Лідія савченко випереджаючи час



Сторінка1/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.96 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
ТАРАС – 33
Лідія САВЧЕНКО
ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС
На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківській хаті, ані “Кобзаря”. Та й самої хати не було.

Наше село Семенівку, що на Київщині, спалили гітлерівці. Батько-офіцер – на фронті, а мама з найстаршою сестрою Галею тулилася в цегельні. Була така в селі. Частково уціліла. І жили в ній люди: піч – сім’я, піч – сім’я, піч – сім’я...

Хату звели по закінченні війни, коли батько, контужений, на милицях, повернувся додому. І в нашій Хаті Стріхівні, як возвеличив сільську оселю Іван Драч, на покуті було те, що мало бути, – ікони.

Читати батько вчив нас за підручником із креслення, там подавали зразок друкованого алфавіту, а творчість Тараса Шевченка пам’ятаю вже зі школи. Таку зрозумілу і хвилюючу “Наймичку”, повчальну “Катерину”... П’єсу “Назар Стодоля” ставили на сільській сцені. Грала роль Стехи. А так хотілося бути Галею... І не тому, що образ привабливіший – Назаром був Петро Гресько...

Літо. Велике релігійне свято. Яке? Не пригадаю. Неподалік нашого двору сидять жінки з польової ланки, босі, але в білих кофтинах, нових хустках. Поруч – сапи. Під’їжджає машина, аби відвезти їх у поле. А вони не сідають, дивляться в землю, мовчать. Важке то було мовчання. Водій розвернувся, гайда до контори. Мама завбачливо відправляє мене до хати. В голосі неспокій, хвилювання. Іду неохоче і раптом, чую, хтось із жінок проказав Шевченкове:
Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають...


І тоді вперше зрозуміла: Шевченко не минуле, Шевченко – сучасний! І актуальний.

А по-справжньому його творчість розкрилася вже у вузі – Ніжинському педагогічному інституті імені Миколи Гоголя. На рубежі 60-х – 70-х років там працював надзвичайно талановитий склад викладачів-інтелігентів, більшість із яких (скажімо, професор – мовознавець і письменник І. К. Чапля) потрапили в опалу й були усунуті подалі від столиці.

Пригадую урочистий вечір-посвячення в студенти. На сцену актової зали вийшов молодий, вродливий (і сміливий!) декан філологічного факультету Г. Г. Аврахов і громовим голосом кошового отамана прорік знамените Павличкове:
Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда, сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім...


А далі вже з класною дамою Л. Й. Коцюбою (викладала майстерність художнього читання) вчилися декламувати уривок із поеми “Гайдамаки” “Гонта в Умані”, вірші Шевченка...

В інтерпретаціях викладачів Г. Я. Неділька. В.П. Крутиуса, П. О. Сердюка (два останні вели ще й літстудію) усвідомлювали значущість творчості Великого Кобзаря для української і світової літератур. Бо, як переконливо доводили вони, саме Тарас Шевченко “обточив дивний той камінець” материнської мови, рідної і неповторно мелодійної, завершив процес закріплення народно-розмовної мови у мову літературну, національну, а отже, державну. Більше того, поет будив національну думку – і культурну, і наукову, і політичну.

І коли тоді офіційна наукова література характеризувала творчість Тараса Шевченка як поета-революціонера, то нас, студентів, на лекціях і семінарах підводили до розуміння: Великий Кобзар – поет-патріот. У його віршах-думах – страждання і стогін кріпацької дитини, а відтак – поневоленого народу, пам’ять борців за волю і крик протесту, кобзарева дума і дівоча мрія... Його поезія – про Україну і задля України, і в своїй жертовній любові до неї поет підносився до... святотатства:
Я так її, я так люблю

Свою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Надзвичайно важливою рисою його творчості визначалося людинолюбство. Читали знамените послання “І мертвим, і живим...”, де поет прагнув пробудити національну і політичну свідомість українців, згуртувати народ, спрямувати його енергію на відродження втраченої державності. Та й у поезії “Молитва”, написаній за рік до смерті, поет благав у Бога “братолюбія”. І лише коли його заклики не мали підтримки, застерігав:
Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде...


І, зрештою, скликав однодумців до боротьби, боротьби грізної, кривавої:
І вражою злою кров’ю

Волю окропіте...


Читали поезію Тараса Шевченка, роздумували над нею, відкривали неповторні риси художньої самобутності, бо ж найістотніша вартісність будь-якого твору – естетична.

Багатюща за своїм словниковим складом мова Великого Кобзаря дістала і вишукану, новаторську форму віршування. А сутність лірики, не стомлювався повторювати П. О. Сердюк, – роздуми поета, його найпотаємніші розмови із самим собою, вкладені в слово, адресоване всім. І відкривав нам рембрандтівські світлотіні у “Наймичці”, алогізми – в “Гайдамаках”, очуднення у поемі “Сон”, дивовижно гармонійне поєднання талантів художника і поета (кольору і звуку) у вірші “Садок вишневий коло хати...” У задушливій

атмосфері сімдесятих із особливим підтекстом у монотонно-протяжному читанні П. О. Сердюка без будь-яких коментарів звучали рядки з з поеми-звинувачення “Кавказ”:
У нас же й світа, як на те, –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


У цьому уривку ми мали віднайти оксюморон. І пояснити тільки його значення.

А вже В.П.Крутиус один на один лише окремим надійним студентам, переважно літстудійцям, читав неопубліковані поезії Ліни Костенко “Доля”, Біле-біле-біле поле”, “Заворожи мені, волхве!” І ми запам’ятовували тільки на слух:


Що писав би Шевченко

В тридцять третьому,

В тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Кос-Аралі,

Побував би ще й на Соловках.
Знайомив нас із сучасною поезією, розповідав про Леоніда Кисельова (тоді вперше почула страшне слово – лейкемія), читав його “Катерину”:
Доки буде жити Україна

В теплім хлібі, в барвних снах дітей –

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям, притнутим до грудей...


І не треба було говорити, що та знеславлена й поганьблена Катерина – то наша Україна. Україна сучасна. Про це тільки думалось. І це боліло...

А на останньому курсі – традиційна подорож до Канева. Г. Я. Неділько, розважливий на лекціях, невтомно розповідав про Тараса Шевченка: “Вперше на заводі Термена був виготовлений хрест на могилу Кобзаря, а на хресті напис:


Свою Україну любіть.

Любіть її... Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть...”


Думаю, всі ми тоді розуміли: це не лише Шевченків заповіт, а й його, Недількове, благословення...

Наступний етап відкриття творчості Кобзаря – то вже була робота в школі. З чого вона розпочалася? З вивчення культури рідного краю. Виявляється, на великій карті шевченкіани позначені і місця нашого району – Баришівського.

БЕРЕЗАНЬ. У цьому містечку Тарас Григорович був двічі у 1843 році, влітку і восени. Під віршем “Розрита могила” стоїть дата й зазначено місце написання: “9. Х. 1843. Березань”. Приїжджав поет до Платона Лукашевича, батько якого пишався знайомством із філософом Григорієм Сковородою. Платон Лукашевич підтримував зв’язки з відомими діячами культури слов’янського світу: Яном Колларом, Вацлавом Ганкою, Ізмаїлом Срезнєвським, Миколою Костомаровим.Саме Платон Якович ознайомив Івана Вагилевича із творчістю Тараса Шевченка, а Шевченка – з “Русалкою Дністровою”. І саме цей

високоосвічений поміщик, відомий дослідник української історії та народної творчості, автор збірки “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” безсердечно повівся із Шевченком, принизливо нагадавши йому про недавнє кріпацьке минуле. Безтактність П. Лукашевича і стала причиною того, що поет порвав із ним зв’язки.

Цього ж таки року Тарас Григорович намалював портрет в овалі місцевої поміщиці Маєвської. Відомо, що портрет залишився в Березані, у Платона Лукашевича, а після його смерті опинився у відомого літератора і краєзнавця Василя Горленка. Нині портрет у Києві, в експозиції Національного музею українського образотворчого мистецтва. Понад сто років були невідомі ім’я та по батькові Маєвської. Нарешті у Львові віднайдено архів її дядька і встановлено необхідні дані: вона – Терезія Олександрівна.

ВИБЛА МОГИЛА. Це визначний археологічний об’єкт на полі теперішнього КСП “Семенівський” (саме тут і минало моє дитинство...)

А 1845 року Тарас Григорович, працюючи в Тимчасовій комісії для впорядкування давніх актів, побував тут і записав у “Археологічних нотатках”: “Между местечками Березанью и Яготином в 15 верстах от Переяслава огромное древнее земляное укрепление”. Так, це не звичайна могила (її ще називають курганом), а таки фортеця. Тарас Шевченко записав легенду, яка свідчить про глибоку історичну й художню пам’ять наших пращурів. Ось що записав Шевченко: “Предание говорит, что такая-то княжна Переяславская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно от каких) и была ими побеждена, а укрепление разрушено, почему и называется Выблое, то есть Выбылое, оставленное”. А через два роки, будучи в далекій Орській фортеці, у вірші “Сон” (“Гори мої високії...”) вказує на її вік та призначення, бо краса гір над Дніпром сповна розкривається
З Переяслава старого,

З Виблої могили

Ще старішої...
Ми знаємо вік нашого славного Переяслава (Х ст.), а якщо Вибла могила іще старіша, то, виходить, виникла вона, можливо, ще до Київської Русі – держави-імперії. І напевне, довго була оборонним рубежем українських князів проти кочівників, як, скажімо, Бронькняж на Трубежі, поміж Переяславом та Баручем (нинішня Баришівка). А можливо, отак відокремлено сиділи українські князі одного із племен, якщо вірити легенді про княжну Домну. Проте існує ще одне пояснення назви Вибла. Мовляв, могила називалася Видною, бо з неї далеко, аж до обрію, проглядається степ, і охоронці південних рубежів рідної землі могли завчасно побачити ворога й попередити киян.

БАРИШІВКА. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” Тарас Григорович розповідає про поїздку до Броварів, а потім до села Оглава (тепер Гоголів), а далі “...завернул в Барышевку навестить старого прокурора Бориспольца”.

Хто ж він, “старий прокурор Борисполець”?

До початку 60-х років минулого століття у виданнях повісті писали “бориспольця” з малої літери, як людину родом з Борисполя. Тепер уже встановлено, що Тимофій Никифорович Борисполець, відставний губернський прокурор, доживав віку в своєму баришівському маєтку. Його син Платон Тимофійович – добрий знайомий Тараса Григоровича з Академії мистецтв. І поет заїхав провідати батька свого друга. Напевне, хотів дізнатися, як живеться-працюється товаришеві в Італії, куди Платон поїхав власним коштом вдосконалюватися у малярстві. Санкт-Петербурзький письменник-шевченкознавець Петро Жур у книжці “Дума про огонь” опублікував точні дані про час приїзду Шевченка до Баришівки – листопад 1846 року. Про це гласить і напис на меморіальній дошці Баришівського музею Тараса Шевченка, що міститься на території зруйнованої у 30-х роках унікальної архітектурної споруди, зведеної у стилі бароко, – храму Благовіщення. Саме ним, “нежданим гостем з старовини”, милував Микола Зеров, разом із Освальдом Бургардтом (Юрій Клен) та Віктором Петровим перебуваючи в Баришівці голодні й холодні роки.

А створив музей наш земляк, уродженець села Дернівки, що біля Баришівки, кандидат історичних наук Василь Семенович Костенко – людина високого інтелігентського складу. Впродовж усього життя він збирав твори Тараса Шевченка і все, що стосувалося його творчості, життя, епохи.

Першою книгою, що стала основою приватної шевченкіани, був “Кобзар”, взятий у велике життя із батьківської хати. А коли зібрав понад 700 книг, подарував їх землякам. Окраса музею – 142 “Кобзарі”. Серед них – прижиттєвий 1860 року, дві книжки – “Гамалія”, “Тополя” – того ж таки року, альманах “Хата”, журнал “Основа”, є й зарубіжні видання, здійснені у Німеччині, Австро-Угорщині, Польщі, Швейцарії. До унікальних належать репринтні відтворення: лейпцизькі “Новые стихотворения Пушкина и Шевченко” 1859 року та женевський мініатюрний “Кобзар” 1878 року.

Окремий стенд – малярська спадщина Тараса Шевченка – художника-академіка.

До Шевченка вже були різнобічного обдарування генії, яких шанувала не одна муза. І наш Кобзар став водночас обранцем Поезії і Малярства. Своїм учителем він вважав Рембрандта і був улюбленим учнем великого Карла Брюллова, учнем, котрий не копіював творчий стиль свого вчителя, а торував власний шлях у мистецтві.

У чому ж велич Тарас Шевченка?

Думаю, вона визначається не лише значущістю творчої спадщини, а й пророче сміливою громадянською позицією, символічністю буття, що осягає не одну історичну добу і переходить у безсмертя. Уміння передбачати і випереджати час властиве не кожному талантові. Але Тарас Шевченко був наділений чудодійним даром Пророка.


Лідія САВЧЕНКО,

вчителька української мови та літератури,

співголова Баришівської

літературно-мистецької студії імені Миколи Зерова

смт. Баришівка на Київщині

2002 р.


-------------------------------------------------------------

Галина Сагач


МИ ВСІ – ЙОГО РІДНЯ
Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово...

Тарас Шевченко


Тарас Шевченко живе в моєму серці, а не лише проростає у свідомості, з найменших літ: спочатку у "звуковому" "Кобзарі", коли мені його читали матуся та бабуся-вчителька, бо я не вміла читати; у магії його слова, яке легко й невимушено лягало на серце, коли заучувалося напам'ять буквально з одного-двох разів, бо відлунювало символами-образами сивого Дніпра, вітру буйного, гнучкої тополі, мирних ягнят за селом, маленької Мар'яни, снігоцвітної лілеї...

Разом з усіма дітьми України я вслухалася серцем у його дивовижне, наповнене любов'ю до України, слово, зачаровано вдивлялася у прекрасні, писані його рукою, картини, відкриваючи незвіданий світ душі рідного народу – високої і страдницької – у стихіях Божества: Істини, Добра, Краси:


Боже милий,

Як хочеться жити,

І любити Твою правду,

І весь світ любити!


Вражали неземні мелодії його поетичного слова, ніби зіткані золотими і срібними нитками, ніби небесні акорди ніжності й сили у симфонії життя: "Неначе ляля в льолі білій...”, "Реве та стогне Дніпр широкий...”, "Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом...", "За що мене, як росла я, люди не любили?" – ці та багато-багато інших магічних слів-образів будили щемливі почуття, вивищували серце, гострили розум, якому були ще не відомі архетипи долі-зорі-хреста, таємниці версифікації та фоностилістики, але були цілком доступними рідні образи, закарбовані навіки у музиці слова:
Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко...


Дякую Богові, рідним, моїм вчителям за те, що змалечку зростала під поетичним і святим омофором Тарасового слова, крізь діамантову призму якого пізнавала Бога – Слово, Логос, якому присвятила все своє свідоме життя.

Кожний люблячий знає Бога, твердять святі отці. Знав Бога і Бога-слово й Шевченко, родом із селян-кріпаків, але духом – лицар, пророк нації, її захисник, її батько. Цікаво, що великий Карл Брюллов, побачивши молодого Тараса, сказав: "Физиономия не крепостная..." Так, він був прекрасним, вільним у пориванні до правди і краси, все свідоме життя прагнув раю, живучи у пеклі.

Твори Тараса Шевченка стали знаковими етапами мого духовного зростання, моїм поетичним Євангелієм. Як мільйони співвітчизників в Україні і "не в Украйні” сущих, я удостоїлась дива переображення душі у прагненні здійснити себе перед Богом і людьми. Чи не в цьому геній поетичної педагогіки Тараса Шевченка? Скількох людей упродовж майже двох віків він порятував, оберіг, зцілив і вивищив своїм словом?

Український народ інколи називають "народом із зав'язаним ротом і скутими руками". Але ж саме український народ породив із самих своїх надр диво людської віри і правди – Тараса!

Поет-пророк, поет-гуманіст вчив нас бути людьми за будь-яких обставин, являв світові взірці власної людської гідності, проникав у найпотаємніші куточки душі:
О люди! люди! небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!


Драма страждань, нещасть народу відкривалася мені в його особистій драмі; трагедія поневоленого народу відкривалася в трагедії ув'язненого, засланого у солдатчину поета (без дозволу писати й малювати!), рідкісні миті щастя поета від Бога осявали широкий шлях до свободі духу тим, хто слухав і чув Поета:

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих,

Невольників...
"Кобзар", "Дневник" Шевченка, видані на початку ХХ ст. – це улюблені родинні книги, які дісталися мені у спадок від матері, філолога-україніста за фахом.

Крім генетичного чинника, родинної любові до мови, поезії, до слова Тараса, любові до маминого, а пізніше татового і чоловікового Київського університету, ще у школі я зазнала високого щастя першого творчого успіху зі словом Шевченка на вустах – я стала переможицею міського конкурсу художнього читання поезій Шевченка. Читала, на диво вчителям, "дорослий" "Заповіт" з таким сердечним трепетом і натхненням, що й нині усім єством відчуваю-пам'ятаю той "мороз" тілом від його сповідально-заповітного, до кінця не усвідомленого, трансцендентального:


Як умру, то поховайте

Мене на могалі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...


У ще дитячо-наївній уяві поет виростав до велетенських розмірів святого пророка Іллі, бо сила його думки, слова, почуття проникала до глибини душі, збуджувала енергію діяння ("кайдани порвіте") і милосердної молитви ("не забудьте пом'янути незлим тихим словом").

На пам'ять члени журі вручили мені найдорожчий подарунок – двотомник поезій Шевченка 1955 року видання, який я бережу до сьогодні, як святиню серця, як перший смак публічного виступу – сповіді у любові до Тараса, "Апостола правди і науки".

Середню школу із математичним ухилом я закінчила медалісткою, але любов до української мови та літератури була такою яскравою, що я не вступала разом із моїми однокласниками на модний тоді факультет кібернетики чи на спеціалізацію математичної лінгвістики. Мій шлях лежав на "непрестижний" у ті роки філологічний факультет (українська філологія) КДУ імені Тараса Шевченка.

Треба було написати на "відмінно" твір з української літератури, тому цей іспит набував особливої значущості. Ніколи не забуду своїх переживань, тремтінь на порозі своєї юності. Я дуже ретельно готувалася (майже не спала перед іспитом), все знала, але тривога не полишала мого серця аж до оголошення теми твору. Що ж нам оголосили у той пам'ятний день 1965 року?

Тарасова присутність у моїй долі обдарувала мене диво-темою твору: "Тарас Шевченко в моєму житті" – слово в слово назва теперішньої книжки...

Неначе кам'яна брила скотилася з моїх плечей, цю тему моє серце бажало писати, як живої води напитися! Стан натхнення, радісної піднесеності, юнацького запалу, закладене ще матусею мовленнєве чуття, відшліфована бабусею і школою грамотність зробили свою справу – з оцінкою "відмінно" я стала повноправною студенткою університету.

Ім'я Тараса Шевченка – це мій золотий ключ до щастя творчості, бо навчання для мене – таїнство творчості, а не научуваності, як твердять деякі сучасні дидакти. Я легко вчилася лише на "відмінно" усі п'ять років, ніби втілюючи сковородинівське: що потрібне, те легке, непотрібне ж є важке.

Пам'ять вдячно підказує ще один знаковий момент мого життя. На першому курсі університету я експромтом написала першу в житті новелу "Ода вхідним дверям університету", ще не відаючи, що засади українського красномовства пов'язані саме із похвальним красномовством, яке покличе мене назавжди – мої доля-зоря-хрест!

Це пізніше я зрозуміла містичний підтекст своїх перших проб пера, осмисливши роботу Г.С.Сковороди "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", унікальну працю "Релігійність Т.Шевченка" митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка) та багато інших творів минулого й сучасного, де відкрила для себе не "збільшовиченого" Тараса, а духовного велета нації та світу.

Школа українського красномовства в демократичній Україні розвивається на грунті не лише народного золотослову, а й під омофором красного слова Тараса. Про це я пишу в своїх книгах, статтях, нагадую в лекціях, на численних конференціях в Україні та за її межами.

1993 р. моя книга з риторики "Золотослів" була удостоєна премії Тараса Шевченка в Київському університеті імені поета як кращий посібник для студентів.

Мої перші лауреатські квіти, як і наступні, я віднесла до підніжжя пам'ятника поетові біля університету. І щоразу, за словом Ліни Костенко, я "шукаю слів, як молитов", бо біля Тараса так добре помовчати...

Зізнаюся щиро: київський пам'ятник Шевченку – то мій талісман. Щодня, йдучи на роботу до університету, я проходжу повз нього із молитвою вдячності, покаянною молитвою за тих, хто був замучений, як мій однокурсник Валерій Марченко, з яким ми, студенти 70-х років, співали сумні "Думи мої, думи", "Заповіт" під цим монументом 22 травня, ризикуючи в ті брежнєвські роки і навчанням, і свободою, й іншими своїми правами...

Линуть-минають у часопросторі роки моєї науково-педагогічної праці в альма матер, тепер уже в незалежній, суверенній, демократичній Україні. Тільки чому час від часу так болить душа від суб'єктивно-недобрих, антипатріотичних спотворень гуманітарної аури нації, її іміджу. Чому деякі впадають у гріх розвінчування священного для українців імені Шевченка? Де беруться на нашій землі "правнуки погані" – оті "землячки", які нападають на його ім'я – синонім імені України – злісною хулою?!.

Прости, Господи!

Тарас Шевченко – душа українського народу, його віра, надія, любов. Народна легенда свідчить, що укранці не вірили у смерть Батька: "Наш Тарас не вмер, а тільки-но прикинувся мертвим".

Українська православна церква ще не канонізувала Тараса Шевченка, мабуть, час не настав. Та, впевнена, його вже "канонізував" сам народ, який вірить:
Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

ідуть між люди!
Слово Тараса – великі справи. Воно висвітлює розум, осяває душу, зміцнює наші зв'язки із Всесвітом, космічною цілістю, прилучає до вічних і сакральних цінностей, наближає до ідеального начала, сприяє осягненню модусу Вічності й Безсмертя, стає проривом до абсолюту, творить народ.

Скарби душі народного поета у "глухонімому" сьогоденні з його духом нелегкого "міжчасся", за словом професора Віри Агеєвої, окроплює душі молодих "словом вічним" істини, краси, віри, надії, любові. Чи не тому абітурієнти залюбки пишуть вступні твори до вузів за його тематикою? Що шукає і знаходить молоде серце, незміцнілий розум у шедеврах генія, якого стало модно "розкладати на полички" псевдопсихоаналізу?

Викладаючи курс риторики на гуманітарних факультетах Київського університету, я не раз відчувала особливу магію постаті Тараса та його творчості, зокрема, коли студенти залюбки занурювалися в його красне слово – таємносховище духу українського народу. Молодь ваблять, зачаровують "внутрішній" Шевченко, риси його непересічної вдачі. Вона вчиться цінувати свободу (власну й творчу), ще й ще раз осмислюючи його 9 (!) років волі – шість років навчання в Петербурзькій академії мистецтв і всього три роки "вільного художника"...

Мені здається, більшість нинішніх студентів довіку пам'ятатимуть високу ціну свободи, зіткнувшись із страшними фактами страждань поета, який не написав жодного рядка впродовж семи років каторжної солдатчини! Довідуючись про те, що Шевченко наприкінці свого недовгого життя почав втрачати зір і доживав у великій бідності, на очах у багатьох зблискували сльози.

Усі неправди світу, всю глибину несправедливості він спив до денця, але "не проспав" свого життя і сьогодні навчає цьому молоді покоління нащадків.

Ніколи не зітруться у моїй пам'яті благословенні миті тих занять з риторики в рідному університеті, коли чистий, дужий, дзвінкий голос юності публічно сповідується у своїй любові перед поетом, якого прагне пізнати як духовного проводиря, охоронця істини, як духовно-будівничого лицаря, бо, за словом Лесі Українки: "У кров переходить лицарство, як спадок предків".

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка