Лекція з політології тема № політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки



Сторінка1/2
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.55 Mb.
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з політології

ТЕМА № 2. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС



Київ 2015
Вид лекції: інформаційна (тематична)
Дидактичні цілі:

1. Навчальні: ознайомити здобувачів вищої освіти з сутністю політики та основними етапами розвитку політичної думки. Мислителі різних країн протягом всієї історії людської цивілізації замислювалися над проблемою політичного життя суспільства, намагались відповісти на одне з "вічних" питань – питання про найкращий державний устрій.

2. Розвиваючі: підвищити рівень політичної культури та розглянути усе розмаїття політичної думки людства.

3. Виховні: сприяти формуванню свідомої громадянської позиції.


Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: логіка, етика та естетика, філософія, історія держави та права зарубіжних країн, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право.

Забезпечувані дисципліни: актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.
Навчально-методичне забезпечення лекції: навчальні та навчально-методичні видання з дисципліни «Політологія».

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК, мультимедійний підручник з політології.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:


  1. Основні підходи до визначення сутності політики та її функції

  2. Зв'язок політики з іншими сферами суспільного буття

  3. Основні етапи розвитку політичної думки.



Рекомендована література:

  1. Алексеева Т. А. Современные политические теории. – М.: РОССПЗН, 2006. – 343 с.

  2. Бжезінський 3. Велика Шахівниця. – Л., Ів-Фр.: Лілея-НВ, 2004. – 236 с.

  3. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Олександр Погорілий (пер.). – К. : Основи, 1998. – 534 с.

  4. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). – Х. : Каравела, 2002. – 216 с.

  5. Дарендорф Ральф. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 110 с.

  6. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.

  7. Дюги Леон. Конституционное право. Общая теория государства. – Репр. воспр. изд. 1908 г. – О. : Юридична література, 2005. – XXX, 959 с.

  8. Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. – 191 с.

  9. Кравчук Л.В. Політологія [Текст] : семінар / Л. В. Кравчук, С. Л. Кравчук. - Вид. 2-ге, допов. - Т. : Навчальна книга - Богдан, 2012. - 207 с.

  10. Кулагін Ю.І., Полурез В. І.. Політологія. Практикум: навч. посіб. / Ю. І. Кулагін, В. І. Полурез; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. — 231 с.

  11. Парето Вильфредо. Компедиум по общей социологии / Государственный ун-т Высшая школа экономики / А.А. Зотов (пер.с ит.). – 2-е изд. – М. : Издательский дом ГУ ВШЭ, 2008. – 512 с.

  12. Пиріг П. В. Україна та європейська політика. Самостійна робота студентів [Текст]: навч. посіб. / П. В. Пиріг. - Київ: ПрАТ "Вищий навчальний заклад "Київська гуманітарна академія", 2014. - 60 с.

  13. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.

  14. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.

  15. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.

  16. Політологія: Тематичний словник основних категорій та понять / Гвоздік О.І., Андреєв О.О., Павлишин О.В., Кравець В.М., Холох В.І., Фрейман Г.О., Мартиненко Ю.Д., Носенко О.В., Готун А.М., Шумейко О.В. – К. : НАВС, 2012. – 47 с. – Бібліогр. : с. 44-47.

  17. Права та свободи людини в контексті модернізації Конституції України : наук.-практ. інтернет конференція (Київ,23 січня 2014) // Редкол.:В.В.Коваленко (відп. ред.), В.В.Чєрнєй, В.В.Сокуренко,  Ю.В Опалинський; МВС України, НАВС  - Київ: - 2014 р. 193с. Шифр Х620/П680

  18. Орлова Т.В. Сучасна політична історія країн світу [Текст] : навч. посіб. / Т. В. Орлова ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К. : Знання, 2013. - 677 с.

  19. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.

  20. Політологія [Текст] : навч. посіб. для вищ. навч. закл. : у 2 ч. / за заг. ред. П. В. Цимбала ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х. : ХНУВС, 2009 - 2013. Ч. 2 / [П. В. Цимбал та ін.]. - 2013. - 187 с.

  21. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.

  22. Шевчук Д.М. Сучасна політична філософія [Текст] : навч. посіб. / Дмитро Шевчук ; Нац. ун-т "Остроз. акад.". - Острог : [б. в.], 2012. - 347 с.


Вступ
Відокремлення політичних відносин в окрему сферу суспільного життя є необхідним і закономірним. Починаючи розгляд теми, ми з'ясуємо місце політики в системі суспільних відносин, визначимо, в чому полягає різниця між поняттями політична, соціальна і економічна сфери суспільного життя. У цій темі ми розглянемо, виходячи із соціального характеру політики та її постійного впливу на суспільство, основні її функції (інтеграція різних верств населення, підтримання цілісності суспільної системи, стабільності порядку; управління і керівництво суспільними процесами, раціоналізація виникаючих протиріч, забезпечення цивілізованого діалогу громадян і держави; розробка цілей всього суспільства і колективних суб’єктів, які складають його, організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення; примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому; соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин); забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини). Полегшити відповідь на питання "Для чого існує політика?" покликана відповідна конкретизація напрямків її впливу на соціум та розгляд історії світової політичної думки.
1. Основні підходи до визначення сутності політики та її функції
Термін "політика" вживається нині в різних значеннях, а виник він ще в Античній Греції і походить від давньогрецького слова "роlis", що означає місто-держава. З цією назвою пов'язано й інший термін "роlіtіа", що дослівно означає "брати участь у політичному житті". З перших творів, присвячених вивченню держави і суспільного ладу (трактат Арістотеля "Політика" при дослівному перекладі також має назву "те, що стосується держави"), цей термін означав "державне життя", "державний устрій". За визначенням Арістотеля, політика характеризує людський спосіб життя та співжиття. Він, визначаючи сутність людини, називав її "політичною твариною". Інший давньогрецький філософ Платон політику розумів як мистецтво, здатність жити разом за умов полісу, шляхом дотримання певного комплексу правил соціального співжиття. Отже, з давніх часів політика пов'язується із вмінням досягати розподілу функцій громадян, зберігати їх спілкування і цілісність спільноти. При цьому слід враховувати, що при аналізі політики варто розглядати різні її елементи, грані та виміри. Це дасть змогу уникнути однобічного підходу до такого складного явища.

Однією з традиційних детермінант політики й характерним та важливим для цієї сфери феноменом є влада. Відповідно політику визначають як діяльність і відносини щодо здійснення влади в суспільстві. Німецький політолог М. Вебер зазначає, що політика – це прагнення влади, її завоювання й утримання в різних великих суспільних колективах. За Д. Істоном, політика постає як реалізований владою розподіл цінностей. Слід зазначити, що до кінця XIX ст. політика пов'язувалась традиційно і переважно із державною владою, напрямами її діяльності та формами устрою, особлива увага зверталась саме на інституційний аспект розуміння політики.

Інша позиція почала знаходити відображення у працях учених у XX ст. Вона репрезентує політику не лише як пов'язану з державною владою, а й із взаємодією та інтересами недержавних структур, у яких зосереджується влада (партії, групи тиску, ЗМІ тощо). Доповнює цю позицію підхід, сформований у другій половині XX ст. на базі політичного біхевіоризму. В цих дослідженнях політика асоціюється зі сферою діяльності людини (політичної людини), її інтересами, поведінкою тощо.

У визначенні політики важливим є також виявлення її соціального змісту та спрямованості. Щодо цього можна виокремити два напрями. Перший розглядає політику як відносини та об'єднання людей для досягнення загального добробуту, як діяльність щодо висловлення спільного інтересу. Для нього характерним є наголос на важливості політики як сфери компромісу, консенсусу, і тому вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації).

Другий напрям щодо визначення соціального змісту політики абсолютизує її конфліктні передумови. Відповідно до цього підходу, політика розуміється як вираз боротьби й полягає у забезпеченні панування одних над іншими. Конкретні втілення: диктатура одного з класів (за К. Марксом) або ж обстоювання дихотомії "друг-ворог" (за К. Шмідтом), "свій-чужий". У такому разі політика є формою реалізації тих або інших етичних цілей. Зрозуміло, що в цьому плані розмаїття підходів може бути дуже широке. Наприклад, зростання блага та управління за принципами справедливості (Платон); здійснення раціонального мислення (Г. В. Ф. Геґель); встановлення соціального балансу сил і підтримка цілісності суспільства (Дебре); здійснення загальної волі (Ж.-Ж.Руссо).

Політика також може розглядатися як нормотворчість, спрямована на врегулювання конфліктів, діяльність зі зміцнення відносин у суспільстві як досягнення домовленості. Політика, як бачимо, пов'язана з управлінням. Процес прийняття рішень у політиці має творчий характер, з елементами ризику, тому що результати не завжди можна передбачити.

На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли люди були об'єднані кровнородинними зв'язками, не було потреби в розвиненій політиці. Тоді суспільство ще не зазнало різкого протиставлення інтересів. Механізм самоорганізації в отриманні та розподілі продуктів, догми релігії, традиції природним чином регулювали як процес задоволення потреб, так і підтримку цілісності соціуму. Однак із прогресом матеріального виробництва, ускладненням суспільства, зростанням його багатомірності постає проблема врегулювання суперечливих інтересів і збереження його цілісності. Племена об'єднуються у більш великі спільноти – народності, відбувається внутрішня диференціація суспільства за соціальними, етнічними, релігійними та іншими ознаками. Необхідними стають інші форми організації суспільства. Виникає держава, яка за рахунок використання засобів примусу забезпечує необхідні загальнообов'язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення. Якісно новий рівень регулювання міжгрупових відносин, поширених на значній території, зумовлює формування особливого прошарку людей, що здійснюють владу й управління. У підсумку чітко розмежовуються функції апарату управління та інших верств, якими керують.

Як свідчить суспільно-історична практика, відносини з державною владою впливали на можливості задоволення соціальними групами своїх запитів і потреб. Необхідність вступати в опосередковані державою відносини з іншими групами та з самими центрами влади передбачала, у свою чергу, виокремлення владнозначущих інтересів та оформлення групових запитів і потреб. Це сприяло виникненню нових соціальних груп, а також збільшенню кількості людей, що спеціально здійснювали управління. Спираючись на такий підхід, політику можна визначити як систему відносин між людьми, які виникають із приводу організації та використання державної влади в суспільстві.

Політичний характер суспільних відносин вимагає усвідомлення своїх інтересів як групою в цілому (на рівні політичних програм, цілей, ідеологій), так і кожним її представником. Людина повинна усвідомлювати свою належність до такої групи. Політичне усвідомлення інтересів включає співвідношення їх із запитами інших груп і визначення засобів та ступеня державного втручання у процес суспільної взаємодії. Коли спільнота не може усвідомити свої політично значущі інтереси, вона стає заручницею власної еліти або виявиться об'єктом маніпулювання з боку інших груп. Таким чином, усвідомлення інтересів виявляється необхідним для формування політичної волі, спрямованої на ефективну участь у політичному процесі.

З огляду на викладене вище, можна визначити політику як сферу відносин між окремими індивідами та групами людей щодо використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих запитів, потреб та інтересів.

Щоб зрозуміти сутність політики, визначімо її основні функції:



  1. управління, налагодження суспільної взаємодії (важливий засіб цього – можливість використання примусу щодо членів суспільства);

  2. відображення значимих з точки зору влади та владних відносин інтересів соціальних груп. Через політику люди дістають додаткові можливості задовольняти свої потреби й інтереси;

  3. у процесі політики людина засвоює уявлення, цінності, переконання, які є загальноприйнятими в суспільстві;

  4. політика раціоналізує суперечності, що виникають, сприяє усуненню конфліктів;

  5. політика передбачає інтеграцію суспільства, забезпечує гармонізацію приватних та суспільних інтересів. Завдяки політиці підтримується цілісність суспільства, стабільність і суспільний порядок;

  6. політика є середовищем соціалізації особистості. Людина, коли входить до політики, засвоює та виробляє своє ставлення до суспільної взаємодії щодо використання державної влади;

  7. політика, використовуючи методи політичного регулювання, може утворювати нові форми соціальної організації життя, забезпечує інноваційність суспільного розвитку. Можливості політики розширюються через взаємодію з іншими сферами суспільного життя.


2. Зв'язок політики з іншими сферами суспільного буття
Політика відчуває на собі вплив економіки, права, моралі, художньої літератури, різних сфер культури тощо, і вона також впливає на ці та інші сфери. Тривалий час політика сприймалась як універсальна (всезагальна) форма людської активності. Розуміння певної її автономії дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.

Це співвідношення різні мислителі оцінювали неоднаково. Деякі дослідники розуміли її як визначальну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фройд), розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (Августин Блаженний); решта визначала її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.

Існують дві діаметрально протилежні точки зору: одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами, інша гіперболізує самодетермінованість політики, затверджує про її непідвладність впливу інших сфер життя. Нині більш обґрунтованим видається підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів, а можливу перевагу тих чи інших факторів і регуляторів зумовлено різними причинами (історична ситуація, менталітет тощо).

В умовах стабільних демократій зв'язок політики з іншими сферами соціального буття має стійкий динамічний характер. Простежується тенденція до зниження ролі методів політичного регулювання, посилення впливу моральних, релігійних норм, методів самоорганізації в суспільстві.

Перехідний стан політичного режиму, який часто супроводжується кризою, сприяє посиленню впливу факторів політичного характеру, підвищує значення політичної волі та рівня інституалізації політичних відносин. Особливо це виявляється в логіці дії авторитарного режиму, для якого політика – засіб пріоритетного впливу на посилення регульованості соціальних процесів.

Щодо тоталітарного режиму, то в ньому політична сваволя досягає неосяжних розмірів. Політичні методи за суттю підміняють та девальвують чинники іншого порядку, а економічна доцільність поступається місцем ідеологічним міркуванням. Політика набуває гіпертрофованого значення, вона проникає навіть у особисте життя громадян.

Розгляньмо в загальних рисах взаємодію політики з окремими важливими сферами людської життєдіяльності.

Економіка справляє значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопментський підхід (від англ. розвиток) стверджує, що слабо розвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії.

У західній політичній науці дослідники використовують таке поняття, як індекс комплексного розвитку, в якому економічні показники посідають важливе місце. Залежно від їх величини прогнозується перспектива встановлення стабільної демократії в тій чи іншій країні, що переживає етап модернізації.

Зокрема, Б. Рассел синтезував показники соціально-економічного і політичного характеру та виділив п'ять типів держав, що відповідають п'яти типам соціально-економічного розвитку суспільства:



  1. Примітивні суспільства.

  2. Традиційні цивілізації.

  3. Перехідні суспільства.

  4. Суспільства промислових революцій.

  5. Суспільства високого масового споживання.

Зв'язок економіки та політики можна також розглядати з позицій діалектики, адже не лише перша визначає другу, а й політика має регулюючі можливості щодо економіки, оскільки передбачає державно-владний примус – у разі потреби її вплив набуває особливого значення. Сьогодні не тільки ліберальні, а й консервативні західні ідеологи відмовляються від різко негативного ставлення до державного регулювання економіки й визнають потребу застосування цих важелів.

У сучасній Україні, як і в інших державах, що переживають посттоталітарну трансформацію, питання посилення регульованості соціальних процесів є актуальним. Політичний аналіз виявляється потрібним для проведення ефективних економічних перетворень: встановлення конкурентного середовища, ствердження ринкових відносин, розвитку підприємництва. Заходи політичного характеру необхідні й для подолання негативних наслідків минулої системи та подолання кризових явищ перехідного періоду.

Разом із тим успіх демократичних перетворень залежатиме від збереження динамічного балансу між чинниками політичного й економічного характеру. Доволі значимими, зокрема, є розвиток вільної економічної діяльності, утвердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва. Економіка та політика взаємодіють опосередковано і через інші соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що утворюють те чи інше суспільство.

Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором зрілості політики, держави й визначає межі припустимої політичної поведінки суб'єктів політичної діяльності, особливо правлячих кіл. В умовах тоталітарного режиму закон служить політиці, не регламентуючи владне свавілля ("абсолютна влада розбещує абсолютно").

Осмислення проблеми співвідношення політики й моралі розпочалось ще в давні часи. У цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи:

а) перший з них (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, І. Бентам та ін.) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики;

б) другий підхід (Платон, Арістотель, Е. Фромм та ін.), навпаки, розчиняє політичні підходи в морально-етичних оцінках, його представники висловлюють думку, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику);

в) третій (А. Швейцер, М. Ганді та ін.) обстоює думку необхідності "ушляхетнення" політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

У політиці процес формування та реалізації інтересів первинно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні установки та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин добра та зла. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тимчасом як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.

Зрозуміло, що моральність політики умовна, тим більш, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність, тобто коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі. Однак у відносинах моралі та політики також необхідно встановити баланс – неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень і є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування моральними принципами, що характерно для багатьох, відомих історії диктаторських режимів. Якщо політика не відмежовується від моральних вимог, їй притаманне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та злагоду.

Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні бути об'єднані в інтегральній формулі з відповідними рівнями в системі етичних цінностей. Перевага одного із рівнів (елементів) негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті установки, що об'єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає важливими чинниками мораль, яка виступає джерелом політичного розвитку, та політику – як засіб зміцнення та формалізації у праві універсальних норм і цінностей моралі.
3. Основні етапи розвитку політичної думки.

Політичні теорії Стародавнього світу.

Стародавні суспільства мають багато спільних рис, зумовлених схожими умовами культурно-історичного розвитку, рівнем розвитку економічних відносин, способами господарювання, панівними світоглядними уявленнями та цінностями. Оскільки політичні відносини відображають реальне життя суспільства та держави, то у політичних уявленнях відображаються соціальна практика та специфіка суспільного буття. Політична думка тієї доби нерозривно пов'язана з особливостями суспільного устрою стародавніх держав – Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, міст-полісів Давньої Греції та різних форм держави Давнього Риму.

Традиційно визначається п'ять основних політичних концепцій, які створило людство за час свого існування (кожній з цих концепцій відповідає свій історичний період та етап розвитку людського суспільства), або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

міфологічна;

філософсько-етична;

релігійна;

громадянська;

соціальна.

Творці та носії міфологічної концепції політики – народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ–ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Китай. Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом зміцнення влади та державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу.

Ці структури мали такі основні особливості:

адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;

поглинання державою власності та господарчих функцій низових одиниць;

централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств мають переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює Божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах, як "Повчання гераклієпольського царя своєму сину", в яких стверджується необхідність зміцнення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, хто не кориться верховній владі, гідні фізичної розправи, стверджують "Повчання".

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.), які є однією з найдавніших пам'яток права і законодавства. Зміцнення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей – головна з ідей, викладених у цих законах.

Політична думка Давньої Індії відображувала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважають, що світом править природний закон, а людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм засновано на визнанні морально-духовної рівності людей. Для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося досить детально розробити концепцію людських обов'язків, однак правам людини приділялось значно менше уваги.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень до релігійно-міфологічних відбувся у Давній Персії і пов'язаний з ім'ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі відбувається боротьба добра і зла і врешті-решт переможе добро. Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх має захищати підданих від лиха, боротися зі злом у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Справжні політичні теорії деспотичних держав, які мали раціоналістичний характер, були створені у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основне джерело існування азіатського деспотизму – розподіл суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує. Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували кілька варіантів розв'язання цієї проблеми (конфуціанство та легізм, моізм і даосизм).

Конфуціанське подолання проблеми полягає у розробленні патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551–479 рр. до н. е.) вважає, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості – зі старшинством у родині.

Держава у Конфуція – це одна велика родина, в якій влада імператора – влада батька, а відносини правителів і підданих – родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які перебувають у системі "правил поведінки" – норм та ритуалів "Лі".

Політична концепція Конфуція розкривається через такі ідеї:

суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий – підданим";

культ предків, мудрості, знання;

досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

правління гідних, талановитих (мерітократія);

встановлення ідеальних відносин у сім'ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство (а з VI ст. н. е. – неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, а й дістало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі, у тому числі у вигляді певних різновидів цієї світової релігії.

Альтернативне розв'язання проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, найбільш послідовно викладена Шан Яном (400–338 рр. до н. е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засадах доброчесності й запропонував альтернативний варіант управління на засадах твердої системи адміністративних наказів – законів "Фа".

Шан Ян вважає, що основний фактор, що підриває засади суспільства, – це торгівці та ремісники, котрі перебувають поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він убачає в цьому шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може тривало існувати тільки при співвідношенні: "слабкий народ" – "сильна держава".

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим і дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави – матеріальне стимулювання приватних власників, "зрівняння майна", тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих – до добровільної віддачі частини майна бідним; встановлення винагород та покарань тощо.

Однак реалізація ідей легізму прискорила крах династії Цинь у кінці IV ст. до н. е. Саме конфуціанство, а не легізм, стало офіціальною ідеологією Китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму, в політичній думці Китаю треба вказати інші варіанти розв'язання проблеми стабілізації політичних структур:

1) ідеї моізму, проголошені Мо-цзи (479–400 рр. до н. е.), є певною альтернативою попереднім поглядам, їх сутність полягає у "казарменій" мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави;

2) даосизм (від кит. "дао" – "шлях") – сутність якого полягає у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти й примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою – селищем, а народ – неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Таким чином, основним досягненням китайської політичної думки було розроблення оригінальних методів політичного управління суспільством і їх утілення в дійсність.

Території, які утворюють Середземномор'я, також відзначилися унікальними політичними моделями. Античний варіант політичного розвитку, насамперед у Давній Греції, представлений розмаїттям форм правління. Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, прагненням до розумної організації суспільного буття, яка втілена у відомих давньогрецьких полісах.

Античними мислителями була запропонована філософсько-етична концепція політики. Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму, розробляючи філософію політики, трактували державу як найбільше втілення розуму. Розум для філософів того часу був не лише засобом для досягнення окремих благ, а й істинною метою. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку антична філософсько-політична думка досягла у вченнях давньогрецьких мислителів Платона й Арістотеля.

Платон (427–347 рр. до. н. е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість, мужність, поміркованість і найвище благо – справедливість. Головними політологічними творами Платона є праці "Держава", "Закони", діалоги "Політик" та "Крітій".

Платон був захисником афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у праці "Держава". Згідно з цим проектом, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників, а раби мали становити основну робочу силу.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він уважає недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджає, що демократії, звичайно, короткочасні й натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважає правильним типом держави – монархію, а найкращим державним устроєм – державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія й філософи. Головний принцип громадянського життя – справедливість. Вона полягає в тому, що кожен громадянин віддає перевагу тій справі, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. У суспільстві немає багатих і бідних. Мета ідеальної держави – забезпечити такі умови життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки устрою сучасних тоталітарних держав. У підданих нема нічого свого – усе загальне, проте й найвищий стан ніякими привілеями не користується. Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа-правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона – Арістотеля (384–322 рр. до н. е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і Платон, Арістотель висловлював тоталітарні тенденції. У його розумінні людина – частина держави, а особисті інтереси мають підлягати державним. На відміну від Платона Арістотель вважає, що приватна власність – це необхідна умова існування суспільства, як і сім'я. Арістотель критикував вчення Платона про досконалу державу, вважаючи, що треба шукати не "абсолютно найкращу державу", а такий політичний устрій, який може мати більшість існуючих держав.

Арістотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни вирішують тільки військові, законорадні та судові справи. Арістотелеві належить оцінка раба, як інструмента, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво – це доля рабів. Арістотель вважає нерівність – причиною обурення та переворотів, але пов'язує скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Арістотель розподіляє за кількістю правителів і межі правління – на "правильні" та "неправильні". Правильний – це такий державний лад, за якого дбають про загальне благо, незалежно від того, править один, небагато або багато людей. До таких він відносить монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Неправильний – це такий державний лад, за якого правителі мають на меті приватні цілі. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Арістотеля, неправильні форми розвиваються із правильних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначає два можливі типи ідеального державного устрою – аристократію і політію. При цьому для більшості полісів найкращою є саме політія, яка забезпечує найбільшу стабільність суспільства, оскільки в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил у політичному житті. Політичний ідеал Арістотеля орієнтується не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, у тому числі й в науці про політику, вплинув на інші підходи в античній спадщині й значною мірою зберіг свою цінність і в наші часи.

Від демократичних Афін до аристократичної Спарти, від Риму в період Республіки до Римської імперії антична політична думку здолала довгий шлях і була викладена у творах різних мислителів.

На зміну античній політичній думці прийшла традиція нової епохи, яка ознаменувалася розвитком християнства. Воно успішно перетворювало політичні ідеали та філософські концепції на релігійні вчення про політику.

Політична думка епохи Середньовіччя та Відродження

Від своїх витоків християнство несло в собі ідею, яка втілювала мрію про рівність і соціальну справедливість. Проте реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась першим християнським пророкам. Церква активно втручалась у політику.

У різні періоди епохи Середньовіччя було сформовано головні положення християнської церковно-релігійної доктрини. У цьому зв'язку цілком закономірно згадати про Аврелія Августина (354–430 рр.) та Фому Аквінського (1226–1274 рр.) – основних творців християнської політичної концепції. У їхніх ученнях християнські постулати знайшли належне ідейно-теоретичне втілення, а віра релігійних діячів сполучилася із реалізмом та поміркованістю справжніх учених.

Аврелій Августин різко протиставляє церкву та державу. Він стверджує, що держава пов'язана із царством диявола, але водночас обговорює ідею оновлення "граду земного" у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але є й виявом Божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини в усіх соціальних діях. У праці "Сума теології" Фома Аквінський розглядає ієрархію законів, виділяючи вічний, природний, людський і Божественний закон (Святе Письмо).

Вічний закон – закон світобудови, встановлений мудрістю Бога як правителя всього. З нього випливає природний закон. Людський закон необхідний, щоб забезпечувати мир і заважати людям чинити зло. Божественний закон – заповіді, викладені у Святому Письмі, необхідні для того, щоб приймати рішення в суперечливих ситуаціях.

Природний закон належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам, існує один стандарт істини та справедливості, він природний і всі його знають. Якщо позитивний закон, який ввів суверен, суперечить природному – він не є законом взагалі, й у цьому разі Фома Аквінський визнає право народу на виступ проти монарха (у тому разі, коли влада виступає проти вищих моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію або коли правитель починає діяти несправедливо). Остаточне рішення про долю влади, на думку Фома Аквінського, залежить від церкви.

Християнські мислителі відзначали, що людині Бог дав індивідуальний спосіб існування, та підкреслювали її цінність. При цьому християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а тільки владу сприймати як тягар відповідальності.



  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка