Лекція Тема. Виникнення і розвиток мовознавства



Скачати 241.49 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір241.49 Kb.
Лекція 2.

Тема. Виникнення і розвиток мовознавства

1. Синхронія і діахронія.

2. Виникнення і розвиток мовознавства

3. Розвиток зарубіжного мовознавства.

4. Виникнення та розвиток вітчизняного мовознавства.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Білецький А. О. Про мову й мовознавство. – К., 1996.

Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985.

Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991.

Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2005.

Левицький А.Е., Сингаївська А.В., Славова Л.Л. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006

Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Ющук І. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000.



1. Синхронія і діахронія.

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться.

Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова – це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу – з іншого,) в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.



Синхронія (від гр. syn “разом” і chronos “час”, тобто “одночасність”) – 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia “через” і chronos “час”, тобто “різночасність”) – 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Синхронія, таким чином, – це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія – вертикальний зріз (вісь послідовності). Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов’язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з’явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу – аорист, перфект, імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу – проста і дві складні, аналітичні) тощо. Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало “слон”, а слово підлий – “простонародний, неродовитий”.

Для дослідника мови важливі обидва аспекти – синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф.Фортунатов: “Велика помилка – змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись”. Про це завжди повинен пам’ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: “те, що кладеться під вушко”. Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними зв’язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам’ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.
2. Виникнення і розвиток мовознавства

Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з необхідністю зберегти священні (сакральні) тексти, які були написані на санскриті і передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5 ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) – найважливіші з граматик, які описують санскрит. Граматика Паніні є найбільш повним і водночас дуже стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-програму, яка складається приблизно із чотирьох тисяч правил (правило – sutra). Граматика Паніні записана у формі поезії – 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови, роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших досягнень давньоіндійської граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова – виділення у слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю флексій.

До граматики Паніні дописувалась у різні часи так звана коментаторська література, серед якої найбільш відомими є такі праці: “Доповнення” Катьяяни (Varttika) – 3 ст. до н.е., “Великий коментарій” Патанджали (Mahabhasya) – 2 ст. до н.е., “Бенареський” Вамани и Джаядитьи (Kacika) – 7 ст., “Огляд” Нагеши (Udyptta) – 18 ст. Основні завдання цих творів – тлумачити сутри (правила), без чого граматику важко зрозуміти, пояснювати її на прикладах, а також роз’яснювати деякі протиріччя. Окрім цього, у таких коментарях розглядаються і деякі загальнолінгвістичні проблеми, як, наприклад, типи значення слова, природа “означуваного”, дається класифікація слів за частинами мови: ім’я, дієслово, префікс-прийменник, частка. Окрім граматик, індійська мовознавча традиція представлена також словниками і навчальними посібниками.

Давні словники охоплюють від 7 до 14 тис. слів двох груп:

1) власні назви (богів, героїв епосу, топоніми та ін.) і загальні назви та прикметники, тобто основний лексичний фонд імен;

2) повний список прислівників і службових слів і їх тлумачення. Найбільш відомий із словників – “Навчання іменам і граматичному роду” Амарасинхи (5 ст. до н.е.) поділяється на 3 книги: перші дві – перелік синонімів, упорядкованих відповідно до традиційної ієрархічної картини світу, а третя книга включає 6 розділів:

♦ прикметники, що вживаються з іменниками, назвами істот ;

♦ прикметники, що вживаються з назвами неістот;

♦ загальні поняття;

♦ багатозначні слова і омоніми ;

♦ слова, які не змінюються ;

♦ правила позначення роду для деяких розділів похідних імен.

Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох мовознавчих традицій Азії.

Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлумачення слів. Перший тлумачний словник “Ер’я” упорядковувався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до н.е. Перед початком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) – словник діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник “Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і походження. Прийнята Сюй Шеном класифікація ієрогліфів склалася не пізніше 1 ст. і проіснувала до цього часу.

У подальшому основним напрямом у китайському мовознавстві стала фонетика. Набагато менше розвивалася граматика, що пов’язувалось з ізолюючим характером китайської мови (наявністю значної кількості “повних” та “пустих” слів). Перша китайська граматика Ма Цзяньчжуна вийшла лише у 1898 р. Проте китайська традиція мала вплив на розвиток мовознавства у сусідніх країнах – Кореї, Японії, В’єтнаму.

Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі корені. Давньогрецькі дослідження мови, на відміну від Індії, мали свій формальний апарат і власні методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між “іменем” і “річчю”), походження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою навчання читанню і письму (мистецтво граматики).



Стоїки створили цілісну систему про слово в його широкому розумінні, а саме: про єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували проблему загальної філософії мови, її граматичної будови, розробляли принципи опису мови. Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і члени.

Олександрійська школа заклала традицію дослідження мови, яка склалася в одному із культурних центрів античності, столиці елліністичного Єгипту – Олександрії в кінці 4 ст. до н.е. Період розквіту цієї школи припав на 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. Її представниками є Зенодот із Ефеса, Ликофрон, Олек-сандр Етолійський, Аристофан Візантійський, Дионісій Фракійский, Харет, Диметрій Хлор, Дионісій Талікарнаський, Дідім та ін. У традиціях Олександрійської школи формувалась філологія і граматика як її галузь. В Олександрії було створено так званий Мусейон (за аналогією з платонівською академією і аристотелівським Лікеєм). Основну увагу приділяли не філософським проблемам мови, а розробці вчення про мовні форми й їхнє вживання. Граматику було виділено в особливу область дослідження; з’явилися також прообрази сучасної фонетики, морфології, синтаксису, лексикології, стилістики, текстології, вчення про частини мови й їхні граматичні категорії. Сучасна граматична термінологія певною мірою походить звідти. У системі наук, яку запропонував Аристотель, мова стала предметом вивчення логіки (“діалектики”), граматики та риторики. Аристотель у будь-якому словесному виді виділяв такі частини: елемент, склад, сполучник, ім’я, дієслово, член, відмінок, речення і визначив їх основою граматичного вивчення мови. Імена і дієслова він розмежовував перш за все як суб’єкт і предикат судження. Значний внесок у розвиток мовознавства внесли стоїки – представники стої – філософської школи еллінізму, однієї із відомих лінгвістичних шкіл. Вважають, що заснував її Зенон із Кітіона на Кипрі (приблизно 336-264 рр. до н.е.). Окрім Зенона корифеями Стої в області дослідження мови були Хрисипп і Діоген Вавілонський.

Справжнім основоположником античної лінгвістичної традиції вважають Аристотеля. Його трактати “Категорії”, “Аналітики 1 і 2”, “Поетика”, “Риторика” включають логічні і граматичні принципи підходу до вивчення мови, які пізніше були розвинені європейською наукою.

Античну мовознавчу традицію продовжили філософські школи епохи Еллінізму в 3–1 ст. до н. е. З середини 2 ст. до н.е. починається інтенсивне вивчення мови і літератури, поетики і риторики. Найбільш відомими представниками давньоримської філології були Варрон, автор численних трактатів про мову, Марк Тулій Цицерон, Ґай Юлій Цезар, трактат якого “Про аналогію” (54 р. до н.е.) є спробою розробити принципи граматичного опису і нормування мови і, одночасно, свідченням актуальності проблем правильності латинської мови і державного статусу мови. У 4 ст. створено “Граматичне керівництво” Елія Донато, яке більше тисячі років було основним підручником латинської мови в Європі. Отже, ім’я Елія Донато (Донатоса) стало синонімом слова “граматика” у європейській традиції. Після падіння Риму в 476 р. мовознавство ще продовжує розвиватися у греко-латинських мовах, наприклад у Константинополі. На початку 6 ст. тут створено одну з найбільш вагомих із тих, що дійшли до нас, граматик давнього світу – латинський “Курс граматики” Прісціана із 18 книг.

Антична мовознавча традиція склалася на матеріалі опису двох мов – грецької і латинської, але орієнтація на дослідження реалізації у мові логічних категорій придала їй потенційно універсальний характер. Створений у її межах концептуальний устрій і понятійний апарат використовують як для опису різних мов, так і для опису найбільш загальних рис мови як особливого явища. Грецька філософія мовознавства була атомістичною. Вона базувалась на вивченні окремого слова, а в індійському мовознавстві цілісне речення розкладалося на елементи лише при граматичному описі.
3. Розвиток зарубіжного мовознавства.

Мовознавство Середніх Віків у Європі продовжувало античні традиції. Європейська мовознавча традиція розвивалась на основі так званої Тритії: латинських граматик, риторик (які включали поетики), а також логічного вчення (“Діалектик”). Ця система формувалася в основному у 6 ст. Вважають, що канонізація античних знань була вперше проведена Кампанеллою і Боецієм. У той час канонізували граматики Елія Донато і Прісціана, найбільш важливі латинські риторики, поетики і логічні трактати. Боецій переклав на латину основні тексти Аристотеля. Його сучасник Коссіодор уклав енциклопедичну компіляцію латинських праць з так званих “словесних мистецтв”, до яких він відніс граматику, риторику з поетикою і логікою.



Греко-візантійське мовознавство характеризується: 1) власною писемністю, яка відрізняється від грецької і латинської; 2) ранніми перекладами (з 5 ст.) книг священного писанія і створенням канонічних мов на народній основі (старослов’янська мова); 3) більш слабким розвитком діалектної логіки і загальної методології науки. Тенденції до синтезу західної і східноєвропейської традиції намітилися в 16–17 ст. і значно посилилися в епоху Просвітництва.

У Середні віки висловлюються думки про спорідненість давньоєврейської мови з арабськими. Вчені пізнього Середньовіччя і Відродження (Данте, Скалигер та ін.) висловлювалися про спорідненість мов усередині мовних сімей Європи. Однак як наукова дисципліна порівняльно-історичне мовознавство виникло лише у 19 ст.

Німецький вчений Ґ.Лейбніц (1646–1716) досліджував мову у співставленні з іншими знаковими системами (чим займається у наш час наука семіотика). Ґ.Лейбніц був одним із ініціаторів проведення широких порівняльних досліджень різних мов, які проводилися у 18 ст.

Порівняльне мовознавство виникло на початку 19 ст. (роботи Ф.Бокка, Р.К.Раска, Я. Ґрімма, О.Х.Востокова та ін.).

У.Шлейхер розглядав розвиток мови з точки зору біологічних ідей Ч.Дарвіна і близько підійшов до співставлення біологічної еволюції і передачі мовної інформації у часі. Він запропонував модель послідовного поділу індоєвропейської прамови, хоча пізніше в ній було знайдено багато недоліків.

У кінці 19 ст. популярності набув так званий молодограматизм – напрямок у європейському мовознавстві, який виник у Німеччині в 70-х рр. 19 ст.

Молодограматики заперечили вчення Вільгельма фон Гумбольдта про внутрішню форму мови, обумовлену національним духом народу, вчення А.Шлейхера про мову як природній організм і звернулися до дослідження мовних явищ на основі безпосереднього спостереження й індуктивного методу.

Молодограматизм відрізнявся поглядом на мову як на індивідуально-психологічне явище, яке виражається мовними засобами. Молодограматики виділили фонетику як самостійний розділ мовознавства і підняли етимологію і порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов до рівня точної науки. Їхніми слабкими сторонами є суб’єктивно-психологічне розуміння природи мови і недооцінювання необхідності вивчення зв’язків з суспільством, поверхневий характер історизму.

У роботах Ф. де Соссюра використовувався метод внутрішньої реконструкції, тобто системний аналіз однієї мови, на відміну від зовнішньої реконструкції, яка ґрунтується на порівнянні кількох мов.

На основі (перш за все) порівняльно-історичних зіставлень 70-х рр. 19 ст. Ф. де Соссюр і І.О. Бодуен де Куртене приходять до встановлення принципів дослідження мови (насамперед, її звукової сторони) як системи. Дослідження вчених Казанської лінгвістичної школи, представниками якої був І.О. Бодуен де Куртене та його учні, заклали основи фонології і морфології.

Незалежно один від одного І.О. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр прийшли до протиставлення двох аспектів лінгвістичної науки: 1) синхронії як аспекта лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у даний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мова начебто не змінюється; 2) діахронії як протилежного синхронії аспекту дослідження, спрямованого на вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку.

Ф. де Соссюр наполягав на рішучому протиставленні двох аспектів лінгвістичної науки і при цьому надавав перевагу синхронії.

Ф. де Соссюр і американець Ч. Пірс незалежно один від одного визначили місце мови серед інших систем знаків і місце мовознавства серед семіотичних дисциплін. Ф. де Соссюр сформулював, що лінгвістика є лише частиною загальної науки “семіотики” як науки про різні знакові системи, що використовуються у людському суспільстві для передачі інформації. Він виділив три основні властивості мовних знаків: довільність, лінійний характер позначуваного та змінність; вказав на те, що мовний знак об’єднує в собі матеріальне і ідеальне.

Учення Ф. де Соссюра про мовну систему знаків стало основою структурної лінгвістики, яка сформувалася у II чверті 20 ст. Принципи структурної лінгвістики були розроблені вченими празької лінгвістичної школи (М.С. Трубецькой, Р.О. Якобсон, В. Матезиус та ін.). Вони доповнили традиційну генеалогічну класифікацію мов групуванням мов у мовні союзи.

Найбільш абстрактним напрямом структурної лінгвістики була глосематика (Л. Єльмслєв), яка була близькою до математичних теорій мови. Американська структурна лінгвістика сформувалась під впливом Ф.Боаса, який розробив методи точного опису індіанських мов Північної Америки. Роботи Л.Блумфілда (1887–1949) заклали основу дескритивної лінгвістики, яка відображала специфіку суспільно-історичних, філософських, мовних умов розвитку науки про мову в США. Це привело до розповсюдження теорії позитивізму, прагматизму та біхейвіоризму, до виникнення традиції вивчення мов корінного населення Північної Америки, а також зробило актуальними практичні проблеми, пов’язані з вивчен-ям різнорідних груп емігрантів у США. Яскравим представником дескритивної лінгвістики був З.Гарріс, який намагався описати мову лише на основі дослідження можливих сполучень мовних елементів один з одним. Інший напрямок стратегії лінгвістики представляли Е.Сепір і К.Л.Пайк, які вивчали мову у більш широкому контексті соціальної психології і теорії людської поведінки.

У 50–60 рр. 20 ст. виникла генеративна лінгвістика (під впливом ідей Н.Хомського), вона базувалась на описі мови у вигляді формальних моделей певного типу, що привело до створення трансформаційної граматики.

Сучасний етап мовознавства характеризується інтересом до проблем семантики і прагматики, до когнітивної та комунікативної лінгвістики.


4. Виникнення та розвиток вітчизняного мовознавства.

Періодизація історії українського мовознавства зумовлюється внутрішньою логікою розвитку науки про українську мову, проте вона не може не враховувати періодизації як історії української мови, так і історії українського народу.

В історії українського мовознавства можна виділити такі періоди: 1) зародження мовознавства у східних слов’ян (XI-XIII ст.); 2) староукраїнське мовознавство (XIV-XVIII ст.); 3) українське мовознавство XIX – початку XX ст.; 4) українське мовознавство радянського часу; 5) мовознавство незалежної доби.

У деяких працях з історії мовознавства усе давнє мовознавство до початку XIX ст. розглядається як донаукове, а зародження наукового мовознавства пов’язується з зародженням порівняльно-історичного вивчення споріднених мов, що датується початком XIX ст. Однак такий погляд на старе мовознавство не може бути виправданим, адже воно було такою ж мірою науковим, як і мовознавство XIX чи XX ст. В усякому разі, ми з однаковим правом можемо говорити, наприклад, як про граматичну концепцію М.Смотрицького, вченого початку XVII ст., так і про граматичну концепцію О.О.Потебні чи О.О.Шахматова, В.В.Виноградова, Л.А.Булаховського та інших визначних учених нового часу.

Початки українського (як і російського та білоруського) мовознавства сягають ще спільносхіднослов’янського періоду – Київської Русі та наступного періоду феодальної роздробленості, від якого, однак, жодної мовознавчої праці до нас не дійшло. Більше того, у староруській літературі не залишилося жодних слідів, які б промовляли про існування таких праць у ті часи. Однак оригінальні східнослов’янські пам’ятки, як наприклад, “Повість временних літ”, дають ряд свідчень про те, що східні слов’яни вже здавна цікавилися як загальнотеоретичними питаннями мовознавства (наприклад, про походження мов взагалі і слов’янської зокрема, про взаємини слов’янської мови з іншими тощо), відшукуючи на них досить-таки наївні відповіді, так і прикладними мовознавчими проблемами (наприклад, пояснення незрозумілих слів, переклад слов’янською мовою грецьких і староєврейських слів, церковно-релігійних книг тощо, що, зрозуміла річ, вимагало усвідомлення як фонетичної системи та граматичної будови слов'янської мови і їх співвіднесеності із грецькою, так і вміння відшукувати у словниковому складі своєї мови належних семантичних відповідників іншомовним словам). Практичними потребами була викликана поява так званих азбуковників (словничків), чи глосаріїв, які, очевидно, були досить поширені у стародавній Русі. До нас дійшов найдавніший азбуковник лише кінця XIII ст. Це азбуковник при новгородській Кормчій книзі 1282 p., в якому пояснювалися окремі староєврейські біблійні назви (напр.: Сара –приди, Ревека – радость, Рахиль – присЬщеніе, Сіонг – позарище, Голгофа – лобное мЬсто тощо) та деякі інші слова, зокрема грецькі (Андрей – сила, Осифг – цвЬть тростьникь, Гавршль – уноша божий та in.) і навіть окремі слов’янські (зЬло – вельми, типа – грязь, бритва – стригольникг, исполинь – сильний та ін,).

Перші справжні граматичні та лексикографічні праці з’являються у східних слов’ян лише в період східнослов’янського середньовіччя. Так, 1582 р, у м. Вільно було надруковано першу відому нам церковнослов’янську “Кграматику словеньска язьїка”, що являла собою передрук відомої у ряді рукописних списків, найраніші з яких сягають XV ст., розвідки “О осьми часгЬхь слова”, яка довго приписувалась візантійському філософові Іоаннові Дамаскину і яку начебто у X ст. переклав слов’янською мовою Іоанн екзарх Болгарський. Насправді, як це доводить Г. В. Ягич, ця “книга философская Іоанна Дамаскина о осмихь частЬх-ь слова” була складена за зразками грецьких граматик десь у Сербії невідомим автором, поширившись спочатку у південних слов’ян, зокрема і в болгар, а потім і в східних слов’ян, де вона й була надрукована. Граматика ця занадто коротка і цікава своєю термінологією, яка лягла в основу наступних східнослов’янських граматик XVI—XVII ст.

Граматичному осмисленню церковнослов’янської мови сприяв і “Буквар”, надрукований Іваном Федоровим у Львові 1574 p., що був першою оригінальною працею цього типу у східних слов’ян.

1591 р. у Львові було видано “Граматику доброглаголиваго єллинословенскаго язьїка”, що була складена студентами Львівської братської школи під керівництвом митрополита Еласунського Арсенія і являла собою граматику грецької мови для слов’ян, а 1596 р. у м. Вільно було опубліковано нову “Граматіку словенску, совершеннаго искуства осми частій слова”, складену відомим у ті часи культурним і релігійним діячем Лаврентіем Зизанієм (Тустановським), що являла собою першу оригінальну спробу створення слов’янської граматики на східнослов’янських землях. Цим же автором того ж 1596 р. був виданий і перший друкований східнослов’янський словник “Лексиеь, сир-Ьчь Реченія вькратьціь собранн и изг словенскаго язьїка на простьі рускій діялекть истолкованьї», що містив понад тисячу церковнослов'янських слів, перекладених тодішньою українською мовою.

Найвизначнішою граматичною працею східнослов’янського середньовіччя стала “Грамматіки славенскія правилное синтагма” визначного українського філолога і церковно-релігійного діяча Мелетія Смотрицького, що була опублікована в м. Ев'ї (біля Вільно) 1619 р. і прослужила майже 200 років надійним посібником із церковнослов’янської граматики, ставши базою для багатьох пізніших переробок у східних і південних слов'ян. Такого ж значення набула і лексикографічна праця українського ученого Памва Беринди “Лексиконь славеноросскій и ймень тлькованіє”, що вперше був надрукований у Києві 1627 p.; nop. також латинсько-слов’янський словник Є.Славинецького кінця 30-х — початку 40-х pp. XVII ст., що дійшов до нас у численних списках і який нещодавно був опублікований.

Усі ці граматичні і лексикографічні праці були присвячені переважно вивченню церковнослов’янської (деякі – грецької та латинської) мови, однак вони сприяли також осмисленню граматики і лексичного складу тодішньої української мови, як літературної, так і розмовної.

Крім того, десь у середині XVII ст. з’являються вже й спеціальні граматичні та лексикографічні праці, об’єктом вивчення яких стає тодішня українська літературна мова.

Це насамперед такі лексикографічні праці, як “Синоніма славеноросская” невідомого автора і “Лексикон словено-латинскій” Є.Славинецького й А. Корецького-Сатановського, що дійшли до нас лише в рукописах, і особливо “Граматика словенська” Івана Ужевича, написана латинською мовою, що лише нещодавно була опублікована. До цих праць тісно прилягає й унікальна пам’ятка книжно-писемної української мови XVI ст. “Розмова”, яка зберігається у Французькій національній бібліотеці в Парижі і являє собою збірник відповідників між народною мовою і церковнослов’янською.

Починаючи з середини XVII і аж до кінця XVIII ст. на Україні не з’являлося більш-менш помітних граматичних і лексикографічних праць. Щоправда, були спроби видання різного типу переробок граматики М.Смотрицького, з яких на особливу увагу заслуговують скорочені переробки цієї граматики з наближенням до тодішнього українського живого мовлення (“Грамматіки или писменница язика словенскаго тщателемь вкратцЬ издана в Кремянци” 1638 p. і “Краткое потребніьйших о(т) грамматіческаго художества вещей собранїє”, надрукована 1773 р. в Почаеві), а в самому кінці XVIII ст. з’являються вже і перші ластівки лексикографії нової української літературної мови “Из'ьясненіє малороссійскихь реченій” Ф. Туманського 1793 р. (включає 333 слова) і особливо “Собраніе малороссійскихь словь, содержащихся в ЭнеидЬ”, що було додане до першого видання “Енеїди” І.П.Котляревського 1798 р. (включало близько 1 тис. слів).

Кінець XVIII – початок XIX ст. знаменувався посиленням зацікавленості до народної української мови, виявом чого була поява граматичних і лексикографічних праць, у яких предметом вивчення стала жива мова українського народу.

1818 р. вийшла перша граматика живої народної української мови “Грамматика малороссийского наречия, илн грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями» О.П.Павловського, яка була підготовлена значно раніше (можливо, в кінці XVIII – на початку XIX ст.), адже 1805 р. вона вже розглядалася у Російській академії наук. До цієї граматики був доданий і “Краткий малороссийский словар”, що містив понад 1100 слів, українські прислів'я і приказки та зразки творів українською мовою.

Протягом першої половини XIX ст. вийшов ще ряд українських словників, що були або додатками до інших праць (як, наприклад, словник, доданий до збірки пісень М.О.Максимовича “Малороссийские песни” –1827 p., що містив десь 500 слів, та ін.), або являли собою самостійні праці (наприклад, “Собрание слов малороссийского наречия” И.Войцеховича, що включав 1173 слова).

Найвизначнішим з них був “Словарь малороссийскаго, или юго-восточнорусскаго язьїка...» П.Білецького-Носенка 1843 p.), що містив понад 20 тис. слів. На жаль, він так і не був свого часу опублікований (вийшов друком лише 1966 р. уже як пам’ятка історії української мови). Цьому ж авторові належала і досить об’ємна українська граматика, яка так і загубилася, не дочекавшись публікації.

На західноукраїнських землях, зокрема на Закарпатті, у цей час виходили переважно ще церковнослов’янські граматики (наприклад, “Grammatica Slavo-ruthena” М. Лучкая (Будапешт, 1830) церковнослов'янська граматика латинською мовою із зразками закарпатських говірок; “Русско-угорска ілі мадярска грамматіка їв. Фогорашія” (Відень, 1833) та ін.; nop. також рукописну “Грамматьїку язика славеноруского” Могильницького, підготовлену ще 1823 p., з якої було опубліковано лише передмову під назвою “В-Ьдомйсть о рускомь язицЬ” 1829 р. польською, а 1837 і 1848 р. руською мовою; у повному вигляді граматика побачила світ лише 1910 p.), однак, починаючи з 30-х років, з'являються вже й граматики живої української мови з орієнтацією на південно-західні діалекти (наприклад, “Grammaticderruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien” (Перемишль, 1834) та “Граматика язьїка руского вт> Галиціи, розложенна на пьітаня и отповйди” О.Левицького (Перемишль, 1849); “Grammatyka j?zyka maforuskiego w Galicii” І.Вагилевича (Львів, 1845); “Grammatyka jgzyka ruskiego (maloruskiego)” І.Лозинського (Перемишль, 1846); “Граматика руского язьїка” Я.Головацького (Львів, 1849) та ін.).

Протягом 30-40-х років XIX ст. з’являються також праці, в яких українська мова досліджується шляхом зіставлень і порівнянь з іншими слов'янськими мовами, внаслідок чого робляться спроби визначити її місце серед них і з’ясувати взаємовідносини між ними. До них належать, насамперед, праці М. О. Максимовича “Критико-историческое исследование о русском язнке” 1838, “История древней русской словесності” (К., 1839), “Начатки русской филологии, кн. 1. Об отношении русской речи к западнославянской” (К-, 1848) і Я.Головацького “Росправа о язиці южнорускім і єго наріччях” (Львів, 1849) та ін.

Особливо важливу роль у посиленні зацікавленості українською мовою та її історією відіграла полеміка навколо так званої гіпотези М.Погодіна, яка розгорілася в середині XIX ст. і в якій найактивнішу участь узяв М.О.Максимович (див. його “Филологические письма к М.П.Погодину о старобитности малороссийского наречия” 1856-1863 pp., а також Лавровський Я.А. Обзор замечательннх особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и с другими славянскими наречиями 1859.

Протягом другої половини XIX – початку XX ст. було досягнуто значних успіхів у таких важливих ділянках українського мовознавства, як історія мови та українська діалектологія.

Засновниками наукової української діалектології стали такі визначні вчені, як О.О.Потебня (“О звукових особенностях русских наречий”, 1865, “Заметки о малорусском наречи”, 1870 та ін.) та К.П.Михальчук (Наречия, поднаречия и говорьі Южной России в связи с наречиями Галичини 1877), а основи наукового вивчення історії української мови було закладено працями О.О.Потебні (“К истории звуков русского язика”, 1876; “Из записок по русской грамматике”. Т, 1-3, 1874-1899 та ін.) та П.Г.Житецького (“Очерк звуковой истории малорусского наречия”, 1876; “Очерк литературной истории малорусского наречия”, 1889 та ін.).

Важливий внесок у вивчення історії української мови зробили видатні російські вчені І.І.Срезневський (Мисли об истории русского язика.—Спб., 1850), О.І.Соболевський (Очерки из истории русского язьїка.— К-, 1884; nop. також: Опит русской диалектологии. 3. Малорусское наречие, 1892 та ін.), О.О.Шахматов (Лекции по истории русского язьїка. 1—3.— Спб., 1909—1911; Очерк древнейшего периода истории русского язика.— Спб., 1915; Краткий очерк истории малорусского язьїка, 1916 та ін.).

Чимало зробив для дослідження історії української мови ще в дореволюційні часи А. Ю. Кримський (Филология и погодинская гіпотеза 1898; Древнекиевский говор,1906; Украинская грамматика.1907 та ін.), а також інші вчені.

Важливі здобутки ще в дореволюційні часи мала й українська лексикографія. Із фундаментальних лексикографічних праць цього періоду відзначаються: Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар, 1885-1886 pp. 5 тис); Уманець, Спілка А. Словар російсько-український, 1893-1898; Грінченко Б.Д. (ред.) Словарь української мови, т. 1—4. К., 1907-1909; Кобилянський Ю. Латинсько-український словар 1912.

Періодизація українського мовознавства у XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 – початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (30 – 40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної політики ВКП (б) – КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і призупинилася практична робота;

III період (50 – 60-ті роки). Характеризується намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70 – 80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику.



I період (1917 - початок 30-х років)

У перший період було засновано “Інститут української наукової мови” Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідження, укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема “Російсько-український словник” за редакцією А.Кримського (т. 1-3, 1924-1933). З’явилися підручники і посібники з української мови (М.Грунського і Г.Сабалдиря в 1920 р., О.Синявського в 1923 р., М.Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховського в 1929-30 рр.), з історії й діалектології (“Нариси української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв.” О.Шахматова й А.Кримського в 1922 р., “Нарис історії української мови” П.Бузука в 1927 р., “Курс історії українського язика” Є.Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням “Історичного словника української мови” (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов’янські мови, а також германські, романські, тюркські й арабську мови (помітним явищем не тільки в українському, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієнталістики А.Кримського).

II період (30 - 40-ві роки)

На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства було призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики проти української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літератури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В.Ганцов, М.Гладкий, О.Курило, С.Смеречинський, М.Сулима, К.Німчинов, О.Синявський, О.Ізюмов, М.Йогансен, Н.Малеча, Н.Солодкий, Б.Ткаченко, Г.Сабалдир, згодом А.Кримський та ін. Розгорнувся масовий пошук “помилок” у працях лінгвістів попередніх років. З’являються публікації з критикою мовознавців. Самі назви статей у журналі “Мовознавство” засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: “Добити ворога” (С.Василевський), “Проти буржуазного націоналізму й фальсифікації” (Г.Сабалдир), “Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору” (П.Горецький), “Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови” (П.Горецький, І.Кириченко), “Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння” (О.Фінкєль), “Націоналізм в етимології” (Н.Ліперовська). У 1934 р. опубліковано брошуру К.Німчинова “Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови”. Серед авторів “викривальних” статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Серед нечисленних вартісних праць 30-40-х років можна назвати “Історію форм української мови” М.Грунського і П.Ковальова (1931), “Історичний коментарій до російської літературної мови” (1936) і “Російська літературна мова першої половини XIX ст.” (т. І, 1941) Л.Булаховського та “Вступ до мовознавства” М.Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мовознавці, які опинилися в еміграції: Є.Онацький, П.Ковальов, Ю.Шевельов, І.Огієнко, В.Чапленко та ін.

III період (50 - 60-ті роки)

У 50-ті роки наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З’являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного “Курсу сучасної української мови” за редакцією Л.Булаховського (1951) та “Історичної граматики української мови” О.Безпалька, М.Бойчука, М.Жовтобрюха, С.Самійленка й І.Тараненка (1957) та двотомного “Курсу історії української літературної мови” (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам’яток української мови, зокрема було видано “Граматику” І. Ужевича, “Лексикон” П.Беринди, “Лексик” Л.Зизанія, лексикографічні праці Є.Славинецького, А.Корецького-Сатановського, “Словник української мови” П.Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного “Українсько-російського словника” (1953-1963), тритомного “Російсько-українського словника” (1968), двотомного “Словника мови Т.Г.Шевченка” (1964).

На 50-60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення “Атласу української мови”.

IV період (70 - 80-ті роки)

З “хрущовською відлигою” 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник “Культура слова”), до нових напрямів дослідження мови (структурна і математична лінгвістика, пов’язана зі школою В. Перебийніс). У 60-80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю.Жлуктенко, В.Акуленко, В.Семчинський, О.Ткаченко), розвивається славістика (О.Мельничук, В.Русанівський), германістика і романістика (Ю.Жлуктенко, Б.Задорожний, Г.Почепцов, О.Чередниченко), досліджуються балтійські (А.Непокупний), тюркські (О.Гаркавець), фінно-угорські (П.Лизанець, О.Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української акцентологічної школи (В.Скляренко, В.Винницький).



Важливими подіями в українському мовознавстві 70-80-х років є вихід “Словника української мови” в одинадцяти томах (1970-1980), “Етимологічного словника української мови” в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), “Атласу української мови” у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п’ятитомного курсу “Сучасна українська мова” (1969-1973), в якому узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час тотальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови стверджувався її “нечуваний розквіт”.






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка