Лекція з політології тема№ політичний процес



Сторінка1/3
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.51 Mb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки



ЛЕКЦІЯ

з політології
ТЕМА№ 7. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС




Київ 2015

Вид лекції: інформаційна (тематична)
Дидактичні цілі:

1. Навчальні. Ознайомити здобувачів вищої освіти з теоретичними засадами сутності політичного процесу, його структурою, типологією та функціями, а також розкрити сутність, роль та специфіку функціонування політичного процесу в сучасних умовах, зокрема в Україні

2. Розвиваючі. Сприяти підвищенню рівня світоглядної і політичної культури здобувачів вищої освіти у зв’язку з тим, що розвиток демократичного суспільства неможливий без загальної та відповідної політичної культури громадян, від політичної активності яких залежить доля країни.

3. Виховні. Формувати стійку життєву позицію, патріотичну самосвідомість здобувачів вищої освіти.




Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:
Забезпечуючі дисципліни: логіка, етика та естетика, філософія, історія держави і права зарубіжних країн, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право.

Забезпечувані дисципліни: актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчально-методичне забезпечення лекції: робоча навчальна програма, навчальні та навчально-методичні видання з дисципліни «Політологія».

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК, мультимедійний підручник з політології.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
1. Поняття, стадії та типи політичного процесу.

2. Модернізація політичного процесу та його особливості в Україні.

3. Політична участь і політичне функціонування.

4. Специфіка та об’єкти політичної діяльності в сучасних умовах.



Рекомендована література:

  1. Горбач О.Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 2-ге вид., допов. та переробл. - Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2013. - 257 с.

  2. Кизим М. О. Дерегуляторна політика в Україні в 2013 році: оцінка та шляхи поліпшення [Текст]: наук.-аналітич. доп. / М. О. Кизим, Ю. Б. Іванов. - Харків: Інжек, 2014. - 120 с.
  3. Лютко Н.В. Політологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лютко Н. В., Заславська О. О. - Хмельницький : ХНУ, 2011. - 319 с.

  4. Острянко М. М. Політологія [Текст] : навч. посіб. / М. М. Острянко, А. М. Острянко ; Черніг. держ. ін-т права, соц. технологій та праці. - Чернігів : [Черніг. держ. ін-т права, соц. технологій та праці], 2011. - 195 с. - Бібліогр.: с. 187-195.


  5. Політологія [Текст] : підручник / [М. П. Требін та ін.] ; за ред. проф. М. П. Требіна ; Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с.
  6. Поліщук О.С. Політологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Поліщук Олександр Сергійович, Кенц Олена Анатоліївна. - Хмельницький : ХмЦНІІ, 2011. - 571 с.

  7. Політологія: кредитно-модульний курс: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Штанько [та ін.] ; Харк. нац. ун-т радіоелектрон. - Вид. 3-е, переробл. і допов. - Х. : ХНУРЕ, 2011. - 361 с.

  8. Політологія [Текст] : навч. посіб. / [М. П. Гетьманчук та ін.] ; за заг. ред. д-ра іст. наук, проф. М. П. Гетьманчука. - К. : Знання, 2011. - 415 с. : рис., табл. - Бібліогр.: с. 396-399. - 500 экз.


  9. Політологія: Тематичний словник основних категорій та понять / Гвоздік О.І., Андреєв О.О., Павлишин О.В., Кравець В.М., Холох В.І., Фрейман Г.О., Мартиненко Ю.Д., Носенко О.В., Готун А.М., Шумейко О.В. – К. : НАВС, 2012. – 47 с. – Бібліогр. : с. 44-47.

  10. Сопілко І. М. Державна інформаційна політика України: стан та шляхи реалізації [Текст]: монографія / І. М. Сопілко. - Київ: МП Леся, 2014. - 424 с.

  11. Смола Л.Є. Детермінанти політичного процесу сучасності: теоретико-політологічний аналіз в інформаційно-психологічному вимірі [Текст] : [монографія] / Л. Є. Смола. - К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. - 447 с.
  12. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.




  1. Вступ


Сучасна історична реальність показує, що зміни політичного ладу, реформування політичної системи, владних структур і управління, уряду, створення конституційних нормативів, формування політичної культури, удосконалення діяльності парламенту, здійснення політичних реформ, прийняття законів та ін. - дії різноманітні за суттю і змістом. Всі ці дії не випливають одна з одної автоматично, а відрізняються за суб'єктами творення, за своїми масштабами і глибиною. Взаємодія суб’єктів політики з приводу державної влади, як явище динамічне, вимагає процесуального підходу, який дозволяє досліджувати причини виникнення тих чи інших проблем, процес прийняття та реалізацію політичних рішень, створення ними нових структур управління, взаємодію політичних інститутів, розробку програм, законів і нормативних актів, тобто мова йде про політичну практику, конкретне управління, обмін інформацією між суб’єктами політичного процесу, - це все становить сутність політичного процесу, що відбиває динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ і подій суспільства і є результатом боротьби інтересів різних політичних сил, соціальних груп і громадян, їх вплив на владні структури. Результатом взаємодії різних суб’єктів є творення стійких зв’язків і взаємовідносин, виникнення нових правил і норм, створення чи продукування ними нових політичних інститутів.

Найбільш істотна відмінність процесуального тлумачення світу політики полягає в тому, що вона розкриває постійну мінливість різних рис та характеристик політичних явищ. В даному контексті мова йде про динамічну характеристику, яка розгортається в часі та просторі.

Політичний процес – один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики.
1. Поняття, стадії та типи політичного процесу

Під процесом загалом (від лат. рrocesso – просування) розуміється хід якогось явища, послідовна зміна його станів, стадій розвитку, а також сукупність послідовних дій для досягнення якогось результату.

Процесуальний хід в науці дає можливість досліджувати явища і факти в динаміці, в розвитку, в русі і виявляти вплив на ці зміни чи використовувати отриману інформацію для цих цілей. Це досягається шляхом визначення змін у часі, виявлення стадій, напрямку, інтенсивності, тенденцій цих змін, прийнятті конкретних рішень та операцій.

Політичний процес - сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес - сукупність дій соціальних спільностей, соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя - політичній. Відображаючи реальності суспільства, реальності соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних різновидів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключні традиції та багато факторів, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. В політичному процесі діють живі люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які включаються у відносини з державою, а то не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як суспільне явище не вносить обумовленості, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють, а другі руйнують, треті розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.

Отже, в межах політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу.

Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.

Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.

Отже, політичний процес можна розуміти як:

1) форму функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує в просторі і часі («сучасний суспільний процес»);

2) політичний процес як один із суспільних процесів, на поряд із правовим, економічним, ідеологічним тощо процесами («перебудова як політичний процес»);

3) позначення конкретного з кінцевим результатом процесу конкретного масштабу (формування якоїсь партії, проведення виборів тощо).

Зміст політичного процесу може бути найрізноманітнішим: розробка якоїсь концепції, починаючи з вихідної ідеї і закінчуючи розвинутою теорією (наприклад демократизація політичних відносин); формування суспільної думки про кандидатів на вибори, створення нових структур управління тощо.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Підручник за редакцією Б. А. Ісаєва визначає політичний процес як динамічну зміну політичного життя, що полягає у виробництві компонентів політичної системи суспільства, а також у зміні її стану; активність політичних суб’єктів, пов’язана з боротьбою за владу і впливом на владні структури.

Сучасний політологічний словник за редакцією В. А. Мельника визначає політичний процес як послідовну і довготривалу в часі зміну стану соціально-політичної дійсності, в першу чергу політичної системи суспільства і її окремих елементів, що відбувається в результаті узгодженої діяльності соціально-політичних суб’єктів (політичних сил), направлену на завоювання, утримання і використання в своїх інтересах політичної влади.

Термін "політичний процес" давно і широко вживається в соціально-філософській, політологічній та публіцистичній літературі, однак немає його загального і усталеного визначення, оскільки інтерпретації змісту даного поняття можуть істотно відрізнятися. Таке становище склалось не випадково: нині явно бракує достатнього обсягу знань як про самий політичний процес, так і про його елементи й характеристики (зміст, композиція, роль, історична типологія, зовнішні форми тощо). У гносеологічному плані інтенсивне нагромадження достовірних знань щодо цього феномена гарантує передусім правильна загально абстрактна модель політичного процесу. Потрібно зазначити, що, однак, до такого роду конструкцій ставляться часом сторожко, передбачаючи, що вони суперечать конкретно-історичним поясненням певного явища.

Існують різні підходи до визначення характеру і змісту політичного процесу. Від вибраного методу дослідження залежить характер аналізу процесу: чи це буде мікрорівень з аналізом специфіки індивідуальної політичної поведінки, чи рівень політичного інституту чи системи для вивчення політичних процесів в масштабах країни.

В якості основних підходів слід виділити інституціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, теорію раціонального вибору, дискурсний та деякі інші.

Основну увагу представники інституціонального підходу приділяють вивченню основного суб’єкта політичного процесу – політичних інститутів. Інституціоналісти-класики вивчали формально-правові аспекти державного управління (конституційні документи і реалізацію їх положень в практиці інститутів влади, інституційні умови для державної служби, інституційну динаміку різних режимів). Сучасні інституціоналісти - неоінституціоналісти (М. Дюверже, С. Ліпсет, П. Блау, Ч. Міллс, Б. Мур) – під інститутом розуміють скоріше не державні заклади і організації, а норми, правила, установки, взагалі, стійкі форми організації політичного процесу, що визначали діяльність, поведінку людей, стан політичної системи і всього суспільства.

Біхевіористи акцентують свою увагу не на політичних інститутах, а на механізмах здійснення влади. Предметом їх аналізу є політична поведінка на індивідуальному і соціально-агрегованому рівнях. В полі зору біхевіористів опинились численні аспекти політичного процесу, пов’язані з політичною поведінкою, такі як лідерство, діяльність політичних партій і груп інтересів, голосування на виборах, участь в інших формах політичної активності, в тому числі і не конвенціональних (демонстрації, страйках). Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагаються відповісти на питання: чому люди ведусь себе в політиці так, а не інакше. Ініціаторами і послідовниками біхевіористського підходу до іналізу політичних процесів були, передусім, представники чикагської школи американської політичної науки – Б. Берельсон, П. Лазерсфельд, Г. Лассуелл, Ч. Мерріам та ін.

Прибічники структурно-функціонального аналізу, засновником якого є Т. Парсонс, уявляюсь суспільство як систему, що включає в себе стійкі елементи і способи зв’язків між ними, що в сукупності являє структуру системи. Кожний із цих елементів виконує конкретну функцію, важливу для підтримання системи в цілісності. Головною задачею дослідження, на думку представників даного підходу, є виявлення елементів системи, їх функцій і способів зв’язку між ними. Даний підхід використовується головним чином для вивчення політичних процесів на макрорівні.



Теорія раціонального вибору вивчає людину як незалежного, активного політичного актора з врахуванням характеру його орієнтацій, вибору оптимальної поведінки та інших характеристик. Дана теорія виходить із вторинності політики по відношенню до індивіда і із раціоналізації дій індивіда у відповідності із максимальною користю. Ціллю аналізу є пошук таких умов політичної гри, за якої її учасники вибирають деякі стратегії поведінки, вигідні і для них, і для інших. Даний підхід використовується для аналізу парламентської діяльності і формування коаліцій, поведінки виборців, міжнародних відносин, широко використовується при моделюванні політичних процесів. Основиними представниками теорії раціонального вибору є Д. Блек, Е. Даунс, М. Олсон, В. Райкер, Г. Симон, Г. Таллок та ін.

Дискурсний підхід виходить з можливості вивчення політичного процесу безпосередньо через комунікацію з використанням вербальних і невербальних складових – через соціальний діалог, який відбувається з допомогою суспільних інститутів між індивідами, групами і соціальними інститутами. Для аналізу політичного дискурсу в 1980-і рр. був сворений центр семіотичних досліджень, сконцентрований навколо Т. Ван Дейка. Дослідники центру приділяють увагу не тільки змістовним аспектам, але і техніці аналізу дискурсу, що дозволяє говорити про становлення самостійного методологічного підходу.

Існують і інші підходи в дослідженні політичних процесів. Так, Д. Істон використав системний аналіз, який розділив процес на чотири основні фази: вхід – вплив середовища на політичну систему в формі її підтримки і висування до неї вимог; конверсію – перетворення вимог на рішення; вихід – реакцію політичної системи у вигляді рішень і дій; зворотний зв’язок – повернення до вихідної точки рівноваги. Ця модель циклічного функціонування політичного процесу була популярною в другій половині ХХ ст.

Дослідження політичного процесу з позиції боротьби еліт пов’язано з іменами В. Парето і Г. Моски. Вони розглядали в якості суб’єкта і рухомої сили політичного процесу еліту, якій протидіють контр еліти, а також народ, що виконує переважно пасивну роль.

А. Бентлі належить трактування динаміки політичного процесу як боротьби соціальних груп і їх політичного тиску на державну владу. При цьому політичний процес розглядається в двох основних площинах: в неформальній, що являється реальною із-за первинності групи, як суб’єкта політики, і виробничій, офіційно-інституційній формі, яка являє собою проекцію групових інтересів. Ідеї А. Бентлі підтримав Д. Трумен, який розглядав просторово-часові характеристики політичного процесу як деяку групову соціальну динаміку – хвилеподібний цикл переходу через нестабільні групові взаємодії на шляху до встановлення відносної рівноваги у формі або старої, або нової моделі балансу між групами.

Російський дослідник О. Н. Смолін пропонує використовувати для дослідження політичного процесу метод політико-ситуативного аналізу. Цей метод передбачає з’ясування характеристик і закономірностей історичних ситуацій; визначення множини таких характеристик і закономірностей, кожна з який описує конкретний тип історичних ситуацій; використання однієї з таких множин в якості критерію належності досліджуваної політичної ситуації до конкретного типу; прогнозування на основі параметрів і закономірностей даного типу історичної ситуації основних сценаріїв її розвитку і найбільш вірогідного з них. Використання такого методу досить продуктивно при вивченні історичних ситуацій, а також перехідних процесів, що є характерним для кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Якщо узагальнити різні позиції, політичний процес розуміють як сукупну діяльність суб'єктів політики – державно владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечується функціонування і розвиток політичної системи.

Як відомо, під політичним процесом розуміють сукупну діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, пов'язану з формуванням, зміною, перетворенням і функціонуванням політичної системи, опосередковуючи публічну владу. Таке розуміння політичного процесу має свої передумови. Воно базується на тій ідеї, що даний процес складається з нескінченної суми політично значущих дій саме всіх включених у нього учасників. Крім того, таке розуміння спирається на тезу, згідно з якою продуктивне вивчення політичного процесу стає можливим лише за наявності загальнотеоретичних рамок, відповідних його реальному змісту. У цьому плані навряд чи "пропорційно" з дійсним станом політичного процесу його розуміння, наприклад, як процес відправлення публічно-владних повноважень або як ланцюг операцій з прийняття і виконання політико-управлінських рішень.

Політичний процес можна розглядати на макро-, мезо- та мікрорівнях.

Макрорівень пов’язаний з творенням політичної системи в цілому, її основних інститутів, таких як законодавча, виконавча, судова гілки влади федеративного чи національного рівня. Творення в даному контексті означає не тільки вибори чи перевибори цих інститутів, але і неперервність їх роботи протягом конкретного циклу, відтворення діяльності щоденно, після кожних відпускних канікул.

Мезорівень політичного процесу включає мезосубпроцеси регіонального рівня: політичні події в регіонах, взаємодію центральної та місцевої влади з регіональною з приводу вироблення політики конкретного регіону, продукування регіональних еліт та політичних систем.

Мікрорівень політичного процесу включає сукупність мікросубпроцесів, що складають локальний політичний субпроцес. Його також можна уявити як діяльність різних місцевих політичних суб’єктів.

Політичний процес в цілому виступає як результат суми взаємодій субпроцесів макро-, мезо- і мікрорівнів, як результат впливу груп інтересів всіх рівнів на органи влади, що приводить до прийняття рішень, які враховують локальні, регіональні і центральні інтереси.

Предметно-змістовні аспекти політичного процесу розкриваються з допомогою встановлення його відносин з іншими соціальними явищами. Пояснити структуру, організацію політичного процесу – означає зуміти його осмислити головним чином як деяку послідовність подій, що чергуються з серією певних акцій.

Організація політичного процесу починається із замислу, ідеї процесу, розробки його теорії чи концепції, яку потім суб’єкт процесу (влада, лідер тощо) повинен перетворити в теорію. Його розробка включає ціле покладання, вибір цілі, її ідеалізацію, її формування в найбільш повній, зрозумілій формі, що відповідає ідеї чи концепції процесу. Вибір цілі, зрозуміло, ідеалізується: ідеальна ціль залишається критерієм політики, конкретно ж переслідується ціль, яку можна реально досягнути. У відповідності з нею і з загальним планом дій формулюються задачі політичного процесу, який очолює його суб’єкта і виконавців; обираються засоби, ресурси, методи політичного процесу і визначаються його просторові і часові характеристики (темпи, терміни, масштаби процесу – територія чи область діяльності, кількість учасників, чи їх склад тощо). Визначається взаємна відповідність елементів процесу суб’єкта (влади) – цілям і задачам; засобів і методів – цілям; виконавці повинні відповідати поставленим перед ними задачам і володіти відповідними засобами тощо. Неузгодження елементів політичного процесу і відносин між ними руйнує процес чи приводить його до непередбачених результатів. Продумана ідея політичного процесу може бути перевтілена в його концепцію, що і дозволяє будувати його теорію. Наступним кроком стає проект і конкретний план процесу. Повнота і завершеність попереднього етапу багато в чому визначає успіх самого процесу. Відсутність концепції привело до провалу багатьох політичних процесів. Добре відомі і досить масштабні прорахунки, пов’язані, наприклад із перетвореннями у Східній Європі, із затяжними наслідками: боротьбою тенденцій, партій, економічними проблемами тощо.

Єдиний цілісний політичний процес поділяється на такі п’ять стадій:

1) конституювання політичної системи;

2) відтворення компонентів і ознак політичної системи;

3) прийняття і виконання політико-управлінських рішень;

4) контроль за функціонуванням і напрямом розвитку політичної системи;

5) етап занепаду, розпаду політичної системи.

Конкретний політичний процес є відображенням потреб й інтересів людей, які являють початковий механізм його становлення і подальшої реалізації. Кожний окремий політичний процес, кожна його стадія детермінуються мотиваційним аспектом людської діяльності й остання є його початком і відносним результатом. Видалення із самого процесу суб'єктивного початку веде до знеособлення або надання мотиваційному механізму якості однодумності й самодіяльності. В той же час, довготривалість кожної із вказаних стадій може бути різною. Вона залежить від цілого ряду не тільки об’єктивних, але й суб’єктивних факторів. В якості найосновніших із них є наступні: характер історичного періоду в розвитку країни; ступінь розвитку політичної культури суспільства; глибина існуючих соціальних протиріч; політична зрілість соціальних суб’єктів; вплив зовнішніх політичних сил. Стадія конституювання політичної системи, наприклад, є неодноманентний факт, вона завершується в момент утвердження панування нових політичних сил. Початок чергового циклу в політичному процесі пов’язаний із зміною суб’єкта політичної влади і повним розпадом попередньої політичної системи.

Історично і логічно початковою стадією політичного процесу виступає конституювання політичної системи.

Політичний процес має низку власних характеристик. По-перше, основне значення у визначенні політичного процесу має аналіз суб'єктів політичної діяльності. З'ясування того, хто саме виступає ініціатором цього процесу, в чиїх інтересах він здійснюється, хто спроможний забезпечити його послідовний розвиток. По-друге, реально виникаючий політичний процес завжди зазнає впливу різних політичних сил.

Основні характеристики політичного процесу можна віднести до зовнішніх і внутрішніх. До перших належатимуть тимчасові характеристики (тобто час виникнення і розвитку політичних систем, партій, організацій, рухів; міра постійності або періодичність їх функціонування; затяжний або швидкоплинний характер існування), а також просторові (центральні або периферійні; загальнодержавні, загальнонаціональні або місцеві; в окремих сферах життєдіяльності суспільства або в окремих політичних організаціях). Внутрішні характеристики торкатимуться якості зв'язку учасників політичного процесу (співпраця або протиборство); спрямованість розвитку політичного процесу (прогресивне, регресивне); ролі об'єктивних умов і суб'єктивного чинника; стихійність або свідомість виникаючих подій.

Поняття політичного процесу – це абстракція, дещо спрощене зображення різноманітної політичної реальності.

Політичний процес перебуває у відповідному його змісту політичному просторі. Структура політичного процесу включає суб'єкт процесу (реальну владу або її носія, якому влада делегована); об'єкт, який повинен бути створений або досягнутий як мета процесу; кошти, методи, ресурси, виконавці процесу, які зв'язують суб'єкт і об'єкт-мету. Ресурсами політичного процесу можуть слугувати його ідеальні і матеріальні основи: наука, знання, технічні і фінансові засоби, настрої мас, учасників процесу, їх ідеологія, стан суспільного оточення та інші фактори.

Результат політичного процесу залежить від сукупності незалежних (об’єктивних по відношенню до нього) перемінних (наявність ресурсів; сприятливих чи несприятливих умов, інакше кажучи, оточення; від втручання неочікуваних, випадкових факторів тощо) і залежних, включених в сам політичний процес – вибіркових засобів, методів, виконавців тощо і відносин між ними. Велика частина незалежних перемінних може і повинна бути врахована в проекті політичного процесу, так само як і залежних, однак, саме ця друга група факторів більше всього здатна порушити політичний процес. Саме в середині нього знаходиться більше всього вірогідностей непередбачених порушень («протестів»), які змінюють відносини між елементами процесу, порушують його траєкторію в політичному просторі, змінюють кількість і активність виконавців і прихильників замислу, прямі і зворотні зв’язки з суспільним оточенням, переносять терміни завершення процесу і змінюють сам його результат.

Макромасштабний політичний процес більш чи менш тривалого періоду складається із багатьох взаємопов’язаних і перехідних один в одного політичних процесів. Їх сукупність складає динамічну і відповідальну частину політичного життя суспільства.

Одним з перших, хто спробував типологізувати політичний процес був американський політолог Л. Пай. В своїй статті «Не-Західний» політичний процес» він формулює положення, за якими політичні процеси розрізняються в різних суспільствах. В «Не-Західних» суспільствах: 1) немає чіткої межі між політикою і сферою суспільних і особистих інтересів; 2) політичні партії схильні претендувати на вираження світогляду і представництво способу життя; 3) характер політичних орієнтацій допускає, що керівництву політичних угрупувань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики; 4) опозиційні партії і еліти, що прагнуть влади, виступають в якості революційних рухів; 5) політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної комунікаційної системи; 6) політичний процес відрізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей; 7) для політичного процесу характерне різка диференціація в політичних орієнтаціях поколінь; 8) яскравою рисою політичного процесу є висока ступінь суміщення і взаємозаміни політичних ролей; 9) національне керівництво вимушене апелювати до народу як єдиного цілого не розрізняючи в ньому соціальних груп; 10) емоційні і символічні аспекти політики відтісняють на другий план пошуки рішень конкретних питань і спільних проблем; 11) велика роль харизматичних лідерів.

У вітчизняній науці в залежності від соціокультурних і соціально-економічних характеристик процесу виділяють технократичний, ідеократичний і харизматичний політичні процеси.



Політичний процес технократичного типу генетично властивий Західній політичній культурі. Він вирізняється наявністю традицій еволюціонізму, неперервної і поступової адаптації політичних інститутів і механізмів до перемінних умов середовища, пріоритетом технологічного (процесуального) підходу до внесення змін в політичну систему, виключенням із політичної практики радикальної ломки політичних структур, які формуються протягом століть.

Політичний процес ідеократичного типу характерний для більшості держав, що переживають початкові стадії модернізації. Він вирізняється пануванням однієї ідеї (ідеології), по відношенню до якої існує (досягається чи декларується) загальнонаціональний консенсус. Пануюча ідея визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу, тип державного устрою, принципи і механізми формування і оновлення правлячої еліти, форми і способи участі громадян в політиці.

Політичний процес харизматичного типу характеризується всевладністю політичного лідера з політичними цілями якого узгоджуються ідеологічні доктрини і політичні інститути. Він сам переважно визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу. Політичний процес харизматичного і ідеократичного типу характерний для Східного типу політичний культур.

У спрощеному вигляді, під владарюванням розуміється узгодження державного управління і політичної участі громадян, умовно говорячи, субпроцесів, які йдуть зверху і знизу. Це означає, що у політичний процес обов’язково входять функціонування державних інститутів, таких як уряд, парламент, силові структури (армія, поліція, спецслужби), а також діяльність партій і груп тиску (інтересів), індивідуальна активність громадян. Тому такий цілісний процес нерідко трактують як досить складну конфігурацію свідомої і стихійної діяльності, тобто регулюваних державою і спонтанних акцій громадян і їх груп. Існують два підходи до розгляду узгоджень даних компонентів: по «горизонталі» і по «вертикалі».

Тому, залежності від двох типів політичних культур – етатистського (технократичного, елітарного) і неетатистського (демократичного) – виокремлюють вертикально і горизонтально організовані політичні процеси. Сутність першого полягає в стихійному прояві інтересів, потреб ірраціональних мас, яким протидіють державна влада і організована система цінностей.

Вертикально організований політичний процес зводиться до визначення взаємовідносин керуючих та керованих. Управлінці повинні узгоджувати інтереси різних соціальних груп, а підлеглі повинні розділяти етатистські цінності: визнавати авторитет влади, поважати закон, вміти підкорятися.

Горизонтально організований політичний процес виходить із визнання формальної рівності і автономності основних суб’єктів, які взаємодіють між собою, дотримуючись конкретних правил гри. Стрижневим елементом системи цінностей в такому процесі є цінності свободи, прав, консенсусу. Суб’єкти політичного процесу готові пожертвувати тим чи іншим заради досягнення поставленої цілі, або узгоджувати свої позиції зі всіма учасниками, використовуючи практику круглих столів, багатосторонніх консультацій, посередництвом яких приймаються політичні рішення. На практиці, як правило, мова йде про поєднання чи домінування вертикальної чи горизонтальної складової політичного процесу.

Існує досить багато типів політичних систем. Загалом, їх можна класифікувати за деякими ознаками, які наведені нижче в таблиці, але і ця типологія не вичерпує всю багатогранність і різноманітність політичних процесів.


Табл. 1.

Ознака поділу

Тип

Природа процесу

Творчий

Руйнівний



Тривалість перебігу

Довготривалий

Короткотривалий

Одноманентний


Рівень організації суспільства

Глобальний

Регіональний

Місцевий


Форма перебігу

Явний

Прихований



Динаміка перебігу

Бурхливий

Спокійний

Уповільнений


Характер спрямування

Прогресивний

Регресивний



Характер середовища, де відбувається процес

Зовнішньополітичний

Внутрішньополітичний



Характер перебігу

Еволюційний (безперервний)

Революційний (дискретний)



Охоплення учасників

Загальний

Локальний



Спрямованість суб’єктів політики

Конфліктний

Компромісний

Консенсусний


Характер участі в політиці

Виборчий (електоральний)

Законодавчий

Управлінський


Ступінь керованості

Керований

Стихійний


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка