Лекція з навчальної дисципліни "Логіка" тема №5 Умовивід як форма мислення. Система натурального виводу логіки висловлювань та її застосування у практиці розслідування злочинів Для здобувачів вищої освіти



Скачати 337.99 Kb.
Дата конвертації05.05.2017
Розмір337.99 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни “Логіка”
ТЕМА № 5

Умовивід як форма мислення. Система натурального виводу логіки висловлювань та її застосування у практиці розслідування злочинів
Для здобувачів вищої освіти

навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015

Вид лекції: інформаційна (тематична).
Дидактичні цілі:
1. Навчальні: розкрити здобувачам вищої освіти проблематику логіки (юридичної логіки) та її практичне значення.

2. Розвиваючі: розвиток мислення здобувачів вищої освіти.



3. Виховні: підвищення культури мислення здобувачів вищої освіти як складової їх загальної культури.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: юридична деонтологія.

Забезпечувані дисципліни: філософія, філософія права, кримінальний процес, цивільний процес, юридична психологія, криміналістика.
Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Логіка”, робоча програма навчальної дисципліни “Логіка”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Логіка”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Загальна характеристика умовиводу.

  2. Види умовиводів.


Рекомендована література:

  1. Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка : Навч. посібник для економістів. — Вид. 5-е, допов. і перероб. — К. : КНЕУ, 2012. — 144 с.

  2. Бандура О.О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід. – Київ: Вид-во НАВСУ, 2010. – 272 с.

  3. Бандурка О.М., Тягло О.В. Курс логіки. – Х.: Вид-во Ун-ту внутрішніх справ України, 1999. – 164 с.

  4. Бирюков Б.В. Логика в России // Вопросы философии. – 2014. - № 8. – С. 109 – 116.

  5. Войшвилло Е.К., Дегтярев М.Г. Логика. – М.: Владос, 1998. – 528 с.

  6. Вступ до сучасної юридичної логіки / Титов В.Д. та інш.. – Х.: Ксилон, 2001. – 198 с.

  7. Гвоздик О.И. Логика. – К.: УАВД, 1994. – 256 с.

  8. Гвоздік О.І. Логічні числення: принципи побудови та застосування в юриспруденції. – К.: Поліграфцентр «Тат», 2003. – 300 с.

  9. Гетманова А.Д. Учебник логики со сборником задач. – М.: Гнозис, 2010. – 365 с.

  10. Демидов И.В. Логика. – М.: Юриспруденция, 2002. – 272 с.

  11. Жеребкін В.Є. Логіка. – Х.: Основа, 2006. – 256 с.

  12. Жоль К.К. Логика. – М.: Гнозис, 2004. – 390 с.

  13. Жоль К.К. Логика для юристов. – М.: Гнозис, 2004. – 430 с.

  14. Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов). – М.: Гнозис, 2001.

  15. Иванов Е.А. Логика. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 416 с.

  16. Ивин А.А. Логика. – М.: ОНИКС, 2008. – 336 с.

  17. Ивлев Ю.В. Логика. – М.: «Дело», 2010. – 264 с.

  18. Карамишева Н.В. Логіка. Підручник для студентів-правників. – Львів: ПАІС, 2000. – 252 с.

  19. Кириллов В.И., Старченко А.А. Логика. – М.: Высшая школа, 2004. – 271 с.

  20. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

  21. Конверський А.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 304 с.

Шифр Ю4К64.


  1. Конверський А.Є. Логіка традиційна та сучасна. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 536 с.

  2. Малахов В.П. Логика для юристов. – М.: Академический проект, 2009. – 432 с.

  3. Мозгова Н.Г. Логіка. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2006. – 320 с.

  4. Рабінович П. Праворозуміння «природне» та «легістське»: неминучість співіснування // Право України. – 2009. – № 3. – С. 65-70.

  5. Солодухин С.А. Логика для юристов. – М.: Экспертное бюро – М, 1998. 240 с.

  6. Спасибо-Фатєєва І. Методологічні витоки кодифікації: потреби, обґрунтованість, кон'юнктурність // Право України. – 2009. – № 8. – С. 62-71.

  7. Титов В.Д. Логическое знание в его социально-исторической детерминации. – Х.: Регион-информ, 2004. – 260 с.

  8. Титов В.Д. Юридическая логика в США. – Х.: Ксилон, 2007. – 250 с.

  9. Титов В.Д., Цалін С.Д., Невельська-Гордєєва та ін.; За заг. ред.. проф. Титова В.Д. Логіка. – Х.: Право, 2006. – 208 с.

  10. Титов В.Д., Зархина С.Э. Историческое развитие философско-логических концепций языка права. – Х.: ФИНН, 2009. – 432 с.

  11. Хоменко І.В. Логіка для юристів. – К.: Юрінком, 2001. – 224 с.

  12. Хоменко І.В. Логіка: теорія та практика. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 400с.

  13. Щербина О.Ю. Логіка для юристів: Курс лекцій. – К.: Юридична думка, 2004. – 264 с.

1. Загальна характеристика умовиводу


При розгляді тем „Поняття” та „Судження” було з’ясовано, що за допомогою понять у думці фіксуються ті чи інші класи об’єктів (або їх відношень) шляхом визначення істотних ознак, що відрізняють їх від інших класів, а самі ці відношення між поняттями, які фіксують предмет думки, та поняттями, що відображають наявні або відсутні ознаки даних предметів, виражаються за допомогою суджень.

Якщо ж йдеться про встановлення відношень між судженнями для виведення нового знання, елементи якого або іманентно містяться в наявних вихідних знаннях, або розширюють та доповнюють останні, то ми маємо справу з умовиводом. На відміну від поняття та судження, умовивід є логічною операцією, завдяки якій із однієї або декількох думок виводять нову думку.

У самому загальному плані умовивід можна визначити як логічну операцію, за допомогою якої виводиться нове судження (висновок) з одного або декількох відомих суджень (засновків) шляхом застосування до них логічних правил виведення.

До структури умовиводу входять засновки, висновок, вивід. Засновки – раніше відомі судження, на підставі яких робиться висновок. Висновок – нове судження, отримане в результаті зіставлення засновків. Вивід – логічний зв’язок між засновками та висновком. При цьому за своєю структурою засновки та висновки можуть бути як простими, так і складними судженнями.

Визначимо структуру умовиводу на прикладі:


  1. Якщо поняті не запрошені, то процесуальний порядок не дотримано.

  2. Поняті не запрошені.________________________________________

  3. Процесуальний порядок слідчої дії не дотримано.

У цьому умовиводі судження 1 і 2 будуть засновками, а судження 3 – висновком. Риска, що відокремлює засновки та висновок символізує вивід.

2. Види умовиводів

Залежно від кількості засновків, що входять до складу умовиводів, останні поділяються на безпосередні та опосередковані.



Безпосередніми називаються умовиводи, в яких висновок одержано на підставі єдиного засновку. Наприклад:

Всі злочини є суспільно небезпечними діями.

Невірно, що існують злочинні дії, які не є суспільно-небезпечними.

(Цей приклад являє собою перетворення простого загальностверджувального судження на частковозаперечне судження за допомогою логічного квадрату. Між цими судженнями відношення суперечності, при якому два судження не можуть бути рівнозначними за своєю валентністю.)

Опосередкованими називаються умовиводи, що містять у собі два і більше засновки. Наприклад:

За ст. 327 КПК України вирок суду може бути обвинувальним або виправдувальним.



За даною справою може бути винесений обвинувальний вирок.

Отже, він не може бути виправдувальним.

Оскільки процес отримання нової думки базується на певних правилах та законах логіки, умовивід, на відміну від поняття і судження, характеризується не адекватністю, істинністю або хибністю, а правильністю чи неправильністю.

Всю множину умовиводів за характером зв’язку між засновками та висновком поділяють на дедуктивні та недедуктивні (правдоподібні). Назва „дедуктивний умовивід” походить (від лат. deductio) (виведення). У дедуктивних умовиводах зв’язки між засновками та висновком являють собою формально-логічні закони, через що при істинних засновках висновок завжди буде істинним. Зв’язки за формою між засновками та висновком у недедуктивних умовиводах забезпечують отримання тільки правдоподібного висновку при істинних засновках. Отже, правдоподібний умовивід – це умовивід, в якому між засновками і висновком не існує відношення логічного слідування, а наявне відношення підтвердження. (Логічне слідування – це відношення, що існує між засновками та обґрунтовано виведеним з них висновком міркування. Воно є одним із фундаментальних понять логіки). Виділяють різні види правдоподібних умовиводів. Серед них: індуктивні умовиводи та умовиводи за аналогією.

У традиційній логіці умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні за напрямком виведення наслідку. У дедуктивному умовиводі ми переходимо від загального до часткового, а в індуктивному – від часткового до загального. За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та недемонстративні (імовірні). У демонстративних умовиводах висновок необхідно істинний, а в правдоподібних – імовірно істинний.

У сучасній логіці виходять з того, що вважають не можливим ототожнення дедукції з переходом від загального до часткового, а індукції – з переходом від часткового до загального. Наприклад, у міркуванні „Англійський письменник Артур Конан Дойл поряд з іншими жанрами художніх творів писав і науково-фантастичні романи; отже, невірно, що Артур Конан Дойл не писав науково-фантастичних романів” є дедукція, але немає переходу від загального до часткового. Міркування „Якщо алюміній пластичний чи глина пластична, то алюміній пластичний” є, як прийнято вважати, індуктивним, але у ньому немає переходу від часткового до загального. Таким чином, у сучасній логіці виходять з таких визначень: дедуктивний умовивід – це умовивід, в якому зв’язок засновків та висновку спирається на закон логіки і в якому висновок з логічною необхідністю випливає із засновків; індуктивний умовивід – це умовивід, в якому зв’язок засновків і висновку не спирається на логічний закон, через що висновок випливає з прийнятих засновків не є логічною необхідністю, а тільки з певною вірогідністю. Назва „індуктивний умовивід” (від лат. inductio) (наведення). Отже, дедукція – це не тільки перехід від загального знання до часткового, але й взагалі логічний перехід від однієї істини до другої, а індукція – це не тільки перехід від часткового до загального, але й взагалі будь-який перехід від достовірного знання до проблематичного.

Особливо характерними дедукціями є логічні переходи від загального знання до часткового, наприклад:

Усі люди рівні перед законом.



Усі люди є розумними істотами.

Деякі розумні істоти рівні перед законом.

У процесі міркування іноді за дедуктивні приймають умовиводи, які такими не являються. Останні називають неправильними дедуктивними умовиводами, а (власне) дедуктивні – правильними.

З моменту виникнення логіки як науки однією з її центральних проблем є виведення способів міркування, що відповідають правильним дедуктивним міркуванням. У традиційній логіці не було розроблено достатньо універсальних критеріїв правильності умовиводів, хоча і було виділено велику кількість окремих типів умовиводів, правильність яких очевидна або може бути обґрунтована за допомогою нескладних міркувань.

Міркування, що ведуть від знання про частину предметів до загального знання про всі предмети, – це типові індукції, оскільки завжди залишається вірогідність того, що узагальнення виявиться поспішним та необґрунтованим. У творі „Топіка” Арістотель наводить такий приклад індукції 11:

“Якщо стерновий, що добре знає свою справу, – кращий стерновий, і так само той, хто править колісницею, добре знає свою справу, – кращий, тоді взагалі той, хто добре знає свою справу у кожній галузі – кращий”.

Основна функція індуктивних умовиводів у процесі пізнання – генералізація, тобто отримання загальних суджень. Індуктивним узагальненням зобов’язано багато з гіпотез у сучасній науці. Важливе місце належить індуктивним висновкам у судово-слідчій практиці, на їх основі формулюються численні узагальнення, що стосуються мотивів, цілей вчинення протиправних дій, способів вчинення злочинів тощо.

Залежно від повноти та закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну індукцію та неповну індукцію.



Повна індукція – це умовивід, в якому на підставі наявності ознаки у кожного предмета певного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Схема повної індукції має такий вигляд:

Засновки:

S1 має ознаку Р.

S2 має ознаку Р.

................

Sn має ознаку Р.

S1, S2, ..., Sn – складають клас А.




Висновок:

Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р.

Розглянемо приклади:

І. Свідками по справі Данильченка є громадяни Ковтун, Нильська, Петриненко, Володимирська та Мірошник. У вівторок були допитані свідки Нильська та Петриненко, другого дня – всі інші свідки за цією справою. Отже, допитані всі свідки за справою Данильченка.

ІІ. Під час звільнення бійцями ЗМОП заручників, затриманих злочинцями, у сутичці, що зав’язалася, один бандит був убитий, два поранені, інші здалися. Жоден із заручників не постраждав. Таким чином, усі заручники були звільнені, бандити знешкоджені.

Висновок у таких умовиводах робиться на підставі дослідження всіх елементів даного класу, тобто засновки у повній індукції вичерпують клас предметів.

Індуктивні умовиводи такого типу застосовуються тільки у тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченим і повинне легко піддаватися переліченню.

Треба зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням (одним з видів правдоподібних міркувань), бо за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Застосовуючи при побудові міркування схему повної індукції, людина може обґрунтувати достовірне знання. Індуктивним такий вид умовиводів, як повна індукція, прийнято називати тільки тому, що у ньому думка рухається від одиничного до загального знання. Це говорить про те, що поняття індуктивного умовиводу не є достатньо ясним. Відносно твердим „ядром” правдоподібних способів міркування є неповна індукція та аналогія.

Неповна індукція – це умовивід, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Схема неповної індукції має такий вигляд:

Засновки:

S1 має ознаку Р.

S2 має ознаку Р.

...................

Sn має ознаку Р.

S1, S2, ..., Sn належить класу А.




Висновок:

Отже, всьому класу А, мабуть, належить ознака Р.

Неповнота індуктивного узагальнення виражається в тому, що досліджують не всі, а лише деякі елементи або частини класу – від S1 до Sn.

Розглянемо приклад:

В одному із міст проводилися вимірювання радіаційного фону. У першому, третьому, шостому та сьомому районах рівень радіації відповідав нормі. Всього у місті десять районів. Було зроблено припущення, що рівень радіації відповідає нормі на всій території міста.

У цьому умовиводі висновок про нормальний фон радіації на всій території міста зроблено на підставі вимірювання радіаційного фону у частини районів міста. Особливість неповної індукції полягає саме в тому, що відомі нам знання про частину предметів класу, поширюємо на всі предмети цього класу.

Неповна індукція широко використовується у практиці, оскільки логічний перехід у ній від деяких до всіх елементів або частин класу виправдується об’єктивною залежністю між всезагальним характером ознак та їх сталою повторюваністю в досліді для певного роду явищ. Проте індуктивний перехід від деяких до всіх не може претендувати на логічну необхідність, тому що повторюваність ознаки може виявитися результатом простого збігу.

За способом відбору вихідного матеріалу розрізняють два види неповної індукції:


    1. індукцію шляхом переліку (популярну індукцію);

    2. індукцію шляхом відбору (наукову індукцію).

Популярна індукція – це умовивід, в якому шляхом переліку встановлюється наявність якоїсь ознаки у деяких предметах даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметах даного класу.

Наведений вище приклад являє собою приклад популярної індукції. Розглянемо ще один приклад популярної індукції:

Відомо, що всі студенти 1, 2 та 8-ї груп першого курсу юридичного факультету з’явилися на сесію. Отже, можна припустити, що на сесію з’явились всі студенти юридичного факультету першого курсу.

У цьому прикладі висновок ймовірно істинний, оскільки він зроблений на підставі перевірки прибуття на сесію студентів тільки трьох перелічених груп, але не всіх.

Основою висновку в індукції шляхом переліку є повторюваність однорідних фактів при відсутності серед них суперечного випадку.

Популярна індукція визначає перші кроки у розвитку наукових знань. Побудовані на основі популярної індукції узагальнення виконують важливу функцію направляючих засад у практичній діяльності людей. У процесі розслідування злочинів часто використовують емпіричні індуктивні узагальнення, що стосуються поведінки осіб, причетних до злочину. Такі дослідні узагальнення часто допомагають слідству не дивлячись на те, що вони є проблематичними судженнями.

Проте неправильне використання популярної індукції може тягнути за собою деякі помилки. В умовах, коли досліджуються лише деякі представники класу, не виключається можливість помилкового узагальнення. Прикладом такого помилкового міркування може бути узагальнення „Усі лебеді білі”, що довгий час існувало в Європі, оскільки будувалося на відсутності суперечливих випадків. Коли ж у ХVІІ ст. європейці, що висадилися в Австралії побачили чорних лебедів, це узагальнення було спростоване.

Є ще одна помилка, що дуже часто зустрічається в індуктивних міркуваннях – це поспішне узагальнення, тобто узагальнення без достатніх на те підстав. Такої помилки можуть припускатися у процесі попереднього розслідування, коли з множини фактичних обставин відбирають лише ті, які, на думку слідчого, мають відношення до справи, які підтверджують одну найбільш правдоподібну версію, а інші факти, і перш за все ті, які суперечать вихідній версії, ігноруються. (Треба зазначити, що факти, що суперечать вихідній версії можуть залишатися поза увагою за різними причинами). Якщо з множини явищ фіксуються лише ті, які виявляються переважними у досліді, і на їх основі будується поспішне узагальнення, тоді така ситуація свідчить про те, що слідчий потрапив у полон фактів. Під впливом такої ілюзії в подальших спостереженнях не припускають можливості появи суперечних випадків.



Наукова індукція – це умовивід, в якому висновок робиться на підставі відбору необхідних та виключення випадкових обставин.

Залежно від способів дослідження індукцію розрізняють:



    1. індукцію методом відбору (селекції);

    2. індукцію методом виключення (елімінації).

Індукція методом відбору, або селективна індукція – це умовивід, в якому висновок про притаманність ознаки класу грунтується на знанні про зразок, яке отримане методичним відбором явищ з різних частин цього класу.

Головною умовою вірогідності індуктивних висновків цього роду є виключення обставин, що роблять випадковим вибір фактів, на яких грунтується узагальнення.

Умови підвищення ступеня ймовірності висновків за допомогою селекційної індукції є такими: а) кількість досліджуваних елементів даного класу повинна бути достатньо великою; б) елементи розглядуваного класу повинні бути більш різноманітними та відібрані планомірно; в) ознака, що вивчається повинна бути типовою для елементів розглядуваного класу.

Якщо дотримуватись цих умов, то можна не побоюватись, що властивість, яка спостерігається немає основи у властивостях всього класу і залежить від випадкових обставин.

Наприклад, шляхом селекційної індукції відбувається відбір засобів підвищення ефективності правоохоронної діяльності.

Індукція методом виключення, або елімінативна індукція – це система умовиводів, в якій висновки про причини досліджуваних явищ будуються шляхом виявлення підтверджуючих обставин та виключення обставин, що не задовольняють властивостям причинного зв’язку.

Такий вид індукції спирається на багатобічний аналіз досліджуваних явищ та встановлення причинної залежності, виділення необхідних ознак чи зв’язків предметів. Найважливішими властивостями причинного зв’язку, що обумовлюють методичність елімінативної індукції, є: загальність, послідовність у часі, необхідність та однозначність.



Загальність причинного зв’язку означає, що явища дійсності не виникають довільно, незалежно від інших явищ.

Послідовність у часі означає, що причина завжди передує дії. Проте треба враховувати, що після того, не означає з причини цього. Наприклад, у слідчій практиці іноді помилково тлумачать як причинний зв’язок факт погрози певної особи на адресу другої та подальше насильство над особистістю другої. Але ж відомо, що погрози не завжди приводяться в дію.

Необхідність причинного зв’язку означає, що дії можуть здійснюватись лише при наявності причин. Відсутність причини з необхідністю веде до відсутності дії.

Однозначність причинного зв’язку означає, що кожна конкретна причина завжди викликає не будь-яку, а досить конкретну, відповідну її дію. Наприклад, ідентичність відбитків пальців на знарядді вбивства незаперечно свідчить про те, що це знаряддя було в руках підозрюваного.

Великий внесок у розвиток методів наукової, зокрема, елімінативної індукції зроблений такими природознавцями, філософами і логіками, як: Ф. Беконом, Дж. Гершелем, Дж.Ст. Міллем. У лекції „Логіка побудови та перевірки версії” будуть розглянуті методи встановлення причинних зв’язків, або, як їх ще називають, канони Мілля (за прізвищем англійського логіка Дж. Ст. Мілля (1806 р. – 1873 р.), який їх запропонував).



Умовивід за аналогією – це умовивід, у якому робиться висновок про наявність певної ознаки (властивості чи відношення) у предмета (явища, дії), що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим предметом (явищем, дією).

У світі кожний конкретний предмет чи явище, хоча й володіє багатьма властивостями, являє собою не випадкову комбінацію ознак, а певну їх єдність. Існування та змінювання кожної ознаки завжди обумовлено станом інших сторін предмета чи зовнішніх умов. Саме це обумовлює можливість порівняння одних предметів (явищ, дій) з іншими.

Наведемо приклад міркування за аналогією. „Езопу хтось сказав: „Про тебе верзуть страшні дурниці”, – і переказав йому все. Езоп відповів: „Вбивці – не ті, хто робить кинджали, а ті, хто застосовує їх вироби; так і про мене говорять дурниці не наклепники, а ти, якщо ти використовуєш їхній наклеп”.

За характером ознаки, що переноситься, умовиводи за аналогією поділяють на два види:

1) аналогію властивостей;

2) аналогію відношень.



Аналогія властивостей – це умовивід, в якому об’єктом уподібнювання є два схожі предмети, а ознакою, що переноситься, – властивості цих предметів. Логічною основою перенесення ознак у таких аналогіях виступає схожість предметів, що уподібнюються, в суттєвих ознаках. Схема міркування за аналогією предметів є такою:

Предмет А володіє властивостями а, в, с, е, р.



Предмет В володіє властивостями а, в, с, е.

Цілком ймовірно, що предмет В володіє й властивістю р.

Прикладом такої аналогії є міркування, згідно з яким на Марсі може існувати життя. Таке припущення базується на виявленні властивостей, за якими Марс подібний до Землі (наприклад, твердження, що природно-геологічні умови на Марсі та Землі у перші сотні мільйонів років після утворення Сонячної системи були багато в чому схожі). Виходячи з того, що на Землі є життя, припускають, ніби Марс подібний до Землі і за цією властивістю.

Аналогія відношень – це умовивід, в якому об’єктом уподібнювання є схожі відношення між предметами, а переносною ознакою – властивості цих відношень.

Схема міркування за аналогією відношень є такою:

Предмет А знаходиться у відношенні R до предмета В.

Предмет М знаходиться у відношенні R1 до предмета Т.

Цілком ймовірно, що властивості, які лежать в основі відношень А до В і М до Т, також схожі.

Приклад міркування за аналогією відношень: „Якщо ми зробимо міри покарання більш жорстокими, ми безперечно відвернемо певну кількість людей від скоєння відповідних злочинів, так само як високі ціни відвернули б певну частину покупців”. Проте, звичайно за аналогією, виникає й звичка як до високих цін, так і пристосування до суворих покарань.

Аналогія відношень лежить в основі методу моделювання, який широко використовується в науці та техніці. Сутність цього методу полягає в тому, що для вивчення якогось об’єкта-оригіналу конструюється інший об’єкт, що виступає його моделлю, тобто має подібні оригіналу суттєві риси, при цьому вивчення відношень між параметрами моделі переносять на об’єкт-оригінал. Метод моделювання є одним із засобів конвергенції теоретичного знання з практичним буттям. Цей метод є дієвим засобом організації правоохоронної та законотворчої діяльності.

Для того, щоб підвищити ступінь ймовірності висновків у міркуваннях за аналогією треба дотримуватись основних правил побудови таких міркувань:

1) повинно бути встановлено якомога більше спільних ознак у предметів, які порівнюються;

2) ознаки, що є основою аналогії, повинні бути суттєвими для предметів, які порівнюються;

3) необхідно, щоб спільні ознаки предметів, що порівнюються, були різноманітними;

4) необхідно, щоб спільні ознаки предметів, які порівнюються, і ознаки, що переносяться з одного предмета на інший, були однотипними.

Оскільки в процесі побудови дедуктивного умовиводу ми приходимо до необхідно істинного знання, саме цей вид умовиводів потребує більш детального аналізу. Тому наступні питання лекції будуть присвячені розгляду різних видів дедуктивних умовиводів.

Крім простих суджень для побудови умовиводів використовуються також складні судження. На відміну від простого категоричного силогізму, де логічний висновок базується на відношеннях між обсягами термінів, в умовиводах цього типу висновок базується на характері логічного зв’язку між судженнями, тобто на характері логічних сполучників, за допомогою яких утворені складні судження. Внутрішня структура вихідних суджень не враховується.

Умовиводи такого типу досить широко застосовуються. Оскільки в цих умовиводах при дотриманні відповідних правил істинності засновків гарантується істинність висновку, такі різновиди умовиводів включаються до теорії доказових висновків.

Класифікація цих умовиводів відбувається на основі видів суджень, що входять до їхнього складу. До таких умовиводів належать суто умовні, умовно-категоричні, розділово-категоричні, умовно-розділові.

Суто умовним умовиводом називається умовивід, обидва засновки і висновок якого є умовними судженнями.

Схема суто умовного умовиводу:

Схема 1.


А  В, В  С

А  С

Наприклад:

Якщо свідок Мартиненко говорить правду, то Кринський не міг бути на місці злочину о восьмій годині.

Якщо Кринський не міг бути на місці злочину о восьмій годині, то він має алібі.


Якщо свідок Мартиненко говорить правду, то Кринський має алібі.


Умовно-категоричним умовиводом називається умовивід, в якому один із засновків – умовне судження, а другий засновок і висновок – категоричне судження.

Розрізняють два основні модуси (види) умовно-категоричних умовиводів:



    1. стверджувальний модус (латинська назва „modus ponens”);

    2. заперечувальний модус (латинська назва „modus tollens”).

1. У стверджувальному модусі (modus ponens) засновок, що виражений категоричним судженням, стверджує істинність основи (антецеденту імплікації) умовного засновку, а висновок стверджує істинність наслідку (консеквенту імплікації). Міркування спрямоване від ствердження істинності основи до ствердження істинності наслідку.

Схема 2.



А  В, А

В

Наприклад:

Якщо під час вчинення злочинного діяння інтелектуальна спроможність особи була відсутня внаслідок хворобливого стану психіки, то особа визнається неосудною.

Встановлено, що під час вчинення цього злочинного діяння в обвинувачуваного Марченка була відсутня інтелектуальна спроможність внаслідок хворобливого стану його психіки.


Отже, обвинувачуваний Марченко визначається неосудним.

Перший засновок – умовне судження, яке виражає зв’язок основи (якщо під час вчинення злочинного діяння інтелектуальна спроможність особи була відсутня внаслідок хворобливого стану психіки) та наслідку (особа визнається неосудною). Другий засновок – категоричне судження, в якому стверджується істинність основи умовного судження (встановлено, що під час вчинення цього злочинного діяння в обвинувачуваного Марченка була відсутня інтелектуальна спроможність внаслідок хворобливого стану його психіки). Визнавши істинність основи, визнаємо істинність наслідку: обвинувачуваний Марченко визначається неосудним.


  1. У заперечувальному модусі (modus tollens) засновок, що виражений категоричним судженням, заперечує істинність наслідку умовного засновку, а висновок заперечує істинність основи. Міркування спрямоване від заперечення істинності наслідку до заперечення істинності основи.

Схема 3.



А  В, В

 А

Наприклад:

Якщо смерть потерпілого настає від опіків, то на його трупі мають бути ознаки опіку.

На трупі потерпілого Іванова ознак опіку експертизою не встановлено.


Отже, смерть потерпілого Іванова настала не від опіків.

З наведеного прикладу видно, що хибність наслідку (консеквенту імплікації) несумісна з істинною основою (антецедентом), вона сумісна тільки з хибністю основи.

Треба зазначити, що можливі ще два різновиди умовно-категоричних умовиводів: від заперечення істинності основи до заперечення істинності наслідку (схема 3) та від ствердження істинності наслідку до ствердження істинності основи (схема 4), тобто:

Схема 4.


А  В, А

 В

Схема 5.

А  В, В

А

Проте висновок за цими модусами не буде достовірним. Проаналізуємо це на прикладах.

Приклад міркування за схемою 4:

Якщо за рішенням суду особа підлягає кримінальній відповідальності за ст. 187 КК України „Розбій”, то вона є злочинцем.

Петров не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 187 КК України „Розбій”.

Отже, Петров не є злочинцем.

Висновок у такому умовиводі є тільки ймовірний. Петров може бути злочинцем, а може їм і не бути. Існує багато інших підстав, крім вказаних, за якими особа може бути кваліфікована як злочинець. Проте, може виявитися, що ця особа взагалі не причетна до вчинення будь-якого злочину. Очевидно, що зробити достовірний висновок на підставі вказаних засновків, без додаткових даних про розглядувану особу, неможливо.

Приклад міркування за схемою 5:

Якщо в момент вчинення злочину потерпілий під час захисту зламав палець злочинцю, то цей перелом має бути у злочинця.

У підозрюваного Сидорова наявний перелом пальця.

Отже, цей перелом залишений потерпілим.

Здобутий висновок тільки ймовірний, оскільки перелом у Сидорова міг з’явитися за обставин, які не пов’язані із цим злочином.

Таким чином, з чотирьох модусів умовно-категоричного умовиводу, що вичерпують всі можливі комбінації засновків, достовірні висновки дають два: стверджувальний (modus ponens, схема 2) та заперечувальний (modus tollens, схема 3). Вони виражають закони логіки і називаються правильними модусами умовно-категоричного умовиводу. Два інших модуси (схеми 4 та 5) достовірних висновків не дають. Вони називаються неправильними модусами і підпорядковуються правилу: заперечення основи умовного судження не веде з необхідністю до заперечення його наслідку і ствердження наслідку умовного судження не веде з необхідністю до ствердження його основи.

Аналізуючи умовно-категоричний умовивід, треба мати на увазі, що основа та наслідок умовного засновку може бути як стверджувальним, так і заперечним судженням. Залежно від цього існують чотири різновиди стверджувального модусу, перший з яких вище розглянутий (схема 2), а інші три мають такі схеми:

Схема 6.


 А  В, А

В

Наприклад:

Якщо засуджена до позбавлення волі особа, якій було дозволено короткочасний виїзд, не повернулася до місця відбування покарання після закінчення строку виїзду, то ця особа карається позбавленням волі на строк до трьох років (за ч. 3 ст. 390 КК України).

Засуджений до позбавлення волі Риженко, якому було дозволено короткочасний виїзд, не повернувся до місця відбування покарання після закінчення строку виїзду.


Отже, він, за ч. 3 ст. 390 КК України, карається позбавленням волі на строк до трьох років.

Схема 7.


А  В, А

 В

Наприклад:

Якщо неповнолітній вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, то йому не може бути призначене позбавлення волі (за ч.2 ст. 102 КК України).

Неповнолітній Мащенко вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Отже, йому не може бути призначене позбавлення волі.

Схема 8.



 А  В,  А

 В

Наприклад:

Якщо дія повністю не підпадає під ознаки складу злочину (наприклад, має лише формальні ознаки складу злочину), що визначені в законі, то така дія не тягне за собою кримінальну відповідальність.

Дії Симоненка повністю не підпадають під ознаки складу злочину, що визначені у законі.

Отже, дії Симоненка не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Існують також чотири різновиди заперечувального модусу, в яких хід міркування однаковий: категоричний засновок заперечує істинність наслідку умовного судження, висновок заперечує істинність основи. Один із таких умовиводів розглянутий вище (схема 3), наведемо приклади інших трьох.

Схема 9.




 А  В,  В

А

Наприклад:

Якщо особа, яка підлягає притягненню в якості обвинувачуваного, не встановлена, то попереднє слідство призупиняється.

Попереднє слідство не призупиняється.

Отже, особа, яка підлягає притягненню в якості обвинувачуваного, встановлена.

Схема 10.


А  В, В

 А

Наприклад:

Якщо об’єктивність показань свідка викликає сумніви, то вирок не може бути залишений у силі.

Вирок за справою Петрова може бути залишений у силі.


Отже, об’єктивність показань свідка не викликає сумніви.

Схема 11.


 А  В, В

А

Наприклад:

Якщо свідок не може повідомити джерела своєї поінформованості, то фактичні дані, надані свідком, не можуть слугувати доказом.

Фактичні дані, надані свідком, можуть слугувати доказом.

Отже, цей свідок може повідомити джерело своєї поінформованості.

Якщо в розгляданому типі дедуктивних умовиводів більший засновок є еквівалентним судженням, то достовірні висновки матимемо за всіма чотирма модусами:

Схема 12.


А  В, А

В

Схема 13.

А  В,  В

 А

Схема 14.

А  В,  А

 В

Схема 15.



А  В, В

А

Розгляньмо приклад умовиводу, побудованого за схемою 12:

Якщо діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, то таке діяння визнається закінченим злочином.

Розглядуване діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Отже, розглядуване діяння визнається закінченим злочином.

Неважко встановити, що достовірний висновок буде отриманий за будь-яким із наведених модусів, оскільки еквіваленція виражає взаємно однозначний зв’язок суджень А та В, тобто судження „Якщо діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України” (антецедент) виражає не одну з можливих, а єдину (необхідну і достатню) підставу виведення судження (консеквента), „таке діяння визнається закінченим злочином”.

Розділово-категоричним умовиводом називається умовивід, в якому один із засновків – розділове судження, а другий засновок і висновок – категоричне судження.

Розрізняють два основні модуси (види) розділово-категоричних умовиводів:



  1. стверджувально-заперечувальний модус (лат. modus ponendo tollens);

  2. заперечувально-стверджувальний модус (лат. modus tollendo ponens).

У стверджувально-заперечувальному модусі менший засновок, який є категоричним судженням, стверджує один із складників диз’юнкції, висновок, що є також категоричним судженням, заперечує другий її складник.

Відповідно до двох різновидів диз’юнкції (строгої та нестрогої) висновки за цим модусом можуть бути як достовірними, так і ймовірними. Висновок буде достовірним, якщо дотримуються такого правила: більший засновок повинен бути виключно-розділовим судженням, тобто судженням строгої диз’юнкції. Якщо цього правила не дотримуються, то достовірного висновку отримати неможливо.

Наприклад:

Обвинувачений може бути або виконавцем, або організатором вчинення злочину, або підбурювачем, або підсобником.

Сидоров є організатором вчинення злочину.

Отже, він не є виконавцем вчинення злочину.

Висновок у такім умовиводі – ймовірний, оскільки обґрунтовано заперечувати те, що Сидоров є виконавцем учинення злочину, ми не можемо. Для цього не достатньо тих підстав, які вказані. У з’єднально-розділових судженнях істинність одного з диз’юнктивних членів ще не є достатньою підставою хибності інших, бо якщо два судження розділені нестрогою диз’юнкцією, то при цьому виражається вимога істинності у крайньому разі одного (а може й більше) судження. Те, що обвинувачений може бути організатором учинення злочину не унеможливлює і того, що він одночасно буде й виконавцем цього злочину.

Отже, висновки в умовиводах, побудованих за схемами 16 і 17 будуть ймовірними:

Схема 16.


А  В, В

 А

Схема 17.

А  В, А

 В

Розділовий засновок може містити не два, а більшу кількість диз’юнктів, як у наведеному вище прикладі.

Таким чином, схеми 16 та 17 не є схемами дедуктивних міркувань, оскільки висновки у побудованих за цими схемами умовиводах не будуть достовірними.

Якщо ж дотримуються вищевказаного правила, тобто більший засновок умовиводу є строго розділовим судженням, то висновок буде достовірним.

Схеми правильних модусів розділово-категоричного умовиводу:

Схема 18.


А В, А

 В

Схема 19.

А В, В

 А

Приклад умовиводу, побудованого за схемою 18:

Висунута гіпотеза доводиться чи спростовується.

Ця гіпотеза доведена.

Отже, вона не може вважатися спростованою.

Приклад умовиводу, побудованого за схемою 19:

Злочин може проявлятися у формі дії або бездіяльності.

Цей злочин вчинений шляхом бездіяльності.

Отже, цей злочин не вчинений шляхом дії.

2. У заперечувально-стверджувальному модусі менший засновок, який є категоричним судженням, заперечує один із складників диз’юнкції, висновок, що є також категоричним судженням, стверджує другий її складник.

Висновок за цим модусом буде завжди достовірний, якщо дотримуються правила: у більшому засновку повинні бути перелічені всі можливі судження – диз’юнкти, тобто більший засновок повинен бути повним (закритим) диз’юнктивним висловлюванням.

Цьому модусу розділово-категоричного умовиводу відповідають 4 схеми побудови розділово-категоричних міркувань.

Схема 20.


А  В, А

В

Схема 21.

А  В, В

А

Схема 22.

А В, А

В

Схема 23.

А В, В

А

Приклад умовиводу, побудованого за схемою 20:

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно фізичну або майнову шкоду.

Потерпілому не заподіяно фізичної шкоди.

Цей потерпілий зазнав майнової шкоди.

Розділовий засновок може містити не два, а три й більше членів диз’юнкції, але для того, щоб висновок випливав з необхідністю диз’юнкція повинна бути повною. Наприклад:

Проступки бувають або цивільні, або адміністративні, або дисциплінарні.

Проступок, що скоїв громадянин Никитченко, не є ані цивільним, ані дисциплінарним.

Проступок, що скоїв громадянин Никитченко, є адміністративним.

Наведемо приклад умовиводу, побудованого за схемою 22:

Навмисні злочини вчинюються з прямим чи непрямим умислом.

У цьому злочині не було прямого умислу.

Цей злочин вчинений з непрямий умислом.

Розділово-категоричні умовиводи мають широке застосування в юридичній практиці, особливо при побудові та перевірці слідчих версій.

Умовно-розділовим умовиводом називається умовивід, в якому один із засновків є розділовим судженням, а інші засновки – умовні судження.

Виділяють різні види умовно-розділових умовиводів.

За кількістю альтернатив у розділовому засновку умовно-розділові умовиводи поділяються на: дилеми (дві альтернативи), трилеми (три альтернативи), полілеми (чотири і більше альтернатив).

Розглянемо на прикладі дилеми, що найчастіше застосовується на практиці, структуру та види умовно-розділового умовиводу. Дилеми поділяють за двома основами: 1) за характером висновку та 2) за складом висновку. За характером висновку всі дилеми поділяються на конструктивні та деструктивні, кожна з яких за складом висновку поділяється на просту та складну.



Конструктивною дилемою називається дилема, у висновку якої щось стверджується.

Деструктивною дилемою називається дилема, у висновку якої щось заперечується.

Простою дилемою називається дилема, висновок якої є простим судженням або його запереченням.

Складною дилемою називається дилема, висновок якої є складним (розділовим) судженням.

На підставі поєднання вказаних основ поділу дилем виділяють просту конструктивну дилему, складну конструктивну дилему, просту деструктивну дилему та складну деструктивну дилему.



У простій конструктивній дилемі умовний засновок містить дві основи, з яких випливає один і той же наслідок. Розділовий засновок стверджує обидві можливі основи, висновок стверджує наслідок. Міркування спрямоване від ствердження істинності основи до ствердження істинності наслідку.

Схема простої конструктивної дилеми:

Схема 24.


А  С, В  С, А  В

С

Приклад:

Якщо обвинувачений винний у вбивстві заручника, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 115 КК України.

Якщо він винний у вбивстві з корисливих мотивів, то він підлягає кримінальній відповідальності за цією ж статтею.

Обвинувачений винний або у вбивстві заручника, або у вбивстві з корисливих мотивів.

Обвинувачений підлягає кримінальній відповідальності за ст. 115 КК України.

У складній конструктивні дилемі умовний засновок містить дві основи і два наслідки. Розділовий засновок стверджує обидва можливих наслідки. Міркування спрямовано від ствердження істинності основ до ствердження істинності наслідків.

Схема складної конструктивної дилеми:

Схема 25.


А  С, В  D, А  В

С  D

Приклад:


Якщо Носов вчинив таємне викрадення чужого майна, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 185 КК України.

Якщо Носов вчинив відкрите викрадення чужого майна, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 186 КК України.

Носов вчинив або таємне, або відкрите викрадення чужого майна.

Носов підлягає кримінальній відповідальності за ст. 185 або ст. 186 КК України.



У простій деструктивній дилемі умовний засновок містить одну основу, з якої випливає два можливих наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, висновок заперечує основу. Міркування спрямовано від заперечення істинності наслідків до заперечення істинності основи.

Схема простої деструктивної дилеми:

Схема 26.


А  В, А  С, В С

А

Приклад:

Якщо особа, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, то це відбувається або у зв’язку з її дійовим каяттям, або у зв’язку з примиренням з потерпілим.

У даному випадку не мало місце дійове каяття, також не було примирення винного з потерпілим.

У даному випадку особа, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, не звільняється від кримінальної відповідальності.



У складній деструктивній дилемі умовний засновок містить дві основи та два наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, висновок заперечує обидві основи. Міркування спрямовано від заперечення істинності наслідків до заперечення істинності основ.

Схема складної деструктивної дилеми:

Схема 27.


А  В, С  D, ВD

А С


Приклад:

Якщо обвинувачений винний у вбивстві з хуліганських мотивів, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 115 КК України.

Якщо він є винним у погрозі вбивством, то підлягає кримінальній відповідальності за ст. 129 КК України.

У діях обвинуваченого немає складу злочину, передбаченого ст. 115 або ст. 129 КК України.

Обвинувачений не вчиняв вбивство з хуліганських мотивів, не погрожував вбивством.

Дилема часто використовується в дискусіях, полеміках і особливо в судових промовах, оскільки вона вносить ясність у постановку запитання, виділяє головне у суперечці, що сприяє правильному розв’язанню висунутої проблеми. Такий вид умовно-розділового умовиводу використовується завжди, коли слід поставити протилежну сторону перед невідворотністю вибору одного з можливих рішень із того або іншого питання.


Укладач:

доктор філософських наук, професор



полковник міліції        О.І.Гвоздік


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка