Лекція пристрастей Повість Наталки Сняданко "Колекція пристрастей" без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої "



Сторінка8/12
Дата конвертації02.01.2017
Розмір1.63 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
За вечерею (рівно о 19.21) сім“я переважно збиралася вся разом, герр Де Ляпорте ще раз переглядав ранкову газету, ми разом із фрау Де Ляпорте сервірували на стіл дієтичний хліб із розрахунку дві скибочки на люлину, порізані плястерками сир і варену ковбасу із пониженим вмістом жиру, маргарин, часом трохи свіжи овочів.
Треба визнати, що така система харчування була спершу трохи незвичною для мене, і протягом перших двох тижнів сприяла схудненню на 6 кілограмів, врезультаті чого я набула ідеальної для топ-моделі ваги 48 кілограмів при зрості 1 метр 68 сантиметрів. Вдома це мені нізащо не вдалося б. Щоправда, мене постійно нудило і я відчувала леге запаморочення в голові і слабість в ногах. Але це, очевидно, було пов“язане з акліматизацією, і я не звертала на це особливої уваги. Через кілька тижнів я зовсім звикла і навіть зникло легке відчуття голоду, що переслідувало мене на початку.
Інша ситуація була із нащадками сім“ї Де Ляпорте, відчуття голоду у яких не зникало, здається, ніколи. Незважаючи на сувору заборону і жорстокий контроль із боку матері (всі члени сім“ї були злегка схильні до повноти, і вона намагалася змалку привчити дітей до правильного і раціонального харчування) Клеа часто вдавалося за сніданком чи за вечерею схопити потай від матері третю скибку хліба, яку вона жадібно проковтувавла, навіть не намащуючи маргарином чи варенням, а за обідом потай покласти собі додаткову порцію макарон і швиденько з“їсти їх, не поливаючи соусом, поки мати відволіклася на телефонну розмову.
Молодші ж діти були позбавлені такої можливості, і тому намагалися відшукати щось їстивне всюди. Від них треба було ховати смітник, із якого вони любили діставати і споживати рештки їжі, ховати все їстивне, включно із черствим хлібом, а часом, коли активність їх особливо підвищувалася, вони намагалися випробувати на їстивність і речі, мало для цього придатні: оівці, туалетний папір, стиральні гумки, крейду, тощо. Одного разу надгризеними виявилися навіть мої черевики.
Спершу мені було дуже шкода цих вічноголодних створінь, і я намагалася потай від мами почастувати їх печивом, шоколадом чи цукорками. Але фрау Де Ляпорте довідалася про це, і після ввічлової, але серйозної розмови я вирішила більше не ризикувати втратити місце праці.
Того дня, коли ми разом із Клеа і гером Де Ляпорте повернулися із вокзалу у Карлсруе, вечерю через спізнення автобуса було перенесено аж на півгодини, і, очевидно, на честь свята, крім традиційного дієтичного хліба із сиром і вареною ковбасою, їли ще суп із шампіньйонів, зварений із сухого порошку виробництва фірми Knorr.
Довкола круглого столу у вітальні панувала зацікавлена мовчанка, дитячі погляди вивчаюче спостерігали за кожним моїм рухом, фрау і герр Де Ляпорте намагалися підтримувати невимушену розмову, час від часу звертаючись до мене і отримуючи милу посмішку і тактовне мовчання у відповідь. Клеа, почервонівши, щось питала, шепочучи на вухо матері, близнюки поводили себе незвично тихо (це я мала можливість зрозуміти вже значно пізніше, коли довідалася, як саме вони поводять себе зазвичай) і мовчки дивилися на мене зі своїх високих спеціальних стільчиків, які обмежували їх рухи і не давали можливості самостійно вивільнитися. Вони мовчки і старанно розмазували зупу-пюре по своїх пластмасових тарілках, які спеціальними гумовими пластинками прикраплювалися до перекладин на стільчиках і так само мовчки витирали гумові ложки і вимащені пальці об цератові комбінезони однакового із тарілками малинового кольору, навіть не намагаючись, як завжди, повитирати рештки їжі об волосся одне одного або розплювати вміст тарілки на підлогу довкола себе.
За такими мирними заняттями ми і провели наш перший спільний вечір, я знаками попросила дозволу передзвонити додому, мені ствердно і доброзичливо кивнула фрау Де Ляпорте, а за нею і герр Де Ляпорте, я передзвонила, і мені показали кімнату, де я мешкатиму.
Останнім моїм сильним враженням того багатого на події дня стало блискавичне засинання на простирадлах із свіжим запахом прального порошку.

Статеве дозрівання у контексті загальнолюдських взаємин.


Коли у вашому житті раптом настає якийсь певний момент, і ви зненацька підходите до дзеркала, як ніколи уважно роздивляєтеся власне обличчя, потім оглядаєте себе в профіль, міряєте талію і об“єм грудей або твердість і рельєф м“язів, глибоко вдихаєте повітря, і міряєте ще раз, а потім скрушно зітхаєте, це означає, що у вас почався період статевого дозрівання. Щиро вам співчуваю, бо гірше за це, напевно, тільки клімакс. Але до останнього ще треба дожити.


Процес статевого дозрівання нагадує хворобу, яка щодня має інші симптоми. У когось обличчя раптом вкривається великими червоними прищами, всі старання вивести які виявляються марними, аж поки за кілька років прищі не зникають самі. У мене був один знайомий, у якого прищі з“являлися завжди того ж дня, коли він закохувався. Він неймовірно страждав, ходив до лікаря, протирав обличчя спиртом, змащував цинковим розчином, відпарював у настої ромашки, тижнями дотримувався жорстокої дієти, вживав масу вітамінів, користувався спеціальною лікувальною і маскувальною косметикою, і навіть робив маски із вмістом власної сечі. Але нічого не допомагало, що сильнішим ставало його почуття до недосяжної обраниці, то ряснішим шаром червоних плям вкривалося його обличчя. Не могло бути й мови про те, щоб підійти до дівчини і порозмовляти про щось, не кажучи вже освідчитися. Так тривало кілька років, аж поки він не втратив надію і не припинив закохуватися. Принаймні, вирішив припинити це робити. Не знаю, як розвивалися події далі, але коли я останній раз його бачила, обличчя його було чистим, усміхненим і позбавленим прищів, а сам він ще неодруженим.
У когось іншого внаслідок початку статевого дозрівання розвивається підвищене потовиділення, порушується обмін речовин, і людина сильно товстішає, або навпаки, худне, починається раптовий ріст, коли руки не встигають рости з тою ж швидкістю, що і ноги, або навпаки, і врезультаті ваш силует деякий час нагадує недобудовану дзвіницю. Симптоми цієї хвороби, а точніше, процесу, дуже різні, але я не пам“ятаю випадку, щоб з кимось відбувалося щось приємне.
Зі мною теж трапилася певна прикрість, яку мені зовсім не хотілося афішувати. Тому я вдалася до наступних заходів: десь протягом двох років, класу так з восьмого чи дев“ятого починаючи я раптом припинила носити короткі спідниці, будь-які більш чи менш прозорі блузки, футболки, сукні, верхня частина яких тісно облягала груди, влітку уникала поїздок на природу, до води, протягом цього часу ніхто не бачив мене в купальнику. Всі свої жертви я намагалася приносити так, щоб ніхто нічого не помітив і ні про що не здогадався, і ніхто так ні про що і не здогадався і нічого не помітив.
Справа була в кількох речах. По-перше, ноги. Тобто з самими ногами, точніше з їх формою і довжиною у мене все було гагазд. Навіть занадто, якщо врахувати підкреслену доброзичливість, з якою ставилася до мене чоловіча і відверту ворожість, яку я зустрічала з боку жіночої половини свого оточення. Справа в тому, що ці предмети жіночої заздрості і чоловічої уваги раптом почали вкриватися волоссям. Щодня густішим. В якійсь газеті я прочитала, що волосся на ногах можна позбутися кількома способами:
а) вискубати пінцетом (самостійно або попросити про це коханого чоловіка);
б) зголити (самостійно або з допомогою коханого чоловіка);
в) намастити медом і через деякий час зішкребти не дуже гострим лезом;
г) покористуватися депілятором фірми „Braun» або іншим депілятором
д) покористуватися спеціально призначеним для цього кремом;
е) намастити кров“ю вагітної кішки під час першої ночі, коли сонце ввійде в сузір“я рака;
є) намастити власною кров“ю, найкраще менструальною;
ж) закип“ятити власну сечу з ромашковим узваром, наповнити теплою рідиною ванну і провести в цій ванні як мінімум дві години (можна використати також сечу коханої людини);
з) звернутися за порадою до косметолога.
Я вирішила звернутися до мами. Мама порадила найкраще лишити все, як є, бо
по-перше, я ще все–одно замала, аби перейматися такими проблемами;
по-друге, подібні речі цікавлять в кращому випадку дівчат легкої поведінки;
по-третє, все це дуже шкідливо для здоров“я, можна залишитися навіки з яскраво червоною шкірою на ногах, порушити обмін речовин, а крім того, волосся і далі ростиме, причому щоразу швидше і густіше.
Я порадилася ще з однією, трохи старшою знайомою. Та вважала, що якби з нею трапилося щось подібне, то вона нізащо не вдавалася б ні до яких штучних методів. Це може дуже погано позначитися на протіканні майбутньої вагітності. Як саме, знайома пояснити не захотіла. Я спробувала обережно вискубати пінцетом декілька волосин і поспостерігати, що відбудеться далі. Шкіра на нозі на початку справді почервоніла, але швидко відійшла, ніяких зрушень в обміні речовин я не зауважила, не говорячи вже про майбутню вагітність. Ніби-то нічого страшного, але боляче. Обдумавши все ще раз, я вирішила не ризикувати, і докорінно змінила стиль одягу, щоб приховати те, чим у моєму віці перейматися ще все-одно рано. Це сподобалося не лише бабці, яка ніколи не була в особливому захопленні від „міні», а і переважній більшості однокласниць, які вважали мої ноги надто довгими, а мою зарозумілість через це надто непомірною. Кількість коротких серед суконь шкільних уніформ помітно зросла. З тієї ж причини я перестала одягати купальники і брати участь у поїздках на пляж.
По-друге, груди. Тобто з самими грудьми, як і з ногами, все було цілком нормально. З ногами дещо краще, але і з грудьми зрештою не так погано. Справа була в бюстгалтері або „ліфчику», як його часто називали. Багато мам вважали дуже важливим вводити цей новий атрибут дівочого гардеробу, щойно в доньки з“являлися перші, ледь помітні округлості. „Щоб сприяти розвиткові гарної форми»,– називалося це для дорослих, для дівчат же найважливішим було символічне перетворення з дівчинки на дівчину, навіть майже жінку, котре починалося з першої довірливої розмови з мамою про те, що коли раптом „там» почнеться кровотеча, то не потрібно лякатися, про те, як саме користуватися «тампаксами», гігієнічними прокладками та інтимним милом. І завершувалося купівлею першого бюстгалтера.
Моя мама обмежилася довірливою розмовою. Про бюстгалтер вона все ще не згадувала навіть тоді, коли всі однокласниці вже давно носили цей атрибут насталої жіночості, деякі вже навіть другий рік. Щоправда, їхні „округлості» були дещо пишнішими за мої, і спочатку я вагалася сама починати з мамою розмову про це. Але коли врешті наважилася, так і не дочекавшись ініціативи з маминого боку, то почула у відповідь ті ж аргументи, котрі вже колись спонукали мене відмовитися від літньої засмаги: „тищезамалащобдуматипротакідурниці»,
„цецікавитьвкращомувипадкудівчатлегкоїповедінки» і под. Ніхто не сприймав мої проблеми всерйоз. І я вирішила затятися. Я порушуватиму собі обмін речовин і майбутню вагітність незручним одягом, затеплим влітку, застаромодним взагалі; невиходом на сонце, вічно блідою шкірою; нехай ніхто не бачить мене, всі сміються з мене, вважають недорозвинутою, з волоссям на ногах, без бюстгалтера і з грудьми, формі яких вже ніколи не стати гарною; в мене так ніколи ніхто і не закохається, краса моя змарніє, зникне; врешті я просто помру з розпуки, ніким незрозуміта, нікому непотрібна. Аж потім всі збагнуть, кого втратили, але буде пізно. Ніякими бюстгалтерами чи депіляторами, не говорячи вже про спеціальні креми чи ванну, наповнену сечею коханої людини мені тоді вже не допоможеш.

Друга стать, інша ментальність і кілька корисних зауваг з приводу того, як оволодіти основами педантизму.



Те, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня “оперсім’я”, прочитавши у моїй анкеті, яку заповнила товаришка із німецької філології “середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами”, але треба віддати належне їхньому терпінню.
У перші дні мій “середньо-початковий рівень” виявляв себе переважно у тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляпорте: “дер апфель”, потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: “ді бірне”, а потім, щоб продемонструвати свою не повну вже дрімучість, хапала банан і радісно посміхаючись, повідомляла: “айне банане”. Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати і близнюки: “Леся”, – повторювали вони за мамою і показували пальцями у мій бік. “Леся ніхт ферштеєн”, – пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли у мене виникали труднощі із подоланням мовного бар’єру.
Перших два тижні пішли у мене на ознайомлення із предметами найближчого оточення: “дас бетт”, “ді лямпе”, “дер тіш”. Мені сильно кортіло порозвішувати на кожному із цих предметів записки із їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи у себе в помешканні цидулки із філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами у період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам’ятовував. Або як робили герої твору Маркеса “Сто років самотності”, намагаючись не забути, що як називається.
На перших порах наше з фрау Де Ляпорте спілкування виглядав доволі ритуалізовано. Щоранку, після того, як Клеа відвозили до школи (німці завжди возять і забирають дітей на своїх «іномарках», незважаючи на те, на якій відстані знаходиться школа. Багатьом дітям, Клеа теж належить до їх числа, через це доводиться вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах створюються пробки. Така дещо дивна традиція мотивується тим, що багато дітей ніби-то стають жертвами сексуальних маньяків. За весь час мого перебування в Гернсбаху такий випадок стався тільки один, та і той у Франкфурті, за багато миль від школи, де навчається Клеа), а герр Де Ляпорте їхав до свого банку, ми з Маріеттою, його дружиною, сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німецько-український-українсько-німецький» темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.
Першу розмову ми почали з розпорядку дня, за яким живе сім“я Де Ляпорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок з видрукуваним на комп“ютері «Tагесабляуфом», себто розпорядком дня, згідно котрого сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками», – від 8.27 до 12.14, обід, – від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва, – від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками», – від 15.07 до 17.03, післяобідня перерва, – до19.12, вечеря, – від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг – від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки фрау Де Ляпорте мовчки дивилася на годинник.
Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, потай не раз заріклася ще хоч колись брати «опер» слов`янського походження. З виразом приреченості на обличчі, вона майже щодня повинна була нагадувати мені, що чашки ставляться у машину для миття посуду з правого боку, а склянки, – з лівого, бо так їх потім зручніше ставити до шафи, де я знову ж таки, постійно, хоч і не навмисно плутала, в якому порядку потрібно вишиковувати горнятка: голубі поперед жовтих, а сині попереду чорних чи, навпаки, чорні попереду голубих, а червоні спереду від жовтих, або жовті попереду синіх, а голубі позаду червоних, чи червоні позаду голубих, а чорні попереду синіх. Найгіршим при цьому було те, що той порядок, в якому розташовувала горнятка фрау Де Ляпорте, мав під собою логічне обгрунтування (дорожчий посуд ховається за дешевшим на той випадок, якщо до шафи з горнятками досягнуть всюдисущі руки П`єр та Жеральдін), а я розташовувала посуд без жодного обгрунтування, постійно плутаючи дорожчі горнятка з дешевшими. Так само ненавмисне, але постійно я забувала, що посуд треба мити, напустивши в рукомийник води, а не просто під потоком води з крана, адже за воду потрібно платити, а під час миття моїм способом її витрачається набагато більше.
Важко давалася мені і решта домогосподарських премудростей на зразок: розвішуючи мокру білизну, потрібно блузки перевертати догори ногами, щоб не видно було слідів від прищіпок, а штани потрібно вішати за пояс, прищіпаючи при цьому кожну з половинок до іншого мотузка, бо так між обидва шари тканини потрапляє вітер, і штани сохнуть швидше; білизну, що важить менше, треба розвішувати позаду важчої, щоб все висихало одночасно і.т.д.
Я вже не кажу про систему класифікації сміття, для осягнення котрої потрібно пройти особливий спецкурс. Згрубша система ця виглядає так: окремі сміттєві категорії становлять скло, папір, пластик та рештки їжі.
При цьому скло розподіляється по кольорах: зелені пляшки не можна викидати в один контейнер із білими, а ті, в свою чергу, із брунатними.
Пластикові упаковки поділяються на ті, на котрих намальовано зелений кружечок, і ті, на котрих такого кружечка немає. Змішувати одні з другими в жодному разі не можна. Бо перші є екологічно чистими і надаються до повторної переробки, про безкружечкові упаковки сказати цього з певністю не можна.
До викинених решток їжі не можна додавати шкірки від цитрин і рештки ліків. При цьому суворо заборонено і виливати рештки ліків до каналізації.
Всі речовини із підозрою на токсичний вміст, старі батарейки, пензлі від побілки тощо належать до окремої категорії сміття і.т.д.
Підозрюю, що всіх нюансів мені збагнути так і не вдалося. Кожна із категорій сміття зберігається у спеціальних стандартних ємкостях відповідного об“єму і кольору, які називаються «тонами» або у пластикових мішках певного кольору із спеціальними написами. Тому тут дуже важливо нічого не переплутати. Бо якщо ви запхаєте свої пластикові відходи до сірої «тони» замість того, щоб запакувати їх до жовтого мішка, а папір викинете до контейнера з пляшками, на вашу адресу неминуче прийде чималий рахунок штрафу і суворе попередження на майбутнє. Те саме чекає на вас, якщо ви раптом не розрахували кількість продуктових відходів, що їх продукує ваша родина, і заплатили приміром лише за щотижневе забирання 30-літрової тони, тоді як насправді вам доводиться втискувати в неї майже 40 літрів. Вже не кажучи про сором, якого ви натерпитеся від сусідів, якщо раптом ваша «тона» стирчить перед дверима у четвер, тоді як загальновідомо, що сміття вашого будинку забирають по п“ятницях.
Для цього існує спеціальний графік, згідно якого, якщо Ви мешкаєте на вулиці А і маєте смітник розряду В, то ваше сміття забиратиметься кожної парної п“ятниці місяця рівно о 7.17. Якщо ж Ви мешкаєте на вулиці С і маєте смітник розряду D, то ваше сміття забиратиметься лише по парних п“ятницях місяця рівно о 8.28. Всі, хто ще досі є власниками механічних годинників, можуть звіряти їх за цим графіком. Якщо ж Ви, козел, і забули, коли саме потрібно виставляти на дорогу свій смітник, то виходу у Вас немає. Або ж Ви утримуєтеся від викидання будь-чого протягом наступних двох тижнів, що неможливо вже хоча б з огляду на кількість пластикового, паперового, та інших розрядів покриття, в котре запакована кожна куплена Вами річ. Або ж прямуєте до мерії, і купуєте за кругленьку суму спеціальний поліетиленовий пакет, без якого Ваше сміття ніколи не буде забране поза чергою. Свій графік сміттєзбирання існує для кожного із різновидів сміття. Не вірите? Я Вас добре розумію.
Уважність, уважність, і ще раз уважність,– хотілося перефразувати відомий анекдот. Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і нормою витрати води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим від основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні, і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я, – оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов`язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам`яті) і чудом уникали придушення під вагою останньої, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом з кімнати дверцята від тої ж шафи (ключ від котрих весь цей час продовжував знаходитися в моїй кишені), витягти baby-oil і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка і підлогу в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного. Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх «памперсів» ту ж таки багатостраждальну підлогу. Ввечері їх одягалося у «спальні мішки» із спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню. Улюбленою нічною розвагою П`єра було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев`яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну, і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.
Коли я могла вже без допомоги словника розповісти, що мене звати Олеся, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі сімейного і почала зав’язувати контакти із сусідами.
Одним із них був герр Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування у російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає і, щоб не плутатися, називав це «русіше м`юзік».
Решта сусідів чомусь не дуже спішила входити зі мною у ближчий контакт і переважно тільки ввічливо посміхалася на всі мої спроби зав’язати розмову, і заклопотано поспішала далі. Це стосувалося навіть домогосподарок, яким поспішати, відверто кажучи, не завжди і було куди.
Неподалік від деляпортівського будинку знаходилося училище, де готували «папірмахерів». В останньому не бракувало осіб, з якими мене не розділяв мовний бар`єр, всі вони були чоловічої статі, що теоретично мало би стимулювти процес спілкування. Але вони чомусь відлякували мене своїми, не обтяженими зайвою інтелігентністю, обличчями і виразами типу: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з їхніх вуличних розмов.

Голубі очі, марокканська кров чи може, все це тільки так здається?

В суспільне життя Гернсбаху мені вдалося включитися вже десь аж під кінець мого «оперства».
Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної гуманітарної допомоги з Гернсбаха до Львова. Дружина герра Мюллера, фрау Мюллер, яка теж входила до товариства, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.
Висока, доглянута, 45-річна засновниця товариства Меггі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберг, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа, і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, не платити аліментів жодній з колишніх дружин. Поки він працював, все більш чи менш влаштовувало Меггі. Ясна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов“язково їй про це повідомляв, її власні зради, незадоволеність амбіцій, сексуальну невдоволеність, поступове старіння, нездобутих чоловіків, нездійснену кар“єр, некуплені сукні, нескинуті кілограми. Але чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.
Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити свою старість молодій дружині. Прагнучи допомагати їй в усьому, він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу жвирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток з китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровший спосіб життя) і аж до спроб прати білизну не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меггі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше) не витримала і заснувала „Lemberg-Hilfe», тобто клуб допомоги Львову.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка