Лекція з дисципліни «Адміністративна відповідальність за правопорушення, які підвідомчі органам внутрішніх справ» тема №1 «Адміністративна юрисдикція органів внутрішніх справ»



Сторінка3/4
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.63 Mb.
1   2   3   4

Особливість суб'єктів доказування. На відміну від невизначеного кола суб'єктів адміністративного доказування в доказуванні у справах про адміністративні правопорушення беруть участь суб'єкти, точно вказані в законі - Коде­ксі України про адміністративні правопорушення, правовий статус яких буде розглянуто в наступному параграфі. Виключається можливість розширення цього кола відомчими нормативними актами. Особливо це стосується суб'єктів доказування правозастосовчих органів, їх коло особливо чітко описане. І навіть часом потреба практики боротьби з правопорушеннями немов логічно зумов­лює розширення цього кола, проте потрібно чітко керуватися вимогами законо­давця. Так, наприклад, право складання протоколу у справах про дрібне роз­крадання ст. 255 КУпАП в цей час надається адміністрації підприємства, уста­нови, організації, хоч не рідкі випадки виявлення цих фактів працівниками ор­ганів внутрішніх справ.

Особливість правового регулювання процесу доказування. Доказування, як і всяка пізнавальна діяльність, є єдністю думки і практики. Одна лише розумова діяльність без збору доказів, без оцінки їх з точки зору практики ніко­ли не приведе до об'єктивної істини. Звідси існують об'єктивні передумови для можливості правового регулювання процесу доведення, в тому числі і адмініст­ративного.

Ці принципові положення мають свій розвиток у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Досить сказати, що в КУпАП провадження у справах про адміністративні правопорушення присвячено сім розділів (IV розділ). Визначено також процесуальний статус осіб, які беруть участь у провадженні, в тому числі визначено права і обов'язки по доказуванню, закріплене коло доведення, встановлено гарантії законності доказової діяльності.

Констатація особливостей доказування у справах про адміністративні правопорушення дозволяє зробити висновок про те, що воно, володіючи загальни­ми ознаками, властивими адміністративному доказуванню (здійснюваному ор­ганами державного управління, по адміністративних справах і т.д.), займає в той же час у його структурі особливе місце. Отже, доказування в справах, під­відомчих органам внутрішніх справ, - заснована на законі і регламентована ад­міністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених посадових осіб органів внутрішніх справ, направлена на своєчасне, всебічне, повне і об'єк­тивне з'ясування обставин кожної справи, а також виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень.

Поняття доказів в адміністративно-юрисдикційній діяльності.

Стаття 251 КУпАП визначає поняття доказів у справі про адміністративне правопорушення. Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоко­лом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягаєть­ся до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експер­та, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпе­чення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Суб'єкти адміністративної юрисдикції обов'язково проводять оцінку доказів у справі про адміністративне правопорушення. Ця оцінка є правовою і може даватися тільки суб'єктами, які уповноважені в цьому. Стаття 252 КУпАП ви­значає, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Безпосереднім і єдиним засобом пізнання істини в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ у справах про адміністративні правопорушення є юридичні докази, що визначаються в юридичній літе­ратурі як фактичні дані, які використовуються для встановлення обставин спра­ви відповідно до принципу об'єктивної істини.

Д.М. Бахрах вважає доказами "фактичні дані, інформацію, на основі якій встановлюються обставини справи".

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов.



По-перше, вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винності особи в його здійсненні і інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

По-друге, відомо, що адміністративно-юрисдикційні процеси формалізовані, регламентовані правовими нормами. Порядок же збору доказів визначений законодавством, причому в ряді випадків детально. Тому докази можуть бути використані в адміністративному провадженні тільки в тому випадку, якщо во­ни отримані в порядку і з джерел, передбачених законодавством.

Однак головна функція будь-яких доказів, в тому числі і юридичних, обґрунтувати рішення шляхом встановлення об'єктивної істини, що приймається. Нарівні з цим юридичним доказам властиві специфічні риси. Передусім вони направлені на встановлення обставин юридичної справи. Ними оперують упов­новажені і зацікавлені особи і встановлюють ті фактичні обставини, які покла­дають в основу рішень, що приймаються у справі в галузі права, тобто по юри­дичних справах.

Юридичні докази, як було сказано раніше, - це фактичні дані. Це свідчить про те, що мова йде не про всякі аргументи, а про дані, що стосуються фактів, тобто відомостей про факти, інформації про них. Докази у справах про адміністративні правопорушення, будучи юридичними доказами, разом з тим, мають специфічні ознаки, які випливають з їх джерел. Так, у провадженні протокол про адміністративне правопорушення є не тільки джерелом доказів, але й ви­ступає як акт, що свідчить про порушення справи, тому є не тільки обов'язко­вим процесуальним документом, але і займає ключове положення серед інших джерел.

Протокол - це юридичний документ, що містить дані про обставини вчиненого правопорушення і особу, яка його вчинила (ст. 254 КУпАП). Він є ком­плексним джерелом доказової інформації. Як джерела виступають пояснення учасників провадження на відміну від тих, що стали традиційними в криміна­льному і цивільному процесах свідчення. Серед документів на перший план ви­ступають протоколи про вилучення речей і документів, що в такій якості не ви­ділялися раніше в юридичному процесі.

Класифікацію доказів можна зробити по декількох основах, які являють собою складну і розгалужену систему, оскільки самі докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і неоднакові функції в процесі доказування, і тому охопити всі ці ознаки системою класифікації з однією основою неможливо.

Класифікація доказів в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ за загальнопоширеними підставами виглядає таким чином:

1. За носієм фактичних даних і механізму формування докази можуть бути розмежовані на особисті і речові.

Особисті докази у свою чергу можна розділити на три групи. До першої групи особистих доказів можна віднести пояснення свідків, потерпілих, осіб,

які притягуються до адміністративної відповідальності. При цьому свідчення може бути як в усній, так і письмовій (у вигляді пояснень) формі. Закон не вимагає обов'язкової письмової форми пояснень. Свідки і потерпілі, якщо вони є, можуть обмежитися підписом у протоколі про адміністративне правопорушен­ня. Правопорушник має право відмовитися від письмового пояснення, також поставити свій підпис про ознайомлення з протоколом. При відмові від підпису факт ознайомлення правопорушника з протоколом повинен бути засвідчений двома понятими.



До другої групи особистих доказів належать протоколи про адміністративне правопорушення, протоколи огляду окремих предметів, протоколи особис­того огляду, огляду речей і т. ін. У вказаних протоколах відображаються і за­кріпляються процесуальні дії. Обставини, а також обстановка правопорушення і пов'язані з ним події безпосередньо сприймаються суб'єктом доказування, і при розгляді справи закон не вимагає повторного проведення дій, про які йдеться, на відміну від пояснень правопорушників і свідків, і тому кожний з протоколів вказаних дій є джерелом доказу.

До третьої групи особистих доказів належать інші документи. Вони додаються до матеріалів справи і не вимагають ні відтворення викладеної інфор­мації укладачем, ні опису його і умов виявлення суб'єктом доказування.

Особисті докази містять інформацію про наявність або відсутність якого-небудь факту, тобто інформація про який-небудь факт містить відомості, які підтверджують або заперечують цей факт. А якого роду ця інформація - це вже підстава для іншої класифікації (на прямі і непрямі).



Речові докази - це передусім сам предмет, що стосується адміністративного правопорушення. На цьому предметі є сліди відображення внаслідок вка­заної події.

Якщо особистий доказ являє собою комунікативний аргумент про існування або не існування факту, то пред'явлення предмета (речового доказу) є емпі­ричним аргументом, безпосередньо переконуючим адресата в існуванні речі і її властивостей.

Існують докази, які важко чітко розмежувати. Це плани, схеми, фотознімки, об'ємні копії. Відносно цих доказів можна вести мову лише приблизно. На­приклад, продукти психічної діяльності людини, плани, схеми, креслення бли­жче стоять до документів, звичайні копії до речових доказів, фотознімкам на­лежить відіграти проміжну роль.

Розподілення доказів на особисті і речовинні допомагає більш правильно з'ясувати об'єктивність кожного з них і значення для процесу доказування. Найбільш об'єктивну інформацію можна отримати від другої групи доказів. У процесі психічної переробки і зберігання інформації людиною без всякого сумніву позначаються її індивідуальні властивості тоді, як інформація, що містить­ся в предметах і документах, позбавлена такого недоліку. Разом із тим, врахо­вуючи особливості психіки конкретної особи, умови сприйняття інформації, можна максимально наблизити процес відтворення до об'єктивної дійсності. Уточнення і перевірка доказової інформації повинна відбуватися залежно від механізму освіти і носія її (наприклад, постановка додаткових запитань про об­ставини, що викликають сумніви, або перевірка автентичності документа шля­хом проведення огляду, експертизи тощо).

2. За джерелом відомостей про факти докази поділяються на первинні і похідні. Первинні докази це ті, що їх юрисдикційні органи отримують безпосере­дньо від первинного носія інформації. Похідні докази - ті, які органи адмініст­ративної юрисдикції отримують від опосередкованого джерела інформації.

Початковими особистими доказами будуть свідчення (усні і письмові) свідків, потерпілих, правопорушників про факти, які мають значення для справи, що їх вони самі бачили або чули. Речовими початковими доказами будуть описи предметів і документів зі слідами правопорушення в протоколах і висно­вках експертів.

Похідними особистими доказами будуть показання (усні і письмові) свідків, потерпілих, правопорушників про факти, що мають значення для справи, але почуті і побачені іншими "особами", які передали інформацію даним осо­бам. Фактичні дані, добуті таким чином, слід вважати доказами тільки тоді, ко­ли відоме початкове джерело (першоджерело). Похідними речовими доказами будуть копії (об'ємні, фотографічні' й ін.) предметів і документів із слідами пра­вопорушення, тобто всілякі копії тих предметів, що прийнято вважати речови­ми доказами.

Похідні докази відтворюють інформацію, якою володіє і передає першо­джерело. Водночас похідні докази формуються пізніше початкових, на їхній основі і тому містять менший обсяг фактичних даних. При переході інформації через проміжного носія можливі перекручування, частина інформації може не сприйматися і не сприймається. Будучи неповним відображенням, похідна інформація залежить від початкової.

Розподіл доказів на початкові і похідні дозволяє врахувати специфічні властивості кожного з цих видів доказів.

Стосовно факту вчинення адміністративного правопорушення докази підрозділяються на прямі і непрямі.

Підставою для такого розподілу є розходження в структурі процесу обґрунтування доказуваного факту.

Прямий доказ - такий, що прямо вказує на один або декілька елементів предмета доказування.

Непрямий доказ - такий, що у результаті багатоступінчастої процедури спочатку обґрунтовує існування проміжного факту, а потім, через нього, - предмета доказування або його елемента.

Таким чином, побічні докази являють собою відомості про проміжні факти, окремі деталі якоїсь події, що стосується правопорушення. Ці деталі, будучи встановлені, використовуються для встановлення елементів предмета доказу­вання. Цілком природно, що частіше побічні докази найбільш успішно викори­стовуються для встановлення винуватості або невинуватості правопорушника.

Непрямий доказ являє собою складний, двоступінчатий (а іноді і багатоступінчастий) акт. Він прямо підтверджує деяке проміжне твердження, а потім через нього вже підтверджується доказувана обставина. Зміст непрямого доказу включає дані про такі факти, встановлення яких складає не кінцеву ціль, а про­міжний етап конкретного процесу доказування. Таким чином, непрямий доказ багатоступінчастий на відміну від прямого, що є одноступінчатим.

Практичне значення даного розмежування полягає в неприпустимості переоцінки прямих доказів і недооцінці непрямих. Логічний шлях від непрямих доказів до правопорушення складніше, ніж від прямих, тому його необхідно використовувати в сукупності з іншими доказами.

Процесуальні рішення на підставі непрямих доказів посадові особи органів внутрішніх справ, на жаль, приймають дуже рідко, що свідчить про недостатню фахову підготовку співробітників і невміння працювати з доказами. Непрямих доказів для притягнення до адміністративної відповідальності потрібно значно більше, ніж прямих. Водночас непрямі докази мають не менше важливе значення, завдяки їм також можна встановити істину в справі. Проте працювати з непрямими доказами складніше, ніж із прямими, така робота потребує великого досвіду і знань, але доступна кожному працівнику органів внутрішніх справ.

4. Версії обвинувачення і версії доказу, що суперечать їм, поділяються на обвинувальні і виправдувальні.



Обвинувальні докази - відомості про факти, що встановлюють обставини, що підтверджують винність особи у вчиненні адміністративного правопо­рушення або обтяжують його відповідальність.

Виправдувальні докази - відомості про факти, що виключають винуватість особи в адміністративному правопорушенні або пом'якшують його відпо­відальність.

Розмежування орієнтує на всебічний підхід до дій по збиранню, дослідженню й оцінці доказів (опитування свідків, потерпілих, правопорушників, огляд речей, особистий огляд, експертиза).

Розподіл доказів на обвинувальні і виправдувальні має значення тільки щодо конкретного правопорушника. При цьому, який саме доказ встановлений, залежить від значення самого доказу, від його фактичного змісту, а не від того, ким він поданий або виявлений. Тому, якщо спочатку доказ був обвинувальним, а потім став виправдувальним, то це відбулося тому, що був відкритий йо­го істинний зміст. Якщо відомості про факти містять у той же час обвинувальну і виправдувальну інформацію, отже в одному джерелі міститься декілька дока­зів.

Для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи не обхідно виявляти як обвинувальні, так і виправдувальні докази. У ході розгляду можливі випадки, що коли виступають, на перший погляд, виправдувальні докази одержують надалі оцінку обвинувальних, і навпаки.

Орган (посадова особа) може визнати пом'якшуючими обставинами і такі, що не зазначені в законі, і, навпаки, не визнати обтяжуючою обставину, прямо зазначену в законі (вчинення правопорушення в стані сп'яніння). У цьому вбачається ухил законодавця у бік виправдувальних доказів, тобто виявляється гуманність.

5. Залежно від джерел докази діляться на такі, що містяться у:



  • протоколах про адміністративні правопорушення;

  • поясненнях осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності;

  • поясненнях потерпілих;

  • поясненнях свідків;

  • висновках експертів;

  • речових доказах;

  • протоколах про вилучення речей і документів; інших документах. Доказування і докази нерозривно пов'язані з приводами адміністративної юрисдикції.

Приводом до порушення адміністративної справи служить інформація про проступок, яка отримана уповноваженим органом або посадовою особою в результаті безпосереднього виявлення у встановленій формі.

Чинне законодавство не визначає джерела одержання інформації про вчинені проступки. Проте аналіз адміністративної практики дозволяє виділити в якості таких:



  • заяви і листи громадян;

  • повідомлення представників громадськості;

  • повідомлення установ, підприємств і організацій;

  • повідомлення засобів масової інформації;

- безпосереднє виявлення повноважною особою адміністративного про­
ступку.

Постає ще одне питання: хто ж повинен з'ясувати обставини справи і встановити осіб, які вчинили проступок? З вимог адміністративного законодавства випливає, що шукати правопорушника повинні особи органів, у компетенцію яких входить здійснення адміністративної юрисдикції, або органів, що пору­шують справи про адміністративні проступки. Наприклад, в органах внутрішніх справ функція встановлення осіб, які вчинили адміністративні проступки, по­кладені в основному на дільничних інспекторів міліції (наказ МВС України від 20 жовтня 2003 року № 1212 «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ»). Ці поса­дові особи зобов'язані складати протоколи про адміністративні правопорушен­ня і виявляти осіб, що їх вчинили, на адміністративній ділянці, яка обслугову­ється.



Заяви і листи громадян

Під цим приводом розуміється повідомлення компетентних органів про адміністративний проступок окремими фізичними особами. Форма і засіб доведення громадянами до цих органів відомостей про проступок не має принципо­вого значення. Привід наявний незалежно від того, яким чином його повідом­лення виражене: в усній або письмовій формі. В усіх випадках уповноважені на те органи адміністративної юрисдикції зобов'язані прийняти початкові відомос­ті про проступок, розглянути їх у межах своєї компетенції і вирішити питання про порушення адміністративної справи і провадження розслідування. Важли­во, щоб заява так чи інакше була звернена до органів (посадових осіб), уповно­важених розслідувати адміністративне правопорушення.

У якості заяви як виду звернення слід розглядати і скаргу потерпілого, що також є приводом до порушення справи. Проте Законом України "Про звернення громадян", прийнятим Верховної Радою 2 жовтня 1996 року, передбачено, що письмове звернення без указівки місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, за яким неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає .

Повідомлення установ, підприємств, організацій і посадових осіб є також одним із приводів до порушення адміністративної справи. Сутність його полягає в тому, що адміністрації установ, підприємств і організацій через своїх керівників повідомляють відповідні органи про вчинені або такі, що вчиняються, адміністративні порушення. За своїм змістом дані повідомлення повинні відповідати тим же вимогам, що висуваються до заяв громадян.

Повідомлення преси, радіо і телебачення є самостійними приводами для порушення адміністративної справи. Опубліковані в пресі або передані по радіо або телебаченню повідомлення звернені не тільки до органів, правомочних порушувати адміністративні справи, але і до широкого кола громадян, які очіку­ють належного реагування на публікацію.

Інформація про вчинення адміністративних правопорушень може бути отримана відповідними органами не тільки з перерахованих вище джерел, але й у результаті їхньої активної діяльності, спрямованої на виявлення схованих правопорушень (наприклад, збереження наркотичних засобів і психотропних речовин без цілі збуту в невеликих розмірах; збереження вогнепальної, холодної або пневматичної зброї і бойових набоїв і ін.).

Для органів внутрішніх справ саме такий засіб одержання інформації є основним. Найважливішим принципом їхньої діяльності є принцип активності. Вони зобов'язані активно й оперативно виявляти правопорушення.

При затриманні і доставлянні громадян їм оголошується, за порушення якої правової норми зроблене затримання, чим викликано доставляння в ОВС. При затриманні громадян за вчинення таких адміністративних правопорушень, як дрібне хуліганство, незаконне виготовлення, придбання, збереження, перевезення, пересилка наркотичних засобів або психотропних речовин у невеликих розмірах без цілі збуту, злісна непокора законній вимозі або розпорядженню працівника міліції і деяких інших, необхідно встановити також свідків пору­шення, запросити їх в органи внутрішніх справ, вилучити речові докази допу­щеного правопорушення і вжити заходів до їхньої цілості (наприклад, наркоти­чних засобів).

У ході боротьби з проступками, пов'язаними з порушенням антиалкогольного законодавства і наркоманією, працівникам органів внутрішніх справ дово­диться мати справу з усіма видами доказів, передбачених законодавцем. Для збору доказів застосовують різноманітні прийоми, засоби і методи. Практика свідчить про те, що найчастіше докази по даній групі порушень збираються за допомогою спостереження, особистого огляду й огляду речей (ст. 264 КУпАП), вилучення речей і документів (ст. 265 КУпАП), медичного огляду (ст. 266 КУ­пАП).

Учасники доказування, їх види та правовий статус.

Залежно від ролі і призначення, обсягу і повноважень, форм і методів участі у провадженні по справах про адміністративні правопорушення учасників доказування можна розділити на декілька груп.



1. Компетентні посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають перебіг справи. Ці особи, які володіють адміністративно-юрисдикційними повноваженнями, можуть приймати постанови в справі (про застосування мір адміністративного стягнення, припи­нення справи і т.д.), скасовувати і змінювати їх.

Повноваження державних органів, громадських організацій, посадових осіб, що здійснюють владну діяльність, неоднакові. Вони різняться по категоріях справ (предметах ведення) і змісту владних прав по кожній підвідомчій категорії. У провадженні по справах про адміністративні правопорушення немає чі­ткого розмежування процесуальних функцій, як, наприклад, у кримінальному процесі, тому нерідко суб'єкти даної групи виконують функції від порушення і розслідування справи до розгляду і виконання винесеної постанови про накла­дення адміністративного стягнення.



2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі, - особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий, їхні законні представ­ники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники) і адвокати.

Правовий статус зазначених суб'єктів регламентується законом.

Для характеристики суб'єктів,' які притягаються до відповідальності, істотне значення має поняття "деліктність". Воно входить складовим елементом у загальну правоздатність учасників відношень адміністративної відповідальнос­ті.

Адміністративна деліктоздатність - це юридична властивість або стан суб'єкта, що полягає в спроможності (можливості) прийняти на себе відповідальність за зроблений адміністративний проступок.

У теорії права висловлена думка про те, що володіння правосуб'єктністю тим самим передбачає і деліктоздатність. Дійсно, деякі ознаки деліктності суб'єкта - вік, психічний стан (осудність) - є суб'єктивною передумовою до делік­тності, тобто в якихось ознаках поняття "правоздатність" і "деліктоздатність" збігаються.


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка