Лекція теорія антропогенезу як галузь наукового знання план Поняття теорії антропосоціогенезу



Скачати 297.29 Kb.
Дата конвертації12.11.2016
Розмір297.29 Kb.
ЛЕКЦІЇ З АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

Лекція 1. ТЕОРІЯ АНТРОПОГЕНЕЗУ ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

План

  1. Поняття теорії антропосоціогенезу

  2. Джерела теорії антропосоціогенезу

  3. Гомінізація. Основні питання антропогенезу

  4. Соціогенез

  5. Людина як єдність біологічного та соціального. Культурна еволюція



  1. Поняття теорії антропосоціогенезу


Соціологія – це наука про сучасний стан суспільства (соціум), його функціонування, наука про системні та структурні взаємостосунки в ньому, про тенденції, зміни (еволюційні та революційні), норми та ухили, прагнення, цілі, завдання та методи вирішення проблем на шляху їх досягнення.

Проте повної картини соціологія не дасть нам без аналізу того, як суспільство прийшло до теперішнього свого стану, які передумови і чинники зумовили це, через що суспільство пройшло і що йому вдалося оминути, яким чином сформувалися теперішні структури, системи та функції суспільства.

Тому вивчення антропосоціогенезу (походження людини і суспільства) є важливою складовою базової соціологічної освіти.

Антропосоціогенезом (від грец. – anthropos – людина, лат. – societas – людина і грец. genesis – походження) називають історично тривалий процес перетворення людини з біологічної істоти в соціальну, з мавпи в людину. В цьому процесі наявна нерозривна єдність двох паралельно триваючих процесів: антропогенезу (формування людини) і соціогенезу (розвитку суспільства), і їх вважають двома сторонами єдиного процесу: спочатку почався антропогенез, а потім, коли людина сформувалася в своїх основних біологічних рисах, починається власне процес соціогенезу.

З причин, що сам процес антропосоціогенезу фактично завершився на наш час, ми не маємо можливості спостерігати його безпосередньо, тому нам залишається лише один шлях пізнання цього явища – аналіз наявних і здобутих наукою (соціальною антропологією, археологією, психологією та ін.) даних. Такий аналіз визначається саме як теоретичний



Тео́рія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження, споглядання) — сукупність виводів та висновків, що відображає об'єктивно існуючі відносини і зв'язки між явищами об'єктивної реальності. Теорії особливо часто протиставляється «Практика» (грец. πρξις) , поняття, яке використовується в широкому сенсі для позначення будь-якої дії, на відміну від теорії, яка не є дією.

Класичним прикладом відмінності між теорією і практикою проявляється в медицині: медичні теорії і теоретизування намагаються зрозуміти причини і характер здоров'я і хвороб, а практична сторона медицини намагається зробити людей здоровими. Ці дві речі пов'язані, але можуть бути незалежним, тому що дослідженння в області охорони здоров'я можливі без лікування конкретних пацієнтів, і можна вилікувати пацієнта, не знаючи, як діють ліки.

У сучасній науці термін «теорія», або «наукова теорія» використовується для узагальнення емпіричних явищ, здійснене за науковим методом. Такі теорії переважно описані таким чином, що будь-який науковець, що є фахівцем у певній області науки, може зрозуміти, перевірити, і верифікувати або «фальсифікувати» їх.

У науці проводиться межа між теорією і гіпотезою, тобто теорією, що не вважається задовільно випробуваною або доведеною.



  1. Джерела теорії антропосоціогенезу

Для формування теорії антропосоціогенезу існують наступні джерела: 1) етнографічні (вивчення традиційно-побутової культури народів),

2) археологічні (в тому числі й експериментальна археологія),

3) антропологічні (одонтлогія, скелетні останки, расознавство),

4) лінгвістичні (мовні; прямі і опосередковані), писемні (не раніше IV тис. до н.е.),

5) природничі (геологія, географія, кліматологія, зоологія та ботаніка, дендрологія, система позитивно-виробничих знань – обробка каменю, металу, гончарство, скотарство і землеробство, астрономічні уявлення, методи датування – радіовуглицевий та калієво-аргоновий).

Таким чином, теорія антропосоціогенезу має характер синтезу джерел інформації.


  1. Гомінізація. Основні питання антропогенезу

Паралельно з терміном антропогенез в науці використовується ще один термін – гомінізація (від латин. homo – людина), під яким розуміється процес олюднення мавпи – від появи перших специфічно людських особливостей до виникнення виду людини розумної (Homo Sapiens). Це комплексний феномен, який включає:



  1. розвиток прямоходіння,

  2. прогресивне перетворення мозку і особливо його еволюційно найпізнішої ділянки – неокортексу,

  3. адаптацію руки до трудової діяльності,

  4. зміни зубочелюстного апарату,

  5. формування членороздільної мови,

  6. формування концептуального мислення, свідомості, інтелекту,

  7. перебудову онтогенезу (індивідуального розвитоку організму людини з моменту утворення ембріону до природної смерті)

  8. розвиток соціальної організації, матеріальної культури тощо.

До основних питань антропогенезу відносяться:



  1. місце (прабатьківщина) і час появи найдавніших людей,

  2. безпосередні предки людини,

  3. основні стадії антропогенезу,

  4. рушійні сили антропогенезу на різних його етапах,

  5. співвіднесення еволюції фізичного типу людини з історичним прогресом його культури,

  6. співвіднесення розвитку первісного суспільства з розвитком мови.

У біологічному розумінні антропогенез являє собою тривалий в історичному вимірі процес адаптації людини і її ранніх форм до середовища. Він відбувався таким чином, що місцеві архаїчні і вузькоспеціалізовані форми гомінід час від часу замінялися прийшлими формами, котрі були менш спеціалізовані, але володіли більшим потенціалом для подальшого розвитку. Як наслідок, сучасна людина виявилася найнеспеціалізованим організмом на Землі, але йому вдалося заселити всі екологічні ніші, зберігши свою видову єдність.



  1. Соціогенез

Соціогенез – це друга складова терміну «антропосоціогенез», включає всю дописемну історію людського суспільства, починаючи з передлюдей і закінчуючи появою ранніх держав (Шумер, Аккад, Єгипет та ін.). З перших писемних суспільств починається історія держав і цивілізацій. Термін «доісторична людина», який давно ввійшов у науку, змушує думати, що крім нього існує «історична людина» – та, руками й розумом якої створена цивілізація та писемний літопис людства. Отже, існують дві парні категорії – доісторична і історична людина, доісторичне та історичне суспільство.

Проте саме з появи неоантропів розвиток людини відбувався переважно у вигляді вдосконалення суспільної організації. Займаючи одну й ту ж таки екологічну нішу, племена конкурували між собою, і ті з них, чия організація більше підходила до даних умов, витісняли менш пристосованих. В соціогенезі постійно діяв закон нерівномірності стихійного розвитку. Племена, які відставали в культурному відношенні і тому витіснені зі своїх угідь більш сильнішими конкурентами, нерідко виявлялися у менш сприятливих умовах, але це, проте, стимулювало їх подальший розвиток. Якщо таким племенам вдавалося пристосуватися до нових умов, особливо за допомогою нових технологій, вони починали швидко прогресувати і в результаті обганяли своїх суперників, які були сильнішими в минулому. Провідним фактором соціогенезу виступають особливості організації та соціальної структури племені, а не інтелект чи особисті якості, такі як доброта, емпатія, співчуття до ближнього.



Соціогенез – це історична універсалія, яка описує глобальний процес походження суспільної форми буття людини.

5. Людина як єдність біологічного та соціального. Культурна еволюція

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей – біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад – мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння людиною всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини. Людина виступає як істота соціальна. чия поведінка визначена культурою.



Спільне між людиною і твариною – біологічні потреби. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина – опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах). Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу.

Отже, процес життєдіяльності – це задоволення і відтворення потреб. Але тільки людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові. Відповыдно до цього класифікуються типи людини того чи іншого порядку задоволення потреб:

– соціальна сутність людини І порядку : задоволення, відтворення, поява нових потреб через застосування знарядь праці;

– соціальна сутність людини ІІ порядку: специфічно людська потреба у виготовленні знарядь праці. Ця потреба розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності;

– соціальна сутність людини ІІІ порядку – потреба в спілкуванні. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди – політичні, економічні, особисті і т.д.

– соціальна сутність людини ІV порядку – потреба у цілепокладанні. Людина як істота наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення.

– соціальна сутність людини V порядку – потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби. Вся історія людства – це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов’язану з свободою відповідальність.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.



Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни «покликання», «талант» виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистістьвиступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки в залежності від своїх переконань, інтересів, а не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує її вольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо-вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну — інформація передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Еволюція культурна пов’язана із здатністю зберігати всю нагромаджену інформацію і передавати її наступному поколінню. Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості — людина здатна активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків. Вона може також одержати її шляхом роздумів, відкриваючи нові факти, взаємозв’язки, форми поведінки методом дедукції.

У культурній еволюції для усунення шкідливої інформації не потрібна загибель індивідів. Людина здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові властивості можуть набуватись лише ціною втрати колишніх. Наприклад, мутація, завдяки якій у птаха з’являється дзьоб, може позбавити його здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової інформації в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може відбуватись значно швидше: адже нові властивості не витісняють існуючі, а лише доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з плином часу зростають.



З допомогою культурної еволюції людина виробила таку поведінку, яка постійно підвищує пристосованість до життя. За дуже короткий термін людство освоїло і вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші організми оволодівали протягом всієї біологічної еволюції: ми літаємо вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу.

Людина — єдина жива істота, специфічною особливістю якої є культурна еволюція як засіб виживання і пристосування до оточуючого середовища. За допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї поведінки, свого ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, особливості культурної еволюції та її відмінність від біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації — у наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні інформації — нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво, моральні норми, матеріальні об’єкти тощо. Знання стало найпершим і невичерпним джерелом засобів виживання людства. Людина постійно помічала, відкривала і засвоювала із користю для себе все нові й нові взаємозв’язки і закономірності типу "якщо-то", що дало їй можливість перетворювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб. По-третє, в результатах культурної еволюції — особливостях організації людської життєдіяльності, становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виник Homo Sapiens, всі екологічні ніші на Землі були зайняті іншими біологічними видами. І тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства (соціуму) людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим біологічним видом.



Лекція 2. ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

План


1. Проблеми біологічної еволюції людини

2. Проблеми єдності біологічної та соціальної еволюції людини

3. Проблема праці як фактору еволюції людини та її адаптації до середовища.

4. Геологічна, археологічна та соціальна класифікації розвитку людства



1. Проблеми біологічної еволюції людини

Проблеми антропосоціогенезу почали вивчатися з XVIII століття. До цього часу панувало уявлення про те, що людина і народи завжди були і є такими, якими їх створив Творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалася ідея розвитку (еволюції), в тому числі й стосовно до суспільства.

Згідно з давньогрецькою міфологію, членороздільної мови, користування вогнем і багатьом ремеслам їх навчив титан Прометей, за що був суворо покараний богом Зевсом, бо тоді люди стали розніженими і не турбуватися за своє виживання. Але пізніше Зевс зглянувся над людьми і дав їм ще наступні дари для подолання варварського стану: політичне життя (політейя), виховання (пайдейя) і військову справу. Приніс цей дар культури людям від Зевса напівбог Геракл, який у європейській історії став найбільшим представником педагогічного оптимізму.

Першим, хто висловивдумку про еволюцію людини від дикого стану під впливом матіріальних потреб, був грецький філософ Демокріт (V ст. до н.е.). Демокріт визначав людину як тварину, яка від природи здібна до будь-якого навчання і використовує собі на допомогу руки, розсудок і розумову гнучкість. Тобто природа і навчання – ось що зробило людину людиною. «Найпершими вчителями людини були нужда і досвід», – говорить Демокріт. Перші люди мало чим відрізнялися від тварин. Вони не знали ні землеробства, ні релігії, ні мистецтва. Ходили голими. не вміли робити запасів, не користувалися вогнем. Життя їх було важке. Багато гинуло. Через нужду та страждання люди стали збиратися разом і допомагати один одному. Для цього вони виробили знаки, чоб спілкуватися.

Ідеї Демокріта про роль нужди і страху в становленні людини і суспільства розвинув римський мислитель Тіт Лукрецій Кар в поемі «Про природу речей» (1 ст. до н.е.).

В XVIII ст. розпочинається наукове вивчення проблеми антропосоціогенезу.

В 1746 р. в Голландії французький еволюціоніст П’єр Луї де Мопертюї (1698-1759) видав книгу «Наукова Венера, або Розмірковування про початок людей, тварин і негрів», де вперше висловив теорію про домінування одних спадкових ознак над іншими і витіснення носіїв «нетрадиційних» ознак із зон замешкання носіїв «традиційних» ознак.

Засновник сучасної систематики, шведський лікар і натураліст Карл Лінней (1707-1778) помістив людину в ряд приматів («Система природи». 1758), поряд з мавпами, напівмавпами і кажанами. Саме в цій публікації вперше з’явилися назви примати і Homo sapiens (Людина розумна). Назву цього підрозділу ссавців лютеранин Лінней запозичив з ієрархії католиків, які називають своїх вищих священників «примасами» (лат. primas – «один з перших»). У людський рід він включив два види Homo sapiens (людина розумна) і Homo silvestris s. troglodytes (Людина лісова або Троглодит). Під останніми розуміються людиноподібні мавпи – орангутан і шимпанзе. Ліннея підтримав французький натураліст Жорж Луї Леклер де Бюффон (1707-788), який писав, що «орангутан тілом своїм найменше різниться від людини, ніж від решти мавп».
Але з цим не погодився німець І. Блюменбах (1752-1840), який розділив загін приматів на два окремих: дворуких (людина) і чотирируких (мавпи і напівмавпи). Це сподобалося французькому біологу Жоржу Кювьє та іншим і визнавалося в науці понад століття. Але в 1863 р. англійський біолог Томас Хакслі (1825-1895) довів, що за анатомічною будовою задня кінцівка у мавп – це не рука, а нога, а тому ідея про розділ приматів на «дворуких-чотирируких» помилкова.

В ХІХ ст. британський вчений Чарльз Дарвін (1809-1882) здійснив переворот як в біологічній науці взагалом, так і антропології зокрема. У своїй першій книзі («Походження видів шляхом природного відбору», 1859 р.) він виклав концепцію прогресивного розвитку біологічних форм під час їх безперервного пристосування до умов оточуючого середовища і боротьби за існування. Проте Ч. Дарвін недооцінював роль глобальних, в тому числі й космічних, факторів біологічного розвитку, явно абсолютизуючи роль природного відбору як найголовнішого знаряддя еволюції. У другій книзі («Походження людини і статевий відбір», 1871) попередні висновки перенесені на біологічний розвиток людини. Його учень Томас Хакслі (1825-1895) у своїй праці «Місце людини в природі» (1863) на основі наявних анатомічних матеріалів прослідкував безсумнівні родинні зв’язки людини з людиноподібними мавпами. Останніх він і розглядав як безпосередніх предків Homo Sapiens, як нижчі форми, з яких в процесі еволюції виник цей вид. Проте саме Ч. Дарвін категорично відкинув ідею про те, що саме сучасні людиноподібні мавпи є прямими предками людини, а що людина походить від предка, який є родичем людиноподібних мавп, але вже сам мавпою не є.



2. Проблеми єдності біологічної та соціальної еволюції людини

Власне німецький вчений єврейського походження з Марбургу Теодор Вайц (1821-1864) у шеститомній праці «Антропологія первісних народів» (1859-1872) висловив думку про єдність в людині двох начал – біологічного і соціального, і про єдність людства, про що свідчать однакові здібності будь-якого народу до розвитку культури. Його в цьому підтримав Адольф Бастіан (1826-1905), директор Берлінського Королівського етнографічного музею, автор трьохтомної праці «Людина в історії» (1860) та шеститомної «Народи Східної Азії» (1866-1871).

Філософ Арістотель (4 ст. до н.е.) першим помістив людину у природно-історичний ряд, підкресливши, що саме суспільство, соціальне середовище виокремлюють його в особливе становище в цьому ряду. Те ж він віддав данину концепції розвитку (еволюції) суспілтства від стану дикості через варварство до цивілізації.

Наукова праця, яку можна розглядати як як першу спробу описати проблеми антропосоціогенезу, була книга французького єзуїта Жозеф-Франсуа Лафіто (1670-1740) «Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями первісних часів». Він дав як ретельний опис індіанських суспільств (гуронів та ірокезів), так і вперше порівняв спостережені ним форми (управління, шлюбу, спорідненості) з раніше відомими даними з європейської класичної літератури. Тобто Лафіто став засновником порівняльної соціальної антропології.

Француз Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794) саму еволюцію людини і суспільства розглядав як «прогрес розуму» та процес спеціалізації (розподіл праці всередині суспільства).

Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804),  у праці «Антропологія з прагматичної точки зору» (1798), розглядаючи феномен науки про людину як найвищу цінність серед всього існуючого, оскільки вона єдина наділена свідомістю, запропонував поділ антропології на дві частини: 1) фізична антропологія – яка вивчає як природа створила людину, 2) прагматична (філософська) антропологія – яка вивчає як людина творить саму себе.

Аналогічно Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) зауважував, що людина є вершиною універсальної піраміди стадій всесвітнього розвитку Абсолютної Ідеї в природі і її призначення – бути знаряддям Абсолютного Духу, який у природі набуває буття поза самим собою для того, щоб пізнати самого себе і повернутися до себе самого. Тому в людині всі сторони досягають найдосконалішого розвитку.

Ліві гегельянці Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), беручи за основу вчення про діалектичний розвиток свого вчителя, проте ствержують, що сам Абсолютний Дух (Мислячий Дух, Розум), не проникає у природу звідкись ззовні, а сам твориться в ході тривалого процесу еволюції матерії у Всесвіті і біогеосфері (шляхом «зняття» нижчих форм вищими), аж поки не набуває антропоморфної природи.

І на цьому розвиток Абсолютного Духу (Розуму) не завершується, а продовжується формуванням особливої вселенської сили, яку академік Володимир Вернадський (1863-1945) і палеонтолог і теолог П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) називає «сферою розуму» («ноосферою»).

Француз Анн-Робер-Жак Тюрго (1727-1781) та шотландець Адам Фергюсон (1723-1816) запропонували тричленну стадіальну класифікацію розвитку людства і суспільства за рівнями культури:



  1. дикість (мисливці, рибалки та збирачі, колективна власність, непостійні поселення, стадо, примітивні міфи, анімізм і фетишизм, малюнки),

  2. варварство (одомашнення тварин і пастуше господарство – номадизм, поява приватної власності, постійні поселення, протоміста, рід, клан та племя, цикли міфів, героїчні епоси, тотемізм і табу, ієрогліфи та символи),

  3. цивілізація (землеробство, поява міст, сім’я, держава, релігія і ідеологія, складове та алфавітне письмо).

Увагу на важливісті в розвитку людського суспільства типів коллективу та міжродинних взаємин (сім’я, рід, клан, плем’я, народ, нація) і паралельний з цим розвиток права і управління зосереджували Г. Майнц (1822-1888), автор концепції «циклопічного» (батьківського) права (влади старшого мужчини, patria potestas) та Й. Бахофен (1815-1887), автор концепції «материнського права» (матріархату). В завершеному вигляді концепція викладена американським вченим Льюїсом Генрі Морганом (1818-1881) у праці «Стародавнє суспільство» (1877) та К. Старке «Первісна сімя в її виникненні та розвитку» (1889). Але якщо перший розглядав головним у первісному суспільстві рід, то другий основною формою соціальної організації вважав сім’ю (спочатку – матрілінійну, а потім – патрілінійну).

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) запропонував концепцію «сегментного суспільства» (сегмент – «відрізок»). Первісне суспільство він запропонував розглядати як таке, що складається з цілком однакових невеликих «стільників (ячейок)-сегментів». Вони включаються в більш складні структури і дають багатоманітність соціальних типів (видів). Тобто будь-яке суспільство комбінується з первісних стільників у різноманітних їх стосунках (як у калейдоскопі). Таким чином йде лише перебір варіантів, які можуть повторюватися безкінечне число разів (наприклад, такий соціальний тип як «орда»), а тому нема підстав говорити про всесвітньо-історичний прогрес. Його не існує, а єдине, що існує, – це окремі суспільства, які народжуються, розвиваються і вмирають незалежно одні від одних.

У праці «Елементарні форми релігійного життя» (1912) Е. Дюркгейм говорить, що уявлення людей про існування якоїсь зовнішньої у стосунку до людини обезособленої сили неминуче приводить до обожнення колективу, який приймає в такому випадку зовнішній вигляд як «тотем». І саме розподіл всього відомого людині за тотемними групами («кланами», родами) й було найпершою, первісною формою будь-яких створених людиною систематик та класифікацій.

Общество (по Э. Дюркгейму)


Архаическое (простое) общество или группа характеризуется механической солидарностью людей — индивидуальные сознания полностью растворены в коллективном сознании.

Индустриальное (сложное) общество характеризуется органической солидарностью людей — предполагается наличие разделения труда и специализации видов деятельности, порождающие функциональную зависимость индивидов, а также потребность и необходимость в совместном труде.

Чем примитивнее общество, чем больше люди похожи друг на друга, тем выше уровень принуждения и насилия, ниже ступень разделения труда и разнообразия индивидов. Чем больше в обществе разнообразия, тем выше терпимость людей друг к другу, шире базис демократии.

Человек — это двойственная реальность, homo duplex, в которой сосуществуют, взаимодействуют и борются две сущности: социальная и индивидуальная.

Общество — это реальность особого рода, элементарными «кирпичиками» которой выступают социальные факты — образцы поведения, оказывающие на индивида внешнее, принудительное воздействие и имеющие объективное существование.

Гражданское общество


На раннем этапе из коллективного единомыслия выделяется воля одной личности — вождя. Только он мог бросить вызов общественному мнению, заявив о начале новой исторической эпохи.

Далее происходит формирование целого слоя людей — бигменов (племенная аристократия), располагавших значительными богатствами, политическим весом и собственными интересами.

Наметившиеся в обществе глубокие перемены 5-7 тысяч лет назад достигли пика в 5 веке до новой эры, а потом затихли на 2 тысячи лет, возобновившись лишь после 3-х великих революций: английской, французской и американской.

Гражданское общество закрепило историческое право народа иметь собственность и право личности выражать собственное мнение.


От механической к органической солидарности


Проблема социальной солидарности — одна из центральных проблем в работах Дюркгейма.

Социальная солидарность — главная сила, цементирующая и сплачивающая общество, создающая общественное целое. Она возникает как логическое следствие общественного разделения труда, то есть социализации и распределения людей по профессиям.

Разделение труда вносит разнообразия, и чем больше оно, тем сильнее у людей стремление к единству и обмену. Договор — есть символ обмена, его юридическая форма. Обмен предполагает, что 2 человека берут на себя взаимные обязательства. Из этого проистекают сотрудничество и кооперация, а договор является формой социального взаимодействия; отношения людей на основе договора регламентируются правилами и законами, на которых покоятся социальные институты общества.

Теория строения и эволюции общества:


  • Механическая солидарность (доиндустриальное общество), или солидарность по сходным признакам, когда все индивиды выполняют одинаковые функции и не имеют индивидуальных черт.

  • Органическая солидарность (часть доиндустриального и всё индустриальное общество), когда люди все больше отличаются друг от друга и начинают взаимодополнять друг друга, по аналогии со взаимозависимостью и взаимодополняемостью частей тела в организме.

Чем органичнее общество, тем выше его склонность к демократии, потому что последняя основана на свободе выбора, уважении к личности, защите прав человека. И, напротив, чем более механичным является общество, тем более оно склоняется к тоталитаризму.

Демократия — вершина общественного развития и самая сложная форма социальной организации общества. Сложность происходит от того, что индивиду предоставлен гораздо более широкий выбор моделей поведения, чем в авторитарном обществе; его поведение становится многовариантным. Набор санкций при этом чрезвычайно широк, а подавляющая их часть склоняется к мягким и косвенным санкциям.

Тоталитарное общество — не является многовариантным, так как не только сужает диапазон свободы действий, но применяет к нарушителям чрезмерно узкий набор санкций, многие из них смещаются в сторону репрессивных мер. Такое общество держится только на том, что все люди, не зависимо от их желаний, жёстко выполняют одни и те же нормы. Человек должен знать нормы и автоматически им следовать.

Коллективное сознание


— совокупность общих у членов одного и того же общества интересов, верований, убеждений, чувств, ценностей и стремлений. К.с. — «психический тип общества, тип, имеющий свой собственный способ развития, свои свойства, свои условия существования». Оно имеет особую, «отдельную реальность» — существует объективно, независимо от нашей воли и сознания, но осуществляется только в индивидах.

Индивиды притягиваются друг к другу благодаря общим верованиям и сходным чувствам. Последние и составляют условия существования коллектива, важнейшую предпосылку их духовного бытия. Чем больше коллективное сознание как «голос общественной совести» регламентирует социальную жизнь общества, тем сильнее и крепче связь индивида с группой.

Малые части общества, организованные внутри себя также стремятся к целостности и солидарности, как и общество в целом; в них развивается групповое сознание.

От степени солидарности зависит состояние общества — нормальное или патологичное. Дюркгейм ввёл новое понятие для социологии — аномия (патология общества) — ощущение отсутствия норм, возникающее в переходные и кризисные периоды, когда старые нормы и ценности перестают действовать, а новые ещё не установились.

Патологичные формы состояния общества: аномия, социальное неравенство, рутинизация труда, деградация рабочей силы, классовые конфликты. Основной путь решения проблемы — реформы.

Учень і племінник Дюркгейма Марсель Мосс (1872-1950) одним з перших виявив серйозний інтерес до економічних стосунків у первісному суспільстві. У книзі «Етюд про дар» (1923) у Мосса розвивається висунутий Дюркгеймом постулат про пріоритет колективного над індивідуальним, а з другого боку вводиться поняття «реципрокності» (reciprocite – “повернення, взаємність, взаємозалежність»), тобто залежність авторитету індивіда від його заслуг перед колективом. Реципрокність була основою економічних відносин в первісному суспільстві як дарообмін, другими формами (за Карлом Поланьї) є редистрибуція (централізований перерозподіл) і маркетизація (ринковий товарообмін як найпізніша форма економічних відносин).

У своїй праці «Німецька ідеологія» (1846) К. Маркс і Ф. Енгельс формулювали пять основних напрямків соціальної діяльності первісної людини (первісних історичних відносин):

1) виробництво життєвих засобів,

2) породження нових потреб,

3) відтворення (виробництво) самих людей (сім’я),

4) спілкування (комунікація),

5) свідомість і мова.

Вони власне становлять основу, в результаті якої людина і людське суспільство виокремлюються з тваринного царства і переходять на більш розвинуті рівні – на наступні форми власності: племінна, антична, феодальна і буржуазна. Як бачимо, в цій періодизації лежить економічний критерій, а саме: власність як безпосередній результат розвитку виробництва. В «Економічних рукописах 1854-1859 рр.» К. Маркс зауважує, що чим далі ми йдемо назад в глибини історії, то виявляємо, що індивід , в тому числі й індивід-виробник, все більше виступає несамостійним, а приналежним до більш обширного цілого (родової сім’ї). Значну увагу К. Макс і Ф. Енгельс приділили вивченню феномену сільських общин у різних народів та в різні історичні епохи і базованих на товарообміні і характерного для нього спільної власності (не тільки майна і території, але й жінок, чоловіків та дітей, т.зв. «груповий шлюб»). Розклад цих відносин і знаменував перехід людства від етапу т.зв. «первісного комунізму» до т.зв. «вторинних», класових формацій. Спробу дати огляд історії первісного суспільства і його розклад Ф. Енгельс дав у книзі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884), в основному базуючись на висновках Л.Г. Моргана. Зокрема, Ф. Енгельс показує, що на стадії варварства родова звичаєва община змінюється патріархальною домашньою общиною, поступово руйнуючи підвалини самого родового суспільства. Коли розкол патріархального суспільства з його натуральним господарством стає неминучим, коли протиріччя між класами не можуть бути гармонізовані, а набувають антагоністичний характер, коли майнове розшарування не просто виникає, а досягає певного критичного рівня, тоді й виникає держава як знаряддя управління і контролю одного класу над іншим. Пізніше популярно цю доктрину виклав В.І. Ленін (1870-1924) у своїй праці «Держава і революція» (1917).

3. Проблема праці як фактору еволюції людини та її адаптації до середовища.

Найбільш важливою є праця Ф. Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» (1876, опубл. 1895-1896). Тут вже більш конкретно показана взаємодія людини і природи, розкрито співвідношення біологічних та соціальних факторів у процесі становлення людини, доведено значення самого колективу людей, які формуються, як умови антропо- і соціогенезу. Праця – це процес між людиною і природою і саме людську працю слід відрізняти від її тваринних форм, які мають інстинктивний характер. Саме виготовлення знарядь визначається характерною специфічною рисою людської праці. і відзначається, що власне засоби праці відрізняють одну від одної економічні епохи.

Ще Г.В.Ф. Гегель, розглядаючи проблему зміни родової сутності людини від істоти біологічної до соціальної, запропонував розглядати це як процес «зняття» першої ознаки наступною: природне – суспільним, особистісного – історичним і т.д. В якості «інструменту» такого «зняття» Гегель запропонував «предметну діяльність індивіда». При цьому він звертав увагу на природно-перетворюючу функцію руки, характеризуючи її як природний засіб співдотичності. контакту людини із зовнішнім світом і конструктивної його зміни. «Рука є той великий орган, котрим не володіє тварина, і те, що я охоплюю ним, може саме стати засобом, яким я хапаю далі» («Філософія права»).

Відомо, що одним із способів підвищення адаптації біологічного організму в середовищі є «ароморфоз» – адаптація шляхом перетворення відповідних органів (наприклад, підвищення рівня організації ссавців у порівнянні з рептиліями: поява чотирикамерного серця, збільшення функціональних можливостей мозку, розвиток потових залоз і їх похідних та інших прогресивних рис; інший приклад — утворення квітки у покритонасінних призвело до розвитку запилення за участі комах тощо).

Але також, поряд з ароморфозом, зазначає І.І. Шмальгаузен у праці «Шляхи та закономірності еволюційного процесу» (1939), є ще «морібогенез»перебудова структури поведінки (латин. moribus), становлення індивідуально-ситуативного пристосування. Тобто не природний відбір спонтанно виникаючих органічних мутацій, а вибір і закріплення нових типів поведінки у процесі перебудови та надбудови функціональних систем організму склали основний напрямок антропогенезу. Наприклад, сама по собі діяльність з оброблення каменю безглузда, часово- та енергозатратна, біологічно ніяк не виправдана. Але отримує свій смисл тільки з подальшого використання виготовленого кам’яного знаряддя на полюванні чи при обробці шкіри, тобто вимагає поряд із знанням про виконувану операцію обробки каменю ще й знання про майбутнє застосування знаряддя. Це – основна умова, що виникає при виготовленні знаряддя, і може бути назване першим виникненням свідомості, тобто першою формою свідомої діяльності. Така діяльність з виготовлення знаряддя призводить до базової перебудови всієї структури поведінки, а саме: з діяльності, яка спрямована на безпосереднє задоволення потреби (як це ми бачимо у тварин), виокремлюється специфічна діяльність, яка набуває свій смисл тільки в подальшому, коли результат цієї діяльності (виготовлення знаряддя) застосований для того, щоб вбити жертву і тим самим задовільнити потребу в їжі. З подальшим ускладненням суспільства і форм виробництва такі дії, які не спрямована безпосередніми біологічними мотивами, починає займати у свідомій діяльності людини все більше місце.

 Стержнем сапієнтного морібогенезу (епіморфозу) стала спільна праця з використанням спочатку природних, а потім і штучних знарядь.



4. Геологічна, археологічна та соціальна класифікації розвитку людства

Датський вчений К.Ю. Томсен (1778-1865), директор Королівського музею старовини в Копенгагені, запропонував класифікацію наявних в музейній колекції комплексів знарядь у відповідності з матеріалом: каменем, міддю, бронзою і залізом.



Дана класифікація, з уточненням хронології для певних регіонів, стала основою для археологічної періодизації історії людства, вичленуванню локальних археологічних культур, їх розвиток, пересування та взаємовпливи.

КАЙНОЗОЙСЬКА ЕРА (грец. καινός новітній + ζωή життя; настала близько 66-65 млн. років тому, триває й досі):

    • палеоген почався 65,5 ± 0,3 та закінчився 23,03 ± 0,05 млн. років тому (відомий перш за все як період, протягом якого  ссавці  розвилися від невеликого числа примітивних форм до величезної кількості розвиненіших. У цьому періоді відбувалося відновлення біорізноманіття після масового вимирання видів, яке сталося наприкінці Крейдового періоду).

    • неоген  почався 25 млн. та закінчився приблизно 3,5 млн. років тому (Млекопитающие осваивают моря и воздух — возникают киты и рукокрылыеПлацентарные оттесняют на периферию остальных млекопитающих. Фауна этого периода становится очень похожей на современную. Но есть и отличия — ещё существуют мастодонтгиппарионсаблезубый тигр. Крупные нелетающие птицы играют большую роль, особенно в изолированных, островных экосистемах).

    • четвертинний період (делювій; антропоген; почався 3,5 млн років тому і триває досі):

  1. ГОМІЦЕН – поява гомінід, або людинові (Hominidae) — родина ряду приматів, включає як викопних (австралопітека, пітекантропа,  неандертальця та ін.), так і сучасних людей. Разом з родиною гібонові і шимпанзе формує надродину Hominoidea 

  2. ПЛЕЙСТОЦЕНепоха  почалася 1,808 мільйона років тому і закінчилася 11,550 тисяч років тому (характеризується загальним похолоданням клімату Землі і періодичним виникненням в середніх широтах великих вторинних зледенінь).

Палеолі́т (від грец. παλαιός — давній і грец. λίθος — камінь) — давня кам'яна доба, найдавніший період людського суспільства. Щодо тривалості палеоліту існують різні думки (від 3 млн. до 100-150 тис. років тому). Кінець палеоліту датується близько 13 тис. років тому (12 000 — 10 000 років до н е).

  • Ранній (нижній) палеоліт (2 600 000 до н.е. – 300 000 до н.е., приблизно). Технології: Олдувайська (2,6 млн. – 100 тис. років тому), Аббевільська (1,5-0,3 млн. років тому), Клектонська (0,6-0,4 млн. років тому) і Ашель (1,7 млн. – 120 тис. років назад). Людина цієї доби названа антропологами Хомо Хабіліс (Homo habilis) і Хомо Еректус (Homo erectus).

  • Середній палеоліт (300 000 до н.е. — 30 000 до н.е., приблизно): Вироблені крем'яні знаряддя. Час кремезних, низькорослих неандертальців. Технології: Ашель (до 120 тис. років тому), Сангой (500-100 тис. років тому) і Мустьє (300-30 тис. років тому)

  • Пізній (верхній) палеоліт (30 000 до н.е.. — 14 000 до н.е., приблизно): Людина цієї доби названа кроманьйонець, або сучасна людина. Культури: Шательперон, Селет, Костенки, Оріньяк, ГраветтЕпіграветт, Солютре, Мадлен.

  • Фінальний палеоліт (14 000 до н.е. – 10 000 р. до н.е.). Культури: Гамбурзька, Аренсбурзька, Свідерська

ГОЛОЦЕН

Мезоліт (епіпалеоліт; середньо-кам’яний вік) – епоха кам’яної доби (12 000 – 7 000 до н.е.)

Неоліт (нова кам’яна доба) – X – поч. III тис. до н. е.), ділиться на:

докерамічний і керамічний неоліт

Енеоліт (халколіт; мідно-кам’яна доба) – V-IV тис. до н.е. – 1200 рр. до н.е.

Бронзова доба – 1200 рр. до н.э. – V ст. до н.е.

Залізна доба – VI-V ст. до н.е. – …

В соціальному плані виокремлюються:

1) епоха первісного стада (або праобщини), ранній і середній палеоліт;



2) епоха первісної родової общини (верхній палеоліт – мідний вік);

3) епоха первісної сусідської (протоселянської) общини.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка