Лекція українська культура у другій половині ХVII – XVIII століттях



Сторінка1/5
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.58 Mb.
  1   2   3   4   5

ЛЕКЦІЯ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVII – XVIII СТОЛІТТЯХ



План
1. Соціально-культурна ситуація на українських землях в епоху бароко. Іван Мазепа у творенні культури

2. Освіта. Києво–Могилянська академія – культурно-освітній центр

3. Антропологічна спрямованість Григорія Сковороди

4. Художня література. Козацькі літописи – перехід до власне історичної науки

5. Розквіт стилю "козацького бароко" в архітектурі

6. Живопис. Еволюція від бароко до рококо, від рококо до класицизму

7. Музична культура

1. Соціально-культурна ситуація на українських землях. Іван Мазепа у творенні культури

Друга половина XVII -XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну рол ь в історії України. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося наближення бурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Корсунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками.

Під час Руїни (1657-1687) культур-но-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на козацтво з метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістю і обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культури як шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доброго. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного ззовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися "закликання" до українських міст московських воєвод гетьманом І. Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І. Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації культурного руху.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709). Хочу зупинитися детальніше на постаті цього гетьмана. (Інформацію взято із статті Д.Наливайка "Мазепа в європейській літературі 18-19 ст.: історія та міф". З усіх діячів української історії найбільший розголос в Європі отримав, безперечно, гетьман Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві, "поп-арті" тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії - на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно, з пам'ятками проміжного характеру. У біографії Мазепи є дві події, різномасштабні й різнозначущі, які, однак, виявилися однаково притягальними як для "високої культури", так і для масової. Перша - це роман молодості із заміжньою жінкою. Згодом ця побутова пригода обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язаний після викриття зв'язку до спини дикого коня, нісся степами України та про його подальше возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тільки тому, що відбулася друга подія, масштабна й резонансна акція Мазепи - спроба звільнити Україну від російського панування за допомогою шведів і трагічна її розв'язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією - на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другій - історіографія та лише почасти література й мистецтво. Звичайно, між ними існували взаємозв'язки та взаємовпливи, що в різних формах і співвідношеннях проявляється в конкретних явищах історії та художньої літератури.



Повідомлення про Мазепу та його дії з'являються на Заході вже на самому початку XVIII ст. у зв'язку з Північною війною, в якій брало участь очолюване ним українське козацьке військо. Особливо великий розголос на Заході викликали дії Мазепи в 1708-1709 рр., його перехід на бік шведів і подальші драматичні події. Вони висвітлювалися в часописах і "летючих листках" різних країн, у реляціях дипломатів і резидентів, а через певний час у публікаціях мемуарів, щоденників, листів очевидців та учасників подій і, нарешті, в історичних працях. В "Історії Карла XII" Вольтер також розповів про незвичайну пригоду молодого Мазепи, яка згодом набула значного розголосу й популярності в літературі та мистецтві: "Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казиміра, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав із дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом". Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й, найімовірніше, була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського, ставленика шведів, який після їх поразки змушений був емігрувати. Очевидно, виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. Згідно з нею Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок із дружиною одного шляхтича, був ним викритий і незвичайно покараний: його прив'язали до спини коня й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи, а в його ж маєток, розташований неподалік. Мемуари Пассека опубліковані лише в 20-30-х роках XIX ст., а до того вони поширювалися в Польщі в списках. Вольтер роздобув один із них, що належав Станіславу Лещинському, і той у листі підтвердив факти, які стосуються Мазепи.

Після цього Вольтер вмістив історію в книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним, - про дикого коня, який примчав Мазепу на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію з життя молодого Мазепи неймовірною і водночас перевело її зі сфери побутової у сферу міфопоетичну. У свою чергу, міфопоетичний потенціал, що з'явився в розповіді, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон - у поемі "Мазепа". У сучасному літературознавстві ця поема розглядається як твір, що започаткував "міф Мазепи", який згодом ампліфікувався в численних інтерпретаціях і трансформаціях як елітарної, так і масової культури.

Після 1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла XII і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. - Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак уже в 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опиняється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, художників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу. У другій половині XVIІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теоретико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов'янських книжників цього періоду. Поетика, риторика та всі інші галузі науки і культури в XVII ст. розвивалися в Україні під значним впливом ідей Відродження, які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом "бароко".

Принципово важливим є питання про те, чим було бароко: одним із напрямів літератури та мистецтва XVIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Одні вважають, що це напрям у мистецтві, передусім в архітектурі, малярстві та літературі 16-18 століть, що бароко в архітектурі (особливо церковній) припадає на добу відродження. Його особливостями були подвоєння й потроєння колон і пілястрів, посилення гри світла й тіні, акцент на опуклих формах, ілюзорність перспективи. Характерними для бароко були не протиставлення, а взаємоперетинання протилежностей, зокрема тенденцій теоцентиризму та антропоцентризму, інтелектуалізму та сенсуалізму; ореслення плинності, мінливості та позірності багатогранного довкілля; перехід одного явища в інше, у свою протилежність; парадоксальність рівнозначних понять бути і здаватися. Зразком такої практики є висловлення Кирила Транквіліона-Ставровецького: "Чудесне злучення – дух і плоть, смерть і життя" відображає синтетизм, взаємовиключних, тісно поєднуваних мотивів. Бароко стало періодом величних концепцій, пишних форм, птягу до надприродного і водночас земного, спіритуалізму та буйної фантазії,тенденцій до метаморфоз, поєднання трагічного і комічного, прекрасного і потворного, величного і низького. Кожна культура мала свою специфіку – для української було характерне пов’язування з пасіонарною силою козацтва та фольклором, зокрема зі сміховою культурою. Проте спільна ознака для всіх літератур – це використання, наіть нанизування метафори як основного зображально-виражального засобу.

Деякі дослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного житгя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічних відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному грунті. Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, та і майже всі країни православно-слов'янського кола — Україну, Росію, Білорусію, Сербію, а також Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.

Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст. Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алегоричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. Популярними формами художнього дослідження прихованих зв'язків різних явищ довколишнього світу стають емблеми й консепти. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративності форми. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).

Українському бароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: "високе бароко", або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко); "середнє бароко" і "низове", або "народне бароко", що розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. На грунті "низового бароко" виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, а у XVIII ст. — бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповідання і соціальна сатира. Детальніше з особливостями бароко можна познайомитись, опрацювавши книги Вал. Шевчука "Муза роксоланська", де проаналізовано еволюцію національного бароко на різних його етапах (раннє, розвинуте, пізнє) та виявлено його генетичний зв’язок із Ренесансом. Досліджували бароко Д.Наливайко, А.Макаров, В.Соболь та ін.


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка