Лекція тема. Запальні захворювання щелепно-лицевої ділянки ці захворювання можуть розвиватись у зв'язку з проникненням мікробів одон-тогенним, гематогенним І лімфогенним шляхами, а також внаслідок травми



Сторінка2/3
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.62 Mb.
1   2   3

Сифіліс. Сифіліс щелеп виникає в результаті гумозного ураження кістки або окіс­
тя. У випадку переходу процесу з м'яких тканин на щелепу діагностика не складає
труднощів. Найбільше при сифілісі уражаються кістки носа, центральна частина під­
небінних відростків верхньої щелепи, альвеолярні відростки в ділянці передніх зубів.
Для сифілітичного ураження кісток характерне утворення вогнищ специфічного роз­
м'якшення (некротична форма), осифікуючого періоститу (гіперпластична форма).
Після відторгнення секвестру на твердому піднебінні виникає сполучення між порожниною рота і носом або верхньощелепною пазухою. В результаті секвестрації перегородки носа і носових кісточок утворюється характерна дефо­рмація — сідлоподібний ніс При диференційній діагностиці специфічних уражень кіс-тки велике значення мають лабораторні дослідження. При підозрі на сифіліс використо­вують серологічні реакції.

Лікування. Лікування хворих з одон-тогенним остеомієлітом в гострій фазі повинно бути направлене на ліквідацію гнійно-запального вогнища в кістці і оточуючих м'яких тканинах, проведення заходів з боротьби з інфекцією і усунення порушень функцій організму, викликаних основним захворюван­ням. Зниження вірулентності інфекційного чинника досягається активним хірур­гічним втручанням з метою дренування інфекційного вогнища і включає вида­лення зуба, що став джерелом інфекції, розсічення тканин при біля щелепних абсцесах і флегмонах.

Видалення "хворого зуба в початковій стадії гострого одонтогенного остеомі­єліту є основним і обов'язковим видом терапії цього захворювання.

Поряд з антибактеріальними, десенсибілізувальними і дезінтоксикаційними пре­паратами використовують антикоагулянти, фібринолітичні і седативні засоби, які ство­рюють на перші 2-3 доби після видалення зуба нормергічний або гіпоергічний фон.

В гострій фазі одонтогенного остеомієліту надають перевагу антибіотикам, які тропні до кісткової тканини (лінкоміцин, кліндаміцин, гараміцин, морфоциклін, вібраміцин, фузидин та ін.). Антибіотикотерапію проводять довготривало до стійкої нормалізації температури тіла хворого, після чого її продовжують ще 7-10 днів. Кожні 5-7 днів необхідно визначати чутливість висіяної у вогнищі запалення мік­рофлори до антибіотиків.

Зменшення загальної інтоксикації, покращення реологічних властивостей кро­ві, корекція порушень водно-сольового і білкового балансу, нормалізація мікро-циркуляції і попередження розвитку некрозів по периферії вогнища запалення досягаються за допомогою декомпресійної трепанації (видалення "хворого" зуба), призначення антикоагулянтів прямої дії (гепарин, внутрішньовенне введення ге-модезу, реополіглюкіну, 5 % розчину глюкози, розчину Зінгера-Локка).

Для десенсибілізації організму і зменшення проникності судинної стінки за­стосовують 10 % розчин хлориду кальцію, антигістамінні препарати (димедрол, супрастин, діазолін).

З метою протизапальної терапії призначають анаболічні гормони, дію полів УВЧ, СВЧ. У випадку недостатності надниркових залоз і гіперергічного перебігу захворювання показані кортикостероїди. Підвищення неспецифічних факторів захисту досягається вітамінотерапією (А, група В, С), призначенням молочно-ро­слинної їжі, препаратів групи адаптогенів (дибазол, пантокрин та ін.). При необхідності призначають лікарські препарати, що тонізують серцево-судинну систе­му (кофеїн, кордіамін, кокарбоксилаза).


Абсцеси і флегмони щелепно-лицевої ділянки

Серед інфекційно-запальних захворювань щелепно-лицевої локалізації значну частину складають гнійні обмежені або розлиті запальні процеси м'яких тканин, тобто абсцеси і флегмони.



Клінічна картина. Захворювання при одонтогенних абсцесах і флегмонах ча­сто починається із загострення хронічного періодонтиту, перикоррнариту якщо він має виражені зміни в крайовому пародонті, з'являється біль, що посилю­ється при натискуванні на зуб. Через деякий час до перерахованих проявів захво­рювання приєднуються інші, які свідчать про поширення інфекційно-запального процесу за межі щелепи. Місце прояву перших ознак запалення навколо щелеп­них м'яких тканин залежить від локалізації первинного інфекційного вогнища в зоні того чи іншого зуба і деструкції кістки. Подальше поширення інфекційно-запального процесу в навколощелепних м'яких тканинах відбувається звичайно по клітковині, яка заповнює міжфасціальні та міжм'язові простори та оточує су­дини, нерви, слинні залози. При цьому виникає ущільнення тканин, яке часто су­проводжується появою асиметрії обличчя і шиї у вигляді припухлості. Біль ніби поширюється за межі щелепи, стає менш локалізованим. Може спостерігатись порушення жування за рахунок болю і обмеження відкривання рота. Хворі часто через біль відмовляються від приймання їжі і рідини. Інколи порушується зовніш­нє дихання, наростають ознаки інтоксикації. Хворі відмічають загальну слабість, швидку втомлюваність, втрату апетиту, порушення сну. Часто спостерігаються порушення фізіологічних відправлень у вигляді запору, зменшення добового діу­резу. Температура тіла підвищується до 38-39 °С.

При обстеженні хворого виявляються класичні місцеві ознаки запалення: інфі­льтрація та набряк тканин, самовиникаючий біль чи біль в момент пальпації, гі­перемія шкірних покривів чи слизової оболонки, підвищення місцевої температу­ри і порушення функції жування, ковтання, дихання, мовлення. Вираженість кожного вищеперерахованого симптому змінюється у широкому діапазоні, що за­лежить не лише від гостроти запального процесу, але і від його локалізації.

Діагноз гнійного запалення (флегмона, абсцес) ставлять на основі врахування таких місцевих проявів: розм'якшення у центрі інфільтрату, флуктуація, локальне підвищення температури тіла. Крім того, при гнійному запаленні спостерігається лейкоцитоз більше 10x109/л, нейтрофільоз 80 % і більше. У сироватці крові спо­стерігається С-реактивний білок у кількостях, які оцінюються +++. Для вирішен­ня питання про характер запалення при глибокій локалізації процесу можна про­вести діагностичну пункцію.

Гнилісно-некротичні флегмони щелепно-лицевої ділянки, у розвитку яких ва­жливу роль відіграє гемолітичний стрептокок, кишкова паличка і анаеробна мік­рофлора, характеризуються переважанням загальних реакцій над місцевими про­явами захворювання і швидкістю поширення на сусідні ділянки. Найбільш поширена локалізація таких уражень — дно порожнини рота, навколовушно-жу-вальна ділянка. З початку захворювання хворі скаржаться на слабкість, головний біль, підвищення температури тіла. Місцево у них виявляється щільний болючий інфільтрат без чітких меж і ознак флуктуації. Шкіра над ними бліда, рухома. У деяких випадках при пальпації визначається крепітація. Температура тіла підви­щується до 39 °С і більше, спостерігається виражена тахікардія. При лаборатор­ному дослідженні виявляються ознаки імунодепресії і метаболічних зрушень: від­сутність лейкоцитозу, лейкопенія, зниження функціональної активності нейтрофілів, низький титр гуморальних факторів імунітету, метаболічний аци­доз, порушення антитоксичної функції печінки.



Лікування. Кінцевою метою лікування хворих з абсцесами і флегмонами ще­лепно-лицевої ділянки є ліквідація інфекційного процесу і повне відновлення по­рушених функцій організму у максимально короткий час. Досягається це прове­денням комплексної терапії. Що стосується конкретних лікувальних заходів, то при їх виборі необхідно враховувати стадію захворювання, характер запального процесу, вірулентність мікроорганізмів, тип відповідної реакції організму, локалі­зацію вогнища ураження, супровідні захворювання, вік хворого. При цьому лікар повинен чітко бачити завдання, які стоять перед ним на тій чи іншій стадії захво­рювання, добре знати шляхи їх вирішення.

В гострій стадії захворювання, коли наростають запальні явища, прогресують озна­ки ураження тканин щелепно-лицевої ділянки, основне завдання зводиться до того, щоб обмежити зону поширення інфекційного процесу, відновити рівновагу, яка існу­вала між вогнищем хронічної одонтогенної інфекції і організмом хворого. Досягаєть­ся це двома шляхами: проведенням заходів, що забезпечать зниження вірулентності інфекційного вогнища, і направленою регуляцією імунологічних реакцій.

Під час оперативного втручання необхідно обережно обходитись з тканинами, уни­каючи їх надмірного стискання, перерозтягнення. Небажане також широке розшару­вання окістя. Довжина розрізу шкіри і слизових оболонок при розтині абсцесів і фле­гмон визначається довжиною інфільтрату. Слизову оболонку, шкіру, підшкірні м'язи і фасції (апоневроз) на шляху до інфекційного вогнища необхідно розсікти, тканини, що лежать глибше, розшарувати за ходом клітковинних просторів.

У хворих з гнилісно-некротичними флегмонами некротизовані тканини не лише є джерелом інтоксикації, але і позитивним середовищем для мікроорганізмів. У зв'язку з цим при наявності великих ділянок некрозу показана їх некротомія.

Дренування операційної рани після розтину інфекційного вогнища може бути здійснене кількома способами:


  1. Введення летілан-лавсанових, поліетиленових дренажів, гумових смужок, тру­ бок. Дренажі з марлі не забезпечують адекватного дренування гнійних порожнин, оскільки бавовняно паперова тканина швидко просякає гноєм і стає як "корок".
    Краще застосовувати як дренажі гумові та поліхлорвінілові трубки, а також смуж­
    ки, нарізані з гумових рукавичок. Для кращого відтоку ексудату з рани зверху на­
    кладають асептичну ватно-марлеву пов'язку, змочену 2-5 % розчином сульфату ма­
    гнію або 10 % розчином хлориду натрію. Зміну пов'язки виконують щодня, потім
    перев'язки роблять рідше, за показаннями (поява болю в рані, підвищення темпера­
    тури тіла, промокання чи зміщення пов'язки). З появою у рані грануляційної ткани­
    ни пов'язки з гіпертонічними розчинами замінюють пов'язками з мазями.

  2. Діаліз — промивання рани з метою видалення мікробів, їх токсинів, продук­
    тів розпаду тканин. Для діалізу застосовують розчини антибіотиків; антисептиків
    — димексид, ектерицид; поверхнево-активні речовини — катаміну АБ, хлоргек-
    сидину біглюконату, протеолітичних ферментів.

3. Перервне або постійне відсмоктування ексудату за допомогою катетера, вве­деного в інфекційне вогнище через операційну рану або додаткові розрізи — про­кол. Вакуумне дренування великих за протяжністю операційних ран, які утвори­лися при розтині флегмони, можна здійснити за допомогою пристрою, який складається із резервуара, одноразової системи для переливання крові з клапан­ною накладкою з поліетиленової плівки.

При гнилісно-некротичних флегмонах, коли у рані часто виявляють анаеробну мікрофлору, антибактеріальну терапію антибіотиками доцільно поповнити при­значенням метронідазолу.

Виражену антибактеріальну дію має УФ-опромінення рани.

Оскільки розвиток гнилісно-некротичних флегмон, як правило, перебігає на фоні імунодепресії, при подібних формах захворювання показані заходи з підви­щення специфічної і неспецифічної реактивності. У зв'язку з цим заслуговують на увагу препарати так званої групи адаптогенів, які полегшують пристосування організму до впливів будь-яких несприятливих факторів, в тому числі бактеріаль­ної інфекції.

Очищення операційної рани перебігає паралельно з появою грануляційної тка­нини, для прискорення цього процесу широко застосовують фізіотерапію: вплив електричних полів УВЧ і СВЧ, випромінювання гелійнеонового лазера, УФ-опро­мінення.

Прискорене загоєння ран досягається застосуванням препаратів, які стимулю­ють тканинний обмін, фізіо- і дієтотерапією.



Особливості перебігу і лікування флегмон щелепно-лицевої ділянки у хворих похилого і старечого віку

На відміну від дітей, а також людей молодого та середнього віку, у похилих людей джерелом інфекції для флегмони щелепно-лицевої ділянки найчастіше є не періодонтит, а застудні і інфекційні захворювання. Часто джерелом інфекції є патологічні зубоясенні кишені при пародонтиті.

Певні труднощі може являти собою встановлення початку захворювання і скарг. Зміни пам'яті, порушення психіки, зниження чутливості у хворих старечого віку можуть утруднювати виявлення клінічних ознак хвороби.

Гострий гнійний процес щелепно-лицевої ділянки починається з появи помірних больових відчуттів в місці локалізації захворювання, що незначно погіршує загальний стан, помірного підвищення температури тіла (до 37,5-38 °С). У випадку розвитку абс­цесу чи флегмони наявність інфільтрату у товщі тканин розпізнається не зразу. Інфільт­рат, який виник, збільшується повільно, больові відчуття залишаються помірними.

Характерні для запальних інфільтратів ознаки (гіперемія шкіри, її напружен­ня, набряк навколишніх м'яких тканин) мало помітні або взагалі відсутні завдяки віковим змінам шкіри, при яких її товщина зменшується, з'являється складчастість, що нівелює появу ознак запалення. При вираженій в'ялості шкіри зовнішні ознаки запалення проявляються ще менше. Звичайно симптоми найбільш вира­жені на 5-7 добу.

До цього періоду визначаються розміри інфільтрату, межі його поширені на сусідні ділянки. Загальна реакція організму досягає найвищого розвитку.

Характерно, що навіть у період найбільш вираженого запалення пальпація ін­фільтрату не викликає гострого болю. Кількість лейкоцитів у крові складає 4-15x109/л, ШОЕ — від 10 до 60 мм/год. Поряд з таким різноманіттям картини пери­феричної крові спостерігається гострота місцевого процесу, що часто відповідає даним аналізу крові, загальному стану і температурі тіла.

Лікування. В результаті зниження запальної та інших реакцій у хворих старшого і похилого віку змінюються показання до хірургічного втручання при гострих гній­них запальних процесах м'яких тканин обличчя та шиї. Не потрібно чекати появи гіперемії шкіри над вогнищем запалення і флуктуації, бо гнійний ексудат може поши­рюватись на сусідні ділянки. Показанням до розтину запального вогнища є пальпаторно встановлений щільний, інколи болючий інфільтрат м'яких тканин. При виборі мето­ду знеболювання необхідно враховувати не лише зниження компенсаторної можли­вості органів дихання, кровообігу, ендокринного апарату, але і те, що у 70-80 % хво­рих з цією патологією спостерігають супровідні захворювання.

Найбільш часто потерпає серцево-судинна система. Часто порушується коро­нарний кровообіг. Знижується скорочення міокарда, зменшується хвилинний об'­єм крові. Нерідко підвищується артеріальний тиск, відмічається брадикардія.

У результаті атрофічних змін зменшується дихальна поверхня легень приблиз­но на 25 %. У результаті окостеніння реберних хрящів і склеротичних змін легене­вої тканини легені фіксуються у положенні вдиху. У зв'язку з емфіземою об'єм залишкового повітря у таких хворих збільшується на 30-40 %, завдяки чому арте­ріальна кров містить 80-85 % кисню (при нормі 95 %). У стані спокою така люди­на находиться в рівновазі з точки зору газообміну, але достатньо невеликого фізи­чного чи нервового напруження (збудження, хвилювання перед операцією тощо), що призводить до виникнення гіпоксії, що негайно відбивається на стані функції міокарда. Підвищення кількості вуглекислоти викликає деяке звикання до неї, тому гіпервентиляція при наркозі може призвести до тривалого апное.

Відмічається недостатність залоз внутрішньої секреції, що потребує профілак­тичного застосування гідрокортизону. При підготовці до оперативного втручання не можна забувати про психотерапію, оскільки хворі старшого віку погано пере­носять зміну звичної обстановки. Фармакологічна підготовка нічим не відрізня­ється від підготовки людей середнього віку, змінюються лише дози препаратів. Для осіб, старших 60 років, дози сильнодіючих засобів повинні бути зменшенні на '/4-'/2 відносно до звичайних.

При розкритті флегмон наркоз має бути поверхневим, по можливості коротко­часним, але забезпечувати достатнє знеболювання. Хворі повинні негайно проки­нутись. При цьому повинні відновитися всі рефлекси і повноцінне дихання Най- більш виправдане використання транквілізатора (седуксен), наркотичного анал-гетика (лексир) в сукупності з місцевою анестезією і інгаляцією киснево-повітря­ною сумішшю.

При задовільному стані хворого у випадку виражених порушень серцево-су­динної системи і дихання може бути використаний масковий наркоз закису азоту із киснем (2:1) чи фторотану (1-1,5 % за об'ємом).

При необхідності періодично здійснюють допоміжну вентиляцію. Після опе­рації і наркозу проводять ретельний туалет порожнини рота, а якщо необхідно, оксигенацію через назотрахеальний катетер.

Розтин флегмони проводять за загальноприйнятими принципами (розріз на протязі всього інфільтрату). Обов'язкова ревізія гнійника і сусідніх клітинних просторів, встановлюють дренажі.

Поряд з оперативним втручанням і загальноприйнятою патогенетичною тера­пією гнійно-запального вогнища проводять симптоматичне лікування супровід­них захворювань (гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця тощо). Антибіо­тики необхідно призначати за суворими показаннями, оскільки видільна функція нирок у похилих людей може бути порушена. У зв'язку з цим концентрація анти­біотиків у крові інколи підвищується до небезпечних меж, викликаючи токсичне ураження печінки.

У похилому і старечому віці найкраще переносяться такі антибіотики, як ампі­цилін, оксацилін, аландоміцин.

Звичайно з метою посилення дії антибіотиків використовують сульфаніламі­ди. Але у зв'язку із здатністю останніх утворювати кристали у сечових шляхах їх призначають тим хворим, у яких відсутня або мало виражена олігурія. Дози анти­біотиків сульфаніламідів визначають відповідно до характеру основного процесу і супровідних захворювань. З метою підвищення імунологічної реактивності ор­ганізму використовують антистафілококову плазму і гаммаглобулін, стафілококо­вий анатоксин.

Великого значення набуває лікування вітамінами групи А, В і С. При відсутно­сті вираженої ниркової недостатності призначають препарати нітрофурановогс ряду (фуразолін, фурагін) по 0,05 г 2-3 рази на добу протягом 5-7 днів. З метою попередження диспепсичних розладів ці препарати необхідно приймати після їжі. запиваючи великою кількістю води.

Дезінтоксикаційну терапію проводять за загальноприйнятою методикою. Кі­лькість розчинів, що вводяться, визначають з урахуванням функцій серцево-су­динної системи і нирок.

Хворі старшого і похилого віку потребують системного нагляду терапевта, по­вторного проведення ЕКГ, аналізів крові і сечі. Оскільки видужання таких хворих часто затягується, питання про їх доліковування у поліклініці потрібно вирішува­ти разом з терапевтом.


Абсцеси і флегмони окремих локалізацій. Абсцеси і флегмони нижньо­щелепної ділянки

Навколощелепні абсцеси і флегмони найчастіше локалізуються в піднижньо-щелепній ділянці. Це пояснюється, по-перше, тісним зв'язком з зубами нижньої щелепи, внутрішня поверхня якої обмежує піднижньощелепний простір ззовні, по-друге, широким з'єднанням під нижньощелепної ділянки з крилощелеп-ним, навкологлотковим простором, під'язиковою ділянкою, по-третє, тим, що в піднижньощелепному трикутнику розташований регіонарний лімфатичний апа­рат щелепно-лицевої ділянки і піднижньощелепна слинна залоза.



Клінічна картина. При ізольованому ураженні піднижньощелепної ділянки хворі скаржаться на біль, що посилюється при ковтанні, розмові, широко розкри­тому роті, велику кількість слини, а також на загальне нездужання. Останнє по­в'язане не стільки з гіперсалівацією, скільки з утрудненим ковтанням.

При огляді спостерігається асиметрія обличчя за рахунок набряку тканин під­нижньощелепної ділянки, вона особливо помітна при поверхневій локалізації ін­фекційно-запального процесу — під підшкірним м'язом шиї. В цих випадках шкі­ра напружена, гіперемійована, температура не підвищена.

При локалізації інфекційно-запального процесу глибше підшкірного м'яза шиї зовнішні ознаки запалення слабо виражені, тоді як функціональні порушення ста­ють на перший план. Ковтання і жування утруднені. Загальні реакції у вигляді під­вищення температури тіла, зміни кількісного і якісного складу лейкоцитів, білко­вих фракцій периферичної крові, підвищення ШОЕ варіюють у широких межах.

Подальше поширення інфекційно-запального процесу можливе в наступних напрямках: 1) навкологлотковий простір —> заднє середостіння; 2) під'язикова ді­лянка; піхва судинно-нервового пучка шиї—» переднє середостіння; 3) підборідна ділянка—» піднижньощелепна ділянка протилежної сторони.



Оперативний доступ. При ізольованому ураженні піднижньощелепної ділян­ки використовують зовнішній доступ. Розріз шкіри довжиною 6-7 см виконують в нижньощелепній ділянці по лінії, що з'єднує точку, яка знаходиться на 2 см дони­зу від вершини кута щелепи, з серединою підборіддя. Таке направлення розрізу знижує вірогідність пошкодження крайової гілки лицевого нерва, яка у 25 % лю­дей опускається у вигляді петлі нижче основи нижньої щелепи. На всю довжину розрізу розсікають підшкірно-жирову клітковину і підшкірний м'яз шиї з поверх­невою фасцією шиї. Потім, розшаровуючи і розсовуючи клітковину кровоспин­ним затискачем, проникають між краєм щелепи і піднижньощелепною слинною залозою в глибину піднижньощелепного трикутника до центру інфекційно-запа­льного вогнища. Якщо на шляху зустрічається лицева артерія з однойменними венами, їх краще пересікти між лігатурами. Це покращує доступ до інфекційного вогнища і зменшує вірогідність вторинної кровотечі. Після евакуації гною і анти­септичної обробки в рану вводять дренажі.
Флегмони дна порожнини рота

Флегмона дна порожнини рота — поняття збірне. Під цим терміном описують розлитий інфекційно-запальний процес, який захоплює два і більше клітковинні простори, що розташовані вище або нижче щелепно-під'язикового м'яза. Флег­мони дна ротової порожнини належать до числа найбільш тяжких запальних за­хворювань щелепно-лицевої ділянки, що представляють реальну загрозу для життя хворого



Клінічна картина. Хворі скаржаться на біль при ковтанні, розмові, загальне нездужання. Дихання часто утруднене. Хворі при цьому займають характерне вимушене положення: сидять, похиливши голову допереду, руками опираючись на край ліжка або стільця, напіввідкривши рот. Різко виражені симптоми інтокси­кації. Температура тіла може підвищуватись до 40 °С, число лейкоцитів — до 12-15 х 109/л і більше, ШОЕ різко зростає. Спостерігається значне зрушення біохімі­чних і імунологічних показників, що свідчить про зниження неспецифічної резистентності організму до інфекції і тяжких метаболічних розладів, зокрема про розвиток метаболічного і дихального ацидозу.

При ураженні нижніх відділів дна ротової порожнини (нижче щелепно-під'­язикового м'яза) різко виражена розлита припухлість тканин підборідної і ниж­ньощелепної ділянок з двох сторін. Шкіра над нею напружена, гіперемійована. Пальпація викликає біль.

При ураженні верхнього відділу дна ротової порожнини, у зв'язку з різким набряком тканин під'язикової ділянки і язика, хворий тримає рот напіввідкритим.

Поширення інфекційно-запального процесу при флегмоні дна ротової порожни­ни можливе в наступних напрямках: 1) навкологлотковий простір -> середостіння; 2) позадущелепний простір; 3) піхва судинно-нервового пучка шиї —> середостіння.



Оперативний доступ. Вибір оперативного доступу при флегмоні дна ротової порожнини залежить від локалізації інфекційно-запального процесу. При одно­сторонньому ураженні клітковини піднижньощелепної і під'язикової ділянок ви­конують розріз шкіри довжиною 6-7 см в піднижньощелепній ділянці і розкрива­ють клітковинний простір піднижньощелепного трикутника. Для забезпечення дренування під'язикового клітковинного простору волокна щелепно-під'язиково­го м'яза пересікають на протязі 1,5-2 см. Операцію закінчують введенням у цей простір трубчастого дренажу.

При двосторонньому ураженні нижнього відділу дна ротової порожнини з втяг-ненням клітковини підборідної ділянки використовують один з варіантів так звано­го комірцеподібного розрізу. При цьому розтинають клітковинні простори піднижньо­щелепної і підборідної ділянок. Операцію закінчують введенням дренажів.

Для уникнення діагностичних помилок при розтині розлитої флегмони дна ротової порожнини необхідно здійснювати ревізію біляглоткового простору.

1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка