Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Історичні типи філософської думки (частина 3 )



Сторінка1/2
Дата конвертації15.12.2016
Розмір0.54 Mb.
  1   2
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра філософії права та юридичної логіки


ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ”

ТЕМА № 1. Історичні типи філософської думки (частина 3 )

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015

Вид лекції: інформаційна (тематична).
Дидактичні цілі:

1. Навчальні: засвоїти особливості та генезис філософської думки, її світоглядну та методологічну роль для працівників органів внутрішніх справ.

2. Розвиваючі: виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для юриспруденції, роботи юриста-правоохоронця.

3. Виховні: усвідомити значення історико-філософської методології як універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі й свого призначення.



Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: юридична деонтологія, логіка, історія української культури.

Забезпечувані дисципліни: соціологія, політологія, філософія права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Філософія”, робоча програма навчальної дисципліни “Філософія”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософія”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.


ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Особливості філософської думки кінця XIX початку XX століття.

2. Основні напрямки сучасної світової філософії.

3. Філософська думка в Україні: основні етапи розвитку.


Рекомендована література:

Першоджерела


  1. Бубер М. Проблема человека. Н. Кушнир (пер.). – К.: Ника-Центр, 2010. – 96 с.

  2. Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – К.: Політвидав України, 1990. – 542 с.

  3. Лосев А. Ф. Дерзание духа.   М.: ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 2008. – 364 с.

  4. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.И. Левина (сост.), М.И. Левина (пер.), П.П. Гайденко (сост.). – 3.изд. – М.: Республика, 2009. – 523 с.

Монографії


  1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – 2. изд. – СПб. и др.: Издательский дом «Питер», 2008. – 263 с.

  2. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2008. – 539 с.

  3. Бандура О.О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід (Текст): монографія для науковців, виклад., аспірант., адюнкт., магістрант., студ. і курсант. юрид. навч. закл. та факульт. |- К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.

  4. Вандышев Валентин Николаевич. Феномен украинской философии: соискание идей: монография / Сумский гос. ун- т.   Суми: СумДУ, 2009.   144 с.

  5. Гаєр М. Світ Канта: біографія / Леся Харченко (пер.з нім.). – К.: Юніверс, 2007. – 334 c.

  6. Генеза філософських студій у Київському університеті: монографія/ авт. колектив: Л.В. Губерський, А.Є. Конверський, І.В. Бичко, І.В. Огородник та ін.; - К., 2010. - 476 с.

  7. Діденко В.Ф. Нинілогія людського буття: монографія. / В.Ф. Діденко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. – 210 с.

  8. Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період.   2-ге вид.   К.: Факт, 2009. – 156 с.

  9. Кремень Василь Григорович. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору: монографія / АПН України.   К.: Педагогічна думка, 2009. – 520 с.

  10. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

  11. Лях В.В., Пазенок В.С., Любивий Я. В., Райда К. Ю., Федорченко В. К. Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та перспективі: [монографія] / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України; Київський ун-т туризму, економіки і права / В.В. Лях (відп.ред.). — К.: ХХІ століття: діалог культур, 2009.   404 с.

  12. Мартынов Н.В. Практическая философия: Неоднозначность и неопределенность окружающей действительности. – Симферополь, 2007. – 272 с.

  13. Мир человека: Познай себя / К. Глазкова (сост.). – К.: Преса України, 2007. – 31 с.

  14. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. – К.: Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.

Підручники


  1. Афанасенко В. С., Горлач М. І., Данильян О.Г., Дзьобань О.П., Квіткін П.В. Соціальна філософія: підруч. для вищої шк.. – Х.: Прапор, 2011. – 679 c.

  2. Касьян В.І. Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів:навч. посіб. — 6-те вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2011. — 354с.

  3. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: підручник. –4 вид., випр., доп. – К.: Академвидав, 2012. – 592 с.

  4. Філософія історії: підручник /О.А. Габрієлян., І.І. Кальной – К.: Академвидав, 2011. – 213 с.

  5. Філософія як історія філософії: підручник / За ред. В.І.Ярошевця. – К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 648 с.

  6. Філософія [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [Л. В. Губерський та ін. ; за ред. Л.В. Губерського]. – Х. : Фоліо, 2013. – 509 с.

Навчальні посібники

  1. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія: Навч. посібник для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини “Україна”. Інститут дистанційного навчання. – К.: Університет “Україна”, 2011. – 211 с.

  2. Бондаревич І.М. Філософія [Текст] : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – К. : Алерта, 2013. – 239 с.

  3. Буслинський В.А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів. – К., 2012. – 315 с.

  4. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навч. посібник. К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 416 с.

  5. Лешкевич Т.Г. Основы философии : учеб.пособие. - Изд. 2-е, стер. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2014 г. - 315 с.

  6. Присухін С.І. Філософія: навч. посібник / Державний вищий навчальний заклад “Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана”. – К.: КНЕУ, 2011. – 356 с.

  7. Філософія: навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). – 8-ме вид., стер. – К.: Вікар, 2012. – 534 с.

  8. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. Рекомендовано МОН / За ред. Л.В. Губерського. – К., 2012. – 621 с.

Вступ
Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад її буття та її можливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погодитися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життєвих питань), однак безсумнівним є факт активного творчого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності.

1. Особливості філософської думки кінця XIX початку XX століття
XIX початок XX століття - це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ — украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна і інформаційна революції, які розпочалися "новітньою революцією в природознавстві" на зламі XIX і XX ст. Відкрилася "неминучість дивовижного світу", необхідність докорінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і небезпеки — екологічні катастрофи і навіть (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю по-новому осмислити свою одвічну проблему "людина і світ" і при цьому визначити своє ставлення до "класичної" філософії ХVІІ-ХІХ ст., тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки.

Новітня наукова революція порушила "класичну" галілеївсько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача "розвинутого соціалізму" і розвал Радянського Союзу) підірвали "благодушну" віру в істо­ричний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А. Шопенгауер (1788-1860), "предтеча" цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній щодо уявлен­ня й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф. Ніцше (1844-1900), продовжуючи цю лінію, тлумачив "світову волю" як "волю до влади" і став співцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ці Ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф. Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя" і різні варіанти якого розробляли Г. Зіммель, В. Дільтей, Л. Клагес, О. Шпенглер, А. Бергсон та ін. В "філософії життя" реальність визначається як "життя", яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість ("потік"). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через відчуття.

Якщо "класична" філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то наприкінці століття ХІХ ст. і в XX ст. зростає інтерес до позасвідомого аспекту людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель З.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його по­слідовниками в цілу психологічну, філософську концепцію. Відштовхуючись від ідей Ф.-Ф. Шеллінга і А. Шопенгауера, Е. Гартмана (1842-1906), створює свою "філософію несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Виявляється тенденція до ірраціоналізму приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: ("не знаємо і не пізнаємо").

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протисто­яння сцієнтизму (лат. зсіепііа — знання, наука) — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і анти сцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як "демонічними силами", що загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, — протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, антитехнократизму, який знайшов вираз у так званих "антиутопіях" (Є. Зам'ятін, О. Хакслі, Дж. Оруелл).

Можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії:

1) витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'язку з цим - теоретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання, і мови;

2) людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми

людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд зі створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії - неотомізмом і неоавгустинізмом.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської), їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З другого - вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії. Основні напрями у філософіїї ХХ ст.

- сцієнтичний (М.Шлік, Л.Вітгенштейн,Б.Рассел, Е.Кассірер, Г.Коген, Е.Глазерсфельд,та ін.)

- антропологічний (М.Шелер. М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гасет, Е.Муньє, М.Бердяєв, 3. Фрейд, К. -Г.Юнг, А.Адлер, Е.Фром та ін.)

- культурологічний (О.Шпенглер. К.Леві-Строс, .Броде.чь, Ф.Арієстаін.)

- постмодернізм (Б.-А.Леві, А.Глюксман, П.Слотердайк, Ж.Деррида, .Дельоз)

- історіософський (О. Шпенглер, А.Тойнбі)

- релігійна філософія (Ж.Маритен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський, К.Барт, П.Тілліх та ін.)

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, різноманітне, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.


2. Основні напрямки сучасної світової філософії.

Одним із напрямів некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії".

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст:

- позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного;

- воно реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

- воно корисне, на відміну від шкідливого;

- воно достовірне, на відміну від сумнівного;

- воно точне, ясне, на відміну від непевного;

- воно конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Позитивна наука, за О. Коптом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".

Функції філософії за О. Контом:

- систематизація знань;

- прояснення мови науки;

- дослідження логіки науки.

При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О. Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sсіеns" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. Цей напрямок перш за все намагався чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М. Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевича, С. Лесьнєвського, А. Тарського). М. Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами"; обґрунтування отриманих результатів.

На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б. Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала вимальовуватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей, або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або конвенціоналізму. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.

Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії XX ст. постають філософські осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами Макса Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх необхідних якостях.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е. Гуссерля, М. Хайдеггера (1889 - 1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина. У М. Хайдеггера був принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу.

Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М. Хайдеггера - "Буття і час").

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905 - 1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його виділяє, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням.

За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра - "Буття і ніщо"). Поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.

Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином. У кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А. Камю (1913 - 1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття. Його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.

Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою

Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3. Фрейд (1856 - 1939). Ідеї 3. Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки.

Несвідоме 3.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку 3. Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом": з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти; з іншого боку, — соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації'" - непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20 - 30-ті рр. XX ст. був величезний; вчення 3. Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальної революції”. Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг (1875 - 1961), А. Адлер (1870 - 1937) та Е. Фромм (1900 -1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г. Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого.

А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фромм намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається

самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа, точніше - особистість.

Французький філософ Е. Муньє (1905 - 1950) вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості.

Російський філософ М. Бердяєв (1874 - 1948), у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884- 1978) та американський філософ Ю. Бохеньський (1902 -1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К. Барт (1886- 1968), П. Тілліх (1886 - 1965), Р. Бультман (1884 - 1976).

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та. ін.

Основні принципи постмодернізму:

- антилогіцизм (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

- антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких

розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

- вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

- вільний герменевтичний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодернізму кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа Т.І. Слотердайка, американця Р. Рорті

Для представників постмодернізму принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка