Лекція Тема 15. Країни Азії, Африки І Латинської Америки у д п. ХХ ст. План Процес деколонізації після Другої світової війни



Сторінка1/3
Дата конвертації01.05.2017
Розмір0.51 Mb.
  1   2   3
Заняття 43-44

Лекція

Тема 15. Країни Азії, Африки і Латинської Америки у д.п. ХХ ст.
План

  1. Процес деколонізації після Другої світової війни.

  2. Особливості розвитку країн "третього світу".

  3. Країни Африки на шляху незалежного розвитку.

  4. Японія.

  5. Громадянська війна у Китаї. Проголошення КНР.

  6. Індія.

  7. Країни Латинської Америки.


1. Процес деколонізації після Другої світової війни

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.



Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни".

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.



На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція - незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі. На цьому деколонізація не завершилась.

Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, протягом XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.


2. Особливості розвитку країн "третього світу"

Друга світова війна призвела до послаблення метрополій і до зростання потенціалу колоній. Вона сприяла розгортанню національно-визвольного руху в колоніях. Занепад ролі європейських держав (метрополій) на фоні становлення наддержав - СРСР та США - створив умови для падіння колоніальної системи. Спочатку незалежність проголосили найбільші колонії (Індія, Пакистан, Індокитай). Однак у метрополіях прагнули будь-якими засобами зберегти залишки імперій - символ могутності. Після безславного закінчення війни Англії і Франції проти Єгипту (1956 р.) крах колоніалізму став неминучим. У 1958 р. президент Франції Шарль де Голль рішуче поставив крапку в історії французького колоніалізму. Надала своїм колоніям незалежність і Англія. І, нарешті, у 70-ті роки впала найстаріша колоніальна імперія - португальська.

Великий вплив на визволення країн справила "холодна війна", яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму. Нові держави не бажали безоглядно йти за наддержавами. Це їхнє прагнення самостійності стало важливим чинником послаблення біполярної системи світу, і, відповідно, закінчення "холодної війни".

Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину і продовольство. Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвинутістю комунікацій і засобів зв'язку. Подолання відсталості, як генеральний напрям руху країн, що визволились, примушувало їх запобігати однозначній орієнтації на наддержави, а це відволікало від вирішення внутрішніх проблем.

Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. мешканців села стали городянами, оселяючись в основному в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв'язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти у віці до 15 років складають половину населення країн). Щоб домогтись виходу із відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.

Під тиском демографічного вибуху і політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними відносинами. Економік стала багатоукладною, соціальна структура - строкатою, причому велика частина населення опинилась у перехідному маргінальному стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались революції, державні перевороти, воєнні заколоти громадянські війни, міждержавні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки.

Розуміння економічної залежності у країнах "третього світу" спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн "третього світу" і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінної індустріалізації та підвищення цін на сировину. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Створена в 1960 p., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала у 70-ті роки підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали в світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявися малоефективним.

Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була нездійсненна в силу незначного внутрішнього споживання: 40% країн в світі мають територію, меншу 100 тис.кв.км із населенням до 3 млн. осіб. Крім того, цей курс означає збереження відсталості в галузі технологій. Індустріалізація, яка проводилась без врахування можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар перекладався на плечі населення. Спроби штучно підвищити ціни на нафту теж виявились приреченими на невдачу. Високі ціни стимулювали зростання добування нафти і, відповідно, сприяли падінню цін, а імпортери нафти стали домагатись її економного використання і переходу на нові енергозберігаючі технології. В результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків. Енергетична криза найсильніше вдарила по країнах, що розвиваються.

Поступово у країнах "третього світу" переконались у необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.

У 1974 р. група країн "третього світу" стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про відповідальність розвинутих країн. Країни Заходу не погодились із звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.

У момент розгортання дискусій становище країн "третього світу" погіршилось. Спробу розв'язати проблеми за допомогою зовнішніх позик призвели до зростання боргу країн "третього світу" (1980 р. борг складав 400 млрд. доларів США, а 1988 р.-1120 млрд. доларів США).

Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим структурам. їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавались цими установами при умові проведення ринкових реформ:

- стабілізації грошового обігу;

- ліквідації дефіциту бюджету;

- приватизації нерентабельних підприємств держсектору;

- введення вільних цін;

- лібералізації зовнішньої торгівлі.

Революція в економічній політиці країн "третього світу" призвела до падіння майже одночасно з революціями в Східній Європі просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах "третього світу".

Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов'язана з пануванням традиційних столітніх укладів. їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилась ні чим іншим, як спробою впровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілізаційна взаємодія породила неймовірні колізії, якими так багатий "третій світ", коли за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні відносини, коли раптово з'являлися "ісламські республіки", що закріплювали в своїх конституціях безправ'я жінок і тілесні покарання і т.д. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав'язати традиційному суспільству чужі для нього Цінності, інколи викликали бурхливу консервативну реакцію. Приклад цьому - ісламська революція в Ірані.

У розв'язанні всіх проблем країни "третього світу" йшли кожна своїм шляхом. У них були різні стартові позиції і не однакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами "третього світу" зростає. Серед них найпривабливіше виглядають арабські держави Персидської затоки, але, як це не парадоксально, багатство обернулось консервацією у цих країнах патріархально-кланового ладу і необмежених монархій.

Найбільш динамічно у соціальному, економічному і політичному плані розвивались нові індустріальні держави Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно конкурує на ринках країн Заходу.

Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У більшості своїй вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).

Не дивлячись на всі труднощі, модернізація країн "третього світу" йшла семимильними кроками. їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а "зелена революція" зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх проблем, як проблем глобальних. їх голос чітко звучить на всіх світових форумах. Змінилась їх соціальна структура. Значна частина працездатного населення вже працює за наймом, з'явився місцевий підприємницький капітал, середній клас, відійшло у минуле всесилля поміщиків і родової знаті. Нерівномірно, але загалом зріс рівень життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі і завдяки цьому більше половини населення світу стало жити в умовах політичної свободи. Такі динамічні зміни - ще один феномен XX ст.
3. Країни Африки на шляху незалежного розвитку

Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано "Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці", згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави - Зімбабве.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у] 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна держава в Африці.

В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія - Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРЮ, який веде партизанську боротьбу.

Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.


Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 p.).

Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм.



Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні:

- незавершеність процесів формування африканського суспільства;

- відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

- складне переплетіння різних типів економічних відносин; •

- слабка соціально-класова диференціація суспільства;

- залишки родоплемінних відносин;

- широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

- економічна і політична залежність від розвинутих країн;

- наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР - США в період "холодної війни".

Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії - 3,6%, Латинській Америці 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.

Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальму вали соціальний прогрес в африканських країнах.

Військово-диктаторські режими можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.



Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), С'єрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Ру-; анді, лівоавторитарні - в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центрально-Африканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам.



Амін Дада у республіці Уганда "прославився" масовим; знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб.

Понад 30 років при владі у Заїрі знаходився харизматичний; лідер Мабуту Банга. Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд. доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд. доларів. У 1998 р. його режим було повалено. До влади прийшли нові сили на чолі з Кабіла. Було змінено назву країни - Демократична Республіка Конго, проведено реформи, проте становище в країні залишилось нестабільним.

У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Ерітрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве.

Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія. Основне джерело прибутку країни - нафта. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. У 1967-1969 pp. в країні тривала громадянська війна, внаслідок якої Нігерія стала Федеративною Республікою. За 35 років незалежності чверть століття в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов'язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням "холодної війни". Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР. МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв'язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

- створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

- робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

- розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення - ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використовувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У| 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став Нельсон Мандела - лідер АНК. Наприкінці XX ст. Африка залишається одним з найнестабільніших і найменш розвинутих регіонів світу.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка