Лекція Теоретико-методологічні основи геополітики



Скачати 153.69 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір153.69 Kb.
Лекція 6. Теоретико-методологічні основи геополітики
План:

  1. Сутність, об’єкт, завдання геополітики.

  2. Історичний розвиток геополітики.

  3. Основні поняття і категорії геополітики.

  4. Парадигми геополітики.



  1. Сутність, об’єкт, завдання геополітики.

Підходи до визначення геополітики надзвичайно різноманітні: від ототожнення її з мистецтвом управління загаль­носвітовим процесом, державою чи іншою спільнотою, через твердження, що геополітика є цілісною самостійною наукою, до визнання її світоглядною концепцією майбутнього.

Процес фор­мування цілісного уявлення про геополітику як науку та вироб­лення єдиного поняттєво-термінологічного апарату ускладнює, однак водночас сприяє її методологічному збагаченню і розши­ренню сфери практичного застосування те, що серед геополітиків багато представників географічних, політичних, історичних та інших наук.

Термін "геополітика" етимологічно складається з двох грецьких слів: geo - земля, politicos — держава, громадянин та все, що пов'язане з містом. На відміну від політичної географії, чіткого і всеохопного визначення геополітики немає. Геополіти­ку нерідко розуміють як науку, що вивчає глобальну політику, тобто стратегічний напрям політичних відносин, в основному су­часних. Поняття використовується для оцінки міжнародно-політичних позицій держави, її місця в системі міжнародних досліджень, умов її участі у військово-політичних союзах.

Кілька поширених визначень геополітики:



  • "Геополітика служить визначенню національної політики з урахуванням факторів впливу на неї природного середовища" (Енциклопедія "Вritaniса", 1994).

  • "Це наука, яка вивчає і аналізує в єдності географічні, істо­ричні, політичні та інші взаємопов'язані фактори, які впливають на стратегічний потенціал держави" ("Тhе Еnсусlореdіа Аmегісаnа", 1973).

  • "Геополітика — це поєднання географічних і політичних фак­торів, що визначають положення держави чи регіону з ухилом на вплив географії на політику" (3. Бжезінський, 1997).

  • "Наука про вивчення відносин між владною політикою в міжнародному плані й тими географічними рамками, в яких вона проводиться" (П. Галлуа, 1990).

  • "Геополітика — це наука про контроль над простором" (В. Мадіссон, В. Шахов, 2003).

Отже, по-перше, стрижнем геополітики залишається гео­графія як динамічна система суспільно-природничих наук, що дає підстави більшості дослідників визначати її як географічну дисципліну. Супротивники даного підходу переважно політоло­ги.

По-друге, геополітика пов'язує в одне ціле політичні процеси і земні простори. Раніше вважало­ся, що ця наука, на противагу політичній географії, досліджує лише глобальний простір, проте з'являється дедалі більше праць, присвячених політичній стратегії на мезо- та мікрорівні (регіо­нальна геополітика, атомістична геополітика тощо).



Геополітика — це наука про багатогранну політику держав та інших суб'єктів, спрямована на вивчення можливостей активного використання даностей геопростору в інтересах військово-політичної, культурно-інформаційної, еко­номічної та екологічної безпеки в межах відповідних полів взаємодії.

Супротивники визнання за геополітикою статусу науки небезпідставно закидають їй суб'єктивність суджень, філософування, мрійництво. На це справді хибує прикладна геополітика, яка виходить з інтересів конкретного суб'єкта і є "теорією позиційної боротьби на світовій шахівниці".

Натомість академічна геополітика позбавлена національної заангажованості та авторського суб’єктивізму. За М. Мироненком, вона "повинна виокремити розумне з минулого і подати геополітичну аргументацію у вигляді загальних закономірностей і тенденцій геополітичних відносин" (В. Колосов, М. Мироненко, 2002).

Основним об'єктом дослідження геополітики є геополітична структура світу в усій її різноманітності. Нині вона представле­на багатьма просторовими моделями.



Предметом дослідження геополітики є поля взаємодії («силові поля») – виокремлені сегменти суспільної діяльності, які взаємодіють з певним географічним простором.

Оскільки геополітика є суспільною наукою, то об'єкт і предмет її дослідження перебувають у постійній динаміці, відображаючи мінливу реальність.

Головним завданням геополітики є фіксація і прогноз меж полів взаємодії, динамічна мозаїка яких формує геополітичну структуру світу.

Інші завдання:

- дослідження механізмів і форм контролю над геопростором;

- геополітичне районування планети на основі розмежування геополітичних полів провідних акторів;

- виявлення об'єктивно існуючих просторових політичних одиниць, геостратегічних зон та геополітичних регіонів;

- подолання конфронтаційної логіки в міжнародних відносинах;

- розробка геополітичних кодів для суб'єктів геополітики тощо.





  1. Історичний розвиток геополітики.

Становлення геополітики, що відбувалося паралельно з роз­витком політичної географії, припадає на кінець XIX — початок XX ст. і пов'язане з іменем Ф. Ратцеля (1844 – 1904). Ф. Ратцель, узагальнивши праці попередніх мислителів, пер­шим перетворив політичну географію на системну наукову дис­ципліну. Це зумовлювалося не лише переходом кількості роз­різненого знання в його інтегральну якість, а й глибокими та суттєвими змінами в самому об'єктивному світі, який переходив на зламі двох століть зі стану розрізненості окремих своїх частин і регіонів до єдиного, взаємопов'язаного і взаємозалежного світу в масштабах усієї планети.

Ф. Ратцель вважав, що простір (розмір) держави є найваж­ливішим політико-географічним чинником. Причому простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з ат­рибутів її сили, а він сам є політичною силою. Це більше, ніж лише фізико-географічне поняття. Занепад держави становить результат ослабленої просторової концепції й ослаблого просторового почуття. Хоча вчений і змістив акцент із переважно географічного аспекту впливу навколишнього середовища на життєдіяльність держав і народів на політичний аспект ролі і впливу географічного фактора, і передусім ролі простору, він не став автором терміна "геополітика".

Першим термін «геополітика» вжив шведський вчений Р. Челлен у праці "Держава як форма життя" (1899). За Р. Челленом, геополітика — "це вчення про державу як географічний організм чи явище в просторі: вона, таким чином, є вченням про державу як країну, територію чи область".

Отже, історичне ядро геополітики становить політична географія, завданням якої є дослідження взаємозв'язків між геопростором і балансом сил у світі. Однак уже на етапі становлення гео­політики Р. Челлен заявляв, що "географія не може дати досить широку і глибоку інформацію з усіх питань, які стосуються гео­політики".

У розвиткові багатьох наук були моменти, коли наукові ідеї дискредитувалися на догоду тим чи іншим політичним цілям. Це характеризувало геополітику, особливо німецьку, в 30 - 40-х ро­ках XX ст. Зокрема, К. Хаусхофер вніс негативний аспект у ні­мецьку геополітику, намагаючись теоретично обгрунтувати на­цистські ідеї світового панування, що на тривалий час загальму­вало формування геополітики як науки.

Через зв'язок геополітики і фашизму геополітика в США в 40—50-х роках, а в країнах соціалістичного табору — в 40—80-х роках XX ст. вважалася псевдонаукою, реакційною кон­цепцією, що пояснює політику держав впливом природних гео­графічних умов, географічним положенням і расовими відмінностя­ми населення. В СРСР на сам термін було накладено жорстке табу.

Поряд з тим у США з'являються праці Н. Спікмена (1944), Р. Страуса-Хюпе (1950), Д. Майнінга (1956), які нині становлять класику геополітики. З 60-х років відновлюються геополітичні дослідження в Європі. Це переважно дослідження в рамках руху "нових правих" (А. де Бенуа, Ж. Тіріар, Р. Стойкерс, Й. фон Логаузен, М. Таркі та ін.); створення на основі ідей анархізму геополітичної школи часопису "Геродот" (І. Лакост, М. Фуше, К. Раффестейн та ін.); розвиток ідеї про іконографію Ж. Ґоттманном та перші паростки геополітики неконфронтаційного типу в працях П. Галлуа.

Звісно, що в умовах біполярного світу геополітичні теорії розвивалися переважно в конфронтаційному руслі.

У повоєнні роки перевагу щодо формування теоретико-методологічних основ геополітики мали представники німецької та японської, пізніше — американської, французької та британської шкіл.

З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. Її відродження аж ніяк не означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили актуальність за нових реалій. Увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики сучасності, серед яких:



  • поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних та інтеграційних угрупо­вань, ТНК, терористичних організацій тощо;

  • глобалізація світового господарства і як наслідок — поступове зміщення акценту з політики на економіку;

  • збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення екологічних проблем, поширення тероризму тощо;

  • з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого — вибух патріотизму, національ­но-визвольних рухів;

  • пошук геополітичними акторами взаємовигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в постбіполярному світі та ін.

Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її відродження наприкінці XX ст. полягають у такому:

  • "ущільнення" геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та вина­ходів кінця XIX ст. і всього XX ст.;

  • небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення;

  • відсутність вільних територій для територіальної експансії дер­жав;

  • розуміння взаємозалежності і вразливості людства та пере­осмислення ролі війни.



  1. Основні поняття і категорії геополітики.

Про рівень сформованості будь-якої науки свідчить ступінь розробки її поняттєво-термінологічного апарату. Геополітична термінологія дедалі глибше проникає в усі сфери життя. Формування теорії геополітики та її поняттєво-термінологічного апарату можливе в руслі розвитку академічної геополітики.

Після компрометації геополітики представниками німецької школи у 30—40-х роках XX ст. західні вчені відкинули сам термін "геополітика" і стали розвивати майже ті самі концепції в рамках геостратегії. Нині геостратегія — провідне поняття геополітики, в основі якого лежить зумовленість напряму зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних дій суб'єкта географічними, передусім природно-географічними, чинниками та його геоположенням. Завданням геополітичної стратегії є аналіз позиції досліджуваного суб'єкта і визначення можливостей її трансформації в бажаному напрямі. В широкому розумінні геостратегія є мистецтвом ре­алізації політичної або іншої діяльності суб'єктами геополітики в умовах геопростору.

Хоч якими б чинниками — природничими чи суспільними — зумовлювалася позиція держави у світовій ієрархії, важливим мо­ментом її існування є геополітичне положення державної тери­торії. Щодо позиціювання держави у відносинах з іншими акто­рами вживають термін геополітичне становище.

Ключовим поняттям геополітики є поняття геополітичної концепції (доктрини). Геополітична доктрина — це модель розуміння чинників структури територіально-політичного світоустрою та напрямів політичної діяльності й аналізу, що спираються на географічні реалії (М. Дністрянський, 2003). Поряд із науковим характером слід відзначити суб'єктивність, ідеологічну заангажованість та навіть містичність, властиві геополітичним доктринам, які є методологічною базою прикладних розробок.

Більшість геополітичних доктрин є втіленням інтересів: національних, державних, коаліційних, приватних. Усі вони різнопланові, однак зазвичай лежать у площині збереження незалежності й цілісності держав, забезпечення виживання націй та процвітання громадян, розширення політичного та економічного впливу, досяг­нення певної приватної мети. Головне завдання їхнього втілення — цілеспрямоване зміцнення геополітичного становища та геоекономічної потужності акторів. Ще півтори сотні років тому прем'єр-міністр Великобританії, лорд Г. Пальмерстон (1784—1865) наголошував: "у держави немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, у неї є лише постійні інтереси".

Національні та державні інтереси цілком збігаються лише за умови існування реального громадянського суспільства в однонаціональній державі. Лише в такому разі справедливим буде твердження, що "національний інтерес — це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізу­ються через політичну систему, він поєднує інтереси кожної лю­дини, інтереси національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави" (В. Мадіссон, В. Шахов, 2003).

Саме категорії "геополітична концепція" та "геополітичні інтереси" через заангажованість дослідників додають геополітиці суб'єктивності, трансформуючи її у світоглядну концепцію.

Формування напряму зовнішньої стратегії держави має узгоджу­ватися з її геополітичним кодексом. Геополітичний код (кодекс) — "це сукупність стратегічних уявлень, які формує уряд (країна) про інші держави при розробці своєї зовнішньої політики" (В. Колосов, М. Мироненко, 2002).

Геополітичні коди містять: визначення державних інтересів, ідентифікацію зов­нішніх загроз цим інтересам, можливі варіанти реагування та їх обгрунтування. Незважаючи на те, що кожна держава вибудовує власний код, вони можуть перекликатися, взаємодіяти і заходити в суперечку один з одним. Залежно від гео­політичного становища держава може мати місцевий, регіональ­ний, глобальний геополітичний кодекс або їх поєднання.

Одна із сутнісних категорій геополітики, що тісно переплі­тається з державними інтересами, — це категорія експансії. Оскільки геополітика має слугувати національним інтересам держави, то геополітичні концепції покликані виправдовувати її експансію.

Геополітичні концепції останніх років наголошують, що гегемонія (лідерство) базується на економічному верховенстві. У зв'язку з цим основним видом експансії нині є економічна, яка доповнюється і посилюється інформаційною, культурно-цивілізаційною, релігійною, політичною, відсуваючи на другий план військову. Концепція суцільного контролю змінилася концепцією контролю над "лініями" — комунікаціями, матеріально-речовими й інформаційними потоками та над геополітичними базами.

В результаті поєднання геополітичних полів ключових геополітичних акторів формується баланс сил як іманентна характе­ристика певного історичного етапу розвитку. Механізми форму­вання балансу сил залежать від волі геостратегічних гравців і ти­пу міжнародної системи. І хоч після Віденського конгресу (1815) почалися пошуки моральних та юридичних норм і принципів розбудови міжнародних відносин, усе ж головним чинником у формуванні світової ієрархії залишається військова могутність.

Стабільна гео­політична структура світу, яка відображає баланс сили на пев­ному історичному етапі, дістала назву світосистеми.

Гео­політика як наука суспільна широко використовує категорії соціології, політології, культурології, демографії (етнос, нація, цивілізація, ідентичність тощо), адаптуючи їх до потреб геополітичного дослідження.

Генераторами стабілізації або зміни геополітичної структури світу є суб'єкти геополітичного планування. Незаперечні й головні суб'єкти геополітики — держави (імперії). З ними пов'язані такі ключові поняття геополітики, як геостратегічні гравці та гео­політичні осі.

Геостратегічні гравці, за З. Бжезінським, — "це держави, шо мають спроможність і національну волю застосовувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, щоб змінити наявний геополітичний стан справ",

а геополітичні осі — "це держави, чия вага походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з вад розта­шування та з наслідків їхніх потенційно вразливих умов для по­ведінки геостратегічних гравців".

Держави як суб'єкти міжнародного права можуть виступати ініціаторами створення регіональних або міжнародних організа­цій, на які також поширюється геополітична суб'єктність.

На рубежі XX—XXI ст. поряд із державами новими і цілком самостійними суб'єктами геополітичної структури світу стали транснаціональні компанії (ТНК), а їх протистояння та економічна експансія вже визначають співвідношення сил на регіональному і глобальному рівнях. Геополітична структура світу дедалі більшою мірою реагує на інтереси недержавних суб'єктів: ТНК, різноманітних об'єднань громадян (політичні рухи й організації, антиглобалістські рухи тощо), терористичних груп та окремих лідерів.

Усіх учасників міжнародного політичного процесу незалежно від поширення на них міжнародного права в системі міжнародних відносин називають акторами.

З розвитком регіональної геополітики її суб'єктами стають політико-територіальні складові окремих держав.

Завдяки іманентним кожному суб'єктові геополітики інтересам (національна ідея, економічна і політично-військова безпека держави, імперські зазіхання, економічне панування, збереження самобутності, особисті амбіції тощо) формуються певні обшири, в яких ці інтереси накладаються, протистоять або взаємодіють.

Поширені в літературі терміни «життєвий простір», «полюс зростання», «полюс сили», «геополітичне поле», «центр зростання» та ін. можуть бути застосовані для однобічного висвітлення суто військово-політичних, економічних, ідеологічних тощо аспектів світовлаштування.



Поле взаємодії — це виокремлений на основі поєднання (накладання) геостратегій заінтересованих акторів сегмент суспільної діяльності, який взаємодіє з певним географічним простором.

Поля взаємодії за провідною функцією можуть бути економічними, політичними, військовими, ідеологічними, цивілізаційними, екологічними тощо або інтегральними.




  1. Парадигми геополітики.

Методологічним стрижнем науки є моделювання взаємозв'яз­ків між властивостями геопростору та балансом геополітич­них полів на різних ієрархічних рівнях. Модерне геополітичне дослідження обов'язково містить сис­темний аналіз чинників. Геополітики, як правило, працюють у руслі певної парадигми, тому детерміновані у виборі принципів і методів дослідження.

З моменту появи геополітики і до сьогодні важливою парадигмою науки залишаєть­ся дуалістична. Оригінальними моделями світовлаштування, вибудуваними в дусі протистояння двох сил, центрів, ідео­логій, наддержав тощо, є геополітичні доктрини А. Мехена, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, Н. Спікмена, Д. Майнінґа, Дж. Кеннана, С. Коєна, П. Савицького, А. Саворскі, М. Ільїна.

Мето­дологічним ядром визнавалася інтерпретація теорії життєвого простору (Lebensraum), оскільки могутність держав ставилася у пряму залежність від розмірів державної території. Звідси обґрунтування територіальної експансії та ігнорування інтересів і прав недержавних етносів на тлі перебільшення ролі природно-гео­графічного середовища для функціонування держав (імперій). Саме в перебільшенні впливу одних географічних чинників і не­дооцінці інших криється методо­логічна слабкість таких доктрин. Однак їх методологічне значення полягало в тому, що вони сприймалися відповідним політикумом як програма дій.

Розуміння того, що геополітична структура світу загалом або політика окремих суб'єктів є наслідком дії сукупності суб'єктив­них та об'єктивних чинників, а не планетарного дуалізму, зміна політичної кон'юнктури, економічних реалій і зростання ролі суспільних чинників, переміщення експансії в інше русло призве­ли до появи нових парадигм і методологічних підходів.

Наприкінці XX ст. на базі геополітики почали формуватися численні прикладні дисципліни: регіональна та релігійна гео­політика, геотактика та геопрогнозтика, геоетнополітика та геопсихологія тощо. Однією з таких дисциплін стала геоекономіка. Термін "геополітична економіка" в науковий обіг ввели в 1995 р. Дж. Еґнью та С. Кобрідж. Нині, претендуючи на самостійне нау­кове існування, геоекономіка все ж переважно розглядається як "своєрідна версія мондіалістської або глобалістської геополітики, яка першочергово розглядає не географічні, культурні, ідео­логічні, етнічні, релігійні та інші фактори, що становлять зміст суто геополітичного підходу, а лише економічну реальність у її відношенні до простору" (Є. Кисельов, 2002).

Геоекономіка в рамках мондіалізму як виключно космополітичної парадигми розглядає світ так, ніби у ньому існує одна держава. Серед най­яскравіших представників геоекономіки варто назвати Ф. Реріґа (перша геоекономічна конструкція світу), Ф. Фукуяму, Ф. Броделя, К. Санторо, Ж. Атталі, О. Венґерова, К. Ґаджієва та ін. 1

Найважливішими моментами геоекономічної парадигми є:


  • відкидання геополітичного дуалізму та розуміння світу як цілісності (інколи під гаслами багатополюсності);

  • ототожнення держави і корпорації, більше того, держава вважається філіалом загальнопланетарної корпорації;

  • надання переваги західним цінностям, раціоналізмові, інформаційним технологіям та ін.

Більшість мислячих людей не приймають ідеалу прихильників даної парадигми — однорідного світу. Суттєвим методологічним її недоліком є не лише механічне застосування методів прикладної математики, а й механічна інтерпретація отриманих результатів.

Серед позитивних тверджень:



  • розробка концепції триполюсного світу;

  • розуміння глобалізації як злиття геополітичних та геоекономічних реалій;

  • обгрунтування думки, що нестача ресурсів є важливим чинником розвитку держави.

"Виграє той, хто першим вибудує новий економічний простір і зуміє створити для нього систему дій" (С. Переслєгін, 2003).

Циклічна парадигма в геополітиці базується на довготривалих циклах розвитку світового господарства М. Кондратьєва. Цик­лічність розвитку природи і суспільства в останні роки досліджу­вали А. Тойнбі, Дж. Ґолдстайн, І. Валлерстайн, В. Цимбурський, Дж. Модельські, В. Томпсон, П. Тейлор та ін. Суть парадигми по­лягає у тому, що геополітична система світу змінюється цик­лічно. Зміна циклів — військових, лідерства, гегемонії — зумов­лює перегрупування великих держав, зміну їхніх геополітичних полів та інституційне облаштування світу. Дослідження гео­політичних циклів потребує системного підходу, особливо при вивченні чинників, які виводять державу (актора) на пік хвилі.

Цивілізаційна парадигма в геополітиці розвивається на основі праць А. Тойнбі та С. Хантінгтона й акцентує увагу на посиленні міжцивілізаційних суперечностей сучасного світу. Важливе нау­ково-методологічне значення має парадигма для аналізу тен­денцій на глобальному рівні, дослідження чинників виникнення зон напруження у стосунках між окремими учасниками міжна­родних відносин. Водночас методологічною проблемою, що пот­ребує вирішення, є дослідження географічних аспектів існування світових цивілізацій, визначення їх кількості та ролі окремих факторів у їхній диференціації. В контексті розвитку ідей гео­політики взаємодії деструктивною виглядає сама ідея немину­чості зіткнення цивілізацій.



Новітні відкриття в галузі математики, кібернетики, хімії, біології, психології стимулюють появу нових підходів (парадигм) і в геополітиці.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка