Лекція з навчальної дисципліни соціологічна думка в україні тема №2: Становлення та розвиток соціологічного знання в Україні



Скачати 174.62 Kb.
Дата конвертації21.02.2017
Розмір174.62 Kb.
ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ
Кафедра соціології та гуманітарних дисциплін
ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри соціології та гуманітарних дисциплін

професор О.П. ПОЛИСАЄВ


ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ
Тема № 2: Становлення та розвиток соціологічного знання в Україні

(ІІ пол. ХІХ ст. – 20 –ті рр. ХХ ст.).

Навчальний час: 2 години
Для студентів: навчально-наукового інституту менеджменту та

підприємництва, які навчаються за спеціальністю 6.030101 Соціологія.

Навчальна та виховна мета:

Ознайомити студентів з формуванням соціально-політичної і соціологічної думки в Україні даного історичного періоду. Дати аналіз емпіричним обслідуванням народної творчості в Україні. Формувати у студентів гуманістичне, науково-обгрунтоване ставлення до професійної діяльності.


Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

“____” _________ 2015 року Протокол № ___

Київ – 2015


ЗМІСТ

Вступна частина 5 хв.

Основна частина 80 хв.

  1. Розвиток національно-визвольної ідеології та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні.

  2. Значення програмних документів Кирило-Мефодіївського братства для становлення соціальної думки в Україні.

  3. Творчість М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні.

Заключна частина 5 хв.
Навчальна література:

  1. Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в Україні. – К., 1995.

  2. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.

  3. Захарченко М.В., Бурлачук В.Ф., Молчанов М.О., Степаненко В.П. Соціологічна думка України. – К., 1996.

  4. Кухта Б. З історії української політичної думки: Текст лекцій: навч. посіб. – К., 1994.

  5. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Н.Г. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекцій з курсу “Соціологія”. – Львів, 1995.

  6. Потульницький В.А. Нариси з української політології. – К.. 1994. (гл. 2).

  7. Сарбей В.Г. Етапи формування української національної самосвідомості ( кінець ХVІІ – початко ХХ ст.). // Українсьький історичний журнал. – 1993. - №7-8.

  8. Соціологічна думка в Україні: Навч. посіб. / М.В. Захарченко, В.Ф. Бурлачук. – К., 1996.

  9. Черниш Н. З історії розвитку соціології України. – Львів, 1995.


Навчально-матеріальне забезпечення

мультимедійний проектор, презентація лекції
Текст лекції додається
Старший викладач кафедри соціології та гуманітарних наук О.В.Демченко


Лекція 2. Становлення і розвиток соціологічного знання в Україні

(ІІ пол. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.).
План.

1. Розвиток національно-визвольної ідеології та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні.

2. Значення програмних документів Кирило-Мефодіївського братства для становлення соціальної думки в Україні.

3. Творчість М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні.

Криза кріпосницької системи в Росії сприяла піднесенню національної свідомості поневолених імперією народів. Кирило-Мефодіївське братство – один з таких прикладів. Уперше в Україні виникає об’єднання інтелігенції на основі політичних програмних документів, спрямованих на мирну зміну існуючого політичного режиму республіканським федеративним об’єднанням слов’янських народів на грунті рівноправності й свободи розвитку цих етносів, їх культур і громадян.

Програмні документи братства не були радикальними, більшість його членів на чолі з М. Костомаровим стояли на поміркованих позиціях щодо шляхів реалізації поставлених цілей. Т. Шевченко був прихильником більш рішучих дій. Його творчість відіграла найголовнішу роль у пробудженні народної маси, оскільки розкрила й показала їй справжні причини соціального зла й винуватців народного страждання.

Т. Шевченко – виступив як ідеолог якісно нового гуманізму в історії всесвітньої культури – гуманізму, котрий виходив з внутрішніх джерел і моралі пригнобленого народу, а не з позицій зовнішнього спостерігача, який лише співчуває знедоленим. Саме завдяки глибинному виразу народних ідеалів, його моральних норм і системи духовних цінностей, носієм яких був поет, Шевченко став для народу символом України. Це унікальний соціальний феномен самоідентифікації народу, нації з поетом.

Творчість Т. Шевченка в її світоглядному, соціально-політичному й гуманістичному, а не вузькоепічному плані стала чинником демократизації не лише літератури, а й процесів розвитку соціально-політичної та соціологічної думки в Україні.

З діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, творчістю М. Костомарова, П. Куліша Т. Шевченка розпочинається новий етап у розвитку національної ідеології та масової свідомості.


Розвиток національно-визвольної ідеології та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні.

Початок ХІХ ст. в житті України позначений суттєвими змінами. Після розпаду польської Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися під владою Російської імперії і фактично життя українського народу підпорядкувалось інтересам Росії, яка приступила до повного знищення його незалежності. На зміну полонізації прийшла русифікація.

Проводячи національно-колоніальну політику, російський уряд всілякими способами прагнув задушити духовний розвиток українського народу. Українська культура, мова були заборонені, переслідувались, над ними встановлювалась жорства цензура.

Крім того у 40-50-ті роки ХІХ ст. характеризуються поглибленням кризи кріпосної системи в Російській імперії, що зумовило загострення політичної та ідейної боротьби як в центрі, так і на периферії. Особливістю цієї кризи було переплетення антикріпосницьких настроїв у метрополії з національно-визвольними на національних околицях, особливо в Україні.

Якщо для діячів Росії в центрі уваги були питання розкріпачення селянської безправної маси, демократизація політичного й духовного життя суспільства, то для представників національних регіонів ці проблеми безпосередньо пов’язувались і з питанням національної та державної незалежності народів.

В цей час у структурі суспільної свідомості й громадської думки відбуваються істотні зміни, зумовлені переходом від умоспоглядальної просвітницької думки, абстрактно-гуманістичних уявлень до різкої політизації духовного життя, до розробки ближчих до життя концепцій реорганізації та перетворення суспільних відносин, значних елементів критики й неприйняття існуючої соціальної реальності. За таких умов і з’являється в Україні таємне товариство Кирило-Мефодіївське братство.




Значення програмних документів Кирило-Мефодіївського братства


для становлення соціальної думки в Україні.
У грудні 1845 – січні 1846 рр. виникає перша організація за явним політичним спрямуванням, названа його засновниками “Братство св. Кирила й Мефодія”. Його організаторами були викладач Київського університету Микола Костомаров, учитель Василь Білозерський, чиновник Микола Гулак. У квітні 1846 р. до нього вступив Тарас Шевченко. Значне місце в цій керівній групі займав викладач гімназії, письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-Мефодіївське братство об’єднало представників інтелігенції України. До його складу на початку 1847 р. входило близько сто чоловік, серед яких одна частина належала до активних членів, інша – до співчуваючих.

Братство не було радикальною організацією, до нього входили представники різних ідейних спрямувань, що орієнтувалися на різні ідеали та засоби їх реалізації. Виокремлюють три основні підходи, пов’язані з розумінням першочергових соціальних проблем, які потрібно вирішувати. М. Костомаров вбачав головну мету в об’єднанні слов’янських народів. П. Куліш розумів процес звільнення селянства в дуже далекій історичній перспективі на шляхах просвіти народу й розвитку національної української культури. Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, М. Савич ставили своєю метою не лише реалізацію загальних програмних положень братства, а й вимагали більш рішучих дій, аж до народного повстання. Так, М. Гулак пропонував ходити по селах і пояснювати селянам необхідність встановлення народного правління, вірив, що народ рано чи пізно повстане.

Братчики збирались на свої засідання таємно, за Софійською огорожею, в будинку протоієрея Завадського, вони вели підпільну роботу – складали програми своєї діяльності, виробили “Статут”, установчу “Записку” (написана В. Білозерським), програму, яка була викладена у праці “Закон божий” чи “Книги Битія українського народу” (М. Костомарова).

28 лютого 1847 р. Петров, який жив за стіною квартири М. Гулака, запримітив, що там збирається молодь і поважні люди, підслухав їх розмови. Ввійшовши в довіру до Гулака, дізнався про існування таємного товариства. Весною почалися арешти братчиків, які на той час були хто в Росії, хто за кордоном, інші – в різних місцях України. М. Костомарова заарештували напередодні шлюбу, а Т. Шевченка – 5 квітня 1847 р. в Броварах по дорозі до Києва, коли він поспішав на вінчання до Костомарова. Всіх організаторів братства ув’язнили в Петропавловській фортеці, Костомарова заслали в Саратов, Куліша – в Тульську губернію без права писати і займатися педагогічною діяльністю, Шевченка заслали на 10 років у пустинні оренбурзькі степи рядовим солдатом з забороною писати і малювати.


“Книга Битія українського народу” написана в романтичному дусі, під впливом християнських цінностей, викладених у Біблії, пронизана ідеями месіанства, що передбачало звільнення всіх слов’янських народів і об’єднання їх в єдину федеративну державу з центром у Києві, за демократичними засадами на зразок Сполучених Штатів Америки.

Програма ставить питання про необхідність верховенства закону, ліквідацію кріпосного права, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного управління та об’єднання слов’янських народів Росії, України, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії у єдиному слов’янському союзі незалежних держав на основі федерації. Цей союз мав бути створений на засадах братерства, рівноправності, свободи й справедливості, де всі народи вільно розвиватимуться, а сама слов’янська федерація повинна бути “демократичними інститутами”.


Головним завданням, визначеним в “Статуті” було духовне і політичне об’єднання слов’ян, ліквідація кріпосництва. “Статут”, як і програма, передбачали мирний, реформістський шлях вирішення політичних проблем через здійснення морального впливу на певні соціальні кола населення.

За формою і стилем “Книга Битія українського народу” М. Костомарова нагадувала Біблію. У ній використані сюжети із Святого письма, сам біблійний дух для викладу соціально-політичної програми був виправданий, адже був розрахований на масового українського читача, подібний виклад матеріалу був зрозумілим і звичним.

“Книга Битія українського народу” розпочинається з оповіді про створення Богом світу й людського роду. Є тільки один Бог, і люди не повинні створювати собі царів, “щоб усі були рівні”. Але люди порушили заповіді, почали панствувати, захоплювати владу, бо хоч “всяка власть од Бога, а не єсть вона те, щоб кожний, що захватить власть, був сам од Бога… Благодать дана всім язикам”. Вона перейшла до грецького, романського, німецького, слов’янського племен. Слов’янське плем’я до прийняття християнства не мало ні царів, ні попів, усі були рівні. Але було два лиха у слов’ян: незгода між собою і що вони сприймали від інших народів все “чи до діла, чи не до діла”. У слов’ян не було панів, а старшини – старійші літами досвідчені та розумні були порадниками для людей. З них вибирали урядників. Але слов’яни прийняли від іноземців королів, князів, бояр і панів. За що покарав Господь слов’янське племено, і слов’яни потрапили в неволю. Здавалось, що згине племено слов’янське, але “не до кінця прогнівався Господь на племено слов’янське”, бо “стало в Слав”янщині три непідлеглих царства: Польща, Литва і Московщина”. Поляки поробили панство, і простий люд попав у неволю, а пани – творили беззаконня, вішали і вбивали своїх підлеглих. Московщина теж створила свою державу в Новгороді, - вільну і рівну, але й там згодом завелось панство. Пізніше московський цар захопив владу. “І одурів народ московський і попав в ідолопоклонство, бо царя своєго нарік Богом…” Україна була в союзі з Литвою і Польщею. В Україні не було царів і панів. Вона створила козацтво. Всі козаки були вільні і рівні між собою, не мали панів і чинів. Старшина вибиралась на радах і слугувала всім по правді. Але польські пани почали закріпачувати козаків, тому козацтво і весь простий народ піднялись і прогнали панів з України. Україна стала вільною, але не надовго. Вона хотіла жити в злагоді з Польщею, але Польща “не хотіла одректись свого панства”. Тоді Україна поєдналась з Московщиною. Але й Московщина не принесла волі, а цар московський був “ідол і мучитель”, тому “одбилась Україна од Московщини”, бо Україна “любила і Поляків і Москалів”, як братів своїх, і не хотіла з ними розбрататися; вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов’янський з другим народом слов’янським, а ті два – з третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі, нерозділимо і незмісимо по образу Тройці Божої”… Але Польща і Московщина не хотіли цього і розділили Україну між собою. Після цього “билась Україна літ п’ятдесят”, вона вибилась із сил, і вигнали Ляхи козацтво… і запанували пани над бідним остатком вільного народу… А німка цариця Катерина… доконала козацтво і волю… Лежить в могилі Україна, але не вмерла… Бо голос України не затих.

І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хурутан (хорватів) ні у Сербів, ні у Болгар.

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім.

Тоді скажуть всі язики, показуючи на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, него же не берегоша зиждущії, то бисть во главу угла”.

Отже, вперше таємна організація української інтелігенції підняла гострі політичні і національні питання, домагаючись відродження української державності в рівноправнім союзі вільних слов’янських народів, де б не існувало соціального і національного гніту, привілейованих станів і класів.

Кирило-Мефодіївське братство не було радикально революційним, але стержневими пунктами його програми були боротьба проти кріпацтва, царського деспотизму, встановлення демократичної системи управління, незалежність кожної слов’янської нації в межах слов’янського федеративного союзу.

Структуру і форму політичної федеративної організації слов’ян М. Костомаров розкрив у прокламації “До братів українців”. У якій він зазначав, що кожна слов’янська держава має об’єднатись у федерацію, але “… так, щоб кожен складав свою республіку й управляв своїми справами незалежно від інших, щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій устрій… Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибрано не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті”.

Об’єднання слов’ян мало відбуватися шляхом приєднання до Росії на основі федерації, де кожен народ зберігає свою самостійність. Федерація складається з польського, болгарського, чехословацького, сербського штатів (держав). Росія поділяється на три великоруські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, два українські і один білоруський штати на чолі з загальним сеймом, куди входитимуть депутати від усіх народів. Кожен штат як держава має свій власний сейм і президента. Центральна влада у федерації належить президентові, котрий, як і всі інші президенти, обирається на чотири роки. Київ мав бути столицею федерації, місцем, де засідав би сейм, і не повинен був включатися в жоден штат.

У федерації слов’янських держав вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча – президенту. Вона буде нагадувати той справедливий соціальний устрій, який існував у далекому минулому в слов’янський народів, де не було царів, панів. Всі люди були вільні, рівні, не знали невільної праці, бідувань і незгод.

Засобами досягнення поставлених цілей є мирні шляхи, а не насильство, бо влада на землі від Бога, і лише Бог – єдиний цар, а не земні царі й королі, що “дуріють” від самодержавного панування.



Творчість М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша та її вплив на формування соціально-політичної думки в Україні
Микола Іванович Костомаров (1817-1885) народився в с. Юрасівка (тепер Ольховатський район Воронезької області), що входила тоді до складу Слобідсько-Української губернії (теперішня Харківська область). Батько – російський поміщик, мати – українка, селянка-кріпачка. Навчався у Воронезькій гімназії і Харківському університеті, виявив глибокий інтерес до історії України, її народу й культури. Займав посаду викладача історії Ровенської гімназії, де займався пошуками історичних матеріалів козацької революції. Пізніше отримав посаду професора кафедри російської історії Київського університету, де написав монографію “Богдан Хмельницький”. Відомий український історик, етнограф. Письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук з1876 р.

В українській літературі започаткував жанр історичної драми.

У соціально-філософській праці “Дві руські народності” (1861 р.). М. Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності. На підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних і спостережень автор здійснив спробу науково обґрунтувати найсуттєвіші національні відмінності між російським і українськими народами. На його думку їх розходження має давню історію, десь з ХІІ ст.



Він наводить деякі основні риси цієї розбіжності, а саме:

  • панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал;

  • для росіян характерним є “нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе”; в Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні завжди панував “дух терпимості”, неприязнь в українців до інших народів вибухала “лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі”;

  • росіяни – “народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу”;

  • з цим пов’язане те, що росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь “холодність до краси природи”, а українці люблять природу, тому “українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її”, в ній “усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду”;

  • так само і любов до жінки – матеріальна у росіян, духовна в українців;

  • в релігії – у росіян увага та інтерес зверненні на зовнішність, форму, на “букву”; в українців “неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви”, їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;

  • українець за своєю природою є більш працьовитий, ніж росіянин;

  • підкорення особи владі общини притаманне лише росіянам; громада для українців лише добровільна сходинка людей; бере в ній участь той хто хоче, а хто не хоче не бере (Запорізька Січ);

  • в суспільному житті у росіян панує “стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудов під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придавлення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу “особистій свободі”, добровільному об’єднанню тощо.

Отже наукові дослідження українського менталітету М.Костомарова є актуальним і на сьогодення. Праця М. Костомарова “Дві руські народності” вважається “азбукою українського націоналізму”. Цей твір і дотепер слугує своєрідним аргументом у суперечках українців і росіян із приводу історико-політичного тлумачення самобутності українського народу.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) видатний український мислитель, визначний представник української культури. Виходець з кріпаків.

Постать Т. Шевченка привертає увагу в суто соціологічному плані як етнічний феномен, якому не має аналога в історії світової культури. У соціально-політичних поемах письменника чітко виражена ідея української державності, самостійності, соборності, місяться заклики до відновлення козацьких традицій, українського демократизму, віра у воскресіння України, зміну суспільного ладу.

Шевченко Т. обстоює ідеали соціальної рівності, свобод, суспільного самоврядування, законності, підкреслює, що буржуазна республіка не є ідеальним устроєм. Майбутній суспільний лад він уявляв у формі колегіальної реалізації влади як гарантії від свавілля. В такому суспільстві високо підноситься роль людини, яка працює на землі і розпоряджається продуктами своєї праці. Шевченко Т. наголошує на необхідності для всіх “праведного закону”.

Для творчості письменника характерні гуманізм, людяність, християнська терпимість. Цей гуманізм витікає із внутрішніх джерел народної моралі. Ідея народного права покладена Т. Шевченко у висновок, що закон, який дозволяє бранця купити, продати, зробити рабом і утримувати свавільно, не заснований на жодному праві і є антилюдяним.

Діяльність і творчість Т. Шевченка істотно вплинули на розвиток соціологічної думки в Україні. Соціальні погляди Т. Шевченка знайшли своє відображення в поемах “Гайдамаки” (1842 р.), “Гамалія” (1842 р.), “Сон” (1844 р.), “Кавказ” (1845 р.).

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) народився в містечко Вороніж Глухівського повіту (нині смт. Шосткинського району Сумської обл.) в сім’ї з старовинного козацького роду. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, згодом навчався в Київському університеті (1837-1839). Звідки був відрахований за браком документів про дворянське походження. З 1840 р. учителював у Луцьку, Києві, Рівному, викладав у Петербурзькому ун-ті. У 1847 р. заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському т-ві. Покаявшись дістав дозвіл (1850) переїхати до Петербурга. У 60-х рр. перебував на державній службі у Варшаві. Помер на хуторі Миронівка, поблизу м. Борзни, нині Чернігівська обл. Відомий письменник, історик, етнограф, публіцист, громадський діяч.

Більшість дослідників творчості П. Куліша відзначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є його позиція щодо самовизначення України, її державності. Відводячи особливу роль в становленні української державності національній культурі, просвіті, письменник не зважає на політичне самовизначення України. Для нього важливе етнографічне самовизначення, тому що, на його думку, український народ “складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному”. Україна не в змозі створити власну державу, тому повинна приєднатися до Росії, котра своєю міццю й авторитетом своєї державності забезпечувала б Україні можливість культурного розвитку. Згодом Емський акт 1876 р. Олександра ІІ про заборону викладання, книгодрукування українською мовою показав штучність концепції КП. Куліша.

П. Куліш увів систему періодизації історії України, виділивши добу Київської Русі, польсько-литовську добу, Хмельниччину, руїну та українське відродження. Розглядає Київську Русь як першу форму української державності, а наступні періоди – як історичні етапи в розвитку саме українського народу, а не давньоруської народності. Для П. Куліша Русь і Україна – поняття синонімічні, тотожні, оскільки “сама Вкраїна за давніх часов Руссю звалась”. Головною причиною втрати української державності були чвари й боротьба за владу між вищими верствами українського суспільства. В козацтві, хмельниччині письменник теж вбачає руйнівну силу, котра була спрямована не на захист простого народу – посполитих, а на “жадобу здобичі воєнної”, обмежувалась внутрішніми “сварами да чварами”.

Шляхами й засобами відродження України є просвітництво, збуджена через рідне слово енергія народу, що відродить в українців любов до свого фольклору, приведе до відновлення моральних норм, національних традицій.

Соціологічного змісту сповнені його роздуми на теми міста і села., Європи і хуторянства. П. Куліш розглядає принцип подвійності людини, двох природ, двоякого єства душі. Має місце ідея “внутрішньої людини” і зовнішнього в ній. Головну свою увагу він спрямовує на внутрішню людину, в якій найсуттєвішою є глибина душевна, яку письменник називає “серцем”. Серце, душа людини і її “зовнішнє” – завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини П. Куліш побудував свою теорію “хуторянства”. “Прагнення до життя на хуторі – це прагнення до життя серця”. Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути усе зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується, а тому письменник закликає уникати міського життя.

Доцільно містам “розсипатися” на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами – лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому П. Куліш убачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.


Висновок.

Статут кирило-мефодіївців був начерком конституції нової загальнослов’янської держави-спілки.

Програма братства складалася з двох частин – зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина програми була спрямована на роботу по перебудові слов’янського світу на основі єднання, зближення окремих слов’янських народів, а внутрішняна розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження.

Братство поклало собі за мету ширити між слов’янськими народами ідею єднання й федерації на основі непорушної волі й автономності кожного народу. Загальна рівність, однакове для всіх громадян право, свобода особи і віри, скасування всяких станових привілеїв, загальна народна освіта – основні лозунги на прапорі братства. Шлях до їх втілення – виховання молоді, поширення освіти, літератури.



Отже, братство ставило метою ліквідацію кріпосного права, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та об’єднання усіх слов’янських народів Росії, України, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії у єдиному панслов’янському союзі незалежних держав на основі федерації. Цей союз буде створено на засадах братерства, рівноправності, свободи й справедливості, де всі слов’янські народи вільно розвиватимуть свої культури, а слов’янська федерація з її соціальними інститутами засновуватиметься на таких демократичних засадах, як у Сполучених Штатах Америки.






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка