М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка2/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Віддалік з’являється гурт озброєних селянів, вони ввічливо показують Рієнцо, що час рушати і їхати негайно. Рієнцо і Джироламо йдуть до повстанців, чути рясний стукіт копит: усі поїхали. Залишився Петрарка. З’являється Аліг’єрі Данте. Він у білому, легкому, як повітря, одязі.
Чому з Рієнцо не пішов? По батькові ти є політик. Ми друзі з ним, боролись разом проти чорних гвельфів. І вислали нас з твоїм батьком.

ПЕТРАРКА. Учителю, чому ж у засланні ви й далі не боролись?

ДАНТЕ. Мене ти зрозумієш – зустрів я Беатріче. Сутани чорні мають жінку ні за що: в сім’ї – рабиня, в ліжку – втіха, в суспільстві – цяцька. А ми народ збудили – вірити у себе треба, жінкам сказали – ви з нами рівні.

ПЕТРАРКА. Так, ми всі жінок зрівняли з чоловіками – жінки й розумні, й гарні, і такі, як ми. Інакше і не може бути.

ДАНТЕ (врочисто). Жінки – це все, це вище неба, і лише пальчиком гибне – в долину рушать гори, потоки вгору потечуть, дерева квітами укриються узимку, каміння заговорить і перевернеться ввесь світ.

ПЕТРАРКА. А як уперше побачили ви Беатріче?

ДАНТЕ. Була вона в тонесенькій прозорій льолі. Я мало не осліп: було у льолі сонце, а не жінка. Любов і трепет пропекли мене. І жах – я ніби вмер. І тут з’являється наш бог кохання, Амор, узяв її в обійми і годував її кривавим моїм серцем. Вона сміялась і їла, їла... (Затуляє обличчя руками).
На цій частині сцени Петрарка й Данте завмирають. Пригасає світло. Перед другою частиною сцени опускається тонка прозора завіса (але її має бути все-таки видно). За нею з’являється жагуча чорнокоса і чорноока красуня Беатріче. З нею подруги. Товариство вельможне й вишукане.

Беатріче вирізняється серед усіх.


ПОДРУЖКИ БЕАТРІЧЕ. Скажи нам, моно Біче, тебе кохає дивний молодик, поет, якого знає світ й запрошує король. Ми бачили його не раз, але... хі-хі... не знати – він чоловік чи просто так, зітхальник, який уміє лиш співати дифірамби.

БЕАТРІЧЕ. Я так усе підлаштувала, що він нічого і не знав. Він їхав на коні, і тут виходжу я одна – ніде нікого, і я лиш в одязі Амора.

ПОДРУЖКИ. Чудовий одяг, так все добре видно (хіхікають).

БЕАТРІЧЕ. Поет оторопів. Злетів з коня. До мене він підскочив, упав на коліна, обхопив і так хотів вкусити яблуко моє...

ПОДРУЖКИ (з добрим лукавим смішком). Може, яблуко було зелене? Могло набити оскому?

БЕАТРІЧЕ. Ні, яблуко моє дозріло. Він стільки написав мені поезій, він так оспівував мене, що серце моє забуло про сановного Симона, що мені його всі присудили, і я готова була відмовити йому, як і іншим знатним всім симонам, і віддати все поетові. І яблуко якраз дозріло... Та він почав таке плести, як папі римському чи навіть сатані, хоча різниці я не бачу. Я знала – він філософ, на світі яких мало, але... Мені від його тошнотних попівських слів стало гидко. Мені здалося, що Данте – це якийсь чаклун, що видумав мене до того, як ми з ним стрілись, і не до мене він промовляв, а до тієї, уявної Біче, водночас обіймаючи мене і тулячись до мого лона. Про кого він мріяв і волав до кого – зрозуміти я не зрозуміла, а я ж хотіла, щоб до мене, бо я земна, гаряча і жива. То ж не попівських слів від нього ждала я...

ПОДРУЖКИ (капризно). А яблуко... страшно як цікавить, а ти мовчиш... Так відкусив він чи не дала ти... відкусити?
Раптом гасне світло, жінки зникають.

Данте і Петрарка наче оживають.


ПЕТРАРКА. Ну це якесь видіння. І ви, учителю... Але то що з тим яблуком прекрасним?

ДАНТЕ (всміхається, ніби задививсь у себе, відповідає віршем). Якщо Амор жорстоким був спочатку, Солодким нині бути захотів.


Пригасає світло, ніби марево, Данте зникає.
ПЕТРАРКА. Ось так. Являються неждано і зникають. Ніхто з них відповідь не дасть, яке кохання справжнє – його чи вже моє, чисте, як роса?
З’являється Сенучо дель Бене, друг Петрарки. Разом росли, навчалися в Болонському університеті. Все знає про Петрарку.
СЕНУЧО. Агов, Петручо!

ПЕТРАРКА (дивиться вгору). Мене так, Петручо, називав мій однокашник, друг і правдолюб-поет.

СЕНУЧО. Чого ти дивишся у небо? Я ще живий, не привид. Це ти зробив із себе дивне щось. Двадцять один рік оспівував Лауру при її житті і вже десяток літ по її смерті... Й не торкнувся жінки за цей час. Та годі! Не можна дідові бути закоханим юнцем.

ПЕТРАРКА (розгублено, ніяково). Ніколи... не думав я про це...

СЕНУЧО. А за тобою як у комети – цілий шлейф... Усі наслідують тебе, не лише у віршах, а й коханні. Сміхи! Ну що це за кохання?! Та не кохання це, а платонічне божевілля!

ПЕТРАРКА. Сенучо, друже... пам’ять нам не дозволяє...

СЕНУЧО. Та що зробив із себе ти?! Ти був живий, гарячий, як жеребчик. Ти підглядав, як голими купалися дівчата і жінки. Як я, і ти, однокласниць за груди обіймав, ніби ненароком, і відчував, як в пальцях тужавіють продовгуваті вишні. Що, не було?

ПЕТРАРКА (безпомічно, захищається, то піднімаючи руки, то протираючи очі). Продовгуваті у жінок, а у дівчат округлі вишні... (Спохватився). Та що це я?! Сенучо, ну було, було... та й загуло. В коханні я піднісся до небес.

СЕНУЧО. Повторюю – яке ж бо то кохання ?! Це видумки, фетиш, самообман. Було кохання у Болоньї. Згадай.

ПЕТРАРКА. Згадати?.. Здається, й зараз я горю. Не мав ніколи я такого щастя.

СЕНУЧО. Ти знову про Лауру... не переводь і не хитруй. Її звали Новела д’Андреа.

ПЕТРАРКА. Навіщо ти, друже? Новела в нас Право викладала. Юнацький спалах, більш нічого.

СЕНУЧО. Х-ха, сказав! Та розумнішої від неї у світі жінки не було. І не було страшнішої біди, бо жінка гарна і розумна – це біда. В Новелі зійшлась краса зі всього світу і втілилась у ній. Що личко, що фігура... згораю сам від спогадів. Була вона така вродлива, що мусила читати лекції з-за ширми, бо ми її не чули, лиш спивали очима її красу, коли ширми не було.

ПЕТРАРКА. То невигойна рана.

СЕНУЧО. До тебе ще було спокійно. А прийшов ти, поет, очима вп’явся в неї, у Новелу, готовий вмерти – лиш хоч би раз припасти до її лона.

ПЕТРАРКА (благально простягає до нього руки). Та це ж тортури.

СЕНУЧО. А що ти робиш з молоддю? Молодь не хоче по-людському кохати, начитавшись твоїх віршів. Ти пригадай – ти мусив кинути Болонью, щоб Новела не спалила тебе своєю красою. Ми вдарились у мандри. І де ти лиш не смакував... жінок повсюди багато, але ти дуже припав до сердець німок. Вони казали: “Оце вершник!.. З ним забуваєш все на світі”.

ПЕТРАРКА (знічено; щоб перебити і не образити друга). Таких пишнот я більше не стрічав, ну, як у Кельні. На яких дріжджах така краса жіноча сходить?

СЕНУЧО (полегшено). Нарешті в тобі проснувся чоловік. Ну скільки можна?! Ти плачеш, хвалиш те, чого нема. Але гаразд, піду скупаюсь. Бо геть від цих розмов горю. До тебе ще й Джовані, пішов він по вино. Бо в тебе лише риба, горіхи і мигдаль, а ми люди живі, хочемо м’яса з’їсти і влити в жили гаряченького вина. Агов, Бокачо! Ми ось тут! Іди сюди!
Підходить Маргарита, на таці несе кухлик, смажену рибу, горіхи і мигдаль. Мовчки вклоняється і повертається в будиночок. Сенучо, Петрарка і Бокачо захоплено дивляться їй услід. Сенучо задоволено хитає головою, іде.

БОКАЧО (переводить дух). Овва! Дивитись є на що, природа постаралась. А що це в кухлику вона принесла? (Пробує). Джерельна вода. Аж зуби ломить. А обід... Як собаці муха. Не скажеш – скромний, бо пісний і бідний.

ПЕТРАРКА. В усьому маю міру, і їжа вся в мене така.

БОКАЧО. Ти такий уже, як папа. Миє ноги старцям, їсть лише бульйон з цибулі й горішки, а як жебраків відправить – хлище горілку й нажирається, як кнур. А потім... порає повій або хлопчиків пухкеньких, сестру свою чи юнаків-писарів. Меню в нього багате. Як жеребець, той папа, у нього прутень той скажений. Бридкий у житті, у розпусності – огидний і навіжений. І він проповідує любов... Ганьбить кохання!

ПЕТРАРКА. Костянтин, що трон віддав святошам як державцям, його б на палю посадив чи на вогнищі підсмажив.

БОКАЧО. Та хай за прутня підвісив би і потримав так кілька днів.

ПЕТРАРКА (щоб перервати неприємну йому розмову, вигукує, ніби вони ще не бачились). “Декамерона” автору вітання!

БОКАЧО (підіграє). Чолом тобі, мій вчителю і друже! Ти забув, що я передусім поет... І я до тебе того ж, що й Сенучо. Ну що ти закопався в глушині? Ну скільки, діду, ти будеш закоханим шмаркачем? Даруй, інакше сказати я не можу.

ПЕТРАРКА. А ти хіба щасливий у коханні? У нас із Данте – вельможні дами, а твоя, бери ще вище, – принцеса крові.
Гасне світло. Прозора завіса. За нею Роберт Анжуйський і свита. На цій половині – Петрарка і Бокачо, їх може бути і не видно певний час.
ГОЛОС. Ваша величносте, я ваш раб і слуга, але не можу про державні справи промовчати. Оцей Бокачо... син флорентійського купця і дівки із французок...

ДРУГИЙ ГОЛОС. Позашлюбний син.

КОРОЛЬ. Моя донька теж позашлюбна, але вона моя, і титул я їй дав, й півцарства. А цей... Джовані Бокачо – розумний, славний лицар, Петрарки учень – це не жарти! Любов до людства і краси... Поет великий і прозаїк славний.

ГОЛОС. Додайте, сір, і ненависть до папи. Даруйте, сір!

КОРОЛЬ. Ти вчасно доточив. У ньому це також ціную, бо геть обрид розпусник цей і грошолюб понтифік. Він на Джовані подав супліку, від церкви відлучити хоче. За “єресь” каже, а причина всім відома – Бокачо справедливість і талант. Таких не люблять папи, папа кинув би Джовані туди ж, куди кидав Рієнцо – до жаб і гаддя, та я не дам.

ДРУГИЙ ГОЛОС. Але ж авторитет держави, ваш авторитет!.. Плебей цей, даруйте, покохав Марію і все показує її в сонетах Вогником-Ф’яметою. Та хто ж не знає – це вона.

КОРОЛЬ. Знаю і я. Написано майстерно й щиро. Від душі. І королі... не всі тирани... (Читає).
Італіє, колись країн царице,

Де доблесті твої і геній твій?

Великий хор умовк – і перегній

Над честю муз божественних глумиться.


Хамулі лаври нині – повитиця,

Йому не треба честі, хоч завий,

Коли йде зло, задерши ніс кривий,

І кожний хоче з золота синицю.


Як в прозі й віршах наш найкращий стиль

Все топчуть бевзі й лізуть на Парнас,

Не жду я перемог в мистецькім герці.
Сумуй, країно, що панує цвіль

Й до тих прихильний дехто з нас,

Не знає мови хто й не має серця. **)

Джовані почав писати не латиною, не французькою, а італійською, коли ... побачив мою доньку. І цього вірша він написав. Оце авторитет держави! Отже, це написав мій друг і... ваш. Чи як хотіли б ви його назвати?

ГОЛОС. Не передам дослівно, але він пише: щастя, даруйте, для коханця – загинути від шпаги ревнивця-чоловіка.

КОРОЛЬ (сміється). Рогоносця?.. Замало честі, але мужньо.

ДРУГИЙ ГОЛОС. У сонеті про... принцесу він пише (гарячково гортає папери, мимрить). Ага ось... дурний, хто хоче долю обійти, дурний, хто затемнення хоче криком відвести, дурніший ще, хто хоче в гроб забрати всі свої маєтки... Ну, тут дурні у нього всі дурні! А ось про жінку (декламує зі злом).
Та з глузду з’їхав той давним давно

Хто честь, свободу, статки і життя

Під ноги бабі кинути надумав.
Продажне, зле, на горе нам дано

Жіноцтво, що терза без каяття

За те, що вірні ми в коханні й думах. **)
КОРОЛЬ (піднесено). Цілком справедливо! Ще раз підтверджує: Бокачо – геніальний поет і мудрий із мудрих. А ви що хотіли про нього сказати?
Усі мовчать. Король звертається до охорони.
Покликати до мене Марію д’Аквіно!
З’являється Марія. Граціозно й стримано вітається. В ній буяє весна і краса.

МАРІЯ. Я слухаю вас, тату.

КОРОЛЬ (зам’явся). Маріє, тут кажуть мені... що ти... прихильна до Бокачо.

МАРІЯ. Прихильні й ви, це всі знають.

КОРОЛЬ. Прихильний я до всіх митців, і всім допомагаю. Та в допомозі межі є, і, хм, чи треба тут допомога... То як сердечні справи?

МАРІЯ (спалахнула). Я заміж не поспішаю і за того принца не піду. Старий він вже, негарний, і... дурний.

КОРОЛЬ. У нас, ось тут, може, є гарніші і любіші!

МАРІЯ (опустивши очі). Та-ату...

КОРОЛЬ. Поїдеш у подорож. Антильські острови, вітрець морський тебе остудить.

МАРІЯ (насупилась). Ну та-а-ату...

КОРОЛЬ. Ще тупни ніжкою! Люблю – характер мій. Хоч свій я зумів переінакшити. (Раптом переходить на інший тон). Врахуй, що голова його залишиться при ньому. Гарна й мудра голова. А молоде вино у морі переграє, і пити його буде той, кому король накаже. Ковтком поділиться, я знаю, бо твій, мабуть, вже пригубив.

МАРІЯ. Тату, я вас благаю!.. Без нього я загину!

КОРОЛЬ. Орлів люблю, та лиш гніздо у них таке бридке, не царське. Для нього Вогник ти, для мене – світло в королівстві, з твоїми талантами і вдачею – надія на корону і на трон. Хіба тобі цього замало?

МАРІЯ. Мені нічого...

КОРОЛЬ. Благаю, не кажи! Не край те серце, для якого ти усе!

МАРІЯ Лиш він мені... й нічого більш не треба.

КОРОЛЬ (взяв себе в руки; спокійно, але твердо свиті й охороні). Каравела з принцесою відходить сьогодні!
Гасне світло. Зникає король, свита.

Знову висвітлено Петрарку і Бокачо.


БОКАЧО. Мені було не легко. Я син... я позашлюбний син купця й дівчини. Як матір я її не знаю, бо батько з Парижа переїхав у свою Флоренцію і мене туди забрав. Я у Парижі народився...

ПЕТРАРКА. Париж... Місто кохання. Шкода – шумить, бурлить, я там не можу жити. То як же із Марією? Яке кохання вибираєш – моє чи Дантове?

БОКАЧО (твердо і радо). Ні те, ні те. Я чоловік живий, не вірю в брехні неба, я земний, земна й моя Марія. Вона моя кохана і коханка, від чого я щасливий. Я б з нею одруживсь, плекав би наших діток, бо в нас кохання справжнє, обопільне і взаємне. Долі людей залежать від людей, а не від того, що ти десятиріччями торочиш. Щастя – мати сім’ю з коханою і кохати її до смерті... Її видали за принца, але б де вона не була, знаходила мене і дарувала себе всю мені. І молоде, й дозріле те вино ми пили досхочу. Оце кохання! А не придумані й роздуті марення. Оце щастя! Кидай, дідусю, дитячі прибамбаси і пиши для всіх, буди народ, Італію веди до волі. І папі дай по лапах! Кохання він нахабно розуміє – сестра, дочка, пухнасті хлопчики. Фе! І що святого в цій почварі?! Свята твоя Лаура, ти святий. Я ж за любов земну – вона найкраща в світі. Прощай, брате!
Бокачо йде.
ПЕТРАРКА (кволо). Стомився я. Поспати треба.
Петрарка вкладається, засинає. Як привид, з’являється Лаура. Золоті пишні коси, чорні очі, голубе плаття. Прегарна фігура.
ЛАУРА (нахиляється над Петраркою). Мій поет... І він мене кохав, як ніхто ніде нікого і ніколи. Які небесні вірші він писав. І пише... Вже постарів. Я мала одинадцять дітей? Ні дванадцять, Франческо був дванадцятим, хоча й найстарший. І старший за мене. Навіщо ж катував себе й катуєш? Хіба ж оце розумно? Ти б Артемізію згадав, дружину аттського царя. Вона вже так його любила, що звеліла по його смерті його ж тіло висушити, перетерти в порошок, і пила той порошок з водою, щоб коханий весь час у ній перебував. Хіба ж це добре? Та вбогість розуму оце! І божевілля. Як вірші замість кохання.

ПЕТРАРКА (ледь ворушить руками, ніби диригуючи собі в читанні віршів, крізь сон декламує).


Зійшла з неба й до мене, сиротини,

Від серця руки дружби подає,

Над долею моєю все зітхає ... **)

ЛАУРА (насторожено). Спить?.. навіть вві сні він думає про мене. Та годі! Дружби не було, як не було й кохання. Поет для себе видумав мене, як чоловік мене ніколи не торкнувся. А дарма! Його поезії в мені льоди північні розтопили... а я лиш жінкою була... Для всіх вельможна донна, взірець чеснот в суспільстві і сім’ї... для нього – сонце найчистіше. Але якби він привід міг знайти – я так чекала! – і обійняв би хоч би раз мене... і я була б його, і все було б, як у людей.

ПЕТРАРКА (знову крізь сон декламує).
Хто розумів, що в ній землі краса?

Лиш я один і Небеса, що мають

Найкраще личко серед сонць і зір... **)
(Каже щось незрозуміле і переходить на прозу).
Володарко Печалі, навіщо ти забрала її в мене? Як можеш ти таку красу кидати у могилу?! Весь час я плачу і співаю. Та скільки ж можна?! (Замовкає, спить).

ЛАУРА. А мозок і не спить. Він ніби знає, що я тут. Послухай, мій Франческу, я тебе звільняю. Від надуманого і роздутого кохання. Служи Італії, їй треба чесний розум твій!


Гасне світло. Лаура зникає. Петрарка прокидається.
ПЕТРАРКА. Я бачив дивний сон... (бере гусяче перо, вмокає у чорнило, пише). Мені вона сказала наче, щоб я про неї більше не писав. Та як зупиниш руку і перо? (Декламує).
Блукав у віршах я, в житті й світах,

Коханою ніколи не коханий,

Уп’явсь мені у серце хижий птах,

То найстрашніша із хвороб – кохання.


Її напитись хочу... як Тантал

До неї нахилюсь – вона зникає,

Тугих плодів торкнутись хочу – каюсь,

Бо сурмляться ті очі на скандал,–

Торкнусь – її осудить “вищий світ”,

І перед папою давати звіт

Кохана мусить... й глянути не може –

Вона вельможна і чоловік її вельможа.


Одним одна була в мене весна, 1)

Коли стояла ти у храмі з ними.

Вони живі, а ти... Душа сумна,

Весни нема – лиш осені і зими.


Літа мої бринять, як той потік,

Для кого й чого жити, я не знаю...

І хай за небосхил твій час потік,

Сонети й гімни я тобі складаю... *)


Оце то дивина! Й записувати геть не треба. А й справді, далі тягти важенний невід пристрастей несила. Мабуть, кохання не таке, яким його я світові явив. Ну а яке ж?! Літа ж прожив, то мав би знати... Та кожен з вас (показує у зал) від мене краще знає.
Шумить Сорг.
Завіса.

1) 6 квітня 1327 року, коли Петрарка у храмі Святої Клари у провансальському місті Авіньйоні вперше побачив Лауру де Нов.


Пекло, що веде у рай

У плоть мою закладено любов,

Я без коханої згораю,

Як з нею я, то закипає кров

Від пекла, що веде до раю. *)

Шекспір


ДІЙОВІ ОСОБИ
Уїльям ШЕКСПІР, англійський поет, актор і режисер.

Емілія ЛАНЬЄ, його кохана і його мука.

Симон ФОРМАН, лікар, астролог, її коханець.

Річард БЕРБЕДЖ, актор, друг Шекспіра, коханець Емілії.

Лорд ХЕНСДОН (Генрі КЕРІ), творець і меценат театру, в якому грав Шекспір, камергер, фаворит королеви, коханець Емілії.

Мері (Мол) ФІТОН, фрейліна королеви Єлизавети І.

Джеймс ГЛЕТЧЕР, поет і драматург.

ЕЛЕОНОРА, костюмер театру.

КАМЕРДИНЕР лорда Хенсдона.

ПАМЕЛА, покоївка Емілії.


Лондон. ХVІ століття.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Лондон. Резиденція лорда Хенсдона (Генрі Кері) Сомерсет-Хауз. Генрі сидить за столом, читає нову п’єсу Шекспіра, задоволено похмикує і час від часу промовляє: “Ну й Шекспір! Ну й голова! Ще світ такого не знав”. (З гордістю). “І це актор мого театру!”

На трикутному клавесині, спінеті, грає молода жінка (не на повну силу). Нічого від опоетизованих красунь у неї нема. Особлива вона незвичайною смаглявістю, смоляними очима і смолянистим волоссям. Незвичайний у неї і одяг – легкий, напівпрозорий, пошитий так, що добре видно всі її принади. З лордом вона поводиться, як з хлопчиком, і він перед нею таким і є, хоч років йому вже багатенько. Ніби перепрошуючи, він робить жест і стиха каже: “Еміліє, що це за драматург! І це актор мого театру! Він завоює весь світ, і мене, і тебе”. Смаглява молода жінка ледь усміхається, підносить руку і похитує нею, мовляв, побачимо, хто кого ще завоює.


КАМЕРДИНЕР (стоїть скраю і відрекомендовує прибулих і присутніх). Сер Уїльям Шекспір, поет, актор і драматург. (Помовчав). Річард Бербедж, актор театру її величності. (У зал; по-змовницькому). Найкращий друг Шекспіра.

ШЕКСПІР (заворожений музикою і – раптом аж кинувся – вражений незвичайною жінкою, Смаглявою дамою). О, матінко-природо…

ЛОРД (устав йому назустріч). Велика честь для мене… (Прослідковує за поглядом Шекспіра, замовкає і ледь розводить руками).

ШЕКСПІР. Я б клавішами стати весь хотів,

Твої щоб пальці легкі і святі

Прийшлися по мені, і я тремтів,

Коли ти струн торкнешся в забутті.

Та якщо щастя випало струні,

Віддай ти руки їй, вуста – мені… **)
ЛОРД (схвально і захоплено). Поет і на прийомі є поет.
У цей час Смаглява жінка, ступнувши туди-сюди і демонструючи свої принади, повертає до Шекспіра, який мало не поїдає її очима.
КАМЕРДИНЕР (у зал; по-змовницьки). І цей уже вскочив у тенета. (Далі рекомендує її). Леді Емілія Васон, дочка придворного королівського музикан-та – в заміжжі Ланьє. (У зал; по-змовницькому). Звати того дурбецала Альфонс. Альфонс він і є Альфонс – гульвіса і пияк, багатство все її розтринькав.

ЛОРД (Шекспірові, який, по суті, його і не бачить, осліплений Емілією). Емілія Ланьє - в неї музикальний талант, як у вас в літературі і в театрі. А як ти, Річарде?.. (У зал). Щасливий я, бо Уїл і Річ – найкращі в Англії актори. (Знову Бербеджеві). Річарде, як батько? Ми з ним театр цей створили. (Обіймає молодика, вони зайняті приємною розмовою).

КАМЕРДИНЕР (у цей час по-змовницькому розповідає залові). Батьки Емілії умерли, дівча зосталось без шматка хліба, прийшло проситися в театр до цього лорда, а стариган – пусти козла в капусту – її троянду чорну прохромив і хлопчика встругнув, якого, як себе і короля, назвав Генріхом. А Мільку віддав за цього бовдура Ланьє.
Емілія в той час, коли говорить камердинер, міняє курс і йде вже не до Шекспіра, а до молодого, з золотими кучерями і синіми очима, красеня Річарда. Річ звернув увагу на те, що Шекспір у неї закохався вмить, і відступає від Емілії, прикривається лордом Хенсдоном.
КАМЕРДИНЕР (у зал). Що їй Уїл? Він у літах, їй молодого – жеребчика! – подавай, щоб добряче-добряче покатав, а це вона, ой, як любить!

ЕМІЛІЯ (змушена йти до Шекспіра, повертає таки до нього, але оглядається на Бербеджа, знову повертає голову до Шекспіра, лукаво пестить його очима, всміхається). Шекспіре, про вас говорить вся Європа. Герцог Есекс і граф Амор з Європи повернулись і це сказали. В усіх театрах – ваші п’єси.


Шекспір хоче поцілувати їй руку, вона не дає.
Як ви там декламували?.. Віддати руки клавішам, а вам – вуста? Я віддаю. (Вмить жагуче цілує його в губи і відходить – щоб ще більше розпалити поета).

ШЕКСПІР (наче обпечений розжареною залізякою: заворожено). Троянда чорна… свіжа, як роса вранці… а я… а мені вже…

КАМЕРДИНЕР (у зал). Як літній утелющиться у дівку – мовчи вже про літа. Тут – збери зі всього світу силу – не справишся отак собі…

ШЕКСПІР. О матінко-природо, дала ти мені таку чудову грудку цукру, коли я вже всі зуби свої з’їв.


У цей час Емілія таки дісталася Річарда, вщипнула його. Той випростався, ніби хтось уткнув йому шило у відоме місце. Емілія підморгнула Шекспірові, поплескала по щоці камердинера, вийшла.
КАМЕРДИНЕР (у зал; стоїть з опущеними руками). Жінка – це сатана й стервиця, й ми, чоловіки, безсилі: самі ж ми премось в її пекло, що веде в рай, а пекло те у неї між… (ледь розводить руки біля своїх ніг). (Пауза). Емілька наживку кинула обом, але Шекспір уже у неї на гачку.

КАРТИНА ДРУГА


Кабінет лікаря і астролога Симона Формана. Реторти, невеличкі терези, череп, на стінах знаки Зодіаку. Форман щось старанно пише. Заходить Шекспір.
ШЕКСПІР. Доброго дня, Симоне! Все пишете… Мабуть, потягне на роман?

ФОРМАН. Вітаю вас, Уїльяме! Записую, романів на п’ятнадцять набереться. Комусь колись згодиться. І – гарна вправа так просто для творчого єства. Еге, та ви щось помарніли… До лікаря так просто не приходять. Чи, може, вам треба мої послуги як астролога?

ШЕКСПІР. Я захворів. І та хвороба… від неї лі-ки – лиш взаємність.

ФОРМАН. Еге, шерше ля фам, як кажуть нам французи. І де ж зустріли ви ту жінку?

ШЕКСПІР. У лорда Хенсдона. Там зацікавила мене одна особа.

ФОРМАН (лукаво всміхається; убік). Добре знаю, що то за особа. Ну, глянемо, наскільки хвороба вразила. (До Шекспіра). Ви були на прийомі у лорда? Висока честь! Бо він тепер ще й лорд Чемберлен. І фаворит королеви нашої Єлизавети. Пішов угору, як корок з-під води. Тітка його була коханкою Генріха Восьмого, стала королевою, але він відтяв їй голову нібито за зраду.

ШЕКСПІР. Як легко королям: набридла, насолила, гризла, - рубнув й відразу інша в ліжку. Але рубати голову жінці… Бррр! Який жахливий час!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка