Лекція з політології тема № політичні партії І громадсько-політичні рухи. Політичні еліти



Сторінка1/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.49 Mb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з політології

ТЕМА № 6. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС



Київ 2015
Вид лекції: інформаційна (тематична)
Дидактичні цілі:

1. Навчальні: ознайомити навчанців з типологією політичних партій і громадських рухів.

2. Розвиваючі: підвищити рівень політичної культури.

3. Виховні: сприяти формуванню свідомої громадянської позиції.


Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: логіка, етика та естетика, філософія, історія держави і права зарубіжних країн, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право.

Забезпечувані дисципліни: актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.
Навчально-методичне забезпечення лекції: навчальні та навчально-методичні видання з дисципліни «Політологія».

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК, мультимедійний підручник з політології.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:


  1. Поняття політичної партії, їх функції та типологізація.

  2. Типи партійних систем сучасності та особливості їх функціонування.

  3. Сутність і види громадських організацій та рухів, їх функції.

  4. Поняття та види лідерства. Основні концепції політичного лідерства.

  5. Види еліт. Політичні еліти і системи їх формування.



Рекомендована література:

  1. Бойко О.Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. / Олександр Дмитрович Бойко.   К.: Академвидав, 2010. – 432 с.   (Серія "Альма-матер").

  2. Боринська О. Моніторинг виборчого процесу як сприяння розвитку демократії // Політ. менеджмент. – 2009. – № 1. – С. 79-86.

  3. Висоцький О.Ю.Політична влада в Україні: проблеми легітимації та модернізації [Текст] : [монографія] / О. Ю. Висоцький. - Д. : Інновація, 2012. - 130 с.

  4. Горбач О.Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 2-ге вид., допов. та переробл. - Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2013. - 257 с.

  5. Коротков Д.С. Політична еліта України: становлення та розвиток у виборчому процесі [Текст] : монографія / Коротков Д. С. - Х. : Вид. ХНЕУ, 2012. - 207 с.

  6. Кравчук Л.В. Політологія [Текст] : семінар / Л. В. Кравчук, С. Л. Кравчук. - Вид. 2-ге, допов. - Т. : Навчальна книга - Богдан, 2012. - 207 с.

  7. Пиріг П. В. Україна та європейська політика. Самостійна робота студентів [Текст]: навч. посіб. / П. В. Пиріг. - Київ: ПрАТ "Вищий навчальний заклад "Київська гуманітарна академія", 2014. - 60 с.

  8. Політична наука. Методи досліджень [Текст] : підручник / [О. А. Габрієлян та ін.] ; за ред. д-ра філос. наук, проф. О. А. Габрієляна. - К. : Академія, 2012. - 317с.

  9. Політологія [Текст] : підручник / [М. П. Требін та ін.] ; за ред. проф. М. П. Требіна ; Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с.

  10. Політологія [Текст] : навч. посіб. для вищ. навч. закл. : у 2 ч. / за заг. ред. П. В. Цимбала ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х. : ХНУВС, 2009 - 2013.Ч. 2 / [П. В. Цимбал та ін.]. - 2013. - 187 с.

  11. Політологія: Тематичний словник основних категорій та понять / Гвоздік О.І., Андреєв О.О., Павлишин О.В., Кравець В.М., Холох В.І., Фрейман Г.О., Мартиненко Ю.Д., Носенко О.В., Готун А.М., Шумейко О.В. – К. : НАВС, 2012. – 47 с. – Бібліогр. : с. 44-47.

  12. Правова політика України: концептуальні засади та механізми формування [Текст] : зб. мат-лів наук.-практ. конф. - К. : [б. в.], 2013. - 160 с.

  13. Ткач О.І. Політологія. Термінологічний словник [Текст] : [навч. посіб.] / Ткач Олег Іванович, Костів Петро Річард ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К. : Ун-т "Україна", 2012. - 196 с.

  14. Философия политики и права [Текст]: [сборник научных работ] / Московский гос. ун-т им. М. В. Ломоносова, Философский фак., Каф. философии политики и права ; [под общ. ред. О. Ю. Бойцова]. - Москва: Изд. Воробьев А. В., 2010-. - 21 см. Вып. 4: Государство и гражданское общество [Текст] / [под общ. ред. Е. Н. Мощелкова]. - 2014. - 248 с.

Вступ
У вступній частині відзначимо, що партії, партійні системи, політичні еліти та лідери, які розглядаються в цій темі, перебувають у взаємному зв’язку. Партії та партійні системи виникли не одразу, партії сучасного типу пройшли певну еволюцію становлення та розвитку. Слід звернути увагу на те, що залежно від політичного режиму в кожній країні формується відповідна партійна система, яка характеризується певним типом. Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Розкриваючи питання теми, ми з'ясуємо, які критерії є для класифікації громадських організацій.

Опрацьовуючи цей матеріал, важливо розуміти, що необхідним елементом функціонування суспільства є активна меншість, яка здійснює в державі владу на основі гегемонії, приймає в рамках політичної системи головні рішення, віддає накази і контролює їх виконання. Важливо не просто розглянути критерії належності до еліти, але і сформувати уявлення про механізм формування, основні фактори і передумови виникнення еліт, систему відбору до політичної еліти, яка ґрунтується на таких її характеристиках, як широта соціальної бази, коло особистостей тощо. Очевидно, що політичне лідерство є різновидом соціального лідерства. У лекції ми окреслимо взаємозв’язок між лідерами та політичними елітами, окремо виділивши значення політичного лідера для розвитку політичної еліти в нашій державі. Після ознайомлення з темою слід вміти визначати основні риси політичної еліти України та характеризувати специфіку її впливу на політичне та економічне життя держави. При цьому особливу увагу зверніть на протиріччя, які існують між правлячими елітами України, та не сприяють консолідації українського суспільства, стримують його демократизацію та соціально-політичний розвиток. Важливо зрозуміти, яким чином впливають особистості політичних лідерів на взаємодію політичних еліт в Україні.



1. Поняття політичної партії, їх функції та типологізація.
У перекладі з латинської слово "партія" означає "осередок", "частина". У визначенні суті цього слова досі точаться дискусії між різними політологічними школами, й існує багато визначень цього поняття. Це пояснюється складністю самого явища – політична партія, а також різним розумінням призначення та функцій політичної партії. У цілому ж вони зводяться до такого визначення партії:

  • група, об'єднана єдиними ідеологічними цінностями, що створюються для проведення виборчих кампаній;

  • передовий загін класу, що представляє їхні інтереси;

  • вираз політичного конфлікту в суспільстві та засіб розв'язання зумовлених ним конкретних проблем;

  • специфічний вид політичної організації.

Політологічні енциклопедичні видання визначають політичну партію як "добровільне об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільності, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним "голосом", "уособленням" окремих групових інтересів". Перші політичні партії, відомі в історії, виникли в Стародавній Греції. Це були нечисленні та обмежені за складом групи. Політичні партії існували і в середні віки. Справжня історія політичних партій починається з часів Великої французької революції наприкінці XVIII ст.

У дослідженні історії політичних партій багато дослідників погоджується з М. Вебером і виділяють такі три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клуби, що намагаються заохочувати до активної політичної діяльності впливових людей; сучасні масові партії. Першою масовою партією було Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване 1861 р. У науковій літературі відзначається, що в дійсності всі три етапи пройшли тільки дві англійські партії: лібералів (віги) і консерваторів (торі). Більшість сучасних партій оформилася у вигляді масових партій.

У США партії починають формуватись у 30-х роках XIX ст. при президенті Джонсоні, у Франції та інших європейських країнах – у період революції 1848 р. В Росії та Україні – у 90-х роках XIX ст.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичної партії як явища політичного життя суспільства. У природі всякої партії існує вада, яку виявив і описав німецький соціолог Р. Міхельс (1876–1939 рр.). Будучи створеними як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі невдовзі стають метою самих себе, починають дбати переважно про власний добробут і успіх.

У структурному плані у партії можна виділити три рівні:

перший – прихильники партії, які систематично голосують за неї на виборах;

другий – сама офіційна партійна організація. Майже всі сучасні політичні партії мають партійний апарат, що складається з групи людей, які професійно вирішують організаційні питання політичної діяльності партії;

третій – це партія в системі володарювання, яка складається з посадових осіб у державному апараті, що обіймають свої посади через належність до певної партії. До них належать: президенти, губернатори, члени парламенту, законодавчих органів тощо. Безумовно, така ієрархія має свою національну специфіку. Наприклад, у консервативній партії Великої Британії парламентська фракція в організаційному плані складає самостійний структурний елемент – парламентську консервативну партію. Лідер парламентської фракції є водночас лідером партії у загальнонаціональному масштабі. По суті, центральні органи партії – виконавчий комітет, центральне бюро являють собою дорадчий орган при лідері.

Справжня політична партія не може бути витвором самого тільки бажання або зусиль навіть дуже здібних і впливових людей. Вона виникає не на ґрунті чистої політики, а на відповідній соціальній базі.

Зрозуміло, утворення політичних партій зумовлюється низкою факторів. По-перше, різні погляди з приводу політичного устрою суспільства та інших політичних питань. По-друге, незадоволення частини суспільства існуючим становищем і відповідна потреба змінити таке становище викликають необхідність створення політичних партій. По-третє, однією з умов створення політичних партій є причини національного характеру. Тенденції до створення політичних партій на основі національної ідеї існують у багатьох країнах Латинської Америки, Африки, Східної Європи.

Політичні партії в сучасному суспільстві виконують життєво необхідні функції. Безумовно, вони мають конкретно-історичний характер.

Політологи виділяють такі функції партій:

політична функція полягає у боротьбі за владу в країні або за досягнення максимальної кількості місць у законодавчих органах влади, одержанні права на формування державних виконавчих органів, уряду;

функція представництва інтересів тих або інших соціальних груп чи верств суспільства;

ідеологічна функція фіксується у програмі партії, рішеннях з'їздів, конференцій і має на меті переконати у своїй ідейній правоті якомога більшу кількість людей. Результатом реалізації цієї функції є ідейно-політична доктрина або ідейно-теоретична концепція;

організаторська – у практичній реалізації програми й рішень партії, вона знаходить свій вираз у діяльності щодо розширення членського складу, розвитку взаємовідносин з іншими партіями.

Існують й інші функції політичних партій. Саме через функції виявляються сутність, соціальне призначення, роль партій в суспільстві. Критерієм функціональної діяльності правлячої партії виступають політичні, економічні, соціальні результати, досягнуті партією відповідно до цілей, які вона ставила, а також задоволення інтересів тих соціальних верств і груп, які вона представляла. Не випадково, одним із аспектів у науковій методології виступає вимога судити про політичні партії за їхніми справами, а не заявами.

Ведучи постійну боротьбу з опозицією, політична партія формує економічні й політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення. Механізм міжпартійної конкуренції не дозволяє політичним партіям жити зі старим багажем і примушує їх оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в країні й світі.

Важлива роль у теорії політичних партій належить питанню про інституціалізацію (правове визначення). Відомо, що багато партій на початку XX ст. діяло нелегально.

Законодавство кожної країни по-своєму закріплює статус партії. У більшості країн світу за ними закріплено право висувати кандидатів на виборні державні посади.

Партії мають право вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свої ідеї. Найбільш великі повноваження мають парламентські партії. Вони мають право утворювати фракції. Фракція (від лат. fraction – розламування, подрібнення) – це група членів тієї чи іншої партії у складі парламенту, яка організовано проводить установки своєї партії. Фракційна діяльність у парламенті країн з багатопартійною системою – це нормальне й корисне явище, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп і верств населення.

У деяких країнах (Німеччина, Італія, Швеція) досить поширена практика фінансування діяльності партії із державного бюджету. Чому? Оскільки вважається, що партія, виконуючи конституційні функції, сприяє формуванню здорового суспільства, а тому має право на одержання державних дотацій.

Характер і набір функцій партій безпосередньо пов'язаний з їх типологією. Політологами пропонуються різні критерії класифікації політичних партій. Марксистський підхід наголошує на класових критеріях і розрізняє: робітничі, буржуазні, селянські партії тощо. За ідеологічними критеріями розрізняють революційні, реформістські, консервативні партії. Щодо питання про владу, партії поділяють на правлячі й опозиційні, або авангардні й парламентські. Парламентські виконують дві головні функції: підготовка виборців до схилення їх на свій бік і контроль за здійсненням парламентського курсу. Авангардні не обмежуються участю у передвиборній боротьбі та представницьких органах влади, а й використовують інші форми політичної діяльності: маніфестації, мітинги, демонстрації, пікети тощо. Проте в сучасних демократичних країнах кожна партія має намір стати парламентською.

У західній політології широко визнається типологія, яка враховує критерії чисельності й внутрішньої структури партії. Це так звана "бінарна" типологія: партії кадрові й масові. До кадрових належать такі, в яких партійний склад формується навколо групи політичних діячів. Такі партії мають вільне членство і діють, як правило, тільки під час виборів. Кадровими є більшість європейських партій консервативної орієнтації, республіканська і демократична партії США. Масові партії являють собою централізовані організації зі статутним членством, більш дисципліновані, приділяють більше уваги ідеології. Вони існують, головним чином, завдяки членським внескам. Члени партії не тільки сплачують внески, а й беруть участь у справах партії. Це, як правило, ліві партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтацій.

Дуже поширеним є спосіб класифікації партій за ознакою прогресивності або консервативності їх політичних програм. Це партії ліві, праві й центристські. Така класифікація зліва направо веде свою історію від часу засідань Французької національної асамблеї 1789 р., коли по різні сторони від спікера розташовувались консерватори, які виступали за збереження монархії (праворуч), і радикали, що обстоювали ідеї загальної рівності (ліворуч); помірковані ж займали місця в центрі. Ця традиція збереглася і в наші часи. Проте такий поділ відносний, бо ті партії, що сьогодні є лівими, завтра можуть стати правими, й навпаки.

Узагалі кожна типологія відносна. Як правило, ліберальні, комуністичні, соціал-демократичні або будь-які партії можуть бути правлячими й опозиційними, легальними й нелегальними, революційними й консервативними, авангардними й парламентськими тощо.

Розрізняють організаційно оформлені партії, члени яких одержують партійні квитки й сплачують членські внески, й організаційно не оформлені партії, які характеризуються відсутністю офіційного членства. Типовими прикладами перших є комуністичні партії, а других – республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великої Британії. Розрізняють ще й партії з прямим і непрямим членством. У першому випадку прийом у члени партії здійснюється в індивідуальному порядку, а у другому та чи інша людина стає членом партії в силу того, що входить у будь-яку організацію, яка пов'язана з цією партією. Так, в лейбористську партію Великої Британії, соціал-демократичні партії Швеції, Норвегії, Ірландії профспілки входять на колективних засадах, тобто члени профспілок є колективними членами цих партій. Для комуністичних партій характерним є виключно пряме членство.

У міру поступового перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що її складають, поступово змінюється й характер політичних партій, які, будучи політичним завершенням піраміди сучасного громадського суспільства, сприяють його всебічному розвитку.



2. Типи партійних систем сучасності та особливості їх функціонування.
У сучасному світі налічується понад 800 політичних партій, які об'єднують у своїх лавах близько сотні мільйонів членів і, мабуть, ще більшу кількість прихильників. Партійні системи є механізмом міжпартійної взаємодії, а також партій з державою та іншими складовими частинами політичної системи. Вони надають стабільності цій системі й залежать за своїм характером від історичних і політичних традицій певної країни, особливостей її економічного життя, гостроти соціальних конфліктів тощо.

Демократичним країнам притаманна багатопартійна система. Це така система, при якій реальну боротьбу за владу ведуть кілька політичних партій. Історично склалися три типи багатопартійної системи:

біпартизм – система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, по черзі приходять до влади (США, Велика Британія, Канада);

“дві з половиною партії”, коли жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості у парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду (типова для сучасної Німеччини);

поліпартизм – три й більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна на тривалий час одержати підтримку більшості у парламенті й вимушена формувати урядові коаліції (Італія, Бельгія, Франція, Данія та інші країни).

Проте в деяких країнах в умовах багатопартійності вирішальну роль у формуванні органів влади й здійсненні їх політики відіграє одна-дві досить впливові політичні партії. Наприклад, у Китаї такою партією стала комуністична. В Японії – ліберально-демократична. У політології така багатопартійна система іменується партійною системою з укладом домінації.

Для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерною є однопартійна система. Вона існувала у ХХ ст. в 20–40-х роках в Італії, 30–40-х – в Німеччині, 20–80-х –у Радянському Союзі. Сьогодні така система ще продовжує діяти на Кубі, в Північній Кореї, Індонезії, а також в деяких країнах Африки.

Основна вада однопартійної системи полягає в тому, що правляча партія використовує своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики і конструктивних пропозицій, тим самим позбавляє себе припливу нових ідей, що врешті-решт призводить до догматизму і прирікає партію на втрату політичного впливу.

Політична практика свідчить, що в сучасних умовах існує стабільна тенденція до зменшення кількості політичних партій у державах з політичною й економічною стабільністю. А якою має бути оптимальна кількість партій в суспільстві? А. Лінкольн на це запитання відповів так: дві з половиною партії. Одна – при владі, друга в опозиції і третя, що тільки народжується.

В утвердженні тієї чи іншої партійної системи велику роль відіграє тип політичного режиму. Так, у США і деяких інших країнах влада і вплив інституту президентства мають величезне значення, і ніяка партія не може досягнути своєї стратегічної мети, якщо не матиме контролю над президентською владою. Такий контроль, безумовно, потребує підтримки більшості виборців. Коаліційного президента не існує. На виборах партія здобуває все або нічого. Тому намагання завоювати посаду президента й об'єднує республіканців і демократів в єдині партії.

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій, як у всьому СРСР, була однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х років XX ст., у роки перебудови. У цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об'єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська гельсінська спілка, яка влітку 1988 р. оприлюднила свою "Декларацію принципів" і почала діяти як політична організація. Так, у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто — Народний рух України) — об'єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він був головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 p., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції — Народної Ради — на чолі з І. Юхновським, яка об'єднала понад чверть опозиційних комуністичній владі депутатів. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а в жовтні 1990 р. — рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті — про "керівну роль" комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Народний рух України став саме тим "дахом", під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

Першою з НРУ вийшла Українська гельсінська спілка, яка після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів отримала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію "Зелених", Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила — так званої "Демплатформи" утворилася Партія демократичного відродження України. Упродовж кількох років спектр національно-демократичних партій суттєво розширився за рахунок утворення нових партій, а іноді — і розколу вже існуючих. Так, 1992 р. з УРП вийшло її радикальне праве крило на чолі з С. Хмарою, утворивши Українську консервативну республіканську партію. Не оминули розколи і Народний рух України. Частина його членів вважала, що він має залишатися саме "рухом" — конгломератом різноманітних національно-демократичних сил, тоді як лідер Руху В. Чорновіл та його прихильники наполягали на перетворенні НРУ на політичну партію, що відстоювала б опозиційні до влади, і передусім — до Президента, позиції. 1993 р. було зареєстровано партію під назвою "Народний рух України" ("старий" Рух почали називати "Всенародний рух України"). 1998 р. НРУ знову розколовся на дві частини — Народний рух України та Український народний рух (з 2003 р. — Українська народна партія).

Водночас із правою, формувалася й ліва частина політичного спектра України. Після "путчу" 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці 1992 р. виникла очолювана О. Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем "лівизни" — Громадянський конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ-КПРС та від організаційного об'єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П. Си- моненко. Завдяки своєму "бренду" саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального "врожаю". Унаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По-суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка впродовж свого існування значно змінила свою позицію, перетворившись із партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий "дрейф" праворуч став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н. Вітренко та В. Марченком, утворивши Прогресивну соціалістичну партію України (на виборах 2002, 2006 та 2007 pp. ПСІТУ не подолала відсоткового бар'єру і не пройшла до Верховної Ради за партійними списками).

Частина партійного спектра України, що представляє політичний центр, активно заповнюючись на початку 90-х років, згодом почала поступово розмиватися. Фактично на початку XXI ст. в Україні майже немає серйозних (впливових) ідеологічних центристських партій. Ті партії, що умовно посідають цю нішу політичного спектра, не є носіями чіткої ідеології й можуть вважатися центристськими лише за принципами "ні ліві, ні праві", або "мінус на плюс дає нуль". Це так звані партії влади, для більшості з яких роль політичної ідеології відіграє бажання втриматися при владі (а точніше — біля Президента) за будь-яку ціну. Серед них можна виділити Соціал-демократичну партію України (об'єднану), Партію регіонів, Трудову Україну, Демсоюз, Аграрну партію України, Народно-демократичну партію.

У виборах до Верховної Ради України 2002 р. брали участь 14 блоків та 20 політичних партій. З них за партійними списками до Верховної Ради пройшли лише шість: Виборчий блок політичних партій, Блок Віктора Ющенка "Наша Україна", КПУ, Виборчий блок політичних партій "За єдину Україну", Виборчий блок політичних партій "Блок Юлії Тимошенко", СПУ, СДПУ(о). Решта політичних партій та виборчих блоків не подолала 4-відсоткового бар'єру. Однак, незважаючи на те, що блок "За єдину Україну" та СДПУ(о) разом набрали менше, ніж 19 відсотків голосів виборців, саме вони сформували парламентську більшість і розподілили між собою найвідповідальніші парламентські посади. Це стало можливим передусім завдяки депутатам-мажоритарникам, які перемогли в одномандатних округах, де, за даними спостерігачів, зафіксовано найбільше випадків корупції.

На парламентських виборах 2006 p., які відбувалися вже за суто пропорційною виборчою системою, незважаючи на законодавче зниження відсоткового бар'єру з 4 до 3 %, до парламенту змогли потрапити лише п'ять політичних партій та блоків — Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз "Наша Україна", Соціалістична партія України та Комуністична партія України.

Позачергові парламентські вибори 2007 р. не внесли суттєвих коректив до складу парламенту, куди знову потрапили п'ять політичних сил: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Блок "Наша Україна"—"Народна Самооборона", Комуністична партія України та Блок Литвина.

Це свідчить про те, що партійна система України починає виразно структуруватися, кількість серйозних "гравців"-партій на політичній арені зменшується, що не може не вплинути на структуризацію Верховної Ради. Тому можна стверджувати, що політична структура українського парламенту стає більш стрункою та стійкою.

Політична історія XX ст. свідчить, що багатопартійність (якщо вона не декоративна) створює сприятливі умови для демократизації суспільства. В Україні у період боротьби за незалежність на арену політичного життя вийшло багато різноманітних партій. Партійно-політична палітра сьогодення строката й мінлива.

Вважається, що сьогодні вже неможливо користуватися лише лінійним виміром при намаганні класифікації політичних партій в Україні. Дихотомія "праві – ліві" не може спрацьовувати в умовах, коли в Україні досягнуто консенсусу з основних принципових питань суспільного буття, коли має місце порозуміння з найважливіших для всього соціуму політичних питань.

Зі зростанням політичної культури багатопартійність в Україні має шанс трансформуватися в ту систему, яку завбачав А. Лінкольн і яка існує сьогодні в деяких цивілізованих країнах.

Можна стверджувати, що в цьому світі політичні партії створюються для боротьби за владу, для реалізації своїх передвиборних програм і їх роль в політичних системах різних країн світу значна. Вони висловлюють потреби, інтереси, цілі певних соціальних груп і верств населення. Партії беруть активну участь у формуванні й функціонуванні механізму політичної влади. Політичний процес у нашій країні свідчить про те, що партії залишаються реальністю сучасності, їх потенціал ще не вичерпано, й ще багато десятиріч вони виступатимуть головним об'єктом політики.

Також багатогранне значення мають суспільно-політичні об'єднання. Вони відіграють суттєву роль у структуруванні політичних систем. На їх ґрунті можуть виникати нові політичні партії. "Непартійна сфера" також формує й поповнює правлячу еліту, створює систему тиску на державні інститути влади. Об'єднання виступають як інституціолізовані канали залучення людей до політики, тим самим впливаючи на формування політичної культури в суспільстві.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка