Лекція з навчальної дисципліни "Логіка" тема №6 «основи теорії аргументації» Для слухачів (курсантів, студентів) Навчально-наукових інститутів та факультетів навс



Скачати 403.92 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації16.11.2016
Розмір403.92 Kb.
  1   2
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни “Логіка”
ТЕМА № 6 «ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ»

Для слухачів (курсантів, студентів)

Навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ 2015


Вид лекції: інформаційна (тематична)

Дидактичні цілі:


  1. Навчальні: сформулювати основні напрямки досліджень процесу аргументації в теорії аргументації; з'ясувати суть доведення в логіці та його співвідношення з процесом доказування в кримінальній справі; визначити основні види логічного доведення

  2. Розвиваючі: з'ясувати суть та способи спростування як окремого випадку критики; визначити та проаналізувати правила, помилки, хитрощі в аргументації та критиці.

3. Виховні: формування інтелектуально-аналітичної культури.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: юридична деонтологія, культурологія.

Забезпечувані дисципліни: філософія, теорія держави та права, кримінальне право.

Навчально-методичне забезпечення лекції: : програма навчальної дисципліни “Логіка”, робоча програма навчальної дисципліни “Логіка”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Логіка”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.
Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.


План

1. Поняття про аргументацію.

2. Доведення та його види.

3. Критика та її види. Спростування як окремий випадок критики.



4. Правила, помилки, хитрощі в аргументації та критиці.

Рекомендована література:

  1. Абачиев С.К., Делия В.П. Теория и практика аргументации. (К учебному курсу для специалистов по связям с общественностью). – М., 2004.

  2. Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка : Навч. посібник для економістів. — Вид. 5-е, допов. і перероб. — К. : КНЕУ, 2012. — 144 с.

  3. Бирюков Б.В. Логика в России // Вопросы философии. – 2014. - № 8. – С. 109 – 116.

  4. Вступ до сучасної юридичної логіки / Титов В.Д. та інш.. – Харків, 2001

  5. Гвоздик О.И. Логика. - К., 1994.

  6. Гвоздік О.І. Логічні числення: принципи побудови та застосування в юриспруденції. – К., 2003.

  7. Герасимова И.А. Логические стратегии в аргументации / Логіка та багаторівнева система освіти: Методологія та методика викладання: Міжнародна наукова конференція (11-12 травня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. – К., 2006. – С. 24 – 26.

  8. Гетманова А.Д. Логика. – М., 2006.

  9. Гетманова А.Д. Учебник логики со сборником задач. – М., 2006.

  10. Жеребкін В.Є. Логіка. - Х.-К., 1998.

  11. Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов). – К., 2001.

  12. Ивин А.А. Теория аргументации. – М., 2000.

  13. Ивин А.А. Логика для юристов. – М., 2005.

  14. Ивлев Ю.В. Логика для юристов. – М., 2005.

  15. Ивлев Ю.В. Логика. – М., 2006.

  16. Каверин Б.И., Демидов И.В. Логика и теория аргументации. – М., 2005.

  17. Карамишева Н.В. Логіка. Підручник для студентів–правників. – Львів, 2000.

  18. Кириллов В.И., Старченко А.А. Логика. – М., 2005.

  19. Колотилова Н.А. Логика и риторика на рубеже тысячелетий / Логика: перспективы развития:Сборник научных статей. Под ред. А.Е. Конверского. – К., 2006. – С. 193 – 201.

  20. Конверський А.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів. – К., 2004.

Шифр Ю4К64.


  1. Михалкин Н.В. Логика и аргументация в судебной практике. – Питер, 2004.

  2. Никифоров Л.А.Логика и теория аргументации. – М., 2005.

  3. Светлов В.А. Современная логика. – Санкт-Петербург, 2006.

  4. Титов В.Д., Цалін С.Д., Невельсьвка-Гордєєва О.П. та ін. Логіка. – Х., 2005.

  5. Тофтул М.Г. Логіка. – К., 2003.

  6. Хоменко І.В. Логіка для юристів. – К., 2001.

  7. Щербина О.Ю. Логіка для юристів: Курс лекцій. – К., 2004.

  8. Щербина О.Ю. Про необхідність викладання аргументології в юридичному вищому закладі освіти / Логіка та багаторівнева система освіти: Методологія та методика викладання: Міжнародна наукова конференція (11-12 травня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. – К., 2006. – С.145 – 147.

  9. Щербина О.Ю. Переваги та недоліки логічного (формального) підходу до аналізу правової аргументації / Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – № 76-79. – К., 2006. – С. 208 – 211.



1. Поняття про аргументацію


Уміння міркувати аргументовано є найважливішим компонентом загальної культури людини.

Аргументація у найбільш широкому розумінні слова - це процес обґрунтування (тобто наведення доводів або аргументів) певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Треба зауважити, що під словом "аргументація" можуть розуміти також сукупність доводів на користь якогось положення.

Кінцева мета аргументації - прийняття аудиторією висунутого положення (чи положень), тобто переконання аудиторії в справедливості положення, яке пропонується її увазі. Тому теорія аргументації - теорія, що вивчає різноманітні дискусійні прийоми, які використовуються в процесі аргументації, - ставить у центр своєї уваги поняття "переконання" і "прийняття".

Теорія аргументації почала створюватися ще в античності. Пройшла довгу історію, яка мала злети та падіння. Зараз вчені говорять про становлення "нової теорії" аргументації, загальні контури якої намітилися в два-три останні десятиліття. Нова теорія аргументації створюється на межі логіки, лінгвістики, психології, філософії, герменевтики, риторики, еристики тощо. Актуальною є задача побудови загальної теорії аргументації, що відповідала б на різноманітні питання щодо процесу аргументації, наприклад, такі як: природа аргументації та її межі, способи аргументації, своєрідні аргументації в різних сферах діяльності, характерний стиль мислення для кожної історичної епохи тощо.

Нову теорію аргументації іноді називають "новою риторикою" на тій підставі, що вона відновлює те позитивне, що було в античній риториці. Теорію аргументації не можна зводити тільки до логічної теорії доведення, яка спирається на поняття істини, а не на поняття переконання, слушності; також її не можна зводити і до методології науки, і до еристики - теорії суперечки, оскільки суперечка є окремим випадком аргументації.

Важливу роль у формуванні основних ідей нової теорії аргументації відіграли праці Х.Перельмана, Г.Джонстона, Ф. ван Єємерена, Р.Гроотендорста та інших. Проте і тепер теорія аргументації немає єдиної парадигми. За теперішнього часу вона являє собою таке поле різноманітних думок на предмет цієї теорії, її основних проблем та перспективи розвитку, яке навряд чи можна оглянути.

Сам процес аргументації в теорії аргументації розглядається з трьох різних позицій, які доповнюють одна одну: з точки зору мислення, з точки зору людини та суспільства, з точки зору історії. Кожен із цих аспектів має свої специфічні особливості і розпадається на ряд підрозділів. Виділення та короткий аналіз основних напрямків досліджень у сучасній теорії аргументації провів Івін А.А. в книзі "Основы теории аргументации". Визначимо ці напрямки.

Аналіз аргументації з точки зору мислення (тобто з логіко-епістемологічної точки зору) містить три напрямки:

1) Опис способів обґрунтування та раціоналізації описових і оцінних тверджень. Серед цих способів не тільки такі традиційні універсальні прийоми, як дедуктивне виведення та індуктивне підтвердження висновків, але й контекстуальні способи обґрунтування, що є подібними посланням на інтуїцію та традицію.

2) Аналіз залежності аргументації від тієї проблемної ситуації, в загальних рамках якої вона проходить.

3) Виявлення тих особливостей аргументації, які пов'язані із застосуванням її в різних областях мислення. Існують три такі області, і, відповідно, три різновиди аргументації: теоретична, практична та художня аргументація. У свою чергу, теоретична аргументація розпадається на природничу та гуманітарну, практична - на ідеологічну (що містить, зокрема, пропаганду) та утопічну.

Аналіз аргументації з точки зору людини і суспільства (тобто як людської діяльності, що має соціальний характер), передбачає:

- дослідження аудиторій, в яких розгортається аргументація. При такому аналізі виділяють найбільш вузьку, вузьку та більш широку аудиторії. Під найбільш вузькою аудиторією розуміють того, хто висуває певне положення або висловлює певні погляди, і тих, чиї переконання він намагається укріпити або змінити. Вузькою аудиторією можуть бути, наприклад, вчений, який висуває нову концепцію, та наукова спільнота, що покликана оцінити її, а також дві людини, які сперечаються. Більш широкою аудиторією будуть у цих випадках усі ті, хто присутній при суперечці, або всі ті, хто, залучений до обговорення нової наукової концепції і, навіть, можуть бути включені неспеціалісти, які завербовані на який-небудь бік завдяки пропаганді;

- дослідження залежності манери аргументації від загальних характеристик того конкретного цілісного суспільства або спільноти, в рамках яких вона проходить. Наприклад, особливості аргументації у так званих "колективістських (закритих) суспільствах" (тоталітарне суспільство, середньовічне феодальне суспільство тощо) або "колективістських спільнотах" (армія, церква, тоталітарна політична партія тощо).

Аналіз аргументації з точки зору історії (тобто вивчення історичного виміру аргументації) включає три часові зрізи:

- урахування того історично конкретного часу, в якому має місце аргументація і який залишає на ній свій швидкоплинний слід;

- дослідження стилю мислення історичної епохи і тих особливостей її культури, які накладають свій незгладимий відбиток на будь-яку аргументацію, що належить цій епосі. Таке дослідження дозволило виділити п’ять принципово різних стилів аргументації: архаїчну (чи первісну) аргументацію, античну аргументацію, середньовічну (чи схоластичну) аргументацію, "класичну" аргументацію Нового часу і сучасну аргументацію;

- аналіз тих змін, які зазнає аргументація протягом усієї історії людства. Саме в цьому контексті стає можливим співставлення стилів аргументації різних історичних епох та постановка питань про порівнянність (чи непорівнянність) цих стилів, про реальність історичного прогресу в сфері аргументації.

Треба зазначити, що теорія аргументації трактує процес аргументації не тільки як особливу техніку переконання та обґрунтування положень, які висуваються, але і як практичне мистецтво, що передбачає вміння вибрати із множини можливих прийомів аргументації ту їх сукупність і ту їх конфігурацію, які вимагаються особливостями аудиторії та проблеми, що обговорюється.

Виділяють такі характерні риси аргументації, які відрізняють її від інших способів впливу на переконання слухачів:



  • вона завжди виражена в мові, має форму тверджень, які вимовлені або написані; теорія аргументації досліджує не ті думки, ідеї і мотиви, що стоять за висловленими твердженнями, а їх взаємозв’язки;

  • аргументація є цілеспрямованою діяльністю: її задача - посилення чи послаблення чиїх-то переконань;

  • аргументація - це соціальна діяльність, оскільки вона спрямована на іншу людину чи на інших людей, передбачає діалог та активну реакцію іншої сторони на доводи, які наводяться;

  • аргументація передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здатність раціонально зважувати аргументи, приймати їх або заперечувати.

Залежно від способу обґрунтування аргументація поділяється на емпіричну та теоретичну.

Аргументація, в якій положення обґрунтовуються шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо), називається емпіричною. Такий спосіб обґрунтування часто застосовується у природничих науках.

Аргументація, в якій обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів), називається теоретичною. При такому підході до процесу аргументації також звертаються до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Проте різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною, оскільки досить часто у реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, і теоретичні міркування.

У курсі логіки вивчається теоретична аргументація, а саме процес обґрунтування певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень.

У структурі аргументації такого типу відрізняють:



тезу - положення, яке необхідно обгрунтувати;

аргументи - твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза;

форму (демонстрацію, схему) - спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Наведемо приклад аргументації.

Одного разу до давньогрецького філософа Сократа прийшов молодий чоловік за порадою. Цей чоловік хотів почути відповідь на питання: "Чи слід йому вже одружуватися?" Сократ подивився на нього і відповів: "Одружишся ти чи не одружишся, все одно каятимешся!" Молодий чоловік довго розмірковував, що мав на увазі Сократ. Виходячи з відповіді Сократа, відновимо його міркування з приводу поставленого питання в повному обсязі: "Якщо ти одружишся, то каятимешся. Якщо ти не одружишся, то все одно каятимешся. Ти одружишся чи не одружишся. Отже, ти каятимешся". Останнє (четверте) висловлювання є тезою, а ті, що передують йому (перші три висловлювання) - аргументи.

Отже, як видно з цього невеликого тексту аргументації, у процесах реальної комунікації можемо опускати деякі аргументи, іноді навіть скорочувати тези аргументацій. Тому необхідно запам’ятати, що для того, щоб зрозуміти співрозмовника, з'ясувати точку зору, яку він відстоює, виявити в його міркуванні помилки, обґрунтовано розкритикувати його точку зору або, вважаючи його позицію обґрунтованою, прийняти її, перш за все треба відновити аргументацію супротивника у повному вигляді. Це дасть можливість з'ясувати форму аргументації, а отже зробити правильний висновок щодо позиції, а може, навіть і намірів, супротивника. Невміння багатьох людей у повному вигляді відновлювати аргументації, часто призводить до таких дискусій, де кожний її учасник говорить про своє, бо сприймає аргументацію супротивника як певний потік слів, навіть не намагаючись проаналізувати його. Проте, при відновленні аргументації супротивника не треба намагатися наводити власні думки з приводу розглядуваного питання, а виходити з точки зору тієї людини, яка її висловлює.

Аргументація за формою поділяється на дедуктивну та недедуктивну (правдоподібну).

Дедуктивна аргументація - це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань, тобто тих міркувань, які спираються на логічний закон і в яких із істинних засновків отримують істинний висновок. За допомогою такої аргументації обґрунтовують істинність тези.

Розглянемо таку аргументацію. "Особа, що займається вимаганням, притягується до кримінальної відповідальності за статтею 189 КК України. Пирогов вимагав передачі чужого майна з погрозою насильства над близькими родичами потерпілого. Отже, Пирогов притягується до кримінальної відповідальності за статтею 189 КК України".

Теза - "Пирогов притягується до кримінальної відповідальності за статтею 189 КК України".

Аргументи - "Особа, що займається вимаганням, притягується до кримінальної відповідальності за статтею 189 КК України"; "Пирогов вимагав передачі чужого майна з погрозою насильства над близькими родичами потерпілого".

Форма (демонстрація, схема) - дедуктивна аргументація, оскільки демонстрація будується у вигляді першої фігури простого категоричного силогізму із дотриманням спеціальних правил цієї фігури.

Дедуктивна аргументація є обґрунтуванням тези на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Така аргументація може застосовуватись під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії, вона є сильним способом переконання. Проте застосовувати її слід цілеспрямовано, щоб не виникло ілюзії переконання.



Недедуктивна (правдоподібна) аргументація - це аргументація, яка будується за схемами індуктивних та міркувань за аналогією (недедуктивних міркувань), тобто таких міркувань, в яких зв’язок між засновками та висновком не спирається на логічний закон і в яких істинність засновку не гарантує істинності висновку.

Істинність аргументів у недедуктивній аргументації не гарантує істинності тези. За допомогою правдоподібних (недедуктивних) міркувань обґрунтовується лише певний ступінь ймовірності тези.

Наведемо приклад недедуктивної аргументації.

Теза - "Проникаюче ножове поранення небезпечне для життя".

Аргументи - "При такому пораненні можливе ушкодження внутрішніх органів та як результат - порушення їх функціональної діяльності; виникає кровотеча, від якої може наступити смерть; існує висока вірогідність занесення інфекції".

Форма - неповна індукція.

Розрізняють такі види аргументації: доказову та недоказову. Доказова аргументація - це доведення. Недоказова аргументація є трьох видів:


  • Перший вид: аргументи - всі, або деякі з них не є достовірними твердженнями, тобто істинність всіх, або деяких аргументів не встановлена; форма аргументації - дедуктивне міркування; теза - правдоподібне твердження.

  • Другий вид: аргументи - достовірні твердження, тобто їх істинність вже встановлена; форма аргументації - недедуктивне міркування; теза - правдоподібне твердження.

  • Третій вид: аргументи - недостовірні твердження; форма аргументації - недедуктивне міркування; теза - правдоподібне твердження.

Із усіх видів аргументації для юридичної теорії та практики найбільш важливим є доказова аргументація, оскільки задача доведення - вичерпно затвердити обґрунтованість (істинність) тези, яка доводиться. У зв’язку з цим майбутнім юристам необхідне знайомство з основами логічної теорії доведення, яка говорить про доведення безвідносно до галузі його застосування. Саме тому в подальшому викладенні цієї теми ми зосередимо увагу на розгляді доведення як логічної операції.

2. Доведення та його види

Доведення вважають найсильнішим видом аргументації, оскільки в його основі лежить закон достатньої підстави. За законом достатньої підстави будь-яка думка, що претендує на визнання безперечно істинною, має бути доведена, тобто слід знайти і вказати її достатню підставу.



Доведення - це обґрунтування істинності якого-небудь положення з використанням логічних засобів за допомогою положень, істинність яких уже встановлена і з яких з необхідністю випливає перше. Формою (демонстрацією) такого виду аргументації є дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку - достовірне твердження.

У структурі доведення, як у будь-якій аргументації, розрізняють тезу, аргументи, форму (демонстрацію).

Поняття доведення завжди передбачає указування засновків, на які спирається теза, і тих логічних правил, за якими здійснюється перетворення тверджень у ході доведення.

Доведення - це завжди в певному розумінні примус. Джерелом "примусової сили" доведень є логічні закони мислення, що лежать в їх основі. Саме ці закони, які діють незалежно від волі та бажань людини, примушують у процесі доведення з необхідністю приймати одні твердження слідом за іншими та відкидати те, що є несумісним з прийнятим.

Слід зазначити, що юридичне доказування за своєю структурою ідентичне логічному доведенню. Юридичне доказування є конкретизацією логічного доведення стосовно до кримінального процесу.

Залежно від способу здійснення доведення поділяють на два види: пряме та непряме.



Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Розглянемо приклад прямого доведення. У результаті аналізу обставин дорожньо-транспортної пригоди інспектор ДАЇ дійшов висновку, що вона трапилась з вини пішохода. Для обґрунтування тези інспектор ДАЇ навів такі аргументи: 1) Є свідки цієї дорожньо-транспортної пригоди, які повідомили, що бачили, як: 2) пішохід вийшов на проїжджу частину в той час, коли на світлофорі загорілося червоне світло; 3) водій різко повернув у бік, щоб запобігти зіткненню з пішоходом, і врізався в дерево на узбочині; 4) пішохід зізнався в своєму порушенні. Отже, дорожньо-транспортна пригода трапилась з вини пішохода. Останнє висловлювання - це теза.

Розглянемо приклад побудови прямого доведення засобами СНВ. Доведемо тезу Т на основі таких аргументів:


  1. А  (В С);

2. А С;

3.В  Т;

4. С.

Використовуючи правила виведення СНВ, находимо логічні наслідки із даних аргументів. Пряме доведення вважається завершеним, якщо серед цих наслідків буде судження, яке фігурує як теза, тобто Т.



5.А (УІ: 2, 4);

6. В С (УД: 1, 5);

7.В (УД: 6, 4);

8. Т (УЕ: 3, 7).

Таким чином, оскільки в 7-му рядку ми отримали Т шляхом застосування до наявних аргументів правил виведення, то робимо висновок - тезу Т можна вважати доведеною.

Непрямим називається доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези. Залежно від структури антитези непряме доведення поділяється на апагогічне (від лат. apagoge - відвідний) і розділове.

Апагогічне доведення - це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези наявних аргументів протиріччя (тобто шляхом зведення до абсурду.

При такому виді доведення висувається антитеза - твердження, яке є заперечним тезі (якщо теза Т, то антитезаТ). Зіставляючи аргументи та антитезу, виводять наслідки. Якщо серед наслідків буде протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого, то це буде підставою для виведення висновку про хибність антитези й істинність тези.

Розглянемо приклад апагогічного доведення:

1) запишемо тезу доведення: Народні маси є рішучою силою суспільного розвитку (Т);

2) висуваємо антитезу (припущення), тобто положення, що суперечить висунутій тезі: Невірно, що народні маси є рішучою силою суспільного розвитку (Т);

3) виводимо наслідки, що випливають із припущення:

Народні маси не створюють матеріальні блага, які необхідні для розвитку та існування суспільства (В1). В історії народів відсутні факти героїчної боротьби за свободу, національні інтереси, за незалежність батьківщини (В2). Народні маси не здатні до духовного розвитку (В3);

4) зіставляючи виведенні наслідки з положеннями, істинність яких встановлена, приходимо до висновку, що вони несумісні. Таким чином, виведені з припущень наслідки є хибними: В1, В2, В3;

5) із хибності наслідків виводимо хибність припущення:

Т  В1, В2, В3, В1, В2, В3

 Т

6) із хибності припущення робимо висновок про істинність тези Т:

 Т  Т  Т

Т

У системі натурального виводу апагогічне доведення виглядає наступним чином: до формул наявних аргументів додають формулу, яка протилежна тезі; далі на будь-якому із наступних кроків записують або формулу, яка випливає із виразів, що записані раніше, за одним із правил виведення, або формулу, яка є рівносильною одній із попередніх, або раніше доведену формулу. Доведення тези закінчується, коли виявляються два такі рядки, в яких записані вирази, що взаємовиключаються. Наприклад:

Аргументи:

1) якщо у вчиненні злочину приймав участь підозрюваний Акімов, то Косенко та Сілін - його обов’язкові співучасники;

2) якщо до злочину дійсно причетний Косенко, то достовірною можна вважати інформацію свідка Довганя;

3) участь Сіліна є достатньою підставою справедливості показань свідка Гриненка;

4) свідчення Довганя та Гриненка - несумісні (не можуть бути одночасно істинними, хоча можуть бути одночасно хибними).

Теза доведення: Підозрюваний Акімов до даного злочину не причетний.

Введемо позначення для формалізації аргументів:

А - "у вчиненні злочину приймав участь підозрюваний Акімов";

В - "Сілін приймав участь у вчиненні злочину";

С - "Косенко приймав участь у вчиненні злочину";

D - "свідок Довгань дав свідчення";

Е - "показання свідка Гриненка є справедливими".

Формалізуємо наявні аргументи:



  1. А  (В  С);

  2. В  D;

  3. С  Е;

  4.  (D  Е).

Теза: А.

Приєднуємо до наявних аргументів припущення, що суперечить тезі (антитезу) та виводимо логічні наслідки, використовуючи правила виведення та правила рівносильної заміни, які прийняті в логіці висловлювань.



  1. А (припущення);

  2. В  С (УІ: 1, 5);

  3. В (УК: 6);

  4. С (УК:6);

  5. D (УІ: 2, 7);

  6. Е (УІ: 3, 8);

  7. D Е (формула тотожня 4 за законом де Моргана);

  8. D (УД: 11, 10);

Протиріччя: 9, 12. Отже, А - доведено.

Таким чином, оскільки ми отримали протиріччя у наслідках - формули D та D - наше припущення істинності антитези є хибним, а теза - істинною. Отже, висновок доведення такий: теза "Підозрюваний Акімов до даного злочину не причетний" є обгрунтованою.



Розділове доведення - це обґрунтування тези, яка є членом певної диз’юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень - членів цієї диз’юнкції.

Таке доведення будується за правилом, яке задається заперечувально-стверджувальним модусом розділово-категоричного умовиводу:

 (Т1  Т2  ...  Тn)

 (Т1  Т2  ... Тn-1)

Тn

У розділовому доведенні тезі протиставляють декілька положень, кожне з яких претендує на роль тези та повністю або частково виключає інші припущення. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз’юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, яке залишилось.

При побудові розділового доведення треба дотримуватись такої умови: диз’юнктивне висловлювання, яким є один із аргументів, повинно бути повним, тобто у ньому повинні бути враховані всі можливості. Тільки за цієї умови істинність тези буде гарантована. Якщо ж розглядати лише деякі варіанти рішення, то метод розділового доведення не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер та потребувати подальшої перевірки.

Розглянемо приклад розділового доведення.

Аналіз даних попереднього розслідування дозволив зробити такі висновки:

1) ці дані можуть пояснюватися лише трьома версіями А, В і С, причому ці версії не виключають одна одну;

2) якщо припустити істинність С, то доведеться відхилити версію А;

3) версію А можна буде прийняти, якщо і тільки якщо підтвердиться версія В;

4) у разі хибності версії С можна вважати і хибною версію В ( але не навпаки).

Аналізуючи ці аргументи, слідчий довів, що підтвердиться версія С. Відтворимо хід його міркування. Формалізуємо наявні аргументи:



  1. А  В  С;

  2. С А;

  3. А  В;

  4. С В.

Для доведення якої-небудь з тез, тобто якогось простого висловлювання, що входить до складу розділового аргументу, потрібно обґрунтувати хибність усіх інших альтернатив. Відповідно ми повинні здійснити декілька логічних виведень, виходячи з припущення істинності по черзі кожної тези. У випадку повноти вказаних можливостей (тобто повноти розділового судження), два припущення повинні привести до протиріччя, а одне - забезпечити несуперечливі наслідки.

1-й хід міркування:

5. А (припущення);

6.С (УІ: 2, 5);

7. В (УЕ: 3, 5);

8.В (УІ: 4, 6).

Протиріччя: 7, 8. Отже, А.

2-й хід міркування:

5. В (припущення);

6. А (УЕ: 3, 5);

7. С (УІ: 4, 5);

8.А (УІ: 2, 6).

Протиріччя: 6, 8. Отже,В.

3-й хід міркування:

5. С (припущення);

6.А (УІ: 2, 5);

7.В (УЕ: 3, 6);

8.А В (ВК: 6, 7);

9. С (УД: 1, 8).

Висунуте припущення підтвердилось, суперечності немає. Отже, методом виключення ми довели істинність С:


А  В С

А В


С.

Таким чином, як видно з наведених прикладів, непрямі доведення відрізняються від прямих виключно наявністю припущення істинності антитези та зведенням цього припущення до протиріччя.

У теорії аргументації визначають операцію, яка є антиподом доведенню. Такою логічною операцією є спростування.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка