Лекція з навчальної дисципліни соціологічна думка в україні тема №1 : Українська протосоціологічна думка Навчальний час: 2 години



Скачати 230.17 Kb.
Дата конвертації04.12.2016
Розмір230.17 Kb.
ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ
Кафедра соціології та гуманітарних дисциплін
ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри соціології та гуманітарних дисциплін

професор О.П. ПОЛИСАЄВ


ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ
Тема № 1: Українська протосоціологічна думка

Навчальний час: 2 години
Для студентів: навчально-наукового інституту менеджменту та

підприємництва, які навчаються за спеціальністю 6.030101 Соціологія.

Навчальна та виховна мета:

Ознайомити студентів з особливістю формування розвитку та дослідження історії соціологічної думки в Україні; протосоціологічними проблемами, ідеями, вченнями. Формувати у студентів гуманістичне, науково-обгрунтоване ставлення до професійної діяльності.


Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

“____” _________ 2015 року Протокол № ___

Київ – 2015


ЗМІСТ

Вступна частина 5 хв.

Основна частина 80 хв.

  1. Протосоціологічні ідеї, проблеми, вчення епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі.

  2. Протосоціологічне знання козацької доби (кін. ХV – третя чверть ХVІІІ ст.):

  3. Соціологічні погляди Г. Сковороди.

Заключна частина 5 хв.
Навчальна література:

  1. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К., 1993.

  2. Баранович Лазар Світ збурили грози на людські сльози // Укр. Літ-ра ХVІІ ст. – К., 1987.

  3. Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в Україні. – К., 1996.

  4. Гізель І. Метафізичний трактат // Філософська думка. – 1970. - №1.

  5. Гізель І. Про природу // Філос. думка. – 1976. - №2.

  6. Горюнов Я.Н. Несколько слов об украинцах // Возрождение. – Париж., 1961. – Кн. 115.

  7. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. – К., 1991. – Т.1

  8. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм // Вибране. – К., 1991.

  9. Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.

  10. Єфименко О. Я. Історія України та її народу. – К., 1992.

  11. Історія Русів. – К., 1991.

  12. Кониський Г. Моральна філософія або етика // Філософ. думка. – 1979. - №3.

  13. Пересторога // Українська література ХVІІ ст. – К., 1987.

  14. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К., 1992. – т.1.

  15. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3-х т. – К., 1981.

  16. Синопсис // Українська література ХVІІ ст. – К., 1987.

  17. Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992.

  18. Сковорода Г. Твори: У 2-х т. – К., 1973.

  19. Смотрицький Герасим. Календарь римский новый // Українська література ХІV- ХVІІ ст. – К., 1988.

  20. Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська думка. – К., 1992.

  21. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1960.

  22. Шинкарук В.І. Великий селянський просвітитель // Філос. думка. – 1980. - №5.

  23. Шпет Г. Очерк развития русской философии. – Прага., 1922.


Навчально-матеріальне забезпечення

мультимедійний проектор, презентація лекції
Текст лекції додається
Старший викладач кафедри соціології та гуманітарних наук О.В.Демченко

Лекція 1. Українська протосоціологічна думка (до ХVІІІ ст.).
План.

1. Протосоціологічні ідеї, проблеми, вчення епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі.

2. Протосоціологічне знання козацької доби (кін. ХV – третя чверть ХVІІІ ст.):


  • козацтво як специфічний соціальний феномен;

  • вплив історичних процесів ХVІ – поч. ХVІІ ст. на розвиток соціального знання;

  • братства як соціальний інститут;

  • проблеми життя українського суспільства в полемічній літературі кін. ХVІ – І пол. ХVІІ ст. (Г. і М. Смотрицькі, Х. Філалет, І. Вишенський, С. і Л. Зизанії);

  • значення Києво-Могилянської колегії та інституційних реформ П. Могили для розвитку просвітництва і протосоціологічного знання (П. Могила, Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, Г.Кониський);

3.Соціологічні погляди Г. Сковороди.
Протосоціологічні ідеї, проблеми, вчення епохи становлення,

розвитку та розпаду Київської Русі.


Протосоціологічний період розвитку української соціологічної думки охоплює проміжок часу від Київської Русі до середини ХІХ ст. В його межах виділяють кілька етапів, які характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання:

  • протосоціологія епохи виникнення, розвитку та розпаду Київської Русі;

  • протосоціологічне знання козацької доби (кін. ХV – третя чверть ХVІІІ ст.);

  • протосоціологія доби відродження України (кін. ХVІІІ – серед. ХІХ ст.);

Формування соціологічної думки в Україні почалося за часів Київської Русі (ІХ – ХІ ст.), за соціально-економічних умов переходу всіх східнослов’янських племен від первіснообщинного до феодального ладу. Специфіка соціально-теоретичної думки Русі з урахуванням впливу візантійської і частково античної філософії була спрямована головним чином на вирішення питань політики й соціології, моралі й релігії, зміцнення давньоруської держави. На Русі виявляються наміри усвідомити місце людини в світі, проблеми влади, суспільства, особи й церкви, міжособові стосунки, відносини “людина-природа”, захист знедолених, місце й роль давньоруського, а потім і українського народів серед інших народів.

Цінними писемними пам’ятками протосоціологічних ідей є перші літературні твори (“слова”, “повчання”, “сказання”, “патерики”, “життя святих”), які створювалися для поширення християнства і водночас містили відомості про соціальні відносини, побут і культуру того часу та відображали настрої різних верств населення. Це, зокрема, такі твори, як “Велесова книга”, “Сказання про життя Бориса і Гліба”, “Густинський літопис”, “Слово про закон і благодать” (Іларіон), “Повчання” (Феодосій), “Хожденіє ігумена Данила в святую Землю”, “Ізборніки Святослава”, “Слово Данила Заточника”, “Повчання дітям” (Володимир Мономах), “Печерський патерик”, “Слово о полку Ігоревім” (Нестор, Сильвестр), “Іпатіївський літопис”, “Повість минулих літ”, “Руська правда” (Ярослав Мудрий), Галицько-Волинський літопис.

Значний інформаційний матеріал містить “Велесова книга” (автор невідомий). В ній описується історія дохристиянської Русі, починаючи за кілька тисячоліть до нашої ери і закінчуючи князюванням Аскольда.

В “Сказанні про життя Бориса і Гліба”, “Посланії” Климентія Смолятича відображені такі ідеї:



  • шляхи і причини розвитку людського суспільства;

  • історія слов’янства і, зокрема, Київської Русі;

  • універсальність історичного процесу людського суспільства;

  • засудження міжкнязівських міжусобиць;

  • необхідність незалежності давньоруської держави перед чужоземними загарбниками; “богодатність” князівської влади, яка об’єднує державу.

Ідею єдності руського народу першим висвітлив перший митрополит Київської Русі пресвітер Іларіон в “Слові про закон і благодать”. У ньому обґрунтовуються ідеї економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі; велич і слава давньоруського народу, котрий створив Київську державу, необхідності її єдності; рівності народів, які прийняли християнство.

В “Повісті минулих літ” автори монах Києво-Печерського монастиря Нестор та ігумен Видубицького монастиря Сильвестр зробили спробу з’ясувати походження державної (княжої) влади взаємною домовленістю. Держава, маючи божественне походження, повинна турбуватись про високу мораль своїх членів, карати ворогів.

Однією з найважливіших пам’яток соціологічної думки першої половини ХІ ст. є “Руська правда” Ярослава Мудрого та його синів, яка складена на основі норм тогочасного звичаєвого права, котрі впорядкували внутрідержавні феодальні порядки. Згодом ціла низка її ідей увійшла до Литовських статутів і законодавства гетьманської доби.

Історія зберегла кілька важливих документів-пам’яток часів занепаду Київської Русі. Так, “Повчання дітям” Володимира Мономаха містять правила високої особистої та суспільної моралі, ідеї правосуддя великого князя. Володимир Мономах закликає своїх синів дотримуватись норм закону, справедливості, піклуватись про єдність держави, вимагає зміцнювати її військову та економічну могутність, допомагати бідним і знедоленим, засуджує міжусобиці.

У “Слові Данила Заточника” (поч. ХІІІ ст.) міститься сильний соціальний мотив: в суспільстві існують несправедливість і нерівність. Соціальне становище людини визначається багатством, а не здібностями та розумом. Щоб ліквідувати соціальну несправедливість, необхідна тверда княжа воля.

Провідний мотив “Слово о полку Ігоревім” – патріотизм – поданий через призму інтересів народних мас. В “Слові” оспівується мужність русичів, їх прагнення до свободи, незалежності, єдності. Піднесення на історичній арені Галицько-Волинської держави засвідчив Галицько-Волинський літопис. Він став важливим джерелом вивчення суспільного життя на західноукраїнських землях, провідними мотивами якого є ідеї патріотизму та єдності Руської землі.


Протосоціологічне знання козацької доби (кін. ХV – третя чверть ХVІІІ ст.)
Київська Русь, козацька держава - Запорізька Січ - стали символом українства. Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості, пов'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальної роздробленості (частина земель починаючи з ХIVст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва триває в XV - першій половині XVII ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовив утворення української державності — Запорізької Січі. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

За часів козаччини відомі такі писемні пам’ятки, як козацькі літописи Гетьманщини, праці Р. Ракушки-Романовського, Г. Грабянки, С. Величка, в яких, зокрема, відстоювались інтереси козацької старшини, що підтримувала Б. Хмельницького. Так, погляди на психологію козацької верхівки відображені в щоденниках і записах М. Ханенка, Я. Маркевича. Скасування Гетьманщини відобразив С. Дівович в поемі “Розмова Великоросії з Малоросією”, в якій йшлось про необхідність широкої автономії України.

В ХVІ – ХVІІ ст. розвиваються національно-культурницькі рухи, які знайшли своє відображення в діяльності православних церковних об’єднань (братств), які очолили рух за права народу, розгорнули антикатолицьку пропаганду і культурно-просвітницьку діяльність.

Значний поштовх цьому рухові дала полемічна література. У 1580 р. був створений культурно-освітній осередок (Острозький центр) волинським магнатом, князем Костянтином Острозьким (1528-1608). Палкий прихильник освіти, він вважав, що саме вона дасть можливість українському народу успішно вести боротьбу за свої національні інтереси., проти національного гноблення, проти полонізації, католицизму та уніатства. З цією метою К. Острозький відкрив школи і в інших містах – Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, в яких готувались учбові посібники, перекладна література.

Навколо Острозького центру згуртувались ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Іван Вищенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі.Із цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького).

До вивчення мов та інших наук (курс навчання складався зі знаменитих “семи вільних наук” (“визволених наук”) доби Ренесансу – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика й астрономія.) запрошувались вчені з інших країн. Організатори Острозької школи прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури і протиставити їх наступу католицизму та ополяченню.

Першим ректором Острозької школи був видатний український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький . В книзі “Ключ царства небесного” (1587) Герасим Смотрицький розвінчує підступність папи римського та єзуїтів, ганьбить зрадників українського народу, закликає до боротьби з шляхетно-єзуїтським засиллям. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були проникнуті ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання в ньому таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність. Саме активна діяльність більш над усе веде до вдосконалення людини. людина повинна активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови і культури.

Важливим джерелом української протосоціологічної думки став твір Христофора Філалета “Апокрисис” (1597), в якому в релігійній формі обґрунтовуються ідеї рівності людей, дотримання монархом закону, суспільного договору та природних прав, прав і свобод своїх підданих. Це, в свою чергу, є джерелом сили та могутності держави. Мислитель підкреслював, що народ повинен відстоювати і захищати свої права. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі і висловлювати з цього приводу свої міркування. Х. Філалет засуджував утиски, які чинились унією православному населенню України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання.

Значною віхою в українській протосоціологічній думці кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. є творчість Івана Вишенського – вихідця з Судової Вишні. Центральними темами його творів були критика феодально-кріпосницької дійсності, вимога соціальної рівності, демократизму, гуманізму, боротьба українського народу в жорстких умовах національного, соціального та релігійного переслідування. У творах “Порада”, “Послание до всіх общє в лядськой земле живящих”, “Извещение краткое о латинских прелестях” та інших він обґрунтовує вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духа, життєдіяльності людини та народу.

Наприкінці ХVІ ст. під тиском католиків та уніатів в українській православній церкві посилюються непорядки, дезорганізація, особливо серед вищої ієрархії. Щоб піднести рівень освіти на православному грунті, реорганізувати церковне життя, оновити і оздоровити його на громадську арену виходить верства населення – міщанство, яке бере на себе завдання формування і прискорення гуманістичних та реформаційних ідей, оновлення церковного і взагалі духовного життя українського народу. Міщанство організовує населення міст в православні громади – братства. Ці церковні установи ведуть широку культурну діяльність, будують школи, друкарні, сприяють освіті. Братства виникають у Львові, Острозі, Галичі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Немирові, Вінниці, Києві.



Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про Львівське братство походять з 1463 р. але найбільш активна його діяльність починається з 1588 р., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. В цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийнятний її статут та програма. В школі могли вчитися все верстви населення; в ній викладалися початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики.

Провідними викладачами школи були такі діячи української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький.



В 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитету братському руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного зі своїм військом. Це дало нові імпульси в боротьбі проти польських властей, проти свавілля польської шляхти.

Зміцнився авторитет православної церкви, підвищилася освіченість українського народу. Одночасно з організацією Київського братства була відкрита Київська братська школа, в якій виклидали відомі діячи української культури І.  Копинський, М. Смотрицький, К. Сакович, Х. Євлевич.

Українські православні братства підтримували між собою тісні зв’язки, обмінювались виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Багато провідних викладачів, вчених протягом всього життя працювали в різних братських школах. Братські школи вивільнили освіту від опіки церкви та її ієрархії.

Важливий вплив на розвиток та становлення протосоціологічного періоду мав Стефан Зизаній один із засновників Львівської братської школи при Успенському соборі, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник. Виходець із міщанської сім’ї Хоми Куколя, народився в с. Петелич (тепер Львівська обл.).

Він присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї Батьківщини, духовно-релігійну самостійність українського народу. Його основні праці: “Катехізис”, “Ізложеніє о вірі”, “Казаньє св. Кирилла…” присвячені викриттю зловживань церковної верхівки, закликають до боротьби з наступом католицизму.

Щодо його соціально-філософських поглядів, то він з раціоналістичних позицій відкидав вчення про Страшний суд, який відбудеться після смерті людини, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, наявність потойбічного царства, пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може існувати окремо від тіла, привела його до заперечення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції яких може виконувати кожна людина, якщо вона вірить вченню Христа.

Серед відомих мислителів другої половини ХVІ – І пол. ХVІІ ст. чільне місце займає Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький. Народився він у с. Смотрич, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько.. Згодом навчався в західноєвропейських університетах, отримав ступінь доктора медичних наук. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віленського братства. 1617р. постригся в ченці, тоді ж і прийняв ім’я Мелетія; в 1618-1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі по святих місцях Близького Сходу відкрито приймає унію (1627 р.).

Основні твори: “Антиграф або отповідь на дошкульний твір…”, “Тренос або плач східної церкви”, “Виправдання безвинності”. В них автор розкриває зв’язок релігійної боротьби з політичними інтересами та планами папства і польських феодалів, показує дійсне обличчя католицької церкви як “алчного звіра”. Критично ставився він до православного духовенства, яке через свою жадобу, моральну деградацію, здирства не може очолити боротьбу за віру і фактично зраджує свій народ.

Із соціологічних поглядів Смотрицького привертає увагу його схильність до теорії, згідно з якою соціальна побудова порівнювалась з людськими органами: голова – це духовна і світська влада, тулуб – вищі стани, а руки і ноги – простий народ.

Культурно-освітня діяльність Львівського, Київського та інших братств не вичерпується названими іменами. В різний час тут працювали Касіян Сакович, Хома Евлевич, Гаврило Дорофієвич, Лаврентій Зизаній, Петро Могила.

Величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаторських ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині ХVІІ ст. в Україні вже налічувалось 25 друкарень, серед яких найважливішою і найпотужнішою була друкарня Києво-Печерської лаври, яка стала одним із важливих культурно-освітніх осередків в Україні. Відкрито було друкарню 1616 р., через рік після створення Київського братства. Навколо друкарні були зібрані найпрогресивніші культурні і церковні діячи тогочасної України, які мали великий досвід полемічної боротьби, розумілися на друкарській справі. В цей гурток входили З. Копистенський, Л. Зизаній, П. Беринда, Т. Земка, Г. Дорофієвич, О. Митура.

Основними гуманістичними ідеями у діяльності мислителів Лаврської друкарні були свобода людини, нації, народу, боротьба за державну і церковну незалежність. У друкарні була видана значна кількість релігійних, полемічних, історичних, художніх творів, шкільних підручників.

Найяскравішою постаттю гуртка друкарні Києво-Печерської лаври був Лаврентій Зизанія (молодший брат Стефана Зизанія). Найвизначнішим його твором є “Великий катехізис”, спрямований проти католицизму і протестантизму. Він же виконував і іншу функцію – був посібником для братських шкіл при вивченні основ православного віровчення. Але під час обговорення цього твору православними і світськими особами Л. Зизанію були винесені звинувачення в єресі – неортодоксальному розумінні Трійці, намаганні олюднити Бога, неправильному розумінні душі і свободи волі, занадто великій увазі до явищ земної природи. Після цього Л. Зизаній відмовляється від авторства, а сам “Великий катехізис” виходить лише 1783 р.

Завдяки діяльності представників вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври у соціально-філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї, прокладається більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і народної культури. Виникає потреба в оволодіння досягненнями західноєвропейської науки, а звідси і потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала надбання духовної культури і розпочала розробку соціально-філософських проблем на основі теоретичного освоєння дійсності. Саме такою школою стала Києво-Могилянська академія.

Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1596-1648). Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об'єдналася з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти з вересня 1632 р., отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так було зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні. Свої блискучі знання, організаторські здібності, політичний талант Петро Могила віддав колегії, яка на його честь стала іменуватися Києво-Могилянська академія.

Значний внесок в розвиток протосоціологічних ідей зробили праці таких відомих діячів Києво-Могилянської академії, як: П. Могили (1596-1647) “Літос, або камінь праці правди Святої Православної”; Й. Кононовича-Горбацького “Підручник логіки”, “Оратор Могилянський”; І. Гізеля (бл.1600-1683) “Про правдиву віру”, “Твір про всю філосфію”, “Філософські аксіоми”, “Мир з Богом людині”, “Синопсис”, “Метафізичний трактат”; Л. Барановича (бл.1620-1693) “Світ збурили грози на людськії сльози”; Ф. Прокоповича (бл. 1681-1736)”Слово о власти й чести царской”, “Духовний регламент”, “Правда воли монаршей”, “Рассуждения о безбожии”, “Етика”; Г. Кониського (1715-1795) “Фізика”, “Моральна філософія, або етика”.

Видатний церковний, політичний, культурно-освітній діяч Петро Могила народився в сім’ї молдавського господаря Симеона. Після загибелі батька сім’я Могили змушена була залишити Молдавію. Навчався П. Могила у Львівській братській школі. Вищу освіту здобув у західноєвропейських університетах. В 1627 р. П. Могила переїздить в Україну і в цьому ж році обирається архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. – митрополитом Київським.

Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство. Петро Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарчу діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах вченого можна знайти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар - це сильний православний цар, який відданий православ'ю, вірі в бога, від якого одержав владу і якому підзвітний.

Петро Могила зосереджує увагу на розвитку освіти і вихованні молоді, просвіті простих людей, реорганізації і зміцненні православної церкви, на збереженні національних культурних традицій, звичаїв, формуванні національної самосвідомості народу.

Наступний представник академії Йосип Кононович-Горбацький (невід. – 1653). Один з перших професорів академії. З 1642-1646 рр. - ректор Академії (колегії). Був ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Помер у сані білоруського єпископа.

На думку вченого людина складається з матерії (тіло) і душі (форма), заперечував при цьому безсмертя душі. Зазначав силу людського розуму. Розглядаючи пізнання, доводив, що воно є процесом єдності чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому чуттєва сторона є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму.

Видатним культурним діячем був Інокентій Гізель (1600-1683) – просвітник, церковний діяч, історик. Народився в німецькій реформаторській сім’ї в Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії (Академії). В 1645 р. був обраний професором, а 1646 р. – ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. і до кінця життя – архімандрит Києво-Печерського монастиря і управитель Лаврської друкарні.

Гізель І. з повагою ставиться до людини, вважає її творцем свого щастя, господарем своєї долі й своїх вчинків. Критерієм добра і зла, є совість розумної людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. Також ще одним критерієм добра і зла є людський розум, який дає можливість людині пізнавати закони природи і діяти відповідно до них. Цим самим мислитель ставить природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого.

Міркував про людські гріхи й провини. Так він вважав, що не є гріхом людини порушення нею моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму; людина повинна слухати і слідувати саме за розумом. Він стверджував, що люди важкої фізичної праці повинні звільнятись від посту, виправдовував тих, які під страхом голоду здійснювали крадіжки – “последняя нужда освобождает от греха в делах смертных”.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітників першої половини ХVІІІ ст. був Феофан Прокопович (1677-1736). Він був видатним українським та російським політичним, громадським і церковним діячем, вченим філософом, поетом.

Прокопович Ф. (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився в сім’ї київського міщанина. Залишившись у 3-річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, в честь якого він після повернення з-за кордону й прийняв його ім’я. З 1687 р. навчається в Києво-Могилянській академії. Згодом від’їжджає за кордон. З 1705 по 1716 рр. викладає у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію, богослов’я. У 1711-1716 рр. стає ректором Академії.

Згодом у 1716 р. йде в Петербург за викликом Петра І., де стає радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синоду, архієпископа. Активний учасник реформ Петра І Ф. Прокопович багато уваги приділяє просвітництву, стає самою освіченою людиною в Росії.

Цікавим для соціології є гуманістичні ідеї які висловив мислитель у вирішенні проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Людину він вважав рівною всій природі, зробленою “з тієї самої, що й все інше матерії, але знаменитішою від самого неба”. Велич людини – в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні і духовні цінності.

Великий інтерес виявив вчений і до питання про державу, церкву, їх взаємовідношення. Будучи прихильником теорії освіченого абсолютизму, освіченого монарха, “філософа на троні” Прокопович відстоював позицію підпорядкування церковної влади світській і тут же доводив, що хоч влада дана монархові народом, але сама воля народу витікає з волі Божої.

Визначний вчений , мислитель, письменник і поет, громадський та політичний діяч Георгій (Григорій) Кониський (1717-1795) народився у заможній міщанській сім’ї у м. Ніжині на Чернігівщині. 1728 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років, і по закінченні навчання був залишений в ній на викладацьку роботу. З 1751 р. був ректором Академії.

Людина у Кониського виступає активним, творчим началом в процесі пізнання, вона – частина природи, вінець творення, вищий її щабель. Душа і тіло людини нерозривні і невіддільні. Окреме від тіла існування, її безсмертя він не визнавав.
Соціологічні погляди Г. Сковороди
Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжував її талановитий вихованець, самобутній філософ Григорій Савович Сковорода (1722-1794). Народився в с. Чорнухи на Полтавщині у сім’ї вихідців з незаможного козацького роду. 1733 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 р.

В цей період він служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети, здійснив подорож до Австрії, Угорщини, Словенії, Польщі, Італії. Після закінчення 1753 р. цих закордонних мандрів обіймав посаду вчителя у Переяславському та Харківському колегіумах, але сутички і непорозуміння з вищим начальством змусили його залишити викладацьку роботу. Після цього Сковорода стає домашнім вчителем, а згодом, з 1766 р., він вирішує суттєво змінити свій спосіб життя і шлях пошуків істини, а саме – обирає життя мандрівного філософа-проповідника.



Одним із центральних мотивів його міркувань є те, що найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало – “серце”. Із серця випливає все: і думка, і устремління, і почуття. Вся моральність людини повинна бути звернена на “серце”. Звідси і вимога: “пізнай себе”, “поглянь у себе”.

Світогляд мислителя носить чітко виражений пантеїстичний характер. Бога як всемогутньої сили, що стоїть над природою і людьми, не існує. Він тотожний природі і має різні імена – “природа”, “натура”. Він всюдисущий, невидима натура.



Сковорода сформував концепцію “двох натур”. Весь світ, все існуюче має дві натури: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Підкреслює думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, де невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої (матеріальної) натури. Бог – у всьому матеріальному, у нашій плоті, у кожному із нас, він вічний.

Продовжуючи своє вчення про двонатурність, вносить у нього діалектичний характер, говорячи про протилежності, з яких складається світ, його суперечності, його постійний рух: “…В цьому цілому світі два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей – тінь, а той дерево; цей – речовина, а той образ”. Отже, світ у світі – це вічність у тлінні, життя у смерті, бадьорість уві сні, світло в пітьмі, у неправді істина, у плачі радість, у відчаї надія”.

Поряд з теорією “двох натур” Сковорода розробляє теорію “трьох світів”. Згідно з цією теорією він ділив усю дійсність, що оточує, на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм, мікрокосм, символічний світ, або Біблію, кожен з яких складається з обох натур.

Макрокосм – це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. Але насправді він є “тінню” справжньої невидимої “натури” – Бога. Він єдиний, і єдність ця складається з видимої і невидимої натури, які нерозривні і в той же час “незілляні”, тому що Бог не є самою природою.

Мікрокосм (малий світ, людина) теж складається з видимої і невидимої натури. В людині, як і в усьому існуючому, є тілесне і духовне, тлінне і вічне, але істинним у ній є невидиме, а тілесне є лише “тінню” цього невидимого. Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість, коли стає не тільки тілесною, а й духовною людиною, коли вона пов’язана із своїм внутрішнім, єством якого є Бог. По своїй істоті, по своєму “серцю” людина тотожна Богу, і, пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Служіння Богу, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до самої себе.

Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокосмосом і відтворює в собі його особливості, то, за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Пізнання можливе тільки через людину, в якої головним інструментом пізнання є серце.



Символічний світ (Біблія) – існує як посередник між макрокосмосом і мікрокосмосом. Він теж складається з двох “натур” – “видимої” (знак, предметна образність символу) й “невидимої” (смисл, тлумачення сенсу символу). Основним символом у Біблії є Сонце – істина, вічна натура, Бог.

Центральним вченням його є наука про людину, про її щастя і шлях його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Досягти щастя можна тоді, коли слідуєш велінню своєї внутрішньої натури., виявом якої є сродність з певним видом праці. пошуки та вірний вибір “сродної праці”, праці за покликанням, є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження. У цьому плані принцип “пізнай себе” має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Вчений впевнений, що кожна людина має природний нахил до певного виду діяльності. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої “не лежить серце”, не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тоді вона зазнає лиха і бід. У творі “Алфавіт, або Буквар світу” Сковорода закликає робити те, для чого народжений, “жити по натурі”, за велінням Божим, тобто по “сродності”.

Сковорода вважав, що “сродність” і “несродність” праці відіграють важливу роль не тільки в чисто індивідуальному плані, а й мають велике соціальне значення – “щасливий, хто з’єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя”.

Як просвітник Сковорода вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти. Щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Головне – пізнати в собі “справжню людину”, а звідси: самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу.

У плані концепції “сродної” праці розглядає Сковорода і проблему рівності, висовуючи свою ідею “нерівної рівності”. Він визначає тільки одну неминучу нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого має природне походження. В “Алфавіті…” він висловлює діалектичну думку в питанні про рівність, ілюструючи її в образній формі: “Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: “Неоднакова всім рівність”. Ллються з різних рурок рівні струмені у різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна”.

Говорити ж про “рівну рівність”, на думку Сковороди, це значить говорити дурницю. “І що є дурнішим від рівної рівності, яку дурні у світ ввести даремно намагаються?”.

Аналіз соціально-філософської спадщини Г. Сковороди дає право висловити думку про те, що його творчість є важливим вузловим пунктом у розвитку соціально-філософської думки України.








База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка