Лекції з курсу «основи суспільної географії» Теоретичні та методологічні основи курсу «Основи суспільної географії»”



Скачати 360.05 Kb.
Дата конвертації24.11.2016
Розмір360.05 Kb.
ЛЕКЦІЇ З КУРСУ «ОСНОВИ СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ»

1. Теоретичні та методологічні основи курсу

«Основи суспільної географії»”
1.1. Об`єкт і предмет регіональної економічної і соціальної географії світу

Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в тому, щоб обґрунтувати шляхи удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства; формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних й соціально-економічних умовах; вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу. Не менш важливе світоглядне та загальноосвітнє значення регіональної економічної і соціальної географії світу. Як навчальна дисципліна вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах країн – регіонах.



Регіональна економічна i соціальна географія світу є складовою частиною соціально-економічної географії і являє собою науку про закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторових процесів та форм організації життя людей у конкретних регіонах та країнах світу.

Кожна наука, в тому числі й регіональна економічна і соціальна географія світу формує свою власну систему методів та прийомів дослідження, що включають об`єкт і предмет дослідження. Головна специфіка регіональної економічної і соціальної географії світу полягає у використанні синтетичного (комплексного) підходу до дослідження різних об`єктів, процесів та явищ. Наука синтезує соціально-економічні та екологічні аспекти розвитку країн та регіонів, що виявляються як у просторі, так і за часом. На сучасному етапі регіональна географія використовує такі історично утворені загальні методологічні підходи, як просторовість, комплексність, глобальність, конкретність.

Об`єкт дослідження науки – це фрагмент дійсності, на який спрямована пізнавальна або практична діяльність, тобто це те, що вивчає і досліджує певна галузь науки.

Об`єктом дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу виступає суспільство і його складові – регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, світогосподарські зв`язки, міжнародний поділ праці тощо.

Предмет дослідження науки – це ті сторони та властивості об`єкта, на які звернена основна увага науки.

Предметом дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу є особливості і закономірності просторової організації суспільства та його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає вивчення їх з позицій розміщення, взаєморозташування, взаємодії і просторових відносин, причинно-наслідкових зв`язків. Для вивчаємого курсу предметом дослідження виступають географічні проблеми просторової організації регіональної економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному виразі, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Регіональна економічна і соціальна географія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні та інфраструктурні мережі і системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.

Таким чином базовим поняттям курсу виступає “регіон”. У повсякденному житті ми часто стикаємося з цим поняттям, говорячи про регіональну політику чи регіональну економіку, чи регіони світу тощо. Сам термін “регіон” виник на основі латинського кореня, який означає область, округ. Його синонімом виступає термін “район”, однак на практиці він частіше застосовується до території меншого масштабу, в основному всередині території великих країн (наприклад, Росії, США, України та ін.).

Виділяють регіони різного масштабу. На глобальному (світовому) рівні виділяють фізико-географічні регіони – континенти. Економічний підхід лежить в основі виділення економічних регіонів світу (Західна Європа, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Близькосхідний регіон тощо). Є також наукові підходи до диференціації світу, що основані на застосуванні історичних, цивілізаційних, соціальних, культурних, етнічних, конфесійних, лінгвістичних та інших критеріїв.

В якості вихідної одиниці регіональної диференціації світу логічно розглядати історико-географічний регіон, тобто територію більш або менш цілісну в історичному, географічному, політичному, культурному та господарському відношенні. Подібні регіони відзначаються різним ступенем внутрішньої єдності, а часто штучно роз`єднані: все це залежить від їх історичної долі і типу цивілізацій, що склалися, перебігу етнічних процесів, напрямку господарських зв`язків, розвитку транспортних шляхів тощо.

Стосовно застосування терміну “регіон” у курсі регіональної економічної і соціальної географії світу, найбільш доцільним буде таке його визначення.



Регіон (лат. regio, regionis – область, округ) – певна історико-географічна область, що об`єднує території не менше двох країн, має досить конкретно визначені межі і відносно спільні природні, історичні, соціально-культурні та господарські особливості.

Характеристика кожного регіону базується на визначенні його географічної специфіки, тобто територіальних відмінностей. Головне у географічній специфіці регіонів – особливості розміщення населення, природно-ресурсного потенціалу та господарства на різних етапах історичного розвитку. Наприклад, в Азії зберігся малюнок розміщення суспільно-економічних даностей, що виник багато тисячоліть тому. В Європі його вік значно молодший, а в Африці, та особливо в Америці та Австралії, у сучасному вигляді він став формуватися всього лише декілька століть тому, в результаті європейської колонізації.

Важливим регіональним аспектом є поняття «економічного простору», під яким розуміють територіальну сукупність господарських зв`язків. В Європі він єдиний у силу відносно невеликих масштабів регіонів, відсутності істотних внутрішніх перешкод та особливостей історичного розвитку. В інших регіонах картина повністю інша (наприклад, у Латинській Америці, регіонах Африки, Азії), там регіони досить слабко економічно пов`язані один з одним.

Дотепер не існує єдиного уніфікованого підходу до виділення регіонів світу. Дійсно простежуються суттєві розбіжності у виділенні історико-регіональних одиниць (таблиця 1).


Таблиця 1 Сучасні підходи до регіонального поділу світу

Частина світу, континент

І.О. Родіонова

Б.П. Яценко

П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко

В.П. Максаковський

Європа

1. Західна;

2. Центральна і Східна.



1. Західна;

2. Центральна;

3. Східна.


1. Північна; 3. Південна;

2. Західна; 4. Східна.



1. Средняя; 3. Південна;

2. Північна; 4. Східна;



Азія

1. Південно-Західна;

2. Південна;

3. Південно-Східна;

4. Центральна і Східна.



1. Північна;

2. Центральна;

3. Південно-Західна;

4. Південна;

5. Південно-Східна;

6. Східна;



1. Південно-Західна;

2. Південна;

3. Південно-Східна;

4. Східна і Центральна.



1. Південно-Західна;

2. Південна;

3. Південно-Східна;


Африка

1. Північна;

2. Західна і Центральна;

3. Східна;

4. Південна.



1. Північна;

2. Тропічна та Південна.



1. Північна;

2. Західна і Центральна;

3. Східна і Південна.


1. Північна;

2. Західна;

3. Центральна;

4. Східна;

5. Південна.


Америка

1. Північна;

2. Карибські країни:

2.1. Мексика;

2.2. Центральна;

2.3. Вест-Індія;

3. Південна:

3.1. Андські країни;

3.2. Ла-Платські країни.



1. Англо-Америка;

2. Латинська.



1. Північна;

2. Центральна;

3. Південна.


1. Північна;

2. Латинська:

2.1 Мексика;

2.2. Центральна;

2.3. Вест-Індія;

2.4. Північний схід Півд. Америки;

2.5. Країни басейну Ла-Плати;

2.6. Андські країни.



Австралія та Океанія

1. Австралія;

2. Океанія.



Австралія та Океанія.

Австралія та Океанія.

Австралія та Океанія.

Враховуючи сучасний стан економічного, історичного, культурного та географічного розвитку країн світу, у даному посібнику представлена історико-географічна типологізація, в якій виділяється 18 регіонів світу. Так, у Європі традиційно виділяють Західну, Північну та Південну Європу. Але після знищення соціалістичної ідеології та послідуючого розпаду ряду колишніх соціалістичних держав, “монолітна” Східна Європа не має більше тієї єдності та спільності, що була раніше, і цей великій регіон доцільно розбити на два: Східну Європу (в якій залишилися Європейська частина Росії, Україна, країни Прибалтики, Білорусь, Польща та ін.) та Південно-Східну Європу (куди ввійшли країни південного “блоку”: Болгарія, країни колишньої Югославії, Румунія, Молдова тощо).

Азію традиційно поділяють на Південно-Західну (або Близький та Середній Схід), Південну, Східну, Південно-Східну. Території цих регіонів давно склались, і кожний з них охоплює країни, які тяжіють до відповідних географічних регіонів Азії. Представляється доцільним виділення п`ятого регіону – Північна та Центральна Азія, до якого ввійшли азіатські країни та території колишнього СРСР (Азіатська частина Росії, Казахстан, країни Середньої Азії).

В Америці виділяються два великих регіони – Північна Америка або Англо-Америка та Латинська Америка, яка розподіляється на два субрегіони: Середня Америка (входять Мексика та країни Центральної Америки і Вест-Індії) та Південна Америка, що складається з Андських країн та країн Амазонії і Ла-Плати.

Африку згідно з історичними, культурно-етнічними, географічними аспектами традиційно поділяють на п`ять регіонів: Північний, Західний, Центральний, Східний та Південний.

До історико-географічного регіону Австралія та Океанія входять материк Австралія та всі острівні держави і території Тихого океану.

Різниця в природних умовах, економічна й культурна специфіка сформували всередині регіонів окремі, відносно єдині території, більш низького рангу – субрегіони. Найбільш яскраво вони виражені в Азії (Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Далекий Схід, Середня Азія та ін.), і в меншій мірі в Європі (Прибалтика, Скандинавія, Британські острови, Балкани тощо).

На карті світу виділяють наступні історико-географічні субрегіони, що об`єд­ну­ють країни за ознаками сусідства, спільності історичного і господарсько-культур­ного розвитку:



  • Близький Схід – знаходиться на стику Азії і Північної Африки. Включає Єгипет, Судан, Ізраїль, Сирію, Ліван, Туреччину, Ірак, Кіпр, країни Аравійського півострова і невеличкі держави Перської затоки;

  • Середній Схід – Іран, Афганістан. Іноді в цей субрегіон включають також і країни Близького Сходу;

  • Скандинавія – Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія;

  • Закавказзя – Грузія, Вірменія, Азербайджан;

  • Середня Азія – Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія;

  • Далекий Схід – входять країни східної Азії: схід Росії, Китай, КНДР, Південна Корея, Японія, Монголія, Тайвань;

  • Магриб – (араб. – захід) – Туніс, Алжир, Марокко (власне Магриб), а також Лівія, Мавританія, Західна Сахара, які разом утворюють «Великий Магриб»;

  • Левант – об`єднує країни східного узбережжя Середземного моря: Сірія, Лі­ван, Ізраїль, Палестина, Кіпр;

  • Прибалтика – Литва, Латвія, Естонія.

Таким чином, диференціація світу на історико-географічні регіони є найбільш природною. Вона дає змогу для універсального їх вивчення з урахуванням природних, історичних, культурних, господарських, та інших особливостей, що в свою чергу, має не тільки загальнонауковий, але й прикладний інтерес.
1.2. Теоретичні засади регіональної економічної і соціальної географії світу

Регіональна економічна і соціальна географія світу являє собою невід'ємну складову сучасного наукового знання. За своєю суттю, генезисом, характером міждисциплінарних зв`язків, регіональна географія світу є наукою прикладною, що націлена на осмислення досягнень цілого ряду “суміжних” дисциплін, формування інтегративних підходів та узагальнень, становлення адекватних уявлень про географічну дійсність.

Економічну та соціальну географію будь-якого регіону світу не можна розглядати ізольовано, у відриві від проблем світового господарства та без урахування основних соціально-економічних положень. Для цього важливі та необхідні глибокі знання з теорії “великої” науки – економічної та соціальної географії, з географії світового господарства, з теорії розміщення продуктивних сил, а також фізичної географії.

Тому дисципліна регіональної економічної і соціальної географії світу у своїх теоретичних положеннях спирається на цілий комплекс основних вчень, теорій, законів, закономірностей та гіпотез.

Ведучими структурними елементами загальної ієрархії наукових знань є вчення, що охоплюють обширні області знання та виходять далеко за межі власне регіональної економічної і соціальної географії світу, але мають непряме відношення до неї. До категорії таких вчень слід віднести еволюційне вчення, вчення про ноосферу, вчення про природокористування, вчення про природно-територіальний комплекс тощо. До категорії вчень, що мають безпосереднє значення для регіональної економічної і соціальної географії світу можна віднести вчення про економіко-геог­ра­фічне положення, про міжнародний географічний поділ праці, про розміщення і територіальну організацію господарства та суспільства.

Вчення про економіко-географічне положення. Економіко-географічне положення (ЕГП) властиве усім об`єктам економіко-географічного вивчення: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко-географічне положення – сукупність просторових відносин підприємств, населених пунктів, ареалів, районів, окремих країн та їх груп (регіонів) до зовнішніх об`єктів, які мають або будуть мати в майбутньому для них економічне значення.

Основи вчення про ЕГП були закладені відомим російським вченим М.М. Баранським (1881-1963), який характеризував ЕГП як відношення даного економіко-географічного об`єкта (підприємства, міста, країни) до “лежачих поза ним даностей”, що мають будь-яке економічне значення та роблять визначений вплив на його розвиток. Услід за М.М. Баранським за масштабом (або за територіальним охопленням зв`язків) ЕГП стали підрозділяти на мікро-, мезо-, і макроположення, а у просто­ро­вому аспекті – на центральне, периферійне, сусідське, приморське.

У межах загальної категорії ЕГП можливо членування його на декілька ок­ре­мих складових: транспортно-географічне положення (положення по відношенню до ведучих транспортних шляхів, з урахуванням їх потужностей, ступеня заванта­женості, швидкостей тощо); промислово-географічне (відносно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості і науково-технічних баз); агро-географічне (відносно продовольчих баз та основних центрів переробки та споживання сільськогосподарської продукції); демо-географічне (відносно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів); рекреаційно-географічне (відносно центрів рекреації); геополітичне (відносно світових та регіональних “центрів сили”, геополітичних конкурентів та союзників); геокультурне (відносно основних плане­тар­них цивілізаційних утворень та їх центрів) та ін.

У сучасних умовах ЕГП все більше розглядається скрізь призму теорії рентних відношень, що дозволяє перейти від простих констатацій ЕГП до його економічної оцінки.



Вчення про міжнародний географічний поділ праці. Це вчення приваблювало увагу багатьох географів, серед яких є відомі радянські вчені М.М. Баранський, І.О. Вітвер (1891–1966), М.М. Колосовський (1891–1954), Ю.Г. Саушкін (1911–1982), І.М. Маєргойз (1908–1975) та інші. Але засновником його по праву можна вважати М.М. Баранського, який визначив суть географічного (територіального) поділу праці, як просторову форму суспільного поділу праці. Він підрозділив його на міжрайонне й міжнародне та розширив уявлення про два голов­них фактора, які лежать в основі географічного поділу праці – природний та соціально-економічний.

М.М. Баранський спеціально підкреслював, що будь-яка країна може виробляти жито и льон, рис і бавовну. Але це свідчить тільки про розмаїтість їх продукції, а не про участь у міжнародному географічному поділі праці (МГПП).Останнє виникає тільки тоді, коли різні країни працюють одна на одну, коли результат праці перевозиться із однієї країни в іншу. Зовнішнє вираження цієї роботи полягає у зростанні світової торгівлі, числа та потужності вантажопотоків.



Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – форма суспільного територіального поділу праці, яка являє собою поділ праці між країнами, спеціалізацію їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

Для того, щоб виникла подібна спеціалізація, необхідні певні умови. І.О. Вітвер виділив три головні умови, які необхідні для формування МГПП:

– країна-виробник повинна володіти будь-якими перевагами у розвитку даної галузі серед інших країн;

– поза країни-виробника повинні існувати країни, де виникає попит на її продукцію за більш високою ціною;

– витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва та продажною ціною.

Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинені країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Що ж до багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, то підвищення їх ролі у МГПП відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання економічно розвинених країн. Їхня сировинна спеціалізація, що склалася за колоніальних часів, зберігається й понині.



Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ). Це вчення є найбільш “ємким” за своїм охопленням, що узагальнює та інтегрує весь напрацьований економіко-географічною наукою теоретичний інструментарій. Поняття територіальної організації суспільства й господарства охоплює всі питання, що стосуються розміщення продуктивних сил, розселення людей, взаємодії суспільства і природи, проблеми регіональної соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики. Воно акцентує увагу на важливіші з позицій економічної, соціальної й політичної географії моменти: необхідності географічного аналізу суспільства в цілому, а не тільки окремих його сфер; впливу території (територіальних факторів) на загальний хід соціально-економічних процесів; територіальної організованості суспільства, що практично представляє собою сполучення функціонуючих територіальних структур (виробництва, розселення населення, природокористування тощо).

Територіальна організація суспільства й господарства – поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), об`єднаних структурами управління з метою здійснювати відтворення життя суспільства.

Територіальну організацію суспільства й господарства прийнято одночасно розглядати і як явище, і як процес. Як явище вона реалізується у формі ієрархічно супідрядних територіальних соціально-економічних систем (регіонів) різного рангу. Як процес – протікає у постійному русі всього соціально-еко­но­міч­ного життя населення в просторі і часі.

Осмислення окремих сторін і аспектів ТОСГ у ході економіко-географічних дос­ліджень знайшло своє відображення у вигляді цілої системи самостійних нау­ко­вих теорій, у числі яких: теорія розміщення продуктивних сил, теорія роз­се­лення населення, теорії регіонального розвитку, економічного районування тощо.

Окрему форму наукового знання, що дає цілісне уявлення про законо­мір­ності та істотні взаємозв`язки, основні ідеї у будь-якої області знання, пред­с­тав­ляють собою теорії. Регіональна економічна і соціальна географія світу у своїх тео­ретичних положеннях спирається на цілий ряд географічних теорій, серед яких особливе значення мають теорії географічного детермінізму, теорія регіоналізму та ін.



Теорія географічного детермінізму. Географічним детермінізмом прийня­то називати теорію, що перебільшує роль географічного середовища у розвитку суспільства, а іноді і більш того, абсолютизує його. В останньому випадку мова йде про те, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства – все це наче би визначається тією географічною обстановкою, у якій існують люди.

У найбільш чистому вигляді географічний детермінізм проявився в XVIII- XIX ст., але і у першій частині XX ст. його вплив був достатньо великим. Численні підтвердження цьому дають географічні школи Франції, Німеч­чини, Росії, США.

Відомий французький просвітитель та філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії обу­мовлено наявністю там великих рівнин. Особливо велике значення він придавав клімату, вважав, що “влада клімату сильніша всіх влад”. Так, розповсюдження рабства переважно у південних країнах він пояснював розс­лаб­леністю людей від жари. Він вважав, що форма державного устрою будь-якої країни також залежить від клімату і її розмірів. Інший відомий французький географ та соціолог Жан-Жак Елізе Реклю (1830–1905) говорив про залежність суспільства (аж до форм державної влади) від визначального впливу природи, для пояснення важливих розбіжностей між народами він залучив такі фактори, як форма височин, висота гір, температура повітря, стача або нестача опадів тощо.

У Німеччині географічний детермінізм знайшов утілення у творах таких видатних вчених-географів, як Карл Ріттер (1779-1859), Фрідріх Ратцель (1844-1904), Альфред Гетнер (1859-1941) та ін. За думкою К. Ріттера, розвиток природи визначає життя народів. Ф. Ратцель бачив завдання географії у тому, щоб “вичле­нувати вплив природи на дух і тіло індивідуумів і народів”.

Географічний детермінізм отримав розвиток і в Росії. Його виразні прояви характерні для праць таких відомих істориків, як С.М.Соловйов (1820-1879), В.О. Ключевський (1841-1911), Л.І. Мечніков (1838-1888) та ін.

У наші дні географічний детермінізм звичайно зустрічається в більш завуальованій, не стільки прямолінійній формі. На Заході ці нові течії отримали назву енвайронменталізм (англ. environment – середовище) та посібілизм (англ. possibility – можливість), які виходять з того, що природне середовище утворює можливості, передумови для розвитку людського суспільства, однак її вплив на це суспільство все ж таки розглядається як пряме, а не опосередковане.

При оцінці ролі навколишнього середовища у житті людського суспільства допускається й інша крайність, яку М.М. Баранський назвав географічним нігілізмом. Вона проявляється у недооцінці цієї ролі і виражається у більшому або меншому відмовленні від дослідження взаємодій між природними і суспільними явищами. Географічний нігілізм мав певний вплив на західну географію, але найбільш особливо він проявився у радянській географії, яка виходила із широко відомого постулату “ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання”. У цьому аспекті слід згадати відому утопію 70-80- рр. XX ст. – проект зміни гирла сибірських рік і “перекидання” їх вод у вододефіцитні райони Середньої Азії. З особливою критикою цього вчення виступали Д.М. Анучин (1843-1923), М.М. Баранський, Ю.Г. Саушкін та ін.

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Ця теорія знайшла своє відображення у працях відомих російських вчених І.П. Герасимова­ (1905-1985), Ю.Г. Саушкіна, В.В. Покшишевського (1905-1984), Я.Г. Машбиця (1928-1997), С.Б. Лаврова (1928-2000) та інших.

І.П. Герасимов виходив із того, що регіоналізм (ключове поняття – регіон) географічної науки служить важливим і сильним її устроєм, до того ж сприятливим збереженню її цілосності. Ю.Г. Саушкін вважав, що саме регіоналізм, вчення про райони (їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) стало ядром всіх географічних наук і в значному ступені визначило межі системи географічних наук у цілому.

Сучасна теорія регіоналізму являє собою свого роду міждисциплінарну теорію, проникнувши в інші науки, які в тій чи іншій мірі пов`язані з географічним простором. На цій основі виникла, наприклад, регіональна економіка, яка вивчає закономірності розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Слід також згадати про регіональну політику, регіональну демографію, регіональну екологію тощо.

Теорія економічного районування. Економічне районування являє собою процес виявлення об'єктивно існуючих економічних районів.

Економічний район – територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією, комплексністю, тобто взаємопов`язаністю і збалансованістю (пропорційністю) найважливіших підрозділів і елементів господарства.

Вчення про райони, їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення стало, в цілому, ядром географічної науки, в тому числі економічної і соціальної географії. Особливий внесок у становлення та розвиток теорії районування внесли К.І. Арсентьєв (1789-1865), П.П. Семенов-Тянь-Шанский (1827-1914), відомий російський академік І. Г. Александров (1875-1936), М.М. Колосовський, М.М. Баранський та інші.

До числа фундаментальних положень теорії районування слід віднести: 1) визнання об`єктивного існування економічних районів (заперечення довільного конструювання районів як методу їх пізнання); 2) наявність економічної єдності, економічної цілісності території як важливої ознаки району; 3) погляд на район як систему регіонів нижчого ієрархічного рангу. Принципом економічного районування виступає також урахування його комплексності (тобто всебічного розвитку всіх галузей господарства з орієнтацією на раціональне використання місцевих ресурсів) і, головне, господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країни. Основним у економічному районуванні є і проблемний підхід, що виражений у специфічній для району вузловій господарській проблемі, що зв'язує в єдиний вузол всі факти і явища, які властиві даному району.

Ядрами економічних районів виступають районоутворюючі центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК), які визначаються як взаємообумовлені сполучення підприємств, при яких досягається економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природних і соціально-економічних умов і ресурсів.

Особливе значення у кожній науці, у тому числі і в регіональній економічній і соціальній географії світу приділяється концепціям та гіпотезам, на яких базуються теоретичні основи курсу.

Концепція проблемного країнознавства. Ця концепція була розроблена в 60-70 рр. XX ст. в Інституті географії РАН (Москва). Ґрунтуючись на теоретичних положеннях М.М. Баранського, Я.Г. Машбиць запропонував новий, проблемний підхід в економіко-географічному країнознавстві зарубіжного світу. Основні теми, що складають ядро такого країнознавства, були об`єднані у три широкі групи: по-перше, це проблеми, що мають важливе значення при вивченні практично всіх країн та регіонів; по-друге, проблеми, що представляють собою інтерес для країн визначеного типу і рівня розвитку; по-третє, проблеми, які специфічні для тієї або іншої країни (регіону).

У подальшому ця цікава концепція піддалася удосконаленню, при якому були посилені зв`язки “природа–суспільство”, “природа-населення”, “економіка–розселення” тощо. Головне в концепції проблемно-орієнтованого країнознавства полягає у відході від всебічних покомпонентних характеристик за твердо заданою схемою. Упор робиться на аналіз ключових для будь-якої території проблем. Серед яких: характер забезпеченості природними ресурсами, спеціалізація господарства і його територіальна структура, етнокультурні і етносоціальні проблеми, стан навколишнього середовища, перспективи розвитку території тощо.

Згодом Я.Г. Машбиць розробив нову схему країнознавчої характеристики, яка включає 11 тематичних блоків, що сполучають підходи традиційного і проблемного країнознавства: 1) своєрідність території; 2) територія і географічне положення; 3) історико-географічні етапи; 4) природа і природокористування; 5) населення і культура; 6) господарство; 7) розселення; 8) суспільство; 9) райони; 10) стан навколишнього середовища; 11) перспективи. Основні методологічні підходи до даної схеми полягають у тому, щоб подібна комплексна характеристика включала взаємозалежний розгляд природних, соціально-економічних і етно-культурних територіальних систем та їх проблем; мала в центрі уваги людину, форми і географічні типи її діяльності і культури; мала історико-географічний підхід до аналізу заселення і освоєння території; виявляла внутрішні географічні розбіжності районів і їх ведучих центрів; приділяла увагу природним і соціально-економічним процесам тощо.

Концепція “полюсів росту”. Ця концепція виникла на Заході і там же отримала найбільше розповсюдження. В загальному уявленні представляє собою концепцію регіональної економіки. Концепція була сформульована французьким економістом Франсуа Перру (1903-1987) та розвинена французьким вченим Жаном Будвилєм.

Згідно даної концепції, розвиток виробництва не відбувається рівномірно в усіх галузях господарства. Завжди можна виділити динамічні галузі, які перш за все і стимулюють підйом економіки, які представляють собою “полюси розвитку”. В результаті концентрації такі галузі мають тенденцію зосереджуватися у певній точці – “полюсі росту”. Звичайно це місто, іноді район, який в результаті подібної концентрації починає робити сприятливий господарський вплив на своє оточення.

Концепція “полюсів росту” у різних варіантах була покладена в основу чис­ленних планів і програм регіональної політики закордонних країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються.

Концепція глобальних (світових) міст. Ця концепція належить до числа самих нових і була висунута Дж. Фридманом, який для виділення глобальних міст використовував слідуючи критерії: 1) чисельність населення; 2) роль міста як великого фінансового центру; 3) ступінь концентрації штаб-квартир ТНК; 4) важливість міжнародних функцій і присутність міжнародних організацій; 5) швидкий ріст сфери ділових послуг; 6) концентрація обробної промисловості; 7) роль великого транспортного вузла.

До недавнього часу ця концепція застосовувалася тільки по відношенню до країн з ринковою економікою, а в якості прикладів глобальних міст розглядалися Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж і деякі інші міста-мільйонери західного світу.


1.3. Методи дослідження

Метод дослідження науки – система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей і вивчення конкретних об`єктів, явищ і процесів.

Регіональна економічна і соціальна географія світу використовує методи, що характерні як для всій системи географічних наук, так і для інших суспільних наук.

Вірний вибір методів дослідження важливій для підвищення їх ефективності. Це пов`язано і з безупинно наростаючим потоком самої різноманітної і різномасштабної інформації, що використовується в регіональній економічній і соціальній географії світу. Вміння вірно використовувати ті або інші методи досліджень дає можливість краще організовувати збирання, оцінку та обробку різноманітної інформації, а також утворювати на цій основі якісно нову інформацію.

Як стверджує відомий російський географ В.П. Максаковський (нар. у 1924 р.), в арсеналі економічної і соціальної географії є перевірені багатовіковим досвідом розвитку географії так звані “традиційні” методи досліджень і також “нові” методи, що появилися під впливом і у зв`язку з потребами НТР. До групи перших методів відносять історичний, картографічний, порівняльний, спостережень, статистичний, економічного районування та ряд інших. Інша група включає методи економіко-математичні, а також дистанційних спостережень.



Історичний метод застосовується в усіх суспільних та природничих науках. Своєрідність його вживання у регіональній економічній і соціальній географії світу складається у тісному сполученні з аналізом і просторовими аспектами соціально-економічного розвитку. Вона, як відомо, викликає безупинні зміни у географії господарства і населення, в характері використання природних і трудових ресурсів, в освоєнні і заселеності території. Знання історичної географії необхідно для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів світу.

Картографічний метод дає можливість нанести на тематичні карти безліч об`єктів, показати їх взаєморозташування і взаємозв`язки. За образним зауваженням М.М. Баранського карта є другою мовою (“альфою і омегою”) географії. Цей метод використовується на всіх етапах дослідження, від збирання вихідних даних до розробки нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну ємкість наукового матеріалу. Карти є не тільки чудовим ілюстраційним матеріалом, не тільки ємкою і різнобічною інформацією, що зручна для безпосереднього та багатоцільового використання, але і діючим інструментом наукових досліджень.

Порівняльний метод притаманний всім географічним наукам. Він покликаний знайти найбільш істотні риси подібності і розходження у господарському використанні територій регіонів світу, в географічних типах господарства і розселення в їх взаємозв'язку. Цей метод дуже плідний при вивченні регіонів та країн.

Метод спостережень грає важливу роль в регіональній економічній і соціальній географії світу. Роль міжнародного туризму, поїздки по різним країнам розширюють можливості безпосередніх особистих спостережень в закордонних країнах. У поїздках по країнам найбільш плідно і інтересно проходять спостереження за особливостями господарського використання території, системами і типами розселення, умовами життя та культури населення тощо.

Метод системного аналізу оснований на принципі поетапності, включає визначення мети, завдань, постановку наукової гіпотези до всебічного вивчення кожної із територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил. Цей метод розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв`язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах ринкових відносин.

Статистичний метод, оснований на аналізі даних про господарство і населення регіонів та країн, дає можливість представити просторову взаємодію різних територіально-економічних систем. В цьому аспекті важливу роль грає статистика, що покладена на карту і уявляє собою діючий інструмент досліджень, аналізу конкретного економічного і соціального стану будь-якої території.

Метод економічного районування дає можливість виявити взаємопов`язані в соціально-економічному відношенні частини країни з визначеною спеціалізацією. Цей метод потребує обробки різноманітної інформації економічного і соціального характеру та базується на вченні про економічні райони.

Економіко-математичні методи дозволяють виразити певні кількісні співвідношення, а іноді і якісні закономірності розміщення різних форм і типів господарства, розселення і життєдіяльності населення. Великий інтерес представляє математичні моделювання різних соціально-економічних процесів і об`єктів.

Методи дистанційних спостережень широко використовуються в дослідженнях розміщення природних ресурсів, господарства й населення. Вони дають новітню і докладну інформацію про концентрацію господарського використання території, характер концентрації господарства і населення на великих регіональних просторах, про межі міських агломерацій, стан навколишнього середовища тощо.

Все більше значення має геоінформаційний метод, який включає створення геоінформаційних систем, що являють собою сучасний засіб збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію, що базуються на ГІС-тех­но­логіях електронних варіантів карт тощо.

В цілому вибір методів дослідження залежить як від наукового завдання, так і від об`єкта вивчення. Найбільш доцільним є сполучення методів, в тому числі “традиційних” і “нових”, а ні в якому разі не протиставлення їх, тому що це негативно виявляється на розвитку всієї науки, в тому числі і регіональної економічної і соціальної географії світу.

1.4. Зв`язки регіональної економічної і соціальної географії світу з іншими науками

Регіональна економічна і соціальна географія світу є складовою частиною сус­піль­ної географії і в своєму розвитку пов`язана з великою кількістю суміжних наук, серед яких виділяються загальна економічна і соціальна географія, країнознавство, фізична географія, демографія, географія населення, економічна теорія, статистика тощо.

Регіональна економічна і соціальна географія світу тісно співробітничає з фізичною географією, інформація якої необхідна для господарської оцінки природних умов і ресурсів, аналізу їх раціонального використовування. Це співробітництво найяскравіше виявляється у країнознавчому напрямку, що характеризує окремі регіони і країни, і має виняткове значення в дослідницькій роботі по виявленню залежностей: тектонічної будови території та районів видобутку корисних копалин, кліматичних умов та типів ведення сільського господарства, географічного положення та найбільш розвинених видів транспорту тощо.

Для регіональної економічної і соціальної географії світу як суспільної географічної дисципліни дуже важливі висновки економічної теорії, науки, що має для регіональної географії загальнотеоретичне значення. Галузева економіка, вивчая умови виробництва, розвитку і організацію окремих, у тому числі вузьких, галузей господарства, досліджуючи їх техніко-економічні особливості, принципи і фактори роз­міщення по багатьом питанням контактує з регіональною економічною і со­ці­а­ль­ною географією світу.

Дуже тісно регіональна економічна і соціальна географія світу взаємодіє із країнознавством, яке систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру і соціально-політичну організацію країн світу. Країнознавство складає основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії світу. Саме країнознавство бере участь у створенні географічної «картини» регіонів і світу, створюючи «візитні картки» регіонів і країн.

Тісні зв'язки у регіональної економічної і соціальної географії світу з географією світового господарства, яке надає теоретичну базу для проведення комплексної характеристики господарства регіону, розміщення його продуктивних сил, основних зовнішньоекономічних зв'язків тощо.

Також регіональна економічна і соціальна географія світу використовує дані статистики, оброблюючи їх з метою географічного аналізу і подальшого дослідження.

При вивченні населення окремих регіонів регіональна економічна і соціальна географія світу використовує дані демографії, етнографії, географії населення, соціологічних досліджень в області населення, в тому числі, про умови його життя, відтворення, трудової діяльності та відпочинку.

Також тісно регіональна економічна і соціальна географія світу пов`язана з такими прикладними географічними науками, як політична географія, рекреаційна географія, географія сфери послуг та ін.

Для регіональної економічної і соціальної географії світу, як географічної науки, велике значення має економічна картографія. Економічна карта є органічною частиною і інструментом економіко-географічного дослідження будь якої території та його результатом.


1.5. Короткий нарис історії розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу

Становлення і розвиток регіональної економічної і соціальної географії світу невід`ємно пов`язані з зародженням і історичним розвитком всієї соціально-еко­но­міч­ної географії.

Виникнувши у глибокій давнині, економіко-географічна наука пройшла довгий шлях свого розвитку. Зародження географічного знання тісно пов`язано з появою перших античних держав (цивілізацій) стародавності (середина IV тисячоліття до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота, Аристотеля, Страбона, Птолемея і цілого ряду інших видатних вчених даної епохи. Наука про землю того періоду (завершився фактично тільки у XV-XVI ст.) була єдиною за структурою та описовою за суттю. У неї були при­сутні тільки деякі елементи економічної географії і перші зачатки ідей районування.

Як першу теоретичну працю з географії називають “Всесвітню географію” голландського географа Бернхардуса Вареніуса (Варена) (1622-1650), в якій він вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Регіональну географію він назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурації, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти і злобу, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населенні пункти тощо). Регіональну географію Вареніус називав порівнювальною, тобто такою, яка розглядає властивості у порівнянні одного місця з іншим.

Процес обособлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі XVI ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних від­к­риттів стимулювали ріст емпіричного (що базується на спостереженні, збиранні і систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн.

У XVIII ст. утворюються перші національні економіко-географічні наукові школи і в першу чергу німецька, французька, російська.



Німецька школа описового державознавства (або школа камеральної статистики) зародилася в німецьких університетах в XVII-XVIII ст. Тут всім студентам необхідно було заучувати напам`ять чисельні відомості про країни і міста, території, їх населення, господарство, державний устрій, армії, фінанси і ін. Характерними рисами цього напрямку була перевантаженість фактами і слабкість просторового аналізу зв`язків між ними.

Особливе значення у розвитку світової географії того часу належить видатному німецькому географу Олександру Гумбольту (1769-1859). Головною областю його досліджень була Центральна і Південна Америка, де він вивчав природу і господарство Венесуели, Куби, Колумбії, Еквадору. Досліджував він також і природу Уралу, Алтаю, Каспійського моря. О. Гумбольта справедливо вважають одним з засновників наукового країнознавства, творцем порівняльного методу в географії. У цей же час працював інший видатний німецький географ Карл Ріттер (1779-1859), який створював історичні концепції, згідно з якими історія народів залежить від розвитку природного середовища. Він прагнув кількісно оцінити просторові відношення: географічне положення, конфігурації країн, природних областей землі тощо. К.Ріттер фактично наблизився до розуміння системи просторових відносин, вивчення якої актуально і зараз.



Французька школа географії людини характеризується яскраво вираженою краї­нознавчою спрямованістю. Основи цієї школи були закладені Видалем де ла Бланшем (1845-1918) і для неї було характерно велике мистецтво опису. У фран­цузькому країнознавстві була відсутня тверда і обґрунтована схема характеристики території. Матеріал викладався таким чином, щоб читач відчув “аромат” території. Географи французької школи країнознавства вивчали у першу чергу зовнішній вираз у ландшафті діяльності людини. Тому в працях представників цієї школи перевага віддавалася сфері, де людина тісніше всього була пов`язана з природою, більш всього від неї залежала.

Становлення й розвиток російської школи економічної географії пов`язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося значними просторами Російської імперії, слабкою вивченістю території держави і насамперед східних ділянок. Видатними представниками географічної науки цього часу були М.В. Ломоносов (1711-1765), В.М. Татищев (1686-1750).

Геніальні вчені Російської імперії В.М. Татищев і М.В. Ломоносов стали зас­нов­никами російської економічної і соціальної географії. Із праць М.В. Ломоносова ясно, що крім фізичної і історичної («давньої») географії, він виділяв і економічну географію (пропонував і сам термін), яка вивчає питання господарського освоєння, природні ресурси, розміри поселень, виробництва тощо. В.М. Татищев виділяв у своій класифікації географічних наук окремо регіональну і країнознавчу географію. Він ввів у класифікацію тривимірність: по ординаті “відкладувалися” географічні дисципліни “за якістю”: математична (геодезія і картографія), фізична і політична географія; по абсцисі – за масштабами дослідження (за ступенем генералізації): планетарна, країнознавча і районна географія.

В XIX ст. видатні російські географи П.П. Семенов-Тянь-Шанський (1827-1914), М.М. Пржевальський (1839-1888), М.М. Міклухо-Маклай (1846-1888) та ін. Вони провели експедиційні роботи і створили комплексні характеристики Азіатської Росії та прилеглих до неї територій.

В XX ст. особливо почала розвиватися соціально-економічна географія, зокрема в Англії, Франції, Німеччині, США. У Німеччині в середині століття панівною стала теорія геополітики на чолі з Карлом Гаусхофером. В Англії вперше було виділено так звані функціональні райони, розгорнуто дослідження територій на основі великомасштабних карт з практичними цілями. В США основний напрямок досліджень був сконцентрований на вирішенні проблем екології людини, регіональних дослідженнях, історичній географії, у тому числі на проблемах послідовності освоєння території і функціональної організації життєвого простору, вирішенні політико- і військово-географічних проблем.

За радянських часів в СРСР сформувалася найпотужніша економіко-геог­ра­фічна наукова школа.

В 20-30 рр. з'явилися перші спроби осмислити зарубіжний світ з позицій марксистсько-ленінської ідеології. У витоків цих робіт, поруч з іншими вченими, стояв М.М. Баранський, який в своїх працях виділяє поняття економічної географії, розробляє такі основні категорії сучасної економічної географії, як територіальний (географічний) поділ праці, економічний район та система економічних районів, економіко-географічне положення, економічні карти тощо.

В 30-х роках в економічній географії була зроблена спроба згрупувати капіталістичні країни у відповідності з ленінською класифікацією країн. Цей новий напрямок найтіснішим образом пов'язаний з іменами М.М. Баранського і І.О. Вітвера.

В довоєнні роки йшла спеціалізована наукова робота в галузі економічної географії закордонних країн. Праці І.О. Вітвера з географічної характеристики Латинської Америки і деяких країн Європи заклали основи радянського зарубіжного країнознавства – школи, із якої вийшло багато крупних спеціалістів по капіталістичним країнам та країнам, що розвиваються (В.В. Вольський (1921-1999), Я.Г. Машбиць та ін.).

Ще у довоєнні роки проявився інтерес і до розробки питань теорії: типології країн, економічного районування, критиці західних теорій розміщення продуктивних сил (Л.Я. Зиман, К.П. Пяртлі з Київського університету).

Нові і широкі проблеми стали перед економічною географією зарубіжних країн після війни. Розкол світу на дві ідеологічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, а також глобальні проблеми епохи НТР – все це призвело до появи комплексного і проблемного характеру досліджень зарубіжного світу. Зросла в наступні роки і увага до типології зарубіжних країн (В.В. Вольський). Значний внесок у розвиток країнознавства і регіональної економічної і соціальної географії в цей період внесли В.В. Покшишевський, Ю.Д. Дмітревський, І.М. Маєргойз, Б.М. Семевський, О.О. Мінц та багато інших. Значною віхою у розвитку регіонального країнознавства стало видання 20-ти томної серії “Країни і народи” (1970-1985), що надрукована видавництвом “Мисль” за участю багатьох авторів. Уперше радянський читач отримав сучасну, багато ілюстровану картами і фотографіями енциклопедію регіонів і країн.

В наступні десятиріччя кінця XX ст. була проведена чимала робота по вивченню і опису окремих регіонів і країн світу. Певний внесок у соціально-економічні дослідження Європи внесли російські вчені І.А. Вітвер, І.М. Маєргойз, С.І. Ледовських, С.Б. Лавров, О.Е. Слука, Л.Р. Серебрянський та ін.; у дослідженні зарубіжної Азії – К.М. Попов, Л.І. Боніфатьєва, Г.В. Сдасюк та ін.; у дослідженні Африки – М.С. Розін, Ю.Д. Дмітревський, М.Б. Горнунг та ін.; у дослідженні Північної Америки – В.П. Ковалевський, В.М. Гохман, Г.О. Агранат, Л.В. Смирнягін, Л.М. Карпов та ін.; у дослідженні Латинської Америки – І.А. Вітвер, В.В. Вольський, Я.Г. Машбиць, А.О. Долініна, Р.О. Піменова та ін.; у дослідженні Австралії та Океанії – І.Ф. Антонова та ін.

Історія країнознавства і регіональної економічної і соціальної географії світу в Україні нараховує декілька століть.

Економіко-географічні дослідження території України були зафіксовані в працях Геродота (490 (480)–425 до н.е.), Страбона (64(63) до н.е.–23(24) н.е), К. Птолемея (90-160) та ін. Деякі аспекти економіко-географічного опису України трапляються в працях літописців Київської Русі, яка була прабатьківщиною України.

Основним напрямком розвитку економічної і соціальної географії в Україні була антропогеографія, яка досліджувала географію людини відносно всіх географічних явищ. Вона вивчала просторові відносини держав і народів, їхні зв`язки з природним середовищем. Основними представниками цього напрямку були: В.Г. Григорович-Барський (1701-1747), який 24 роки мандрував і досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу; П.П. Чубинський (1839-1884), який займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі та Молдови; А.С. Синявський (1866-1951) великий внесок зробив у розвиток теорії і методології української економічної географії, особливо у теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків – досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Він велику увагу звертав на вивчення світового господарства, яке вважав не просто сумою національних комплексів окремих країн, а їх взаємопов`язаною єдністю, що виражена через систему обміну у глобальному масштабі. Видатний український економіст, демограф, економіко-географ В.В. Садовський (1886-1947) в своїх працях, присвячених актуальним проблемам економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії, розкриває зв`язок між світовим і національним господарствами як діалектичне відношення цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії, на думку В. Садовського є дослідження господарства держав і окремих територій. В останньому випадку він приходить до категорії економічного району, дає їй своє трактування.

У післявоєнний період в українській географії спостерігався спад у вивченні країн і регіонів світу. В географії став домінувати україноцентричний підхід, в основному всі дослідження були направлені на вивчення природи та господарства України.

Відомий український географ, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету К.Г. Воблий (1876-1947) досліджував проблеми економічної географії промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, значну увагу приділяв вивченню Великого Дніпра, розробив наукову схему економічного районування України. Видатний український економіко-географ О.Т. Діброва (1904-1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка широко враховувала природно-історичні особливості. Неоціненний внесок у розвиток української економіко-географічної науки відомого українського академіка-географа М.М. Паламарчука (1916-2000), який у сучасну науку увійшов як засновник школи економіко-географів, що працюють у галузі територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, створив концепцію суспільно-територіального комплексу, займався глибоким і всебічним вивченням теорії сучасної економічної і соціальної географії України, дослідженнями геополітичного положення України та її національних інтересів.

Після одержання Україною незалежності почався новий, бурхливий етап у розвитку економічної і соціальної географії. Головний напрямок досліджень у цей період – вивчення продуктивних сил держави, особливості соціально-географічного і економіко-географічного дослідження України, розробки теорії економічного районування території України (Ф.Д. Заставний, П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, М.Д. Пістун, О.І Шаблій, П.Г. Шищенко та ін.).

Вивчення економічної і соціальної географії зарубіжних країн в Україні розвинене недостатньо. Здебільшого це зумовлено недавньою “закритістю” України від держав далекого зарубіжжя, складністю в одержанні первинної інформації для аналізу. Але в останнє десятиріччя намітився певний прорив у розвитку вітчизняної регіональної і країнознавчої географії. У цьому напрямку відзначився відомий український економ-географ В.М. Юрківський, яким виконані змістовні роботи з географії США (1988), Статистичний довідник країн світу (1999), підручник з регіональної економічної і соціальної географії закордонних країн (2000). Останнім часом вийшли праці П.О. Масляка, Я.Б. Олійника, А.В. Степаненко (“Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу, Київ, 1996), Б.П. Яценко (“Економічна і соціальна географія світу”, Київ, 1997), Є.П. Качана (“Розміщення продуктивних сил зарубіжних країн”, Тернопіль, 1993), С.П. Кузика (“Соціально-економічна географія світу”, Тернопіль, 1998) та ін.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте предмет і об`єкт регіональної економічної і соціальної географії світу.

2. Обґрунтуйте завдання регіональної економічної і соціальної географії світу. Визначить її місце в системі географічних наук.

3. В чому полягають розбіжності між сучасними підходи до регіонального поділу світу ?

4. Порівняйте основні форми наукового знання в регіональній економічній і соціальній географії світу. Визначить основні наукові теорії, вчення, гіпотезі в науці.­

5. Які сучасні методи дослідження можуть бути застосовані в регіональній економічній і соціальній географії світу ? Чому доцільним є сполучення методів дослідження, а ні в якому разі не протиставлення їх?

6. Прослідкуйте зв`язки регіональної економічної і соціальної географії з фізичною та економічною географією.

7. Які перші наукові школи з`явилися у світовій регіональній економічній і соціальній географії?



8. Які особливості розвитку регіональної економічної і соціальної географії та країнознавства простежувалися в XX ст.?

9. Чому у післявоєнний період в українській географії спостерігався спад у вивченні країн і регіонів світу?


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка