Лекція Україна у першій половині ХХ ст. Україна на початку ХХ ст



Сторінка2/4
Дата конвертації11.05.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4
-повстанських загонів, амбітність місцевих отаманів та неспроможність Директорії УНР у стислі терміни вирішити земельне питання і скоординувати дії повстанців у боротьбі з агресорами спричинили виникнення такого явища, як «отаманія», яке перешкоджало процесам створення єдиної, незалежної держави37.

Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для здійснення перетворень, заборона вживання російської мови, невизначеність політичної ситуації та відсутність чіткої моделі державотворення спричинили до втрати Директорією підтримки в суспільстві, насамперед з боку значної частини селянства та національних меншин. Давалося взнаки й особисте протистояння політичних лідерів, зокрема В. Винниченка та С. Петлюри, їх протилежне бачення щодо розбудови української держави та першочергових заходів у цьому процесі. Так, В. Винниченко і його прибічники виступали за так би мовити «радянську платформу», за зближення з більшовицькою Росією, проти Антанти. У першу чергу пріоритетами ставили вирішення соціальних питань. С. Петлюра та його прихильники обстоювали зближення з Антантою, а головними діями вважали зміцнення незалежності держави шляхом створення сильної армії38.

Складність ситуації значно поглиблювалась тим, що в Україну знову рушили радянські війська з РСФРР. Вторгнення супроводжувалося активізацією отаманщини та рядом повстань робітництва. Черговій агресії з боку радянської Росії передували дипломатичні маневри Раднаркому: 28 листопада в Курську був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з більшовиком Г. П’ятаковим. 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» опубліковано циркуляр Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу.

Директорія спробувала дипломатичними шляхами зупинити агресію. Але зусилля були марними. Раднарком нахабно пояснював, що війська РСФРР в Україні немає, а воєнні дії на українській території відбуваються між військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є незалежним від РНК.

Незначна частина радянських військ, що повели наступ у напрямку на Полтаву, Катеринослав, Донбас, отримали підтримку більшовицьких партизанських загонів, які формувались у нейтральній зоні і закидались в Україну. В оперативному та інших напрямах діяльності вони підпорядковувалися частинам Червоної армії. Такі загони діяли партизанськими методами, а з приходом в Україну Червоної армії здебільшого вливалися в її лави39. Водночас у січні 1919 р. два впливових отамани М. Григор’єв та Зелений (Д. Терпило) перейшли на радянські позиції і розпочали військові дії проти Армії УНР. Не визнавав влади Директорії отаман Н. Махно, армія якого була суттєвою військовою силою на півдні України.

Спроби Директорії налагодити контакти з Антантою, проголошення Акту злуки Української Народної республіки та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо були спрямовані на вихід держави з політичної ізоляції та зміцнення власних позицій. Проте вони не виправдали себе, оскільки Антанту цікавила Україна лише як сила у боротьбі з більшовиками, а згаданий вище Акт мав здебільше формальний характер, бо УНР і ЗУНР мали різні орієнтації на міжнародній арені і суттєво відрізнялися в політичних позиціях. Разом з тим у боротьбі з радянськими військами військові сили Директорії далі все більше танули: далися взнаки незадовільні матеріальне і військове забезпечення, санітарний стан, розчарування селянства, яке у грудні 1918 р. становило переважну більшість майже 100тисячної армії. На початку лютого 1919 р. армія УНР становила близько 26 тис. осіб40. Тому логічним стало взяття 5 лютого 1919 р. радянськими військами Києва, а протягом весни – встановлення на всій території України (окрім Надзбужжя та західних земель) радянської влади.

Більшовики, відчуваючи недостатню підтримку своєї влади народними масами України, зробили ставку на революційні комітети (ревкоми) – органи влади з диктаторськими повноваженнями. Водночас вони у спішному порядку намагалися юридично оформити встановлення радянської влади в Україні. Для цього 10 березня у Харкові відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, в основу якої лягли основні положення Конституції РСФРР. Відповідно в Україну переносилась уся модель соціально-економічної політики РНК. Запроваджувався «воєнний комунізм» – економічний курс, складовими частинами якого була націоналізація усіх підприємств, заборона вільної торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів та примусової загальної трудової повинності. 11 січня 1919 р. запроваджена продрозкладка – система примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів.

Є очевидним, що така політика не сподобалась насамперед українським селянам. Тому вже навесні 1919 р. вибухнула хвиля селянських протестів проти продрозкладки та створення колективних господарств. Досить швидко виступи селян перетворилися на масові антибільшовицькі повстання. Проти більшовиків у травні того ж року. повернув зброю отаман Григор’єв. Проти більшовиків виступив Н. Махно. Незважаючи на придушення повстання М. Григор’єва, селянський антибільшовицький рух наростав, що дозволило у липні – серпні об’єднаним військам УНР та ЗУНР провести досить успішні військові операції і 30 серпня увійти до Києва. Наступного дня до Києва увійшли війська Добровольчої армії.

Виходячи з ідейних засад білогвардійського руху та під впливом початкових гучних перемог, А. Денікін демонстративно відкинув будь-яку можливість замирення з українцями, які б погляди вони не сповідували – чи автономістсько-федералістські чи самостійницькі41. При таких обставинах українські формування здійснили стратегічну помилку – залишили столицю і досить скоро опинилися між радянськими військами, Добровольчою армією та збройними силами Польщі. Ситуація ускладнювалась епідемією тифу, коли восени 1919 р. вона поширилась майже на усі підрозділи українських військових сил. 6 листопада Українська Галицька Армія (УГА) уклала договір з білогвардійським керівництвом і фактично перейшла під її керівництво. У такій ситуації керівники Армії УНР приймають рішення про партизанську боротьбу в тилах більшовицьких та денікінських військ. В історіографії ця боротьба, очолювана генералом М. Омеляновичем-Павленком з грудня 1919 до травня 1920 р. отримала назву Першого Зимового походу. Цей рейд значно підняв дух селянства України, у антиденікінському повстанні, що розгорілось, показав силу партизанської боротьби та незламний дух українців у боротьбі за свої соціальні і політичні права. У боротьбі проти денікінців значного розвитку набув селянський повстанський рух на чолі з отаманом Н. Махно, який уклав недовготривалу угоду з Директорією щодо боротьби з денікінцями. Селянський повстанський рух та військові дії об’єднаних армій УНР і ЗУНР значно дезорганізували денікінський тил і послабили сили Добровольчої армії, чим скористалися більшовики. Жовтневий наступ радянських військ спочатку збив стратегічну ініціативу військ А. Денікіна, а у березні 1920 р. призвів до витіснення білогвардійців з України.

Прийшовши в Україну втретє, більшовики відновили політику «воєнного комунізму» та репресивні методи до місцевого населення. Попри всі політичні та пропагандистські маневри (призупинення колективізації, запевнення, що хліб з України призначається лише для української радянської армії, перетягування на свою сторону селян-незаможників тощо) остаточну перемогу більшовицької влади в Україні забезпечило не що інше, як збройна сила радянської Росії. До весни 1920 р. у Червоній армії служило вже майже 3,5 млн осіб під командуванням 50 тис. досвідчених колишніх царських офіцерів.

З метою продовження боротьби за незалежну Україну між УНР і Польщею було створено Варшавську угоду. За її умовами польський уряд визнав УНР і надавав їй військову допомогу у боротьбі з більшовицькими військами, а Директорія, керівництво якої на той час здійснював одноосібно С. Петлюра, погодилась на кордони між Польщею та УНР по лінії фактичного контролю території польськими військами. Таким чином, С. Петлюра пожертвував територією ЗУНР, що викликало значний протест серед українських політичних кіл.

Об’єднані українсько-польські формування (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) 25 квітня 1920 р. розгорнули широкомасштабний наступ. Досить швидко здобуто Житомир, Бердичів, Козятин, а 7 травня було звільнено Київ. Згідно з наказом начальника Польської держави Ю. Пілсудського польська армія зупинила наступ, осягнувши лінію Біла Церква – Тараща – Сквира – Липовець – Немирів – Брацлав – Вапнярка –Яруга (на Дністрі). Як бачимо, ця переможна військова кампанія не реалізувала своїх планів: на одеському напрямку союзні війська не змогли вийти до Чорного моря. Водночас не виправдалися сподівання на вибух в Україні масового антибільшовицького селянського повстання. Серед причин було й негативне ставлення селянства до появи в Україні польського війська.

Червона армія, передислокувавши на польський фронт 1у Кінну армію та 25ту Чапаєвську дивізію і поповнивши свої війська внаслідок чергової мобілізації, 14 травня розпочала контрнаступ. Внаслідок Київської наступальної операції, у ході якої брали участь 40 тис. бійців Південно-Західного фронту, 12 червня українсько-польські війська були витіснені з Києва, радянські війська увійшли до Вінниці, Коростеня. У липні вони вступили до Мінська, Вільно, Гродно, а у серпні – на територію Польщі, що викликало широке розгортання польського національно-визвольного руху. Підтримана Францією, Польща провела мобілізацію і отримала перевагу військових сил. Водночас швидке просування Червоної армії та відірваність від своїх тилів призвело до її знесилення. Тому наступ Червоної армії поступово згасав, а 25 серпня радянські війська були остаточно відкинуті від Варшави. Ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт по лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Для остаточного удару в обох сторін не вистачало сил. Тому у жовтні 1920 р. між польською та радянською Росією було укладено перемир’я за яким Західна Білорусь та Західна Україна залишались у межах Польської держави. 35тисячному війську УНР довелося ще місяць вести самостійну безуспішну боротьбу з військами Червоної армії. Водночас більшовикам удалось розбити найчисленніші селянські повстанські загони отаманів Масюри, Христового, Гризла та ін. Зазнала поразки від 1-ї Кінної армії і Степова повстанська дивізія на Херсонщині. Тому, Армія УНР не змогла отримати суттєвої допомогти від селянського повстанського руху42. У листопаді 1920 р. після тяжких боїв з Червоною армією вона перейшла Збруч і була інтернована польською владою. 18 березня у Ризі представниками РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі, з другого, було підписано мирний договір, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт і санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір.

У листопаді 1920 р. ціною величезних втрат Червона армія спільно з військовими силами Н. Махна вибили Добровольчу армію П. Врангеля з Криму. Після розгрому білогвардійських військ, Червона армія спрямувала свої дії проти селянсько-повстанського махновського руху, який був фактично розгромлений до серпня 1921 р.

Проте виснажлива збройна боротьба та невщухаючі масові селянські повстання, великі робітничі страйки, постійні військові заколоти змусили більшовицьке керівництво і в першу чергу В. Леніна на Х з’їзді партії визнати провал політики «воєнного комунізму» і впровадження нової економічної політики (НЕП). Основне завдання НЕПу зводилось до того, щоб заспокоїти селянство й дати йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна радянський уряд обклав селянство помірним податком. Селянин, сплативши цей податок, міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Найбідніше селянство взагалі податку не сплачувало. Проте впровадження НЕПу в Україні мало свої особливості, що призвело до того, що у 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилась. Так, у деяких губерніях розмір продподатку дорівнював валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки громадянської війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами України. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до НЕПу в Україні. Крім того, його особливостями в Україні також були більші податки, ніж в інших радянських республіках, впровадження НЕПу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом. Реально НЕП почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921 – 1922 рр., ще більше віддалив нормалізацію ситуації у сільському господарстві. Це все викликало у 1921 р. великий протест в українському суспільстві проти більшовицького режиму. Зазначений рік за певних обставин міг стати визначальним у боротьбі за незалежність України43.

Незважаючи на поразку української армії у листопаді 1920 р. та еміграції вищого державного і військового керівництва до Польщі, фактичної капітуляції УНР не відбулося, а боротьба за державність України тривала. Якісно новою формою боротьби стала організація загального всеукраїнського повстання в Україні. Окрім цього уряд УНР, що перебував у Тарнові поблизу Кракова, не скидав з рахунку можливість використання регулярної армії. Надію на успіх вселяв широкомасштабний селянський повстанський рух в УСРР. Беззаперечним є висновок відомого українського історика В. Литвина, що небезпечність з боку українського селянства виникала для любого політичного режиму у випадку, коли відбувалось «ігнорування земельного голоду багатомільйонної маси селянства»44 . До цієї причини, що штовхав українських селян до збройної боротьби, додавались продовольча політика більшовиків із системою пограбування і приниження. Тому з метою підняття всеукраїнського повстання та повалення більшовицького режиму в УСРР, командування Армії УНР та Повстансько-партизанський штаб (ППШ), що діяв при Головній Команді військ УНР розробили відповідний план, який намагались реалізувати в ході Листопадового рейду 1921 р., відомого ще в історії як Другий Зимовий похід, очолюваний Ю. Тютюнником. Проте три рейдові групи Армії УНР – Волинська, Подільська і Бессарабська не виконали свої завдання. Окремі загони Подільської групи підійшли до Бородянки, що за 60 км від Києва, однак їм не вдалося об’єднатися із головними силами – Волинською групою, яку 17 листопада розбила 9а кавалерійська дивізія на чолі з Г. Котовським під с. Малі Миньки. Подільська група змушена була повернути назад. 359 бійців Волинської групи, що потрапили в полон розстріляно 21 листопада під Базаром. Лише невеликий загін зі 150 бійців групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон. Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України у ході національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Сучасні історики здебільшого дотримуються загальноприйнятої в історичній науці тези, що з крахом намірів підняти в УСРР загальне повстання та поразкою Другого Зимового походу завершується Українська національно-визвольна революція 1917 – 1921 рр.

Драматичними видалися доля ЗУНР – української держави, що постала в роки Української революції й існувала протягом 1918 – 1919 рр. на території Західної України зі столицею у Львові (де-юре, де-факто: Тернопіль, Станіслав, Бучач, Чортків, Заліщики) та західноукраїнських земель у тогочасних історико-політичних обставинах. Проголошена 19 жовтня 1918 р. після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини. Проте фактично влада ЗУНР була встановлена в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. в результаті військового перевороту, організованого Українською Національною радою силами Українських січових стрільців.

За складних умов боїв за Львів, що тривали три тижні, 9 листопада Українська Національна Рада створила уряд – Державний секретаріат. Очолив його відомий політик К. Левицький. Через чотири дні новопосталу Українську державу офіційно проголошено Західноукраїнською народною республікою. Були визначені її кордони та територія в 70 тис. км2, що охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття з населенням 6 млн осіб. Державним прапором обраний синьо-жовтий стяг, гербом стало зображення золотого лева на синьому тлі. Президентом ЗУНР обрали голову Української Національної ради Є. Петрушевича.

ЗУНР гарантувала широкі права національним меншинам, без зволікань розв’язувала земельне питання: великі приватні землеволодіння експропріювалися й розподілялися між малоземельними і безземельними селянами. Організаторським досягненням уряду було створення Української Галицької Армії (УГА) – на відміну від керівників УНР галичани швидко зорієнтувалися у необхідності створення сильної регулярної армії. До весни 1919 р. УГА налічувала понад 100 тис. осіб, проте існувала гостра потреба в офіцерських кадрах та спорядженні. Якщо останнє вирішувалося за рахунок захоплення австрійських складів, роззброєння австрійських і німецьких військ, що поверталися додому, то зайняти вищі офіцерські посади уряд звернувся до керівників Армії УНР, досвідчених офіцерів колишньої царської армії та австрійських і німецьких офіцерів.

1 листопада 1918 р. розпочалася українсько-польська війна на території Галичини, що вилилася в широкомасштабні бойові дії. Війна велася в умовах політичної нестабільності. Об’єднання ЗУНР із УНР, що відбулося 22 січня 1919 р. і мало велике політичне значення не принесло дієвих результатів для ЗУНР у її боротьбі з Польщею. Перемогу останній у цій війні забезпечили в 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками. Цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити в трикутник між Збручем і Дністром. Через те, що подальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16–18 липня 1919 р. відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з більшовиками. Східну Галичину повністю окупувала Польща.

З’єднання із силами Директорії було важливою подією в історії українського національного руху, проте для галичан у наслідковому сенсі це мало не менш трагічні результати, ніж попередні події. Далися взнаки досить непевні відносини між Директорією С. Петлюри та диктаторством Є. Петрушевича, адже Директорія теоретично була всеукраїнським урядом і претендувала на верховенство. Однак на практиці західноукраїнський уряд мав сильнішу армію, ефективніший апарат управління, а тому не бажав дотримуватись політики, з якою не погоджувався. Водночас обидва уряди розходились в ідейних переконаннях: Директорія складалась майже повністю з лівих партій, а західноукраїнський уряд опирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Ці розбіжності виявилися під час об’єднаного наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 р. та щодо денікінських військ. Зокрема, коли 30 серпня галицькі і денікінські війська одночасно увійшли до Києва, на розчарування С. Петлюри, війська ЗУНР відступили, заявивши, що у них відсутній будь-який конфлікт з А. Денікіним. А коли через кілька днів С. Петлюра переконав галичан вступити в бій з білими, відвоювати Київ було уже пізно. Окрилений перемогами А. Денікін та сповнений рішучості відновити «єдину й неподільну Росію», він відхилив пропозиції С. Петлюри щодо об’єднаних дій проти Червоної армії. Згодом це виявилось однією з найгрубіших його помилок, адже білогвардійці втратили підтримку великої української армії, а, віддавши наказ напасти на українців, була створена ситуація на руку більшовикам.

Досить скрутною восени 1919 р. виявилася ситуація й для українців: з одного боку, їх атакували білі, очікувався наступ більшовиків. Проте найбільшого удару завдала епідемія тифу. Серед наддніпрянців та військовиків УГА хворіло більше 20 % особового складу. Лише в листопаді померло до 10 тис. вояків45. Тоді, власне, й розвалилася колись сильна Українська Галицька Армія: у її складі станом на жовтень залишилось лише 2 тис. боєздатних вояків. У такій ситуації 6 листопада 1919 р. генерал М. Тарнавський перевів бійців УГА під командування білих за умови, що вони не воюватимуть проти інших українців і що їм нададуть можливість поновити сили. 16 листопада Є. Петрушевич, полковник В. Вишиваний та група урядовців ЗУНР, сотня стрільців особистої охорони були змушені через Румунію виїхати до Відня46. Там спільно із своїми прибічниками вони утворили уряд у вигнанні, який проіснував до 15 березня 1923 р.

Зі свого боку Петлюра з Директорією знайшли притулок у Польщі, а загони Армії УНР вдалися до партизанської війни у запіллі денікінців та Червоної армії у ході Першого Зимового походу. Союз УНР з Польщею за умови поновлення самостійної української держави та певні успіхи у боротьбі з більшовиками у травні 1920 р. не принесли змін у становище ЗУНР, адже С. Петлюра змушений був відмовитись від будь-яких претензій на Східну Галичину на користь Польщі. Проте вже 10 листопада 1920 р. Армія УНР змушена була залишити контрольовану нею невелику територію Волині й інтернуватися на території, зайняті поляками. До цього значною мірою штовхнула зрада польської сторони інтересів УНР у зв’язку з укладанням нею перемир’я з більшовицьким керівництвом. Умови перемир’я були закріплені Ризьким миром 18 березня 1921 р. Уряд УНР в екзилі проіснував до 22 серпня 1992 р., коли Президент УНР М. Плав’юк вручив грамоту Державного Центра (ДЦ) УНР Президентові України Л. Кравчуку47. Офіційна заява ДЦ УНР звучала так: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 р. народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки»48.

Українська революція 1917 – 1921 рр. зазнала поразки. У ході подій перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилась другорядна роль.

Отже, незважаючи на те, що в Україні на початку ХХ ст. досить інтенсивно йшов розвиток капіталістичного сільського господарства і промисловості, вона залишалась краєм, де розвиток виробничих сил і культури гальмувався соціально-політичним і національним гнобленням з боку Російської та Австро-Угорської імперій. Проте в Україні створюються об’єктивні передумови зростання революційного і національного руху.

Серйозного удару царському самодержавству завдала революція 1905 – 1907 рр. Проте розрізнені виступи, що відбувались в Україні, були жорстоко придушені. Разом з тим зростання українського національного руху було тісно пов’язано з діяльністю українських партій. Гострота національного питання вимагала від них обґрунтування національних вимог та майбутнього державного устрою України. Стартовий простір для цього був відкритий саме під час революції 1905 – 1907 рр., коли царизм видав маніфест про демократичні свободи. Незважаючи на те, що партіям було присутнє небажання поступатися своїми вузькопартiйними інтересами заради спільних національних, все ж помітним успіхом у обстоюванні національних прав став їх вихід на парламентський рівень. Проте це не могло зупинити революційну кризу, яка щосили наростала. Її не змогла попередити й ініційована царським урядом столипінська аграрна політика. Становище в Україні значно ускладнила Перша світова війна. З одного боку, українські землі стали плацдармом і об’єктом військових дій, а з іншого, – війна для українського народу стала братовбивчою, адже українці змушені були воювати у ворожих арміях. Загострення до краю існуючих суперечностей і погіршення матеріального становища трудящих мас вказувало на про те, що Російська імперія й Австро-Угорщина знаходились на межі краху та про наближення революції і однієї з форм вияву характерних особливостей її перебігу – громадянської війни, яка спричинила величезні втрати, насамперед серед цивільного населення і мала тотальний негативний вплив на всі сфери суспільного. життя.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка