Лекція пристрастей Повість Наталки Сняданко "Колекція пристрастей" без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої "



Сторінка3/12
Дата конвертації02.01.2017
Розмір1.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Мама провела зі мною відверту і тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим більше під час першого побачення з цим хлопцем, і особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як погано взагалі починати будь-які стосунки з чоловіками у моєму віці. Я навіть не уявляю, чим подібні речі, як правило, закінчуються. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією і тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього – в кіно, там полізе цілуватися, далі з“являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки у нього розлучені, хоча і продовжують жити в одній квартирі, бабця єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я напевно думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати, і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.
Я згадала про Ді Снайдера і про те, що “кожного року з’являється 2 мільйони нових хворих гонореєю, 500 000 хворих герпісом геніталій, 80000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється із людьми у віці від 15 до 24 років” і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів на моє переконання. Тобто думає про мене не зовсім вже погано.

Я пообіцяла батькам подумати, щоправда за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, на яку саме, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, якою невдячною є праця шкільної вчительки, і наскільки

зручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки у переповненому лінивими і байдужими учнями класі, ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв“язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлюю, наскільки приємнішою є спокійна діяльність в бюро, переважно пов“язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням із співробітниками. За це отримується непоганий оклад, оплачені відрядження, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та решти необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з”являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів і розслабитися. А вчительська праця – це важкий хліб. На думку тата, філологія, взагалі не належить до серйозних професій, і він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.
Таким чином моя потаємна мрія не лише оприлюднилася, а і отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.
“Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як прибиральницею влаштуєшся після своєї філології” – здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.
Таким чином ситуація змушувала нас перейти у підпілля і дотримуватися суворої конспірації. Адже ніхто з моїх домашніх в жодному випадку не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.
Основною небезпекою була невсипна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під“їзду знаходився якраз навпроти наших вікон, а улюбленою розвагою всіх бабць, як відомо, є сидіти біля теплої батареї і дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.
Ця операція складалася з трьох етапів:
Етап 1.
Хтось із вболіваючих друзів дзвонить до дверей нашої квартири, і швидко зникає.
Етап 2.
Інший вболіваючий спостерігає за вікном з вулиці і подає знак, коли бабця відходить від вікна. Я в цей момент знаходжуся в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.

Етап 3.


Я швидко зникаю у дверях під“їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. По закінченні побачення вся операція повторюється.
Система конспірації була детально продуманою, і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.
“Ти смотри,– дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею. Більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив.– Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та і зайдуть у квартиру.– Припускала вона вголос, а потім додавала.– Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих вмирають, а я, стара живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко”.
Тоді я, щоб заспокоїти бабцині підозри, просила вітіних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.
“Ці мені хулігани,– відразу ж повідомила бабця.– Уже і до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили”.
Відчувалося, що їй стало легше на душі.
Я, щоправда, все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що колись вона таки співставить мою відсутність з таємничими хуліганами, або колись повернеться до вікна швидше, ніж бажано, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить втікаючого від вхідних дверей, або хтось із сусідок випадково побачить мене у сусідньому під“їзді...
Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.
“Та воно, знаєш, – починала вона, як правило, нібито сама до себе. – Воно і не так важно, чи є у нього діплом, чи нема. Основне, шоб человек був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всегда поможе сумку нести, коли ідеш з магазина. Всегда поздоровається, спита, як здоров`я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів не імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться”.
Так воно і сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.

Шекспір, Ромео, Галицько–Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п“ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все-одно ніхто не вірить?

Не витрачаючи даремно часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. Тут з“ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивний

процес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох, тому, відповідно, і кращих вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова у неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.


Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж в медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Всі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль є моїм єдиним шансом, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до політехніки, все було би значно простіше, бо там конкурсу немає майже взагалі. Особливо на програмування, що і не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп“ютерів.
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. В школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо згідно чергової постанови уряду тривалість обов“язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Всі решта, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно документів навчалися в 11 класі перейшовши туди просто з 9. Навіщо це потрібно, було незрозуміло, але життя суттєво ускладнювало.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об“ємні перекази зі збірника „Життя і школа»,»Життя і слово»,»Життя і наше майбутнє», „Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями типу: “У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже і невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки і сплетені між собою невидимими цівочками сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою, і водночас майже незбагненної гармонійності і закономірності. Надходила осінь”. Або “зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої у переливах світла, що відбивалося і на вкритій все ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і у самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю”. Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі одержувала переважно одну відповідь: «Мала ще. Підростеш, сама зрозумієш.» Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень репетитор читав мені разом із ще двома абітурієнтками лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам“ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу і попросив почитати, що за віршики ми вивчаємо.
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху обрізати крила,
І напхать йому в задницю яблук
Прочитав вголос тато, сказав: «Гм...,» і перегорнув сторінку
Слон дрочить хобот об грати вольєра...
Гм.., – сказав він ще раз, і обличчя його спохмурніло
В таксі ми їхали, варкалось,
Проспект був п“яний в дрободан...
Того вечора батьки провели зі мною ще одну тривалу і відверту розмову, з якої я довідалася, що читати непристойну літературу у моєму віці негарно, як негарно читати подібну літературу і будь-якому іншому віці. Що читаючи щось подібне, пристойна людина себе компрометує, а тих, хто подібні речі пише і друкує, треба карати. Що вживання певних слів ріже вухо інтелігентної людини навіть у міському транспорті чи у черзі в гастрономі, а у книжці, тим більше книжці поетичній, це взагалі нечувана розпуста. Що викладач університету, який дає своїм майбутнім студенткам читати щось подібне, чинить просто негідно і заслуговує осуду. Мені так і не вдалося переконати батьків, що я цілком з ними згідна, а збірку цю купила випадково у магазині «Поезія» на площі Міцкевича, написана вона науковими співробітниками Київського державного університету, а мій репетитор швидше за все сам не читав би такої поезії. Тому наступного дня тато поїхав до мого майбутнього викладача вже без мене, і я більше не готувалася до переказу і усного іспиту з мови та літератури.
З наближенням моменту здачі іспитів, атмосфера в сім“ї все більше нагадувала ту, яка панує у оселі із важкохворим, допомогти якому вже неможливо, можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Всі справи поза цим були оголошені другорядними, вирішення всіх проблем відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися:
– Дуже перепрошую, шо потурбувала. Я тільки хотіла спитать, чи ти не хочеш вареничків. Я зробила свіжі.
– Бабушка, ми ж щойно пообідали.
– Ну, я перепрошую. Я просто хотіла спитать. Ти правильно робиш, шо учишся. Учись, учись. А то шо буде, як не поступиш. Тато розсердиться, і мама розстроїться. Ми ж всі так за тебе волнуємося. Тато, так той аж пообіщав, шо з дому вигоне, якшо не поступиш. Ну учись, учись. Я не буду мішать. Наука, вона в жисті понадобиться.
Бабця зачиняла двері, але не довше, ніж на наступних півгодини. Мама не менш старанно стежила за моїм як мінімум п“ятиразовим харчуванням і абсолютно ігнорувала всі мої спроби уникнути важкокалорійної долі. Тато намагався зав“язати корисні для вступу знайомства. Ніхто і не підозрював, що невдячне чадо замість того, щоб день і ніч думати про особливості закінчень іменників другої відміни у родовому відмінку однини, думає над цим тільки протягом дня, а вночі веде подвійне життя, старанно приховуючи його від оточення.
Пізно вночі, коли всі в квартирі вже міцно спали, я писала листи. Мені дуже не хотілося обманювати батьків, і сумління гризло мене тим сильніше, чим більше вони старалися зробити все можливе і неможливе для залагодження моєї майбутної кар“єри, але з іншого боку не стригтися ж через це в черниці. Вітя, як і передбачала однокласниця, при ближчому знайомстві виявився не зовсім дебілом і навіть не настільки, як це виглядало у його першому листі. Він познайомив мене зі своїми рокерами, і ті запропонували писати для них тексти пісень, на що я відразу і з радістю погодилася, майже щодня дарував квіти, мав добре збудоване тіло, вродливе обличчя, захоплювався кожним моїм словом і обіцяв кохати мене все своє життя. Після довгих вагань я таки наважилася піти на компроміс із власним сумлінням і зробити все, аби батьки „більше не бачили мене з цим патлатим», як і було домовлено. Чи мали вони при цьому на увазі те, що і я сама не повинна його бачити, так і залишилося невисловленим. А „все, що не сказано письменником прямо, дає нам можливості для найрізноманітніших здогадів»,– пояснював мій колишній репетитор і майбутній викладач нової української літератури.
Намагаючись послабити докори сумління, я примусила коханого урочисто пообіцяти:
а) після закінчення вечірньої школи обов“язково вступити до якогось вузу;
б) підстригтися;
в) з жанру рок-музики перейти до жанру музики акустичної і почати займатися грою на класичній гітарі;
г) не наполягати на початкові нашого інтимного життя до першої шлюбної ночі;
д) прочитати найважливіших класиків української літератури.
Після того, як рок-група „Лазарет», де Вітя був ударником, написала до мене колективного листа з проханням відмовитися від виконаня пунктів б) і в), я, не без вагань, погодилася. На знак подяки „Лазарет» присвятив мені свою першу платівку під назвою „Суд мертвих над живими».
Батьки суворо контролювали, чи я дотримую своєї обіцянки. Доводилося детально звітуватися про кожне, навіть 10-хвилинне запізнення додому, тато встановив паралельний телефонний апарат, аби мати можливість прослуховувати телефонні розмови, що видавалися йому підозрілими, мама регулярно переглядала мої записи, прибираючи кімнату. Мене повністю звільнили від будь-яких господарських обов“язків, навіть за хлібом більше не посилали після того, як одна з таких прогулянок протривала більше трьох годин.
Кожна вільна хвилина повинна була бути присвячена підготовці до вступу. Дозволялася одна півгодинна пауза на обід і ще одна на вечерю. Все решта – за письмовим столом. Такої інтенсивності навчального процесу не досягнув, напевно, навіть Ленін у період своїх студій на засланні.
Щоправда, це не заважало закоханому рокерові щоночі приходити до балкону з двома порожніми ящиками з-під молочних пляшок. Він обережно поціляв камінцем до шибки, видирався на складені один на один ящики і терпляче чекав.

– Зізнайся, ти почуваєш себе Ромео? – питала я.


– Ким? – дивувався ще не до кінця перевихований рокер і тягнувся а привітальним поцілунком (після деяких вагань я таки дозволила себе цілувати, але це так і залишалося протягом довгого часу єдиним, що я дозволила).
– Треба буде ще скласти для тебе список творів світової літератури. Щоб можна було з тобою про щось спілкуватися.
– Ще один список? – зітхав Вітя. Він вже другий місяць мужньо боровся з „Хіба ревуть воли, як ясла повні», паралельно намагаючись отримати задоволення від “Сонячної машини” і проникнутися глибиною бориславської трилогії Івана Франка, і все це давалося йому значно більшими зусиллями, ніж чотиригодинна репетиція чи двогодинне тренування.
– Скажи

, – питав він.– А після того, як я ще і світову літературу прочитаю, ти вийдеш за мене заміж? Ну, ясно, коли вже поступиш в свій університет.


Я кепкувала із його наївності і пояснювала, що ми ще занадто юні, щоб створювати сім“ю, занадто мало знаємо одне одного, що потрібно говорити по-перше „вступиш», по-друге „до університету», по-третє прочитати всю світову літературу просто неможливо, тим більше ще до одруження.
Вітя на все погоджувався, обіцяв чекати і читати, скільки буде потрібно, не задавати більше дурних питань, завтра ж взяти в бібліотеці Шекспіра, і, взагалі, звернути увагу на своє моральне обличчя. В кінці кожного з побачень ми обмінювалися листами.

Теорія і практика. Перші полеміки довкола цноти


Це сталося на той момент, коли популярний журнал “Ровесник” закінчив друкувати з номера в номер “Поради виживання для підлітків”, до моїх випускних та вступних іспитів залишалося ще зовсім небагато, а наші посиденьки в точкаріку перетворилися на своєрідний дискусійний клуб. Центральною темою цих дискусій, окрім, зрозуміло, перспектив розвитку музики напрямку важкого року, була, зачеплена Ді Снайдером тема дошлюбного сексу. Дискусії ці відбувалися переважно в одному і тому ж складі: ритм-гітарист “Лазарету” Гоша, соло-гітарист Льоша, дівчина Льоші Валя, “драмсист” Вітя і я.
Щоправда, проблеми, яких в основному торкався Ді Снайдер: венеричні захворювання, небажана вагітність чи наркотики, наразі викликали в нас мало уваги. Першим, що необхідно було з’ясувати, було питання, чи має дошлюбний секс право на існування, чи маємо ми право на дошлюбний секс, і якщо так, то чому погляди на це Ді Снайдера і наших батьків так сильно відрізняються.
Як і належиться групі справжніх українців (часткова російськомовність у даному випадку ніяк не вплинула на ситуацію), ми розділилися на три фракції, що стояли на принципово різних позиціях. Льоша і його дівчина Валя вважали, що дошлюбний секс не лише має право на існування, а і є необхідним елементом для створення по-справжньому міцної сім’ї, абсолютно погоджуючись у цьому із точкою зору Ді Снайдера і вважаючи погляди наших батьків надто консервативними і застарілими.
Я, а із солідарності зі мною і Вітя (хоча переконання останнього і не були дуже міцними) вважали, що бездумно мавпувати звичаї і традиції західного світу, не живучи в ньому, не варто. І навіть якщо певні національні традиції і видаються нам надто консервативними та застарілими, поважати та дотримуватися їх все-одно потрібно. Принаймні з поваги до батьків.
Ритм-гітарист Гоша на той момент ще не сформував остаточної позиції. А у зв’язку з тим, що дівчини у нього не було, то не особливо поспішав її формувати. Хоча, можливо, йому просто не хотілося нікого ображати, стаючи на протилежний бік.
Таким чином у нас встановилася нічия: 1:1. І так тривало, аж до того моменту, поки Льоша і Валя не вирішили від теоретичних міркувань перейти до практики і завершити платонічну фазу своїх стосунків.
Відбутися це мало, ясна річ, в точкаріку, зрозуміло ж, увечері, і не могло обійтися без дружньої підтримки всіх посвячених. Адже незважаючи на свою сексуальну розкутість, ні Льоша, ні Валя не мали попереднього досвіду і хвилювалися за те, як пройде “перший раз”. Приготування були ретельними і почалися ще за тиждень до знаменної події. Льоша, Гоша і Вітя старанно прибрали в точкаріку, принесли з дому чисте простирадло і застелили ним імпровізоване ліжко, відрегулювали освітлення, зробивши його більш інтимним, заздалегідь запаслися алкоголем і цигарками, поставили замок, який зачиняв би двері зсередини (лінивий Гоша спершу спробував засумніватися у необхідності аж такої трудомісткої операції, але йому пояснили, що займатися таким при відчинених дверях так само незручно, як і при зачинених ззовні, що Ді Снайдер на їх місці теж вставив би замок, тоді Гоша змирився). Після тривалих дискусій хлопці дійшли навіть до того, що принесли до точкаріка кілька касет із “попсовою” музикою на зразок “Металіки”, бо Валя навідріз відмовилася вперше займатися сексом під треш-рокові ритми. Льоша, щоправда, трохи посумнівався, чи не буде це зрадою його музичних ідеалів, але потім вирішив, що для першого разу можна змиритися, а далі видно буде.
Протягом вечора, коли все мало статися, Гоша і Вітя домовилися чергувати біля під’їзду, час від часу підходячи до дверей точкаріка на випадок непередбачуваних ситуацій.
Я категорично відмовилася брати будь-яку участь у цих приготуваннях, засудивши саму суть акції, і присвятила вечір підготовці до контрольної з іспанської.
Репетитор, яка готувала мене до вступу, була дочкою українських батьків, але народилася у Франції, а потім 15 років прожила у Парагваї. Звали її Естела Давидівна, студенти з острахом ставилися до її строгості, а на кафедрі романських мов вона вважалася найкращим фахівцем з французької та іспанської. Естела Давидівна свого часу закінчила львівський університет, слабо володіючи українською. Точніше письмовою українською. Розуміти і розмовляти вона могла без проблем, але лекції записувала, спершу перекладаючи їх французькою, а потім, готуючись до іспиту, переписуючи все ще раз мовою оригіналу. Відтоді у неї сформувалося переконання, що іноземну мову неможливо вивчити, не порівнюючи і не співставляючи її із ще однією, спорідненою мовою. Таким чином вона сама оволоділа польською і російською, бо вдосконалюючи українську, потребувала порівнянь, а обмежитися однією польською або однією російською видавалося їй недостойним доцента університету. Такі ж високі вимоги ставила вона і до своїх студентів та абітурієнтів, яких вона за доволі високими на той час розцінками готувала до вступу.
Тому коли я перший раз з’явилася у її крихітній і захаращеній книгами квартирі, де окрім неї мешкала ще старенька сибірська киця і мовчазний папуга у старанно вичищеній клітці, Естела Давидівна відразу ж попередила мене, що іспанську граматику ми будемо вивчати за підручником із французької. На її думку, він краще подавав граматичну структуру, яка, як відомо, у всіх романських мов дуже подібна. А крім того, я повинна привчати себе до думки, що жодну мову неможливо вивчити, не порівнюючи її із спорідненою.
Таким чином, того вечора, коли у точкарику відбувалися вищеописані і епохальні з точки зору проходження сексуальної революції у нашому дворі події, я старанно вписувала у розкладений на підлозі (бо не поміщався на письмовий стіл) аркуш ватману зразки відмінювання дієслів, розподіляючи їх на “індікатіво”, “субхунтіво” та “інфінітіво”, “формас сімплєс”, “формас компуестас” та “герундійо”, “пресента”, “футуро”, “імператіво”, “кондісьйональ”, “претеріто перфекто”, “претеріто індефінідо”, “претеріто антерійор”, “імперфекто”, “плюсквамперфекто”, “кондісьйональ перфекто”, “футуро перфекто”, “герундйо перфекто”, “інфінітіво перфекто” і звичайний “партісіпйо пасадо”. Зразком при цьому мені слугував інший, зменшений у масштабі один до десяти, аркуш із підручника французької мови, де всі вищеописані речі пророблялися із кожною із відмін французьких дієслів. Моїм завданням було проробити те саме з представниками трьох дієвідмін дієслів іспанських, вживаючи часові форми і закінчення за аналогією і заодно вивчаючи їх напам’ять.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка