Лекція з навчальної дисципліни " філософія"



Скачати 486.79 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації31.03.2017
Розмір486.79 Kb.
1   2   3

Проблема пізнавальності світу. Найважливіше питання гносеології: чи пізнаваний світ в принципі і якщо так, то як можливе таке пізнання? Такі питання були поставленні ще за часів античних філософів. Для мислителів того часу основною проблемою було відношення істини та не істини. Софісти, наприклад, можливість пізнання істини поставили під сумнів, заклавши ідею скептицизму як філософської позиції радикального сумніву щодо істинності отримуваних знань. Будь яка думка, вважають вони, відносна і завжди залежить від людини та обставин, тобто вона суб'єктивна.

Пізніше в історії філософії прихильниками скептичної ідеї в теорії пізнання було немало відомих філософів. Найвідоміший з них - Р.Декарт, який запропонував процес пізнання починати з радикального сумніву. Поки ми не доведемо, що можемо хоча б щось знати з повною достовірністю, ми не можемо стверджувати, що в світі щось дійсно реально існує, а не є лише нашою фантазією, сновидінням, чи ілюзією (зараз цю думку можна перетлумачити на більш сучасну мову: чи не надягнуті на нас всіх з дитинства якісь шлеми "віртуальної реальності", котрі підключені до супер комп'ютера, який постійно транслює нам хибні картинки реальності). Звісно, сам Декарт не був скептиком і вважав, що він знайшов такі абсолютні достовірні елементи знання, спираючись на які, можна йти по шляху пізнання. Однак, наступні скептики (Д.Юм) доводили, що з універсального сумніву взагалі неможливо вибратися. Більш того, при універсальному скептицизмі (його ще називають агностицизмом) ми не будемо знати навіть того, в чому, власне, потрібно сумніватися, бо це теж є деяке знання.

Зрозуміло, що філософський скептицизм виникає не випадково, для цього були, є і будуть існувати підстави, які пов'язані зі споконвічним сумнівом людини з приводу можливості відкриття істини.

Інший шлях, найбільш розповсюджений і в наші дні, запропонувала критична епістемологія. В ясному вигляді такий підхід сформулював І.Кант, котрий виходив з того, що люди володіють певними знаннями. Але ці знання оточені і переплетені з тим, що тільки здається знанням, насправді ж можуть бути або спекулятивною метафізикою (Кант називає її «сновидіння розуму»), або помилковою претензією на ясновидіння («сновидіння по чуттів»), або судженнями про те, що виходить за межі можливостей людського знання, (наприклад, про «світ у цілому»). Прихильники критичного шляху, або критицизму (і перш за все один із найбільш відомих епістемологів XX ст. Б. Рассел), вважали, що такий підхід виявляє основи різних проявів знання, аналізує умови їх можливості та підтверджує або, навпаки, відкидає їх претензії на роль знання.

В історії філософії по проблемі пізнання світу існували і суто оптимістичні твердження. Г. Гегель, наприклад, з приводу принципової пізнаванності світу висловив таку думку, що у замкненій спочатку сутності всесвіту немає сили, котра могла б протистояти бажанню пізнання; вона повинна розкритися перед нами, показати своє багатство та свої глибини і надати нам можливість насолоджуватися ними.

Питання, які поставлені крайнім скептицизмом (або агностицизмом), дійсно, досить складні, і на багато з них поки що неможливо дати відповіді. Основна ж проблема, яка підводить до агностицизму, зводиться до наступного положення: предмет в процесі його пізнання неминуче переломлюється скрізь призму наших органів відчуттів та мислення. Тобто, ми отримуємо про світ знання лише в тому вигляді, в якому світ являється нам в результаті такого переломлювання. Які ж предмети насправді, - ми не знаємо і знати не можемо.

Але, всупереч скептикам та агностикам, оптимісти вважають, що від того, що світ нескінченний та не має початку, і від того, що ми підступаємо до нього з нашими формулами, схемами, поняттями та категоріями, прагнучи пізнати реальність, зовсім не можна робити висновок, що його неможливо пізнати. Навпаки, досвід людства підтверджує наші переконання, що наші знання про світ не такі вже і безнадійні. І хоча людство багато знає, його ж пізнання виявляє прірву невігластва. В світі існує так багато таємного, що змушує нас бути скромними та в розумних межах обережними в своїх судженнях.

І все ж, на нашу думку, критична позиція в гносеології є найбільш доречною, тому що дозволяє уникнути як догматичних припущень, так і надмірної підозрілості скептиків та агностиків, які заперечують саму можливість для людини володіти знаннями. За словами Рабіндраната Тагора, розум людини подібний лампі: чим яскравіше світить, тим густіше тінь сумніву.

З історії філософії відомо, що в Новий час проблема пізнання стала основною. Перш за все, у філософських дискусіях того часу загострилось питання про співвідношення зовнішнього та внутрішнього досвіду. Уявлення про те, що знання повинно будуватися на твердих, достовірних і безпомилкових підставах, є дуже давньою, і досі впливовою, позицією в теорії пізнання. Її можна знайти вже у античних філософів, а в найбільш чіткому вигляді її декларували в Новий час Ф. Бекон і Р. Декарт. Таке уявлення можна назвати класичним фундаменталізмом, оскільки воно домінувало в класичній філософії і приймається багатьма в наші дні.

Існують два види гносеологічного фундаменталізму - раціоналістичний та емпіричний. Найбільш відомим представником першого був Р.Декарт (та його послідовники: Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші), котрий думав, що за допомогою інтуїції (природжених ідей) можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї (він відносив до них такі, як "існування Я" "ціле більше частини" та тому подібні), що в їх достовірності неможливо засумніватися. Вони освітлені природним світлом розуму. Відправляючись від цих базисних ідей, з допомогою дедукції можна будувати всю іншу систему знання, подібно тому, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Нагадаємо, що раціоналістична теорія пізнання - це особлива логічна система, сукупність правил, яка визначає здатність людського пізнання збагнути світ та створити істинне знання про нього.

Згідно з емпіричним фундаменталізмом ( Ф. Бекон, Д. Локк, Т. Гоббс), все людське знання витікає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, який в результаті здійснення людиною мисленнєвих операцій (таких як: з'єднання, співставлення, абстрагування простих ідей) - утворює більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття з допомогою принципів (тобто, загальних правил). Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів з допомогою органів почуттів, являються самодостатніми. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки і можуть отримати її тільки від суджень почуттєвого досвіду. М. Шлік, німецький філософ - позитивіст, писав: «В будь-якому випадку, незалежно від того, яку картину світу я малюю, я завжди буду перевіряти її істинність в термінах мого особистого досвіду. Я нікому і ніколи не дозволю відняти у мене цю опору: мої особисті речення спостереження завжди будуть останнім критерієм. І я буду вигукувати: «Що бачу, то бачу!».

Але раціоналісти цілком слушно запитують: а звідки беруться ці принципи, які формують чуттєвий досвід? Звісно, що їх неможливо сприймати з допомогою відчуттів.

Отже, ми бачимо, що суть поставленої проблеми зводиться до з'ясування питання, що являється джерелом та основою людського пізнання, або іншими словами, що являється базисним знанням: розум чи відчуття?

Саме гносеологія повинна показати, як наші уявлення та переконання (наші знання) про оточуючий світ, можуть бути обґрунтовані: або на підставі розуму, або - відчуттів. Якщо це можна буде зробити, то гносеологія виконає свою місію, якщо ні - то нам потрібно буде перейти в стан скептиків.

Історія гносеології демонструє, що нікому із представників класичного фундаменталізму не вдалось довести, що на основі настільки жорсткої та вузької умови можна обґрунтувати реальне знання, яким люди володіють в повсякденному житті.

Вже у І. Канта помітний відхід від фундаменталізму. В «Критиці чистого розуму» він пише про це дуже ясно: «Наша природа така, що споглядання можуть бути тільки почуттєвими, тобто такими, що містять в собі лише спосіб, яким предмети впливають на нас. Здатність мислити предмет чуттєвого споглядання є розсудок. Жодній з цих здібностей не можна віддати перевагу. Без чуттєвості жодного предмету не було б нам дано, а без розсудку жоден предмет не можна було б мислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі... Розсудок нічого не може споглядати, а почуття нічого не можуть мислити. Тільки із з'єднанням їх може виникнути знання».

У сучасній гносеології питання про первісність тих чи інших видів знання вже не пов'язують так безпосередньо з «природою людини». Частіше прагнуть зрозуміти, в якому відношенні певне знання може розглядатись як вихідне, та як пов'язанні між собою основні види знання. Тому й питання про співвідношення чуттєвого та раціонального набуває особливої актуальності.



Чуттєве та раціональне в пізнанні. Як ми вже зазначили, в історії філософії досить розповсюджена ідея про єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Численні дані свідчать на користь взаємозв'язку та взаємозумовленості чуттєвого та раціонального. Чуттєве та раціональне «пронизують» одне одного. Чуттєве пізнання являється початковим етапом як в філогенезі, так і в онтогенезі. Але зміст відчуттів визначається не лише зовнішнім подразником, але і станом мислення, пам'яті, уяви.

З допомогою органів чуття формуються відчуття, сприйняття та уявлення (про них мова йшла в попередньому розділі). Ці елементи структури свідомості в гносеології розглядаються як основні форми чуттєвого пізнання, які, ясна річ, пов'язані з основними формами раціонального пізнання (або мислення). Теза про взаємодію чуттєвого досвіду та понятійного мислення (раціонального) відміняє полеміку між емпіричним та раціоналістичним фундаменталізмом.

Спробуємо проаналізувати реальний механізм взаємодії чуттєвого та раціонального в процесі пізнання.

У практичному житті, люди мають справу з конкретними речами та їх властивостями, виявляють відношення між предметами та явищами, а також фіксують ці відношення за допомогою речень, які складаються зі слів. Наприклад, «це яблуко», «це яблуко жовте», «це яблуко кругле». У цих словах міститься певний зміст, вони виражають відношення між предметами.

Припустимо, нас цікавить образ «цього яблука», жовтого, круглого та солодкого. Перед нами три поняття: поняття кольору, поняття геометричної форми та поняття смаку. Поняття кольору охоплює різні кольори, серед яких в даному випадку мається лише жовтий, це стосується й поняття геометричної фігури та поняття смаку. Таким чином, образ яблука виступає як перехрестя багатьох понять та чуттєвості. В точці перехрестя, чуттєве та раціональне створюють щось цілісне. Повним образом «цього яблука» виступає синтез поняття «яблуко» та самого сприйняття яблука. Поняття «яблуко» не є вичерпним образом якраз «цього» яблука. Сприйняття ж яблука не дає образу яблука. Тільки разом, у співвіднесеності один з одним, поняття та сприйняття яблука дають адекватний образ «цього яблука».

В наведеному прикладі слова поняття «яблуко», «жовте», «кругле» є результатом мислення людини, де відокремлюється суттєве в них і де вони самі по собі, як такі, в якості особливих предметів не існують. Або, наприклад, в поняттях «жовте яблуко» та «жовта лампа» предмети різні. Але якщо нас цікавить колір, то ми відокремлюємо цю властивість від інших властивостей. Як раз те, що є спільним між двома предметами, фіксується поняттям "жовте". Отже, поняття виражають загальні властивості предметів, відношення між ними, це результат пізнавальної діяльності людини, втіленої в словах, в яких акумульовано багатовіковий практичний та духовний досвід людства.



Філософська теорія істини. Всі форми пізнання суб'єкту якимось Чином співвідносяться з дійсністю. Для вираження цього співвідношення у філософії використовують категорію істини.

Що є істина? Це питання неодноразово ставилось не одним поколінням філософів, але однозначної відповіді на нього і досі не існує. Питання про характер відповідності знань дійсності було предметом розбіжностей між різними філософськими напрямками з давніх часів і до наших днів.

Розуміння істини як відповідності знань речам сягає ще мислителів античності. Засновник формальної логіки Аристотель заклав традицію визначати істину як відповідність знання про світ з самим світом. Це класичне визначення істини здавалось повинно було б задовольнити усіх, невипадково багато відомих філософів погоджуються з таким визначенням (Ф. Бекон, Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах, К. Маркс, тощо). Але проблема відповідності нашого знання дійсності, тобто істинності знання вимагає пошуку критеріїв, або підстав для відокремлення істини від не істини.

Так, прихильники суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму під істиною розуміють відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Д. Юм, Б. Рассел), або відповідність ідей прагненням особистості до досягнення успіху (прагматизм), або як форму психологічного стану особистості (екзистенціалізм). Можна було б навести й інші приклади, але і з наведених ясно, що у визначенні істини, насамперед, постає питання: чи можемо ми відокремити в наших знаннях зміст, який не залежав би від нас, тобто від суб'єкту? Невипадково, виявлення об'єктивного змісту істинності знання Кант вважав центральним завданням філософії. Інакше кажучи, постає питання, чи існує об'єктивна істина, та який її критерій?

У сучасній філософії особливо виразно відокремлюються три концепції істини: концепція відповідності, когеренції та прагматичності.


  1. Концепція відповідності істини встановлює відповідність між суб'єктивною формою знань та певним об'єктивним змістом.

  2. Когерентна концепція істини базується на встановленні несуперечності висловлювань.

  3. Концепція прагматичності, в якій критерієм істинності виступає практика.

Американський прагматизм (У. Джеме, Дж. Дьюї) розуміє істину як корисність думок, ідей в процесі досягнення бажаної цілі. Марксистський прагматизм використовує критерій практики для подальшого розвитку концепції відповідності. Практика по відношенню до пізнання виконує потрійну роль: є джерелом пізнання, тобто дає фактичний матеріал; цілю пізнання; критерієм істинності.

У теорії істини відокремлюють проблему співвідношення абсолютної та відносної істини. Суть цієї проблеми полягає в тому, що дійсність завжди представляла собою незавершену картину, в якій багато чого незрозумілого та проблематичного, кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки. Істина, яка відкривається наукою на тому чи іншому історичному етапі, не може вважатися остаточною, і тому вона, як образно зазначив Ф. Бекон, - «донька часу».

Дійсно, процес наукового пізнання передбачає перехід від попередньої теорії до нової теорії, які між собою пов'язані таким чином, що відносно правильна колишня теорія може тлумачитися в складі нової теорії як відносна істина і, як окремий випадок більш повної та точної теорії (наприклад, класична механіка І. Ньютона та теорія відносності А.Ейнштейна).

Тобто, зміст наукового знання в цьому процесі характеризується вірогідністю та неповнотою.

Коли йдеться про абсолютну істину, то під нею розуміють повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище. Зрозуміло, що досягти такого знання неможливо. Скоріше за все, абсолютна істина означає межу, край, ціль до якого прагне пізнання. А відношення між абсолютною та відносною істиною фіксують лише різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки, суспільства. Чим вище рівень пізнання, тим повніше ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес може тривати безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати край, звідси стає і зрозумілою теза Гегеля, що істина — це процес розвитку знання .

Варто зазначити, що в процесі наукового пізнання визнається наявність абсолютно достовірних фактів, які залишаються істинними незалежно від того, хто і коли їх стверджує (наприклад, послідовність зміни пори року тощо); такі знання не спростовуються наступним розвитком науки. Безперечно, що наука має справу з абсолютними фактами, але враховуючи те, що непізнане безмірне, ми констатуємо, що і абсолютне в процесі пізнання — це лише момент в змісті відносної істини. Реальний процес наукового пізнання передбачає зміну однієї теорії іншою, більш глибокою та досконалою. І після кожної появи нової теорії ми вимушені визнати, що абсолютна істина, яка здавалось була досягнута в межах старої теорії, в черговий раз виявилась неосяжною. Карл Поппер, маючи на увазі вказані вище складнощі процесу пізнання, вважав, що теоретичні концепції являються правдоподібними. Тобто, неможливо довести, чи є вони істинними, або не істинними. За Поппером, ріст знання не дозволяє зафіксувати істину, однак, багато філософів не погоджуються з ним. Опоненти такої точки зору стверджують, що Поппер абсолютизує момент відносності знання, і на цій підставі неправомірно відкидає істину.

Втім, постає питання, як співвідносяться в істині суб'єктивне та об'єктивне. Ця проблема постала ще за часів античності (згадайте про дискусію між софістами та Сократом), але й досі вона не позбавлена своєї актуальності. Врешті-решт, будь-який процес пізнання має суб'єктивну та об'єктивну сторони. Суб'єктивне в істині означає, що людина є носієм істини, і що ступінь її розкриття залежить від рівня розвитку самої людини. Об'єктивне в істині фіксує відношення об'єктивно існуючих предметів до самого змісту знання. Зрозуміло, що відокремити ці дві сторони одну від одної в єдиному процесі пізнання істини неможливо. Але в залежності від того, яка з цих сторін в процесі пізнання переважає, залежить і повнота змісту самої істини.

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це положення означає, що конкретність істинних знань залежить від зв'язків, властивих тим чи іншим явищам, а також від умов, місця та часу, в яких вони розвиваються. Тобто, знання, які стверджуються як істинні можуть бути вірними лише за конкретних умов. Наприклад, положення, що «мідь плавиться при температурі «X» градусів за Цельсієм» вірно з урахуванням умов, а саме - атмосферного тиску.

Проблема істини в пізнанні - це і проблема критеріїв істинності знання, тобто основ для відокремлення істини від не істини. Не істинні знання (заблудження) - це такі знання, яке не відповідають реальності, але приймаються як істинна. Людина може помилятися, але вона може і навмисно спотворювати істину (говорити неправду). Як в першому, так в другому випадку ми маємо справу з проблемою визначення ознак істинності суджень.

Уперше у філософії цю проблему усвідомив Сократ, саме він побачив в абстрагованості, та ясності наших думок основну ознаку їх істинності. Пізніше, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц пропонували в якості критеріїв істини ясність та виразність мислимого. В XIX ст. в неокантіанстві критерієм істини вважалась внутрішня несуперечність самого мислення. А в неопозитивізмі критерій істини зводили до формально-логічної узгодженості суджень науки з вихідними угодами (конвенціями). В марксизмі, як було зазначено вище, таким критерієм визнається практика, як чуттєво-предметна діяльність людини по перетворенню матеріальних систем. Вважається, що цей критерій найбільш надійний, оскільки наш розум дисциплінується логікою речей. Втім, така думка висловлювалась раніше і Кантом, і вона досить переконлива. По-справжньому пізнати предмет - означає, передусім, вміння його створити. Висувався і такий критерій як загально-значущість. Істинність тлумачиться як характеристика психіки людини, і до тих пір, поки вона не отримає значення «для інших», вона не є загальнозначущою. Між тим, люди живуть в суспільстві, тому для успішних спільних дій потрібні загальнозначущі істини. Загально-значущість істини досягається завдяки переходу психічних форм у форму висловлювань. Висловлювання стає надбанням багатьох, - усіх, хто з ним ознайомлений. І в індивідуальній, і в загальнозначущій формі істина має градації від абсолютної істини до абсолютного не істини (заблудження).

Отже, проблема визначення критеріїв істинності знання залишається відкритою. Безперечно те, що збільшення знань дійсно має місце. Старе знання оцінюється з позиції нового, і тільки в цьому зв'язку можливе зростання за шкалою істинності. Людство сьогодні знає більше, ніж воно знало вчора. Саме в цьому сенсі справедливе твердження, що наше знання стає все більше істинним, і рухається в напрямку до абсолютної істини.

Сучасний філософ, оцінюючи різноманіття істин та ріст знання, передбачає, що попереду людство очікують нові відкриття, але які вони будуть, ніхто не знає.



3. Особливості та структура наукового знання

Сучасна гносеологія виділяє три основні види знань: перцептивного знання - це чуттєві дані, котрі виражають вихідний контакт людини з реальністю; знання здорового глузду (буденне, практичне) - це судження про об'єкти повсякденного досвіду; та наукове знання.

Наукове пізнання (в цілому наука як специфічна форма діяльності) досліджується спеціальним розділом філософії, який так і називається «філософія науки».

Як філософський напрямок, філософія науки сформувалась в середині XIX ст. Цей напрямок представлено філософськими течіями, деякі з них стали самостійними напрямками: позитивізм, емпіріокритицизм, неопозитивізм, неораціоналізм, критичний раціоналізм, історична школа філософії науки; про деякі з них ми вели детальну розмову в розділі історії сучасної філософії.

Як розділ філософії, філософія науки досліджує:


  1. Передумови наукового мислення та діяльності, умови наукової творчості.

  2. Структурні компоненти науки (теорії, поняття, методи, факти), функції науки, особливості наукового знання та способи його перевірки тощо).

  3. Розвиток науки, її логіку, закономірності зміни етапів, історичні моделі науки.

  4. Взаємозв'язок науки та світогляду, ідеали, етичні норми науки, наукову картину світу.

Філософія науки тісно пов'язана з методологією науки, яка, в свою чергу, вивчає характерні риси наукової діяльності: поняття та методи науки, сферу їх використання, закономірності розвитку наукового знання, принци дослідження. Так, наприклад, якщо принцип верифікації буде розглядатись в межах методології науки, то тоді він виступає як процедура перевірки наукового знання, а коли цей принцип виступає як критерій розрізнення науки та не - науки, то він набуває сенсу проблеми філософії науки.

Науку характеризують такі особливості:



  1. Наявність вчених (особливим чином підготовлених фахівців).

  2. Наукові організації, заклади.

  3. Наукові знання, тобто знання, які особливим чином організовані, мають специфічні ознаки, наприклад, теорії.

  4. Спеціальні способи, методи отримання знання, спеціальна мова, логіка дослідження.

  5. Наявність специфічних рис, таких як раціональність (аргументованість, обґрунтованість); систематичність (організація наукового знання як певної системи).

Виникає питання, коли виникає наука як явище людської культури, як специфічна форма діяльності? Історія науки доводить, що виникнення науки, з певними застереженнями, відносять до VI ст. до нашої ери, коли древньогрецькі мислителі створили свої системи знань, котрі відповідали деяким ознакам науковості (раціональність, систематичність). Мова йде про математичні, астрономічні, медичні, історичні, політичні та інші знання.

Здебільшого такі знання були умоглядні, оскільки експеримент як метод наукового пізнання, та й взагалі досвід, ігнорувався. Існували в історії і більш-ранні знання, наприклад, вавилонська та єгипетська математика, астрономія , які скоріше за все були рецептурними, тобто несистематизованими.

Втім, становлення науки як соціального інституту з усіма зазначеними особливостями відносять до XVII-XVIIIст., коли складались наукові спільноти, академії, наукові видання, експериментальні методи дослідження.

Щодо сучасної науки, то зараз склалось дуже стійке уявлення про будову наукового знання, яку в філософії називають стандартною концепцією науки. Цю концепцію поділяють більшість вчених.

Головною особливістю сучасної науки є, передусім, її зв'язок з виробництвом за схемою: наука - технологія - техніка - виробництво, де визначальна роль належить науці.

Науку можна класифікувати за різними ознаками: природничі та гуманітарні, фундаментальні та прикладні, науки про мислення, технічні, тощо.

Однією з найважливіших рис науки є залучення нового знання, котре відрізняється від буденного (несистематизованого, випадкового), художнього (емоційно - образного), релігійного (заснованого на вірі) і має свої відмінні риси, серед яких: системність, тобто упорядкованість та взаємоузгодженість знання; обґрунтованість, що означає наявність експериментальності та доказовості; можливість отримання неочевидних висновків; перевіряємість, можливість об'єктивно перевірити знання; відтворюваність, можливість повторення наукового результату при певних умовах.

Наукове знання структуроване і тому слід відрізняти: науку та наукову дисципліну, форми, рівні, ідеали, норми організації знання, різноманітні характеристики знання: істинне та неістинне, явне та неявне тощо.


1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка