Лекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософська методологія як відображення загальних законів буття. Діалектика та її альтернативи



Сторінка1/3
Дата конвертації31.12.2016
Розмір0.52 Mb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра філософії права та юридичної логіки


ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ”



ТЕМА № 4. Філософська методологія як відображення загальних законів буття. Діалектика та її альтернативи

Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015

Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: визначити соціально-практичну природу пізнавальної діяльності людини, специфіку емпіричного та теоретичного рівнів пізнання.

2. Розвиваючі: формувати творче мислення та розкрити процеси людського усвідомлення об'єктивної та суб'єктивної реальності.

3. Виховні: усвідомити методологічне значення філософського вчення про відображення для практичної діяльності правознавців.



Забезпечуючі дисципліни: юридична деонтологія, логіка, історія української культури.

Забезпечувані дисципліни: соціологія, політологія, філософія права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Філософія”, робоча програма навчальної дисципліни “Філософія”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософія”.
Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Вступ

1. Проблема методу в фiлософiї. Методи фiлософського осмислення розвитку буття.

2. Роль діалектики та метафiзики в iсторiї становлення фiлософської культури.

3. Закони та принципи дiалектики.

4. Співвідносні категорії діалектики та їх методологічні функції

Висновок
Рекомендована література:



Першоджерела





  1. Бубер М. Проблема человека. Н. Кушнир (пер.). – К.: Ника-Центр, 2010. – 96 с.

  2. Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство. – К.:Юніверс, 2000. – 336 с.

  3. Дворкін Р. Серйозний погляд на права. – К.: Основи, 2000. – 520 с.

Монографії


  1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – 2. изд. – СПб. и др.: Издательский дом «Питер», 2008. – 263 с.

  2. Воеводин А.П., Нестеров П.Н. Мозг и воля в поисках человеческой свободи// Філософські дослідження -2009. - №10. - С.3-29.

  3. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

  4. Мир человека: Познай себя / К. Глазкова (сост.). – К.: Преса України, 2007. – 31 с.

  5. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. Н.В. Воробьев (пер.с англ.). – К.: Ника-Центр, 2001. – 560 с.



Підручники


  1. Афанасенко В. С., Горлач М. І., Данильян О.Г., Дзьобань О.П., Квіткін П.В. Соціальна філософія: підруч. для вищої шк.. – Х.: Прапор, 2011. – 679 c.

  2. Філософія [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [Л. В. Губерський та ін. ; за ред. Л.В. Губерського]. – Х. : Фоліо, 2013. – 509 с.

  3. Філософія історії: підручник /О.А. Габрієлян., І.І. Кальной – К.: Академвидав, 2011. – 213 с.

  4. Філософія як історія філософії: підручник / За ред. В.І.Ярошевця. – К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 648 с.

Навчальні посібники


  1. Бондаревич І.М. Філософія [Текст] : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – К. : Алерта, 2013. – 239 с.

  2. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навч. посібник. К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 416 с.

  3. Лешкевич Т.Г. Основы философии : учеб.пособие. - Изд. 2-е, стер. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2014 г. - 315 с.

  4. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. Рекомендовано МОН / За ред. Л.В. Губерського. – К., 2012. – 621 с.

  5. Філософія освіти : навч. пос. \ Чекал Л.А., Гейко С.М., Горбатюк Т.В. та ін. - К.: НУБіП України, 2014.

ВСТУП

Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги філософської думки постійно знаходиться відношення "людина - світ". Та не завжди обидві сторони цього відношення мали адекватне вiдображення в самiй фiлософiї. В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людини ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки усувався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст., коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не зважаючи на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отримали назви "дiалектика" й "метафiзика".


1. Проблема методу в фiлософiї. Методи фiлософського осмислення розвитку буття. Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини. Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда. Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження. Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній світ, кожен об'єкт зокрема є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного).

Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом".



Щодо методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так, залежно від ролі й місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження й викладання тощо. Вирізняють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні тощо. У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найзагальніпіими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До них належать також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.;

2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових найчастіше зараховують такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо. Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять, філософських категорій тощо; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнення засобами математичної теорії. На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи й принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі спеціально-науковим знанням та його методами. До загальнонаукових принципів і підходів належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірності та моделювання, формалізація тощо. їхня роль полягає в тому, що внаслідок свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського та спеціально-наукового знання.

3. Методи міждисциплінарного дослідження як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, які застосовуються на стиках наук, включаючи й групи наук, що функціонують у межах певної форми руху матерії.

4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів, принципів пізнання досліджуваних прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система різноманітних методів різних рівнів,сфер діяльності, спрямованості, які реалізуються з урахуванням конкретних умов. Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге — це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.



Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності. Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого — методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти. Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво.

Структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший — це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий — описовий, аморфний підхід.1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні. Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження. Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.

Розуміння розвитку як постійного виникнення чогось принципово нового, незворотного має свою історію. Адже подібне поняття розвитку складалося протягом багатьох віків. Був час, коли уявлення про розвиток як такий взагалі не існувало. Це пояснювалось низьким рівнем наукових знань і, зокрема, специфікою культури, світогляду того чи іншого народу. Так, в античності вищою цінністю вважалась насолода прекрасним, яскраве повноцінне життя. Тому не хотілося уявляти розвиток, зокрема життя, як невідворотний рух до смерті. Звідси – концепція великого колообігу. В світі, на думку греків, все підкорено циклічним, повторним змінам. Зокрема Геракліт стверджував, що світ "є і буде вічно спалахуючим і згасаючим".

Своєрідним подоланням циклічності античної моделі було розуміння розвитку в середньовічній християнській філософії історії. Тут життя розумілося як устремління вперед від минулого до майбутнього, від зародження до Страшного суду. Тобто виникає уява про часову спрямованість, неповторність подій індивідуального і суспільного життя.

Важливий внесок у поняття розвитку зробив Р.Де. карт. Він вважав, що Бог дав природі першопоштовх, імпульс, подібно тому, як годинникар, заводячи годинник, надає йому рух. Природа після цього почала "розкручувати первісний хаос", породжуючи нові форми. Але таке розуміння розвитку Декарт не поширював на суспільство. Однак низка буржуазних революцій змусила звернути увагу на історію. Французькі просвітителі Вольтер і Ж.-Ж. Руссо висунули ідею історичного розвитку, що включала й етапи революційних перетворень. Кондорсе доповнює їх погляди вченням про безперервний прогрес як найбільш поширену форму суспільного розвитку.

Вагомий внесок в ідею розвитку зробили представники німецької класичної філософії. І. Кант застосовував поняття розвиток до Сонячної системи та інших [ зоряних світів. Цілісну концепцію розвитку, насамперед Історичного розвитку людства з позицій об'єктивного ідеалізму, розробив Г. Гегель.

Концепція Гегеля була необхідною передумовою для марксистської розробки матеріалістичного вчення про розвиток природних, суспільних та духовних явищ – матеріалістичної діалектики.



2. Роль діалектики та метафiзики в iсторiї становлення фiлософської культури.

Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.



Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика? Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.



Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини,

В радянськiй лiтературi дiалектику визначали як вчення про становлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як мiнливої структури.

Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна. Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка