Липень-Вересень з міст



Сторінка1/5
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.95 Mb.
  1   2   3   4   5



Липень-Вересень




З

МІСТ

СВіП в Україні

Вячеслав Якубенко. Хто-хто в телевізорі живе? 3

Чи може суддя заборонити журналісту вести запис процесу? 5

Всеволод Речицький. Юридичний коментар Харківської правозахисної групи до проекту Закону України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» 7

Оксана Нестеренко. Чи зможе прийняття законопроекту «Про інформаційну відкритість органів державної
влади та вищих посадових осіб України» забезпечити інформаційну відкритість влади?
9

Всеволод Речицкий. Интеллектуальная свобода как предпосылка свободы слова 12

СВіП у світі



Захист персональних даних у Швейцарії 23

Коротка історія захисту персональних даних у Швейцарії 23

Федеральний закон Швейцарії «Про захист даних» від 19 червня 1992 р. 23

Розділ 1. Мета, сфера регулювання та визначення 23

Розділ 2. Загальні положення про захист даних 24

Розділ 3. Обробка персональних даних приватними особами 25

Розділ 4. Обробка персональних даних федеральними органами 25

Розділ 5. Швейцарський федеральний уповноважений із захисту даних 27

Розділ 6. Федеральна комісія із захисту даних 28

Розділ 7. Кримінальні санкції 28

Зміни до федеральних законів 29

Американський уряд судиться з «Google» 29

СВіП в Україні

Вячеслав Якубенко

Хто-хто в телевізорі живе?

Нація повинна знати, хто стоїть за засобами масової інформації.



Віктор Ющенко

(з виступу на першому з’їзді партії
«Народний Союз Наша Україна»)

Очевидно, бажання знати, кому належать провідні телеканали, є цілком природним. Особливо зважаючи на наступні вибори. Десять років тому, коли я писав дипломну роботу в Інституті журналістики, слово «пропаганда» вже вважалося ганебним пережитком радянських часів (хоча саме поняття є вічним). Довелося скористатися евфемізмом: «Вплив публіцистичних телепрограм на формування громадської думки». Жоден інший засіб масової інформації не зрівняється з телебаченням у своїй переконливості: адже слово і зображення тут працюють на спільну мету. Людям, які впливають на позицію каналів, навіть не обов’язково пору­шуючи закон надавати більше ефірного часу тій чи іншій політичній силі. Якщо, наприклад, під час з інтерв’ю з «ненашим» кандидатом просто поставити камеру на 30 см нижче його голови – то він дивитиметься на виборця зверху вниз, здаватиметься зверхнім і пихатим. І жоден моніторинг не зафіксує порушення рівноправності кандидатів. А про легендарний 25-й кадр годі вже й казати.

Щоб переконатися, що серед засновників наших телерадіокомпаній немає сумнівних осіб, здатних на такі штучки, я й вирішив дізнатися, хто кого заснував в нашому телерадіопросторі. Та й не заради власного інтересу цікавився – для читачів рідного бюлетеня «Права людини».

Така інформація просто так на дорозі не валяється. Наш законодавець за дивною, лише йому зрозумілою логікою, тільки друковані ЗМІ зобов’язав інформувати аудиторію про видавця, засновника, адресу та інші інтимні подробиці. А від телекомпаній вимагається показувати глядачам лише логотип, та й то на програмах власного виробництва.

Отже, почалися мої пошуки засновників у липні 2005 року. Щоб не турбувати кожну ТРК, насамперед логічно було звернутися до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка видає всім ліцензії на право мовлення. Проте, відповідальний секретар пан В. Лясовський ввічливо пояснив, що в них зберігаються лише копії установчих документів мовників, які можуть відрізнятися від оригіналів, тому по точнішу інформацію краще звертатися до самих ТРК. Я, звичайно, мовчки подивувався, як же при таких розбіжностях Нацрада може виконувати свій прямий обов’язок – контролювати, наприклад, відсоток іноземних інвестицій у статутному фонді ТРК. Але пішов, куди послали...

Ввічливі листи, які зводилися до формули «Гюльчатай, открой личико...», я відправив на «1+1», «ЕРА», «Інтер», «Новий канал», «СТБ», «ICTV» та обом мовникам «5 каналу» – «Експрес-інформ» і «НБМ». Основний аргумент – інтерес моїх читачів і суспільства в цілому.

І навіть отримав кілька відповідей. «1+1» в особі Ю. Морозова послав мене назад, звідки прийшов, – у Нацраду, а також у Міністерство статистики. Але туди я не пішов, бо такого міністерства в Україні немає з 1997 року. Директор «Експрес-інформу» («5 канал») І. Раєвський відповів, що я не контролюючий і не правоохоронний орган, тому мені вони не зобов’язані повідомляти про засновників. Також пояснив, що насправ­ді моїм читачам і суспільству загалом нецікаво знати про такі деталі.

Але найоригінальніше мене послало АТЗТ «Україн­ська незалежна ТВ-корпорація» (канал «Інтер»). Начальник загального відділу Т.Ю. Чистякова попросила підтвердити мій намір оплатити за діючими погодинними ставками роботу адвокатської контори «Коннов і Созановський», яка від імені ТРК підготує юридично правильну відповідь на мій запит. Після моєї письмової згоди Тетяна Юріївна навіть люб’язно надала адресу цієї адвокатської контори, де мені виставлять рахунок за такі послуги. Але на жаль, із самої контори жодної відповіді немає – вже два місяці чекаю...

Можливо, керівники «Ери», «Нового», «СТБ», «ICTV», «НБМ» теж мене кудись послали, але в такому разі зробили вони це усно, адже ніякої письмової відповіді я на свій журналістський запит не отримав...

Коли я на юридичному факультеті писав дипломну роботу на тему «Гарантії забезпечення конституційного права на громадян на інформацію», на теоретичному рівні механізм його забезпечення здавався майже досконалим. Дійсність, на жаль, дуже часто навіть поряд із теорією не стояла.

Київське міське управління статистики мовчки проігнорувало мій адвокатський запит щодо засновників трьох телерадіокомпаній, хоча право адвоката на такі запити чітко гарантовано ст. 6 Закону «Про адвокатуру». Можна було б, звичайно, на цьому управлінні обкатати новенький Кодекс адміністративного судочинства України – для профілактики порушень прав громадян, зокрема адвокатів, – але трапилася інша нагода повправ­лятися у тонкощах адміністративного процесу.

З 1 липня 2004 року вступив у силу Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Закон має воістину революційні новели. Зокрема, відповідно до статті 20, будь-хто може звернутися у встановленій формі у будь-який виконком (райадміністрацію) і через 5 днів за певну плату отримати витяг з Єдиного державного реєстру про яку завгодно юридичну особу. Єдиний недолік цього закону – що відповідальним за його виконання призначили Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Комітет мав затвердити форму витягу і розмір платні за його видачу. Майже через півтора роки після вступу Закону в силу Комітет таки спромігся підготувати відповідний наказ, але досі погоджує його в надрах Кабміну, орієнтовно – в Міністерстві фінансів. Безумовно, така неквапливість чиновників не може бути підставою для порушення гарантованого названим Законом права на отримання інформації (витягу), адже за ст. 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України (а Закон, нагадаю, діє з 1 липня 2004 року). Сплативши на власний розсуд по 17 грн. за кожен запит про видачу витягів щодо трьох ТРК і отримавши відмови, я тепер розповідаю про свої права чиновникам трьох райадміністрацій у трьох судах. Днями – на черговому засіданні в Печерському районному суді – представник Держкомпідприємництва пообіцяв, що через 3-4 тижні система таки працюватиме. Для певності, звичайно, цей термін краще помножити на два, тобто – якраз під вибори, коли вже пізно буде дізнаватися, які юридичні чи фізичні особи стояли по той бік екрана, допомагаючи виборцям зробити правильний вибір або маніпулюючи нашою свідомістю.

Тому, на жаль, як це часто буває в цій державі, довелося скористатися неофіційним доступом до Єдиного державного реєстру. З вдячності до тих читачів, які дочитали про мої поневіряння аж до цього місця, наводжу засновників основних ТРК станом на 20 січня 2006 року (всі засновники є резидентами України, якщо в дужках не вказано інше).

1. Акціонерне товариство закритого типу «Українська незалежна ТВ-корпорація»:

– Громадське російське телебачення (Росія),

– Українська асоціація економічного співробітництва та розвитку «Діловий світ»,

– ТОВ «Пегас Телебачення»



2. Телекомпанія у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Студія 1+1»:

– Олександр Роднянський,

– «Іноземне підприємство «Інтер Медіа» (резидент України).

3. Товариство з обмеженою відповідальністю Міжнародна комерційна телерадіокомпанія (ICTV):

– Підприємство з іноземними інвестиціями «Роял Капітал»,

– ТОВ «Центральний Московський депозитарій» (Росія),

– Дочірнє підприємство «Промідія»,

– Дочірнє підприємство «Агентство інформаційних технологій»,

– Мале впроваджувальне підприємство «Інтерпайп».



4. Закрите акціонерне товариство «Новий канал»:

– Підприємство з іноземними інвестиціями «ІННОТЕХ»,

– ЗАТ «НК-ХОЛДІНГ».

5. Закрите акціонерне товариство «Міжнародний медіа центр – СТБ»:

– ЗАТ «Міжнародний медіа центр»,

– Компанія «Шачар ентерпрайзес інк.» (США),

– Корпорація «Інтерньюз нетуорон «k» (США).



6. Закрите акціонерне товариство «Телекомпанія ТЕТ»:

– Ігор Суркіс,

– ТОВ «Інвестпроект»,

– ТДВ «ОМЕТА private»,

– Компанія «Suniflеon Holding Limited»,

– Компанія «Shonest Investments Limited»

(дві останні зареєстровані за однією адресою на острові Тортола (Британські Віргінські острови).

7. Товариство з обмеженою відповідальністю «Теле­радіокомпанія «Експрес-інформ» – «5 канал»:

– ЗАТ «Український промислово-інвестиційний концерн»,

– Дочірнє підприємство «Експресінформ-студія».

8. Підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «НБМ» – «5 канал»:

– Приватна компанія «Какао енд Шугар Інтернешенал» (Бельгія),

– ТОВ «Трансат-Брок».

9. Товариство з обмеженою відповідальністю «Теле­студія «Служба інформації» – канал НТН:

– ТОВ «Капіталінвест»,

– Не ідентифікована юридична особа з ідентифікаційним кодом 32727508

10. Закрите акціонерне товариство «Наше радіо»:

– Компанія «INTERUKY HOLDINGS LIMITED» (Кіпр),

– Андрій Олегович Волков,

– ЗАТ «АЛЬФА КАПІТАЛ».

Частки кожного названого засновника у статутних фондах автору також вдалося дізнатися, але все ж давайте привчати засновників ТРК до відкритості поступово...

Звичайно, у більшості своїй назви засновників мало про що говорять необізнаним. Дуже часто купівля-про­даж телекомпаній залишається непоміченою для Нацради чи органів статистики – коли купується не сама юридична особа – власник ліцензії, а її засновники (фак­тично – бенефіціари). Але коли нарешті почне працювати ст. 20 Закону про державну реєстрацію, можна буде цілком офіційно розкрутити весь клубок аж до конкрет­них і так відомих олігархів або їхніх офшорів. Наприк­лад, співзасновником фірми «Інтерпайп», яка значиться серед власників «ICTV», є Михайло Аронович Пінчук – не тільки сват Л. Кучми, але й батько нардепа В. Пін­чука. Мама депутата – Софія Йосипівна – теж не остан­ня людина в «Інтерпайпі».

ЄС, до речі, вважає, що контроль з боку політиків над ЗМІ серйозно загрожує плюралізму, і вимагає від країн-членів заборонити такий «особливий інтерес» (наприклад, Резолюція Європарламенту від 22.04.2004 р. «Про небезпеку порушення права на свободу самовираження та інформації...»).

Ще раз нагадаю, що наразі наведена вище інформація вважається неофіційною, і її достовірність прямо залежить від якості коньяку як валюти платежу. Хоч у результаті цієї епопеї я отримав таки, що шукав, але правовий механізм явно програв коньяку, що не може радувати. Адже відповідно до додатку Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(94)13 1994 року, громадськість повинна мати доступ до основної інфор­мації про ЗМІ, щоб сформувати думку, яку цінність має поширюваний інформаційний продукт (наприклад, громадянам України ще до «газової кризи» корисно було б знати, хто насправді контролює найрейтинговіший український канал). Тому країнам – членам Ради Європи було запропоновано внести зміни до національного законодавства, забезпечивши прозорість ЗМІ. Тож закритість інформації про вітчизняні ТРК – ще одна деталька, яка не дозволяє назвати Україну європейсь­кою державою.


P.S. Якщо хтось вирішив, що всі ці півроку мені просто нічого було робити, повідомляю, що ініціатором всіх згаданих і не згаданих спроб розсекретити ТРК була Українська Гельсінська спілка з прав людини, що діяла в рамках проекту Фонду стратегічних справ щодо захисту прав людини та основних свобод, який фінансує МФ «Відродження».


Чи може суддя заборонити журналісту вести запис процесу?
Голові Верховного Cуду України

Маляренку В.Т.

Шановний Василю Тимофійовичу!

Ми, журналісти Херсонщини, члени Херсонської міської Асоціації журналістів «Південь» просимо Вас звернути увагу на існуючу в судах Херсонської області проблему з порушенням прав журналістів під час проведення відкритих судових засідань. Зокрема, загальною є практика заборони суддями, без посилань на будь-яку норму законодавства, користуватись кореспондентам ЗМІ аудіо, відео фіксуючою технікою під час слухань. Наприклад, 30.09.2004 року відбулося судове засідання по розгляду скарги активістки кампанії «Пора» Єремічевої Л.В. на неправомірні дії посадової особи органів виконавчої влади – на той час голови Херсонської облдержадміністрації Довганя С.В., який агітував за одного з кандидатів у ВУЗІ де навчалась скаржниця. Справу розглядала суддя місцевого суду Суворовського району м. Херсона Гридіна Наталя Вікторівна.

Хід розгляду цієї важливої для політичного життя регіону судової справи виявили бажання відстежувати кореспонденти 4-х ЗМІ Херсонщини. Під час розгляду скарги суддя заборонила представникам ЗМІ бути присутніми в залі засідань в якості журналістів, дозволив­ши спостерігати за справою в якості фізичних осіб. Також суддя заборонила журналістам користуватися диктофонами.

Друга справа, яка набула розголосу в регіоні, і яку відстежували кореспонденти як друкованих, так і телевізійних ЗМІ Херсонщини, слухалась у січні 2005 року в місцевому суді Дніпровського району м. Херсона. Під час слухань кримінальної справи суддя Ратушна намагалась заборонити телевізійникам користуватись портативною камерою, а кореспондентам друкованих ЗМІ – диктофонами, наказувала – «записуйте в блокнот!». На якій підставі було оголошено цю вимогу суддя пояснити не могла (підсудний був не проти фіксування процесу журналістами). У цьому випадку журналістам вдалося відстояти своє право на доступ до інформації. Представники мас-медіа продовжували викону­вати свій професійний обов’язок, посилаючись на законо­давчі акти щодо прав журналістів в судовому процесі.

У зверненні наведені лише випадки, коли цілим групам журналістів судді забороняли користуватись портативною технікою. Насправді, фактів обмежень прав окремих журналістів на вільний вибір форми одержання інформації значно більше, і ХМАЖ «Південь» постійно отримує скарги на те, що журналістам забороняють під час відкритих судових процесів користуватись диктофонами.

Також у журналістському середовищі Херсонщини викликає занепокоєння факт неналежного реагування відповідних установ на скарги щодо дій судді Гридіної Н.В., яка абсолютно безпідставно заборонила в судовій залі журналістам бути журналістами, а потім на підставі цього заборонила їм користуватись диктофонами. Так, скарги до Верховного Суду України, Кваліфікаційної комісії суддів були відправлені до Ради суддів України, Ради суддів Херсонської області. Відповідь від місцевої ради суддів говорить про те, що у діях судді відсутні ознаки дисциплінарного проступку, а вимоги закону щодо гласності судового розгляду справи судом не порушені, оскільки відповідно до вимог ст. 198 ЦПК України – фіксування судового процесу, в тому числі і технічними засобами, здійснюється лише судом, враховуючи специфіку роботи суду. Очевидно, що така відповідь не витримує жодної критики, оскільки, по-перше, про виключні права суду на фіксування судового процесу ні в ст. 197 ні в ст. 198 ЦПК мова не йде. По-друге, обов’зок суду фіксувати процес, про який йдеться у згаданих статтях Цивільно-проце­суального кодексу, жодним чином не торкається професійних прав журналістів і не може бути підставою для їх обмеження.

Більше того, забороняючи журналістам використовувати техніку, судді ігнорують вимоги діючого законодавства. Зокрема, ч.2 ст.34 Конституції України гарантує громадянам України право на вільний доступ до інформації: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Журналісти є особами, які в силу своїх професійних обов’язків користуються згідно зі ст. 29 Закону України «Про інформацію» «переважним правом на одержання інформації», бо ця інформація необхідна для виконання їхніх професійних обов’язків.

Збирання, одержання, створення і підготовка інфор­мації для засобу масової інформації є прямим професійним обов’язком журналіста. Тому для журналіста використання диктофону для запису інформації є професій­ною необхідністю.

Згідно зі ст. 43 Закону України «Про інформацію» «учасники інформаційних відносин мають право одержувати... та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.» Право на інформацію охороняється законом. Ст. 45 Закону України «Про інформацію» гарантує, що «ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом».

Відкритий цивільний та кримінальний процес, окрім порушення порядку в залі засідань, не передбачає підстав для обмеження прав журналістів у відкритому судовому процесі на користування професійною переносною записуючою технікою для фіксування інформації. А відповідно до ст. 19 Конституції України кожна дія судді має спиратися на Закон.

Враховуючи вищенаведене, ми просимо Вас поставити питання про викладену проблему на Пленумі Верховного Суду України для надання у відповідній постанові роз’яснень з реалізації конституційного принципу гласності судової діяльності суддям місцевих, апеляційних судів та громадянам України.

Ми вважаємо, що без гласності судового процесу, прозорих та зрозумілих дій суддів неможливо говорити про будь-які демократичні зрушення у нашій державі.

Відповідь на звернення прошу надіслати на адресу Херсонської міської Асоціації журналістів «Південь»: 73000, м. Херсон, вул. Леніна, 18.

Додаток:

1. Публікації в місцевих ЗМІ про випадки обмеження прав журналістів;

2. Вибірка законодавчих актів про права журналістів у процесі;

3. Скарга на дії судді;

4. Відповіді на скаргу від Верховного суду України, Кваліфікаційної комісії суддів, Ради суддів Херсонської області.

З повагою,


Андрій Матросов,

голова Херсонської міської Асоціації журналістів «Південь»

7 червня 2005 р.


Верховний суд України

01024, м. Київ-24, вул. П. Орлика, 4


8 липня 2005 р.
Голові Херсонської міської організації журналістів «Південь»

А. Матросову


Шановний п. Матросов!

Нами одержано Ваше повідомлення про порушення окремими суддями судів Херсонської області прав журналістів при виконанні ними службових обов’язків, а саме на отримання інформації при розгляді судових справ, та пропозиції щодо дачі відповідних роз’яснень Пленумом Верховного Суду України.

При підготовці нової постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування судами процесуального законодавства (або внесення змін до діючого) це питання буде поставлено на обговорення. Оскільки новий Цивільний процесуальний кодекс ще не набрав чинності, то це питання на Пленум не вносилося.

У даний час можливості фіксування судових процесів з метою отримання інформації ЗМІ регулюється ст. 9 Закону «Про судоустрій України» з урахуванням відповідних процесуальних норм.

З повагою
І. П. Домбровський,

Секретар Пленуму Верховного Суду України



Витяги із законів України щодо обмеження права на користування фото-, звуко-, відеозаписуючою технікою

Закон України «Про судоустрій України»

Стаття 9. Гласність судового процесу

2. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки.

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціо­нарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом.
Кримінально-процесуальний Кодекс України

Стаття 271. Розпорядок судового засідання

Підтримання порядку під час судового засідання покладається на головуючого.

Всі учасники судового розгляду, а також всі присутні в залі судового засідання повинні беззаперечно виконувати розпорядження головуючого про додержан­ня порядку в судовому засіданні.

Коментар юриста Херсонської міської
Асоціації журналістів «Південь»
Олександра Бурмагіна

Таким чином, згідно з діючим законодавством, за умови, що автори, які в процесі створення матеріалу використовують портативну звуко- чи відеозаписуючу апаратуру, не порушують порядку судового засідання, суддя не має права заборонити їм використання цих засобів. Адже суддя – це державний службовець, який відповідно до ст. 19 Конституції України та ст.1 Закону України «Про судоустрій» має діяти виключно в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.






Всеволод Речицький,
конституційний експерт ХПГ


Юридичний коментар Харківської правозахисної групи до проекту Закону України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України»

Слід зазначити, що за своїм значенням запропоно­ваний проект є актуальною та відносно адекватною реакцією суб’єкта законодавчої ініціативи на загальні вимоги часу та поточного політичного моменту. В цьому сенсі законопроект виглядає політично цілеспрямованим, структурованим та збалансованим за своїми регулятивними можливостями. Його вимоги цілком раціональні, зрозумілі й помірковані в позитивному сенсі цього слова. Спеціальний законопроект адресовано вищим органам державної влади та вищим посадовим особам України, що дозволяє частково вирішити проб­лему створення ефективних гарантій відкритості професійної судової, парламентської та урядової діяльності. В законопроекті йдеться про засоби, що відповідають особливостям функціонування гілок державної влади у їх вищій, елітній частині. Даний законопроект має добре відомі аналоги за кордоном, зокрема, закони США «Про свободу інформацій» (1966 р.) та «Про уряд в сонячному світлі» (1976 р.), нещодавно прийнятий у Великобританії закон про доступ до урядової інформації, окремі інформаційні закони Швеції, Угорщини, модельний законопроект про принципи доступу до інформації, підготовлений міжнародною організацією «Article 19» тощо.

Водночас, слід зазначити, що відносно вузька адрес­ність даного законопроекту майже автоматично сти­му­лює розробку й прийняття суттєво ширшого нормативного акту подібного ж значення й змісту. Йдеться, перш за все, про оновлену версію Закону України «Про інформацію» (такий законопроект останнім часом було розроб­лено в ХПГ), а також про можливість створення спеціального (парного до запропонованого) проекту закону про доступ до інформації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і служ­бових осіб.

На нашу думку, на додачу до вже запропонованого було б корисним розробити інший законопроект під назвою: «Про інформаційну відкритість місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб» або: «Про доступ до інформації місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.» Також відомо, що останніми роками в Україні з незначним успіхом та неясною перспективою дебатується ідея створення проекту «Інформаційного кодексу України». На цьому тлі запропонований законопроект може бути використаний в якості нормативного (ідейного) ядра для широкого кодифікованого акту про свободу інформації та гарантії доступу до неї в Україні.

Втім, розробка інформаційного кодексу України – справа відповідальна й довготривала. Суспільство ж мусить якомога швидше вирішувати проблеми, які перед ним реально постають. Саме оперативному подоланню проблеми недостатньої інформаційної відкритості органів державної влади в Україні має сприяти даний законопроект. Звісно, що й у цьому випадку він повинен стати предметом неупередженого аналізу й критики. Критичні зауваження щодо законопроекту у Харківської правозахисної групи зводяться, переважно, до наступного:

1. Ми пропонуємо викласти преамбулу законопроекту в такій редакції: «Цей Закон визначає умови, порядок та організаційні способи забезпечення інформаційної відкритості в діяльності органів державної влади та вищих посадових осіб України». Існуючий текст преамбули наголошує виключно на матеріальних та процедурних аспектах інформаційної відкритості («умови та порядок»), проте подальший аналіз повного тексту законопроекту показує, що він не обмежується виключ­но процедурними гарантіями, але й називає також окремі (хоча й недостатні) організаційні засоби забезпечення режиму інформаційної відкритості.

2. В статті 4 законопроекту говориться про те, що громадяни та юридичні особи мають право вільно отримувати інформацію про органи державної влади та їх посадових осіб «на оплатній основі». На нашу думку, тут стилістично краще написати «платній». По-друге, цілком ясно, що інформувати про свою діяльність правова та демократична держава повинна не тільки тому, що це цікаво окремим фізичним та юридичним особам, а, головним чином, тому, що це витікає з логіки підкорення всієї державної (в позитивному сенсі бюрократичної, апаратної) діяльності громадським інтересам. Держава – це політичний слуга народу, саме тому вона мусить функціонувати за рахунок виділених їй бюджетних коштів. Державний же бюджет, як відомо, живиться з податків. Крім того, інформування суспіль­ства, окремих громадян про свою діяльність – це не факультативний обов’язок державних органів, а справжня функція (один з головних напрямків роботи) державного органу і кожної вищої посадової особи.

Оскільки в даному законопроекті йдеться про відносно непогано фінансовані вищі урядові та судові струк­тури і ланки, звернена до громадян вимога платити власними коштами за їхні інформаційні послуги виглядає нелогічно. Якщо міністри та інші вищі посадові особи в Україні в якості службового транспорту вживають зарубіжні лімузини, то є аморальним вимагати від пересічних громадян плату за послуги міністерського або судового копіювального центру. Отже, загальні інформаційні послуги, про які йдеться в законопроекті, повинні, на наше переконання, надаватися громадянам та іншим зацікавленим особам за спеціальною статтею їх бюджетів. Що ж стосується інших інформаційних послуг, які можна назвати «спеціальними» й про які згадується в частини 3 статті 6 законопроекту – «порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення,» – то вони дійсно могли б надаватися замовникам за окрему плату, яка водночас не повинна перевищувати витрат собівартості. До речі, саме таке правило встановлено не тільки в подальших статтях законопроекту, але й чинним Законом України «Про інформацію».

3. Викликають певний сумнів також твердження частини 2 статті 6 законопроекту про те, що «не підлягають оприлюдненню відомості, поширення яких може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів». Хоча далі й стверджується, що перелік таких відомостей «встановлюється Кабінетом Міністрів України», проте навряд чи Кабінет Міністрів, Верховний Суд або будь-який центральний орган виконавчої влади міг би остаточно впоратися з таким дещо дивним завданням.

Фактично в подібних твердженнях йдеться про стару для юриспруденції проблему «вільного продажу кухонних ножів». Звісно, якщо якесь терористичне угруповання чи окремий зловмисник плануватиме замах на конкретну державну посадову особу, то цій останній може зашкодити навіть просте оприлюднення розкладу її робочих годин, даних про кінець відпустки або початок робочого тижня. Елементарні відомості про точне територіальне місцезнаходження конкретного суду, міністерства чи департаменту також завжди об’єк­тивно сприятимуть погромникам, «антиглобалістам», «зеленим» та будь-яким іншим протестуючим громадським активістам, готовим до демонстрацій, мітингів, походів чи пікетування.

Можна погодитись і з тим, що оприлюднення достовірних відомостей про рішучі дії керівників МВС чи СБУ в певній конфліктній або іншій надзвичайній ситуації може послужити для когось реальним збудником до вчинення помсти. Зрештою, сучасні політичні філософи твердять, що всі ми живемо в суспільствах ризику, й що подібний ризик ніколи не вдасться подолати остаточно. Отже, навряд чи є доцільним з профілактичних міркувань підігравати апаратній непрозорості й запроваджувати ще одну (на додачу до багатьох існуючих) категорію закритої інформації. На нашу думку, вказаних в частині 1 статті 6 обмежень цілком достатньо. Більше того, неважко передбачити, що надання Кабінету Міністрів можливості секретити (втаємничувати) окремі категорії відомостей на власний вибір (такі дії на основі статті 19 Конституції України може вчиняти тільки парламент України й то виключно в формі закону) не тільки не будуть сприяти інформаційній відкритості та прозорості вищих органів державної влади – головній меті даного законопроекту, – але й суттєво понизять існуючий в Україні рівень доступності для громадян офіційних даних.

4. Схоже на те, що не є достатньо вмотивованим також формулювання пункту 1 частини 1 статті 15 законопроекту про те, що у наданні інформації про органи державної влади може бути відмовлено, якщо «запитувана інформація не підлягає оприлюдненню». Кращим здається вираз: «запитувана інформація не підлягає оприлюдненню на основі закону». В даному випадку мова йде про застарілу проблему загальних підстав обмеження доступу до державних офіційних і неофіційних документів. ХПГ вже неодноразово висловлювала свою думку з даного приводу і вважає, що відносити ті або інші відомості до категорії закритої (таємної) інформації в Україні повинен виключно закон. Йдеться, звісно, не про конкретну інформацію, а про її родові та видові категорії чи ознаки. На наше глибоке переконання, визначення поняття державної таємниці, іншої передбаченої законом таємниці, конфіденційної інфор­мації, персональних даних, даних про особу та взагалі будь-яке нормативно стандартне окреслення інформації з обмеженим доступом повинно здійснюватися виключно законом – актом, що був обговорений і прийнятий парламентом країни.

Зрештою, юридичні уявлення ХПГ про належні правові підстави та процедури засекречування урядової інформації викладені у розробленому нами проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію». Всі вони виходять із загальновідомих статей 6 та 19 Конституції про те, що всім органам державної влади або місцевого самоврядування в Україні заборонено мати будь-які дискреційні повноваження. Інакше кажучи, всі органи державної влади та місцевого самоврядування в нашій державі можуть діяти виключно на основі, в межах повноважень та способом, передбаченими Конституцію та законами України. Взагалі треба визнати, що хоча в концептуальному відношенні даний законопроект є чітким та логічно (в сенсі логіки політичних та організаційних співвідношень) послідовним, проте його термінологія вимагає обмеженого коригування, зокрема, приведення у відповідність хоча б до чинного Закону України «Про інформацію».

5. Коментуючи статтю 21 законопроекту, ми вважаємо необхідним вказати, як на недолік, на пункти «д» та «е» параграфу 15 частини 1 цієї статті. Так, автори законопроекту пропонують вносити в щорічне видання «Інформаційного бюлетеня про орган державної влади» короткий опис не менш як 5-ти найважливіших вирішених питань та(або) не менш як 5-ти найважливіших нормативно-правових актів, ухвалених даним органом державної влади. На нашу думку, всі нормативно-пра­вові акти будь-якого органу державної влади (вищих, середніх та нижчих ланок) мають бути опубліковані (оприлюднені) без жодних (крім тих, що підпадають під категорію державної та іншої охоронюваної законом таємниці) виключень. На те ж бо вони є нормативно-правовими!

Такі акти за своїм правовим призначенням, юридичною природою та політичним задумом є універсальними, отже загальними регуляторами. Й саме тому їх самочинне втаємничення, квотування чи селекція (на важливі, менш важливі, неважливі тощо) є абсолютно неприпустимими. Звісно, йдеться саме про нормативно-правові акти загальної дії, а не про акти застосування права (наприклад, президентський указ про вихід конкретної особи з громадянства), які справді не становлять предмету публічного інтересу.

Що ж стосується вимоги пункту «д» даної статті про те, щоб подавати короткий опис «не менш як п’яти найважливіших вирішених питань», то тут, на наше переконання, краще застосовувати процентний покажчик. Є органи, що приймають 1000-2000 актів або оперативних адміністративних рішень на рік (стільки ж у них і «вирішених питань»), а є такі, що обмежуються цифрою у 200-300 відповідних рішень. В свою чергу, в пункті «е» говориться про задекларовану «кількість службових відряджень», що також вимагає коригування в бік інформаційно повнішого, більш насиченого варіанту: «кількості, адресного призначення та тривалості в часі службових відряджень».

6. На думку ХПГ, в статті 23 законопроекту, яка є присвяченою визначенню «обсягу біографічних відо­мостей про вищих посадових осіб, що підлягають опри­людненню», слід додатково вказати на відомості про будь-які, перенесені вищими посадовими особами на протязі їх життя, захворювання, якщо такі захворювання належать до тих, що суттєво вплинули, впливають або можуть потенційно впливати на психічний стан та загальну працездатність конкретної посадової особи.

7. В статті 29 законопроекту, де згадується про «заходи, що вживаються у разі неподання декларації про майно та доходи та в разі подання у декларації недостовірних відомостей» замість слова «достовірні» краще вжити термін «правдиві». Суть терміну «достовірний», як прийнято вважати, означає: такий, якому можна вірити; те, на що можна покластися за нормальних умов і обставин одержання інформації з найбільш розповсюджених, типових інформаційних джерел. Наприклад, кореспондент або редактор газети може вважати достовірною інформацію двох неупереджених свідків однієї події тощо. Що ж стосується відомостей про майно та доходи особи, яка сама ж їх і декларує, то такі відомості доцільно розділяти на «правдиві» та «неправдиві» (тобто такі, що справді однозначно відповідають або не відповідають дійсності).

8. На наше переконання, поданий законопроект є дещо неоптимальним за своєю юридичною формою. Йдеться, перш за все, про те, що законопроект встановлює надто загальні, не забезпечені детальними юридичними процедурами та організаційними формами юридичні обов’язки або правила. Вище ми вже зазначали, що в запропонованому законопроекті існують окремі важливі положення процесуального, гарантійного типу. Але майже всі вони носять надто загальний, іноді просто декларативний характер. Подібний стиль законопроектної роботи (юридичної техніки) був типовим в Україні на початку та в середині 90-х років ХХ століття. Нині законопроектна техніка посунулась в напрямку як до конкретизації матеріальних норм, так і до їх паралельного (тобто безпосередньо в тому ж законі) підсилення процедурними та спеціальними організаційними гарантіями. Про це, зокрема, свідчать оновлені версії законів України «Про вибори Президента України», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про громадянство» тощо.

9. Також не зовсім зрозуміло, чому поданий законопроект в якості суб’єктів інформаційних правовідносин визнає лише громадян України та юридичних осіб. Адже інформаційні права та свободи людини (в тому числі іноземців і апатридів) прямо визнаються статтею 34 українського Основного Закону. Їх захист передбачено Міжнародним біллем про права людини 1966 р., Європейською конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р., рішеннями Європейського суду з прав людини у Страсбурзі тощо.

Підсумовуючи все наведене, ХПГ вважає, що запропонований проект Закону України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» є актуальним, концептуально цілісним й політично назрілим. Його термінологічна база має бути частково скоригованою, але нормативний потенціал – всебічно підтриманим та розвиненим в подальших і невідкладних спробах розширення простору інформаційної відкритості в Україні.


Оксана Нестеренко,
аспірант кафедри конституційного права
Національної юридичної академії


імені Ярослава Мудрого

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка