осудливо і зневажливо). Довго думав? Розуму зовсім не треба, щоб таке зморозити. Жінка любить вухами, а ти... переносиш у наш респектабельний дім вульгарщину. Мав би совість. Ташеро глядить тебе, як рідного брата. В нас порядна сім”я,я люблю одну... чуєш? – лиш одну людину.

КАЛАНДАС (уперто). Та хай та людина поділиться зі мною. В нього ж,мабуть, півник вже не вистрибує на пліт і не кукурікає.

ТАШАРЕТА. Кукурікає, ще й як! Каландасе, в мене багато роботи, іди додому.

КАЛАНДАС. Хіба я буду заважати?

ТАШЕРЕТА (знехотя, трохи сором’язливо). Ну при тобі...я не можу прати делікатні речі. Де ти ріс, такий невихований?

КАЛАНДАС. Не в Африці, не бійся, – у Франції. Мій дід потрапив у полон, тут одружився, кров змішалась, і я того копчений.

ТАШЕРЕТА. Каландасику, ну май же ти совість...

КАЛАНДАС (чеше потилицю). І як воно могло повезти такому стариганові?
Виходить. Ташерета проводжає його поглядом, щоб пошвидше здихатись; потім накладає у кошик м’ясо, ковбаси, варених курей, пляшки з вином і квасом. Відчиняє вікно і гукає.
ТАШЕРЕТА. Рене! Човняре!

РЕНЕ (заходить). Перевізник Рене до ваших послуг, мадам. (Легко і з усмішкою вклоняється).

ТАШЕРЕТА (проникливо). І ти закохався... і що мені робити? Ось візьми капшучок, щоб мовчав твій язичок.

РЕНЕ (заперечливо виставляє руки). Навіщо мені ваш капшучок...я за вас життя віддам.

ТАШЕРЕТА. Візьми-візьми, жінки практичніше від вас – купиш собі нового човна. Зроби так, щоб у нього весла не скрипіли. І давай погомонимо про справу, яку будемо робити. (Визиринула у вікно; нікого нема). Ти береш їжу, перевозиш через Луару, несеш на мою дачу. Я ж потім поїду, через міст, без нічого, ніби нічого й не збиралася брати. Ти ввечері привозиш до мене Жака, чекаєш його скільки треба, перевозиш назад, проводиш додому, кладеш спати, вранці будиш, приводиш Ташеро, ви забираєте Жака, снідаєте, потім усі разом їдете до мене на дачу, де я вас стрічаю.

РЕНЕ (зітхає). Що то жіночий розум... і ніхто не підкопається.

ГАСНЕ СВІТЛО. ПАУЗА.
У темноті чути голос Рене: „Жаку, вставай! Добряче ти вчора попорав грядки Ташерети - голови від подушки не можеш відірвати. Вставай, вставай! Ходімо...”

ЗАГОРАЄТЬСЯ СВІТЛО.


Покої Ташеро і Ташерети. Снідають Ташеро, Жак-попик і Рене.
ТАШЕРО. Святий отче, може, трохи вина, все-таки неділя?

ПОПИК. То гріх...о, гріх!

РЕНЕ (убік). А з Ташеретою видудлив три пляшки на дачі.

Попик жадібно п’є вино. Снідають.


ТАШЕРО. Поснідали, а тепер на дачу до нашої господині.Ви не проти, святий отче? Там вона такого наготувала!

ПОПИК. Може, я не поїду?.. Ну, цілу ніч молився, натомився…

ТАШЕРО. Та в нас на дачі краса, свіже повітря, з гори все видно, тиша, ласкавий голос господині. Що може бути кращим від такого відпочинку. Їдемо, їдемо, бо вона буде незадоволена, що я не привіз вас, її духівника.

КАРТИНА ТРЕТЯ


Усе те ж саме. В міських покоях Ташерета. Вона щаслива, весела, швидко все робить, наспівує. Заходить Каландас – рвійний, рішучий, нетерплячий.

КАЛАНДАС. Знаю, чого ти мене не любиш. Я малий, горбатий, мізерний. А ти любиш… ну, таких, як твій духівник. Як його там? Жак, здається. Якби він не був таким зеленим і тихесеньким, то давно заліз би своїм держаком у твій город. То ще повезло Ташеро, та й мені, що він не їсть з нами одною ложкою.

ТАШЕРЕТА. Каландасе, в тебе одна й та ж розмова. Я що, даю тобі… привід? Ти ж бачиш. Я весь час вдома, у праці, в клопотах, гляджу свого чоловіка, і всі робітники в нас нагодовані. (Підкреслено). Я з дому не виходжу.

КАЛАНДАС. Та жінка як схоче, обдурить чоловіка в нього під носом.

ТАШЕРЕТА (раптом стає ласкавою). Ось бачиш, таки ти мене зрозумів. Давай так, ти приходиш до заднього входу опівночі, і я тобі відкриваю всі двері і …щілини.

Каландас щасливо потирає руки. підстрибує, зникає. НІЧ. Промерзлий горбатий стукає ногою об ногу, бурмоче – кляне все і вся на світі. Раптом у щілині з»являється світло, почяало стрибати так, ніби його нресуть по сходах.


ГОЛОС ТАШЕРЕТИ. Це ви?

КАЛАНДАС. Я, сто чортів!

ТАШЕРЕТА. Щось я не впізнаю вашого голосу. Покашляйте.

КАЛАНДАС (нетерпляче). Та я, чорт забирай! Змерз, як цуцик, а тепер лиш почув ваш голос, мене кинуло в піч.

ТАШЕРО (відчиняє вікно; сонним голосом). Хто там? (Зникає).

ТАШЕРЕТА. Чого ви розкричяались?! Ви розбудили мого чоловіка!

ТАШЕРО (з’являється у вікні). Ти, той, що не дає мені спати, на тобі горілки! (Виливає на голову горбатого відро помий; несамовито кричить). Ловіть злодія!
Горбатий тікає і з переляку падає у канаву зі свинячим лайном.

ПЕРЕХОЖИЙ. Він не встиг вас обікрасти, але його вже покарано: він валяється у канаві, куди стікає свиняче лайно і сеча. (До горбатого). Випив?.. Тепер закуси!


Гасне світло. В темноті лунає голос Каландаса:
«Ледве виліз, та мало не задихнувся. Ну, я їй помщуся за це! То її хитрощі, підступниці».

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА


Усе ті ж покої. Господдиня так само в клопотах. Заходить Рене.
РЕНЕ. Чарівна Ташерето, будьте обережні, сюди йде горбатий Каландас, вибачте, обіцяє вашу шкуру розрізати на смужки і посипати сіллю…

ТАШЕРЕТА. Хм, а я думала, що в нього лиш до заліза голова – догадався, що я хотіла його провчити.

РЕНЕ. Він лише про це й говорить. Сам до себе. Хай би ще по дроті ходив. Затуманли ви йому мозок, і він хоче вам помститись, а ці сарацини, як злі, серця не мають. Казав, що прийде до вас вечерпяти, що я і передаю. (Виходить).

ТАШЕРЕТА. І він не пошкодує.


ГАСНЕ СВІТЛО
ПАУЗА.

Дзенькають ложки, виделкиі... Чути голос Ташерети: “Вечеря готова».

ЗАГОРАЄТЬСЯ СВІТЛО

Ташерета у принадному одязі, по-святковому причепурена; порожевіла, метка. З’вляється Каландас.

КАЛАНДАС. Ой як пахне! А яке все гарне. Ташерето, ви дивовижна, ви чарівниця, ви чудо із чудес на цілий світ.

ТАШЕРЕТА. Я просто жінка, Каландасе.

КАЛАНДАС. Що жінка, то жінка, бо лиш жінка могла так придумати, щоб я опинився у канаві з свинячим лайном. Скільки кажу владі замінити канаву закритим жолобом!

ТАШЕРЕТА. Правильно, сердьтесь на владу, на себе. А при чому тут я?!

КАЛАНДАС. Ви ж казали, ваш чоловік поїхав в Амбуаз.

ТАШЕРЕТА. Поїхав і повернувся, бо забув нові фарбники, а мав показати їх королеві…Ну з ким так не буває? Він здорожився, ліг спати, а ви розкричались, самі винні.

КАЛАНДАС (безмежно здивований і вражений). Я-а-а?! Та це ж ви мене змушували. Та я…та я …кров кипить у мені!

ТАШЕРЕТА (сіла йому на руки, погладила по щоці). Ландасику, ви справді думаєте, що я… Та я весь час хочу зійтися з вами, ви ж, мабуть, гарячий, як вогонь, та ніяк не виходить. Взавтра ж він знов їде до королеви з найновішими фарбниками і буде там, поки все не виміряє, не підбере барви, не поміняє весь шовк в апартаментах. Ви пориходьте ввечері і порозкошуєте. Ми влаштуємо такий феєрверк!..

КАЛАНДАС (убік). Від неї всього можна чекати. (Запитує). У ліжку?

ТАШЕРЕТА. А де ж, мій любий? На полі найсолодшої битви.

КАЛАНДАС. Гаразд, я прийду.

ТАШАРЕТА (цмокає його в щоку). Я вас буду чекати, моя мавпочко.


Каландас хоче вхопити її в оберемок, вона легко випручується.
Ну почекайте ж до завтра до вечера, пустунчику…
ПАУЗА
Ті ж покої, такі ж страви, пляшки і високі фужери на столі. Каландас, як нова копійка. Кидається до господині. Вона жестом зупиняє його. На ньому аж шкура ходить.
КАЛАНДАС. Ясочко моя, мене забирають у Брюге. Сам король посилає! Чого? Військова таємниця. Буду зброю робити. Перед нападом німаків король хоче, щоб я зробив багато дуже хорошої зброї, і він за це мені віддасть своє золото, а я… тобі...

ТАШЕРЕТА (солоденьким голоском). Який же ти славний. (Убік). Чорт горбатий! Як ти мені остогид! (Йому). Ми будемо щасливі, мій котику. Ти ж думаєш, що золото – це найдорорждче, найкраще, найлюбіше у світі, чи не так? Заплющ очі, я тобі піднесу понюхати стегенце куріпки, оце най…

КАЛАНДАС (як завжди, прямолінійно). Та хіба є кращі, ніж у тебе?!. Я чманію, я втрачаю голову…
Хапає жінку, хоче затягти її в ліжко. Стукіт у двері. Ще наполегливіший.
ТАШЕРЕТА. А то що таке? Чи не колесо зламалось? Ой, Каландасику, ховайся у шафу; мені вже й так дісталося за тебе, тепер як застане нас, то вб’є мене.
Каландас негайно залазить у шафу, Ташерета закриває його якимись манатками – ще і ще, притискуючи коліном, замикає двері, біжить стрічати чоловіка. Гаряче цілує його. Той обціловує їй щоки, скидає з неї тонкий жакет, обціловує їй плечі і груди.
Коханий, любий, ходімо ж за стіл. Я тебе пригощу таким напоєм, що твій жеребчик буде скакати по квітучих луках цілу ніч.
Вони гарненько повечеряли і лягли в ліжко біля шафи, де Ташерерта і заховала горбатого. Погасло світло. Жеребчик і справді добряче стрибав по квітучому лузі, від чого посчкрипувало ліжко і солодко постогнувала Ташерета, лепетала гарні слова або знову подавала звуки пристрасті. Нарешті все стихло.

Каландас вже задихався, і не лиш від нестачі повітря…Спробував відчинити дверці зсередини. Вони не піддавались. Горбатий вовтузився у лахах, стараючись вивільнитися з них. Ташеро насторожився.


ТАШЕРО. Що це таке?!

ТАШЕРЕТА. Та то кицька…Збирається на дощ, вона й хоче в хату. Я потім впущу її. Спи, мій солоденький, спи… Ох, як не легко тебе приспати, а тобі (підкреслює) так треба заснути.

Ташеро засопів, потім почав похропувати, чмокати губами, щось мукотіти. Ташерета випустила Каландаса. Чути, як він, уже виходячи надвір, жадно вимовляв: “Ох, повітря, повітря…я ж там не мав чим дихати…”Ташерета замкнула двері і до себе сказала: “Зате яку ти музику почув!.. може, отямишся”.

КАРТИНА П’ЯТА


Каландас у халаті, розшитому золдотом, сидить у власних покоях.

Всюди розкіш.

КАЛАНДАС. Скільки років мене тут не було. А я її забути не можу. І палац собі купив, і ліс на підгір’ї і дачу, і…чого в мене лиш нема! І нащо воно, як її нема. І не буде. Вона не моя. (Тяжко зітхає). І ніколи-ніколи моєю не буде. І наче ніж у серці колупає. Помститится! Помститися!! Ох, помститися!!! Як мої предки, нароблю з неї м’яса і наїмся! Звелю вирізати і запекти її великий тугий сосок і з’їм його без приправи. Ось так, ось так… (Хрумає ротом. Раптом побачив Рене і гукає). Рене! Рене!
Заходить Рене.
Давно тебе хотів побачити. Як ся маєш? Потягнино чарчину.

РЕНЕ. На роботі не п’ю.

КАЛАНДАС. Та це ж бургундське, яке ти так любиш. Так ти і далі возиш… ну, попика?

РЕНЕ. Усіх перевожу. Така в мене робота. І чого ти напав на Жака?! Хороший хлопець, хоч і піп.

КАЛАНДАС (брехливо, солодкаво). Та я що? Я нічо’… Справді, славний хлопака Жак. Я не про нього. Я про ту, що всі кишки з мене вимотала.

РЕНЕ. Можна подумати, що то вона підбивала тебе на дурне, а не ти її.

КАЛАНДАС. Як би то не було, а Ташеро має двійко діток, та щось ні на нього, ні на неї вони не схожі. Десь я бачив такі золотаві кучерики, променисті очі і міцні плечі. От би я її… на рожні засмажив!

РЕНЕ. За що? Кум вивів тебе в люди, кума пригощала, годувала, сорочки прала, Ташери тебе на руках носили, а ти – “убив би…на вогні б засмажив!”

КАЛАНДАС (не слухаючи, ніби сам до себе). Я ж знаю, Ташеро безплідний, королівський лікар сказав. Де ж узялися діти? Я міг би бути їхнім батьком.

РЕНЕ (всміхається). Ти подивись на себе у свічадо. Чорт твоїй пиці позаздрив би. І ти хочеш, щоб у дочки Ташерети була така бузя, як у тебе?!

КАЛАНДАС. Чи такий горб на спині… Хе-хе! Скажи ще це.

РЕНЕ. Ну, я не таий жорсткий, як дехто. Але ти кажеш правду. І як тобі прийшло в голову домагатися такої красуні і дружини твого рятівника, благодійника і вірного друга? Хіба ти не знаєш, що тебе чекає вогнище?

КАЛАНДАС (насторожено; зводить руки, ніби захищається). Що ти?!. Звідки це?!. Свят-свят…

РЕНЕ. Я не з тих, хто багато балакає, когось продає, але ксьондзи воліють тебе спалити: ти ж знаєш, у нас сарацинів не люблять і того тебе бачать купкою попелу. Зараз інквізиція притухла, лиш не для тебе.Ти прислужував мавританці, що своєю красою і вмінням кохати знищила сотні лицарів його величності, посіяла жорстокі чвари, які мало не привели до громадянської війни.Ксьондзи облизувались, навіть тоді, коли палили твою маританку. Тихцем спалили. Мали спалити й тебе, і якби не Ташеро…

КАЛАНДАС. Так, я служив… і знаю, лицарі самі билися за неї, вона й не знала. Та що там говорти, найсвятіший перед тим, як відправити її на вогнище, три доби раював у її пеклі і врізав дуба від перевтоми. І всі облудники – святі отці таки справді облизувались на неї, як кіт на сметану.

РЕНЕ. Я тобі ще раз нагадаю: тебе спас Ташеро. Він, шанована людина, сказав, що зробить з тебе вірного християнина, хоча вони плювали на це, їм треба було багато грошей, і Ташеро дав їм багато грошей і забрав тебе, хоч і не знав, що в тобі дрімає талант механіка.

КАЛАНДАС. Що б ти не казав, я їй помщуся. І чому вона йому дісталась, а не мені?! Хіба я винен, що я горбатий і негарний?! І що, я – негарний і горбатий – не хочу кохати? Ще й як хочу! Та й у мене такий держак від лопати, якого ні в кого з вас нема: ви пішли в ріст, а я – в держак! А що ті попи…

РЕНЕ. Я попам не вірю, вони облудники. Я тобі по-людському скажу: хто заздрить – породжує ненависть, ненависть порорджує мстивість, усе це смертельна отрута, вона вкладає в руки заздрісника-мстивця кинджал чи миш’як.

КАЛАНДАС (зі злом, крізь зуби). Я їй!..

РЕНЕ. Ну скажи, чого тобі ще треба? Прихильність короля є, палац, як у кардинала, золота – мішок, манатки і майстерні – як у герцога. Заспокойся, візьми собі жінку, а на твої статки найкраща краля піде, і живи, як людина.

КАЛАНДАС. Та що мені ті кралі… в мені одна живе, рана на все серце… і я їй помщуся за те, що вона мене загнала у свиняче лайно і мало не задушила у шафі.

РЕНЕ. Як ти не хочеш визнати: не вона причина, а ти, не вона тебе, а ти її підбивав на дурне.

КАЛАНДАС. Ну, кум не може, я хотів йому помогти. Хм, ну іноді він може, коли вона ще й зілля якого йому дасть.

РЕНЕ. Наслухався? у шафі?

КАЛАНДАС. Наслухався, ох і наслухався… Думав, увесь скапаю. Так спекотно було у шафі, коли вони… скакали по квітучому лугу.

РЕНЕ. Каландасе, чому б тобі не взяти твою сусідку? В неї стегна такі ж, як у Ташерети, а сідниці і груди ще більші…

КАЛАНДАС. І копчена така, як я… Не хочу! Ташерету не можу з серця вирвати. І вже не кохання її хочу, а смерті, смерті, смерті! Зараз мені найсолодші ненависть і помста. О, це найлюбіше мені – помститися! Рене, скажи мені, ти ж весь час возиш попика на дачу … (Дістає торбинку з золотом). На ось тобі капшук, він дуже добре допомагає балакальній залозі.

РЕНЕ. Не треба мені. Не візьму, хоч ріж. Я не продаюсь.

КАЛАНДАС. Але ж ти возив попика до неї.

РЕНЕ. Возив. Жак буває у них лише разом Ташеро.

КАЛАНДАС. І возиком, і коником возив. Я знаю, я все знаю. Де ти взяв коня і кабріолета?.. Ташерета дала грошей, щоб мовчав?

РЕНЕ. Ні, я заробив. Ти ж знаєш, я все вмію робити, і ніколи не лінуюсь, не пиячу, не курю, не фітькаю грошей, ось наскладав і купив.

КАЛАНДАС (хитро і підступно). А попик тобі дає? Еге ж? У дурної пастви наскубає і дає.

РЕНЕ (твердо і спокійно). Я йому даю. Десятину. Забув про десятину?

КАЛАНДАС (нещиро). Що це я до тебе вчепився? Так ти не скажеш, де в них, чорнявих, взяися біляві красені-діти? Кум страшніший за чорта, а на неї вони анітрохи не схожі. (Махнув рукою). Ай, нащо вони мені. Мене за мої гроші зараз всі заповажали, нічого, що я сарацин. Тепер я сам собі пан. Не минай, Рене, моєї скромної хати, заходь, буду радий бачити тебе.

РЕНЕ (виходячи). Такій хатці папа римський позаздрив би, лицеміре. І добре, що ти не чуєш цього.


КАРТИНА ШОСТА


Покої Ташеро. Обідають він, його дружина, двоє діток і попик Жак. Приходить Калапндас. Він уже зовсім інший, ніж був. Жарти в нього вже не злі, до Ташерети він ніби охолов, мовби зроумів, що ця троянда не для його будяка. До попика ласкавий і уважний. Всі раді переміні в ньому і ставляться до нього так само добре, як і він до них.
КАЛАНДАС (коли заходив). Бонжур, панове товариство! О куме, ти змужнів, і сивина тобі личить, як римському патрицію.

ТАШЕРО. Сідай, любий куме, давно тебе чекаємо, ти чогоось не заходжиш до нас.

КАЛАНДАС (поважно). Та поки я облаштовувався, та й справи в магістраті…

ТАШЕРО. Ти посвіжішав, ніби здолав якусь хворобу.

КАЛАНДАС. Так, здолав одну, з’явилась друга, а мучить третя. Так хочу смерті…

ТАШЕРЕТА (лагідно всмиіхається). Даремно, ще не все втрачено.

ТАШЕРО (все своєї). Ти жє подивись, як розквітла наша Ташерета.

КАЛАНДАС. І справді… а я і не помітив. І дітки дивні, такі гарні. (До попика). Мужніє і святий отець, ваш духівник. (Убік). Мабуть, кропило добряче має, мабуть, і ці ангелочки з’явились від його святої води. (Підходить до дітей, голубить їх, виймає шкіряну торбинку, дає дітям по золотому).

ТАШЕРО. Та що ти, брате?.. в них усе є, а в тебе зараз витрат не полічити.

КАЛАНДАС. Золотим дітям – золоті гроші. Хай ростуть щасливми, славні дітки, найкращі у світі, над ними вже витає благословіння. От би батькові ще пощастило пожити.

ТАШЕРО (жваво). О Каландасе! Брате! як народились дітки, я помолодів, у мене з’явилась така сила і жага до праці. Всі ми задоволені, а королева ще й озолотила нас. І в нас з Ташеретою, поки тебе не було, запанували мир, злагода і любов.

КАЛАНДАС. Я дуже радий, що ти такий щасливий. Пробач, куме, за мої не завжди гречні жарти і гострий язичок.

ТАШЕРО (щиро). Пусте…як добре, що і ти твердо став на ноги, Ох і заживемо. (Підводиться). Ну, мені пора.

ЖАК. І я піду… готуюся до вечірні…

ТАШЕРО. Ось так ми удвох завжди йдемо з хати, як нитка за голкою.

КАЛАНДАС. А я ще пораджуся з кумою, і ми підберемо мені покоївку, бо мої руки лиш до заліза, а в господі хай панує жінка.

ТАШЕРО. Та хто боронить? Ти просто забув, що в нашій хаті ти – рідний брат.
Ташеро і Жак виходять, Каландас прислухається до їхніх кроків, переконується, що обидва пішли, і підступає до Ташерети. Вона не боїться, не ухиляється, а просто робить свої жіночі справи – прибирає з стола.
КАЛАНДАС (з люттю дивитьься на неї). О геєно… (спохвачується). О світло днів моїх…

ТАШЕРЕТА (лукаво і ніжно). А я подумала, що ви мене забули і розлюбили.

КАЛАНДАС. А ви б запитали канаву з лайном і ось цю шафу. Вони дадуть вам відповідь.

ТАШЕРЕТА (не була б то жінка). А ви хотіли б усе просто – прийшов, побачив, усе взяв?! А я жінка, я мала вас поманити, подражнити, помучити, щоб кров у вас заграла, тоді ми, може, мали б те, що інші мають. А прос-то – це нецікаво.

КАЛАНДАС (розсміявся, але підстрибнув до шафи, ударив її ногою). О проклята тюрма! О келія знущання! (До Ташерети). Чи не всі інші поливали ваш квітник, що ви так розцвіли? Я вас такою ще не бачив. Жах, яка гарна. А дітки … Чиї дітки?

ТАШЕРЕТА (мило і щиро обеззброює). Наші. Дітки – наші.

КАЛАНДАС. Х-ху, від серця відлягло. І добре. Хай живуть щасливі. Я вас більше не буду турбувати. Живіть спокійно.

ТАШЕОЕТА. Ми й живемо в любові, мирі і злагоді. Всі. Дітей він дуже любить і через них мене став ще більше любити. Ми щасливі (робить наголос) всі. Чуєш, Каландасе?! Всі!


Той вклоняється і йде.

КАРТИНА СЬОМА


Берег Луари. Дача Ташерів. Треба зробити так, щоб було видно, що робиться і в ній і поза нею. Тут, за її стіною, розмовляють Ташеро і Каландас, там, усередині, Ташерета вгощає попика, збиває подушки, розстеляє ліжко. Ясно, що одні одних не чують.

У цей час горбатий розповідає Ташеро, чим частенько займається Ташерета.


КАЛАНДАС. Послухай, куме, не буду ж я тобі брехати: попик в обіймах Ташерети ділить з тобою те, що належить тобі і лиш тобі.

ТАШЕРО (з недовірою). Не може бути… ми весь час з ним разом…

КАЛАНДАС. А ти послухай. Я слідкував, не поспішав, бачив це не раз, я приспав їхню пильність, я переконався, лиш потім сказав тобі. На вихідні твоя дружина йде на дачу через міст?

ТАШЕРО. Через міст.

КАЛАНДАС. А ввечері Рене перевозить човном попика туди ж. У тебе на дачі попик напивається, наїдається, вкладається з Ташеретою в ліжко і порає те, що належить лиш тобі. Чи мало б належати.

ТАШЕРО. Та ні, він її духівник, як же…

КАЛАНДАС. Ти послухай далі. Попик славненько попорає твою благовірну, в темноті повертається човником додому, вранці приходиш ти, забираєш його, ви снідаєте і їдете до тебе на дачу, де попик уже всі грядки гарненько заскородив і полив. Вас люб’яно стрічає твоя вірна дружина. Вона вітається з Жаком, ніби давно не бачились. Ось так вони тебе правильно дурять. І діти не твої, а… його!

ТАШЕРО (підстрибнув на місці). Я їх уб’ю!.. то що, може, вони і зараз… пораються?

КАЛАНДАС. Пораються. Лиш ти не рвись, не спіши, це в них надовго.

ТАШЕРО (стукає кулаком в кулак). О-о-о чим же мені їх убити?!

КАЛАНДАС. Не бризкай, квакун, у тебе є друг, а в мене є шпага, я її ось тут сховав (витягує з якоїсь щілини). Вона отруєна, і то так, що лиш ти торкнешся попика і своєї дружини, як вони відразу умруть. Обоє. Досягнення цивілізації. (Поволі виймає шпагу з піхов). Будь обережний, себе не вколи, бо…

ТАШЕРО. Давай!


Обережно бере шпагу, і вони підкрадаються до дверей. За дверима, в кімнаті саме розпал солодкої битви.
ТАШЕРЕТА (до попика, що трудиться на її грядці в постелі; чути всім, і Ташеро теж). О мій коханий Жаку, я б увібрала тебе всього в себе, щоб ти завжди був у мені.

ЖАК. Та я такий здоровенний, що весь у тобі не вміщусь. Хіба часточка мого єства…

ТАШЕРЕТА. О, це було б добре – ти йдеш, а його залишаєш.

ТАШЕРО (вривається; за ним – Каландас). Ви залишитесь тут обоє! Навіки!!!

ТАШЕРЕТА (підхоплюється; гола, прекрасна, ступає до Ташеро). Стій, чоловіче! не вбивай батька дітей твоїх!
Вражений і закоханий Ташеро відкидає шпагу назад, вона вшпилюється в Каландаса. Каландас, вмить падає і вмирає.

Ташеро і Жак кидаються до Ташерети, і всі троє, щасливі, обіймаються.


РЕНЕ (зазирає у двері). Я ж казав Каландасові – четвертий зайвий.
ЗАВІСА

20-22 березня 2005 року

Вареники з… трояндами

(Володимир Маяковський)

ДІЙОВІ ОСОБИ
Володимир МАЯКОВСЬКИЙ, поет, українець за походженням.

ОЛЕКСАНДРА ОЛЕКСІЇВНА, його мати.

ЛЮДМИЛА і ОЛЬГА, сестри Володі.

СУСІДКА Володимира.

Ляля БРИК.

ОСЯ, її чоловік.

ВЕЛЕТ, відпочиваючий.

Присяжний ПОВІРЕНИЙ.

АБРАНОВ, високопочставлений тайняк.

Відпочиваючі, енкавведисти.


ХХ століття.

Гидь поки що мало поріділа,

Справ по горло –лише б успівать.

Як життя доведемо до діла, -

Отоді й хвалу йому співать.**

Володимир Маяковський.

ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Будинок відпочинку у Криму. Кипариси, море, човни, яхти… Біля великої вольтерівської бесідки – гори валіз s клунків, біля них стоять господарі – майбутні відпочиваючі: вони лиш приїхали, ще не поселились і не познайомилися. Серед них Людмила, Велет, Присяжний. Щось у радіо тріщить, хрипить, крізь хрип проривається: “…таємо приїжджих!.. шостий адмінкорпус…”, лунає переривиста мелодія стрічного маршу, тріск, тріск, шурхіт і раптом чистий голос: “…Бурлюк і поет Володимир Маяковський”.

ПРИСЯЖНИЙ. Х-ха, Маяковський – поет?! “Вы любите розы, а я на них срал – Стране нужен уголь и металл”. Це що – поезія?!. та якийсь нужник! Не будь я присяжним повіреним, то розбив би радіо, бо Маяковський – не поет, а розбишака і п’янюга, хуліган і бабник. Та, мабуть, він і не Володимир, а Ізя чи Мойша Ляльобрикович.

ЛЮДМИЛА (убік). Володя любить варення з троянд, з трояндових пелюсток. (До Присяжного; суворо). Ви особисто знайомі з Володимиром Маяковським?

ПРИСЯЖНИЙ (як блазень, робить реверанси). Ах я особисто? Ах чи я знайомий? (Перестає викручуватись, сідає). Я його особисто не знаю, цього футуриста у кофті кольору дитячої несподіваності, але я чую, ЩО про нього кажуть люди. О-о! (Підніс палець угору). І що пишуть газети! А газети просто так не пишуть. Що, скажете, ні?

ЛЮДМИЛА. Скажу. Я дуже близько знаю Володимира Володимировича.

ПРИСЯЖНИЙ. Мабуть, його постільна подружка.

ЛЮДМИЛА. Як вам не соромно? Ви правник, але виховання у вас, як у вурка. Я – рідна сестра Маяковського.
Присяжний зняв панаму, почав обмахуватись нею, а потім і витиратися великим носовиком.
ВІДПОЧИВАЮЧІ (з усіх сторін). Людо, скажіть… Звідки він? Який він? Чи правда те, що про нього пліткують?

ЛЮДМИЛА. По-перше, відповім цьому “гаспадіну”: ми не євреї, ми українці. Тато наш, Володимир Костянтинович, з запорозьких козаків, мама, Олександра Олексіївна, – з кубанських. Батько наш дуже любив українські пісні, співав “Реве та стогне Дніпр широкий”, “За світ встали козаченьки”, “Там за гаєм зелененьким вдова брала льон дрібненький”, “Цвіте терен” “Думи мої”… Він був художником у душі, проектував меблі, його послали на роботу в Грузію, і будиночок у Багдадях, де народився Володя, він намалював і спорудив сам. Це було таке щастя – дивитися, як він працює, і ми всі малюємо.

ВІДПОЧИВАЮЧІ. То ось звідки в нього талант!.. І темперамент грузинський…

ЛЮДМИЛА. Чому ж? В українців теж гаряча кров. Козацька.

ВІДПОЧИВАЮЧІ. А що Маяковський читає?

ЛЮДМИЛА. Як гарно ви запитали. Ми всі - я, мама, Оля, Володя – малюмо, пишемо, вишиваємо, плетемо, але найулюбленіше наше заняття – читати. Якось піп узявся за Володю, дав йому повістинку “Птахарка Гапка”, Володя просто отруївся тим несмаком і сказав, що не буде більше читати. Тоді тато прочитав нам “Гайдамаків” і “Наймичку” Шевченка, переповів українською “Вія”, “Вечори на хуторі біля Диканьки” Гоголя, і Володя вигукнув: “Найбільше у світі я люблю Шевченка і Гоголя!” Потім я дала йому “Дон Кіхота”, він виліз на горище і не зліз, поки не прочитав. Зліз, зробив шаблюку і давай рубати будяки.

ВІДПОЧИВАЮЧІ (з усмішками). Звідти й футуризм?.. Звідти й грім віршів?..

ЛЮДМИЛА. Ми переїхали в Кутаїсі, бо Володі треба була гімназія. Його допитували попи і так допекли, що Володя зненавидів їх навік і став футуристом, щоб не потрапити в полон облуди, яку тоді вважали головним предметом.

ПРИСЯЖНИЙ. Ось-ось!

ЛЮДМИЛА. Він начитався Жюля Верна, він мріяв про Всесвіт і не знав, що стає поетом.

ПРИСЯЖНИЙ (із знущанням). Отакої!

ВЕЛЕТ. Дядю, закрий піддувало, є таке прохання. (До Люди). А як він став революціонером?

ЛЮДМИЛА. Я з Москви привезла листівки. Там були вірші. Про справедливість, рівність, свободу, боротьбу. Володя прочитав і сказав, що йому стало так, як коли він слухав Шевченка, і сказав, що в ньому поєднались козаки, гайдамаки, революція і поезія. Він став дорослим.

ПРИСЯЖНИЙ. Хі-хі! Фути-нути, не дихнути.

ВЕЛЕТ. Ну ти, гнидо тюремна!..

ПРИСЯЖНИЙ (по-бабському). Це він, це він… когось у землю живим закопав і у в’язницю, як кур в ощіп попав.

ЛЮДМИЛА (спокійно). Володя зробив підкоп, друзів виручив, його за це били, кидали з тюрми в тюрму, щоб не встиг загітувати чи зробити підкоп. Він же читав і Дюма.

ПРИСЯЖНИЙ. Я ж казав – бандит!

ВЕЛЕТ. (бере його за вухо, веде вбік, дає ногою під зад). Згинь, буржуйська мордо, бо розчавлю! (Повертається; до Люди). А десь вчився – так же малює?..

ЛЮДМИЛА. Було. Та він зрозумів, що треба писати вірші.

ВЕЛЕТ. А кажуть, він отому Бурлюку, що оце по радіо з ним… ну, натовк ряшку.

ЛЮДМИЛА. Вони разом були в художньому, Бурлюк все насміхався: “Хахол, хахол…” – Володя і надавав йому, а рука у Володі важка. Потім Бурлюк украв у нього вірші, прочитав, прибіг і волає: “Кидай ти цю маралку, ти ж геніальний поет!” Так і подружили, водою не розлити. Послухав друга, став поетом.

ВІДПОЧИВАЮЧІ. Кажуть, що шкодує про… партійні вірші…

ЛЮДМИЛА. Шкодує. Перехвалив “таваріщєй”. Не знаю… поезія і партійність, по-моєму – несумісні. Може, партіям треба закличні вірші, а поезії партій не треба, вона самодостатня без партій, щоб впливати на людей.

ВІДПОЧИВАЮЧА. Кажуть, вибачте мені, що він живе з Лялею Брик і з її чоловіком… ну, вдень і вночі… ну це ж який страм… ну – сором.

ЛЮДМИЛА (помовчала, зітхнула). Не втручаюсь в його особисте життя. Ляля до нас не заходить, бо я її… (похмуро) дуже-предуже люблю. І оті фокуси… Ні, я брата не виправдовую, ну вона ж жінка, берегиня роду і поряднолсті… Кому повім печаль мою?

ВІДПОЧИВАЮЧІ. А як ви опинилися в Москві?

ЛЮДЮМИЛА. Сталось страшне і непоправне горе. Батько зшивав свої архітектурні проекти, проколов пальця і вмер від правця. Ми залишились без житла, без шматка хліба, в Кутаїсі роботи не було, часи були непевні, і я поїхала в Москву, повезла наші малюнки – розписи шовку. На “Трьохгорці” за них схопились, сказали, що на міжнародній виставці в Парижі переможемо. Ми таки перемогли, нас хвалили, величали, ну, в Парижі, а в Москві… квартири нам не дали, пайка не обіцяли, і все ж було хоч щось, щось певніше, чим у Кутаїсі, і ми переїхали під державну руку. Жили то в закутках, то в коридорчику, відгородженому фанерою, шум, гам, чад від керогазів, пацюки… брррр! Страшно згадувати.

КАРТИНА ДРУГА
Москва, Студенецький провулок. Маяковські переселились сюди після тривалих ходінь по муках – халупах і кутках.
МАТИ. Не віриться… півтора десятка разів чиновники викидали нас з “комуналок”, з гуртожитків, закутків, скільки ганяли лиш через те, що ми переселилися з Грузії, що ми українці. Володя – золоте серце! Він таки добився нам кооперативу, заплатив такі гроші. Три кімнати, кухня, ванна… що ще треба жінці? І все – він. Скільки в нього біганини, мотанини, а про нас не забуває.

ОЛЯ. І все оце він приніс. Ну, ще й телефон, і люстри, і дзеркала, і радіо. (Прикладає до вуха навушника, залюбки слухає). Мамо! Людо! його вірші передають. (Насторожено; пошепки). Закордон! Кажуть, такий майстер заблукав у політичних джунглях. О, о, дають його голос, і… що ж він читає – жах!


Зробила звук сильнішим; мати і Люда підійшли поближче; чути голос Маяковського; це можна й зіграти: “Комуна! Кому – на! Кому – ні! Кому зуби прикладом виставила, кому… вставила зуби!” – Диктор (з легким акцентом): “І чудово всміхається вставленою в нас, за кордоном, щелепою. Комуністична охранка йому вибила, а ми вставили, і він тепер зрозумів, де живеться по-людському. Хоч має він град книжок і летючий дощ брошур, а правду зможе написати лиш тут, сам про це нам казав… Та й мексиканський художник Сікейрос про це пише. Коли він з Риверою приїхав до Сталіна на зустріч у Кремль, Маяковський був у них перекладачем, потім було “пірованіє” по-московськи, і у Володимира розв’язався язик…”.

Мати з Олею сполотніли, Люда насупилась, на пальцях, крадькома, підійшла до дверей, приклала вухо – чи ніхто не підслуховує. Всі застигли.

ЛЮДМИЛА (завжди рішуча, навіть мужня; ніби нічого не сталося, відходить від дверей). Володя – справжній син і брат. Згадайте, як у нього прикинулось запалення легень, ліків де візьмеш, і ліками йому були ми, і він цього не забуває.

Оціпенінння проходить.


ОЛЯ (зраділа переміні розмови; жваво, весело). Та він просто хороший. Хай там що кажуть, а він… Мене покусав собака, не встигла зателефонувати, як він прибігає з тортом і величезною грудкою шоколаду. І в редакцію мене взяв, я тепер не безробітна, а малюю макети, обкладинки журналу, заставки, заголовки. Я люблю свою роботу, та якби не він…
Дзвінок у двері.
МАТИ. О, Володя прийшов. Легкий на згадку.
Відчиняє двері, Заходить Володимир. Ставить у куточок паличку, модну тоді, скидає циліндра і наймодніше тоді бобрикове пальто.

ВОЛОДЯ. Вітання всім! Я у ванну, помию руки. (Йде у ванну).

ЛЮДМИЛА. Отак завжди, спочатку руки помиє, а тоді вітається. Такий чистюля, мамине виховання.

ВОЛОДЯ (виходить, обіймає маму, сестер, цілує). Мамочко, ти найкраща, найдобріша мамочка у світі. І я відчуваю – є мої улюблені вареники з вишнями.

МАТИ. Є, Володю, з вишнями, наші, українські. І твоє улюблене варення з трояндових пелюсток.

ВОЛОДЯ (хапає її, піднімає, кружляє з нею по хаті). Матусенько, рідна.

МАТИ. Вово, тобі ж важко.

ВОЛОДЯ. Важко? З вами?! Та якби це Оля… (з любов’ю дивиться на сестру – дорідну, пишну, з соковитою красою). Пам’ятаю, привіз їй з Парижа рожевий костюмчик, а треба два таких, з двох пошити, щоб було на неї.

ОЛЯ (сміється і знов обіймає його). Бо ти пожив у Парижі, надивився на пласкогрудих жінок і думав, що і я така ж.

ВОЛОДЯ. Гарніших жінок, ніж наші, не знайти. На вас у Москві кажуть – українська порода. От лиш… заміж ви не виходите.

ЛЮДМИЛА. Володю, ми тобі щось погане зробили чи побажали?.. У Грузії нам пойти не давали, вахкали, батька рідного готові були продати, щоб нас просто купити. І то ж уже прилипне – не одірвеш, а вдома дружина, діти. А в Москві за кого підеш? Як не п’яниця, то матюгальник, як не непман, то прихований злодюга.
Усі сідають за стіл. Мама подає вареники, варення, чай, їдять, пють.
ВОЛОДЯ. Людо, ти дизайнер на всю Європу, виставка розписаного тобою текстилю це підтверджує, а ось мені треба щось таке, щось таке…Я мушу всіх вразити. Там пакунок.
Дістають з пакунка чорну і жовту матерія.
Пошийте мені блузу. Не толстовку і не піджак, а таку ніби кофту. Уявляєте, жовта з чорними блискучими відворотами, чорна оксамитова краватка.

ЛЮДМИЛА. Який чудовий констраст, як і в тебе: голос, як дзвін, ти, як дзвіниця, разом і добряк і грім.

МАТИ. Так, у мене ніби два сини, одного хоч до рани прикладай, а другий – інвективний грім, сарказм, один наш, а другий чужий… її.

ВОЛОДЯ. Мамо, я Люду на свій вечір не запрошую, бо вона дуже серйозна і витребеньок не любить, а там їх буде чимало. Я беру Олю, ми з маленьких з нею одне ціле, вона мене розуміє і підтримує. Ви не ходіть, бо мене там будуть дуже сварити, і вам буде неприємно.

МАТИ. Ви революцію, кривавщину перенесли в поезію – з вулиць у світ прекрасного, а це недобре, це неправильно. Поезія – найвище, що буває в людини, а ви робите з неї агітку, зубочистку. До речі, ти був перекладачем при Сікейросі у Сталіна?

ВОЛОДЯ. Був, там і Ривера був, друг Сікейроса. Вони попросили мене… Або що, мамо?

МАТИ. Ти там нічого не наговорив?.. ну, після офіційної частини, за чаркою.

ВОЛОДЯ. Сварив себе, що не тою стеєжиною пішов. Дісталось і “таваріщям”. Особливо тим, що прикриваються високою ідеєю, а людям тирани, чинуші, варвари.

МАТИ. І що ж …НКВД? Чи все гаразд, Володю? Ми чули по радіо…

ВОЛОДЯ. Мамочко, заспокойся, прошу тебе. Викликав мене заступник наркома Абранов… не чула про такого? Ну, Яків Мойшелевич, друг Лялі. Ну-ну, не буду при обі називати це ім’я, добре-добре. Він сказав, що мене більше не пустять за кордон за той вірш і ті балачки. Мовляв, посадити не можуть, бо весь світ підніме хіпіш, а візу не дадуть, щоб я “знав, што болтать!” І все. Навіть зуби не повибивали, що мене дуже здивувало.

ЛЮДМИЛА (зітхнула). Вони тобі це пригадають, вони – майстри підступності і підлоти.

МАТИ. Надіюсь, все минеться, Володечко, будь хорошим, не кажи всіх слів проти них, трохи слів побережи, краще у віршах потратиш їх.

ВОЛОДЯ (обіймає її за плечі). Я ж казав, що в мене найкраща у світі мама.

МАТИ. Бо я мати поета і сама трохи римую. Так, як ти пишеш, ніхто не пише і не зможе писати. Але погано, що в тебе все політичне, надривне…

ВОЛОДЯ (сів, уперто угнув голову). Правда твоя, матусю, але я інакше не можу, вже затягнуло.

ЛЮДМИЛА (твердо). Як з Лялею та Осею?

ОЛЯ І МАМА (водночас). Давайте не будемо про це, ми ж Маяковські з дворянською грамотою, а не якісь балаболки.

Оля. Краще згадаємо, що дачу, яку Володя подарував Лялі, обікрали. Кажу Володі – будь перебірливим, не тягни всіх туди, там десять кімнат, за всіма не вслідкуєш. Якби ж вони по-людському, а то не лиш крадуть, а й до яілі пристають.

ЛЮДМИЛА. Може, навпаки. Я чула, що вона з першим…ну, не будемо.

ОЛЯ. Ти Лялю дуже балуєш: і дача, і машина, і діаманти, що ти із З’єднаних Штатів привіз…

МАТИ (суворо). Не принижуймо Володю і себе такими розмовами. Я ніколи нікому не заздрю, і не треба мені те, що мені не належить.

ОЛЯ (гаряче і щиро). Матусю, ми всі в тебе, я не задрю – просто розказую.

ЛЮДМИЛА (щоб перемінити тему). Вовко, ти хвалишся Парижем, Штатами, а скажи, як почував себе в Україні, на землі наших предків.

МАТИ. Ой, сину, розкажи, вічність там не була.

ВОЛОДЯ. Я ніяк не міг зрозуміти, хто я. Народився у Грузії, то що, грузин? Живу у Москві, то що, росіянин? І коли перетнув умовний кордон з Україною, відчув такий щем у грудях, серце, як кувалда бухкало. І я зрозумів, хто я такий. Скільки я чув про Одесу і вимогливих одеситів, раптом – Одеса. Троянда над морем. І троянди такі – ну деревця, що вирстають вищі за хати, вкривавють дах, і, здається, та хатка цвіте, як моя улюблена троянда. Проїздиш, над тобою Жевахова гора,там люди жили ще в ранню кам’яну добу. Від вокзалу йде Пушкінська до самого Приморського бульвару, це шліфована бруківка, не вулиця, а музика Вівальді!

ОЛЯ. Але ж ти спочатку був у Харкові, Києві…

ВОЛОДЯ. Вони мене вразили по-своєму, і якби я хотів жити в Україні, то жив би…

УСІ ЖІНКИ. То жив би в Одесі.

ВОЛОДЯ. Саме так. Люд там якийсь незвичайний українний. Просто відчував – ось де родичі, ось де одна кров. Чорноморські козаки звільняли місто від турків, будували його і гавані, потім і поселились там, як і багато народу з Волині, Київщини, Поділля, Побужжя. Незвичайне місто. “Одеський вісник” писав про мій приїзд – так стрічали лише царя Миколу. Пройти не можна було. Так не стрічали Шаляпіна, як мене… ну, чого ви? Це ж газета пише. І Чайковського так тут величали. Марія Заньковецька наклала на голову йому золотий вінок, а він став на коліна і промовив, що у світі нема співачки і артистки кращої, ніж вона. Ніде в нього не було такого тріумфу, як в Одесі – признався сам. Дивовижне місто!

ЛЮДМИЛА. А що Харків?

ВОЛОДЯ. Там прозрів – Рильський, Зеров, Блакитний, Драй-Хмара, Тичина, Михайль Семенко і…Довженко. Що за величина Сашко! Художник, поет, дипломат, кіно збирається знімати, і то таке, що у світі ще нема. І талант і розум! Просто рідна душа. Київ вразив мене російською мовою. В Одесі говорять українською, ну крім чиновників, а у Києві… І я аочав їм читати Шевченка і сказав, о його над усе люблю, бо він і народніший і авангардніший і за Семенка і за мене. Мене так вразила неукраїнськість Києва, що я почав писати там вірша “Борг Україні”.

ОЛЯ. Так ти ж його ту уже писав, обіцяв почитати і не…

ВОЛОДЯ. Не визрів він у мені тоді, а тепер після побачення з Україною, він народився і живе.

УСІ ЖІНКИ. Читай же.

ВОЛОДЯ (читає ніби про себе). О, ось це.

…А що ми знаємо про Україну?

Знань у росіянина не велика товщ –

тим, хто поруч, пошани мало.

Знаємо лише український борщ.

Знаємо ще українське сало.

І з культури знань не широченько,

окрім уславлених двох Тарасів –

Бульби і відомого Шевченка –

ані з місця руш, як не старайсь.

Притиснеш його – дурницю зморозить,

візьме і розповість зо двоє курйозів

та ще про українську мову якусь мразь.

Я кажу всім:

товаришу москаль,

на Україну зуби не скаль.

Вивчіть мову цю зі стягів –

лексиконів мас повсталих, –

велич в мові й простота:

“Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав…”
МАТИ. Ех Україно-Україно, відрізана ми скибка.

КАРТИНА ТРЕТЯ


Москва. Гендриківський провулок. Тут живуть Ляля Брик, її чоловік Ося і… Маяковський. Трикутник зрозумілий, коли Він і Вона зраджують її супруга, але Вона живе вдома з жаконним чоловіком, а коли всі троє живуть разом…

Ляля напіводягнута, а точніш – майже гола, сидить перед трюмо, вищипує брови, чепурить себе. Перед нею батарея пляшечок, флакончиків, коробочок.

Заходить Ося. Тонкі донжуанські вусики, окуляри; трохи лисуватий, коротко пострижений. На ньому завеликі як на нього кальсони, підв’язані мотузком у талії, зайве закотилось;, і краватка на шиї; він босий.

ОСЯ. При…привіт, Ляльок!

ЛЯЛЯ. А-а, явився – не запилився. (Перестала підмазувати вії, не опускаючи руку з щіточкою, зиркнула на нього). А це що за маскарарад?! Аполон Бельведерський у кальсонах!

ОСЯ. Це мені ма..мама подарувала.

ЛЯЛЯ. Щоб пуцьверінка не відморозив? (З насмішкою). Дуже маленькі. Може, у Маяковського позичив? Під пахвами не душить? Ти б ще унітаза насадив на голову. Або гніздо… на яєчка. (З єхидством). Ну який же ти був би інтелігент, аби до окулярів і кальсонів не надяг краватку! Мішигин.

ОСЯ. Ні-і, я не дурбило, я трохи з будуна.

ЛЯЛЯ. Хоч щось накинь на себе.

ОСЯ. (надягає її ліфчик, береться двома пальцями обох рук за півкульки і танцює єврейський ьтанець “сім-сорок”). Лільок, да… давай похмелимось.

ЛЯЛЯ. Не можу – зараз з’явиться Володя, мій Щен, а він не любить, як я п’яна.

ОСЯ. То це ти не для мене, а для нього підмальовуєшся?

ЛЯЛЯ. Хм, н-ну… лиш для нього.

ОСЯ (бере її голі груди знизу руками, як зважує). А справкі у вас ніч-чє-во… П-пішли в ліжко.

ЛЯЛЯ. Ще й як “чєво”, та цей квас не про вас. В яке ліжко?!. Зараз Щен прийде, (загадково і переможно) його день.

ОСЯ. Та він з тебе вже два з половиною роки не злазить.

ЛЯЛЯ. Як візьметься за мене, ні хвилини перепочинку, він мене замучив, але як приємно – оце мужчина! А ти так собі, для проституточок з Арбату.

ОСЯ (удавано сердитий). Ляльок, казала – як женишся, то хоч ложкою сьорбай, а тепер меду і лизнути не даєш.

ЛЯЛЯ. Бі-і-ідний, зголода-а-ався… (Жорстко). А хто перетрахкав усіх жидівочок з комерційного коледжу?!

ОСЯ. Ну це ж… це ж ніхто не знає.

ЛЯЛЯ. І не треба, щоб знали. Твоє діло афішувати, що твій коник уже не стрибунець, через це, мовляв, мовляв, і Маяковський у нас живе, тобі з ним по дорозі у поезії, у політиці, у комерційних видавничих справах. А ти мені…ну, як син. Будь мудрим, Осю. Ну хто ти такий? Гроші промотав з коханками, заробити не вмієш, єврейську жилку пропив, я мусила переспати з Янкелем, ну з твоїм другом Абрановим, щоб тебе взяв експертом у ЧеКа, а ти профітькав посаду.

ОСЯ. Чому ж?.. Лиш твій Щен-цуцик з’явився у нашій квартирі, Яшу приставили до нас, він приставив мене до Маяковського – солдат спить, а служба йде.

ЛЯЛЯ. Скажи ще, що тобі платять. Вони знають, що ти слюнтяй, що тебе можна залякати і дають тобі фігуру з трьох пальцвів.

ОСЯ. А візу! Лиш захтіла, коли захтіла – ось тобі віза, захтіла не пустити Щена до Яковлєвої в Париж – не пустили. А це і Янкель, і я. Що тобі ще треба?!

ЛЯЛЯ. Жити, як живемо за кошт Маяковського. Він нам і квартиру обставив, і дачу купив, і машину, і діаманти, і шубу таку, що всі (з насмішкою) вельможно-кремлівські ропухи з Набережної* попадали з дерева…Та що там, я лиш пальчиком кивну, і він купить те, що я я хочу, хай це треба їхати в Париж, як по машину, і не просто, а ще вибирати колір обшивки сидушок, і він вибирав - з тою ж Тетяною Яковлевою, своєю коханкою Во шик! А треба мені діаманти – він їде у Штати, бо я не хочу якутських. Во шик! А лишимся ми з тобою без нього, га? ти подумав?! і підемо “с сумой, как скітальци, по всєй Россіі”. Ти – бейцеле!

ОСЯ (почухрав потилицю). Я і не подумав, я думав, у тебе з ним кохання.

ЛЯЛЯ. Я теж думала, що ти його любиш, як рідного брата, а ти служиш Янкелю і ЧеКа і розпинаєшся перед юними блядюжками в коледжі про новітні стосунки в новітніх умовах. А в мене… яке там кохання! Він мене своєю кувалдою вимолотить так, як хохол снопа, потім пише оди мені, щебече, все мені купує, щоб знов допастися і молотити, молотити… Ненаситний.

ОСЯ (прислухається). О, Ляльок, прийшов твій молоток. Я смиваюсь. (Наспівує). Тоц-тоц, первертоц… (Зникає).


Увіходить Маяковський. Ляля хоче накинути халатика, він не дає, обцілдовує її голі груди, обіймає “до хрускоту кісточок”.

Вона байдуже дивиться у стелю.


ЩЕН. Тепер твій Щен вітає тебе, мій Ляльок, моя Лисичка, моя кохана!

---------

*Будинок для комуністичного панства з репаними п’ятами.

ЛЯЛЯ (навмисне докірливо). Я?! твоя кохана?! А Еліс Джонс, а Юлія, а Гінзбургиня, а Яковлева, а Вероніка Полонська!

ЩЕН. Ти хочеш, щоб я не ходив до тебе знов два місяці, і взагалі щоб не ходив. Ти перелічила тих, з ким я мав би, ну, як ти кажеш, балдьож, але люблю я лиш тебе… А-а, ти дивившся в стелю і бачиш там Краснощокова.

ЛЯЛЯ. Так, Щене, бачу. Ну, хто ти такий?.. А він заступник наркома фінансів і голова банку, в нього все золото в руках. І самоцвіти!

ЩЕН. Це ти його довела до тюрми. Це на тебе він їх начіпляв і сів. А я то думаю, чого це Лільок, моя Лиска, почала мене підбивати, щоб я жив на Луб’янському і не приходив. Може, ти хочеш, щоб я на Луб’янці, як він, жив – навпроти свого дому.

ЛЯЛЯ. Що це ти таке верзеш?

ЩЕН. Анекдот такий. Мойшу питають: “Де ти раніше жив?” Він каже: “Навпроти тюрми”. – “А зараз?” – “Зараз навпроти свого дому”. Як твій коханець.
Знов обіймає її, хоче взяти на руки, вона пручається, не дається.
ЛЯЛЯ. Перестань, Щене! Ну я ж не можу, коли він у тюрмі…

ЩЕН. Ти ж казала, що його не любиш.

ЛЯЛЯ. Він же заступник міністра фінансів, він же директор банку! Як ти не розумієш? Ти краще (жорстко) повідом своїй Лялечці, як ти стрічався з Елі Джонс і її, тобто твоєю і її… дочечкою, і чому вони тобі дали відкоша. З’їв? Думав, як у Парижі чи Ніці, то я не взнаю?!

ЩЕН. Думаєш, я не знаю, що ви працюєте на Янкеля і всі троє мене пасете? Думаєш, я не знаю, чого до тебе заскакує Луначарський, коли мене і Осі нема вдома?

ЛЯЛЯ (кокетливо). Такий потрібний мужчина, і борода в нього така м’яка, так гарно лоскоче стегна, аж бере млість. А ти з своїм молотом…
Він таки підхоплює її на руки.
Володько, ти що, здурів?!. Я н-не х-хочу!.. (Виривається, стає на рівні; тупнула ногою; зі злом). Хотів утекти в Париж? Хотів золото і діаманти поділити на чоти-рьох – на свою маман і (єхидно) сестричок, а решт-ки – мені? Ц-цього не буде! Все моє, все моє!

ЩЕН. Ну як же твоє, коли воно зароблене мною і лежить на моєму рахунку? Тобі належить оцей двометровий Щен і четверта частина його маєтності. Моя мамочка і сестри…

ЛЯЛЯ. Заткнись! Не хочу й чути про них! Такі вже святі та правильні.

ЩЕН. Як ти можеш ревнувати мене до моїх найрідніших людей?!

ЛЯЛЯ. Можу. А як вони можуть претендувати на моє?
Увіходить одягнутий Ося; переляканий; ніби його хтось пожмакав.
ОСЯ. Здрастуй, Володю! Там…там телефонували... з Наркомфіну.Треба негайно йти, бо гонорар заплатять асигнаціями, а не золотом. Нащо тобі папірці? Раптом девальвація, то обліплюй ними нужника. А золото, Володю, воно і в Парижі золото. Володю, бери золото!

ЩЕН. Що ти тріщиш, як цикада?

ОСЯ. Побігли, Володю, поки є, бо вже твердішої валюти нема. Це ж тобі треба! Ти ж маєш… виїхати…

ЩЕН. Все то ти знаєш. Звідки?

ОСЯ (розгубився). Та я… ну, так…

ЛЯЛЯ (виручає). Сорока на хвості принесла.

ЩЕН. В образі Янкеля? То тоді, справді, Осю, летимо.
Виходять. Заходить Абранов.
АБРАНОВ. Ну як я їх сплавив? Обох! (Кидається до Лялі, обіймає, цілує; вона не пручається – навпаки…) Солоденька Лілько, яка ти принадна!

ЛЯЛЯ. Для тебе старалась.

АБРАНОВ (з недовірою). Чи для цього футуриста-нєвозвращєнца?

ЛЯЛЯ. Чого ти так на нього кажеш?

АБРАНОВ. Бо це розв’язує руки: хто не пвертається з-за кордону, тому смертна кара. Можна й… до поїздки за бугор.

ЛЯЛЯ. Справді?!. Ти мій ненаглядний, ти мій найкращий!

АБРАНОВ. Я всіх змету зі свого шляху до тебе. Всіх! Змету! Краснощокова – вже, Луначарського – вже, ну там всяку дрібноту не беру до уваги, то в тебе було для кількості, а цього…ох, цього я… вєк баланди нє хлєбать! Він уже хотів рвати когті, мій агент попередив Елі Джонс, що вона свою дочку втратить, якщо зійдеться з Маяковським і забере його з Франції у свої Штати, пригрозили ми і Яковлевій, ця трохи покрутила сракою, але їй популярно пояснили,що вона ніколи до родичів у Росію не потрапить і її родичі до неї у Париж теж ніколи не зможуть поїхати, і випала в осадок.

ЛЯЛЯ. Ой, як добре!

АБРАНОВ. Що, ревнуєш?

ЛЯЛЯ. Кого?! До кого?!. Та я що, дурна – золото їй віддавати!

АБРАНОВ. Це ж я домовився в Наркофіні, щоб йому дали гонорар за оті всі книжки золотом. Це ж купа золота, хай бере, ото ж я Осю нажохав тільки що, а там я цього Щена кокну, і всі діла, золото наше.

ЛЯЛЯ. Як “наше”? – МОЄ!!!

АБРАНОВ. Лялько, май совість! Як би ти його забрала?

ЛЯЛЯ. О, я знаю, як. Це для мене не проблема, Яшо. (Лукаво). В цьому легко переконатись.

АБРАНОВ. Але ж я старався. Половина…

ЛЯЛЯ. Жид пархатий!

АБРАНОВ. Від такої ж чую. Третина. Третина, і все!

ЛЯЛЯ. Четвертина.

АБРАНОВ. Лялько, третина.

ЛЯЛЯ. Хабарник чекістський! Чвертка.

АБРАНОВ. Третина, сучко замоскворіцька!

ЛЯЛЯ. Чверть, і кабиця. (Розщібає вузенького ліфчика).

АБРАНОВ. М-м-м…я маю таку мороку з тим Маяковським.

ЛЯЛЯ. Може, все-таки ти подумаєш, Яшенько? (поволі стягує плавки). Як тобі здається? (Лягає в ліжко).

АБРАНОВ. Хай буде так. Хіба є така армія, що встояла перед тою штукою? (Кидається на неї).

ЛЯЛЯ (встигає сказати). Лиш не забудь про НЬОГО.

АБРАНОВ. Він у мене вже на мушці. Він отримає золото і покладе на свій рахунок, ви негайно виїжджаєте в Німеччину, почуєте про його смерть – їдьте в Англію, повертайтесь, коли все трохи уляжеться, алібі вам забезпечене, вєк волі нє відать!

Гасне світло. Порипує ліжко. Чути відомі звуки і вигуки…

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Луб’янський провулок, де жив Маяковський після Бриків. Горить світло в його квартирі. Лунає постріл, лунає другий постріл. Світло хилитається так, ніби вдарили в абажур. З під’їзду вискакує жінка, сусідка Маяковського. Вона в розпачі, хоче кричати і не може.

СУСІДКА. Маяковського…


Її хапають озброєні енкаведисти, затуляють рота. З того ж під’їзду виходить Абранов з револьвером у руці. Піднімає револьвер, двічі дмухає в дуло (плював він на всіх – він “хазяін жізні”).
АБРАНОВ (до жінки). Хочеш сказати, Маяковського вбили, два постріли чула?
Жінка з жахом дивиться на нього. Абранов ріже слова.
Ти чула один постріл. Один! Маяковський застрелився, бо в нього виявили сифіліс. Усікла – си-фі-ліс! Якщо будеш болтать, твого сина Альошку призвуть в армію, він дезерти-рує – так напишуть в акті про смерть – і його застрелять при затриманні, бо він чинив збройний опір. Все дуже просто. (До енкаведистів). Відпустіть її!
Енкаведисти відпускають.
Н-ну, скільки було пострілів?

СУСІДКА. О…один…

АБРАНОВ. Молодця! Тепер кажи: “Маяковський застрелився, бо в нього сифіліс”… Паїнька. І син твій живий-здоровий, у мене в шахи виграє, ну це ж краще, ніж хробаків годувати. Йди спати. Пішла, ну!..

КАРТИНА П’ЯТА


Квартира Маяковських. На столі ваза, в ній чотири троянди, одна зламана – повисла. Дзеркало, завішане чорною матерією, портрет Маяковського у чорній рамці. Жінки в чорному – мама, Люда, Оля. День, коли вбили Володю, кілька років по тому.
МАМА. Ось і настав ще один чорний день… Скільки часу минуло, а не віриться, що Володя сам пішов із життя. Материнське серце не вірить. Не був він здатний на таке, знав, що в нашому роду ніколи не було самогубців і що козаки гинуть лиш у бою, і він був саме таким. Та й він боявся навіть подряпинки. І щоб себе убив…все це вигадки Абранова.

ЛЮДА. Я хотіла вимагати експертизи, так цей Янкель пригрозив мені – не рипайся, якщо не хочеш піти за ним.

ОЛЯ. І мені говорив, щоб я помовкувала, бо я останньою бачила Володю і прийшла до нього… тоді. Він перед тим був радісний, щасливий, саме переборов грип, збирався в народ, стільки в нього було задумок. І мені сказав: “Маленька, прийди до мене чотирнадцятого. Це дуже, дуже, дуже важлива справа, я ж їду за кордон…”

ЛЮДА. Хотів віддати нам дорогоцінності, а в нього ж там підслухали, підглядали ті Янкелі.

МАМА (до Олі). Ти ж повернулась від нього така щаслива, ну, Володя виздоровів, порвав з тими Лялями та Осями, хотів женитись, як всі люди, дуже хотів побачити… свою доньку.

ЛЮДА. Я не надавала цьому значення, але він і мені натякнув, що найліпше виїхати в Штати до Еліс і дочки.

МАМА. Так, не було в нього депресії, він ніби скинув з себе кайдани після тої Брик.

ОЛЯ. Та якби була депресія, він міг би поїхати в Ялту або в Сочі, розвіятись, десь у відрядженні – повиступати, написати щось для газети, він це любив.

ЛЮДА. Такий величезний, ні в що не вміщається, тисячі людей змушує замовкнути, щоб послухати його слово, і раптом… Це така неправда! Таваріщі просто використали його і викинули, як зношену деталь. Я була на письменницькому з’їзді, там сиділи оті іудушки – Брик, Асєєв-Напельбаум, Касіль і інша їхня братія, Брик ховався від мене, боявся голову повернути. Ні вони, ні Катанян, ні Кірсанови й слова не мовили про Володю, ніби його ніколи не було. Кажу Третякову, що виставку Володі закрили, Третяков розвів руками і поспішив, ніби кудись йому спішно треба.

ОЛЯ. І жодна газета не згадала його перед з’їздом.

ЛЮДА. Такого хамства, такої несправедливості ще світ не бачив. Шістнадцять літ Володя переорював заскорузлий грунт літератури, малював, знімався в кіно, виступав на майданах і в театрах. Його прийняла і Європа і Америка. Там його оцінили: у світову культуру йде Майстер, незабаром спаде з нього комуністиична полуда, вулично-площадна бравада і постане великий поет, якого ще не знало людство.

ОЛЯ. Оцього “таваріщі” і боялись. Їм треба був ручний Маяковський, рупор партії, горлопан, а не новий Верлен чи Шекспір. Ну, навіть на його посмертній виставці Бромберг і Малкінд заявили: Маяковський не був членом партії комуністів, був поза партією, через це став самітним і загинув.

ЛЮДА. Мене здивував Луначарський. На другий день після похорону, він прийшов до мене в кабінетик, взяв мене за руку і сказав: “Людо, я не вірю! Не вірю! Володя – це саме життя. Його велика сильна фігура – трохи клишонога і доладна водночас, його натхненні очі, що бачили все, його могутній глибинний голос-дзвін, його вміння бути спокійним у найпалкіших суперечках, навіть завжди недокурена цигарка в куточку рота, його джерело, обрамлене життє-дайною волею, його жага любити людей, - все це життя в безмежних проявах. Володя і Життя – одне й те ж, тому не вірю в приписувване йому, він ніколи, нізащо, ні за яких обставин не міг того зробити, що зробили інші. І удар нане-сли не йому, а всім нам”.

МАМА (тяжко зітхнула). Кому-кому, а нам… я не вірю, що він сам застрелився.

ОЛЯ. Запам’яталось мені при останній зустрічі… і хворобу, і різні незгоди, і горе він умів преносити в собі, ну, як ми всі Маяковські – любили, страждали і мовчали, така у нас козацька порода і гордість. Ми виросли з малесенького, як близнята, і я знаю – не міг він, ну не міг і не міг…Коли показували фільм “Баришня і хуліган” на його посмертній виставці, я не можу передати, що зі мною було. Ну, ходить Володя по вулицях, по кімнаті, всміхається, говорить, як живий серед живих, а не можна з ним погомоніти, треба лишати його тут і знати, що його вже ніде нема. Та раптом він сів за стіл і – таке буває в кіно – глянув мені прямо в очі і наче сказав мені: “Олю, не я в себе стріляв…”
2005 рік
----------------------

Автор цієї п’єси, навчаючись в Літературному інституті імені Горького, не раз стрічався з директором Державного музею Маяковського у Москві В.В.Макаровим. Володимир Васильович розповів, що на його вимогу двічі робили ексгумацію, багато разів проводили різні дослідження і підтвердили: у Володимира Володимировича і ні в кого з його рідних ніколи не було сифілісу; у черепі два однакових отвори від двох однакових куль – професійний убивця зробив контрольний постріл…

Алмаз у болоті
Від бурі ясен вишню захищав,

Спалила блискавка його всю крону.

На попіл вишня карі сьози ронить:

Вона надію втратила останню.

Та навесні він пагона послав

До неї…


…І в напівмертвому живе кохання.*

Дійові особи


Генріх ГЕЙНЕ, німецький поет.

Еліза КРИНІЦ, його помічниця; Мушка.

КОКО, папуга.

АЗА, перше кохання поета.

Віктор ГЮГО, французький письменник.

АМАЛІЯ, двоюрідна сестра Гейне.

Джені МІРА, дружина його.

ПОКОЇВКА.

СИДІЛКА.

(Останніх трьох папуга називає ГРИЗЯ. КАРГА і СИДЯ).


Дія відбувається у Франції і Німеччині у ХІХ столітті.
ДІЯ ПЕРША
Картина перша
Німеччина, Дюсельдорф. Корчі на березі річки. Неподалік невеличка дерев’яний будиночок, сказати б, будка човняра. Тут, у глушині, стрілися юний Генріх Гейне і Аза, дочка місцевого ката. Ровесники вони лиш віком: він ще зелений, вона мудра в усіх справах.

АЗА. Генріх Гейне... Хіба тебе так звати?

ГЕНРІХ. Мене так звати.

АЗА (капризно). Це якась неправда. Ти маєш бути або Ізя, або Абрам – ти ж юдик.

ГЕНРІХ (гнівно). Ти…ти…паскуда.

У цей час вітер піддув легеньке платтячко Ази. Під ним, ясно, нічого не було. і майже показалась найголовніша її принада. Генріх прикипів очима до її стегон. Йому перехопило подих. Ним застрясло. Аза лукаво, мов доросла жінка, подивилася на нього.


АЗА (лукаво, заохочуючи). Ти щось казав… про мене?

ГЕНРІХ. Ти найкраща в Дюсельдорфі.

АЗА (грайливо). А може, у світі?

ГЕНРІХ. Я ще ніде не був, а в Дюсельдорфі… чому я тебе не бачив?

АЗА. Ага, призна-ався!.. бо ми живемо на відлюдді, отам, біля броду.

ГЕНРІХ. Там живе… кат. То твій тато ка-а-ат?!.

АЗА (спокійно, по-дорослому). У мене тато кат. Така професія, юначе.

ГЕНРІХ. Профеесія?!. Відрубувати людям голови – професія?! І цим він заробляє на хліб?!

АЗА. Цим. Нам треба жити, нам треба їсти, як усім вам (підняла платтячко над колінами), нам треба одягатися, як вам. Батько вкорочує на голову тих, хто хоче бути вищим від Закону.

ГЕНРІХ. Рубати голови – такий Закон?! Життя людині дає…

АЗА (перебиває). Дурненький! Ти знаєш, як роблять дітей?

ГЕНРІХ (остовпів; не чекав такого повороту розмови). Та це найсвятіше, найцінніше – людське життя. Ти посвари людину…

АЗА. Пальчиком?

ГЕНРІХ. Та дай батогів чи посади у в’язницю.

АЗА (не слухаючи його). Ось твій дядько Соломон… Жирна свиня! Я б йому сама голову відрубала. Носа дере, вже майже аристократ, а мене хотів узяти силою.Приї-і-іхали ці твої курвзини, чи як їх там. Усіх нас у Дюсельдорфі зневажають – у них батько банкір і вони вже живуть у Гамбурзі. Всіх нас обібрав і став мільйонером.

ГЕНРІХ (убік). Так, нахабні дівки. (До Ази). Не кажи так, то мої двоюрідні сестри.

АЗА. Паскудні, правда ж? І вони не зміняться. Людина не міняється, вона хоче бути вищою від усіх в усьому, тобто - багатою, ще багатшою, найбагатшою, якнайбагатшою. Це гірше наркоти, і таких уже не переробиш, їм треба рубати голови.

ГЕНРІХ. Страшні говориш ти слова.

АЗА. Ти пишеш вірші? Уже віршами заговорив. Ти ще зелений у… жовтках. Повторюю: людину не змінити, їй треба відрубувати голову.

ГЕНРІХ. Що ти верзеш? Це людське життя! Такого дива більше у світі не буває – людина народжується раз…

АЗА. А бачив отих у спідницях, кришноїдів? Вони кажуть, що життів в одного буває кілька.

ГЕНРІХ. Не буває! Життя одне. І треба його прожити тут. І ніхто не має права його відбирати.

АЗА (насмішкувато). Ти вже як пресвітер.

ГЕНРІХ. І протестантам я не вірю. Такі ж облудники…

АЗА. Як іудійці? Ти – іудієць? Ану ж покажи свого обріза…мушкета. (Сміється).

ГЕНРІХ (буряковіє, ніяково бурчить). Азка, ти – заразка. Як же тобі?..

АЗА (поспіхом продовжує за нього)… не соромно? Пхі, там, де був сором, в мене щось виросло (піднімає плаття повище).

ГЕНРІХ (старається не дивитися, та голова сама повертається до її стегон). Азо… Азо… ну не муч мене. Краще розкажи щось про роботу твого батька.

АЗА. Батько каже, що людина ще дві години живе і чує після того, як їй відрубають голову.

ГЕНРІХ. (зіщулюючись). А як це… взнали?

АЗА. Звідки я знаю. На ката треба вчитися. Іди, там тобі все розкажуть. (Раптом про інше). Ти мене не хотів помічати, а я ось яка виросла. (Повертається то вліво, то вправо, щоб він побачив її принади).

ГЕНРІХ. (схиляється до трави, зриває квітку медунки). Ось спробуй, яке солодке.

АЗА. Я хочу іншого попрбувати. Ти ще дурний, найсолодші любощі. А ти хотів би… поїздити верхи (поплескує себе по животі)? Хочеш погуцати? (Сміється лукаво і трохи тривожно).

ГЕНРІХ (рогублено; не знає, що й казати). Азо... п-пішли… д-додому…

АЗА (показує на будку). А може, туди?

ГЕНРІХ (заперечливо хитає головою, опускає її). Додо…

АЗА. Дивись сюди.
Генріх підводить голову, дивиться на Азу. Вона підіймає плаття аж до плечей, потримала і поволі-поволі опускає його. Хлопець остовпів, не може відірвати погляду. Раптом Аза обхоплює його шию, цілує в губи, бере за руку і веде до будки. Генріх плететься за нею, як сновида, похитується.

Зникають у будці.


КАРТИНА ДРУГА


Німеччина, Гамбург. Десь там хилитаються вітрильники – каравели, бригантини, барки, яхти. Десь, скажімо, на дебаркадері, може бути напис німецькою:”Gamburg”.По набережній ідуть Генріх і його двоюрідна сестра Амалія, дочка банкіра-мільйонера Соломона Гейне. За ними крокують три гайдуки з гвинтівками на плечах, шаблями при боці, кинджалами на поясі і підсумками з порохом.
ГЕНРІХ (показує на них). Амаліє, кузино, що це?!

АМАЛІЯ (зверхньо). Так треба. Потім поясню.

ГЕНРІХ. Це твій батько придумав? таке його Соломонове рішення? Для самоутвердження?

АМАЛІЯ (ледь стримується). Відразу видно, що ти се… що ти не банкір, не комерсант і навіть не крамар.

ГЕНРІХ. По чому?

АМАЛІЯ. Вгадай з трьох разів. То ти був у комерційній школі у Франкфурті, то тато тобі дав кредит для справи, то відкрив для тебе крамницю. Ти ніде не справляєшся, ти відразу банкрутієш, протринькуєш гроші мого тата… Ну, нічого в тобі нема, лиш жага багатства.

ГЕНРІХ. (наївно; стурбовано). А хіба видно?

АМАЛІЯ. Ще й як! Хто не хоче мати влади над усім і всіма? А без грошей влади нема.

ГЕНРІХ. Ну я не той...

АМАЛІЯ (розкриває парасольку – від сонця). Ти у Бонні не убувся, Право не вчив, як треба. Потягнуло тебе в Гетінгем, і в тому університеті не довго втримався. Повіявся у Берлін. Замість Римського Права слухав Гегеля з його комуністичними вибриками. І все за наші гроші. А твої вірші… це ганьба всьому єврейству! Як і те, що ти волочився сероед бидлоти…

ГЕНРІХ. Прості люди – не бидло. Це народ. Це такі ж розумні істоти, як і ми з тобою. Але їм для хорошого життя треба кошти, і коштами з ними треба поділитись. Чому це купці людей – мільйони, а докерові чи селянинові – копійки? Це несправедливо! Має бути порівну.

АМАЛІЯ. Якої запівав. Поки жив у нас, хотів золота, а пішов… Та ти не наш, ти чужий – ти не вмієш робити гроші, а за свої вірші можеш сісти в тюрму. (Повернула до нього голову). Ти нібито закоханий у мене?

ГЕНРІХ (сухим горлом). Чому “нібито”?

АМАЛІЯ. Я своїм дівочим, жіночим серцем відчуваю: тобі треба не я, Амалія, а гроші мого тата, які він за мною дасть, і ти б їх тринькав і пописува собі віршики.

ГЕНРІХ. Виходиш за слюнтяя…

АМАЛІЯ. Через тебе. Я ж бачила, не лиш таляри ти хотів, ти хотів мене, поїдав очима, тебе та дикунка так розпалила, що готовий був накинутись на мене.

ГЕНРІХ. Благаю, не треба.

АМАЛІЯ. Ні, треба. Ти кажеш, що правдолюб, пишеш про це у віршах, і таємні агенти вже на тебе донесли, і то таке, що якби не батько… Так ось, про нас з тобою. Я відмовила, ти вдарився до Терези, моєї рідної сестри – підкреслюю це особливо. Вибач, вона лиш почала носити ліфчик, а ти вже вчепився з одруженням. Батько і тут тебе розкусив і показав тобі на двері. І тоді ти став комуністом, подружив з Марксом. Знайшов з ким дружити! Він же нероба, живе за чужий рахунок, пиво і горілку п’є бочками, а вас дурить можливістю все забрати, поділити.

ГЕНРІХ. Та ні, в нього ідея.

АМАЛІЯ. Дурна ідея грабувати нас? Він же сам єврей. Дітей наплодив, фабрикант йому їх і його самого годує, а він проти таких же фабрикантів. Ото сеча йому в голову стукнула в усіх все забирати, ніде не працювати і добре жити.

ГЕНРІХ. Ти все спрощено сприймаєш.

АМАЛІЯ. Я жінка, я практична людина, я мати майбутніх дітей, і я не хочу, щоб мої діти, як і інші люди потрапили під колеса тієї безглуздої і облудної ідеї, жертва якої ось біля мене. Тебе сьогодні мали заарештувати, зараз цього не зроблять: поліцмейстер знає, чия я дочка і чиї це гайдуки. І я тобі раджу – негайно втікай у Париж.


Щось дістає з редикюля.
Ось тобі квиток, ось гроші, на років п’ять вистачить. Їдь собі! І не чіпай нас. І не водися з тим Марксом. Ти ж знаєш, скільки разів ми його викупили в поліції, бо він єврей, а він… Все. Їдь. Кинь писати свої вірші. Живи, як людина.
Відвертається, йде від нього.

КАРТИНА ТРЕТЯ


Париж, “столиця світу”. Салон Арсеналу. В залі – знамениті люди. Їх відрекомендовує Віктор Гюго. Зараз він стрічає Гейне, щоб зробити вводини.
ГЮГО (до Гейне, що входить). Вітаю Гейне в салоні Арсеналу!

ГЕЙНЕ (ніяково роззирається). Бонжур!

ГЮГО. Генріху, ти не соромся. Це королівські апаретаменти, бібліотека короля, але королі тут ми, люди творчі. Король не приходить сюди.

ГЕЙНЕ (ні з того ні з сьго, щоб перебороти ніяковість). Не приходить, бо не вміє читати?

ГЮГО (всміхається). Вдало. Ваш одноіменнрик Генріх Перший Капет не вмів ні читати, ні розписатися, одружився він з дочкою київського князя Ярослава Мудрого, і вона навчила французькиїх королів і французький народ грамоти.

ГЕЙНЕ. Малоросія…

ГЮГО. Не люблять українці цього слова. Бо в них не Малоросія, а Україна. Ми, французи, вдячні Україні і українцям за таку королеву, яка дала коріння династії Валуа та і всій нашій нації як нації свідомій і освіченій. Українська жінка повернула Франції славу, яку здобули Хлодвиг і Карл Великий і яку розтринькали Капети. Я хочу побільше знати про цю країну, читав Боплана і Меріме. Схиляю голову перед гетьманом Мазепою, читав про нього у Вольтера і Байрона, бачив картини Ораста Верне, де показано цього великого гетьмана. І сам написав про нього.

ГЕЙНЕ. Я чув про Івана Степановича, знаю, що і ваш Деруляд створив драму про Хмельницького.

ГЮГО. Ну це зовсім інший гетьман і інші в нього задумки. Продав він Україну Москві, горе посіяла вона в Україні, та Деруляд таки його показав, а Арман і Маро роблять виставу про Тараса Бульбу.

ГЕЙНЕ. А правда, що за вашим наполяганням у Франції запроваджено історію України і українську мову?

ГЮГО. Так. В Україні їх забороняють. А в нас вивчають. Дивовижно до абсурду!

ГЕЙНЕ. Як добре, що ви це зробили і написали поему “Мазепа”. Ференц Ліст мені грав свою музичну поему про Мазепу. У вас я багато почув і прочитав про гетьмана. І Гоголя читав. Які мужні люди, ці росіяни!

ГЮГО. Що-о?! Запитайте Шопена, він вам скаже, які вони. Кров’ю Польщу залили, загарбали мало не півсвіту, душать Україну і українців на кожному кроці. До речі, Гоголь українець.

ГЕЙНЕ. А я думав…

ГЮГО. Московит? Та як він міг би написати таку повість – московити не вміють так відчувати і писати. Якби не Гоголь, в них досі не було б прози. Гоголь мусив писати російською, бо українську заборонено. Лиш Шевченка друкують українською. Чули про Шевченка?

ГЕЙНЕ. Чому ж не чув? Моя мам читає його в оригіналі, дещо переповіла мені. І Тютчев про нього розповідав. Тютчев служив дипломатом у Мюнхені, гостював у нас, Гоголя подарував, обіцяв “Кобзаря” подарувати… Мої ж батьки походженням з України.

ГЮГО. Тоді все зрозуміло. Отже, для початку погомоніли. А чому ви не скидаєте капелюха? Данина вашому іудійству? Ваші брати по крові навіть їдять у шапках, українці цього дуже не люблять.

ГЕЙНЕ (поспішно скинув капелюха). З іудійством покінчено. Пішов було у протестанти, але й там брехня і кров. Той же захвалений-перехвалений Лютер спочатку ніби боровся за чистоту віри, ніби захищав свободу, знедолених трудящих людей, ніби хотів демократії, а як дорвася до влади – соромно й казати – почав ходити попід вікна, підслуховувати, хто і що про нього говорить, хто співає, танцює, грає, і лише за це посилав людей на шибеницю чи на вогнище.

ГЮГО. О, то ви революціонер.

ГЕЙНЕ (гордо). Краще називайте мене комуністом.

ГЮГО (скрушно). Нова єврейська релігія… То ви начитались того розбишаки і пияка Маркса! Моя рідна матуся Софі Требюше не вірила ні тим ні тим брехунам і мені це прищепила – не вірити в дурниці.

ГЕЙНЕ. Але ж ви теж комуніст. Це ж ви написали “Бідні люди”, “Відвергнуті”.

ГЮГО. Написав я. Але я романтик, вірю, що мої книжки допоможуть тиранам і багатіям по-людському ставитись до простих людей. І все-таки я мушу зробити вводини. Ходімо в зал. На нас чекають (показує в зал) Жорж Санд… Кажуть, у неї великий зад і добра душа. У першому ви переконаєтесь відразу, у другому – може, з часом. А он Марія Калергіс. Біла королева. Вже ніжнішої та білішої не буває. Вона з Московщини. Від її краси в усіх чоловіків помутніння в голові. Да-лі – познайомитесь: тут і Бальзак, і Дюма, і Нодьє, і Мейєрбер, і Берліоз… лише не кажіть їм, що ви взяли за дружину Джені Міро, яку ви називаєжте Хрещенцією; на панелі вона була просто Матильдою. М’яко кажучи, була вона гризеткою.

ГЕЙНЕ (з пафосом). Ну й що! Має ж хтось дбати і про бідних. Та і я галопував не на одній лошиці.

ГЮГО. Гейне-Гейне, знову класова свідомість. До речі, вас чекають ваші улюблені сенсимоністи, це того поля ягоди, що й Марксові бешкетники.

ГЕЙНЕ (з ще більшим пафосом). Комуністам належить майбутнє!

ГЮГО. Як людям властиво помилятись. Ви ж мали можливість переконатись і в іудеїв і в протестантів… І загробне життя і так зване світле майбутнє, що, по суті, одне й те ж, придумали ваші ж. Баламутний народ, прошу не образитись. Які там Лютери, які інквізитори ідуть в порівняння з комуністами!

ГЕЙНЕ. Ви ж були з ними на барикадах.

ГЮГО. Ось тому і знаю їх не з розповідей. І такі ж самі соціалісти, різні там Прудони. Не можна допустити їх до влади – все заллють кров’ю. Найстрашніше і найдивовижніше те, що вони забувають настанови свого Маркса і голосують за можновладців чи грошові мішки, проти яких мають боротися. Комуністи і соціалісти готові на будь-яку зраду, аби лиш хоч краплину влади прихопити, тому я не вірю ні комуністам, ні соціалістам, чого і вам зичу.

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Париж, вулиця Матьиньон. Поряд – Єлисейські поля. Височенний облуплений шестиповерховий будинок. На найвимщому поверсі, подалі від шуму і гаму, на постелі, де шість матрасів, лежить смертельно хворий Гейне. Його розбив параліч. Ліва сторона мертва, ще діє права рука, нею він піднімає повіку і так може щось побачити. Кімната зашторена, оббита важкою сірою тканиною – щоб поглинала звук. Біля узголів’я – годинник, його зупинено, бо навіть його спокійний розмірений хід дратує хворого, напівмертвого поета. Біля нього бувають Сидя, Карга і Гризя. Рухаються вони безшумно і все роблять так само.

Приходить Еліза Криніц.


ЕЛІЗА (несміливо до покоївки). Доброго дня, фрау! Я до пана Гейне з дорученням від композитора…

КАРГА. Дівульо, йди собі геть! Хазяїн хворий, гризеток не потребує. Вимітайсь!

ЕЛІЗА. Як ви смієте?! Я баронеса фон Криніц!

КАРГА. Х-хе, ти думала, я газет не читаю…ти була баронесою,тепер ти жебрачка. Геть!

ГОЛОС ПАПУГИ. Карга, старе дурбецало! Вона хороша. Бонжур, мадам!

Різкий дзвінок, за ним голос Гейне.


ГЕЙНЕ. Впустіть негайно!
Еліза заходить, зупиняється біля ліжка, вона до того вражена, що не може й слова мовити.

КОКО. Старррий, а вона нічо’, гарненька, вона повненька, вона хороша.

ГЕЙНЕ (піднімає пальцями правої руки праву повіку, дивиться, сміється). Коко, мій дорогий друже, ти розбираєшся в людях і маєш смак. Доброго дня, пані! Чую, ви німка, але так чисто говорите французькою.

ЕЛІЗА (не може отямитись). Я… я… в Парижі… ж-живу…

ГЕЙНЕ. Заспокойтесь, прошу вас. Я таки напівмертвий, але єство моє живе, воно хоче кохати. І що я можу зробити – ви остання квітка в моєму осінньому саду. Людвиг знав, кого до мене послати. Ви ж від нього, з Німеччини, як я здогадався.

ЕЛІЗА (ще вражена). Ви …так високо…

ГЕЙНЕ (всміхається). На шостий поверх перебрався, подалі від шуму і гаму, бо мені все тисне, все болить. І поселився ось тут, біля Єлисейських полів, за кілька кроків від моєї майбутньої могили.

ЕЛІЗА. Ні-ні, пане Гейне, ви мусите жити. Ваші останні вірші промовляють про це. Ми їх читали разом – Жорж Санд, Гюго, Дюма, Сент-Бев, Вони захоплені вашою поезією і вашою мужністю.

ГЕЙНЕ. Їх не пускають до мене, в мою матрасну могилу, сюди, де “нема ні завірюх, ні холодів зими й завжди де легіт віє”.

ЕЛІЗА. Гомер. Про символ вічного спокою – Єлисею.

ГЕЙНЕ. Моя чарівна, то ви високоосвічена і… Ви пишете?

ЕЛІЗА. Пишу, перекладаю, друкуюсь. Сент-Бев похвалив мої вірші.

ГЕЙНЕ. Цей жаднюга на похвали?! Ну-у… Це дивовижно приємно! Знаєте що, будьте моєю помічницею. Будете читати мені, записувати мої вірші, які весь час народжуються в мені. І як ви підете, теж… народиться.

СИДЯ (заходить). Вибачте, пані, в нас процедури. (Виходить).


Зазирає Матильда, дружина поета.
МАТИЛЬДА (недоброзичливо). Фрау-мадамесо, вам пора! (Зникає).

Еліза виходить.

КАРТИНА П’ЯТА
Там же.
ГЕЙНЕ (кричить на Елізу, яка щойно ввійшла). В-ви – мерзенна німко! Чому ви не приходили?! Чому ви терзаєте мене?!

ЕЛІЗА (ошелешено). Ви ж самі писали… ви ж самі благали, щоб я… не приходила. Як же так?!

ГЕЙНЕ. Простіть мені, Елізо! Благаю вас…Я не хотів, щоб ви приходили, щоб ви бачили, як хвороба корчить мене. Ви…ви не хочете сказати, що вас не пускали? Матильда вас не пускала? Мій Коко все чує, все бачить і все розказує.

КОКО. Коко розумний. Твоя Матильда – Гризя – дуже погана, поганюща! Ліза хороша.

ГЕЙНЕ. Дякую, друже! Лиш ти не розказуй Матильді про що ми говоримо з Елізою.

КОКО. Коко не дурень. Гризя і Карга – дурбецали, Коко їм мовчить. Коко не чує. Коко спить.

ГЕЙНЕ. Що б я без тебе робив? Він, дійсно, мої очі і вуха. Він часточка мого життя. Бачите, тваринки… Що ви носите на пальці? Перстень? і на ньому – мушка? Ви що, знаєте ту історію?

ЕЛІЗА. Знаю. Мені Дюма розповів...

ГЕЙНЕ. Найкращий, найлюбіший брехун у світі.

ЕЛІЗА. Його майбутній герой потрапив на острів – у тюрму, на довічне ув’язнення. Весь час він сам-один. І раптом прилітає муха. Він її не прогнав. Він говорив їй ласкаві слова, давав найсмачніші крихти. Мушка сідала йому на палець, і він гладив її по крильцях. Він сердився на неї за одне: після того, як він її гладив, вона ретельно вмивалась і чистила крильця. Я заплакала, розповіла Дюма свою історію, він спохмурнів.

ГЕЙНЕ Добрішої душі, чим у нього, нема ні в кого у світі.

ЕЛІЗА. Через кілька днів він мені подарував цей перстень, якраз для мене зроблений, і з мушкою на ньому.

ГЕЙНЕ. Давайте, я буду називатьи вас Мушкою. А що за історія з вами?

ЕЛІЗА. О, це нецікаво… Ненавиджу проклятих комуністів – свого колишнього чоловіка і його друга Маркса. Вони мене пограбували, зганьбили, і ваша покоївка правду каже – вони написали в газети, шо я збожеволіла, що нарешті справедливість перемогла і вся моя маєтність перейшла до мого чоловіка-пролетаря. І тепер я не можу потрапити у свій родовий замок і взагалі в Німенччину.

ГЕЙНЕ. Ви якого Маркса маєте на увазі? шинкаря з Кайзер-штрасе?..

СИДЯ (заходить). Мила Елізо, пора – в нас процедури, сон. Даруйте!


Еліза виходить.

КАРТИНА ШОСТА


Усе там же.
КОКО. Гене, ти проснувся?

ГЕЙНЕ. Так, Коко. І бачив дивний сон. І вірша склав уві сні. Треба, щоб хтось записав, бо я швидко не можу писати, а вірша можу забути.

КОКО. Хай Сидя. Карга дурна.!
Гейне смикає за мотузочок. Приходить Матильда.
ГЕЙНЕ. Поклич мені сиділку, а сама йди.

МАТИЛЬДА. Я піду в місто, мені дуже треба.

КОКО (насмішкувато). Гуц-гуц, гуц-гуц, жеребчик зверху.

МАТИЛЬДА ти-и, какаду, кака – ду!

КОКО. А ти кака – дура!

Матильда замахується на папугу. Генріх кричить: “Не смій!” Вона виходить.

Заходить сиділка.
ГЕЙНЕ. Беріть папір, чорнило і ручку і пишіть. Це буде лист їй.

СИДЯ. Елізі? Мила жінка. Така молода, а вже настраждалася. Ех, якби повернути вам здоров’я, рух, яке було б у вас кохання.

ГЕЙНЕ. Так. А зараз… кохання наше дивовижне. Я підстаркуватий, напівмертвий, ні на що не здатний, вона квітуча… Пишемо, пишемо, пишемо. (Диктує).

Я бачив дивний сон.

Неначе квітка – Лізо, онімій –

Мене поцілувала, повна муки,

Мов жінка, сумно, в пристарсті німій

Ласкала мені лоба, очі й руки.


Дитя моє! Чаїлась в квітці ти.

Твоя любов

Мені вернула світлі мрії-прози,

Подібних ласок квітам не знайти,

Й пекти вогнем не можуть їхні сльози.
Мовчали ми!..

Мовчання те, ну, красномовніше від слів!

В ній не знайти метафор несолоних,

Нам скаже все, без фігових листків

І без крутійства риторів салонних.
Ти не питай про тайни тих розмов!..

Спитай у квітів, навіщо їм краса,

Нащо алмаз горить в земній утробі, –

Ти не підслухуй, як оса,

Розмову квітки й сплячого у гробі.**

КОКО. Гене, Гризя підслуховує. Вона хоче гуц-гуц. Гене не може – вона їде в Париж. Гуц-гуц. Лошиця!

Десь там бурчить Матильда, її не видно.
ГОЛОС МАТИЛЬДИ. Н-ну, попка-жопка, т-тебе засмажу!

КАРТИНА СЬОМА


Ліза прийшла до Генріха. Матильда показує кулака.
ГЕЙНЕ. Мушко, чому ви не приходили? А-а, вас знову не пускала Матильда. Ну, з цим я розберусь. Повернемось до наших Марксів.
Показує, що б Ліза стала ближче до нього, розказує.Дружив я з одним Марксом… О, це щось неймовірне, що каже він! Ні, не шинкар, і не міняйло, і не перукар. Він… ну, як сказати, що він робить, чим займається?.. Він каже: всі рівні, в усіх все є, майбутнє належить комуністам.

ЕЛІЗА. О, не кажіть мені про цього Маркса, не косаря і не муляра. Благаю вас! Мій з ним злигався і мій дворянський посаг з тим Марксом пропив.Чинили бешкети,ходили до дівок. Усе за мої гроші. Мій узявся за маєтність, продати хотів, я терпіла… терпець урвався, і я сказала – досить! І мій з тим Марксом почали мене клясти, обзивати кровопийцею, класовим ворогом.

ГЕЙНЕ. Ви – класовий ворог?! Хм, як це може бути? Ви ж не крали, не дурили, не вбивали людей, не робили з них рабів…

ЕЛІЗА, Я-а-а?!. Та я сиріткам і бідним допомагала, і якраз це не подобалось моєму і Марксові, бо це ж не їм діставалось – ну, на пиятики, на оргії, на дівок. Я не мала слуг, я ж поетка! Я сама все робила. А Маркс моєиу каже: багаті – не люди, на галери їх!

ГЕЙНЕ. Тебе? на галери? Та вони що, збожеволіли?

ЕЛІЗА. Ні, о ні! Вони дуже розсудливі і мудрі. Особливо той Маркс. Раптом він почав до мене щебетати, і мого як підмінили. Упадає біля мене, руки цілує, кається. А Маркс все підтакує, підхвалює його поведінку. І мене хвалить, моє вино і мої страви, мою всечасну благодійність. Я ще більше старалась, і мій бурчить Марксові: “Та вона ж так усе пороздає, і нам не лишиться”.

ГЕЙНЕ. І що ж Маркс? Він же захисник ідеї!

ЕЛІЗА. Осмикнув мого, підморгує. І то так лукаво-лукаво. Обидва знов защебетали. І виманювали гроші на гульки.

ГЕЙНЕ. І що, ти дала-а?!

ЕЛІЗА. Дала. Сказали, що вже все, кінчають пиячити, розходяться, а мені Маркс побажав щасливої дороги.

ГЕЙНЕ. Куди ж ти мала їхати?

ЕЛІЗА Вони показали запрошення від графа Честерфільда, це запрошення я чекала: на замовлення журналу збиралася писати про його предка, який умів господарювати, мав талант письменника і дипломата, а листами до сина, де стільки спостережень, мудрості, здорового гумору і порад, здивував увесь світ. Я була щаслива – нарешті їду в Англію!

ГЕЙНЕ. І що твій з Марксом змирилися “з класовим ворогом”?

ЕЛІЗА. Чекайте. Пливли ми і їхали. Я хвилювалась перед зустріччю. Виходжу, золочені ворота, величний камердинер стрічає мене, показує на ворота. Мій мене виштовхав. Мене схопили два санітари з волохатими руками, натягли гамівну сорочку, рукави зав’язали за спиною. За ворітьми (схлипує) почали гвалтувати. За ворітьми була божевільня… І тут з’являється мій, тицяє мені папери, мовляв, підпиши, і тебе не будуть гвалтувати. Мені розв’язали руки.

ГЕЙНЕ. І ти підписала?

ЕЛІЗА. З’явився лікар, дав укола, я вже нічого не тямила і щось таки підписала. Мій гигоче: тепер ти старчиха і залишишся в цьому дурдомі до смерті. Я кинулась на нього, хотіла видряпати йому баньки. Мене вдарили по голові гумовою палицею, я впала, довго не могла отямитись. Потім узяла себе в руки, довела, що не божевільна. Випустили. З умовою, що я виїду у Францію і ніколи не буду претендувати на свою маєтність. Погодилась. Перекладаю вас, Гете, Шілера французькою, почали мене друкувати, і я ожила. Тепер не вірю нікому з комуністів. Закажу і онукам і праонукам, щоб ніколи не мали діла з ними.

ГЕЙНЕ (вражено). То я вже тоді був сліпий? Я кинув іудійство, протестантизм, бо зрозумів, що це така ж облуда, як і католицизм. Я повірив у Маркса, у комунізм. Яка ідея! А виявилось – брехня і лицемірство. Звільнити людей від тиранів, від рабства, зробити всіх щасливими і заможними – що може бути кращим від цього.

ЕЛІЗА. Так не буває. Всі не можуть бути бідними і всі не можуть бути багатими. Та-а… не буду повторювати відоме. Ви пишете – бідність убиває генія.Та багатство вбиває в людині найкраще, і саму людину вбиває. Має бути справедливість, але не така, як зі мною… прокляті комуністи! Не їм щось міняти у суспільстві.

ГЕЙНЕ. Ще в юності мені сказала… одна… що людей не можна змінити – треба відрубувати голови.

ЕЛІЗА. Комуністка! Бррр!..

ГЕЙНЕ. Вона була дочкою ката… яка вона була пругка, рухлива… Бач, згадалась собаці кістка, коли в нього зуби повипадали. Забуду її. Заради тебе. І комуністів. Мене ти своєю долею переконала, і мені соромно за мої комуністичні вірші. Але вони, вірші, були для мене священою іграшкою, тепер я це розумію. І мусив я це пройти, бо хотілось рівності, братерства, волі всім народам. І не кладіть мені на могилу квіти – кладіть меч. Бо попри все, я, завдяки ідеям комуністів, боровся за звільнення людства.

ЕЛІЗА. Щоб віддати те ж людство у лапи тиранів, таких, які покалічили і мене, і мою долю. Я ж тепер тягну ногу і не повністю володію рукою.

ГЕЙНЕ. Мене ти вразила… Свята ідея у слові і злочини на ділі – це лютіше, ніж інквізиція…

ЕЛІЗА. До того, щоб усі були рівними і щасливими, видно, людство не доросло. Коли я слухала свого чоловіка і Маркса, то і сама повірила в їхні балачки, такі вони заразні. А потім – пограбування. “дурдом”, згвалтування… (зітхає).

ГЕЙНЕ. Недарма мене щось мучило, коли я ті ідеї переливав у вірші.

КАРГА (заходить; сердито). Жінко, вам пора додому!


Еліза виходить.
КАРТИНА ВОСЬМА
Та м же.
ГЕЙНЕ. Ну чому вона не приходить? Бий мене, ріж мене за те, що я серджусь, але приходь. Чи вона водить мене за ніс? А хто я такий? Як коханець – нуль із нулів. Розмріявся старий дурень. Але… але… вона мене любить, любить душею, а не тілом. І я її люблю. І сумніваюсь – чи любить мене… (Диктує сам собі і пише, пише).
Насправді ми так поєднались

В найдивовижніший дует:

Моя кохана ледве ходить,

Лежить коханець, мов скелет.


Вона намучилась, як кішка,

Як пес, її коханець став.

Якщо був розум в цеї пари, –

Чортяка, видно, його вкрав.


Вона, як лілія, буть хоче,

Він – Місяцем живим, не із слюди,

Щоб рухався, як промінь,

У ній туди-сюди, туди-сюди…


Як квітка для нього розставить

Так спраглі свої пелюстки,

То не життя порскає в лоно,

А лиш жалюгідні рядки.


Щось воно трохи не так, втрачаю ритм. А-а, так я ж не про це зараз думаю. Мені таки не соромно за ті комуністичні вірші, бо я їх писав з гумором, сам не знаючи навіщо. Хм, таки є художня правда, є правда життя – не Ротшильдова і не Марксова.
Заходить Ліза.

ГЕЙНЕ (полегшено зітхає). Нам перебили розмову. Ти казала, що Гюго радив не вірити комуністам. І мені теж, але я його не послухав. Однак я чесно робив свою справу. Мене читатимуть прийдешні покоління і зрозуміють, чому я – мимоволі – насміхався з Маркса і його ідеї. А що там Гюго казав про мою “Зимову казку”? Що я поцупив її у Шевченка?..ну, небезпідставно, ну стиль, настрій, фольклорна основа.

ЕЛІЗА. Не в тому суть, він хвалить вас обох за те, що підняли сокиру проти тиранів і гнобителів. Лиш ви з прекрасної далини замахнулись, а Шевченко писав удома, за що й потрапив на каторгу.

ГЕЙНЕ. Не можу не погодитись. Та й моя “Книга пісень” – лиш слабка тінь “Кобзаря”, якого я добре знаю – мама мені читала і перекладала. Гюго каже, що Шевченко найвидатніший поет світу. Це так. Шевченко – ось хто вміє співати так, як народ.

ЕЛІЗА. Ви великодушний.

ГЕЙНЕ. Ні, я тут справедливий. Жінки мені розкрили очі – моя мама та бабуся Маркса. Вони ровесниці. Зблизило їх і те, що обидві родини переїхали у Німеччину з України: мої з-під Києва, а Марксова бабуся зі Львова. Вони тут спілкуються українською мовою, коли залишаються удвох. Від них почув і Котляревського, і Гребінку, і Шевченка, і Гоголя. І соковиту українську мову. І про Україну знаю з перших уст.

ЕЛІЗА. А я думала, ви прихильні до Шевченка за те, що він захищає… пролетарів.

ГЕЙНЕ. Мама моя і Марксова бабуся плакали над “Кобзарем”, я запитував, чого. Вони мені пререповідали, щось у мені залишилось, не без того, так що… І я тоді назвав Росію жандармом Європи, душителькою.

ЕЛІЗА. А Америку – великою тюрмою свободи.

ГЕЙНЕ. Лізо, я в тобі не помилився… Я тебе кохаю. Над усе. Але як можна поєднати напівмертвий камінь з квіткою пристрастей.

КОКО. Гене, тихо, Гризя йде.

МАТИЛЬДА (поплескує качалкою по долоні). Мармизель, пора на променаж.

КОКО. Сама ти не вмивалась.

МАТИЛЬДА. Ось здохне цей огризок, і я тебе засмажу, паскуднику.

КОКО. Комуністка! Ха-ха-ха!

Ліза йде, виходить і Матильда.

КАРТИНА ДЕВ’ЯТА
Еліза пориходить у помешкання Гейне. Там нема ліжка, знято сіру важку матерію. Вікна відчинені. До неї виходить Матильда з сигарою в зубах; вона зв’язує папугу.
МАТИЛЬДА. Якого чорта приперлась, лиса мандо?! Твій заочний хахаль здох. Ану звіздуй звідси!

КОКО (сумно-сумно). Ген вмер – Коко плаче.

МАТИЛЬДА. У морг повезли. Туди йому й дорога – скільки крові випив. А тебе (до папуги) я зараз спечу.

ЕЛІЗА (вийшла з оціпеніння). Ану вдіддай пташку! Бо я тобі баньки повидираю!


Матильда ошелешена. Ліза забирає в неї пташку, розв’язує, випускає. Коко вилетів у вікно і ратом з’являється в ньому.
КОКО (до Матильди). Дурна гризетка! (Вилітає).

МАТИЛЬДА. Чого стовбичиш? Шуруй звідси! З хахалем стрінешся у пеклі.

ЕЛІЗА (раптом задумливо, навіть ласкаво). Ні, Ежені, його місце серед олімпійських богів мудрості і краси.

Ежені-Матильда кидається на шию Лізі, вони обіймаються і плачуть.


ЗАВІСА
Травень 2005

ЗМІСТ
... А це історія сердець

Італійський трикутник

Пекло, що веде у рай

Серце Шопена

Французький квадрат

Каторжник кохання

Наполеон і... ягнятко

Українське коріння

Чорні білі ночі

Берег українця Миклухо Маклая

Мистецтво перемагає все

Четвертий зайвий

Вареники з... трояндами

Алмаз у болоті

Літературно-художнє видання



Микола РУДНИЦЬКИЙ
Маленькі трагедії великих людей
ПЕКЛО,

ЩО ВЕДЕ У РАЙ
Роман у п’єсах
Редагування авторське

Дизайн та верстка Сергія Бабака

Технічний редактор Лариса Бабак
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка