Лекція з політології тема№ предмет, методи та функції політології



Скачати 471.18 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.12.2016
Розмір471.18 Kb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки



ЛЕКЦІЯ

з політології
ТЕМА№ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС



Київ 2015

Вид лекції: вступна

Дидактичні цілі:

1. Навчальні. Ознайомити здобувачів вищої освіти з теоретичними основами та категоріальним апаратом політології, її об’єктом, предметом, методами.

2. Розвиваючі. Сприяти підвищенню рівня світоглядної і політичної культури здобувачів вищої освіти у зв’язку з тим, що розвиток демократичного суспільства неможливий без загальної та відповідної політичної культури громадян, від політичної активності яких залежить доля країни.

3. Виховні. Формувати стійку життєву позицію, патріотичну самосвідомість здобувачів вищої освіти .



Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: логіка, етика та естетика, філософія, історія вчень про державу та право, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право.

Забезпечувані дисципліни: актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.
Навчально-методичне забезпечення лекції: навчальні та навчально-методичні видання з дисципліни «Політологія».

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК, мультимедійний підручник з політології.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Основні етапи розвитку політичної науки.

2. Політологічні парадигми та галузі політичного знання.

3. Предмет, методи й функції політології, її значення для юридичної та правоохоронної діяльності.



Рекомендована література:

  1. Горбач О.Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 2-ге вид., допов. та переробл. - Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2013. - 257 с. - Бібліогр.: с. 251-257. - 300 экз.

  2. Дарендорф Ральф. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 110 с.

  3. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.

  4. Колодій А., Харченко В., Климансъка Л., Космина Я. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2007. – 584 с.

  5. Кулагін Ю.І., Полурез В. І. Політологія. Практикум: навч. посіб. / Ю. І. Кулагін, В. І. Полурез; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. — 231 с.

  6. Навчально-методичні матеріали для підготовки до державних екзаменів слухачів заочної форми навчання //Вісник... -Харків: Право - // Уклад.: В. Лазнюк, Е.М. Кісілюк, М.П. Климчук та ін.; МВС України,НАВС, ННІЗН  - Київ: - 2014 р. 169с. Шифр Х/Н156

  7. Політична наука. Контури міждисциплінарного перетину [Текст]: тема IV Конвента МАСПН (Україна) м. Одеса, 20-21 березня 2014 р. - Одеса: Гельветика, 2014. - 340 с.

  8. Политология: учебник для студ. вузов, обуч. по гуманитарным и социально-экон. спец. / В.К. Мокшин (ред.). – М.: Академический Проект, 2008. – 606 с.

  9. Політологія [Текст] : підручник / [М. П. Требін та ін.] ; за ред. проф. М. П. Требіна ; Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. - Бібліогр. в кінці розд. - 1000 экз.

  10. Політологія: Тематичний словник основних категорій та понять / Гвоздік О.І., Андреєв О.О., Павлишин О.В., Кравець В.М., Холох В.І., Фрейман Г.О., Мартиненко Ю.Д., Носенко О.В., Готун А.М., Шумейко О.В. – К. : НАВС, 2012. – 47 с. – Бібліогр. : с. 44-47.

  11. Правова політика України: концептуальні засади та механізми формування [Текст] : зб. мат-лів наук.-практ. конф. - К. : [б. в.], 2013. - 160 с.

  12. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.

  13. Ткач О.І. Політологія. Термінологічний словник [Текст] : [навч. посіб.] / Ткач Олег Іванович, Костів Петро Річард ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К. : Ун-т "Україна", 2012. - 196 с. - Назва обкл. : Політологія у термінах і поняттях / О. І. Ткач, П. Р.Костів. - Бібліогр.: с. 179-195. - 300 экз.

Вступ

Політичні знання – це вагома частка загальної культури людства. Упродовж всього суспільного розвитку політика суттєво впливала і впливає нині на життя людей, держав, націй і народів. Це зумовлено тим, що політика корениться у самій природі людини як істоти соціальної, здатної повноцінно жити і розвиватись лише у суспільстві, тільки спілкуючись з іншими людьми.

Політичні знання потрібні кожній людині незалежно від її професії. Від рівня політичної культури громадян, від характеру взаємовідносин особистості, суспільства і держави залежить якість політичних, економічних та соціальних рішень, що приймаються політичними елітами, міра урахування в цих рішеннях потреб та інтересів різних груп населення, які беруть участь у політичному житті.

У найбільш загальному розумінні політологія — це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть змогу з'ясувати і усвідомити сутність політології.

Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству й окремій особистості змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати та свідомо формувати політичну систему суспільства. Як особлива галузь суспільствознавства політологія вивчає характеристики політичного процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході політологічних досліджень правильно відображено зв'язок того, що вивчає політологія, з реальним суспільним цілим.

Оволодівати політичною наукою потрібно для того, щоб не бути пасивним об'єктом політичного маніпулювання з боку лідерів політичних партій, а свідомо впливати на політичні процеси як у суспільних, так і у власних інтересах. Роль і значення політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя, ідеали, цінності, світоглядні орієнтири людей. Саме такий період політичної модернізації переживає сучасне українське суспільство. Необхідність політичних знань у сучасних умовах актуалізується й тим, що сучасні політичні технології, особливо ті, що пов'язані з проведенням виборчих кампаній і формуванням іміджу політичних лідерів та реалізуються з допомогою електронних засобів масової інформації, створюють широкі можливості для маніпулювання масовою та індивідуальною політичною свідомістю. Протистояти такому маніпулятивному впливу можна тільки на основі фундаментальних наукових знань про політику.



1. Основні етапи розвитку політичної науки.
Термін "політологія" походить від грецьких слів "роlitіkе", що означає державні й суспільні справи, та "logos" – вчення, наука, тобто політологія – це наука про управління державою (або наука про узгодження суспільних інтересів, що відповідає більш сучасному її розумінню). Термін "поліс" вказує, крім того, на конкретне суспільно-територіальне утворення, відоме нам з античної історії, а термін "логос", який вживався давньогрецьким мислителем Гераклітом у значенні світового розуму, універсального закону перетворення форми буття, згодом у Платона набув значення судження чи теорії, Арістотель називав так визначення і доведення.

Традиційно вважається, що більшість сучасних наук, у тому числі й політологія, пройшли три стадії розвитку – філософську, емпіричну та стадію ревізії емпіричного стану.



Перший етап розвитку політології почався з часів Арістотеля і тривав приблизно до громадянської війни в Америці (1861–1865). Це період нагромадження філософського знання про суспільство та політику. У цей період зроблено найвагоміші відкриття у політиці. Уже в Стародавній Греції Арістотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як "монархія", "аристократія", "олігархія", "демократія" та ін. З того часу політична філософія стала невід'ємною частиною духовного життя суспільства.

Важливий вплив на розвиток політології справила політична філософія італійського мислителя епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469–1527), якого називають творцем нової політичної теорії. Макіавеллі одним із перших розглянув вчення про політику як самостійну царину знання. У центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підпорядковані спільній меті – подоланню феодальної роздробленості Італії та вирішенню практичних завдань державного життя. На початку XVII ст. були відкриті спеціалізовані кафедри політичної науки в Нідерландах, Швеції, інших країнах, а також Німеччині, в якій з'явилася окрема дисципліна державного управління. Саме традиції ранньої німецької науки про досягнення суспільного блага (благочинність) були перенесені згодом на західне узбережжя Атлантики.



Другий етап розвитку продовжувався від Громадянської війни в Америці до закінчення Другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності було надано наукового характеру. Почалося вивчення поведінки людей у зв'язку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини. Завдяки цим дослідженням з другої половини XX ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.

Таким чином третій етап розвитку вже зрілої політичної науки почався після закінчення Другої світової війни й триває донині. Сучасність – це такий період, коли відбувається ревізія емпіричного стану знань про політику. Цей етап розвитку вирізняється критичним переосмисленням арсеналу нагромаджених емпіричних та теоретичних знань та їх подальшим поглибленням.

Отже, самостійного статусу та більш сучасного вигляду політологія набула у другій половині ХІХ ст., чому сприяли об'єктивні причини, перш за все, розвиток демократії в Європі та у Північній Америці, активізація політичного життя в яких викликала потребу в політичних знаннях. Ці знання сприяли успіху в боротьбі за владу та розв'язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна політологія виникла у США, проте її витоки знаходимо в Німеччині, Швеції, Італії, Франції, Голландії, Англії, Ірландії, інших західноєвропейських країнах, а також і на вітчизняних теренах – українських землях, які перебували у складі великих імперій.

У шведському місті Упсалі, в якому є один із найбільш престижних університетів, Дублінському католицькому університеті та згодом в Оксфордському та Паризькому університетах почали вивчати дисципліну, схожу на сучасну політологію, 1895 р. в Англії було засновано Лондонську школу економічної політичної науки, а 1912 р. – кафедру політики в Оксфорді, а першу кафедру історії та політичної науки було створено 1857 року в Колумбійському коледжі США. Уже 1903 року політологи США об'єднались в Американську асоціацію політичних наук. Таким чином, уже на початку XX ст. процес виокремлення політології у самостійну дисципліну в основному було завершено, а з другої половини ХХ ст. вона стала складовою стандарту вищої освіти – 1948 р. Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури рекомендувала курс політології для вивчення у вищих навчальних закладах країн – її членів.

Потужним стимулом у розвитку політології як самостійної дисципліни стало заснування 1949 р. IPSA – Міжнародної асоціації політичних наук та проведення всесвітніх конгресів політологів. Хоча велике значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських учених, однак американська політологія сьогодні справляє більш значний вплив на розвиток політичних досліджень. Про це свідчить той факт, що переважна частина учасників міжнародних конгресів представляють США.

У багатьох країнах прислухались до рекомендації ООН, але у республіках СРСР до другої половини 1980-х років політологія перебувала під ідеологічною забороною, оскільки трактувалася як буржуазна наука. Тільки 1989 р. у нашій країні з'явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет стали викладати у вищих навчальних закладах.

Це не означає, що вітчизняна політологія розвивається без певного підґрунтя – окремі політичні дослідження здійснювалися у рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму та історії КПРС, проте їх наукові можливості були обмежені догматами офіційного марксизму. Досить довгий час між політикою й наукою знаходилась ідеологія, формуючи такі варіанти конструювання і розвитку наукових теорій, що відповідали не істині, а офіційній позиції партії та інтересам соціальних груп, які були при владі.

Нині політологія посідає належне їй місце у системі суспільних наук і справляє помітний вплив на реальні політичні процеси в Україні. Вітчизняні політологи, використовуючи весь світовий політологічний матеріал, іноді навіть виступають модераторами суспільної думки, а до їхніх слів прислуховуються більше, ніж до слів політиків.

Таким чином, якщо узагальнити висвітлений матеріал, можна відзначити наступне.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися у другій половині ХІХ ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, а в 1903 р. створена Американська асоціація політичних наук.

У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано під час Великої французької революції.

У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук.

У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі, починаючи з кінця ХІХ ст. Процес остаточного становлення політології в її сучасному розумінні завершився на міжнародному колоквіумі політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.



Основні фактори, які сприяли виникненню політології як науки:

Перший фактор – настійна об’єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, її раціональній організації, ефективному управлінні державою.

Другий фактор - розвиток самого політичного життя в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі.

Третій фактор – загальний процес становлення наукового знання світу й суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини та устрій суспільного життя спричинила необхідність наукового висвітлення суті політики і влади, їхньої ролі та функцій.

Четвертий фактор стимулював і стимулює постійний пошук пізнання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Тому виникнення науки про політику - це не тільки науковий процес, а й значне культурне явище.

2. Політологічні парадигми та галузі політичного знання.
Сучасна політична наука – одна з царин наукового знання, що має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Як показує дійсність, прийняття політичних рішень – процес складний та багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну дійсність. І те, що тепер називається політикою як царина практичної діяльності, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі дослідних інститутів, кафедр та груп, наслідком колективної праці багатьох учених.

Складність і багатогранність політичного життя зумовлюють різні підходи до його осмислення та відповідні методологічні прийоми. У 20-х роках минулого сторіччя американський вчений Т. Кун увів у науковий обіг термін "парадигма" (від гр. "приклад", "зразок"), який характеризує своєрідну логічну модель постановки та розв'язання пізнавальної проблеми. Наукова парадигма – це засіб вибору об'єкта дослідження та пояснення фактів, дотичних до нього у формі обґрунтованих принципів і законів. Сучасні дослідники вважають, що певна парадигма панує у науці визначений час, а заміна панівної парадигми новою називається науковою революцією.

Уважається, що фундаментальне значення для сучасної політичної науки мають тільки ті парадигми, які тлумачать сутність і природу політики та інтерпретують джерела її розвитку. За цим критерієм можна умовно виділити й охарактеризувати теологічну, натуралістичну (географічну, біологічну та психологічну), соціальну, раціонально-критичну парадигми.

Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, оскільки люди ще не могли обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко назвати концептуально-теоретичним, вважається, що теологічна парадигма політики утвердилася на теоретичній основі філософсько-релігійних праць Фоми (Томи) Аквінського.

Фома Аквінський виходив із того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій – від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а безлічі. Могутність влади виходить від Бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень Всевишнього.

Сучасні політологи вважають, що тоталітарні режими запозичили й скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей та влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі помисли Бога, і тому влада несе у собі вічну нез'ясованість, загадку, з'ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

Нежиттєвість (непродуктивність) цієї парадигми роблять її у сучасний період умоглядною конструкцією, що не здатна розв'язати політичні проблеми.



Натуралістична парадигма намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер, зокрема, такими є територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища. Найсуттєвішими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

Натуралістична парадигма (група парадигм) включає географічну, біологічну та психологічну парадигми.

Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі й найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тимчасом як окультизм, філософія та математика були надбанням південних народів.

Біологічна парадигма сягає витоками доктрини Ч. Ломброзо і М. Нордау про біологічну природу панівного класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин начал і понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на політичну сферу. Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

Психологічна парадигма передбачає, що основним фактором, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства, є психологічні властивості людей. Автори цього типу осмислення політики зводять усі політичні явища до наслідку впливу та взаємодії психологічних якостей людини.

Соціальна парадигма представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця парадигма (група парадигм) оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб'єктів.

Зокрема, широко відоме вихідне теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначальним впливом економічних відносин. За такого підходу політична надбудова підпорядкована тим процесам і тенденціям, які панують у матеріальному виробництві. Поряд із економічними інтерпретаціями політики, поширеними є спроби розглядати як породжуючі її причини право, релігію, інші форми суспільної свідомості, а також культуру. Прихильники соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей, і тому різні політичні явища вони ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.



Раціонально-критична парадигма. Сутність цієї моделі осмислення політики полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми відносно політики факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.

Раціонально-критична парадигма об'єднує різні теоретичні підходи, й всі представники цього типу методології розглядають політику як самостійне соціальне явище, яке виникає та розвивається за своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби знайти й відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися продуктивними, тому нині існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.



Парадигма конфлікту базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Представниками цієї парадигми можна вважати А. Бентлі, певною мірою К. Маркса та інших мислителів, які не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, оскільки конкуренцію вважають джерелом руху та еволюції політичних організмів. Наприклад, нині здійснюється поступовий перехід від групових до індивідуальних цінностей. При цьому конфліктам не надається антагоністичного характеру, що стимулює їх безперервне урегулювання. Це гарантує постійний розвиток суспільства й політики, виявлення латентних джерел напруження та запобігання порушенням балансу соціальних і політичних сил.

Парадигма згоди (консенсусу). Як протилежність парадигмі конфлікту у політичній науці утворився підхід, який розглядає консенсус вихідним поняттям для дослідження політичного життя. За такого підходу соціальні та політичні конфлікти мають другорядне значення у порівнянні з цінностями, які вважає такими більшість населення. Парадигма згоди виникла наприкінці XIX ст. і тоді не справляла визначального впливу, порівнюючи з теорією конфлікту. Однак у 1970–1980 роках, позначених значним ускладненням політичних зв'язків у суспільстві й поширенням ідеалів соціальної держави, було зроблено поштовх теоретичному зближенню конфліктної та консенсусної парадигми. Таким чином, парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на його вторинності.

Виділення основних парадигм політології дає можливість визначити зв'язок політичної науки з соціально-філософськими дослідженнями, більш загальними науковими теоріями, простежити еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя, проаналізувати, як змінюються уявлення про політичну картину світу. Як свідчать праці сучасних політологів, у новітній період розвитку науки більш переконливо виглядають не теологічні та натуралістичні, а соціокультурні та раціонально-критичні концепції.

У структурі політичної науки залежно від проблематики, що вивчається, можна виділити такі галузі:

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка