Лекція Тема. Предмет, завдання І методи науки про мову



Дата конвертації22.02.2017
Розмір95 Kb.
Лекція 1.

Тема. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ НАУКИ ПРО МОВУ

План

1. Предмет мовознавства

2. Проблеми загального і часткового мовознавства. Теоретичне і практичне значення мовознавчої науки

3. Місце мовознавства в системі наук

4. Роль курсу “Вступ до мовознавства” в підготовці вчителя-філолога

5. Методи дослідження мови



СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Білецький А. О. Про мову й мовознавство. – К., 1996.

Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985.

Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991.

Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2005.

Левицький А.Е., Сингаївська А.В., Славова Л.Л. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006

Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Ющук І. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000.


1. Предмет мовознавства

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua – мова), – це наука про мову як суспільне явище, що служить засобом взаємин між людьми, знаряддям творення й вираження думок, тобто як явище загальнолюдське. Мовознавство – це наукова дисципліна, що займається дослідженням природи мови, її структури, функціонування та розвитку. Предметом мовознавства є мова у всіх формах її прояву.

Мова на сучасному етапі розвитку науки розглядається як складна багаторівнева знакова система, що використовується людьми в цілях спілкування (обмін інформацією, волевиявлення), фіксації та збереження інформації.

На земній кулі існує понад п’ять тисяч мов. Кожен етнос розмовляє власною мовою. Однак можна стверджувати, що люди світу розмовляють єдиною мовою, бо всі мови мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів – речення. Спільні ознаки, властиві всім мовам світу, називають універсаліями (від лат. universalis “загальний”).
2. Проблеми загального і часткового мовознавства. Теоретичне і практичне значення мовознавчої науки

Залежно від проблем і мети вивчення мовного матеріалу мовознавство поділяється на загальне і часткове.



Загальне мовознавство – це теорія науки про мову, що спирається на філософське розуміння природи і суті мови. Воно вивчає різні мови світу в їхньому давньому і сучасному стані для з’ясування загальнолюдських властивостей мовного процесу. Загальне мовознавство вивчає: 1) проблему предмета лінгвістики; 2) проблему місця мовознавства в системі наук; 3) методи проведення лінгвістичного дослідження; 4) проблему класифікації існуючих мов світу; 5) систему та структуру мови.

Часткове мовознавство – це наука про конкретну мову (російську, українську, англійську, німецьку та ін.), які використовуються як засіб спілкування.

У межах загального мовознавства виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

Внутрішнє членування мови, що виявляється у розрізненні мовних рівнів, служить підставою для виділення відповідних розділів мовознавства, для яких ці рівні виступають предметом дослідження. Такими розділами є фонетика, лексикологія та граматика.

Вивчення звукового складу мови і всього того, що пов’язане зі звуковим вираженням змісту в мові, є предметом фонетики.



Лексикологія – це розділ мовознавства, що вивчає лексику, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та ономасіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексикографія є підрозділами лексикології. Лексикографія займається питаннями складання словників.

Граматика – це галузь мовознавчої науки, яка вивчає будову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис.

Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику.
3. Місце мовознавства в системі наук

Сучасна лінгвістика складається з багатьох шкіл і напрямків. Більшість з них пов’язані з іншими науками:

• філософія мови – з філософією;

• історична лінгвістика – з історією;

• лінгвокраїнознавство – з географією та етнологією;

• лінгводидактика – з педагогікою;

• психолінгвістика – з психологією;

• нейролінгвістика – з нейрофізіологією;

• соціолінгвістика – з соціологією.

Мова є найважливішим засобом комунікації в суспільстві. Вона нерозривно пов’язана з мисленням і свідомістю, саме тому мовознавство відносять до гуманітарних, соціальних наукових дисциплін, які досліджують людину та людське суспільство.

Залежно від об’єкта дослідження всі науки поділяються на суспільні та природничі. До суспільних наук належать: філософія, історія, логіка, естетика, педагогіка, психологія, археологія, етнографія, літературознавство й мистецтвознавство. Мовознавство – теж суспільна наука. Природничими науками є математика, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, геологія, механіка й астрономія.

Мовознавство, як і інші науки, перебуває у близьких або віддалених зв’язках з багатьма суспільними і природничими науками, беручи від них та даючи їм цінні відомості для розв’язання важливих наукових проблем.

Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка становить основу світогляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розвитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою – наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова – один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець – мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує процеси відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити походження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови – народу.

Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анатомію й фізіологію органів мови. Тут стають у пригоді природничі науки – анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом – акустикою, пов’язане вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей.


4. Роль курсу “Вступ до мовознавства” в підготовці вчителя-філолога

Вступ до мовознавства – початковий, пропедевтичний (вступний) курс загального мовознавства. Він містить основні відомості із загального мовознавства (що таке мова, яка її будова, основні лінгвістичні поняття й терміни тощо), без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну, і посідає важливе місце в системі підготовки філологів. Це теоретичний фундамент усіх інших мовознавчих дисциплін, оскільки ознайомлює з основами теорії мови, розвиває вміння осмислено підходити до мовних явищ і дає лінгвістичні поняття, необхідні для вивчення будь-якої лінгвістичної дисципліни. Цей курс охоплює такі основні проблеми:

1) природу і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують);

2) структуру мови (мова – складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої системи наукових понять – одне із важливих завдань загального мовознавства);

3) походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);

4) виникнення й розвиток письма;

5) класифікацію мов світу за походженням і за будовою;

6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;

7) зв’язок мовознавства з іншими науками.

Цими проблемами не вичерпується коло питань, які розглядає курс “Вступ до мовознавства”, але й вони засвідчують, яким важливим є він у підготовці філолога.
5. Методи дослідження мови

Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Метод є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто способів організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Існує низка загальнонаукових методик дослідження, що використовуються в усіх без винятку науках. Серед загальнонаукових методик виділяють:

Порівняння, яке має велике значення, оскільки, порівнюючи різні форми, ми відділяємо думку від знака, що її виражає, і таким чином, вчимося краще розпізнавати різні відтінки цієї думки. Порівнюючи у деталях різні мови, ми позбуваємось тієї ілюзії, до якої привчає нас знання лише однієї мови, що у світі існують поняття, що не змінюються і є однаковими для всіх часів та народів. Думка позбувається полону слів, полону мови, вона отримує істинно логічну науковість.

Індукція є узагальненням результатів окремих спостережень. Це шлях пізнання від даних досліду до їх схематизації, та від систематизованих даних досліду до відкриття емпіричних законів. У лінгвістиці за допомогою індукції вирішуються питання типу: Які ознаки має слово? Як взаємодіють різноманітні лексико-граматичні класи слів?

Дедукція спирається на певне положення, що постулюється, або отримується шляхом попереднього узагальнення результатів окремих спостережень. Нерідко за допомогою індукції передбачають факти задовго до їхнього емпіричного відкриття. У лінгвістиці дедуктивного рішення потребують ось які задачі: Чи є певний відрізок мовленнєвого ланцюжка словом? До якого лексико-граматичного класу відносити певне слово?

Аналіз – це поділ предмета дослідження на складові частини та виділення ознак предмета для окремого вивчення.

Синтез – процес, що є прямо протилежним аналізу, потребує з’єднання складових частин або ознак явища, що вивчається, та дослідження його цілісного предмета.

Найдавнішим і найпоширенішим основним методом є описовий.

Описовий метод – планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Описовий аналіз полягає у сегментації тексту спочатку на слова та речення і далі на морфеми, словоформи, словосполучення та члени речення, які інтерпретуються за допомогою категоріального та дискретного аналізу.

Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.



Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, – номінативно-комунікативної та структурної (членування слова на морфеми, розбір речення).

Контекстний аналіз – аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови розглядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова – речення). Частіше за все контекстний аналіз застосовується при семантичному дослідженні (лексем і словоформ). Усе частіше контекстом стає живе мовлення, коли враховуються фонові знання комунікантів, комунікативна ситуація та соціальні ролі.

Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одночасного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдяки своїй специфіці – як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити картину поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови.

Метод базується на порівнянні найбільш усталених елементів мовних систем.

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібностей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод. Зіставний метод – сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов – споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Ідея зіставного методу була теоретично обґрунтована І. Бодеуном де Куртене, який вважав, що зіставне вивчення мов може базуватися на виявленні подібностей та відмінностей між мовами незалежно від їхніх історичних та генеалогічних зв’язків.

Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної типології та універсалій. Мовна типологія – порівняльне вивчення структурних і фунціональних особливостей мов незалежно від їхньої генетичної природи.

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод. Структурний метод – метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами.

Мета структурного методу – вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відношень.



Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансформаційний і компонентний аналіз.

Дистрибутивний аналіз з’явився як спроба американського дескриптивіста З.Гарріса відповісти на запитання “як улаштована мова?”. Позиція стороннього спостерігача допомагає йому виявити регулярності певних ознак мови. Серед регулярностей особливе місце належить дистрибуції – повторюваності тотожних частин. Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна розподілити на класи з метою дослідження їхнього місця в системі мови.

Математичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь – математична лінгвістика. Математичний підхід можна використовувати також до вивчення конкретних мовних одиниць, наприклад, встановити частоту повторюваності одних і тих же синтаксичних конструкцій, подати кількісну характеристику вживання тих чи інших класів слів, звуків тощо.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка