Лекція тема 2: Розбудова національних Збройних Сил. Збройні Сили України у міжнародній діяльності



Сторінка1/4
Дата конвертації30.12.2016
Розмір0.8 Mb.
  1   2   3   4
Лекція

ТЕМА 2: Розбудова національних Збройних Сил. Збройні Сили України у міжнародній діяльності.
Мета: - дати студентам знання з історії українського війська періоду козаччини, пояснити особливості організації та озброєння війська, військової майстерності козаків;

- сформувати у студентів почуття гордості за героїчне минуле України, викликати інтерес до історії українського війська, зброї, бойової техніки.
Навчальні питання:

1. Основні історичні періоди військового мистецтва українського народу, їх значення для розбудови сучасних ЗСУ.

2. Реформування та розвиток сучасних Збройних Сил України.
Студенти мають знати:


  • історію виникнення і занепаду козаччини; організацію і озброєння війська; видатних отаманів і гетьманів; тактику ведення бойових дій козацького війська; про військову підготовку підлітків і юнаків.

Студенти повинні засвоїти терміни і поняття:

Козак; Низ і Запоріжжя; реєстрові козаки; рада старійшин; генеральна старшина: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий, бунчужний; кошовий отаман; козацькі човни (чайки); піхота і кіннота; рухома фортеця.

Місце заняття: клас захисту Вітчизни.

Час: 80 хв.

Метод проведення заняття: лекція

Обладнання: наглядні посібники (комплект плакатів), підручники «Захист Вітчизни», «Допризовна підготовка».


Структура заняття

  1. Організаційний момент - 2 хв.

  2. Актуалізація опорних знань і умінь студентів - 8 хв.

  3. Вивчення нового матеріалу – 50 хв.

  4. Закріплення нових знань і умінь студентів – 10 хв.

  5. Підсумок заняття – 5 хв.

  6. Домашнє завдання – 5 хв.

Хід заняття

  1. Організаційний момент – 2 хв.

    1. Шикування групи в одну (дві) шерен­ги черговим групи, перевірка за списком та зовнішнього стану студентів, віддача рапорту викладачу, привітання викладачу (тренування декілька раз – в разі потреби ).

2. Оголошення теми, мети та порядку вивчення матеріалу.
II. Актуалізація опорних знань і умінь студентів – 8 хв.

1. Перевірка вивчення і виконання домашнього завдання:

III. Вивчення нового матеріалу – 50 хв.
1. Основні історичні періоди військового мистецтва українського народу, їх значення для розбудови сучасних ЗСУ.

Військо княжої доби

Утворена на межі VIII–IX ст. Руська держава за правління князя Аскольда з династії Києвичів, який у 860 р. на чолі 6–8 тис. воїнів здійснив морський похід на Константинополь, переживала піднесення й розпочала боротьбу за утвердження на берегах Чорного моря. У 882 р. внаслідок перевороту до влади прийшла варязька династія Рюриковичів, представник якої князь Олег у 907 р. здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати вигідний для Русі договір, що надавав широкі можливості для торгівлі. Унаслідок вдалих походів на Хозарію князь захопив хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава займала велику територію від причорноморських степів до Балтійського моря.

Князь Ігор, який став київським князем після смерті Олега, продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель. У 913–914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. У 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах, здійснював походи на Закавказзя. Похід у 941 р. проти Візантії закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню».

Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив у 944 р. Проте Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов’язувалась надавати Візантії військову допомогу.

Син Ігоря князь Святослав увійшов в історію як князь-завойовник. Головною метою його походів було зміцнення Київської держави та ліквідація зовнішньої загрози на кордонах від кочовиків. Святослав підкорив в’ятичів і тим самим завершив об’єднання східнослов’янських племен довкола Києва. Відтак, здійснивши похід на Північний Кавказ, Святослав розгромив ясів (осетинів) і касогів (черкесів) та приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тмутаракань.

У 965 р. князь розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим волзьким шляхом.

Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, де, на запрошення візантійців завоювати для них Болгарію, у 967 р. розгромив болгарське військо й оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених візантійцями печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів від Києва.

Другий похід на Балкани, здійснений через рік, був невдалим. Проти війська Святослава об’єдналися сили візантійського імператора і болгарського царя. Тому русичі відступили і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол, де після тримісячної оборони Святослав підписав мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах.

Уміло використовуючи систему рік і Чорне море, Святослав дав блискучі зразки організації комбінованих походів на великі відстані. Тільки в походах до Волги і Каспію рать під його проводом пройшла понад 3 тис. км по суші й близько 1,5 тис. км — річками. Київський флот був не тільки транспортним засобом, а й вів морські бої, знищуючи візантійські кораблі, озброєні «грецьким вогнем».

Діяльність Володимира Великого щодо зміцнення військової могутності Київської держави. Після смерті Святослава між його синами точилася жорстока боротьба за владу. Переміг позашлюбний син князя — Володимир.

Одним із головних завдань князя Володимира було утримання понад двох десятків племен під владою Києва. Протягом 981–984 рр. київський володар приборкав повстання в’ятичів, радимичів, приєднав землі Червенської Русі, що належали полякам, і землі ятвягів між Німаном та Західним Бугом, а потім землі білих хорватів.

Володимир непокоївся печенізькою загрозою і постійно намагався її відвернути.

Для протидії кочовикам була потрібна сильна армія. Отож Володимир розпочав військову реформу. Відкинувши принципи племінних військових об’єднань, в основу організації війська князь поклав принцип злиття воєнної системи із системою феодального землеволодіння: він роздав землі воїнам (часто простолюдинам), які змушені були за це організовувати оборону землі. Володимир почав створювати військово-землевласницьку верхівку — боярство, з появою якого дружина вже не мала характеру всенародного війська, а була доступна головним чином для представників цієї верстви.

Коли князь скликав бояр у дружину, вони свідомо виконували військовий обов’язок, знаючи, що боронять майно своєї землі.

Київські князі показали себе досвідченими полководцями, у воєнних походах яких розвивалась стратегія, тактика, організація княжого війська. У тому, що княжі війська виділялися своєю згуртованістю і моральною стійкістю, велику роль відігравав особистий приклад князів у бою. Стратегія полководців Київської Русі відрізнялася рішучістю й активністю.

Усі важливі питання розв'язували на вічі. Не існувало ніяких рангів або ступенів. Існувала військова підготовка дітей змалу.





Озброєння: списи, сокири, мечі (запозичили від готів), ножі, луки та ін. Рід дбав про зброю, спорядження тощо.

Варяги склали незначну частину слов'янського війська і слу­жили в ньому до половини XI ст. Завдяки ним в українського війська з'явилася досконаліша зброя та обладунок (панцирі, ме­талеві лаштунки на тіло, шоломи, довгий щит, меч, списи), вій­ськове мистецтво (дисципліна, упорядкування війська).


Військове мистецтво козаків Війська Запорозького: тактика бойових дій на суходолі, морські походи козаків

Після татарської навали ХІП-ХIV ст. українська земля по­трапляла під литовські, польські, угорські, молдавські прапори. Небезпека зі сходу (орди кочівників) зароджує козацтво як при­кордонну силу, у цей час визріває національна свідомість народу ні його бажання до незалежності.



Козак — вільна, відважна, войовнича людина. 1553 — Д. Вишневецький-Байда - ватага 300 чол. Січ .п- перша постій­на ватага, яка й дала початок козацькому війську.

Сиґізмунд Август 1568 р. найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утворилося реєстрове військо (платня, одяг, зброя...).



Піхота — головний вид війська, краща в Європі. її особлива тактика — у три шеренги (1-ша — стріляє, 2-га — подає рушниці, 3-тя — заряджає). Піхота добре вміла штурмувати фортеці, битися на морі (на вітрильно-веслувальних довбаних човнах), стій­ко захищатися за допомогою возів (кругова оборона .~- рухлива фортеця), де використовували вали, вовкові ями.

Флот — чайки: 20 м завдовжки та 3-4 завширшки, завглиб­шки 2,5 м, 20-30 чол. на веслах та 50-70 воїнів з 4-5 легкими гарматами. Чайка розвивала швидкість до 15 км/год.

Кіннота — менш чисельна, але відрізнялась майстерністю і вела наступ лавою.

Головний вид зброї — гвинтівка. Уміли окопуватися. У них була добре розвинена система оповіщення: за допомогою вишок із відповідною сигналізацією; Чисельність на різний час була не­однаковою: кінець XVI ст. — 10-12 тис. чол. 1621р. — 40 тис. чол., 1657 р. — 100-300 тис чол.



Принципи:

1. Висока військова дисципліна; колективний суд; сувора дис­ципліна під час походів.

2. Виконання розпорядку дня, закалювання (у Дніпрі в усі, пори року), бойова підготовка.

На Січі полководці: Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Максим Залізняк, Семен -Палій, Петро Калнишевський.


Підготовка кадрів: новобранця (джуру) вчили змалечку, але до війська брали з 20 років (з ХVII ст. — січові та козацькі шко­ли з 10 до 18 років).



Запорозька Січ утворилася в XVI ст. Це було військово-політичне об’єднання з єдиним центром, власними законами, виборчою системою, козацькою радою. Розташована на річкових островах, які важко було знайти серед безлічі їм подібних у прибережжі лісової гущавини, у морі плавнів, Січ була укріпленням, оточеним глибоким ровом і десятиметровим валом з дерев’яним частоколом, кількома високими вежами з бійницями для гармат.

Козаки гарнізону Січі несли почергово прикордонну службу на запорозьких землях, щоб своєчасно виявити наближення татар і попередити про це військо та населення міст і сіл України. Для цього на кордонах запорозьких земель та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Форпост мав редут — це замкнене квадратне чи багатокутне польове земляне укріплення для самооборони з житлом для козаків і стайнею для коней. З форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз’їзди. Для спостереження використовували підвищені місцини. Сигнали подавали населенню через вогняно-димові споруди, які називали «маяками», «фігурами». Біля маяка будувалася вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі. Коли помічали ворога, запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій і так далі. Чорний густий дим та яскраві спалахи вогню попереджали населення про наближення ворога.

Запорозьке військо славилось високою боєготовністю і військовою майстерністю. Ці якості досягалися значною мірою завдяки тому, що військо було регулярним, значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, повсякденно вдосконалюючи бойову підготовку. Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий термін зібрати велике військо. Високої військової майстерності досягали за рахунок добре налагодженого військового навчання та постійних сутичок з татарами.

Польський учений Шимон Старовольський у книзі «Полонія» писав: «У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах не поступаються жодній нації в світі».

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією та маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержували стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьке військо поділялось на піхоту, кінноту, артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці, яких вважали найкращими в Європі. Піхота майстерно билася з ворогами на суходолі, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша — стріляла, друга — подавала, а третя — заряджала рушниці. Запорозька піхота воювала і на морі у складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій.

Кіннота в запорожців була менш чисельна від піхоти, але і її дії відзначалися військовою майстерністю. Запорозька кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись півколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів.

Артилерія Запорозького війська складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів (легких гармат). Деякі з них мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна або судна.

К
Вертлюг — деталь, що з’єднує дві частини механізму і дає можливість одній з них обертатися навколо своєї осі.
озаки були озброєні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю — мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом». Крім того, у козаків були також келепи (бойові молоти), якірці та рогульки — їх застосовували проти ворожої кінноти. Відомо, що козаки використовували запалювальні ракети ще на початку XVI ст. У XVI та в першій половині XVII ст. козацтво, хоча в меншій кількості, ніж рушниці, використовувало луки. Цей, на перший погляд, анахронізм мав практичне значення. Адже лук стріляв набагато швидше за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання вогнепальної зброї.

Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк мав сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв’язувати вози в табір. На кожні 5–10 козаків був один віз, який перевозив зброю, боєприпаси, продукти, фураж для коней, лопати, сокири, пилки та інше. На окремих возах перевозили гармати.

Найпоширенішим видом бойового порядку в козаків став так званий табір з возів — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості, який застосовувався для просування військ, наступу та оборони.

Р


АМУНІЦІЯ — сукупність речей (крім одягу та зброї), що становлять спорядження військовослужбовця, а також спорядження коня.

БРУСТВЕР — земляний насип або кам’яне підвищення на зовнішній стороні окопу чи траншеї для прикриття бійців од ворожого вогню.

ухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, уздовж довших сторін якого рухались вози один за одним в один або кілька рядів. Між рядами возів у середині рухалось спішене військо. У першому зовнішньому ряду були встановлені гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один ряд возів був довший за інші, що дозволяло в разі небезпеки перекрити табір спереду і ззаду.

Якщо передбачалася тривала оборона табору, то колеса возів зв’язували ланцюгами, закопували в землю, її також насипали на вози. Навколо возів із зовнішнього та внутрішнього боків робили бруствери, окопи, з’єднані ходами сполучення. Розміри табору залежали від кількості війська.

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності.

Козаки мали розподіл обов’язків на випадок бою безпосередньо біля свого воза: частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина стежила за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. На цей період призначався старший.

Похідний порядок козацького війська будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до 6 км розвідувальні роз’їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4–6 км рухався передовий загін кінноти, який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11–15 км за передовим загоном йшли під захистом табору головні сили війська. У свою чергу від табору на відстані 2–3 км висилали дозори фронтальної і бокової сторожової охорони. Козаки добре вміли будувати земляні укріплення. Вони блискавично споруджували вали, засіки, шанці, редути.

Серед козаків здавна було поширене ще не відоме в Західній Європі самоокопування стрільця як спосіб захисту вояка від вогню противника. Це було надійніше використовуваних польською шляхтою та її солдатами-найманцями, передусім німцями, панцирів й кольчуг, які в епоху широкого застосування в боях рушничного вогню захищали мало.

Бій козаки розпочинали «герцем», тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Коли ж противник вирішував дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось у бойові порядки. Відносно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо.

У центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах піхота ставала в три шеренги. Між окремими піхотними підрозділами ставили легкі гармати. Козацька атака проводилася «лавою», а піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інших, готуючи набої, підтримувала атаку кінноти.

Якщо під час бою козацьке військо змішувалося з ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою, козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ потрапляв в оточення, то він вистроювався трикутником.

Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості — характерні риси військового мистецтва запорозьких козаків.

З кінця XVI ст. козаки робили фактично щорічні морські походи, нерідко й по кілька разів. До таких походів козаки готувалися централізовано, спочатку збирали припаси, зброю, будматеріали. З відібраним особовим складом проводились військові заняття, насамперед ретельно готували «степовиків». Кожний учасник мав при собі шаблю, дві рушниці, 6 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту

Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен — «чайку», на якій розміщався екіпаж від 50 до 70 козаків та 4–6 легких гармат. У морський похід, як правило, вирушало близько 60–100 «чайок», що в середньому виходило по 100 гармат на кожну тисячу козаків. Величина човна залежала від мети плавання ― суто річкове і прибережне чи морське.

Поступово змінювалися також масштаби й умови битв. Якщо в XV–XVI ст. козаки билися з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. «чайкам» доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. У плавнях козаки нападали, зазвичай, із засідки, ховаючись в очереті, у морі ― намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі або проти сонця. Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили противника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Захопивши турецькі судна, запорожці часто використовували їх для подальших морських походів, а перед поверненням знищували.

Їхня тактика ведення бою була досить різноманітною: від блискавично коротких до тривалих каботажних і транзитних рейдів.

Якщо туркам вдавалося галерами своєчасно блокувати запорозький флот, що зосереджувався в гирлі Дніпра, низовики, використовуючи ширину лиману та швидкісні якості «чайок», погодні умови, найчастіше «відривались» від противника.

Утративши фактор раптовості, козаки змінювали тактику. Вони причалювали до пустельних берегів, відсиджувалися там, а вже потім, із суходолу, брали «на шаблю» якесь турецьке місто, громили його берегові гарнізони, які очікували нападу з моря. У здобутих містах запорожці довго не затримувалися, швидко вантажили трофеї і виходили в море.

Іноді в поході вони розділялися на дві частини. Тоді одна йшла суходолом, друга на «чайках». Проте згодом вони знову об’єднувалися в заздалегідь домовленому місці й спільно атакували турків. Коли розвідка сповіщала про турецьку засідку на Дніпрі, то козаки притоплювали свої «чайки», залишали біля них кількох джур і досвідчених «товаришів», а самі вирушали в обхід. За потреби, уже через кілька днів козацький флот знову поставав у повній силі.

Вміло використовували запорожці й морехідні якості своїх човнів. Борти «чайки» ледь піднімалися над водою. Поміж невисоких хвиль вони ставали малопомітними для супротивника. Це давало змогу козакам першими виявляти ворожі патрульні кораблі.

Дотримуючись дистанції, вони могли йти за галерами цілий день і тільки надвечір починали готуватися до нападу. Їхні човни заходили, як правило, з боку сонця, що сприяло непомітному скороченню відстані. Йшли на абордаж опівночі чи перед самісіньким ранком, використовуючи тим самим фактори раптовості, маневру та швидкості дій.

Турки намагалися уникати бою з козаками поблизу берегів, оскільки тоді маневреність «чайок» залишала для них мало шансів на перемогу. Коли ж випадало зіткнутися у відкритому морі, то запорожці починали «крутити веремію». Вони на повній швидкості підходили до турецьких суден, давали залп із гармат і рушниць, а тоді відходили. Маневр повторювали вдруге, втретє, але вже з інших позицій. Траплялося, що всією армадою атакували тільки один турецький корабель, завдаючи йому значних пошкоджень. Оговтавшись, турки готувалися до «веремії», а козаки вирішували дати вирішальний бій. Нерідко захопивши кілька турецьких суден, вони використовували їхню вогневу міць супроти противника, примушуючи його відступати. Коли ж цього досягти не вдавалося, то самі налягали на весла й тікали.

Турки постійно влаштовували різноманітні засідки, аби захопити козаків, коли ті поверталися з походів. Однак уникнути цього дозволяла добре налагоджена розвідка, яка знала практично про всі наміри ворога. Коли ж на вході до гирла Дніпра турецьку оборону прорвати не вдавалося, козаки знаходили поблизу Очакова затоку й волоком перетягували кожну «чайку» через суходіл, після чого через 2–3 дні опинялися вище турецької засідки і поверталися на Січ.

Основними рисами козацького воєнно-морського мистецтва на той час були: рішучість і активність дій, завдавання превентивних ударів з метою перехоплення ініціативи; висока маневреність та мобільність; швидка і точна оцінка та урахування реальних обставин; ретельна підготовка удару; жорстка військова дисципліна, тверде й безперервне управління особовим складом під час морських походів; раптовість; постійна висока підготовка до ведення бойових дій за будь-яких умов; уміння проводити бій незалежно від кількості противника; стійкий морально-психологічний стан запорожців.


Військове мистецтво козаків Богдана Хмельницького

Визвольну війну українського народу проти панування Польщі в ХVІІ ст. очолив гетьман Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький 6 січня 1596 року народження, хутір Суботів; з 1638 р. — писар у Запорозькій Січі; 1646 р. — Сотник Чигринського козацького полку та вірний полякам (король Владислав IV). 1646 р. ідольський магнат Даніель Чаплінський напав на Суботів, захопив його та вбив сина Богдана, після чого Хмель почав кампанію проти Польщі. У 1648 р. разом з прибічниками подався до Січі, здобув підтримку запорожців, розірвав польську залогу та здобув гетьманство.

Запорожці мали слабку кінноту, тому Б. Хмельницький звер­нувся за підтримкою до кримських татар (московський цар не підтримав козаків після значних утрат від поляків). Тугай Бек з 4 тис. кінноти прибув до Січі й у квітні 1648 р. запорожці (9 тис.) разом із татарами завдали нищівного удару 6-тисячному польському передовому загону під Жовтими Водами, де також до них приєдналися 6,5 тис. реєстрових козаків, що спочатку йшли на допомогу полякам.

Основні сили Польщі — 20-тисячне військо під головуванням Марціна Каліновського та Миколи Потоцького. 26 травня відійшли від Корсуня і потрапили в засідку, при цьому козаки захопили обох командувачів, 80 вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів та 41 гармату. У цей час помирає польський король Владислав IV (20 травня). Таким чином Польща раптово втратила короля, ко­мандувачів і армію.

Уся Україна спалахнула повстаннями на місцях: зметена шляхта, урядники, ксьондзи практично по всій країні; особли­вий удар нанесено по євреям (орендарям земель і підприємцям). Польські магнати відповіли різаниною зі свого боку (особливо Дрема Вишневенький).

Улітку 1648 р. Б. Хмельницький під Білою Церквою збирає військо: 16 постійних козацьких перевірених у боях полків, які .очолюють легендарний Філон Джеджалій, Максим Нестеренко, Іван Гиря, Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський; загін легкої кінноти (Максим Кривоніс); загони добровольців. Усього до 100 тис, з яких 40— регулярні.

Поляки мобілізували 32 тис. чол. та найняли 8 тис. німецьких вояків. Командувачів було три та дуже невдалі («перина, латина і дитина» — за висловом Б. Хмельницького).

У вересні 1648 р. біля містечка Пилявці на Поділлі військо Б. Хмельницького знову завдало полякам нищівної поразки, унаслідок якої польське військо, покидавши зброю та залишивши зброю, відступило. 26 вересня цього ж року повстанці підійшли до Львова й оволоділи горою Високий Замок, а в жовтні почали облогу польської фортеці Замостя. Однак багатомісячний успішний похід військ Б. Хмельницького був припинений. Холодна осінь, нестача провіанту й епідемія чуми не сприяли подальшому розвитку бойових дій. Знявши облогу Замостя, залишивши на Волині й Поділлі кілька козацьких загонів, він з військом відійшов на Подніпров’я.

Унаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя майже всі українські землі було визволено від польського панування.

У Польщі на цей час обирають короля (Яна-Казимира), який запропонував перемир'я. Б. Хмельницький погодився і не пішов далі на Польщу, хоч мав можливість при­пинити існування Речі Посполитої. Причини: голод і чума у війську; союзники (кримські та­тари) вже не хотіли воювати; Хмельницький добре ставився до Яна-Казимира; політична короткозорість гетьмана.

Під Збаражем та Зборовом на Тернопільщині відбулися головні воєнні події весни–літа 1649 р. Польське військо на чолі з королем сконцентрувало свої сили біля фортеці Збараж. Війська Хмельницького і кримських татар почали облогу Збаража, який обороняв польський загін, що очікував прибуття головних сил. Хмельницький, розгадавши наміри поляків, напав на королівську армію під Зборовом і оточив її. Польські вояки почали масово тікати, а ті, що залишилися, були в безнадійному становищі.

Б. Хмельницький міг остаточно добити супротивника, але кримський хан Іслам Гірей ІІІ порушив попередню домовленість і перейшов на бік короля, що примусило Хмельницького укласти з Польщею мирний Зборівський договір.

1651р. під Берестечком знову зійшлися 150-тисячна армія Яна-Казимира та 100 тис. козаків і 50 тис. татар. Битва тривала 2 тижні та знову закінчилася зрадою татар. Сам Хмельницький опинився в тимчасовому татарському полоні.

28 вересня 1651 р. підписано Білоцерківський мир, який зменшив реєстр до 20 тис. чол., гетьманська влада поширюва­лася тільки на Київщину, заборонялося вступати Україні в зовнішні відносини з іншими державами, особливо з Кримським ханством.

Виникла загроза закріпачення козаків і селян, які почали ті­кати на Слобідську Україну-Харківщину. Тому в квітні 1652 р. після таємної ради в Чигирині військо Б. Хмельницького напало на 30-тисячну армію поляків під Батогом і розгромило її (вбито всіх полонених — помста за Берестечко). Знову спалахнули по­встання, але бойові дії йшли повільно — війська з обох сторін були виснажені.

Наступні півтора року польсько-українська війна тривала з перемінним успіхом, а восени 1653 р. польське військо знову було розбите під містечком Жванець між річками Жванчик та Дністер на Поділлі.

У 1653 р. московський цар Олексій Михайлович зібрав Зем­ський собор і, щоб Україна не ввійшла в Оттоманську Порту, їй було прийнято під «свою високу руку». Московське посольство на чолі з Василем Бутурліним прибуло до Переяслава, де 18 січня 1654 р. і була підписана Переяславська угода.

Навесні 1655 р. Б. Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину, щоб визволити від польського панування західноукраїнські землі та об’єднати Україну в її етнічних кордонах. 19 вересня 1655 р. українська армія вщент розбила польське військо під Городком, що за 25 км від Львова. Унаслідок перемоги було визволено значну частину Західної України.

Під час повстання військова наука продовжувала розвивати­ся. Тоді було закладено фундамент традиційних теорій і тактики українських військових формувань — козацька дисципліна, хи­трість і раптовість у діях на полі бою тощо.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка