М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка14/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

ТАРАС. А в мене так з дитинства.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Петербург. Мойка. Квартира помираючого Пушкіна. На дверях Жуковський вивішує об”яви про стан пораненого. Ось лиш почепив - стоїть перед дверима з опущеними руками і похиленою головою. Заходить Шевченко з „художницькими” валізами.

ШЕВЧЕНКО. Василю Андрійовичу, не вітаю вас, бо не добрий сьогодні день. Учора прочитав на цих дверях ваш бюлетень – „Больной находится в весьма опасном положении” – і здригнувся: самодержавство і куля Дантеса вбили Олександра.

ЖУКОВСЬКИЙ. Тарасе, ви ще молодий і гарячий. Ікатегоричний. Вас викупляє цариця, а ви...

ШЕВЧЕНКО (гаряче). О ні-ні! Не треба! Не хочу її грошей і допомоги. (З гідністю і гнівом). Тоді, коли мільйони моїх братів і сестер українців стогнуть у царській неволі, вона буде мене викупляти... Хай усіх звільнять від кріпацтва – від рабських пут.

ЖУКОВСЬКИЙ (заспокоює його). З вами , Тарасе, не погодитись (озирнувся, чи нікого нема) не можна. Але і обставини зараз змінити не можна. (Щоб зняти напругу і позбутися такої розмови). Ви прийшли його малювати? Там уже Струговщиков і Мокрицький, і ваш друг Даль... а Саша на смертному одрі... А чим же ви і на чому?..

ШЕВЧЕНКО. Та в мене у портфелі і грифель, і папір, і... квіти.
Жуковський вишуканим жестом показує – прошу; знов похилив голову, з гіркотою похитав нею, відвернувся до вікна. Шевченко дістає папір, вуглики, букет і заходить у двері. Жуковський залишається там же. Стрічає все нових людей. Тут же дитячий куточок, якісь іграшки на столику; над ним на стіні „ходики” з маятником і зозулею. Маятник розмірено цокає. З віконечка вискакує зозулька. Кукнула раз, а на другому наче вдавилась... щось бренькнуло, зашипіло, зозулька звалилась набік і так повисла, конвульсивно похитуючись. Усі завмерли. разом скрушно похитали головами, залишили квіти, тихенько вийшли.

Через певний час виходить Шевченко (з малюнком) і Володимир Даль. Володимир відводить Тараса подалі від Жуковського.


ШЕВЧЕНКО. Ти щось хотів мені сказати про перстень Олександра? Ти на нього показував, я так зрозумів...

ДАЛЬ. Так. Це талісман. Сашкові подарувала його Амалія Різнич. В Одесі. Сашко беріг його як найдорожчу цінність і казав, що перед смертю (зітхнув) віддасть мені на вічне зберігання.

ШЕВЧЕНКО. Не хотів, щоб Наталка знала?

ДАЛЬ (знехотя). Не хотів... Наталка нашого гетьманського роду, Дорошенків, не любить витребеньок і витрішок. Та й стільки натерпітися за всі роки...

ШЕВЧЕНКО. Гетьманську онуку взяв, а гетьманів не любив. У „Полтаві” потурнака Кочубея вихваляв, бусурманська кров в обох... А Івана Степановича виставив ворогом України.

ДАЛЬ (зітхнув). Сашко не любив жити бідно, без царів. Замахнувшись на Петра Першого, він поцілив би в Миколу Першого. А Мазепа що?.. кривдь, обзивай, бий, глузуй – хто за нього заступиться? Кому за нього душа заболить? Шевченкові. Ну ще Далю. А той же Гребінка промовчить, бо в нього он яка маєтність, не без (з легкою іронією) „пожалувань” царя нажита.

ШЕВЧЕНКО. Гребінка ніби виклянчив ті, як ти кажеш, „пожалування”, переклавши ту ж „Полтаву” і уклінно подарувавши її Пушкіну і цареві. Яка безсоромність! Може, воно й не добре отут про таке говорити...

ДАЛЬ. Якраз про таке і треба тут говорити. І Сашко, і всі ми цим живемо й дихаємо, все це складає суть нашого життя, і зараз ми, може, складаємо іспит перед життям і смертю ось тут... це не високі слова, а прегірка... (угнув голову, помовчав) правда. І таки так: художньою майстерністю політичну короткозорість не приховаєш.

ШЕВЧЕНКО. Не при домовині кажучи...

ДАЛЬ (тяжко-тяжко зітхнув). Я кажу як ЙОГО друг, А що - ми маємо мовчати і нюні розпускати? Смерть, похорон змушують нас задуматись, чи правильно ми живемо, чи все ми зробили, щоб людям жилося по-людському, чи встигли ми зробити добро, заради якого й прийшли у світ.

ШЕВЧЕНКО. Жуковський каже, я ще молодий і гарячий. Це так. І я не можу втямити: як це так – самому скакати в гречку по кілька разів на день, а благовірну свою приревнувати до якогось жевжика.

ДАЛЬ. То не жевжик, то проява, той Жорж Дантес. Красень-француз, улюбленець так званого „вищого світу”, царя і цариці. Наталка виблискувала при дворі, кращої від неї не знайти, Дантес і приліпився до неї. Сашко кинув йому в пику рукавичку. Дантес злякався і сказав, що не до Наталі заскакував, а до її сестри Каті. Пушкін і каже: тоді бери Катю. Дантес з Катею повінчався, але ще більше чіплявся до Наталки, щоб якнайгірше насолити нашому Сашкові, і ось...(тяжко зітхнув, розвів руками) я втратив друга. Такого друга...

ШЕВЧЕНКО. Тримайся, ти ж Козак Луганський, і непросто так підписуєшся, а й коріння твоє таке.

ДАЛЬ. За кого чи за що триматись? Таке (показав на двері) може трапитись зі мною, з тобою: сатрапи не прощають, коли їм кажеш правду. Хто знає, що взавтра буде з нами...

Обидва виходять.
КАРТИНА П’ЯТА
Петербург. Може бути Сенатська площа, набережна Неви. Пам’ятник коневі з катом України Петром І – „мідним вершником”. Шевченко і поет-українець Миколи Тихорського.
ТИХОРСЬКИЙ. Я запросив тебе сюди, щоб нашу розмову ніхто не чув і щоб нагадати цим пам’ятником (показує на Петра), що в України є багато катів, і найгірший – мосх.

ШЕВЧЕНКО. Свята правда.

ТИХОРСЬКИЙ (зніяковіло). Та я це зрозумів і усвідомив, читаючи тебе. Чого гріха таїти, досі писав лиш російською, забувши, що я українець і що мій народ виколисав світову культуру... Ти хоч і молодий, але ти геній, Тарасе. Даруй, я того і запросив тебе сюди, щоб сказати гірку правду: ні я, ні Федір Китченко не змогли тебе назвати так відверто генієм, хоча це так. Не буду брехати – я заздрісник, тут навчили заздрити по-чорному, та коли я прочитав тебе... Одне слово, земляче... (озирнувся)... цензори не дозволили. Для них лиш Пушкін геній, а „націонали”, як вони нас обзивають, такими бути не можуть, а тут ти, як бомба. Ну нема в них нічого такого, як у тебе. Вони це добре розуміють. А ти ще українською мовою утнув і „Кобзара”, і „Гайдамаків”. Це їм, як ніж у горлянку. Ну і давай вихваляти твою „Наймичку”, бо їхньою говіркою написана.

ШЕВЧЕНКО. Вони сичать, що такої мови, як наша, нема,а літератури української не може бути, хоч вона живе тисячі років. Візьми „Слово про Ігорів похід”. Такі перлини з нічого не народжуються. З наших дум воно пішло, а перед думами були ратні повісті, дітьми Велеса складені, а були ж ще самі Велеси Бояни... Незмірима глибина. Коріння.

ТИХОРСЬКИЙ. Тобі, Тарасе, рівних серед поетів нема, і ти вищий від будь-кого найвищого. Вибач, це не дифірамби. Що я писав, поки тебе не почитав... вдарився в містику, літав під хмарами, гнувся перед лицемірним міфічним іудійством. Цим вельможним пишнозадим дамочкам подобається всяка чортівщина,і вони, читаючи мої марення, обожнювали мене. Коли в моє серце ввійшов твій «Кобзар», мені розвиднілось, я зрозумів, що весь той змарнований час я просидів у ямі, у борговій ямі, бо мій борг перед моїм народом незміримий. Я зроблю все, щоб тебе взнала Україна, кожний її куточок, щоб тебе взнав весь світ, я вже написав Меріме, мене вже чекають у Дрездені,і так я поверну борг моїй любій Україні. І так, Тарасе, ти підняв з твані тисячі людей, що заблудились у московських нетрях.

ШЕВЧЕНКО. Старий Квітка за це мене дуже хвалить. Написав мені оце (дістає з кишені листа, читає): “Спасибі Вам, що ви не дивитесь в очі тим дурним кацапам, які не вміючи нашої мови і не розібравшись у ній, хоча наша є матір’ю їхній, кричать, мов жиди у шабаш: “Штьо да штьо ета наварнякано, ми нє панімаємста нічаво!” Дякую, що плюєте на се та не перестаєте писати нашою пребагатою, соковитою і поетичною мовою. Пишіть, пишіть, благаю!» Це він мені, рідний Квітка-Основ’яненко. Зате Белінський…

ТИХОРСЬКИЙ. А щo він пише про тебе... Хіба це науково обгрунтована розвідка, літературна критика? Це лютий, звірячий памфлет проти українців, України, української літератури і особливо – української мови.Суцільне неуцтво й пасквілі.

ШЕВЧЕНКО. Ну, він про нашу історію згадав гарно, хоч тут не нашкодив, як кіт у кутку в хаті. І народну поезію нашу похвалив, ще й як. Не уявляю, як її можна не похвалити, якщо в тебе є хоч трохи олії в голові. Я прочитав Шілера, історію Греції Віліса, я уважно прочитав Плутарха, Бартелемі, Вазарі, Дікенса, Данте, Байрона, Макферсона, Шекспіра, Дефо, Вальтера Скотта, Русо, Шатобріана, Гюго, Вернера, Гете, Дюмон-Дюрвіля, Міцкевича, Ірвінга... Для чого я тобі це перелічую? Щоб показати: такого, як у нас, нема ні в кого. Та лиш ми починаємо говорити про це, нас москалі обривають, а землячки-перевертні люто сичать, мовляв, не було і не може бути. Бо москаль так сказав. Перевертень і - лютий ворог...А що ж розумні люди? Той же Міцкевич каже, що Україна - колиска найщирішої, найкращої у світі народної поезії, пісні, що це столиця поетичної Слов’янщини. А Белінський твердить вперто і затято, що нема нічого такого, що мови нашої нема,а є діалект простолюддя, яким ніколи нічого не можнa написати, створити щось вічне.

ТИХОРСЬКИЙ. Тупа і сліпа ненависть.Він нав’язує пущені жандармським управлінням чутки, що освічені українці нібито переросли українську мову і тому розмовляють російською, що наша література нібито дихає селянським простацтвом і дубуватістю мужицького розуму.

ШЕВЧЕНКО (з насмішкою). Який тонкий „інтелігент”. Перевершив лютих псів-перевертнів - Сеньковського і Нікітенка. А мені ЩО радив... Я про це написав (декламує).


Співай про Матрьошку,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, -

От де слава! А то співа:

„Грає синє море”...

Спасибі за раду!

Теплий кожух, лиш шкода –

Не на мене шитий,

А розумне їхнє слово

Брехнею підбите.

Вибачайте! Кричіть собі,

Я слухать не буду.

Хіба я проти якої мови. То мене Димовський і Ядзуня навчали польської, то Штернберг німецької, то його друг Леонард Демський – французької. І вони вимагають, шоб з ними говорив по-їхньому, і не відчепились, поки я не второпав говоритити з ними по-їхньому.

ТИХОРСЬКИЙ. Ось бачиш! А нашому скажи, що треба говорити РІДНОЮ мовою, то він на тебе визвіриться: яка різниця! аби людиною був! треба знати багато мов!!! Воно ж забуває: не знаєш рідної маминої мови, люто ненавидиш її, не говориш нею, то ти не людина зовсім. А чо’ вони так бекають? Щоб виправдати зрадництво, яничарство, щоб ретельно вилизувати москалям, сам знаєш що.

ШЕВЧЕНКО. Мав відразу тобі подякувати... про „Кобзар” і „Гайдамаків” ти єдиний так сказав, що одразу заціпило писка і вісаріонам, і нікітенкам, і булгариним. Дякую й за те, що нагадав, що я розписував стелі і плафони Великого театру. Може, не треба було?..

ТИХОРСЬКИЙ. Пробач, Тарасе, але ми, українці, такі дурні: чогось найбільшого у світі доб’ємось і мовчимо, чекаємо, щоб його присвоїв москаль, німак чи жид? Чому я показав тебе і у Великому театрі? Щоб нащадки наші пам’ятали: в Петербурзі, який збудували українські козаки, український маляр Шевченко...

ШЕВЧЕНКО (скромно). Ну я ж не Мікельанжело.

ТИХОРСЬКИЙ. Він Мікельанжело, ти – Шевченко. Кожного треба поставити на його місце... А як народились „Гайдамаки”? Що підштовхнуло?

ШЕВЧЕНКО. Ще малим я бачив криницю, де Гонта з побратимами святив ножі. Ну читав історичні розвідки, роман поляка Чайковського. Та оживила розповіді мого дідуся про криницю з погожою водою. Ото лиш вискочив у рідні краї, відразу гайнув чумацьким шляхом до Вільхового й Великих Троянів, а там і в Кам’яну Криницю – село так само зветься.Там і Мечиславка – рукою подати. Потоцький подарував її синкові Мечиславу. Нашу назву знищили. Люд поневолили, хотіли й покатоличити ляхи прокляті, ото Гонта з Залізняком і всипали їм приску за комір. Люди й досі пам’ятають, як зайди з них знущались. Наслухавсь, напився святої погожої води, спустився струмочком до чистої Синиці і крутоберегом подався до Юзефівни, за Максимишиною греблею, і таки знайшов бурдеї на гранітному плато, про які чумаки мені казали. Став там, вдихнув на повні груди, і, мов птахові захотілось злетіти. А тут з’явились люди. Мало не моляться на мене. Мені аж не по собі стало. Кажуть: що ж з того, що бусурманів та ляхів прогнали, - тепер кров москалі п’ють, не дають дихати, вже тепер до їх у кріпаки йди. Ой горе тій чайці - правду Іван Степанович писав і народ наш хотів вивільнити від московського аркана. Гнів обуяв мене, і самі вродилися рядки „Гайдамаків”. Хай і ці зайди знають, чого заслужили і що на них чекає.

КАРТИНА ШОСТА


Острівець біля Петербурга. Тут відпочивають Шевченко і Брюлов. Курінь. Видно ніс човна. Сушаться весла. На поперечині висить невеликий котел. Горить вогнище.Мольберти, папір, книжки. Тарас і Карл малювали, читали, приймали по чарці. Шевченко міцненький, рухливий, дужий. Брюлов білявий, кучерявий,блідий, тендітний; руки в нього тонкі, а рухи, як у хворого, немічного.

ТАРАС. Карле... Карле Павловичу...

КАРЛ (мя’ко зупиняє). Тарасе, прошу тебе... і скільки разів просити: ми ж творчі люди, навіщо нам та офіційщина? Хм, я помітив з першої зустрічі, коли нас познайомив Сошенко – ти скромний і ненав’язливий, я ще тоді подумав – це ознака таланту. І не прибідняйся: у Великому театрі я бачив розписані тобою ро-зетки, там же твої арабески. Кавос таку роботу не міг би доручити кустареві, невмійку, а лиш - майстрові з живою уявою і свіжим поглядом... Я знаю, він хотів би, щоб розписав я, але посоромився прийти до мене. І вже те, що ти розписув Великий театр, могло поставити нас на одну дошку. Бо все це просто лише для невігласів: Мікельанджело, навічно залишився зі скрученою шиєю. Розписуючи стелю Сікстинської капели.

ТАРАС. Він уже сліпнув від того ж надлюдського напруження і, постійного скруту шиї, але завершив своє. Мистецтво для нього було самим життям; і сліпим він обмацував Бельведерський торс і... милувався ним, його гармонією.

КАРЛ. Що-що? (прикладає руку рупором до вуха). Прошу (помовчав)... говори голосніше, чим в аудиторії, там чутніше... я там приховую, що недочуваю, а тут нема стін, посилення звуку, реверберація низька, оці розкішні дерева, буйні шовкові трави поглинають твій співучий голос.

ТАРАС. Вибач, може, негарно про таке питати. Але чому ти недочуваєш?

КАРЛ. Батько пригостив ляпасом, коли я був ще малим.

ТАРАС (обурено). Та що це за батько, що дитя своє калічить?

КАРЛ. Це в них називалось наукою виховувати генія живопису. Даруй, але інакшим вони мене і не уявляли: дід мій був скульптором, батько – різьбярем золота; він ще й розписував порцеляну, творив картини і то так, що за нього пересварилися королі, і він мусив утекти в Росію.

ТАРАС. Геній і кулак... тут щось не те. Мій батько знав, що я буду поетом, але він ніколи мене не вдарив. Мій дідусь із гайдамаків, складав думи, співаав – на всю округу, та ніколи на мене голосу не підняв.

КАРЛ. Та то у вас, українців. А ми ж понімечені французи, змішалась жорстока і бурхлива кров. Я дуже захворів, день і ніч малював, і так роками. І пішло... аж до „Останнього дня Помпеї”.

ТАРАС. Ти ж знаєш, я не лічу чужі гроші і своїх друзям не шкодую. І все-таки, як тобі вдалося?.. Я, скажімо, писати вмію, а видирати гроші в багатіїв, як це успішно робив Бенвенуто Челіні, не навчився.

КАРЛ. Гірка правда, Тарасе, не солодша й проблема. Коли я мав їхати в Італію від академії, цар до мого французького прізвища „Брюло” дописав букву „В”, щоб я був руський, а гроші дати просто „забув”. У Римі я перебивався з хліба на воду, про велике полотно і думати не міг. І якби не випадок... Мене виручив син мільярдера Анатолій Демидов.

ТАРАС. Це просто чудо, коли є все для праці, тоді лиш твориш, твориш... Я такого щастя ще не мав. Зараз придбав плаща за сто рублів, це десять корів можна було б купити, та я почуваю себе найщасливішим марнотратцем. (Зітхнув). Речі все-таки мають владу над людиною, каюсь – і я...

КАРЛ. Не картай себе. Ти любиш гарно одягатися, це чудово. Ти ж українець – інкаше бути не може. Бачив я ваш одяг, вишиванки, шаровари... Лиш несусвітенний дурень може з них насміхатися і їх ганити, і такий дурень робить це на догоду московитам-„лапотникам”, суконним рилам і чумазим вельможам з цього болота. У вас яка прекрасна природа, такий і одяг, убравшись в нього, людина вже не може себе почувати середньоарифметичною істотою планети, а змалечку знає, що вона з України. Я не політик, ти знаєш. Але я бачу, як вас поволі винищують. Спочатку у вас забрали землі, посади, привілеї, владу, а тепер цькують мову, одяг, звичаї, обряди, культуру. Так, як у мене вкрали моє французьке прізвище. Без цього кацапи жити не можуть – вони все загарбують, душать, всім і всюди нав’язують своє.

ТАРАС (сміючись). Тому ти й не ходиш на аристократичну юшку до царя, хоч скільки він тебе вже запрошує. Він біситься: що це за аристократ, що не йде в царські палати, а обідає в харчевні мадам Юргенс з малярами й студентами!

КАРЛ. Ой мені там добре з тобою і зі всіма іншими – з довгим волоссям, з бородами і слідами фарб на вдяганці. Це аристократи духу. А там (показав пензлем угору) всі чужі, набундючені, брехливі, заздрісні. Там я почував би себе чужим, дуже і дуже чужим. Як приїхав з Одеси у Москву, Пушкін відразу – напиши портрет моєї коханки, я відмовився, тут всі проти мене ополчились. І чого? Пушкін був бабником, пияком, картярем, царським прихвоснем, а я таких терпіти не можу. Не встиг я ступити на Червону площу, як за мною вже слідкували шпики і сексоти.

ТАРАС. Дива-а! Що сталось?

КАРЛ. Гоголь сказав, що моя картина”Останній день Помпеї”пророча – падають тирани. Микола Палкін заявив, що мені цього не простить. Гоголь, щира душа, мало не плакав, що так вийшло, і відразу, з горя, як написав, виїхав за кордон.

ТАРАС. Ох Нєудобопєрєваріваємий Тормоз, він усім шкодить. Достоєвського запер у божевільню, хотів і Гоголя. Та й тобі... даруй, ну зруйнував він твою сім’ю.

КАРЛ. Не хотілося б згадувати, та, може, на душі легше стане, як тобі розкажу. Давай відкладемо наші мольберти і вдаримо по келишку.

ТАРАС. Та при такій красі і погоді й не хочеться.

КАРЛ. І то правда. Не в вині щастя, і не в горілці. Давай просто посидимо, погомонимо.
Сіли. Шевченко поворушив у вогнищі. Брюлов дістав по шматочку хліба з м’ясом, один простягнув Тарасові.
ТАРАС. Що ти не ходиш на царські запросини, і її заслуга?

КАРЛ (ствердно похитав головою). Ще й яка! Микола позаздрив моїй славі і надумав мені відомстити, звівши з чистої дороги мою Емілію. Емілія Тім... Сама цнота була. Та підлості Палкіна нема меж. Він на все пішов, щоб її вивезти з Риги. Брата її, Карла, нібито в академію взяв, а її нібито при ньому. Мені нав’язав Карла. Хоча я до нього нічого не маю, він хлопець чудовий, сам знаєш. Потім нав’язав і Емілію. Потім і забрав. То карета з царськими гербами її забирає серед дня, то привозить перед ранком і від неї тхне, як з жидівського шинку. Я від сорому не міг на людях показатись: Палкін наставив мені роги, і робив це так, щоб усі знали.

ТАРАС. Я не хотів втручатись, навіть перебрався на Васильєвський, щоб у вас був справжній медовий місяць. Ну, після вашого весілля. Ти даремно образився: я не кинув тебе, а звільнив вас обох від... свідка вашого сімейного щастя.

КАРЛ. Ох, Тарасе! Краще б ти лишився, може, вона б не пустилася берега, посовістилася тебе... Та я тобі вдячний, що ти мене не кинув у натяжчий час і знав, коли прийти. Ти няньчив мене, як малу дитину, я тобі зобов’язаний життям, якби не ти, розрив з нею... я вже придбав пістолета, і був би застрелився. Давай заллємо горе. (Наливає у келишки).

ТАРАС. Давай краще поспіваємо. Хоча одне одному не шкодить. (Піднімає келишок). За твоє... звільнення!
Лине українська пісня. Гасне світло. Ледь жевріє жаринка в згасаючому вогнищі. Т и ш а. Спокій. Темінь. Сходить сонце...

ТАРАС. Два дні з ясним сонечком і дві ночі з блідолицим місяченьком поярмаркували, освіжили голови, а тепер – додому, до праці.

КАРЛ (усміхається). Істино так. Тепер і гори можна перевернути.

ТАРАС. І забудь к лихій матері і того розтлінника сатрапа, і свою вєліколєпную Солоху.

КАРЛ. Він винахідливо винищує нас. Гоголя залякує божевільнею, Пушкіна і Лермонтова підставив під кулі, з моєї дружини зробив коханку, навік розбив мою сім’ю. Так він поводиться з окремими людьми і з народами.

ТАРАС. Московити інакше не можуть: їм треба когось загарбувати, грабувати, принижувати, кидати за колючий дріт, вішати, розстрілювати... Але настане час, і ця страшна імперія розпадеться і опиниться на смітнику історії, лише цей час треба невпинно наближати.

КАРТИНА СЬОМА
Україна. Мойсівка. Маєток княгині Тетяни Вільхівської; її іменини. Чути лише францущзьку і російську мови. Вільхівська підходить до Шевченка.
ВІЛЬХІВСЬКА (лише до Шевченка). У нас є тут така вродиливиця Ганна Закревська. Я жінка, і то в мене душа завмирає, як я на неї дивлюся.
Жінки оточили Шевченка, а чоловіки дивляться на нього лиш здалека. Піднімаючи келихи, показують, що п’ють за його здоров’я. Шевченко розмовляє підкреслено українською мовою і жіночки починають розмолвляти лише нею – рідною.

Мон шер амі! Панове! До столу! До столу! Гості з дороги.Чи ж ми не українці, щоб вгощати лиш словами. Наша матуся-земля так щедро родить – пів-Європи годуємо і північну ненаситницю.


Шевченко якраз сідав за стіл і захоплено подивився на княгиню. Гості розсідаються, наливають, п’ють, їдять.
ВІЛЬХІВСЬКА (до Ганни). Les graunderus ne lui ont pas tourne la tete du tout.

ШЕВЧЕНКО (До Закревської). Даруйте, княгине, я відповім сам - справді, почесті не змінили мене.

ВІЛЬХІВСЬКА (мало не сплеснула руками; такий жест таки означився). Ви... виявляється, маєте і музикальний слух і знаєте французьку.

ШЕВЧЕНКО. Але ніколи не зраджую свою. Guel bonheur pour princesse.

ВІЛЬХІВСЬКА. Це справді для мене радість. І приємно, приємно дуже, мон шер амі, що хоч одна велика людина – там, у столицях - не забула рідної мови. Чого я це кажу... Лиш приїхав наш брат у білі ночі, відразу так по-московськи і закида – „із’ясняєцца” – ніби мови маминої не зна.

ШЕВЧЕНКО (зітхнув). Для кого білі, а для кого і білі ночі чорні. І розливається та крижана чорнота аж на Україну, сковує кайданами моїх сестер і братів українців.

ВІЛЬХІВСЬКА. Тарасе, Тарасе... Тарасе Григоровичу, ми хоч і князі і графи, а все ж з козаків-свинопасів, всі (обвела рукою коло у повітрі), хто отут є. І воно ж нам болить, „болить, і плаче, і не спить, як не годована дитина”. Але,але... забувається, приїдається, притирається... то бали, то карти, то лови...
З келихом у руці підходить Віктор Закревський.
ЗАКРЕВСЬКИЙ (бадьоро і весело). Ей гусари, пиймо тут, на тім світі не дадуть. (До Тараса). Шановний паничу, гвардії ротмістр у передчасній відставці (зробив вигляд, ніби клацнув каблуками) Закревський. Що це ви в оточенні та в оточенні квіток? Ми вже записали вас у гвардію їхніх величностей...

ВІЛЬХІВСЬКА (поблажливо, навіть задоаолдено). Зветься воно в них „товариство мочемордія”. Пан Закревський (глянула на того) – їхній генерал, „його всеп’янійшество”. (Захоплено). Ще юнацька кров грає в наших чоловіках. Клімат, їжа, тихе життя спонукає їх до таких маленьких забав.

ЗАКРЕВСЬКИЙ (цілує їй руку). Наша королева! Жінка з жінок! Ось хто розуміє нас, молодих, гарних і благородних чоловіків. (Піднімає келих). Ін віно верітас!

ШЕВЧЕНКО. Не у вині щастя, пане Вікторе… Ні, я не ханжа. Приємно, коли вино веселить кров і… Коли ти в Петербурзі чи, особливо, у Москві, то так гризе туга за рідним краєм, нападає така люта ностальгія, що й випити не гріх.


Ганна стоїть за спиною Віктора, осудливо дивиться на Шевченка, хитає головою; хоче забрати Віктора, взявши його під руку. Віктор чемно твільняє руку, вишукано, але ЛЕДЬ, вклоняється сестрі, забирає Шевченка у княгині і веде його до чоловічого гурту. Там пожвавлення і галас.
ЗАКРЕВСЬКИЙ (підносить руку; всі встають). Нашій гвардії треба гетьман. Ми довго шукали велику людину, і ось – Тарас Григорович…

ШЕВЧЕНКО (почав бадьоро). Панове, не заслуговую на таку увагу шановного товариства – не бієць у таких битвах, зовсім новобранець. Та й поняття «гетьман» для мене святе, в’яжеться воно з державністю, державною мудрістю, а не з келихом.

ГОЛОС. Хмельницький поєднував келих з лафітником і вважав це державною мудрістю.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка