Лекція з «Кримінального права» (назва навчальної дисципліни) тема 1 " Актуальні проблеми співучасті у злочині" (номер І назва теми) Навчальний час 2 години Для підготовки фахівців



Сторінка1/3
Дата конвертації18.11.2016
Розмір0.56 Mb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра кримінального права


З А Т В Е Р Д Ж У Ю

Начальник кафедри

кримінального права,

доктор юридичних наук,

професор, полковник міліції

А.В. Савченко

“___”______________ 2015 р.

ЛЕКЦІЯ

з «Кримінального права»

(назва навчальної дисципліни)


ТЕМА 1

Актуальні проблеми співучасті у злочині”

(номер і назва теми)

Навчальний час 2 години


Для підготовки фахівців:

навчально-наукового інституту заочного навчання освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” спеціальності “Правознавство” (7.03040101)

(назва навчально-наукового інституту)
Обговорено і ухвалено на засіданні кафедри “___” ___________ 2015 р., протокол № ____.

КИЇВ – 2015

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Вступ

1. Поняття та значення співучасті у злочині. Об’єктивні й суб’єктивні ознаки співучасті.

2. Актуальні проблеми видів співучасників. Підстави та межі кримінальної відповідальності співучасників.

3. Актуальні проблеми форм співучасті. Поняття, ознаки, значення.

4. Специфічні прояви співучасті.

5. Поняття та види причетності до злочину. Кримінальна відпо­відальність за причетність до злочину.



Висновки
Рекомендована література:

  1. Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями / Постанова Пленуму Верховного Суду від 23 грудня 2005 р. №13.

  2. Кримінальний кодекс України 2001 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу до кодексу :

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14

  1. Дуванський О. Деякі проблеми співучасті за КК України // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – №9.– С.29–33.

  2. Кісілюк Е. М. Особливості кримінальної відповідальності членів організованої групи та злочинної організації / Е. М. Кісілюк, І. Г. Швидченко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2012. – № 2-3 (25-26). – С. 72-78.

  3. Кримінальне право України. Особлива частина. Альбом схем: Навч. посіб /[В.Я. Горбачевський, І.А. Вертилецька, О.В. Микитчик, В.С. Плугатир, М.В. Плугатир]. – К.: Алерта, 2015. – 576 с

  4. Кримінальний кодекс України : [науково-практичний коментар] / Відп. ред. Є. Л. Стрельцов. – [8-те вид., перероб. та доповн.]. – Х. : Одіссей, 2012. – 904 с.

  5. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського]. – К. : Істина, 2011. – 1121 с.

  6. Кримінальне право. (Загальна частина) : підручник / [А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук та ін.]; за заг. ред. О. М. Бандурки; МВС України, Харків. націон. ун-т внутр. справ. – Х.: Вид-во ХНУВС, 2011. – 378 с.

  7. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : [Підручник] / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко ; за заг. ред. д.ю.н., проф. В. І. Шакуна. – [4-е вид., перероб.]. – К. : Алерта, – 2012. – 316 с.

  8. Кримінальний кодекс України : [науково-практичний коментар] / Відп. ред. Є. Л. Стрельцов. – [8-те вид., перероб. та доповн.]. – Х. : Одіссей, 2012. – 904 с.

  9. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред.. В.Я.Тація, В.П.Пшонки, В.І.Борисова, В.І.Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х.: Право, 2013. Т.1 : Загальна частина / Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, В.І.Тютюгін та ін. – 2013. – 376 с.

  10. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /[Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, О.О. Володіна, О.В. Євдокімова, І.О. Зінченко, В.А. Ломако, М.І. Панов, Ю.А. Пономаренко, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, В.І. Тютюгін, О.В. Харітонова]; за ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. - [вид. 5-те, перероб. та допов.]. – Х.: Право, 2015. – 528 с.

  11. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини (у схематичних діаграмах) : посібник / Савченко А. В., Шуляк Ю. Л. – К. : «Центр учбової літератури», 2015. – 312 с.

  12. Кузьмін С.А. До питання про наукове визначення організованої групи, як структурної складової організованої злочинності // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – Київ, 2009. – №20. – С.215–222.

  13. Макарь И. Соучастие в преступлении (понятие, виды и формы соучастия) // Закон и жизнь. – 2006. – №6.– С.12–18.

  14. Мочкош Я. Форми співучасті у кримінальному праві України: проблемні питання // Право України. –Київ. –2006. –№3.– С113–116.

  15. Мельников А.М. Визначення групи осіб як суб’єкт злочину // Право України. – 2004. – №2. – С. 86–89.

  16. Мельников А.М. Види злочинних груп // Науковий вісник Юридичної Академії МВС. – 2004. – №1. – С. 262–269.

  17. Мельников А.М. Щодо питання про класифікацію злочинних угруповань // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2004. – №1. – С. 119‒128.

  18. Мельников А.М. Відповідальність злочинної групи при ексцесі виконавця // Право і безпека. – 2004. – №2. – С. 82–85.

  19. Мондохонов А. Преступная организация или преступное сообщество? // Законность. – Москва, 2009. – №10. – С.35–38.

  20. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / А. М. Бойко, Л. П. Брич, В. К. Грищук, О. О. Дудоров та ін. ; За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – [9-те вид., перероб. та доповн.] – К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с.

  21. Новицький Г.В. Співучасть у злочині та причетність до злочину за кримінальним правом України: проблеми кваліфікації [Текст] : монографія / Г. В. Новицький, В. І. Педан, В. В. Рибачук ; Бердян. ун-т менедж. і бізнесу. – Донецьк : Юго-Восток, 2012. – 237 с.

  22. Основи правових знань [Текст]: посіб. / [Гусарєв С.Д., Горова О.Б., Свиридюк Н.П. та ін.] – К.: Нац. акад. внут. справ, 2014. – 304 с.

  23. Савченко А.В. Кримінальне право України. Загальна частина (у схематичних діаграмах) [текст]: навч. посіб. / А.В. Савченко, Ю.Л. Шуляк. – К.: «Центр учбової літератури», 2014. – 156 с.

  24. Савченко А. Попередня злочинна діяльність і співучасть за кримінальним законодавством України та США (на рівні федерації): порівняльний аналіз // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №11. – С.149–155.

  25. Чорней С. В. Розвиток інституту осудності в кримінальному законодавстві України / С. В. Чорней  // Бюлетень Міністерства юстиції України : загальнодержавне науково-практичне фахове видання / Міністерство юстиції України. – Київ, 2012. – № 7 (129). – С. 122-128.


Вступ

На практиці досить часто зустрічаються випадки, коли в одному злочині беруть участь двоє а то й більше осіб, які діють узгоджено і направляють свої дії на досягнення єдиного результату. В таких ситуаціях має місце співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний правовий інститут співучасті.

Об’єднання зусиль двох або більше осіб при здійсненні злочину по суті підвищую небезпечність самого злочину, полегшує його здійснення та приховання. Ось чому у ряді випадків співучасть розглядається у якості особливої обставини, що зумовлює більш тяжку кваліфікацію злочину (наприклад, здійснення крадіжки за попередньою змовою групою осіб – ч. 2 ст. 185 КК), або вважається законом обтяжуючою обставиною при визначенні покарання (вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою – п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, котрі безпосередньо у вчинен­ні об’єктивних ознак злочину участі не брали.


1. Поняття та значення співучасті у злочині. Об’єктивні й суб’єктивні ознаки співучасті

Ознаки поняття «співучасті» були визначені у вітчизняній теорії кримінального права вже наприкінці XIX століття. Так в 1850 р. О. Жиряєв розумів під співучастю «збіг декількох злочинців при вчиненні одного злочину». Професор М. Таганцев уточнив вказане визначення: «До співучасті відносяться лише ті … випадки збігу злочинців, в яких є солідарна відповідальність усіх за кожного та кожного за всіх, у зв’язку з цим вчення про співучасть й отримує значення самостійного інституту».

Більш сучасне визначення вже в 1929 р. запропонував А. Піонтковський: співучасть це умисна спільна участь двох або більше осіб при вчиненні умисного злочину». Цікаво, що подібне визначення сприйняв у 2001 р. й вітчизняний законодавець при прийнятті Кримінального кодексу України.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26).

Об’єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть наявна лише, якщо в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути й більше. До того ж кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб’єкта злочину – тобто бути фізичною осудною особою та досягти віку кримінальної відповідальності. Це положення є новим для КК України 2001 р. (якщо порівнювати з КК УРСР 1960 р.) і тому не всі суди враховують це положення.

Ця ознака, яка з об'єктивної сторони свідчить про наявність співучасті, є множинність учасників злочину. Закон го­ворить про "декількох суб'єктів злочину", що передбачає участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину. Таким чином, участь у вчиненні одного й того ж умисного злочину двох чи більше осіб. які відповідно до закону не є суб'єктами злочину (наприклад, не­осудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме стосується і ви­падків, коли лише один із учасників вчинення такого злочину є су­б'єктом злочину, а інші – ні. Вказане положення суттєво відрізня­ється від положень про співучасть КК 1960 р., який визначав спів­участь як "умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину", що давало змогу визнавати співучастю і відповідним чи­ном оцінювати з позиції кримінального закону дії учасника групо­вого злочину (наприклад, зґвалтування, грабежу тощо) і в тому разі, коли інші учасники через неосудність або недосягнення віку, з яко­го настає кримінальна відповідальність, не були притягнуті до кри­мінальної відповідальності.

Закон може передбачати різні ознаки суб'єкта злочину для різ­них учасників спільної злочинної діяльності. Це є характерним для складів злочинів, де виконавцем може бути лише спеціальний су­б'єкт (для таких співучасників, як організатор, підбурювач, пособник, наявність ознак спеціального суб'єкта не є обов'язковою: ними можуть бути осудні особи, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність). Бути співучасником у злочинах, від­повідальність за які законом установлена з 16 років, можуть особи, які досягли 16-річного віку, а в злочинах, відповідальність за які встановлена з 14 років, – особи, які досягли 14-річного віку. Що стосується злочинів, за вчинення яких встановлена відповідальність з іншого віку (наприклад, з 18 років), то співучасниками в таких злочинах можуть бути особи, які досягли 16 років.

2) співучасть – це діяльність спільна. Спільність як об’єктивна ознака співучасті відзначається такими трьома моментами:

а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний із яких зробив у вчинення злочину свій внесок;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть усі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині;

в) спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, який скоїв виконавець, існує причиновий зв’язок, причому опосередкований, бо загальний результат досягається лише свідомою діяльністю виконавця.

Спільна участь у вчиненні злочину може прояви­тися яку дії, так і в бездіяльності. Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності з вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи кожний свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожно­го з учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником, а, зрештою, – необхідною умовою настання спільного злочинного результату. Прагнення досягти різні злочинні результати є підста­вою для невизнання співучастю у злочині участі двох або більше осіб у вчиненні одного посягання.

Суб’єктивні ознаки співучасті:

- співучасть можлива лише в умисних злочинах;

- усі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

За співучасті не тільки власне злочин має бути умисним, а й усі співучасники повинні діяти також умисно. Це означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Отже, спільність характеризує не тільки об’єктивну, а й суб’єктивну сторону співучасті у злочині.

Виходячи з умисного характеру вини співучасників, можна зробити висновок, що для співучасті необхідна взаємна обізнаність виконавця й інших співучасників про їхні спільні дії у скоєнні злочину.

Умисел за співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить інтелектуальні та вольові моменти. Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто діяння, а й суспільну небезпечність діяння, що його вчиняє виконавець. Іншими словами, співучасник повинен бути поінформований про злочинні наміри та злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості – найважливіша ознака співучасті.

Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним охоплюється усвідомлення кожним з учасників не лише суспільно небезпечного характеру особисто вчинюваного діяння, а й, факту вчинення всіма співучасниками одного й того самого зло­чину, характеру дій інших співучасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їхніх діях, спрямованості їхніх дій на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвідом­лення обставин, які стосуються всіх елементів складу злочину. Таке усвідомлення має бути взаємним – кожний із співучасників пови­нен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з інши­ми його учасниками. Лише факт усвідомлення цих обставин дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності учасни­ка не лише за конкретне діяння, вчинене ним особисто, а й за ре­зультат діяльності всіх співучасників вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії або бездіяльність, які об'єктив­но сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом співучасників як вчинені спільно.



Вольовий момент умислу за співучасті виявляється, насамперед, у бажанні настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах із формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману ними злочинну дію.

Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасни­ків діяти спільно для досягнення єдиного злочинного результату.

Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їхніх дій і єди­ного злочинного результату не означає обов'язкового збігу їх мо­тивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути ви­кликана різними спонуканнями.

Закон прямо вказує на те, що співучасть можлива лише у вчи­ненні умисного злочину. Така вказівка виключає співучасть у вчи­ненні необережного злочину.

Слід відзначити, що питання про співучасть в необережних злочинах ставилося в науці досить давно. Так ще у ХІХ ст. декотрі криміналісти обстоювали можливість співучасті в необережних злочинах. У радянський період відомий вчений А.Н.Трайнин доводить наявність співучасті в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють і сьогодні Пожвавлення диспуту з цього питання викликало значне зростання необережних злочинів, особливо у сфері “людина – машина”. Все частіше доводиться зустрічатися з випадками, коли дві або більше осіб по необережності призводять до злочинних наслідків. Наприклад, водії, що їдуть по шосе з порушенням правил водіння машин і весь час обганяють один одного, внаслідок чого автомобілі можуть зіткнутися, а пасажири – отримати травми. У даному випадку винні діють по необережності і сумісно призводять до громадсько-небезпечних наслідків. Проте, такі сукупні дії не можна визнати співучастю, оскільки тут відсутнє об’єднання злочинної волі діючих осіб. У такому випадку кожен із винуватців несе відповідальність за свої дії самостійно.

При співучасті не тільки злочин повинен бути умисним, але і всі співучасники повинні діяти також умисно. А тому, якщо одна із осіб діє по необережності, а друга, використовуючи це, діє умисно, то співучасть відсутня як така.

Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, котрі безпосередньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину участі не брали.
2. Актуальні проблеми видів співучасників. Підстави та межі кримінальної відповідальності співучасників

Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач і пособник (ст. 27).



Виконавцем (співвиконавцем) є особа, що у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи використовуючи інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК.

Ознаками такої особи, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК, є такі: 1) вона є суб'єктом злочину; 2) вчинила злочин, передбачений КК; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відпові­дальності за скоєне.

Під вчиненням злочину розуміється повне або часткове вико­нання співучасником безпосередньо чи шляхом використання ін­ших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній від­повідальності за скоєне, об'єктивної сторони злочину. Наприклад, при вимаганні виконавцем є не тільки той, хто пред'явив вимогу про передачу майна, а і той, хто додав до неї відповідну погрозу.

Вчинення злочину у співучасті з іншими суб'єктами злочину означає, що виконавець, вчиняючи злочин, діє спільно з іншими особами, які, будучи суб'єктами злочину, виконують роль організа­тора, пособника, підбурювача чи співвиконавця.

Особа визнається виконавцем злочину тоді, коли вона вчиняє злочин безпосередньо тобто особисто виконує об'єктивну сторону злочину, або шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.

В останньому випадку виконавець особисто не виконує дій, які утворюють об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого Особливою частиною КК, або особисто виконує лише частину та­ких дій. Іншу їх необхідну частину або всі такі дії виконують інші особи, які в силу певних передбачених законом обставин не підля­гають кримінальній відповідальності за скоєне.

Вказаними обставинами є такі, за наявності яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності: а) взагалі – че­рез неосудність особи (ч. 2 ст. 19 КК) чи недосягнення нею віку, з якого може настати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК), або б) за вчи­нення даного злочину (якщо це злочин зі спеціальним суб'єктом). Такими обставинами не можуть бути визнані передбачені кримі­нальним законом умови спеціального звільнення від кримінальної відповідальності (так звані компромісні або пільгові норми).

У випадках використання для вчинення злочину осіб, які відпо­відно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за ско­єне, зазначені особи у правовому розумінні виконують роль своє­рідного знаряддя чи засобу вчинення злочину – співучасник, який фактично діє як організатор, пособник або підбурювач, за допомо­гою їх дій (бездіяльності) досягає злочинного результату. Оскільки особи, які фактично вчинили злочин, не підлягають відповідно до закону кримінальній відповідальності за скоєне, а вчинене ними ді­яння як за об'єктивними, так і суб'єктивними ознаками є злочин­ним, то виконавцем злочину визнається суб'єкт злочину, який спря­мовував дії зазначених осіб і усвідомлював обставини, що виклю­чають визнання їх суб'єктами злочину,

Якщо для виконання об'єктивної сторони злочину використовува­лась неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної відповіда­льності, організатора чи підбурювача слід не лише визнавати виконав­цем злочину, який вона вчинила, ті й додатково кваліфікувати його дії за ст. 304 КК як втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність.

Організатором є особа, що організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, що утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, чи особа, що забезпечувала фінансування або організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Згідно п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені cтійкими злочинними об’єднаннями”, при з’ясуванні змісту ознак, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у простих формах співучасті, потрібно виходити з того, що дії організаційного характеру полягають в об’єднанні дій інших співучасників і спрямуванні їх на вчинення одного чи декількох злочинів або в координації поведінки цих осіб.

Організація вчинення злочину (злочинів) може полягати в залученні співучасників усіх видів (виконавців, пособників, підбурювачів, інших організаторів) або лише одного з них (наприклад, виконавців) і здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Мета зберегти єдність співучасників для подальшої злочинної діяльності при цьому не ставиться.

Керування підготовкою злочину (злочинів) виявляється у спрямуванні дій виконавця, пособника, підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: замовлення злочину; підшукування або пристосування засобів чи знарядь його вчинення; залучення співучасників, інструктування їх щодо виконання відповідних злочинних діянь; усунення перешкод та інше умисне створення умов для вчинення злочину, зокрема розроблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу працівника такого органу, застосування насильства до нього або його близьких, усунення з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити реалізації злочинних намірів); визначення місць переховування співучасників після вчинення злочину та його знарядь, а також предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо.

Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання діянь, що становлять об’єктивну сторону складу злочину (діяння виконавця), або на забезпечення такого виконання (діяння пособника та підбурювача). Воно може полягати в інструктуванні учасників злочину щодо виконання тих чи інших діянь, які становлять об’єктивну сторону складу злочину, або щодо забезпечення їх виконання, у координації злочинних дій співучасників (розставлення останніх на місці злочину, визначення послідовності їх дій, налагодження зв’язку між ними), у забезпеченні прикриття цих дій тощо.

Дії організатора злочину (злочинів) при простій формі співучасті належить кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин, із посиланням на ч. 3 ст. 27 КК, а якщо він був одним із виконавців діянь, що становлять об’єктивну сторону складу цього злочину, — без посилання на зазначену норму. Якщо ж особа брала участь у вчиненні одного злочину як організатор, а іншого — як виконавець, пособник чи підбурювач, її дії в кожному випадку мають кваліфікуватися самостійно.

Далі ми розглянемо ознаки, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у складних формах співучасті.

Згідно п.п. 4-7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені cтійкими злочинними об’єднаннями”, утворення (створення) організованої групи чи злочинної організації слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об’єднання для заняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації злочину і включають підшукання співучасників, об’єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов’язків, складення плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи (організації) є утворення стійкого об’єднання осіб для заняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв’язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних частин.

Є слушною позиція вчених, які вважають, що утворення організатором інших груп, не розцінюється в ч.3 ст. 27 КК як самостійна дія, а пов'язується безпосередньо із вчиненням конкретного злочину, тому організатор в цих випадках несе відповідальність за організацію вчинення конкретного злочину або за організаційні дії з його підготовки, а не за організацію "неорганізованої групи" і його дії будуть кваліфіковані за ч. 3 ст. 27 КК та відповідними статтями Загальної та Особливої частини КК України.



Керування організованою групою або злочинною організацією полягає у вчиненні сукупності дій, спрямованих на управління їх функціонуванням як стійких об’єднань осіб (забезпечення існування, відповідного рівня організованості, дотримання загальних правил поведінки і дисципліни; вербування нових учасників, розподіл або перерозподіл між ними функціональних обов’язків; планування конкретних злочинів і злочинної діяльності в цілому; організація заходів щодо прикриття останньої; вдосконалення структури об’єднання) та здійсненням ними злочинної діяльності (визначення її мети і напрямів, конкретних завдань об’єднання, його структурних частин або окремих учасників, координація їхніх дій; ініціювання здійснення певного виду злочинної діяльності чи вчинення конкретних злочинів тощо).

Зазначені дії організаційного характеру можуть здійснюватись у формі віддання наказів, розпоряджень, давання доручень, проведення інструктажів, прийняття звітів про виконання тих чи інших дій, застосування заходів впливу щодо учасників злочинного об’єднання за невиконання наказів і доручень або порушення встановлених у ньому правил поведінки.

У випадках, коли конкретні дії організаційного характеру (орга­нізація стійкого злочинного об'єднання або керування ним) утворюють самостійний склад злочину, особу, яка утворила таке об'єд­нання чи керувала ним, слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (зокрема, за ч. 1 ст. 255. ст. 257, ст. 258-3, ч. ч. 1. 2 і 3 ст. 260, ч. 3 ст. 303. ст. 392).

Забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації може полягати і в організації постачання їй коштів іншими особами, і в безпосередньому його здійсненні. У такий спосіб кошти можуть спрямовуватись на фінансування витрат, пов’язаних як із функціонуванням організованої групи чи злочинної організації (придбання автотехнічних засобів, зброї чи іншого майна, оренда приміщення, виплата коштів членам цих об’єднань за виконання ними відповідних функцій, а також винагороди виконавцям та іншим співучасникам злочинів, підкуп представників влади, здійснення розвідувальних заходів, вкладання коштів у незаконну підприємницьку діяльність тощо), так і зі вчиненням конкретного злочину.

Джерела походження та правова природа фінансів, якими за­безпечується злочинна діяльність організованої групи чи злочинної організації, не мають значення для наявності цієї ознаки організа­торської злочинної діяльності. Це можуть бути кошти, які належать: особі, що забезпечує таке фінансування, або іншим особам на пра­вах приватної власності, у т.ч. іноземним громадянам чи особам без громадянства; державі; організаціям будь-якої форми власності то­що. Вони можуть мати як законне походження, так і бути здобуті незаконним, у т.ч. злочинним шляхом. У разі, якщо фінансування забезпечувалось коштами, що мають злочинне походження, дії осо­би залежно від усвідомлення нею зазначеного факту, а також участі в їх здобуванні, можуть бути додатково кваліфіковані за відповід­ними статтями КК, які передбачають відповідальність за відповідні корисливі злочини (викрадення майна, одержання хабара, ухилен­ня від сплати податків, шахрайство з фінансовими ресурсами, вбив­ство з корисливих мотивів, придбання або збут коштів та майна, одержаних в результаті вчинення злочину, незаконні операції з наркотичними засобами тощо), а також за ст. 209 КК, як вчинення угод з грошовими коштами, здобутими завідомо злочинним шляхом.

При цьому слід мати на увазі, що здійснення іншого, крім фінансового (наприклад, матеріально‒технічного, інформаційного), забезпечення злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за змістом ч. 3 ст. 27 КК не є підставою для визнання особи організатором. Це можливо лише за умови вчинення нею й інших дій, відповідальність за які передбачено зазначеною нормою.

Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати у координації дій щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних зазначеними об’єднаннями злочинним шляхом; підкупу осіб, уповноважених на виконання функцій держави; створення умов для проникнення учасників цих об’єднань до органів влади з метою забезпечити безпеку злочинної діяльності та виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи країни; збуту предметів, здобутих злочинних шляхом; маскування слідів злочину; фізичного знищення потерпілих чи свідків, а також тих співучасників, які могли б виступити як свідки. Таке приховування є специфічною формою пособницької діяльності.

У разі, коли приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утворює склад окремого злочину (наприклад, убивство, знищення чи пошкодження майна, давання хабара, легалізація (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом) і це охоплювалось умислом такої особи, її дії необхідно додатково кваліфікувати ще й як організацію відповідного злочину.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка