Лекція «Вчити дитину вчитися»



Скачати 230.55 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір230.55 Kb.
Лекція «Вчити дитину вчитися»

В. Сухомлинський підкреслював, що головне зав­дання школи полягає в тому, щоб навчити дитину вчитися, сформувати інструмент, без якого вона стає невстигаючою, нездібною. Цим інструментом, на думку відомого вченого, є п'ять умінь: вміння спостерігати; думати; висловлювати думку про те, що бачу, роблю, думаю, спостерігаю; читати; писати.

«Хіба школяр не вміє вчитися? — дивуються деякі батьки. — Адже дитина ходить у школу, готує уроки. Невже цього недостатньо?» Виходить, що так. Невміння вчитися найчастіше є причиною того, що діти вчаться нижче своїх можливостей або досягають певних результатів ціною надмірних зусиль.

Щоб сформувати в учнів уміння вчитися, раціонально оволодівати знаннями, важливо вироби­ти в них цілий комплекс різноманітних ор­ганізаційних та інтелектуальних умінь, які забезпечу­ють самостійність у навчанні. Яка участь батьків у цьому процесі? На думку О. Савченко, сім'я може зробити дуже багато: привчити дитину до виконання режиму дня, виховувати організованість, озброювати раціональними способами запам'ятовування, розви­вати мислення, спостережливість і обов'язково — прагнення до самостійної праці.

Охарактеризуємо деякі із зазначених напрямів.

Як ми вже підкреслювали, успішне навчання шко­лярів тісно пов'язане з організацією робочого місця. Дитина повинна вміти відібрати все необхідне для заняття, правильно розташувати навчальне приладдя на столі, підтримувати порядок на робочому місці під час виконання домашніх завдань. Це допомагає уни­кати побічних подразників, зосередитися, мобілізува­ти всі сили на роботу.

Щоб навчити дитину вчитися, сформувати в неї уміння планувати майбутню діяльність, тобто визна­чити мету роботи, відбирати необхідні прийоми її ви­конання, встановлювати їх послідовність, здійснюва­ти контроль за ходом роботи згідно з накресленим планом. Варто виробити в учнів узагальнений підхід до будь-якого завдання: спочатку треба подумати, а потім виконувати. Привчайте дитину міркувати так: з чого почнеш роботу, що зробиш потім, чим закінчиш, як перевіриш. Не скупіться на похвалу, за-охочувайте найменші прояви самостійності: «Ти чітко спланувала свою роботу, працювала за планом, нічого не пропустила, тому і виконала завдання пра­вильно. Я рада за тебе».

Якщо дитині інколи важко передбачити послідовність виконання роботи, батьки з успіхом можуть використовувати прийом «роби, як я» («Якби я це робила, каже мама, — я б спочатку...»).

Щоб скласти план твору, учень повинен: уважно прочитати текст, поділити його на логічно завершені частини, до кожної частини підібрати заголовок, чітко та стисло його сформулювати і записати. Слід пам'ятати, що цим складним умінням діти оволодіва­ють поступово. Спочатку вони вчаться відповідати на запитання стосовно прочитаного, ділити текст на частини, визначати (з допомогою вчителя) головну думку. І ось ми з вами вже в п'ятому класі, а значить ваші діти оволоділи умінням членувати текст на логічно завершені уривки, складати план, проводити спостереження за змістом і логікою абзаців. Цент­ральна ланка у складанні плану — вміти визначити головну думку твору.

Таким чином, ми виділили наступне уміння, яке необхідне для того, щоб навчити дитину вчитися — вміння визначати головні і другорядні ознаки. У процесі навчання школярі дізнаються, що всі ознаки, які притаманні даному предмету, поділяються на головні і другорядні. Головні — це ті, які завжди належать предмету, без яких він не може існувати. Другорядні ознаки в одному випадку можуть належати даному об'єкту, а в іншому — ні. Так, головна ознака м'яча — кругла форма. Оскільки він може бути великим і маленьким, червоного або синього кольору, то розмір і колір м'яча - ознаки другорядні. Пограйте з дитиною у гру «Хто більше?». Виберіть якийсь пред­мет (наприклад, сніг) і постарайтесь виділити як­найбільше властивостей (холодний, блискучий, білий, м'який, іскристий, глибокий, дрібний, несподіваний). Які серед цих ознак головні? Чому? Поміркуйте ра­зом.

Якщо ваші діти ще не вміють, то вам обов'язково слід привчити точно виконувати вказівку дорослого.

Адже, як правило, у процесі виконання домашніх завдань часто виникають такі питання: «Переписува­ти у зошит вправу чи виписувати лише окремі сло­ва?», «Задачу розв'язувати окремими діями чи вира­зом?». Щоб цього уникнути, важливо, насамперед, навчити дитину уважно слухати вчителя, найваж­ливіше записувати у щоденник.

Формуванню уміння точно виконувати вказівки дорослого сприяють «графічні диктанти». Суть впра­ви поясніть дитині таким чином: «Зараз ми будемо малювати узор. Робити це потрібно так: я буду гово­рити, в який бік і на скільки клітинок проводити лінію, а ти виконуй. Кожну наступну лінію починай там, де закінчилася попередня, не відриваючи олівця. Наприклад, відрахуй чотири клітинки зверху, дві — зліва, три — вверх, сім — наліво, шість — напра­во. А тепер самостійно продовж узор». Поступово малюнок варто ускладнювати.

Уміння вчитися включає в себе і навички умілого користування підручником. Дитина повинна швидко знаходити ті сторінки, на яких буде працювати. Ефективним у даному випадку є використання закладки, яка перекладається з уроку на урок на потрібне місце.

Учні повинні знати, що виділені жирним шрифтом слова, визначення обов'язково треба прочитати декілька разів, щоб запам'ятати; на всі запитання, подані до тексту, потрібно дати відповідь.

При заучування віршів рекомендуємо таку послідовність дій:

1. Уважно прочитай вірш, вдумайся у його зміст.

2. Завчи перший стовпчик, потім — другий.

3. Повтори перший з другим.

4. Завчи третій стовпчик.

5. Повтори перший, другий, третій і т.д.

6. Повтори вірш ввечері і зранку, дотримуючись відповідної інтонації. Невеличкий вірш краще про­читати 2—3 рази весь, потім відтворювати.

Обов'язковою умовою повноцінного навчання є формування у школярів уміння контролювати викона­ну роботу. Учені стверджують, що оволодіння конт­рольними уміннями здійснюється двома шляхами:

вихованням потреби в самоконтролі і озброєння ди­тини конкретними способами контролю.

Школярі порівняно легко оволодівають способом перевірки завдань шляхом співставлення зі зразком (текстом підручника, словником). Батькам не варто поспішати виправляти помилку. Важливо ще раз звернути увагу дитини на зразок: «Давай зіставимо зі зразком», «Послухай уважно, як я вимовляю це сло­во».

Характерною особливістю математичних завдань є те, що правильність їх розв'язання не можна проко­нтролювати, співставляючи результат зі зразком. Існують спеціальні способи перевірки математичних завдань: повторне розв'язування того ж прикладу, виконання оберненої дії, застосування переставної властивості додавання.

Навчаючи школярів перевіряти розв'язання задач, можна користуватися такими способами: встанов­лення меж пошукового числа, розв'язування задачі іншим способом, складання і розв'язування оберне­ної задачі, встановлення відповідності між результа­том і умовою задачі.

Таким чином, ми розглянули найважливіші уміння, які складають основу уміння вчитися. Фор­муються вони не лише прямим шляхом, але й опосе­редкованим.

Опосередковані засоби впливу — це, насамперед, особистісно-орієнтоване спілкування, атмосфера доброзичливості, радості спільної праці. Якщо в сім'ї склалися такі стосунки — учень не боїться висловлю­вати власну думку, запитувати, міркувати.

Народна мудрість говорить: «Хто думає, той і ро­зум має». Тому частіше ставте перед своїми дітьми запитання: «Чому ти так думаєш?», «Як це можна до­вести?», «Ти впевнений?», «Чому ти вважаєш цей шлях правильним?». Не скупіться на похвалу, помічайте найменші успіхи у навчанні: «Минулого разу ти допустився шість помилок у завданні, а цьо­го разу лише три», «Молодець, ти вже навчився розв'язувати задачі на дві дії». Дитині так потрібна ваша підтримка!



Лекція

«Як допомогти дитині грамотно писати»

Мабуть, наперед можна сказати, що жоден пред­мет шкільного курсу не завдає вам стільки турбот, скільки рідна мова. Мається на увазі перш за все гра­мотне письмо.

А чи бувають діти, як вони говорять^ що пишуть грамотно, інтуїтивно, самі не знаючи, чому пишуть саме так, а не інакше. Зустрічаються, звичайно, й такі. Правда, дуже рідко. Як правило, у цих дітей надзвичайно добре розвинута зорова пам'ять. Вони багато читають і просто у процесі читання запам'ято­вують правильне написання багатьох слів. Проте і в цих небагатьох щасливців погані справи з пункту­ацією.

І все-таки більшість дітей оволодіває навичками грамотного письма з великими труднощами. Подивіться на сторінку класного журналу, де вистав­лені оцінки. Найпоширеніша оцінка за диктанти й перекази - шість балів. І ми сьогодні разом з вами спробуємо допомогти дітям грамотно писати.

Головне для вас - набратися терпіння.

Коли ви повернулися з роботи, ваша дитина вже закінчила готувати уроки. Обов'язково попросіть пока­зати вам щоденник. З мови задано вправу. Не пошкодуйте часу: нехай дитина дістане свій зошит і підручник, про­читає вголос завдання до вправи. Найчастіше в ній ви­магається заповнити пропу­щені літери або розставити розділові знаки. Хай дитина пояснить, чому саме ці літери, а не інші. Дитина пригадає правила (якщо їй буде важко пояснити написання чогось, допоможіть дитині знайти правило в підручнику), потре­нується в усному мовленні. Тепер перевірте, чи підкрес­лила дитина ті слова, літери або знаки, про які говорилося в завданні до вправи. Часто учні вважають завдання вико­наним, якщо вони просто пе­реписали його, не звертаючи уваги на те, що треба було зробити при переписуванні. Таку роботу вчитель цілком слушно вважає невиконаною.

Та найголовніше — уважно простежте, щоб ваша ди­тина не наробила помилок при переписуванні. Непра­вильний образ слова запам'ятовується дитині й довго заважатиме правильному написанню. Навіть така, не дуже складна перевірка вправи теж дасть користь. Але цього, звичайно, недостатньо, якщо в дитини вже є прогалини у вивченні мови, і вчитель радить вам: «Пишіть з дитиною щодня невеличкі диктанти». Бать­ки, звичайно, питають, де їм брати тексти.

Додому задана вправа. Виконати її треба обов'яз­ково, то й використайте цю вправу як текст для дик­танту. У вправі звичайно буває 12—14 речень. Можна продиктувати їх різними способами. Наприклад, перші два—три речення таким методом: прочитуєте два—три рази речення повільно, виразно. Хай ваша дитина пояснить написання всіх важких слів, які зустрічаються в тексті. Особливу увагу зверніть на ті слова, в яких пропущені літери. У зв'язку з кожною з цих літер треба пригадати правило, за яким пи­шеться саме ця літера. Решту слів достатньо просто проказати по складах, якщо, звичайно, вони не вик­ликають сумніву. Якщо ж дитина не знає, як пишеть­ся те чи інше слово, постарайтеся разом з нею знайти в підручнику відповідне правило, а якщо не змогли відшукати, то що ж, завтра обов'язково треба за­питати у вчительки, чому воно пишеться так, а не інакше.

Ось уже усі важкі для правопису слова з'ясовано. Тепер можна записувати вправу під диктовку (дикту­вати треба по двоє—троє слів). Тільки обов'язково добивайтеся, щоб ваша ма­ленька дитина, записуючи слова, про себе вимовляла по складах. Це дуже добре допо­магає запам'ятовувати їх: од­ночасно працюють усі види пам'яті — логічна (дитина ро­зуміє, чому вона пише саме так), слухова (вона чує те, що пише), зорова (бачить кожне слово) і моторна (водить при цьому рукою). Записали два—три речення. Тепер про­диктуйте дитині два—три ре­чення іншим способом. їх треба записати, про себе ви­мовляючи кожний склад і од­ночасно пояснюючи (до запи­сування слова) правило, за яким пишеться це слово. До речі, таким чином дитина вдома потренується в тому са­мому коментованому письмі, яким тепер багато займаються на уроках мови. Це дуже важ­ливо — уміти одночасно з письмом пояснювати прави­ла, за якими пишеш. Власне, саме так і доводиться робити під час контрольного диктанту в школі.

Отже, ви вже застосували два способи диктування. Тепер спробуйте третій. Наступні два—три речення просто продиктуйте. Нехай після записування цих речень дитина пояснить вам правопис усіх слів і розстановку усіх розділових знаків. Цей вид диктан­ту так і називається — «пояснювальний». Звичайно, він менш зручний, ніж перші два, тому що при тако­му способі диктування можуть виникнути помилки і потім їх доведеться виправляти. І все-таки ця робота дуже корисна.

Решту речень просто продиктуйте й подивіться, чи багато зроблено помилок. Ось ваш диктант і закінче­ний. Одночасно виконано домашнє завдання з мови. І у вашої дитини не буде відчуття даремно витраче­ного часу, вона не томитиметься під час цих занять, бо обов'язково погодиться з тим, що вони потрібні їй однаково.

Звикнувши працювати з вами систематично, дити­на неодмінно попросить вас про допомогу й тоді, ко­ли їй доведеться готуватися до так званого розучено­го диктанту. Ви вже, мабуть, помітили, що вчителі мови інколи попереджають дітей, що той чи інший текст через два тижні буде продиктований їм на уроці як контрольний диктант. Ви, звичайно, розумієте, як корисно кілька разів продиктувати його дитині вдо­ма. Але якщо вона вже навчена на гіркому досвіді і знає, що під час заняття ви стаєте роздратованим, гніваєтеся на неї, то, звичайно, постарається обійти­ся без вас, а отже, практично без підготовки до дик­танту. Тим часом такі диктанти важливі: слово, пра­вильно написане під час диктанту в класі, добре за­пам'ятовується.

Систематичні заняття мовою обов'язково дадуть свої плоди: ваша дитина справді навчиться добре пи­сати диктанти. Проте це не перший і не головний показник грамотності. Деякі діти зовсім непогано пишуть під диктовку, коли в них є можливість зосе­редитися тільки на тому, щоб правильно писати сло­ва і ставити розділові знаки. Коли ж їм доводиться писати не під диктовку, а навіть відносно самостійно (наприклад, перекази, в яких запас слів певною мірою обмежений і визначений), відразу починаються помил­ки.

Чи можна зробити щось і в цьому випадку? Мож­на, хоч, звичайно, важче і вимагає додаткових витрат часу. Коли дитина пише переказ, ви не завжди спро­можні перевірити її роботу, навіть щодо грамотності. Як же тут бути? По-перше, деякі слова обов'язково є в тексті, що ви використали для переказу, а по-дру­ге, вам треба скористатися орфографічним словни­ком. А як бути з пунктуацією? Звичайно, потрібно, щоб під час перевірки дитина обов'язково пояснила розстановку всіх розділових знаків. Але ж ви не знаєте, правильно вона говорить чи ні. Ось тут мож­на звернутися до вчителя і попросити його перегля­нути невеликі тексти переказів, які пише дитина вдо­ма, скажімо, двічі на тиждень.

Знову ж таки, де брати тексти для цих переказів? Найкраще із шкільних підручників вашого сина чи доньки. Припустимо, на завтра задали вивчити якийсь параграф з ботаніки чи історії. Візьміть неве­ликий уривок з цього параграфа, прочитайте вголос повільно, бажано виразно, двічі, а дитина в спеціаль­но відведеному зошиті (і обов'язково чисто, акурат­но) напише те, що запам'ятала. Якщо ви почнете з невеликих уривків (слів 40) і поступово збільшувати­мете їх, то, крім усього іншого, значно розвинете слухову пам'ять дитини.

Можна зробити інакше. Покажіть дитині те місце в параграфі (це може бути уривок з хрестоматії з літератури), за яким вона має написати переказ. Хай вона двічі уважно прочитає цей уривок про себе, потім згорне книжку і викладе запам'ятоване.

В цьому розумінні надзвичайно корисне і теж зручне письмо напам'ять. Припустимо, в школі зада­ли вивчити напам'ять вірш або якийсь прозаїчний уривок. Коли дитина відчує, що запам'ятала текст, нехай (знову ж таки акуратно і, якщо це вірш, пра­вильно розташовуючи рядки) напише його з пам'яті. Допоможіть потім звірити те, що вийшло, з оригіна­лом і обов'язково розберіться, чому допущені помилки. Якщо ви не зможете зробити це самі, зверніться за допомогою до вчителя. Він допоможе вам.

От бачите, як багато ви можете зробити, якщо серйозно захочете допомогти вашій дитині. Тільки не розраховуйте, що це буде «швидка допомога». Мож­ливо, для досягнення помітних результатів вам буде потрібний рік (а може, й більше) щоденних занять. І якщо ви не відступите, якщо будете наполегливо до­биватися свого — результати вас порадують.



Лекція

«Як допомогти дитині написати твір»

Наскільки дитина володіє рідною мовою, як ба­чить світ, що думає про те, що бачить, що чує, читає, перевіряється тільки тоді, коли їй доводиться писати твір.

Ви можете запитати: «Чи можуть батьки допомог­ти дитині в цій нелегкій справі?». Звичайно, можуть.

Таким чином, дитина вперше повинна не просто списувати вправу з підручника, а писати справжній твір. Що ж це за твір? Наприклад, учителька запро­понувала описати свій щоденний шлях від будинку до школи. Не пошкодуйте часу, пройдіть цей самий шлях разом, уважно придивляючись до всього: не тільки до предметів, а й до людей. Хай дорогою ди­тина спробує розповісти про кожну прикмету, про все, що може знадобитися для твору. Вступіть з нею у змагання. Спробуйте і самі розповісти про те саме. Мабуть, щось у вашому оповіданні дитині не сподо­бається, вона виправлятиме вас, щось змінюватиме. А як цікаво буде, якщо ви візьмете з собою блокнот та олівець і дорогою зробите в цьому блокноті найцікавіші записи.

Ось як мама однієї учениці разом з дочкою готува­лася до написання твору «На почті». В суботу після уроків вони поїхали на Центральний телеграф. Там подивилися, як приймають телеграми, де і як надпи­сують листи і посилки, як вибирають пошту з вели­ких поштових скриньок, як люди одержують корес­понденцію «до запитання». І мати, і донька робили у своєму блокноті записи. Потім вони порівняли свої записи і вибрали найцікавіше. Мати допомогла дівчинці скласти план твору. Вони сперечалися про послідовність оповідання, про те, що варто, а що не варто докладно описувати. Коли була готова чернет­ка, вони знову обговорили буквально кожне слово. Чи означає це, що робота дівчинки врешті-решт ви­явилася несамостійною? Ні, мати намагалася допо­могти їй, навчала уважно ставитися до слова, бути вимогливою до всього, що б не довелося робити. Во­на прагнула показати дівчинці, як треба складати план твору, як робити заготовки до нього, як корис­туватися словником.

Ваша добра порада, ваш досвід потрібні для того, щоб підказати дитині й книжку, якою вона може скористатися, і словник, де вона знайде пояснення, що твір — це те, що ти написав сам. Тому якщо до­дому задали описати осінній день, то запозичувати звідкись такий опис не можна. Тим часом батькам іноді здається такий вияв нечемності чимось зовсім звичайним. «Хто в шкільні роки так не робив», — ка­жуть вони, поблажливо усміхаючись. Та неправда не буває велика або мала. Неправда — це неправда. Во­на, як свідчить народна мудрість, їсть душу. І ми, до­рослі, повинні цю душу вберегти.

Тому не вибирайте найпростішого способу «допо­могти»: «Гаразд, синку, лягай спати, уже пізно. Щось придумаємо!». І вранці написана старанним батьком чернетка твору вже лежить на письмовому столі. За­лишається тільки переписати його своєю рукою і поставити під таким «твором» власне ім'я.

Можливо навіть, що раз чи двічі такий обман мо­же пройти непоміченим. Більше того, задоволений «успіхами» учня учитель похвалить перед класом плоди батькової праці та уяви. І добре, якщо дитина переживе гірке почуття сорому, вислухавши незаслу-жену похвалу. А якщо, навпаки, такий шлях добуван­ня різних благ здасться йому найпростішим і зруч­ним? Що тоді? Адже крім домашніх творів, бувають і класні. І вчитель обов'язково зверне увагу, що учени­ця, яка так чудово пише домашні твори за малюнка­ми, не може зв'язати двох слів, коли їй доводиться те саме робити в класі. Починається процес викриття. Дуже болісний, страшний. Не треба наражати на це свою дитину.

І якщо ваша дитина прийшла додому і сказала, що їй задали написати твір про те, який вигляд має ліс навесні, ідіть з нею у неділю до цього самого лісу «на етюди», робіть разом словесні малюнки, думайте ра­зом, як краще почати такий твір, чим його закінчи­ти, які вірші в ньому доречно згадати. Все це пода­рує вам щастя співпереживання, а дівчинка аж ніяк не втратить радісного відчуття самостійної творчості. Ви можете звернути увагу (дуже тактовно: згадайте про авторське самолюбство), на якісь невдалі, на ваш погляд, вислови, звороти. Але й тут треба бути дуже обережним і делікатним. Якщо вам не вдалося пере­конати юного автора у вашій правоті, надайте йому можливість написати так, як він вважає за потрібне.

Так є одна проблема, пов'язана з твором, у розв'язанні якої ваша роль може виявитися не­оціненно важливою. Уявіть собі, що винові задали твір «Як я допомагаю мамі». Ви, на жаль, виховуєте свого хлопчика так, що він звільнений від будь-яких домашніх справ. Це, звичайно, неправильно, проте за один день нічого не виправиш. Як же бути? Чи можна дозволити синові мальовничо описувати до­машні справи, якщо він їх не робив? Ні, хай пише, чому він не допомагає мамі.

Якось, аналізуючи в класі твори, учителька особ­ливо розхвалювала твір одного хлопчика, який дуже жваво, з гумором розповів про свої численні обов'яз­ки по господарству. І обід він часом варить, і молод­шу сестричку відводить до дитячого садка, і читає їй книжки вечорами, і за продуктами до магазину хо­дить. Словом, «розуму і звичаїв» зразок. І раптом підвелася одна дівчинка і зривистим від хвилювання голосом сказала: «За таку брехню п'ятірку ставити не можна. Він це все в інших підглянув, потрошку. А сам нічого цього не робить. Я в одному будинку з ним живу і чула, як його мама скаржилася: навіть відра із сміттям не винесе ніколи».

Чим старшою стає ваша дитина, тим важче її конт­ролювати, особливо так уважно. Але в тому-то й вся справа, що мова тут іде не про контроль, а про вихо­вання довіри до вас, про виховання доброго вашого товариша, який звик з дитинства всім ділитися з ва­ми і просто відчуває в цьому потребу. А це означає, що в міркуваннях про учнівську роботу, навіть якщо вона написана малюком, не можна собі дозволяти ніякої нетактовності, жодного необережного критич­ного зауваження. Подумайте самі, кому з нас, дорос­лих, приємно чути навіть найсправедливіші закиди на свою адресу! А ми ж завжди можемо заперечити і зробити це аргументовано. Малому ж вступати з ва­ми в суперечку нелегко. Його треба навчити цього.



Лекція

«Усні уроки: як допомогти дитині»

До цього часу ми з вами говорили про те, що діти називають письмовими уроками: вправи, диктанти, твори — це все «письмові».

Повернувшись з роботи додому, ми насамперед за­питуємо: «Письмові завдання всі виконав?» І якось уже само собою виходить, що решта — «усне» — нам здається чимось другорядним. Ми й уваги менше приділяємо усним предметам, і звикли до того, що вони залишаються на потім, і не встигаємо їх пе­ревірити.

Є чимало дітей, твори яких і розумні, і звучать не­вимушено, і відзначаються грою уяви, а ось коли до­водиться стати перед класом і поділитися зі своїми слухачами тими ж самими думками і враженнями, їхня мова втрачає барви, слова виходять якісь неви­разні, завчені, та їх просто й не вистачає, і настають хвилини нестерпного мовчання, паузи, які бентежать однаково і слухачів, і того, хто стоїть перед ними.

Як же позбутися цих пауз, як допомогти дитині навчитися відповідати так звані усні уроки легко, без запинок?

Знову ж таки починати треба тоді, коли вона зовсім ще мала. Добре відповідають усно ті діти, які звикли багато розповідати вдома, для яких стало просто потребою переказувати матері зміст перегля­нутого фільму, прочитаної книжки.

Але, припустимо, поки дитина була дошкільни­ком, обставини склалися так, що ви не могли приділяти їй багато уваги і звичка розповідати у неї не виробилася. Що ж, це упущення можна надолу­жити, коли дитина вже пішла до школи. Ось їй зада­ли перший усний переказ. Ні в якому разі не обме­жуйтесь питанням: «То як, виконав завдання, змо­жеш розповісти?». Обов'язково поцікавтеся, як вико­нувала дитина своє перше усне завдання, скільки разів прочитала текст, як саме його читала. До речі, існує неправильна думка, ніби текст для переказу обов'язково треба читати вголос. Є діти, яким голосне читання тільки заважає: вони дослухаються до звуків свого голосу і не можуть зосередитися. Чита­ють і раз, і вдруге, нічого при цьому не запам'ятову­ючи. Хай дитина спробує читати про себе. Якщо і при цьому вона не змогла запам'ятати все, що їй тре­ба переказати, не нервуйте, не гнівайтеся, а головне, не звинувачуйте малюка. Поділіть текст за змістом на маленькі уривки, шматочки. Хай дитина читає і на­магається переказати частинами.

Навчіть дитину працювати з олівцем у руках. Спо­чатку абзац — запиши коротко його думку. Так скла­дається план параграфа. Після двох читань можна спробувати переказати зміст параграфа самому собі за планом і лише потім звернутися до батька або ма­тері з проханням перевірити.

Візьміть у руки складений сином план параграфа й уважно прослухайте його переказ, зверніть увагу на інтонації, на те, щоб дитина говорила голосно, чітко, виразно, щоб ви її самі слухали із задоволенням.

Якщо ваша дитина, прочитавши двічі—тричі текст, ніяк не може запам'ятати його, тобто в нього слабко розвинена зорова пам'ять, а ви знаєте, що на слух він запам'ятовує краще, нічого страшного не трапиться, якщо ви прочитаєте йому вголос текст для переказу, а він запам'ятає його з голосу. Звичайно, перетворю­вати це в систему не можна: дитина звикне до тако­го, найпростішого для неї методу запам'ятовування. А в якісь особливо важкі моменти можна піти їй на­зустріч і замінити важкий для неї шлях підготовки уроку на легший. Дитина буде вдячна вам за те, що прийшли їй на допомогу.

І запам'ятайте: якщо ваша дитина мало читає, то підготуватися з історії, географії, літератури їй, зви­чайно, дуже важко. Тому в таких випадках треба пе­редусім зайнятися ліквідацією відставання з техніки читання.

Лекція

«Допомога може бути різною»

Батьки, які практично одразу надають дітям повну самостійність у приготуванні уроків, так само не праві, як і ті, хто надмірно опікує дітей.

«Уроки задані тобі, а не мені!» — таке байдуже ставлення батьків до важливих для школяра справ викликає у дітей образу, через що страждає якість виконуваних завдань.

«Ну, що нам на сьогодні задано?» (при цьому бать­ки розкривають підручники і зошити) така позиція батьків формує у дитини безвідповідальність, упев­неність, що все буде зроблено і без особистих зусиль.

Що ж слід, а чого не слід робити батькам у про­цесі спільного приготування уроків? Як привчити ди­тину до виконання домашніх завдань? Це питання, до якого ми з вами повертаємося знову і знову.

1. Перевірте, чи правильно організоване робоче місце дитини. Джерело світла має бути розташоване спере­ду і зліва, на столі не повинно бути ніяких зайвих предметів.

2. Уточніть розпорядок дня, визначте разом з дити­ною час, коли вона сяде за уроки. Приступати до ви­конання домашнього завдання найкраще через годи-ну-півтори після повернення зі школи, щоб дитина встигла відпочити від занять, але ще не втомилася від домашніх розваг та ігор з товаришами.

3. Сплануйте із дитиною послідовність приготування уроків і спробуйте заздалегідь визначити, скільки часу їй знадобиться для виконання кожного завдання. Спер­шу краще виконати невелике завдання, яке подо­бається дитині, — це допоможе їй зосередитися і включитися в роботу на емоційному піднесенні. Потім — найскладніше, доки вона ще не стомилася. Творчі роботи краще залишити на закінчення — їх не варто обмежувати в часі. Перед початком виконання будь-якого завдання запитайте дитину: «Як ти га­даєш, скільки хвилин тобі знадобиться, щоб його ви­конати?». Поставте перед дитиною годинник і після закінчення роботи обов'язково зверніть її увагу на те, скільки часу витрачено насправді. Це сприяє вихо­ванню організованості й формує «відчуття часу».

4. Контролюйте виконання наміченого разом із дити­ною плану роботи. Підвищена розсіяність уваги при­родна для багатьох дітей. Подолати її дитині має до­помогти дорослий. Навички роботи, придбані в перші роки навчання, залишаються на все життя. Звичка працювати чітко й організовано допоможе впоратися з великими навантаженнями, які чекають на неї далі. Найголовніше, дитина повинна знати, що на робочому місці працюють, а не граються, малю­ють, їдять цукерки.

5. Допоможіть дитині, якщо вона зіткнулася з нездо­ланними труднощами. Не слід підміняти діяльність дитини своєю. Навчання — це праця, воно вимагає зусиль і напруження. Дитина повинна вчитися са­мостійно долати труднощі. Однак, якщо на даному етапі трудність для неї нездоланна, обов'язково до­поможіть! Інакше досвід неуспіху може закріпитися й призвести до явища, яке психологи називають «вивченою безпорадністю». Якщо тривалі зусилля безуспішні, дитина перестає вірити в свої сили, стає пасивною, безініціативною.

Але якщо дитина старається і не може впоратися із завданням, треба вміти відрізнити цей випадок від ситуації, коли вона зловживає вашою допомогою і звертається до вас через будь-яку дрібницю. Ви мо­жете поставити їй умову: «Я можу відповісти тільки на два (три, чотири) твоїх запитання. Спробуй вико­нати завдання сам, а два найскладніші питання ми з тобою розглянемо разом».

6. Надавайте дитині емоційну підтримку. Школа ставить перед дитиною серйозні вимоги, упродовж дня дитина має велике емоційне та інтелектуальне навантаження. Завдання дорослого — «бути поруч», разом з дитиною радіти її успіхам і переживати її невдачі та труднощі.

Погана оцінка — серйозне покарання для дитини. Якщо ви бачите, що дитина засмучена, не варто ви­казувати їй своє незадоволення. Передусім їй зараз потрібна ваша підтримка, ро­зуміння, готовність розділити її почуття. Драматизування шкільних невдач, надмірні вимоги і моральний тиск мо­жуть обернутися неврівнова­женістю дитини, боязню неспроможності, передчуттям нових невдач.

7. Не давайте дитині додат­кових домашніх завдань і не примушуйте переробляти пога­но виконану роботу. Можна запропонувати перевірити її і виправити помилки, але пе­реписувати не слід. Повторне виконання вже зробленого завдання дитина сприймає як безглузду, нудну справу. Во­на відбиває охоту вчитися, позбавляє віри в свої сили.

8. Поступово знижуйте ступінь контролю. Пряму участь у виконанні уроків можна буде згодом замінити своєю присутністю. Потім сидіти поруч із дитиною не впродовж усього часу виконання домашнього завдання, а лише кілька перших хвилин, підходячи до неї на деякий час під час виконання роботи.

Незмінними мають залишитися тільки інтерес та увага до життя вашого учня чи учениці.



Лекція

«Як зберегти у дитини інтерес до школи»

Більшість дітей приходить до школи з бажанням «добре вчитись». Здебільшого, якщо не в основному, подальші шкільні успіхи залежать від того, чи вдасть­ся педагогам і батькам зберегти та зміцнити в дитині початковий інтерес до школи. Не секрет, що дитина, котра хоче вчитися, досягає набагато більших успіхів, ніж більш здібні однокласники, які вчаться без ба­жання.

Чому діти байдужіють до школи? Однією з голов­них причин, що може спричинити зниження нав­чальної мотивації, є хронічне відчуття неуспіху, яке дитина переживає в процесі навчання. Йдеться саме про відчуття, яке може переживати як «двієчник», так і «хорошист», якщо батьки чекають від нього тільки найкращих оцінок.

У школі й удома дії дитини постійно оцінюють. Через найкращі наміри, намагаючись допомогти виправити помилки й недоліки, дорослі нерідко зловживають критикою, забуваючи, що оцінювання має не лише відображати реальний стан справ, а й надихати дитину на подальшу напружену працю.

Сьогодні я хочу ознайомити вас із правилами «техніки оцінної безпеки», дотримуючись які, ви до­поможете вашій дитині впоратись із труднощами, зберегти віру в свої сили та інтерес до школи.

Правило перше: не бий ле­жачого. «Двійка» — достатнє покарання. І не варто двічі карати за одні і ті самі помил­ки. Оцінку своїх знань дити­на вже одержала, вдома від батьків вона очікує спокійної допомоги. А як часто одержує нові і вже несправедливі до­кори!

Правило друге: щоб позба­вити дитину недоліків, робіть їй не більше як одне заува­ження на хвилину.

«Знову бруд у зошиті! І сміття знову не виніс! І речі порозкидані! І портфель не склав! І...» Знайте міру. Ще трохи, і ваша дитина відклю­читься, перестане реагувати на ваші слова, стане нечутли­вою до ваших оцінок. Ви­беріть щось одне, те, що для вас найбільш нестерпне, й го­воріть тільки про це.

Правило третє: за двома зайцями поженешся... По­радьтеся з дитиною і почніть з ліквідації тих навчаль­них труднощів, які для неї найбільш значущі. Тут ви швидше зустрінете розуміння та одностайність. Якщо вас обох турбує передусім читання, не вимагайте вод­ночас і виразності, і переказу.

Правило четверте й центральне: хвалити — виконав­ця, критикувати — виконання. Дитина схильна будь-яке оцінювання сприймати глобально, вважати, що оцінюють усю її особистість (і сьогоднішню роботу). Вчитель оцінює роботу за шкільними нормами: відповідно до кількості помилок та помарок. А дити­на читає оцінку по- своєму: «Я — хороша», або «Я — погана». Ми можемо допомогти їй відділити оціню­вання її особистості від оцінювання її роботи. Адре­сувати особистості дитини треба похвалу: «Моло­дець, ти вже вмієш розв'язувати задачі на дві дії!». Позитивне оцінювання має стосуватися людини, що стала трішечки більше знати й уміти. Але за такої персональної похвали критика має бути якомога бе­зособовою: «Ти чинив нечесно!» замість «Ти бре­хун!», «У цьому завданні ти припустився трьох поми­лок» замість «Треба ж бути таким неуважним». Ця форма негативного оцінювання стимулює виправ­лення помилок, а не позначається негативно на став­ленні дитини до занять, на її вірі в успіх.

Правило п'яте і найважче: оцінюючи успіхи дити­ни, не порівнюйте її з іншими дітьми.

Оцінювання має порівнювати нинішні успіхи ди­тини з її вчорашніми невдачами, а не з успіхами сусіда по парті. Постійно програючи у змаганні зі здібнішими однокласниками, дитина може втратити віру у свої сили. Шкільні «п'ятірки» та «двійки» порізнюють усіх. А от мама може своєму синові, який два тижні чесно писав додаткові диктанти і зменшив кількість помилок з 16 до 8, спекти пиріг і без будь-якої іронії відсвяткувати малу, але очевидну перемогу над безграмотністю. Адже найменший успіх дитини - це реальний успіх, перемога над собою, й вона має бути помічена й оцінена за заслугами.

Правило шосте: не скупіться на похвалу. Немає та­кої дитини, якої не було б за що похвалити. Але час­то батьки не вважають за потрібне робити це. Хоро­шу успішність дитини вони сприймають як належне: про що тут говорити — все як слід! А ось недолікам приділяють надто багато уваги. Простежте за собою, чи немає у вас звички «грати в одні ворота»?

Правило сьоме: вчіться виділяти в морі помилок острівець успіху. Оцінювати дитячу працю слід дуже роздрібнено, диференційовано. Тут непридатне гло­бальне оцінювання, в якому поєднано плоди дуже різних зусиль дитини. Намагайтеся оцінити все окре­мо. Наприклад: «Порядок дій під час розв'язування задачі ти вже знаєш добре. Молодець. Це най­головніше в розв'язуванні задач. Рахувати ти теж навчився непогано. Додаєш без помилок. А ось віднімання перевір іще раз. І записувати відповіді словами треба ще повчитися. Ненаголошені голосні в зошиті з математики перевіряють так само, як і в зошиті з мови». За диференційованого оцінювання у дитини немає ілюзії повного успіху, але й відчуття повної невдачі. Виникає найбільш ділова мотивація навчання: що не знаю, але можу й хочу дізнатися.

Правило восьме: ставте перед дитиною якомога конкретніші й реальні завдання. Типова помилка ма­ми пустуна: «Вітюню, ти мені обіцяєш у школі не би­тися й не бігати?». Не спокушайте дитину завдання­ми, які вона не здатна виконати, не штовхайте її на шлях свідомої брехні. Для початку візьміть з дитини слово, що вона не поб'ється просто зараз, коли прийде в школу, до першого уроку. Якщо дитина зробила в диктанті 10 помилок, не беріть з неї обіцянки постаратися і наступний диктант написати без помилок. Домовтеся з нею, що помилок буде не більше як вісім, і радійте разом з нею, якщо вона до­сягне цього.

Правило дев'яте: зробіть своє оцінювання наоч­ним. Для дитини важливо, щоб оцінка була вираже­на не тільки на словах, а й була матеріалізована.

Правило десяте: вчіть дитину самостійно оцінюва­ти свої досягнення. Вміння себе оцінювати є не­обхідним компонентом вміння навчитися — голов­ним засобом подолання труднощів. Якщо учень сам може розрізнити у вчительській «трійці» «четвірку» за грамотність і «одиницю» за почерк; якщо його навчили радіти, що сьогодні він розв'язав на один приклад більше, ніж учора; якщо він вміє сам відрізняти добре ставлення вчительки до нього осо­бисто від поставлених її рукою поганих оцінок; якщо він сам усе це може, то він майже захищений від по­чуття безпорадності й невпевненості, з якими склад­но зберегти позитивне ставлення до навчання в школі.

Для дитини абсолютно природно окремо оцінюва­ти кожне своє зусилля, а їх було багато: вона змуси­ла себе сісти за уроки вчасно, пригадувала, виводила формули, не думала про ігри. Але як оцінити гра­мотність, якщо мама допомогла знайти 6 помилок? Але дитина знає, що вчора помилок було 15. «То я не безграмотна? Я вже щось можу!».



Ось заради цього «Я можу!» й варто постаратися!


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка