Лекція. Вікові особливості системи травлення



Скачати 187.45 Kb.
Дата конвертації24.11.2016
Розмір187.45 Kb.
Лекція. Вікові особливості системи травлення. Травна система складається з органів, які здійснюють механічну та хімічну переробку їжі, перетравлювання харчових продуктів на продукти живлення, всмоктування цих продуктів, а також виведення утворених шлаків.

Розрізняють такі відділи травного тракту: порожнина рота, стравохід, шлунок, дванадцятипала кишка та підшлункова залоза й печінка, що виділяють до неї свої секрети, а також тонка й товста кишки. Усі відділи відокремлені сфінктерами. Істотне значення має травлення в кожному попередньому відділі, що забезпечує послідовність процесів.

Травна система у людини починає розвиватися на 3-му тижні внутріутробного життя. В цей час внутрішній зародковий листок (ентодерма) згортається в трубку, що утворює первинну кишку, яка є замкненою з обох кінців і розташована попереду хорди. З ентодерми утворюються епітеліальний покрив органів травної системи й її залози, крім порожнини рота і анального каналу. Печінка і підшлункова залоза також розвиваються з первинної кишки (з ентодерми). Ротова порожнина та її органи, і відхідниковий канал утворюються зануренням ектодерми зі сторони головного (ротова ямка) і хвостового (відхідникова ямка) кінця зародка. Спочатку обидві утворені ямки відокремлені від первинної кишки двохшаровими перетинками: глотковою (проривається на четвертому тижні ембріогенезу) і відхідниковою (проривається пізніше). В наслідок цього первинна кишка з обох кінців отримує сполучення із зовнішнім середовищем. Оскільки передній і задній відділи травної трубки (системи) сформувались із ектодерми у зв’язку з утворенням ротової та відхідникової ямок, епітелій і залози, в тому числі слинні, мають ентодермальне походження.

Інші шари органів травної системи (травної трубки), в тому числі власна пластинка слизової оболонки, підслизова основа, м’язева і адвентиційна оболонки (серозна також) походять із передньої (вентральної) частини зародкового листка – із несегментованої частини мезодерми.

Первинна кишка й органи травної системи, що формуються на її основі, спочатку розташовуються вздовж тіла зародка, по її поздовжній осі. Починаючи з 2-го місяця внутріутробного розвитку, спостерігається інтенсивний ріст органів травної системи, з’являється веретеноподібне розширення – майбутній шлунок, ростуть тонка і товста кишки. Із ентодермальних занурень майбутньої дванадцятипалої кишки починають формуватися печінка і підшлункова залоза. Під час росту і диференціювання органів травної системи відбувається поступове повертання вправо (за годинниковою стрілкою) органів, розташованих в черевній порожнині. Шлунок повертається довкола своєї поздовжньої осі на 90˚. При цьому дванадцятипала кишка та печінка зміщуються вправо. Відділ травної трубки, з якого розвивається тонка, сліпа та висхідна ободова кишка, повертається вправо, в кінцевому результаті, на 270˚. Внаслідок росту травної трубки і цих переміщень утворюються багаточисленні петлі тонкої кишки та згини товстої (ободової) кишки.

На 12-му тижні внутріутробного розвитку починає утворюватись трипсиноген, на 18-му – хімотрипсиноген. Ліпаза з’являється на 12-му тижні, амілаза – лише після народження. Крім залозистої паренхіми утворюються панкреатичні острівці (острівці Лангенганса), які на 8-му тижні містять глюкагон, а на 12-му – інсулін. До народження дитини підшлункова залоза ще не сформована.



Травлення у період внутрішньоутробного розвитку. До імплантації зародка в стінку матки його живлення відбувається за раху­нок запасних речовин у цитоплазмі яйцеклітини. Ембріон живиться секре­тами слизової оболонки матки і речовинами жовточного мішка (гістотрофне живлення). Після утворення плаценти провідним стає гемотрофне живлення (трансплацентарне). Пла­центарна мембрана має неоднакову проникність для різних речовин. З крові матері в кров плоду надходять глюкоза, амінокислоти, дипептиди. Плацента проникна для більшості білків, ліпідів, полісахаридів, а також може синтезувати білки і глікоген, які також використовує ембріон. З 4–5-го місяця гестації починається діяльність органів травлення плода й амінотрофне живлення. Амніотична рідина надходить до травно­го тракту плода, де поживні речовини частково перетравлюються і про­дукти всмоктуються в кров плоду. Цьому процесу сприяють смоктальні, дихальні, а пізніше і ковтальні рухи плода. Добовий об’єм амніотичної рідини, яка поглинається плодом, в останні місяці вагітності становить 1 л.

Деяка частина харчових речовин амніотичної рідини перетравлюється власними ферментами рідини. Таке травлення називається автолітичним.

Травні залози формуються в різні терміни ембріогенезу. Ферментативна активність тонкої кишки формується раніше, ніж в інших частинах кишкового тракту. У тонкій кишці відбувається гідроліз харчових речовин за типом пристінкового та внутрішньоклітинного травлення. Секреція ферментів клітинами шлунка та підшлункової залози у плода є низькою.

У плоду ще немає періодичної моторної діяльності травного тракту. Моторний апарат має низьку збудливість, може відповідати місцевими скороченнями на сильні подразники.

Уже в перші тижні вагітності у плода закладається ендокринний апарат травного тракту: збільшується кількість ендокринних клітин під час внутрішньоутробного розвитку; у клітинах збільшується кількість пептидів (гастрину, секретину, ентероглюкагону, соматостатину та ін.). Під час внутрішньоутробного розвитку закладаються периферійні та центральні нервові механізми регуляції діяльності травного тракту.

Після народження дитини органи травної системи продовжують рости і диференціюватись, при цьому спостерігаються їх вікові зміни.



Ротова порожнина у дитини відносно мала, заповнена язиком. Язик короткий, широкий і товстий. Коли ротова порожнина закрита, язик торкається щік і твердого піднебіння. Губи і щоки відносно товсті, у щоках розвинуті м’язи та щільні жирові грудочки. На яснах розвинені валикоподібні потовщення для кращого захоплення соска грудної залози під час годування. Слизова оболонка внутрішньої поверхні губ у новонароджених не є гладенькою, її борозни потрібні для кращого пристосування до акту смоктання. Слизова оболонка ротової порожнини ніжна, багата кровоносними капілярами, але відносно суха. Сухість слизової оболонки зумовлена дефіцитом слини після народження, хоча слинні залози сформовані до моменту народження. З перших днів життя в слині міститься амілолітичний фермент (амілаза). Слина має слабко кислу реакцію, що може сприяти інфікуванню ротової порожнини.

Вхід у гортань новонародженого розташований високо, над нижньо-заднім краєм м’якого піднебіння і з’єднаний з ротовою порожниною. Тому, їжа рухається з обох боків від гортані через сполучення між порожниною рота і глоткою. Новонароджений може дихати і смоктати одночасно.



Глотка у новонародженого коротка (3 см), нижній її край знаходиться на рівні між тілами ІІІ і ІV шийних хребців, до 11–12 років – на рівні V–VI, у підлітковому віці – на рівні VI–VII. Глотковий отвір слухової трубки розташований на рівні твердого піднебіння, біля піднебінної заслінки та має вигляд щілини. Після 2–4-річного віку отвір починає переміщуватись до верху і до заду, зберігаючи щілиноподібну форму, або стає овальним.

Стравохід у новонародженого має довжину 10–12 см, яка до 11–12 років подвоюється (20–22 см). Відстань від зубів до кардіальної частини шлунка у новонародженого становить 16,3 см, у 2 роки – 22,5 см, у 5 років – 26–27,9 см, у дитини 12 років – 28,0–34,2 см. Довжина просвіту стравоходу у дитини 2–6 місяців 0,8–1,2 см, після 6-річного віку – 1,3–1,8 см. М’язева оболонка стравоходу у новонародженого слаборозвинена, інтенсивно росте до 12–15 років, а в подальшому змінюється незначно. Слизова оболонка у дітей до одного року містить мало залоз, поздовжні складки з’являються у 2–2,5 років. Стравохід до­бре кровопостачається судинами. Перистальтика стравоходу виникає під час ковтальних рухів.

Шлунок у новонародженого шлунок веретеноподібної форми, яка до кінця першого року життя подовжується, а від 7 до 11 років набуває форми дорослої людини. У немовляти місткість шлунку біля 50 см3, до завершення грудного періоду місткість збільшується до 250–300 см3, у 2 роки – 490–500 см3, у 3 роки – 580–680 см3, до 4-ох років збільшується до 750 см3. До завершення періоду другого дитинства (12 років) місткість шлунка зростає до 1300–1500 см3. У дітей, які знаходяться на штучному годуванні, шлунок розтягнутий, особливо в ділянці передньої стінки.

Кардій, дно, частина тіла шлунка знаходяться в лівому підребер’ї і прикриті лівою часткою печінки. Велика кривизна прилягає до поперекової ободової кишки. Із зменшенням лівої частки печінки шлунок наближається до передньої черевної стінки і зміщується в надчеревну ділянку. Вхідний отвір шлунку новонародженого знаходиться на рівні VIIІ–ІХ грудних хребців, а отвір пілоричної частини – на рівні XI–XII. У міру росту дитини шлунок опускається: до 7-ми років при вертикальному положенні тіла вхідний отвір шлунка проектується між ХІ–ХІІ грудними хребцями, а вихідний – між ХІІ грудним і І поперековим хребцями; в старечому віці шлунок ще більш опущений. Слизова оболонка шлунку у новонародженого відносно товста, складки високі, кількість шлункових ямок досягає 200 тис. (до 2-ох років життя їх кількість складає 720 тис, до 15 років – 4 млн). Шлункових залоз у новонародженого близько 500 тис., у 2-місячної дитини їх кількість досягає 1,8 млн., у 2 роки – 8 млн., у 6 років – 10 млн., у дорослої людини – близько 35 млн. М’язева оболонка шлунку при народженні слаборозвинена, максимальної товщини досягає до 15–20 років.



Кишки новонародженого мають відносно більшу довжину, ніж у дорослих. Співвідношення між довжиною кишок і тілом новонародженого 8,3:1 (у дорослої людини – 5,4:1). У новонародженого тонка кишка дуже довга, на 1 кг маси тіла дитини її приходиться 1 м (у дорослого – 10 см). Така довжина кишок пояснюється пристосуванням дитини до пристінкового травлення, якого достатньо для гідролізу й асиміляції грудного молока ферментативними системами, що утримуються на мембранах клітин епітелію кишки. Площа поверхні слизової оболонки кишки збільшується в 3 рази за рахунок складок, і в 20 разів за рахунок ворсинок. Кишкові петлі розташовані дуже компактно за рахунок відносно великої печінки і недорозвинутого малого таза. Кишки у новонароджених і дітей грудного віку мають наступні особливості: - у тонкій кишці міститься велика кількість газів; - велика проникність кишкового епітелію; - слабкий розвиток м’язового шару й еластичних волокон кишкової
стінки; - ніжна слизова оболонка з великою кількістю кровоносних судин; - недостатність секреторного апарату; - добре розвинуті складки слизової оболонки кишки і ворсинки.

Усі ці особливості впливають на високу проникність у кров нерозщеплених складових частин їжі, токсично-алергійних речовин та мікроорганізмів.



Тонка кишка у новонародженого довжиною 1,2–2,8 м, яка до 2–3-річного віку зростає (в середньому 2,8 м), до 10 років – досягає величини дорослої людини (5–6 м). Діаметр кишки до кінця першого року життя становить 16 мм, а в 3 роки – 23 мм.

Дванадцятипала кишка у новонародженого кільцеподібної форми, початок і кінець якої розташовуються на рівні І-го поперекового хребця. До 7 років низхідна частина кишки опускається до ІІ-го поперекового хребця. Дуоденальні залози у новонародженого розгалужені слабо. Інтенсивний ріст залоз спостерігається в перші роки життя дитини.

У порожньої та клубової кишок при народженні відмічені такі особливості: складки виражені слабо, залози недорозвинені, наявні багаточисленні ворсинки, м’язева оболонка слаборозвинена.

Порожня кишка становить 2/5, а клубова – 3/5 довжини тонкої кишки. Між цими частинами немає чіткої межі. Клубова кишка закінчується дивертикулом клубової кишки, у новонароджених клапан відносно слабкий, тому вміст сліпої кишки з бактеріальною флорою може закидатися назад у клубову кишку.

Брижа у новонароджених тонка, швидко збільшується в довжину на 1-му році життя. Лімфа, що відтікає від кишок, не проходить через печінку, а потрапляє безпосередньо в циркулюючу кров.

Інтенсивний ріст всіх структур тонкої кишки відмічається до 3-ох років, потім дещо сповільнюється та в 10–15 років знову посилюється.



Товста кишка у новонародженого коротка (в середньому 65 см), гаустри і сальникові вирости в обводової кишки відсутні. Першими розвиваються гаустри – на шостому місяці, а сальникові вирости – на другому році життя дитини. До кінця грудного віку товста кишка подовжується до 83 см, а до 10 років досягає 118 см. Стрічки ободової кишки, гаустри і сальникові вирости завершують формування до 6–7 років.

Товста кишка легко переміщується, що залежить від заповнення шлунка і тонкої кишки. У новонародженого пряма кишка відносно довша і в разі заповнення може займати весь малий таз. Ампула прямої кишки не розвинена.

Виділення соків у товстій кишці недостатнє, проте товста кишка відіграє важливу роль у процесі травлення: тат відбувається всмоктування води і формування калових мас. Важливе місце займає у травленні мікрофлора товстої кишки. Кишки плода і новонародженої дитини впро­довж перших 10–20 годин життя стерильні. Формування кишкової мікрофлори починається з 1-ї доби життя і за 7–9 днів у здорових доношених дітей, що отримують грудне молоко, вона досягає нормального рівня. Якщо дитина на грудному вигодовуванні, то в кишках переважає B. bifidus, а якщо на штучному – B. coli.

Моторика кишок у новонароджених енергійна, що збільшує частоту випорожнень. Дефекація є рефлекторним актом, який у перші 2 тижні відбувається до 6 разів на добу. Протягом 1-ї доби дитина виділяє меконій (першородний кал) зелено-чорного кольору. Він складається з жовчі, епітеліальних клітин, слизу, ферментів, навколоплідних вод. Випорожнення у здорових новонароджених, яких годують грудним молоком, мають кашкоподібну консистенцію, жовто-зелений колір, кислий запах.



Сліпа кишка у новонародженого коротка (1,5 см), розташовується вище крила клубової кістки. В праву клубову ямку кишка опускається до середини підліткового віку (14 років), у міру росту висхідної ободової кишки. Висхідна ободова кишка коротка, у новонародженого вона прикрита печінкою. В підлітковому й юнацькому віці висхідна ободова кишка набуває будови, характерної для дорослої людини.

Поперечна ободова кишка у новонародженого має коротку брижу (до 2см), спереду прикрита печінкою. До 1,5–2 років ширина брижі збільшується до 5,0–8,5 см, що сприяє збільшенню рухливості кишки. У дітей 1-го року довжина поперекової ободової кишки становить 26–28 см, до 10-ти років – зростає до 35 см; у старих людей відмічено найбільшу довжину поперечної ободової кишки.

Низхідна ободова кишка у новонароджених довжиною біля 5 см. До завершення періоду грудного віку її довжина подвоюється, в 5 років складає 15 см, у 10 років – 16 см. Найбільшої довжина кишка досягає до старечого віку.

Сигмовидна ободова кишка у новонародженого (довжиною біля 20 см) знаходиться високо в черевній порожнині, має довгу брижу. Широка її петля розташована у правій половині черевної порожнини (інколи досягає сліпої кишки). До 5 років петлі сигмовидної кишки розташовуються над входом у малий таз. До 10 років довжина кишки збільшується до 38 см, її петлі опускаються в порожнину малого тазу. Після 60–70 років кишка атрофується внаслідок потоншення її стінок.

Пряма кишка (довжиною 5–6 см) у новонародженого циліндричної форми, не має ампули і згинів, складки не виражені. В період першого дитинства завершується формування ампули, після 8 років – згинів. Прямокишкові стовпи і пазухи у дітей добре розвинені. Швидкий ріст прямої кишки спостерігається після 8 років: до завершення пубертату довжина сягає 15–18 см, а діаметр 3,2–5,4 см.

Печінка у новонародженого великих розмірів, займає більшу половину об’єму черевної порожнини. Маса печінки у немовляти 135 г, що становить 4,0–4,5 % маси тіла (у дорослих 2–3 %). Ліва частка печінки за розмірами рівна правій (іноді й більша). Нижній край печінки випуклий, під її лівою часткою розташовується ободова кишка; по правій середньо ключичній лінії виступає з-під реберної дуги на 2,5–4,0 см (після 7 років нижній край печінки з-під реберної дуги вже не виходить), а по передньо-серединній лінії – на 3,5–4,0 см нижче мечоподібного відростку. У дітей 3–7 років нижній край печінки знаходиться нижче реберної дуги на 1,5–2,0 см (по серединно ключичній лінії). Під печінкою розташовується лише шлунок. Починаючи з цього віку скелетотопія печінки дитини майже як у дорослої людини. У дітей печінка дуже рухлива, її положення легко змінюється при зміні положення тіла людини.

До моменту народження печінка містить багато глікогену (у 2–3 рази більше, ніж печінка дорослого), що важливе для енергетичного забезпечення малюка в перші години життя. Детоксикаційна функція печінки в перші дні життя понижена. Об’єм жовчного міхура у новонародженого – 3,2 мл, в 1 рік – 8,6 мл, у дорослих – 50–65 мл. З моменту народження печінка продукує жовч, необхідну для гідролізу молока. У абсолютній кількості об’єм жовчі, що виділяється, невеликий, але з розрахунку на кг маси тіла – в 4 рази більше, ніж у дорослих. Це сприяє засвоєнню молока. Жовчних кислот в жовчі в перші дні життя багато, в подальшому їх зміст знижується і зберігається на цьому рівні у дошкільників і школярів (це може бути причиною недостатнього засвоєння жирів), у дорослих їх зміст знов зростає.



Жовчний міхур у новонародженого подовжений (3,4 см), проте його дно не виступає з-під нижнього краю печінки. До 10–12 років довжина жовчного міхура зростає приблизно в 2–4 рази. Проектується жовчний міхур на передню черевну стінку нижче реберної дуги, на 2 см вправо від передньої серединної лінії.

Підшлункова залоза у новонародженого коротка, довжиною 4–5 см, масою 2–3 г. Вона швидко збільшується в розмірах (до року її маса досягає 10–12 г, у дорослого – 72–76 г), що забезпечує істотну надбавку об’єму панкреатичного соку. Цьому сприяє перехід на змішане або на штучне вигодовування. У новонароджених дітей підшлункова залоза відносно рухлива. Топографічні взаємовідносини залози з сусідніми органами, характерні для дорослої людини, встановлюються в перші роки життя дитини. З самого народження підшлункова залоза виділяє всі ферменти, характерні для дорослого, але активність їх низька; вона досягає максимальних значень до 4–6 років. Функціональне дозрівання підшлункової залози завершується до 15–16 років. Материнське молоко, що має в своєму складі оптимальну кількість речовин, необхідних для розвитку дитини, є основним продуктом живлення на першому році життя. У цей період переважає мембранне і внутрішньоклітинне (по типу піноцитозу) травлення. Для грудних дітей характерний також аутолітичний тип травлення, який відбувається за рахунок ферментів, що містяться в молоці.

Травлення в порожнині рота. Слинні залози функціонують з моменту народження, але в перші місяці слини виділяється мало: поза смоктанням – 0,01–0,1 мл/хв., при смоктанні – 0,4 мл/хв. Активність амілази слини у новонароджених дуже низька, але вже в 1 рік вона досягає активності дорослої людини. З 4-х місяців салівація посилюється і до року досягає 150 мл в день, що складає 10 % від рівня дорослого. При грудному вигодовуванні слина потрібна для створення герметичності контакту губ дитини з грудьми матері, а також для звертання молока в шлунку (це полегшує гідроліз козеїну). Значно посилюється салівація при прорізуванні зубів (фізіологічна гіперсалівація). Протягом першого року утворюються умовні слиновидільні рефлекси – на маму, обстановку, час годування. Активність лізоциму слини у грудних дітей нижча, ніж у дорослих. Кислотність слини варіює у дітей в межах 7,0–7,5.

Зуби. З посиленням харчування і отриманням різних продуктів у дітей посилюється секреторна і моторна діяльність травної системи. Єдиним типом травлення стає власне травлення під впливом ферментів у порожнині травного тракту. З переходом на тверду їжу стає важливим механічне оброблення харчових продуктів і формування харчової грудки. Для жування стає важли­вим розвиток зубів.

У перші місяці після народження зуби містяться під слизовою оболон­кою ясен. Прорізування зубів починається з 6-місячного віку, цей процес може відбуватися з відхиленнями в загальному стані дитини. З’являється підвищена збудливість, дитина вередує, порушується сон, апетит, починається посилене слиновиділення, рефлекторно виникають риніт, подразливість слизової оболонки горла, підвищується температура тіла. Після прорізування зубів усі негативні явища зникають, дитина заспокоюється.

На кожній половині щелепи одночасно прорізуються зуби лівої та правої половини ротової порожнини. Здебільшого спочатку прорізуються нижні зуби, потім – верхні. Винятком є поява бічних верхніх різців, надалі – бічних нижніх.

Молочні зуби в кількості 20 з’являються в період з 6 міс. до 24 міс. (їх кількість рівна: вік дитини в місяцях – 4). Центральні різці з’являються на 6–8-м міс. (спочатку нижні, потім – верхні), латеральні різці – на 8–12-у міс., ікла – на 16–18-у міс., перші корінні – на 12–16-у міс., ікла – на 16–20-у міс., другі корінні – на 20–30-у міс. Випадання молочних зубів починається з 6–7 років. Постійні зуби в кількості 32 починають прорізуватися з 6–7 років; процес завершується до 17–20 років або пізніше. Послідовність така: перші великі корінні (6–7 років), медіальні різці (7–8 років), латеральні різці (8–12 років), перші малі корінні (9–11 років), другі малі корінні (11–13 років), ікла (12–14 років), другі великі корінні (12–13 років), треті великі корінні або зуби мудрості (17–20 років, іноді 25–30 років).

Для розрахунку кількості постійних зубів можна користуватися формулою: 4–20 (де n – кількість років, які виповнилися дитині). Після прорізування перших молочних зубів жувальні рухи слабкі, вони аритмічні й чергуються зі смоктальними рухами. Із збільшенням кількості зубів жувальні рухи стають ритмічними, вони залежать від якості їжі, яка пережовується. Після заміни молочних зубів на постійні встановлюється нормальний прикус (12–13 років) і акт жування набуває усіх властивостей, характерних для дорослої людини.

Травлення в шлунку. До моменту народження шлункові залози розвинені слабо. Тому у новонароджених активність ферментів, а також кислотність шлункового соку набагато нижча (рН 3–4), ніж у дорослих (це виключає можливість денатурації та гідролізу імуноглобулінів материнського молока, які при всмоктуванні в кишечнику поступають в кров дитини). Кислотність шлункового соку у них зумовлена молочною кислотою; при переході на штучне живлення вона заміщається соляною кислотою (максимальна секреція НСl спостерігається в 15–16 років). У дітей (до 6–7 років) через низьку концентрацію НС1 шлунковий сік володіє слабкими бактерицидними властивостями, що сприяє їх легкій сприйнятливості до шлунково-кишкових інфекцій.

Перші 2 місяці життя білки не розщеплюються; у 2–3 місяці гідролізу піддаються білки рослинного походження, а з 5 місяців – тваринного походження. У ранньому віці в шлунковому соку присутній фетальний пепсин (хімозин), що бере участь в гідролізі козеїну. У грудних дітей в шлунковому соку міститься ліпаза, що гідролізує жир молока. З віком росте об’єм виділення шлункового соку, соляної кислоти, активність ферментів. До 7 років шлункове травлення досягає майже повного розвитку, який остаточно завершується в період статевого розвитку, тобто до 15–16 років.



На першому році життя активність гладких м’язів шлунку низька. У цьому віці превалює активність пілоричного сфінктера, тоді як активність кардіального сфінктера низька; тому у грудних дітей часто має місце зригування. Формування кардіального відділу шлунку завершується до 8 міс. При грудному вигодовуванні шлунок звільняється від їжі через 2,5–3 години, при харчуванні коров’ячим молоком – через 3–4 години.

Травлення в кишечнику. У новонароджених має місце висока ферментативна активність, що компенсує низьку активність ферментів шлунку та підшлункової залози. У грудних дітей висока активність лактази; при харчуванні дефінітивно істотно зростає активність сахарази (інвертази) і мальтази, тоді як активність лактази знижується. Прикорм підсилює секреторну діяльність тонкого кишечника. Наприклад, раннє (з 1,5 міс.) включення в раціон протертих фруктів і овочів підвищує активність ентерокінази і лужної фосфатази, збільшує апетит і сприяє затримці в організмі кальцію та магнію.

Всмоктування. У новонароджених і грудних дітей в кишечнику розвинений механізм піноцитозу – захоплення нерозщепленого білка. Тому в кров поступають білки молока, зокрема імуноглобуліни як чинники гуморального специфічного імунітету, а також яєчний білок та інші білки. Надмірне надходження білка в організм грудних дітей часто призводить до шкірних висипань. У грудних дітей підвищене всмоктування отруйних продуктів з кишечника; з урахуванням низької знешкоджуючої функції печінки це може приводити до інтоксикацій. У грудних дітей весь кишечник виконує функцію всмоктування, надалі вона реалізується, головним чином, проксимальними відділами кишечника. До 10 років всмоктування активно проходить в шлунку, тоді як у дорослих, в основному, в тонкому кишечнику. При стресі проходження їжі по шлунково-кишковому тракті грудних дітей швидшає, що знижує всмоктування поживних речовин, води і призводить до дегідратації.

Нейрогуморальна регуляція діяльності шлунково-кишкового тракту (ШКТ). У новонароджених і грудних дітей активно функціонує ендокринний апарат ШКТ: завдяки гастрину, секретину, вазоактивному інтестинальному пептиду, соматостатину, нейротензину та іншим ентерональним гормонам відбувається адекватна до їжі регуляція діяльності ШКТ, а також ріст і розвиток всіх його відділів. У новонароджених недорозвинена метасимпатична автономна система, тому моторика ШКТ на першому році життя слабка, розвиток цієї системи завершується до 3–5 років. Дитина народжується зі сформованими безумовними рефлексами – смоктальним, ковтальним. На їх базі утворюються численні умовні рефлекси, зокрема що мають пряме відношення до регуляції діяльності ШКТ. З віком відбувається „кортиколізація“ процесів регуляції діяльності ШКТ.

Інволюційні зміни органів травлення. Найбільш виражені атрофічні зміни відбуваються в ротовій порожнині. Зуби набувають жовтуватого відтінку, мають різний ступінь стертості, кількість їх зменшується (у літньому віці зберігається 12 зубів, у старечому – 4, у довгожителів – 2). Найпершими втрачаються бічні зуби, потім – передні, проте існує думка, що здорові зуби не повинні випадати. При старінні зменшуюються об’єми ротової порожнини та слинних залоз, атрофуються мімічні та жувальні м’язи, а також кістки лицьового черепа. Атрофія верхньої щелепи випереджає зменшення розмірів нижньої щелепи, чим зумовлює порушення прикусу, утруднення відкушування та жування, що викликає проблеми естетичного і фонетичного характеру. При старінні знижується вироблення слини (результат зменшення ефективності слиновидільних рефлексів та атрофії слинних залоз), що призводить до сухості в роті, розвитку тріщин язика та губ; знижується активність амілази слини. Проте, язик зберігає свої розміри та при втраті зубів частково здійснює функцію механічної обробки їжі. За рахунок атрофії сосочків язика знижується чутливість на солодке (у 70% людей похилого віку), а також на кисле та гірке (40%).

При старінні відбуваються подовження і деяке викривлення стравоходу (як наслідок збільшення кіфозу грудного відділу хребта і розширення дуги аорти), атрофія секреторного епітелію, гладких м’язів, зниження тонусу стравохідного сфінктера, що підвищує ймовірність розвитку рефлюксу (відрижки). Утруднене ковтання пов’язане з віковими змінами ядер стовбура мозку, із зниженням секреції слини й атрофією ковтальних м’язів.

Товщина слизового шару шлунку зменшується, сплощуються шлункові ямки, зменшуються розміри залозевих клітини. Зменшується кількість кровоносних капілярів, що викликає гіпоксію органу. В результаті таких змін у слизовій оболонці шлунку, а також порушення нейрогу­моральної функції, знижуються інтенсивність та об’єм секреції шлункового соку, зменшується кислотність (зниження продукції соляної кислоти починається з 30–35 років), знижується концентрація пепсину. Моторна функція шлунку сповільнюється, у зв’язку з чим їжа тривалий час перебуває в шлунку – це є своєрідною компенсацією пониженої секреторної активності шлунку. Припускають, що у старих людей спостерігається картина хронічного гастриту.

Атрофічні зміни в підшлунковій залозі починають розвиватися після 40 років. Замість ацинозних клітин, що продукують компоненти панкреатичного соку, розростається сполучна і жирова тканина. Це зменшує секрецію підшлункового соку, вмісту й активності протеолітичних ферментів, ліпази та, у меншій мірі, амілази. При старінні понижена секреторна відповідь на гуморальні чинники.

З віком збільшується загальна довжина кишечника, частіше окремих частин товстої кишки. У стінці відбуваються атрофічні зміни, що призводять до порушен­ня мембранного травлення, всмоктування вуглеводів, білків, жирів. Змінюється мікрофлора кишок: активізується гнилісна мікрофлора, знижується молочнокисла. Зі зниженням секреції травного тракту збільшується кількість про­дуктів неповного гідролізу, а вони є середовищем для розмноження мікробів. З віком збільшується кількість мікробів у тонкій кишці, що гальмує гідроліз і всмоктування. Збільшенню кількості мікробів сприяє послаблення моторики і перистальтики.

Клітини кишечника погано засвоюють вітамін С, проте всмоктування вітамінів А і Е не порушується, а зниження рівня цих вітамінів в організмі літніх людей є наслідком нераціонального харчування. При старінні зменшується інтенсивність продукції кишкових ферментів; знижуються сорбційні властивості ентероцитов. У деяких людей через зниження активності лактази в цьому віці виникає несприйнятливість молока. Переміщення їжі по тонкому кишечнику відбувається повільніше у літніх людей, що певною мірою компенсує понижену в цьому віці утилізацію поживних речовин.

При старінні послаблюється моторна функція товстого кишечника, знижується прояв гастроколонального і дуоденоколонального рефлексів, що породжує закрепи.

З віком зменшується маса печінки: в похилому – 1460 г, в старечому – 1150 г (у молодому – 1600 г). Знижуються функціональні можливості гепатоцитів, що порушує білковий, жировий і вуглеводний обмін і знижує детоксикаційну функцію печінки, що підвищує ризик розвитку набряку тканин, знижує транспортні функції крові. На пізніх етапах онтогенезу знижується майже на 1/3 рівень вільних амінокислот (головним чином незамінних), що зменшує інтенсивність синтезу білків у всіх органах. Проте, зміни функціональної активності гепатоцитів підвищує в літньому віці рівень у крові холестерину, який в старечому віці нормалізується.



Інволюційні зміни знижують тонус гладких м’язів жовчного міхура, у зв’язку з чим збільшуються його розміри, сповільнюють моторну функцію та здатність до евакуації жовчі. Спостерігається застій жовчі, що підвищує ризик каменеутворення в жовчному міхурі.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка