М. рудницький пекло, що веде у рай Рівне 2007



Сторінка1/25
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.94 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
М. РУДНИЦЬКИЙ

Пекло, що веде у рай


Рівне - 2007

УБК 821. 161. 2

ББК 84 (4Укр.) 6

Р 834
М. РУДНИЦЬКИЙ. Пекло, що веде у рай. - Овід. Рівне. 2007- 400 с.


Відомий публіцист і прозаїк Микола Рудницький починав як поет, пише поезії і нині. У цей час він створив кілька десятків п’єс, оповитих поетичним романтизмом і водночас жорстокою дійсністю. Він показує великих не бронзовими статуями, а живими людьми, враженими найтяжчою недугою, ім’я якій - КОХАННЯ. Петрарка, Данте, Бокачо переконують один одного, яке воно справжнє - позахмарне, платонічне чи виповнене крові і плоті, – і задають тон подальшим розповідям. Перед читачем постають Шекспір, Бетховен, Шопен, Гюго, Наполеон з їхніми дамами серця... Найдивовижніше те, що автор розкриває життя Шекспіра, про яке нібито нічого не відомо, але хто шукає...

У другій частині цієї книжки ми стрічаємо Ганну Ярославівну, українську княжну, яка стала матір’ю цілої династії французьких королів Валуа, дала освіту і просвіту народові Франції („Українське коріння”), живого Тараса Шевченка, якого кохали і який кохав, - інтелектуала і генія, а не дядька у баранячій шапці („Чорні білі ночі”), Миколу Миклухо-Маклая, ім’ям якого і пам’яттю живе люд на краю землі („Берег українця Миклухо - Маклая”).

Обидві частини складають роман у п’єсах, головний герой якого – Митець, у розмаїтті образів. Це нове слово у драматургії. Допомагали мовити таке слово Миколі Рудницькому знаменитий кінорежисер Леонід Трауберг, дружина знаного драматурга Інна Вишневська, найвідоміший театрознавець Володимир Піменов (викладачі і ректор Літературного інституту імені Горького).
Редагування авторське

Дизайн та верстка Сергія Бабака

Технічний редактор Лариса Бабак
Книгжку видано за сприяння Рівненської облдержадміністрації та обласної ради відповідно до обласної Програми розвитку книговидавничої справи,

сприяння збільшенню випуску книжкової продукції місцевих авторів у Рівненській області на 2006 - 2010 роки.
ISBN 966 - 8179-06-4

© М.Рудницький, 2007

…А це історія сердець
Великі були нещасливі у коханні. Це не виняток… Їхні переживання переплавлялися на вірші, оповідання, картини, сонати. Вони шукали відповідь, ЩО таке кохання, вони хотіли знати, ЯКЕ справжнє кохання. Глибоко пережив я історії їхніх сердець і написав цю книжку, спробував дати відповідь, дійсно, що ж таке кохання і яке воно. Чи таке, як у Данте, який жадав Беатріче, а перед її лоном читав мало не попівські проповіді? Письменник сказав: нема релігії вищої, ніж любов. Вона рухає світ, як справедливо зауважив той же Данте. Може, платонічне божевілля, як у Петрарки, чи дивовижне ніщо, як у напівмертвого Гейне, - може, це кохання? Чи як у Маяковського з Бриками? Чи бурхливий невгамовний водоспад, як у Мопасана або Дюма?..

Одна жінка сказала мені:

– У твоїх п’єсах багато сексу.

Я делікатно не запитав її, а скільки в неї секс займає часу, сили, життя.

Не люблю чужих слів, бо в нас багато своїх, і найбільше в нас синонімів. Буду називати отой “секс” коханням, а любов – це щось душевне. Так, я пам’ятаю, як волали: “У нас этого нет!” Як мене переслідували, коли я був заввідеосалоном – чи не “кручу” я “порнуху”. Перед тим, як дати мені фільми, їх переглядали… хто б, ви подумали? У комісію входили міліціонери, тайняки, ветлікар(!) і кілька бевзів – “чорних полковників”, які, переглядаючи фільми з еротичними епізодами, щось там довго м’яли у кишені, а потім, по закінченні сеансу, прорікали:

– Эт-та нар-роду паказывать низзя!

Сам отримав задоволення, а всім іншим – дзузьки!

Так було і з кінострічкою “А зорі тут тихі…“ Сцену купання голих дівчат вирізали. Потім режисер сказав:

– Я хотів показати, яка краса йде з життя через війни.

Що тут ще можна додати? В кого розуму нема, той і кричав, щоб вирізали.

Кращого від жіночого тіла ніхто ще не придумав, і виховувати людей треба у повазі до цієї краси. А як можна любити, поважати, не бачивши?..

Фізичне кохання – невід’ємна складова любові, якщо так по-канцелярському висловитись. Кохання – це велика частина життя і передусім саме життя, продовження людського роду. Можна все спохабити і боятись сказати про колір “голубий” чи щось подібне. Можна спохабити і кохання. Та відмовитись від нього, замовчувати його безглуздо.

Показати кохання, яким воно є, – не самомета моя. Без нього не було б нічого. Я не Фрейд і не стверджую, що секс – основа творчої діяльності митця, точніше – потяг до сексу. Фрейд – не українець, і йому не думалось так, як мені. Чи хочу я слави? Трохи хочу, бо вже в тому віці, коли думаєш не про славу, а про справу. Чи хочу я, щоб мене кохали жінки? Ще й як хочу. Але я, коли пишу, думаю, що я зроблю щось велике для України і для людства, для своєї і для світової культури. Так що не всі фрейдисти і не всі петраркісти.

Носило мене по світах, набачивсь і наслухавсь історій сердець, захотів написати книжку “Гречаний мед”. І раптом у Будинку творчості в Ірпені стрівся з Гуцалом. Ми не дружили, Євген був не з тих, що легко сходяться з людьми і піддаються дружбі, по суті, ми ні разу й не погомоніли про неї. Я жив у “будиночку Довженка”, а він – поряд. Крутилися повненькі шахтарочки, знадливі поетки, але Євген нікого не гуцав, а писав книжки. Може, мені він не сказав би – так, як і іншим, але мусив: я умовив одну дівчину, щоб вона вийшла за нього заміж. Він про це знав. Звати її Лесею. Леся не була щасливою, але я говорю про факт...

І ось Євген прохоплюється, що пише щось таке, як “Українці в гречці”, “Імпровізація плоті”. І я припинив писати мою книжку “Гречаний мед”.

Раптом мене змусило моє творче єство писати п’єси і про те, що мало б бути “гречаним медом”. І підказало: не треба випинати його і не треба відкидати його, бо воно є стільки, скільки людині треба в житті, от стільки й треба показувати. Ролан Биков справедливо зауважив: не ми винні, – ви робите, а ми лише показуємо.

І нема в мене ні польових, ні кущових досліджень сексу, є звичайні, повсякденні, правдиві, не видумані.

Люди, які набирали мені п’єси, запитували, скільки я кожну писав. Що тут відповісти? “Наполеон і ягнятко” – дві години. А “Ганну Ярославівну” – важких три місяці. Є написані за три дні. Але додаймо, як уже відомо, до цього ще моє попереднє життя.

Підсвідомо почалося ще в дитинстві. Бабуся моя, Марцеліна Пйонтковська, знала чотирнадцять мов і читала мені Міцкевича, Гюго, Верлена, Гете, Війона, Шекспіра в оригіналі і тут же перекладала. Так і Данте, Петрарку, бо дід мій, Михайло Ротарі, був з італійців. Польська і італійська мови не були для нас іноземними. Але я з дитинства любив українську мову і не хотів, щоб її утискували інші. Я підсвідомо пручався… Слухаючи розповіді знедолених жінок, які приходили до бабусі, яку називали Президентом, по пораду, по допомогу, просто вилити душу, я збирався написати повість, але думав, що ще малий, що якось не те, що не повірять... Даремно! Треба було писати. Але щось із тих гірких розповідей осідало в моїй дитячій і завжди юній душі (не в попівському визначенні, до речі!) Потім – Львів, далі Москва, Артамонов – найкращий автор підручників із “зарубіжки”, його яскраві лекції. На жаль, він фарбував губи, нігті, пудрився, бо був у певних стосунках “девочкой”. Ще в університеті я вихваляв його, високо оцінював його незрівнянні підручники і його мудру думку: ми створили культуру світову, але не треба відкидати прекрасний Схід. Це була свята правда, бо хто з нас відмовиться читати Хайяма, Сааді, Рудакі, Хафіза… Це однак, що уявити українську літературу без Вінграновського, Ліни Костенко, Павличка… Отже, лекції Артамонова!

Ну як ще промовчати про Михайла Рудницького! Ну це окрема сторінка. Я писав есе про літераторів, художників, композиторів. І раптом – Роман Білоусов, Андре Моруа, конспекти лекцій про Бальзака і його “Бешкетливі казки”… Чому мовчу про Коцюбинського, Нечуя, Мирного? Бо ми, українці, цнотливі до оскоми. Якось Богдан Рубчак сказав, що ми не вміємо писати еротичних віршів, йому відповів ВІРШАМИ (поезіями!) мій приятель Сашко Смик, і тим діяспорникам втер носа. Євген Гуцало трохи підняв, хм, спідницю молодицям… ні, не крайнощі мені треба чи кущові дослідження сексу, – я показую життя в усій його повноті, а це і любов і кохання.

Ще одне. Чи не найголовніше. Всі п’єси мої пов’язані між собою саме отим життям, вони, як мозаїка, яка і показує, що таке справжня любов у всій її багатоманітності. “Італійський трикутник” задає тон, ставить перед нами кричуще – а яке кохання, яка любов, даруйте, правильна?! Далі йдуть відповіді життям Шекспіра, Шопена, Гюго…

Є така штука, як психологія читача. Що поробиш – праця в газетах, журналах поглинула, і я знав, якщо на четвертій сторінці читач знайде щось цікаве, то перегляне й третю, а якщо… і так далі. Надіюсь, що комусь конче треба прочитати про Те кохання і, разом з тим, він захоче ближче познайомитися з творчістю тих, про кого я написав. Не все ж на балдуїнів з екрана дивитися і слухати мовну каліч телерадійників, від чого не порадієш.

П’єса – дочка сцени. На жаль, режисери зараз бродять по театрах, як привид по Європі, там урвав, там урвав, а директори не люблять читати п’єси місцевих авторів, їм хай крива, аби з чужого села, тому надія лише на книжку. Там буде видно і тему, і проблему, і автора, і, може, якийсь режисер чи директор театру ... До речі, вони плачуть, що нині нема путніх п’єс, сценаріїв. А що вони зробили для того, щоб молоді чи початкуючі драматурги змогли не лише літературно вирішити свої теми, а й подбати про сценічність? Так вам і прапор у руки, панове режисери та директори!

Таланти народжуються, але їх треба плекати, бути хоча б уважними до них. Якось Інна Люціанівна Вишневська розповіла мені, як поставилась до Олександра Вампілова. То перестав кінець на початок, середину викинь, то взагалі все переверни, потовчи… А цього не треба було б робити – Вампілов УЖЕ БУВ драматургом, коли ще навчався в єдиному у світі закладі. Не краще поставились до нього і режисери. В одному епізоді його герой прокидається “з будуна” з важкою головою, переживає, душевно мучиться, хоче назавш порвати з огидою, дає собі слово взяти себе в руки і хоч щось зробити для людей і людства, і тут ангел підносить йому чарчину на похмілля. Режисер же вводить агронома у кирзових чоботиськах, який припер лафітник, куди влазить мало не півлітри горілки і каже: “На, дьорні, можєт полєгчаєть!” Що ангел, а що агроном! То людина картала себе, виховувала, підносила, а тут її пикою в лайно – геп! Так сталось, що з тим режисером я зустрівся і запитав, навіщо він це зробив. Той показав мені вгору, мовляв, там не дозволили. На жаль, досі оті комуністичні ідеологи сидять в управліннях культури, лиш майки в них оранжеві. Один колишній сторож будинку розпусти справедливо казав, в борделі треба не ліжка міняти, а… Бо досі якась бледі керує нами. Бле-ді – це не про конкретну жінку і взагалі не про жінку чи чоловіка, бо сидів уже в нас один чоловік, товк воду в ступці і ганьбив нас у польському фільмі, – бледі – це та ідеологія, яка заважає побачити в таких п’єсах, як мої, не секс, а життя і таки гірку історію сердець.

Один директор театру сказав моїй колезі:

– П’єса є, але нема в ній сценічності, ось вона про заробітчанство...

П’єса зовсім не про це, а про моральне розтління так званих “нових…” і про те, що нормальній людині важко втриматися в такому суспільстві – або ставай злодієм, як і вони, або віддавайся йому, якщо ти жінка, або гинь як старець чи самогубець. Оцього директор і не побачив, бо п’єсу… він не прочитав, а проглянув навскоси і то в той же час поглядаючи на довгі ноги своєї секретарки.

А хто ж буде робити ту сценічність?! А навіщо ж ти, режисер?! Хто буде плекати і драматургів і акторів?! Ніхто цим не займається – аби урвати! Урвав і подався в інший театр. Фігаро тут, Фігаро там, а всім – фіга! Вони, як фіговим листком , прикриваються несценічністю, – так найлегше відбити в авторів охоту пропонувати свої п’єси театрам. А хто ж розсудить? Хто оцінить? Паустовський колись мене запитував, чи читав я його “Золоту троянду”... Дідусь журився: онука досягне повноліття, а нього нема грошей на подарунок, гідний її краси. І раптом його осяяло. Він влаштувався у ювелірну майстерню і довгі роки, просіваючи сміття, збирав золоті пилинки, а потім виплавив з них золоту троянду і подарував онуці. Ось так і я протягом кількох десятків років збирав матеріали для цих п’єс по золотій пилинці і нарешті написав. І кому їх дати? Хто оцінить? Хто поставить? Хто видасть?!.

Колись скульптор виліпив з глини Жінку своєї мрії, раптом ударив мороз, вода у глині замерзне і жінка розтріскається. Він укутав її своєю ковдрою, жакетом, пальтом, а сам до ранку вмер від переохолодження, а вона залишилась жити. Ми ось так віддані нашому мистецтву. Чи так віддані йому й ті, хто вирішує долю наших творів?!.

ІТАЛІЙСЬКИЙ ТРИКУТНИК

З тобою жити на одній землі, -

Яке велике щастя!

... І не сказать тобі ні слова ...

Скажи, скажи мені – це також щастя?!

Олександр ОЛЕСЬ
Дійові особи

Франческо ПЕТРАРКА, італійський поет.

Аліг’єрі ДАНТЕ, поет, учитель Петрарки.

Джовані БОКАЧО, поет, новеліст, друг і учень Петрарки.

Сенучо дель БЕНЕ, однокашник і друг Петрарки, флорентійський поет.

Беатріче ПОРТІНАРІ, вельможна дама, кохана Данте.

Лаура де НОВ, вельможна дама, кохана Петрарки.

Марія д’АКВІНО, принцеса, позашлюбна дочка короля Роберта Анжуйського, кохана і коханка Бокачо.

Єпископ Кавайонський, ДЖИРОЛАМО, сусід усамітненого Петрарки.

Кола ді РІЄНЦО, вождь антифеодального повстання в Римі.

Роберт АНЖУЙСЬКИЙ, король.

МАРГАРИТА, служниця Петрарки.

Озброєні селяни, оточення короля і вельможних дам.

Дія відбувається у XIV столітті у французькому селі Воклюз, за 15 миль від провансальського міста Авіньйон, куди було переведено папський престол. Франческо жив там, в “італійському кварталі”, потім усамітнився у Воклюзі під горою Вітряною на березі гірського потоку-річки з назвою Сорг.

_____________

Вірші, позначені зірочкою *, написані автором цих п’єс, а двома зірочками ** – перекладені ним же.


КАРТИНА ПЕРША

Ранок. Село Воклюз. Гора Вітряна з засніженою вершиною і смарагдовим пралісом. Під нею самітній ошатний будиночок. З нього виходить молода, пишна й прегарна покоївка Петрарки, Маргарита, вибиває в руках білосніжну подушку, повертається в хату. Весь час приємно шумить потік Сорг. Кукурікає півень, співають пташки, бекають вівці, мекають кози, десь незлобливо гавкає собака.

З гарненької повітки виходить Франческо Петрарка. В руках у нього сапичка, садівничі ножиці, поливалка з лійкою. Він рихлить землю довкола кущів, поливає їх, милується квітами. Зрізає велику пурпурову троянду і кличе покоївку.
ПЕТРАРКА (стиха). Маргарито.
Виходить покоївка, Маргарита, мовчки зупиняється біля поета. Він вишукано підносить їй троянду. Молода жінка щасливо всміхається, мовчки, хитнувши головою, дякує Петрарці. Франческо теж усміхається. Шумить Сорг.
Скажи хоч слово, Маргарито, я скучив за розмовою.
МАРГАРИТА (гідно). З вашого дозволу, сеньйоре... Слова – полова. Вам треба тиша. А розмова... Говорять з вами солов’ї і славки, синиці й сойки, леготи в гаях і наш невпинний Сорг.
Шумить Сорг. Маргарита легко вклоняється, йде в будиночок.

Петрарка проводжає її захопленим поглядом, вдячно киває головою.


ПЕТРАРКА. Я просив, щоб вона мовчала, вона мовчить, оце за літо стільки слів сказала. Дива-а... Мовчання й жінка – несумісне. Але я хочу тиші і самотності. Я втік із Авіньйона сюди, у Воклюз, у це земне затишшя. Найбільш боюся повернутися туди, в клоаку святенників і таких же пройдисвітів, у гармидер і брехню, у пиятику і розпусту. Ні-ні, я не ханжа. Я не проти солодкого дійства, що зветься коханням. Людина робить ЦЕ не раз у рік чи дев’ять місяців, як тварини, а щодня, мабуть, тому, що вона найрозумніша серед живих істот. О, жіночі пишні обійми! О, чоловічі устремління... (підносить палець до губів, оглядається, чи нікого немає). Тсс! Щоб ніхто не чув. Вигадливий сміхотворець Вергілій сказав би “устромління”... А тут село, прості звичаї і стосунки, гаї і очерет, ікласті скелі і форель, що виграє у Сорзі. Чого ще треба? Тепер писати, писати...
Шумить Сорг.

КАРТИНА ДРУГА


Поет переходить коротенькою кладочкою до скелі, де в ніші столик; на столику стос паперу, гусячі пера у вазочці, ножик.

Сцена ніби розділена. Тут, під природним навісом, Петрарка буде зустрічатися з друзями, а там, де він був, з’являтимуться їхні кохані, король зі свитою. Було б добре відгороджувати прозорою завісою, щоб з’являлось відчуття, що це спогади, що це було колись, що, даруйте, прийшли і деякі люди, які жили раніше, а нині їх нема.

Петрарка з любов’ю поправляє стосик паперу, виймає гусячі пера з вазочки, милується ними, перебирає їх, віднаходить найкраще, як йому здається, й, вдоволений ранком і знахідкою, блаженно відкидається на спинку кам’яної лавки, дбайливо застеленої козячими шкурами. Поет розкинув руки на спинці, приплющив очі.
ПЕТРАРКА. Самотність... Щастя це чи кара? Як краще – з коханою, яка тебе ніколи не любила, чи самому? Блукаю я між небом і землею... Хто я такий? Навіщо я живу?! Тебе нема. І не було. Для мене. Ти була ЙОМУ дружиною, а його дітям – матір’ю. Хто був для тебе я? Тінь від твого сяйва? Упав на мене погляд твій, як смертна кара. І вирок був довічний. Прирік мене він до самотності в коханні. (Зітхнув). На все життя. Рим протрубив мені шанобу і в Капітолії вінок лавровий надягнув. Король наклав на мої плечі мантію свою. О Роберте Анжуйський! Я вдячний... Та що мені ці визнання, ці нагороди? Кому це треба, як нема її, Лаури? Не міг ти їй сказати, щоби мене кохала, і нині повернути ти її не можеш. Ні трон, ні корона, ні золота тіара не владні над коханням. Лиш вірші, моє Слово... в них вона живе. І буде жити. Я не пророк, та я поет і знаю: таке кохання буде хвилювати людей вічно і проживе моя Лаура в Слові, допоки буде світ. (Декламує).

Самотність... й ти, о милосердя тиші...

Набридло все – підступність королів,

Одвічна смертна гра в кота і миші,

Брехня святош й князів безглуздий гнів... *)
(Піднімає руку). Чекайте! Я що, на вірші перейшов? Ні, я прозою збираюсь осудити хижий світ. Таки набридло все... Знов вибори і вибори, і чорні душать білих гвельфів, щоб сонячним не дати владу, знов симоняки й вітрогони пнуться, як на пуп, щоб видерти ту владу у лицарів, які хочуть прихилити людям сонце. Влади хочуть, влади! Бо влада все. І гроші, й землі, й слава, і жінки, й пияцтво, й гульки... І лиш до цього прагнуть симоняки, вітрогони й кошлатовусі таргани.
З’являється єпископ Кавайонський, Джироламо.
ДЖИРОЛАМО. Даруй, мій друже, підслухав ненароком слова твої, що звернені до всіх.

ПЕТРАРКА (радо). Вітаю друга й одного слухача в самотності моїй. Без тебе, і не знаю, як би жив. До себе я говорю?.. О, ні! Довкола, як сказала Маргарита, гори, ліс, долина й річка, і солов’ята, й сойки – як я їх люблю! Вони всі слухають мене. Ні, я не божевільний.

ДЖИРОЛАМО. Та що таке ти кажеш?! Не ти – скоріше, божевільний світ. А ти поет – учитель людства. І слухає тебе твоя служниця Маргарита, схожа на ніжну квітку, й Жан Мунж, сусід твій, що лози виноградні тут плекає, мов дітей, і паства тиха, що, зачаївшись, слухає тебе й чатує, щоб не підкрались шпигуни отого ворога твого.

ПЕТРАРКА (з насмішкою). Благочестивого Климента? Понтифіка, який зовсім не любить золота і слави?

ДЖИРОЛАМО. Ото пожартував! Він з Рима в Авіньйон припер зо п’ятдесят возів із золотом і сріблом, укотре обдуривши довірливих прихожанів і паломників. Злодюга, оргіян і катюга... Як перевели його престол із Рима в Авіньйон, він місто наше геть спаскудив.

ПЕТРАРКА. Правда твоя, тепер нема в цьому місті ні людяності, ні милосердя. Наїхали пройдисвіти, хапуги, розпущені дівки... тут все просякнуто трутизною золота й срібла. Це ними розбещують своїх сестер і тягнуть їх у ліжко, батьків вбивають без жалю. За золото купують тут ангелів, святих, ЙОГО, а папа за купку срібла його ж продасть, аби тіари не позбутись.

ДЖИРОЛАМО. (хитрувато всміхається). Так думає і наш Рієнцо.

ПЕТРАРКА. Кола?.. Він тут?! Чи я побачу мужнього трибуна? Невже той папа римсько-авіньйонський ще його не вбив?

ДЖИРОЛАМО. Живий наш Кола. Зараз буде тут (подає знак).
Озброєний селянин супроводжує Кола ді Рієнцо, вклоняється йому, єпископові, поетові і зникає. Кола обіймає Петрарку.
РІЄНЦО. Франческо... тобі я співчуваю... Чума забрала твою Лауру в тебе, а мене, вибач, звільнила.

ПЕТРАРКА. Я думав, смерть тобі, як ти потрапив у папські пазурі.

РІЄНЦО. Так, я їм, як ніж у горлі. Всім, не лише папі. Хіба вельможі й королі від нього кращі? Всіх закликають до чеснот, всім обіцяють рай десь там, в якомусь світі, а самі купаються у розкошах й вині, забувши про простих людей, та оббирають їх на кожнім кроці. Я Рим підняв і вигнав герцогів й святош, Республіку проголосив, й мене народ заніс у Капітолій на руках, проголосив трибуном і визволителем своїм.

ДЖИРОЛАМО. Оце і вбило блакитну кров і папську курію злочинну. Кола, мовляв, син шинкаря, ну що він зможе? Хто буде управляти, наладжувати життя у місті, торги й стосунки міждержавні?! Мовляв, нема у плебсів ні команди, ні банкірів...

ПЕТРАРКА. І як же, Коло? Справді, може...

РІЄНЦО (гаряче). Ти в себе віриш? Ти – майстер свого діла?.. Ага, звичайно, віриш. Бо батько твій був білий гвельф, боровся за свободу, бо й ти трибун, і миротворець, бо не король, а ти умієш вгомонити інших королів. А ти ж не дипломат, на те ти не навчався!

ПЕТРАРКА. А як же ж ти?!

РІЄНЦО. Я вірив й вірю у народ. Ось хтось шматочок золота знайшов, за пазуху поклав і – ходу! А пошукай, промий породу і золота ти стільки віднайдеш... Що в нас нема кому державними справами керувати – це вигадка. Тих, хто не хоче владу віддавати, бо вони хочуть грабувати, жінок, дівчат і хлопчиків вводити в облуду. Народ наш мудрий від природи, від землі, і все йому по силі.

ПЕТРАРКА. Що ж сталось? Як вони тебе не вбили? Як правив ти? Оце мені болить, бо думаю, а як ти справився, щоб люд мій був у щасті.

РІЄНЦО. Климент міг збурити народ, мовляв, я не визнаю престол Петра і папи. Не визнаю, бо знаю – це брехня. Але легата папського я запросив, пригрів...

ДЖИРОЛАМО. Пробач, Коло, пригрів отруйну гадину на грудях. Це ж він людей тих обдурив й привіз Климентові возів півсотні з золотом і сріблом.

РІЄНЦО. Отой легат мене й підставив. У всіх церквах святош він підкупив, а ті вином і золотом дрібним купили прихожанів. За їхні гроші їх же й купили. І якби... (дивиться на Джироламо).

ДЖИРОЛАМО. Якби не одяг мій, лежав би ти в землі і завтра римляни ридали: “Ой що ж ми наробили? Кола був як батько нам”.

РІЄНЦО. Джироламо завдячую життям. Його боїться папа, бо з ним, із нашим Джироламо, король погомоніти любить, і радиться сам імператор з ним, і з ним в найкращій дружбі ти славетний із славетних, наш поет і миротворець всій Європі.

ПЕТРАРКА (все-таки допевняється). Ну як же цей негідник і хижак Климент тебе не отруїв чи не убив?

РІЄНЦО. До імператора мене спровадили, мовляв, він бере мене під захист.

ДЖИРОЛАМО. Мені Карл Люксембурзький сам таке сказав, клявся і божився. І лиш Рієнцо переступив його поріг – відразу віддав бандитам папи.

РІЄНЦО. Той наказав привезти мене у Авіньйон. Там мене у підземелля кинув, мовляв, якщо гадюки пожаліють, то суд мене на вогнище поставить. А тут чума... косила всіх підряд у Авіньйоні, прости, й твою Лауру... І папа розгубився геть, забув про мене. Вірні люди зняли з мене кайдани і вивели з тюрми. Я знов народ підняв, і знов я тут, просити хочу, щоб ти, Франческо, пішов зі мною в Рим, і правити з тобою будемо по-людському.

ПЕТРАРКА (задумався). Спокусливо... ну, перевірити себе не лише в слові, а й у ділі. Та я уже не той. Нема Лаури, і нема мені життя. А так... кохання світом править, дає невпинний рух і сонцю, і зіркам. Так мій учитель говорив, Данте, і так мене навчав.

ГОЛОС ДАНТЕ. Це правда, мій Франческу, кохання править світом...

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка