Лікарська оцінка функціонального стану та фізичної працездатності



Скачати 437.41 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації26.11.2016
Розмір437.41 Kb.
  1   2   3



Професор В.В. Абрамов, к. мед.н. О.Л.Смирнова




ЛІКАРСЬКА ОЦІНКА ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ

ТА ФІЗИЧНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ



ПЛАН ЛЕКЦІЇ
1. Актуальні питання оптимізації рухової активності людини на сучасному

етапі.


2. Комплексне лікарське обстеження під час занять різними видами фізичних вправ.

3. Дослідження функціонального стану та функціональних здібностей

організму.

3.1. Поняття про функціональні проби та їх значення в функціональній

діагностиці.

3.2. Основні завдання функціонального дослідження.

3.3. Класифікація функціональних проб.

3.4. Загальні вимоги, схема проведення та особливості реєстрації деяких показників при використанні функціональних проб.

4. Методика проведення та оцінка функціональних проб.

4.1. Проби з затримкою дихання.

4.2. Проби зі зміною положення тіла у просторі.

4.3. Проби з фізичним навантаженням.

5. Оцінка толерантності організму до фізичних навантажень.

6. Визначення та оцінка фізичної працездатності.

7. Зв’язок фізичної працездатності з показниками здоров’я.

1. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ОПТИМІЗАЦІЇЇ РУХОВОЇ

АКТИВНОСТІ ЛЮДИНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Незважаючи на значні успіхи сучасної медицини, здоров’я населення планети продовжує неухильно погіршуватися. Зростає захворюваність за багатьма нозологічними формами, з’являються нові види патології (більш 30 за останні 20 років), повертаються “старі” хвороби (туберкульоз, малярія та ін.), скорочується тривалість життя, знижується народжуваність, збільшується народження нежиттєздатних дітей або дітей з тяжкою генетичною патологією (М.М. Амосов, 1987; І.В. Муравов, 1989; Є.Г. Мільнер, 1991; Г.Л. Апанасенко, 1997, 2002 та ін.).

Особливу тривогу в останні роки викликає стійке погіршення стану здоров’я сучасної молоді. За даними статистики відомо, що майже 90 відсотків дітей і осіб молодого віку в Україні мають ті чи інші відхилення у стані здоров’я, понад 50 відсотків – незадовільну фізичну підготовленість та низькі функціональні показники організму (А.М. Сердюк, 1990; Л. Пиріг, 1992; В. В. Щигалевський з співав., 1999, 2001 та ін.). Водночас спостерігається значне підвищення (майже у 2-2,5 рази) біологічного віку, показника, який відображає ступінь відповідності “вікового зносу” календарному віку людини (В.П. Войтенко, 1991). Згідно даних обстеження, наприклад, у 18-ти річних юнаків він зараз складає в середньому 44,1 ± 0,96 роки, у дівчат того ж віку – 37,5 ± 0,80 років, що свідчить про різко прискорені темпи біологічного старіння і, можливо, є однією з суттєвих причин скорочення тривалості життя та омолоджування багатьох захворювань, котрі призводять до зниження чи повної втрати працездатності у молодому віці або й передчасної смерті.

З точки зору багатьох дослідників ситуація, що склалася, зумовлена, перш за все, значним обмеженням рухової активності людини, що привело її до конфлікту зі своєю власною біологічною природою. Адже генетично людський організм був запрограмований на виконання досить інтенсивних фізичних навантажень і у минулому кожна система функціонувала на високому енергетичному рівні. На думку генетиків генотип людини змінюється дуже повільно, на відміну від умов її існування. Тому і зараз людський організм не може нормально функціонувати без певної дози м’язового навантаження.

Для підтримки нормальної життєдіяльності необхідно забезпечення клітин організму енергією, живильними речовинами поряд із видаленням продуктів обміну, що може бути досягнуто тільки адекватним рухом крові при визначеному рівні фізичної активності. Невідповідність кровообігу потребам організму призводить до глибокого порушення функцій та суттєвих морфологічних змін через недостачу необхідних речовин та накопичення надлишкової кількості шлаків.

Разом з тим виникає питання: яка ж доза рухової активності кожної конкретної людини? Оскільки тільки оптимальний її рівень забезпечує позитивний вплив на організм. Слід відзначити, що вирішення даного питання перебуває не лише в компетенції спортивних лікарів, а має пряме відношення до лікарів майже усіх спеціальностей. Оскільки нема жодного розділу клінічної медицини, в якому не виникали б питання, пов`язані з руховими режимами, а також, з використанням фізичних вправ і як засобу профілактики та оздоровлення, і як засобу лікування. Проте нераціональне застосування фізичних навантажень може стати причиною виникнення різноманітних патологічних змін в організмі. Тому необхідність оптимізації рухової активності вимагає від лікарів всебічних знань як про позитивний, так і можливий негативний вплив фізичних навантажень, а також вміння їх правильно дозувати. Дозування фізичної активності під час оздоровчого, спортивного тренування чи занять з лікувальної фізкультури, за думкою багатьох дослідників (А.Г. Дембо, Е.В. Земцовський, 1991; М.М. Амосов, Я.А. Бендет, 1984 та ін.), є не менш важливим і відповідальним завданням як, наприклад, дозування медикаментозних препаратів.

В залежності від ступеня впливу на організм розрізняють 4 види рухової активності людини (рис.1).


НЕДОСТАТНЯ

(гіподинамія)

Швидке згасання основних процесів життєзабезпечення, зниження функціональних можливостей організму

Погіршення стану здоров’я, виникнення захворювань, передчасне старіння організму


МІНІМАЛЬНА



Не забезпечує суттєвих позитивних змін в організмі



Поширення резервних можливостей організму та вміння максимально ефективно їх використовувати в різних умовах існування

Удосконалення процесів адаптації (пристосування) до умов оточуючого середовища, підвищення стійкості до впливу несприятливих чинників

ОПТИМАЛЬНА







Розвиток перед патологічних змін та патологічних станів (навіть таких, які призводять до смертельних випадків)

Перевтома та перенапруження діяльності основних систем життєзабезпечення організму

НАДМІРНА



Рис. 1. Види рухової активності людини

Один і той же вид рухової активності або одне й теж за величиною одноразове м’язове навантаження можуть по різному впливати на організм: для одного, наприклад, це буде недостатній чи мінімальний вплив, для іншого – надмірний, для третього – оптимальний. Все залежить від того, наскільки фізичні навантаження відповідають функціональним можливостям людини, яка їх виконує.

З цього слід зазначити, що оптимальними навантаженнями є навантаження, які повністю відповідають (тобто є адекватними) функціональним здібностям індивіду. Надмірні ж навантаження не обов`язково передбачають виконання значної за обсягом м’язової роботи, а представляють собою навантаження, котрі значно перевищують функціональні можливості людини, в результаті чого всі функціональні системи змушені працювати з перенапруженням. Наслідком перенапруження може бути перевтома, а в подальшому розвиток передпатологічних станів та патологічних змін в організмі, іноді навіть таких, що несумісні з життям.


2. КОМПЛЕКСНЕ ЛІКАРСЬКЕ ОБСТЕЖЕННЯ ПІД ЧАС ЗАНЯТЬ РІЗНИМИ ВИДАМИ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ
Для визначення оптимальної дози фізичних навантажень проводиться спеціальне комплексне лікарське обстеження тих, хто займається, чи починає займатися різними видами фізичних вправ, а саме спортом, оздоровчими формами фізичної культури або лікувальною фізкультурою. Під час проведення такого обстеження вирішуються три найбільш важливі діагностичні завдання:

1. Визначення та оцінка рівня фізичного розвитку.

2. Дослідження та оцінка функціонального стану та функціональних

здібностей організму.

3. Оцінка стану здоров’я з урахуванням функціональних показників, а також своєчасна діагностика різних відхилень у стані здоров’я, які можуть виникнути при нераціональних заняттях фізичними вправами.

Комплексні лікарські обстеження в залежності від мети поділяють на первинні, повторні та додаткові. Первинне обстеження проводять перед початком занять, а у спортсменів ще й на початку кожного спортивного сезону. Головна мета цього обстеження – це поглиблена оцінка функціонального стану організму та здоров’я людини. Саме під час первинного обстеження лікар мусить виявити всі недоліки в стані здоров’я та резервні можливості організму, що важливо для вирішення питань щодо конкретного виду занять фізичними вправами та визначення оптимального рухового режиму та дози фізичних навантажень. Повторні обстеження проводять періодично (від 2 до 5 разів на рік) залежно від стану здоров’я та спортивної кваліфікації (у спортсменів) з метою визначення впливу фізичних навантажень на організм та внесення відповідних корективів в процес оздоровчих або спортивних тренувань. Додаткові лікарські обстеження проводять у зв’язку з обставинами, які можуть негативно вплинути на стан здоров’я або спортивну працездатність (перенесена хвороба, підозра на перетренування тощо). Зміст і застосовані при цьому методи дослідження визначаються завданнями, які постають перед лікарем в конкретних умовах.



Основні розділи комплексного лікарського обстеження

1. Збір анамнезу (загального і спортивного).

2. Загальний лікарський огляд з проведенням загальноприйнятих лабораторних (аналізи крові та сечі), інструментальних (ЕКГ, флюорографія) та інших додаткових (при необхідності) методів досліджень.

3. Дослідження та оцінка фізичного розвитку, функціонального стану та стану здоров’я.

4. Висновок за результатами комплексного лікарського обстеження.

5. Вирішення питання щодо допуску до занять тими чи іншими видами фізичних вправ.

6. Рекомендації щодо режиму рухової активності, дози фізичних навантажень та інших оздоровчо-профілактичних або реабілітаційних заходів.


  1. ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ЗДІБНОСТЕЙ ОРГАНІЗМУЛЮДИНИ


3.1. Поняття про функціональні проби та їх значення

в функціональній діагностиці
Найбільш важливим і відповідальним завданням лікарського контролю є правильна оцінка функціонального стану і функціональних здібностей людини. Для оцінки функціонального стану організму в медицині існує спеціальний розділ – функціональна діагностика.

Однак, як відомо, дослідження багатьох функціональних показників часто проводиться в стані відносного фізіологічного спокою, а це не завжди достатньо інформативно. Суть функціональної діагностики полягає ще і в аналізі механізмів, які зумовлюють зміни в функціонуванні органів і систем під впливом різних чинників. Саме тому, щоб об`єктивно і достовірно оцінити функціональні можливості людини, слід вивчити реакцію (від лат. “відповідну дію”) органів і систем її організму на будь-який вплив. З цією метою під час функціонального обстеження використовують функціональні проби або тести.



Функціональні проби – це точно дозований вплив на організм різних факторів, який дозволяє вивчити реакцію фізіологічних систем на той чи інший вплив і дає змогу отримати уявлення про стан організму в умовах активної життєдіяльності.
1.2. Основні завдання функціонального дослідження

  1. Визначення і оцінка ступеня і характеру реакції органів та систем на

фактор, який впливає.

  1. Виявлення механізмів адаптації (пристосування) організму до умов, що змінюються.

  2. Виявлення прихованих порушень функції, об`єму і ступеня цих порушень.

Функціональні проби використовуються для оцінки переважно реакції якоїсь окремої системи у відповідь на вплив. Однак більшість із них характеризують діяльність не однієї окремо взятої системи, а організму в цілому. Проте, щоб отримати більш повноцінне уявлення про функціональний стан організму, доцільно досліджувати ряд показників, які характеризують різні сторони його життєдіяльності. Фактори, які впливають на ті чи інші показники, також можуть бути різними, в залежності від конкретних завдань функціонального дослідження.


3.3. Класифікація функціональних проб
А. КЛАСИФІКАЦІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНІХ ПРОБ

В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ВПЛИВАЮЧОГО ФАКТОРУ:
І. Проби з фізичним навантаженням.

ІІ. Проби, що пов`язані зі змінами оточуючого середовища.

1. Дихальні проби:


  1. з затримкою дихання під час вдиху (проба Штанге);

  2. з затримкою дихання під час видиху (проба Генчі);

  3. зі змінами газового складу повітря, що вдихається.

2. Температурні проби:

  1. холодова;

2) теплова.
ІІІ. Проби, що пов`язані зі змінами венозної реверсії крові до серця:

  1. Проби зі змінами положення тіла у просторі:

1) ортостатична (активна, пасивна);

2) кліностатична.



  1. Проби з напружуванням (проба Вальсальви, проби Флека і Бюргера).

ІV. Фармакологічні проби (з калієм, ß-блокаторами, атропіном та ін.).

V. Харчові проби (аліментарні).



  1. на толерантність стосовно глюкози;

  2. на виведення (рідини) та ін.


Б. КЛАСИФІКАЦІЯ ФУНКЦИОНАЛЬНИХ ПРОБ З ФІЗИЧНИМ НАВАНТАЖЕННЯМ:


  1. В залежності від часу реєстрації показників:

  1. проби на відновлення;

  2. тести на зусилля.

2. В залежності від кількості виконаних навантажень:

  1. одномоментні (проба Мартіне-Кушелевського; 15-ти сек.. біг та ін.)

  2. двомоментні (проба Короткова);

  3. комбіновані (3-х моментна проба Летунова та ін).

3. В залежності від характеру виконуваних рухів:

  1. неспецифічні (використовуються рухи, що характерні практично всім видам спорту – біг, присідання);

2) специфічні (використовуються рухи, що імітують конкретний вид спорту (в боксі “бій з тінню” та ін.).

4. В залежності від інтенсивності виконуваних навантажень:



  1. максимальні;

2) субмаксимальні (75% і менш від максимальних).

5. В залежності від умов проведення тестування:



  1. тестування в лабораторних умовах з використанням різних видів ергометрів;

2) тестування в звичайних умовах спортивної діяльності або під час оздоровчого тренування.

3.4. Загальні вимоги, схема проведення та особливості реєстрації деяких показників при використанні функціональних проб
Вимоги до функціональних проб

Слід відзначити, що якими б не були функціональні проби, вони повинні відповідати визначеним вимогам, а саме – бути однотипними, стандартними і дозованими. Оскільки тільки при таких умовах можливо порівнювати дані, які отримані у різних осіб, або у однієї людини в різні періоди часу, тобто в динаміці. Крім того, функціональні проби повинні бути цілком безпечними і водночас достатньо інформативними, а також простими і доступними, не вимагати особливих навичок для їх виконання. Проби з фізичним навантаженням повинні забезпечувати включення в роботу якомога більшої кількості м’язів та давати змогу вимірювати й змінювати інтенсивність навантажень в необхідних межах.


Загальна схема проведення функціональних проб

При проведенні більшості функціональних проб необхідно дотримуватися наступної схеми:

1. Визначення і оцінка вихідних (тобто у стані спокою) даних показників, що досліджуються.

2. Вивчення характеру і ступеню змін цих показників під впливом функціональної проби.

3. Аналіз тривалості і характеру відновлюваного періоду, протягом якого досліджувані показники повертаються до вихідного рівня.
Особливості реєстрації деяких показників

Слід також звернути увагу на особливості реєстрації деяких показників, головним чином це стосується частоти пульсу, при проведенні функціональних проб. Для того, щоб вивчити реакцію даного показника, його підраховують не за хвилину, а за коротші інтервали часу, найчастіше це 10, 15 або 30 секунд.



  1. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ТА ОЦІНКА

ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ПРОБ
Під час лікарського контролю найчастіше використовуються функціональні проби з затримкою дихання, проби зі змінами положення тіла у просторі та проби з фізичним навантаженням.


    1. Проби з затримкою дихання

Проба з затримкою дихання під час вдиху (проба Штанге). Проба виконується в положенні сидячи. Досліджуваний повинен зробити глибокий (але не максимальний*) вдих і затримати дихання якомога довше (стискуючи ніс пальцями). Тривалість часу перерви у диханні відлічують секундоміром. В момент видиху секундомір зупиняють. У здорових, але нетренованих осіб час затримки дихання коливається у межах 40-60 сек. у чоловіків і 30-40 сек. у жінок. У спортсменів цей час збільшується до 60-120 сек. у чоловіків і до 40-95 сек. у жінок.

Проба з затримкою дихання під час видиху (проба Генчі). Зробивши звичайний (не надмірний) видих, досліджуваний затримує дихання. Тривалість перерви у диханні відзначається секундоміром. Секундомір зупиняють в момент вдиху. Час затримки дихання у здорових нетренованих осіб коливається в межах 25-40 сек. у чоловіків і 15-30 сек. – у жінок. У спортсменів спостерігають значно вищі показники (до 50-60 сек. у чоловіків і 30-50 сек. у жінок).
Функціональні проби з затримкою дихання характеризують насамперед функціональні здібності серцево-судинної системи, проба Штанге до того ж відображає стійкість організму до недостачі кисню. Спроможність до тривалої затримки дихання залежить певним чином від функціонального стану та потужності дихальних м’язів.


* Максимальний вдих, розтягуючи легені, може призвести до роздратування закінчень n. vagus,

внаслідок чого активізується дихальний центр і людина не може тривалий час затримувати дихання.

Проте при проведенні вищенаведених проб слід мати на увазі, що вони не завжди є цілком об’єктивними, оскільки ще в значній мірі залежать від вольових якостей досліджуваного. Це в деяких випадках знижує практичну цінність даних проб.


4.2. Проби зі змінами положення тіла у просторі

Функціональні проби зі змінами положення тіла дозволяють оцінити функціональний стан вегетативної нервової системи: симпатичного (ортостатична) чи парасимпатичного (кліностатична) її відділів.



Ортостатична проба. Після перебування в положенні лежачи протягом не менше ніж 3-5 хв. у досліджуваного підраховують частоту пульсу за 15 сек. і результат помножують на 4. Тим самим визначають вихідну частоту серцевих скорочень за 1 хв. Після чого досліджуваний повільно (за 2-3 сек.) встає. Відразу після переходу у вертикальне положення, а потім через 3 хв. стояння (тобто коли показник ЧСС стабілізується) у нього знов визначають частоту серцевих скорочень (за даними пульсу за 15 сек., помноженими на 4).

Нормальною реакцією на пробу є збільшення ЧСС на 10-16 ударів за 1 хв. відразу після підйому. Після стабілізації цього показника через 3 хв. стояння ЧСС дещо зменшується, але на 6-10 ударів за 1 хв. вища ніж у горизонтальному положенні. Сильніша реакція свідчить про підвищену реактивність симпатичної частини вегетативної нервової системи, що притаманне недостатньо тренованим особам. Слабша реакція спостерігається у разі зниженої реактивності симпатичної частини і підвищеного тонусу парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. Слабша реакція, як правило, супроводжує розвиток стану тренованості.


Кліностатична проба. Дану пробу проводять у зворотному порядку: ЧСС визначається після 3-5 хв. спокійного стояння, потім після повільного переходу у положення лежачи, і, нарешті, після 3 хв. перебування у горизонтальному положенні. Пульс підраховують також за 15-ти секундні інтервали часу, помножуючи результат на 4.

Для нормальної реакції характерно зниження ЧСС на 8 – 14 ударів за 1 хв. відразу після переходу в горизонтальне положення і деяке підвищення показника після 3 хв. стабілізації, але ЧСС при цьому на 6-8 ударів за 1 хв. нижча, ніж у вертикальному положенні. Більше зниження пульсу свідчить про підвищену реактивність парасимпатичної частини вегетативної нервової системи, менше – про знижену реактивність.


Під час оцінки результатів орто- і кліностатичної проб необхідно враховувати, що безпосередня реакція після зміни положення тіла у просторі вказує головним чином на чутливість (реактивність) симпатичного чи парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи, тоді як відставлена реакція, вимірювана через 3 хв. характеризує їх тонус.
4.3. Проби з фізичним навантаженням
Функціональні проби з фізичним навантаженням використовуються переважно для оцінки функціонального стану і функціональних здібностей серцево-судинної системи.
ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРОБИ НА ВІДНОВЛЕННЯ

Під час проведення даних проб враховують зміни показників після припинення навантаження. Запропоновані вони давно, коли медицина ще не мала апаратури, яка б давала змогу реєструвати різноманітні фізіологічні показники безпосередньо під час виконання м`язового навантаження. Проте ще й зараз вони не втратили своєї практичної цінності, оскільки: 1) дають змогу якісно оцінити характер реакції в процесі навантаження; 2) відображають швидкість і ефективність відновлювальних процесів; 3) не потребують складної апаратури і сама процедура відзначається простотою.


При проведенні функціональних проб на відновлення використовується стандартне фізичне навантаження. Як стандартне навантаження у нетренованих осіб найчастіше застосовують пробу Мартіне-Кушелевського (20 присідань за 30 сек.); у тренованих осіб – комбіновану пробу Летунова.
Проба Мартіне-Кушелевського (20 присідань за 30 сек.).

У досліджуваного перед початком проби визначають вихідний рівень АТ та ЧСС в положенні сидячи. Для цього накладають манжетку тонометра на ліве плече і через 1-1,5 хв. (час, необхідний для зникнення рефлексу, що може з’явитися при накладанні манжети) вимірюють АТ і ЧСС. Частоту пульсу підраховують за 10-ти сек. інтервали часу до тих пір, поки не буде отримано три однакові цифри підряд (наприклад, 12-12-12). Результати вихідних даних записують в лікарсько-контрольну карту (ф.061/у). Потім, не знімаючи манжети, досліджуваному пропонують виконати 20 присідань за 30 сек. (руки повинні бути витягнуті уперед). Після навантаження досліджуваний сідає і на 1-ій хвилині відновлюваного періоду протягом перших 10 сек. у нього підраховують частоту пульсу, а протягом наступних 40 сек. 1-ої хв. вимірюють АТ. В останні 10 сек. 1-ої хв. та на 2-ій і 3-ій хвилинах відновлюваного періоду за 10-ти сек. інтервали часу знову підраховують частоту пульсу до тих пір, поки він не повернеться до вихідного рівня, причому однаковий результат повинен повторитися 3-и рази підряд. Взагалі рекомендується підраховувати частоту пульсу не менш 2,5–3-х хвилин, оскільки існує можливість виникнення “негативної фази пульсу” (тобто зменшення його величини нижче від вихідного рівня), що може бути результатом надмірного підвищення тонусу парасимпатичної нервової системи або наслідком вегетативної дисфункції. Якщо пульс не повернувся до вихідного рівня протягом 3-х хвилин (тобто за період, який вважається нормальним) відновлювальний період слід вважати незадовільним і підраховувати пульс в подальшому немає цензу. Після 3-х хв. вимірюють в останнє АТ.


Комбінована проба Летунова. Проба складається з 3-х послідовних різноманітних навантажень, які чергуються з інтервалами відпочинку. Перше навантаження – 20 присідань (використовується як розминка), друге – біг на місці протягом 15 сек. з максимальною інтенсивністю (навантаження на швидкість) і третє – біг на місці протягом 3-х хв. в темпі 180 кроків за 1 хв. (навантаження на витривалість). Тривалість відпочинку після першого навантаження, протягом якого вимірюють ЧСС та АТ, складає 2 хв., після другого – 4 хв. і після третього - 5 хв.

Таким чином, дана функціональна проба дозволяє оцінити пристосування організму до фізичних навантажень різноманітного характеру і різноманітної інтенсивності.


Оцінка результатів вищенаведених проб здійснюється шляхом вивчення типів реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження. Виникнення того чи іншого типу реакції пов’язано зі змінами гемодинаміки, які відбуваються в організмі при виконанні м’язової роботи.
Фізіологічні зміни гемодинаміки при фізичних навантаженнях

Фізичне навантаження потребує суттєвого підвищення функції серцево-судинної системи, від якої в значній мірі (звичайно в тісному взаємозв’язку з іншими фізіологічними системами організму) залежить забезпечення працюючих м’язів достатньою кількістю кисню та видалення із тканин вуглекислоти й інших продуктів тканинного метаболізму. Саме тому з початком м’язової роботи в організмі відбувається складний комплекс нейрогуморальних процесів, які призводять, з одного боку, внаслідок активізації симпато-адреналової системи, до підвищення основних показників системи кровообігу – частоти серцевих скорочень, ударного та хвилинного обсягів крові, системного артеріального тиску, об’єму циркулюючої крові та ін., а з другого боку – зумовлюють зміни тонусу судин в органах і тканинах. Зміни судинного тонусу проявляються в зниженні тонусу й, відповідно, розширенні судин периферичного судинного русла (переважно гемокапілярів) водночас із збільшенням тонусу й звуженням мілких судин внутрішніх органів. Вищенаведені зміни тонусу судин забезпечують раціональний перерозподіл регіонального кровотоку між функціонально активними і неактивними при навантаженні органами. В функціонально активних органах кровообіг суттєво збільшується, наприклад, в скелетних м’язах в 15-20 разів (при цьому кількість функціонуючих гемокапілярів може зростати в 50 раз), в міокарді – в 5 разів, в шкірі (для забезпечення адекватної тепловіддачі) – в 3-4 рази, в легенях – майже в 2-3 рази. В функціонально неактивних при навантаженні органах (печінці, нирках, мозку та ін.) кровообіг значно зменшується. Якщо у стані фізіологічного спокою кровообіг у внутрішніх органах складає біля 50% хвилинного обсягу серця (ХОС), то при максимальному фізичному навантаженні він може знижатися до 3-4% від ХОС.


Визначення типу реакції на фізичне навантаження

Для визначення типу реакції серцево-судинної системи враховують наступні параметри:



  1. Збудливість пульсу – збільшення частоти пульсу по відношенню до початкового значення, відзначене у відсотках;

  2. Характер змін артеріального тиску (АТ) – систолічного, діастолічного і пульсового;

  3. Час повернення показників пульсу і АТ до початкового рівня.

Виділяють 5 основних типів реакції серцево-судинної системи: нормотонічний, гіпотонічний, гіпертонічний, дистонічний та східчастий (рис.2).


1 2 3 4 5

Рис. 2. Типи реакції серцево-судинної системи на стандартну

функціональну пробу з фізичним навантаженням: 1 – нормотонічний, 2 – гіпотонічний (астенічний), 3 – гіпертонічний, 4 – дистонічний, 5 – східчастий.



  1. Для нормотонічного типу реакції характерно:

  • прискорення частоти пульсу на 60-80% (в середньому на 6-7 уд. за 10 сек.);

  • помірне підвищення систолічного АТ до 15-30% (15-30 мм рт.ст.);

  • помірне зниження діастолічного АТ на 10-15% (5-10 мм рт.ст.), що зумовлено зменшенням загального периферичного опору внаслідок розширення судин периферичного судинного русла для забезпечення працюючих м’язів необхідною кількістю крові;

  • значне підвищення пульсового АТ – на 80-100% (яке непрямо відбиває величину серцевого викиду і свідчить про її збільшення);

  • нормальний період процесу відновлювання: у чоловіків складає до 2,5 хвилин, у жінок – до 3-х хвилин.

Нормотонічний тип реакції вважається сприятливим, так як свідчить про адекватний механізм пристосування організму до фізичного навантаження. Збільшення хвилинного обсягу кровообігу (ХОК) під час такої реакції відбувається за рахунок оптимального і рівномірного збільшення ЧСС і ударного обсягу серця (УОС).




  1. Для гіпотонічного (астенічного) типу реакції характерно:

  • значне прискорення пульсу – більш 120-150%;

  • систолічний АТ при цьому незначно підвищується, або не змінюється, або навіть понижується;

  • діастолічний АТ частіше не змінюється, або навіть підвищується;

  • пульсовий АТ частіш знижується, а якщо і підвищується, то незначно – всього на 12-25%;

  • значно уповільнений період відновлювання – більш 5-10 хвилин.

Даний тип реакції вважається несприятливим, оскільки механізм адаптації до навантаження незадовільний. Посилення кровообігу досягається переважно тільки за рахунок збільшення ЧСС при незначному УОС, тобто серце працює мало ефективно і з великими енерговитратами. Спостерігається частіше від усього у нетренованих та мало тренованих осіб, при вегето-судинних дистоніях по гіпотонічному типу, після перенесених захворювань, при перевтомі та перенапруженні у спортсменів.

Однак у дітей і підлітків даний тип реакції, при зниженні діастолічного АТ та нормальному періоді відновлення, вважається варіантом норми.




  1. Для гіпертонічного типу реакції характерним є:

  • значне прискорення пульсу – більше 100%;

  • значне підвищення АТ систолічного – до 180-200 мм рт. ст. і вище;




  • певне підвищення АТ діастолічного – до 90 і вище мм рт. ст., або тенденція до підвищення;

  • підвищення пульсового АТ (котре в даному випадку зумовлено підвищеним опором кровотоку в результаті спазму периферичних судин і свідчить про надто напружену діяльність міокарду);

  • період відновлення суттєво уповільнений (більше 3 хвилин).

Тип реакції вважається несприятливим у зв`язку з тим, що механізм адаптації до навантаження незадовільний. При значному збільшенні систолічного об`єму водночас з підвищенням загального периферичного опору в судинному руслі серце вимушено працювати з достатньо великим напруженням. Даний тип зустрічається при схильності до гіпертонічних станів (в тому числі при прихованих формах гіпертонії), вегето-судинних дистоніях по гіпертонічному типу, початкових і симптоматичних гіпертензіях; атеросклерозі судин, при перевтомі і фізичному перенапруженні у спортсменів. Схильність до гіпертонічного типу реакції при виконанні інтенсивних фізичних навантажень може зумовити виникнення судинних “катастроф” (гіпертонічного кризу, інфаркту, інсульту тощо).
Слід також відзначити, що деякі автори виділяють, як один із варіантів гіпертонічного, гіперреактивний тип реакції, для якого, на відміну від гіпертонічного, характерне помірне зниження діастолічного артеріального тиску. При нормальному періоді відновлення його можна вважати умовно сприятливим. Проте, все ж таки, даний тип реакції свідчить про підвищення реактивності симпатичного відділу вегетативної нервової системи (симпатикотонії), що є однією з початкових ознак порушення вегетативної регуляції серцевої діяльності і підвищує ризик виникнення патологічних станів під час виконання інтенсивних навантажень.



  1. Для дістонічного типу реакції характерно:

  • значне прискорення пульсу – більше 100%;

  • істотне підвищення систолічного АТ (іноді вище 200 мм рт.ст.);

  • зниження діастолічного АТ до нуля (“феномен нескінченного тону”), яке триває протягом більше 2-х хвилин (тривалість даного феномену до 2-х хв. вважається варіантом фізіологічної реакції) ;

  • уповільнення періоду відновлювання.

Тип реакції вважається несприятливим і свідчить про надмірну лабільність системи кровообігу, що зумовлено різким порушенням нервової регуляції периферичного (мікроциркуляторного) судинного русла. Спостерігається при порушеннях з боку вегетативної нервової системи, неврозах, після перенесених інфекційних захворювань, часто у підлітків у пубертатному та препубертатному періодах, при перевтомі і перенапруженні у спортсменів.


  1. Для східчастого типу реакції характерно:

  • різке збільшення пульсу – більш 100%;

  • східчасте підвищення систолічного АТ, тобто систолічний АТ, виміряний безпосередньо після навантаження – на першій хвилині – нижче, ніж на 2 або 3 хвилинах періоду відновлювання;

  • уповільнений період відновлювання.

Тип реакції вважається несприятливим, тому що механізм адаптації до навантаження незадовільний. Він свідчить про послаблену систему кровообігу, не здатну адекватно і швидко забезпечувати перерозподіл кровотоку, необхідний для виконання м’язової роботи. Часто спостерігається у осіб похилого віку, особливо при захворюваннях серцево-судинної системи, після перенесених інфекційних захворювань, при перевтомі, при низькій фізичній підготовці, а також недостатній загальній тренованості у спортсменів.

Гіпотонічний, гіпертонічний, дистонічний і східчастий типи реакції вважаються патологічними типами реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження. Незадовільним також вважається нормотонічний тип реакції, якщо відновлювання пульсу і АТ відбувається більше 3-х хвилин.


Результати комбінованої проби Летунова взагалі оцінюють також як і при пробі 20 присідань за 30 сек., визначаючи тип реакції. При нормальних функціональних здібностях серцево-судинної системи після кожної частини проби водночас посилюються реакції пульсу та систолічного АТ; діастоличний АТ в нормі помірно знижується при всіх навантаженнях.
Оцінити якість серцево-судинної системи на навантаження можна також розрахувавши показник якості реакції (ПЯР) (1):
РТ2 – РТ 1
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка