Лекція з навчальної дисципліни " філософія права" тема № Правова онтологія. Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу



Скачати 458.26 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації31.12.2016
Розмір458.26 Kb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА”



ТЕМА № 3. Правова онтологія. Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу
Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015



Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: засвоєння сутності права як продукту культурно-цивілізаційного процесу, предметні форми існування та його гуманістичну природу.

2. Розвиваючі: виявити універсальний, методологічний характер категорій філософсько-правової онтології і їх значення для юриспруденції, роботи юриста-правоохоронця.

3. Виховні: усвідомити значення правової антропології як універсального способу усвідомлення людиною загальнолюдських і професійних цінностей та ідеалів.



Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: філософія, політологія, логіка, етика та естетика, педагогіка вищої школи, психологія вищої школи.

Забезпечувані дисципліни: конституційна реформа в Україні, адміністративна реформа в Україні, реформування кримінальної юстиції, робота з кадрами, актуальні проблеми кримінального права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Філософія права”, робоча програма навчальної дисципліни “Філософія права”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософія права”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.


ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Суспільство, культура, цивілізація як об’єкти філософського аналізу.

2. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації.

3. Правова онтологія. Предметні форми існування права та його гуманістична природа.



Рекомендована література:

  1. Гелеш А. І. Формування та розвиток ідеї гуманізму в праві: філософсько-правовий вимір [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12 / Гелеш Андрій Ігорович ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Л., 2012. - 17 с.

  2. Бандура О.О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід (Текст): монографія для науковців, виклад., аспірант., ад’юнкт., магістрант., студ. і курсант. юрид. навч. закл. та факульт. |- К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.

  3. Бачинин В.А. Морально-правовая философия.–Харьков: Консум, 2000.– 208 с.

  4. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник. – К.: Видавничий дім “ІН ЮРЕ”, 2006. – 472 с.

  5. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности: Трактат по социологии знания: Пер. с анг. – М.: Медиум, 1995. – 333 с.

  6. Вартофский М. Модели. Репрезентации и научное понимание: Пер. с анг. – М.: Прогресс, 1988. – 507 с.

  7. Гиддес Э. Формы института // Современная социальная теория. – Новоссибирск,1995.- 250 с.

  8. Графский Г.Г. Право и социальные ценности в исторической ретроспективе // Вестник Российского гуманитарного Фонда. - 1997 - №1 - С.86-90.

  9. История политических и правовых учений: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрид. лит., 1988. – 815 с.

  10. Кальной И.И. Философия права: Учебник. – СПб.: Издательство Р. Асланова “Юридический Центр Пресс”, 2007. – 259 с.

  11. Костицький М.В. Натурфілософія чи матеріалістична діалектика (до питання про методологію юриспруденції) // Філософські, методологічні й психологічні проблеми права. – К.: КНУВС, 2010. – С. 3-6.

  12. Костицький М.В. Соціальні проблеми сучасного етапу творення української держави і права як проблеми людинознавчі // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права. – К.: КНУВС, 2009. – С. 6-9.

  13. Коул М. Культурные механизмы развития // Вопросы психологии. – 1995 - №3. – С.5-20.

  14. Ле Гофф Ж.. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1992 – 376 с.

  15. Максимов.С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: «Право», 2002. – 328 с.

  16. Мюллер А. Об идее государства // Философские науки. – 1997. - №2 .- С.59–71.

  17. Нерсесянц В.С. Философия права. – М.: “ИНФРА-НОРМА”, 1997. – 647 с.

  18. Плахов В.Д. Социальные нормы: Философские основания общей теории. – М.: Мысль, 1985. – 253 с.

  19. Право и культура. Монография. – М.: Из-во РУДН, 2002. - 423 с.

  20. Чупринський Б. О. Філософсько-правові аспекти формування професійної культури майбутніх юристів [Текст] : монографія / Б. О. Чупринський. - Луцьк : ФОП Захарчук В. В., 2012. - 144 с.

  21. Рікер П. Право і справедливість. – К.: Дух і літера, 2003.

  22. Спекторський Є. Юриспруденция и философия // Юрид. весник. М., 1913, Кн. 2.

  23. Суспільні закони і їх дія. - К.: Наукова думка, 1995. - 212 с.

  24. Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; за заг. ред. О.Г.Данільяна. – Х.: Прапор, 2006. – 272 с.

  25. Феофанов К.А. Николас Луман и функционалистская идея ценностно-нормативной интеграции: конец вековой дискуссии // Социс. – 1997. - №3. - С.48-60.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
Питання 1. Суспільство, культура, цивілізація як об’єкти філософсько-правового аналізу

Сучасні погляди на розвиток суспільства були підготовлені всім ходом попередньої філософської та соціально-політичної думки. В стародавньокитайській та античній філософії ідеї впорядкованості природничих та суспільних процесів знайшли своє відображення у вченні про “Дао” та “Логос”.

Вчення про світовий порядок в тій чи іншій формі знайшло своє відображення в філософії Геракліта, піфагорійців, Анаксагора, Демокріта. Арістотель обґрунтувавши ідею “природності” держави, розглядав її як єдино можливу форму існування людини як “політичної тварини”, відзначав в якості важливої особливості функціонування рабовласницького суспільства те, що реалізація законів розвитку суспільства опосередкована політико-правовими нормами регламентації всієї суспільної структури.

Більшість мислителів феодального суспільства розглядали земне життя людини як засіб здійснення божественного промислу. Цей вихід з межі земного існування сприяв формуванню оцінки суспільства з точки зору зовнішніх, до наявного буття, критеріїв. Такий підхід обмежував історичну активність людини, але разом з тим формувалось уявлення про ідеальну модель майбутнього, до якого індивід може прийти, нехай в неземному існуванні, але в результаті вільного вибору моральної поведінки.

В ХVІІ-ХVІІІ століттях разом з розвитком природознавства робляться спроби перенесення знань про закони природи на суспільство. Т. Гоббс відзначав, - що для правильного пояснення елементів природного права необхідно знати природу людини, що собою являє політичний організм і що ми розуміємо під законом. Гоббс відзначав, що природа людини є сума її природних здібностей та сил як здатність харчуватись, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.п.

Великий вклад в розвиток соціальної філософії зробив Гегель. Він зробив спробу знайти в історії її внутрішній зв’язок. В цілому ідеалізм, аналізуючи історію, керується не об’єктивними масштабами, не реальним, практичним змістом життєдіяльності людей. Свої завдання він зводить до систематизації різноманітного світу людських думок, уявлень, ілюзій, вибудовуючи їх в певний ряд, який закінчується в тих принципах та ідеях, які філософ вважає за найвищу істину, за остаточне вирішення всіх завдань історії. Оскільки зміст історії зводився до свідомості людей, то і суть історичних процесів вбачалася в звільненні людей від ілюзій минулого і формування такої свідомості, в якій втілилась найвища істина людства.

Головною ідеєю діалектико-матеріалістичного (марксистського) розуміння історії є ідея суспільного. Зміст поняття “суспільне виробництво” не вичерпується політекономічним вивченням сутності та функцій матеріального виробництва.

Поняття “суспільне виробництво” значно багатше за своїм змістом ніж поняття “виробництво матеріальних благ”, яким оперує політекономія. В загальносоціологічному розумінні зміст поняття “суспільне виробництво” охоплює всяку соціально обумовлену творчу діяльність. Одночасно суспільне виробництво являється функцією конкретно-історичної соціальної системи, яка визначає зміст та форму діяльності, особисте ставлення до неї суб’єкта діяльності.

Суспільне виробництво можна розглядати як єдність 4-х видів виробництва:


    1. носіїв життя – людей;

    2. засобів до життя – предметних умов існування людей;

    3. соціальних умов існування людей – суспільних відносин;

    4. духовного виробництва.

Визначальним серед них є певний спосіб виробництва предметних умов існування суспільства, який являє собою єдність продуктивних сил та виробничих відносин.

Продуктивні сили займають центральне місце в системі обставин та умов, які детермінують історію. Кожне наступне покоління людей застає продуктивні сили створені попередніми поколіннями. Ці продуктивні сили служать йому основою для нового виробництва, завдяки чому виникає зв’язок між поколіннями, наступність в історії.

Діяльність людей в історичному процесі полягає насамперед, в привласненні певної сукупності продуктивних сил, в їх реалізації як засобів освоєння природи, з одного боку та як основи суспільного виробництва – з другого. Рівень розвитку продуктивних, їх характер і визначав ту сукупність умов, в межах яких створюються умови формування самої людини.

Досить поширений культурологічний підхід до пояснення сутності суспільства. Він пов’язаний з іменами таких відомих мислителів як М. Данилевський (1822-1885), О. Шпенглер (1880-1936), П. Сорокін (1889-1968), А. Тойнбі (1889-1975).

Основи сучасного культурологічного підходу були закладені російським філософом – слов’янофілом М. Данилевським у праці “Росія і Європа” (1869 р.).

Людство, за думкою М. Данилевського, є поняттям абстрактним. Існує не людство, а культурно-історичні типи цивілізації – єгипетський, китайський, ассіро–вавілонсько-фінікійський, єврейський, грецький, римський та ін. кожен з них відтворює ідею людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зі своїми особливостями й специфічними методами. Абсолютизація будь-якого з них, механічне перенесення його характерних рис на цивілізацію в цілому призвело б до її деградації. Ідею вселюдськості може відбити лише сукупність культурно-історичних типів.

Історія розвитку цивілізації – це постійна зміна культурно-історичних типів. Кожен народ створює власний унікальний тип культури. І хоч вони взаємодіють, постійно обмінюються взаємонадбанням, проте їх унікальність не тільки не знищується, а й міцніє, входить в історичний контекст цивілізації, висвічується новими фарбами в механізмах спадкоємності під час зародження та розвитку нових культурно-історичних типів.

Так, за думкою М. Данилевського, єврейська культура позначена так званою релігійною основою, грецька – художньою, римська – політико-правовою, германо-романська – науковою та індустріальною. Це так звані одно - та двоосновні культурно-історичні типи. Слов’янський тип, якому за прогнозом М. Данилевського, належить майбутнє, матиме чотири основи. Цей тип культури успадкує надбання минулих культур і постане у вигляді синтезу таких характерних рис, як релігійність, науковість, творчість у мистецтві, технології та індустрії, політичність, економічна обґрунтованість та общинність. Філософ прогнозував розпад європейського співжиття, конфлікт між романо-германським і слов’янським типами культури і створення всеслов’янського союзу зі столицею в Константинополі.

Теоретичну спробу вивчення історичного процесу як сукупності унікальних культурно-історичних типів, що взаємодіють збагатив відомий німецький філософ і культуролог, історик і публіцист, представник філософії життя О. Шпенглер (1880-1936) в своїй праці “Присмерк Європи”.

Культура за О. Шпенглером, виникає із тяги до “космічності”, до культивування такту й ритму. Вона охоплює всі надбання народу: від філософії й літератури, до фінансових операцій і ведення війни. За О. Шпенглером існує вісім унікальних культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, “аполонівська” (греко-римська), “фаустівська” (західноєвропейська) і культура майя. Як свідчить філософ, очікується народження й злет ще одного типу культури – російсько-сибірської.

Кожен тип культури має свій термін існування, що визначається внутрішніми властивостями її організації. Цей термін – приблизно тисячоліття. Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію, яка, за думкою О. Шпенглера, постає у вигляді мертвого простору інтелекту, поля згасання культури. Західноєвропейська культура вступила в стадію занепаду, окостеніння. Проявами кризи є поширення механічної праці, заміна мистецтва спортом, накопичення техніко-технологічного потенціалу, а головне – домінація масовізованої особистості, соціальною базою якої є пролетаріат.

Досить поширеними є технократичні концепції розвитку суспільства. Технократизм еволюціонував від технологічного детермінізму Т. Веблена, Е. Бернштейна, та К. Каутського через соціальну філософію техніки М. Бердяєва, М. Хайдегера і К. Ясперса до сучасного постіндустріалізму Д. Белла, Дж. Гелбрейта, О. Тофлера й З. Бжежинського – такий шлях подолав технократизм, доки посів місце серед соціально-філософських течій ХХ століття.

Філософія технократизму концентрується навколо ідеї про роль техніки, технічного прогресу, машин та технологій у суспільних змінах сучасної епохи. Сучасний технократизм відмовився від однозначного захоплення техніко-технологічним фактором, притаманним його попередникам. Він наполегливо, хоч і не завжди послідовно, обстоює погляд на суспільство як систему взаємодіючих факторів – техніки й технології, соціальної структури й політики, цінностей, динаміки потреб і т. ін.

Різноманітні технократичні концепції поділяються на два напрями:

а) оптимістичні (Д. Белл, Р. Дарендорф, О. Тофлер), які пов’язують вирішення всіх соціально-економічних, політичних проблем суспільного розвитку з ростом технічного потенціалу суспільства;

б) песимістичні (Ж. Еллюль, Л. Мемфорд), що вбачають в техніці загрозу для цивілізації й закликають обмежувати її зростання, радять повернутися обличчям до природи. Для цих напрямків характерна певна однобокість, яка полягає в тому, що вони вилучають з системи прогнозу практичну діяльність людей, зумовлену преш за все матеріальними і духовними потребами та певними інтересами.

Особливості розвитку суспільства не можна зрозуміти без аналізу суб’єктів та рушійних сил історичного процесу.

Передумовою в розумінні рушійних сил суспільного розвитку є теза про те, що історію роблять люди, тому проблема рушійних сил виступає як проблема аналізу причин, що спонукають людей до діяльності.

Як вам уже відомо з курсу філософії, джерелом розвитку в тому числі і суспільства, є протиріччя. Але протиріччя не самі по собі рухають життя, а є причиною діяльності людей, яка змінює соціальну дійсність і яка тому виступає реальною рушійною силою історичного процесу.

Протиріччя, переломлюючись через призму потреб та інтересів особи, соціальних груп, класів, націй, суспільства в цілому усвідомлюються в формі ідеальних спонукаючих мотивів та діяльності. Таким чином, між протиріччям та діяльністю, обумовленою цим протиріччям, спрямованою на його вирішення, лежить складна ланка опосередкувань, яка в цілому і розкриває картину рушійних сил суспільства.

Поняття “соціальне протиріччя” відображає сутність саморуху суспільства, а поняття “рушійні сили розвитку суспільства” – спосіб існування протиріччя. Вирішення соціального протиріччя – не що інше як прояв соціальної активності людей, які осягнули в тій чи іншій мірі дане протиріччя та усвідомили необхідність змін існуючих суспільних відносин.

Таким чином, рушійні сили суспільства, є способом розвитку та вирішення протиріч в їх конкретно-історичних формах, механізмом дії соціальних законів.

Рушійні сили не існують самі собою, в чистому виді, а проявляються в діяльності людей як носіїв рушійних сил у вигляді потреб , інтересів, цілей, які в свою чергу формуються як прояв об’єктивної необхідності в діяльності людей. Діяльність людей може здійснюватись відповідно з логікою об’єктивної необхідності, або всупереч їй. Тому соціальна необхідність діалектично взаємопов’язана з випадковістю. Соціальна необхідність являє собою єдність живої та уречевленої діяльності людей. Соціальна необхідність – це спосіб прояву об’єктивних законів історії, які в своєму розгортанні опосередковуються конкретними обставинами, умовами історичного процесу, що являється однією з найважливіших причин нелінійного характеру детермінації історичних подій.

Формою здійснення всіх різновидів людської діяльності є суспільні відносини, які є результатом обміну діяльністю та її результатами, і в яких відображається взаємозв’язок та взаємозалежність людей один від одного. Суспільні відносини реалізуються через певну соціальну структуру суспільства, вони об’єктивно формують внутрішню логіку поведінки людей.

Через суспільні зв’язки, тобто соціальну структуру забезпечується включення людини в склад соціального суб’єкту та здійснюється суспільно-необхідна діяльність.

Виклад питання про сутність культури почнемо з того, що спробуємо визначити походження самого терміну “культура”. Це слово має латинське походження і спочатку означало “обробка ґрунту”, “культивування”, тобто воно фіксувало зміни в природному об’єкті під впливом діяльності людини на відміну від тих змін, які відбуваються як природний процес. Уже в цьому першому визначенні терміну відображена її важлива особливість – активна людська діяльність спрямована на перетворення природи та суспільства.

Саме поняття “культура” почало використовуватись в європейській соціальній думці з ХVІІІ століття. В цілому в цей період культура ототожнюється з формами духовного та політичного саморозвитку суспільства та людини.

Так французькі просвітителі ХVІІІ століття (Вольтер, Тюрго, Кондорсе) зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку людського “розуму”. Культурність суспільства вбачається в тому, наскільки розумно влаштований суспільний порядок. Тому вважалось, що мета культурного розвитку повинна відповідати найвищому призначенню розуму – зробити всіх людей щасливими.

В німецькій класичній філософії розвиток культури розглядається як поступовий ріст людської духовності, який забезпечує прогрес людства.

Представники новітнього неокантіанства (Г. Ріккерт, Е. Кассирер, М. Вебер), а також О. Шпенглер, А.Дж. Тойнбі, М.Я. Данилевський, П.О. Сорокін і ін. розглядали різні культури як автономні системи цінностей і ідей, які безпосередньо визначають конкретні типи соціальної організації. Одним із головних моментів такого підходу була самоцінність культурних феноменів, їх активної ролі в розвитку суспільства. Була таким чином задана культурно-ціннісна парадигма суспільного розвитку. З цього приводу М.О. Бердяєв писав, що культура не є здійсненням нового життя, нового буття; вона є здійсненням нових цінностей.

В останній час на Заході набула поширення персоналістська концепція К.Е. Левінаса, який вважає, що в сучасному світі діють дві культури: західний раціоналізм, з його опорою на імперіалістичний самоспрямований суб’єкт і універсальна етико-естетика людського тіла. Ця остання є втіленням першообразу всякої мудрості і всякого мистецтва і вона є “універсальною”, вічною, її минуле спостерігається в сучасності, а здійснюється в майбутньому.

Філософське розуміння культури базується на принципах конкретно-історичного аналізу, який дає можливість визначити культуру як специфічну характеристику суспільства, що відображає досягнутий людством рівень історичного розвитку. Культура являє собою створену людиною “другу природу” являє собою “штучну природу”, тобто створену людиною в процесі діяльності. Таким чином, культура – являє собою сукупність створених людиною цінностей. Там де є людина, її діяльність, відносини між людьми – там є культура.

Одначе, не можна обмежитися визначенням культури тільки як сукупності матеріальних та духовних цінностей, тому що такий підхід веде до спрощеного перерахування елементів( цінностей ), які входять в цю сукупність. Культура тоді виступає в підкреслено статичному стані - у вигляді об'єктивованих результатів людської діяльності. Виявлення внутрішніх зв'язків, цілісності культури утруднюється, так як сама людина при такому підході випадає за межі культури.

Таким чином, культура є специфічною характеристикою суспільства і відображає досягнутий людством рівень історичного розвитку, який включає в себе певне ставлення людини до природи і суспільства, а також розвиток творчих сил та можливостей особи, тобто культура включає в себе не тільки предметні результати діяльності людей, а також суб’єктивні людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності.

Так як культура характеризує розвиток людини як суспільної істоти, то треба визнати, що культура в суспільстві існує скрізь, хоча поняття “культура” і “суспільство” не співпадають. Напевно мають рацію ті автори, які до явищ культури відносять тільки ту частину “штучного” світу, створеного людиною, яка сприяє прогресивному розвитку суспільства та удосконалення особи. Тому зміст поняття “культура” можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством на протязі всієї його історії (як штучний, рукотворний світ), що забезпечує спадкоємність поколінь і є формами діяльності людей та сприяла становленню людськості в людині і суспільстві в цілому.

Що являє собою цивілізація як соціокультурне утворення?

Термін цивілізація від лат. civilis – громадський, державний. В історії розвитку культури поняття “цивілізація” тлумачилось і тлумачиться досить багатозначно. Деякі автори ототожнюють цивілізацію і культуру, інші, навпаки, протиставляють їх. Для того, щоб визначити наше ставлення до цих двох понять розглянемо підходи до їх аналізу в історії філософії.

Проблема співвідношення культури та цивілізації, особи та суспільства давно привертала увагу мислителів. Вже Арістотель писав, що людина є істота суспільна, що тільки людина здатна сприйняти такі поняття як добро та зло, справедливість та несправедливість і т.п.

З перших кроків розробки концепції цивілізації намітились два протилежних підходи. Один починається з творів Фергюсона і Мірабо, Вольтера та Гердера. Цивілізація для цих мислителів є породження розуму, запорука справедливості та благодаті. Фергюсон вперше використав поняття “цивілізація” для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу. З середини ХVІІІ століття це поняття означає – громадянське суспільство як вищу ступінь розвитку людства.

Руссо, Кант навпаки, вбачали в цивілізації загрозу гуманності, насильство над оточуючою природою і власною природою людини. Тенденція протиставлення культури та цивілізації бере початок в працях І. Канта. Культура тлумачиться як духовний інструмент, що підносить особу, надає їй самоцінність, а цивілізація зводиться до матеріальних цінностей, які можуть бути використані як на користь, так і на шкоду людині. Цей підхід знаходить продовження в працях О. Шпенглера. Проблема сутності цивілізації викликала інтерес у Маркса і Енгельса. Вони пов’язували виникнення цивілізації з поділом праці, класовою диференціацією суспільства. Маркс і Енгельс, наслідуючи Моргана тлумачили цивілізацію як таку історичну ступінь суспільного розвитку, яка прийшла на зміну варварству.

З точки зору марксизму, перехід до цивілізації став можливим завдяки тому, що людина поступово виходить із стану рабської залежності від природи. В основі цього процесу лежить трудова діяльність людини. Розвиток праці та цивілізації йдуть паралельно одна за одною. Суспільний поділ праці породив цивілізацію і сам в процесі розвитку цивілізації набирав різнобічних форм. Так, після виникнення землеробства і тваринництва відбувається відпочкування ремесла від землеробства, росте продуктивність праці, створюються передумови для прискореного розвитку матеріального та духовного виробництва.

Марксистському формаційному розумінню історичного процесу протиставляє своє розуміння розвитку цивілізації історик і філософ А. Тойнбі. З точки зору А. Тойнбі всесвітня історія являє собою лише сукупність історій окремих, своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій (спочатку він їх нараховував 23, а пізніше скоротив до 13). Кожна цивілізація проходить в своєму розвитку стадії виникнення, росту, надлому та розпаду. Механізмами розвитку цивілізації за А. Тойнбі є виклики і відповіді.

Американський філософ С. Хантінгтон виділяє сьогодні сім цивілізацій і вказує, що відмінності між цивілізаціями реальні і суттєві. Цивілізації відмінні за своєю історією, культурою, традиціями і, найважливіше – за релігійними підставами. С. Хантінгтон вважає, що центральною проблемою ХХІ ст. стане конфлікт між західною (євро-американською) і всіма іншими цивілізаціями (китайською, індуїстською, ісламською, слов’яно-православною, латиноамериканською і африканською).

На думку А. Тойнбі цивілізації передував доцивілізований період, епоха становлення людства в межах первіснообщинної організації суспільства. Цивілізація виникає в період становлення класів і являє собою класове суспільство. Рушійною силою розвитку цивілізації вважав Тойнбі вслід за Бергсоном є “творча меншість”, яка являється носієм, життєвого пориву, яка вдало відповідаючи на різні історичні виклики веде за собою “інертну більшість”. Своєрідність цих “викликів” та відповідей визначають специфіку кожної цивілізації. Проте виникають такі ситуації, коли “творча еліта” не здатна вирішити чергову соціально-історичну проблему вона перетворюється в пануючу меншість, яка нав’язує свою владу силою, а не авторитетом. Відчужена маса населення стає “внутрішнім пролетаріатом”, який спільно з варварською периферією, або зовнішнім пролетаріатом, в кінцевому результаті руйнує дану цивілізацію, якщо вона раніше не гине від військової поразки або природних катастроф. Проте цивілізація залишає після себе деякі сліди. Частина її цінностей не зникає безслідно, вона наслідується новою цивілізацією, на основі чого утворюються наступність в історичному процесі.

Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття “цивілізація” вживається в широкому та вузькому смислах.

Цивілізація в широкому смислі означає історичний етап в розвитку людства, який розпочався після епохи варварства. Цей етап характеризується переходом людства від збиральної технології, при якій здійснювалося присвоєння готових продуктів природи, до продуктуючої суспільної технології. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивілізації. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації, як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій. У вузькому смислі терміну «цивілізація» використовується для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, окремого народу на конкретно-історичному етапі розвитку.

Тобто цивілізація, як стан розвитку людства виникає на певному рівні розвитку людської культури. Оскільки культура явище конкретно-історичне, то такий же характер носять і цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміну цивілізація у вузькому смислі можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідрогеографічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість науково - об’єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу чи сьогодення, або будь-яку іншу, він дає розуміння матеріальних та духовних передумов всього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Тобто, такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як в горизонтальному - в даний історичний момент часу (просторове багатоманіття), так і вертикальному плані – адже народи в своєму розвитку переходять від одного рівня цивілізації і цивілізованості до іншого.

При дослідженні проблем цивілізації необхідно звернути увагу на внутрішнє та зовнішнє історичне середовище. Перше являє собою інтегральну якість визначеність, всіх внутрішніх факторів (економіка, політика, духовність), та особливості їх взаємодії.

Зовнішнє середовище являє собою сукупність соціальних і природних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зовнішні фактори впливають на напрямок цивілізації, тривалість її існування, особливості культури.

Цивілізація під впливом суперечностей, які в ній виникають має висхідну та низхідну лінію історичного розвитку. Ці тенденції притаманні як цивілізації в широкому та вузькому смислах цього терміну. Сьогоднішня людська цивілізація переживає кризу, пов’язану із втратою традиційних цінностей, критерієм оцінки майбутнього, невизначеністю основних орієнтирів розвитку. В цій ситуації майбутню цивілізацію уявляють як “постіндустріальну”, “технотронну”, “комп’ютерну”, “постреволюційну” і т.д., але в усіх концепціях цих уявлень присутній страх перед майбутнім як таким. Криза дає імпульс до пошуків і розвитку. І майбутня цивілізація не буде останньою при радикальному переосмисленні людиною і людством свого минулого і теперішнього.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка